Анатолій Дімаров. Повість "На коні й під конем". Частина 4 – "Ать-два"

Анатолій Дімаров

НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ

(повість – закінчення)

Перейти до попередньої частини повісті 

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

«АТЬ-ДВА»

Схоплююсь од гучного крику. Щойно снився сон: яскраво освітлений коридор і відчинені двері в темну кімнату. Там, у кімнаті, в густій темряві, причаїлося якесь страховисько. Щось настільки страшне, що я весь холону. Хочу втекти, та ноги приросли до підлоги. Хочу закричати, але голос пропав. У цей час світло в коридорі погасло і залунав отой крик.
Серце гупає так, що, здається, от–от вискочить з грудей. Ошелешено блимаю, а у вуха ще б'є несамовите:
— Під–йо–ом!
Врешті усвідомлюю, що я в казармі. На вузькому двоповерховому ліжкові: я внизу, нагорі — Мишко.
Він теж прокинувся. Звішує ноги, розгойдує ними, намагається вцілити мене по голові. Все ще сердитий, ловлю його ногу, щипаю за литку. Мишко ойкає, ніг як не було, натомість з'являється його розлючене обличчя:
— Ти чого щипаєшся?
— По–одимайсь!
Ну й голос! Мертвого підніме.
Зіскакую на холодну підлогу. Вона так і обпікає розігріті підошви, і мене всього аж струшує: бр–р–р! Виклацуючи зубами, починаю вдягатись.
— А вам що: окрема команда потрібна?!
Помкомвзводу! Не той, що нас супроводжував, а інший.
Віднині він буде командувати нами. Зупинився навпроти, дивиться грізно на Мишка.
Мишко лягає на живіт, сповзає з другого поверху. Високе ліжко гойдається, Мишко теліпає босими ногами — ловить підлогу.
— Швидше, швидше! Це вам не у тещі в гостях!
Ми ще не одружені, в тещ не гостювали, тому не можемо як слід оцінити помкомвзводівський дотеп.
— Щоб за десять хвилин нікого тут не було! — нагадує помкомвзводу командирові відділення. — Ясно?
— Ясно, товаришу помкомвзводу!
Командир відділення хвацько приклацує закаблуками. Він уже вдягнений, узутий і тепер не злазить із нас:
— Ви що, як сонні мухи? У армії, а не в тещі в гостях!
Він явно наслідує помкомвзводу: так само супить брови і закладає великий палець правої руки за ремінь. Але це йому погано вдається. Дуже–бо юне у нього обличчя і блакитні, як у дівчини, очі.
— Щоб за п'ять хвилин було застелено! — командує він і біжить до інших ліжок.
А в мене, як на зло, затягнувся шнурок од черевика. Хоч зубами гризи! Учора полінився розв'язати, скинув просто так, а тепер от маю халепу.
Мишко ж зовсім не поспішає. Стрибає на одній нозі, намагається поцілити другою в холошу.
— Хіба це життя: і поспать не дадуть! Піхота нещасна!
Він все ще не може звикнути до думки, що доведеться служити в піхоті. Має твердий намір написати в Москву наркомові, щоб його перевели в танкісти. Намовляє й мене:
— Ти що, здурів: у піхоті служити?
Ще у ешелоні нахвалявся:
— Дай тільки до місця добратись!
Бо втрапити по дорозі на пошту ніяк не вдавалося: мене і Мишка не випускали з вагона до самої Вінниці. А у Вінниці повели одразу ж на вузькоколійку, посадили в маленькі вагончики та й повезли на Вапнярку.
З Вапнярки рушили вже пішака на Дзигівку. Тюпали годин п'ять, поки дійшли. Стомилися страшенно: у кожного ж торба або чемодан, та ще й якесь пальто. А супровідник "підбадьорював" :
— Це що! От спробуйте при повній викладці та на сорок кілометрів. Отоді тата–маму згадаєте!
Дехто уже й носа повісив, що не така військова служба легка та приємна, як досі здавалося.
Врешті дійшли. Попереду, в широкій долині, — Дзигівка, а по ліву руку — двоповерхові з червоної цегли казарми. Триста сімдесят перший стрілецький полк — наш дім, наша хата.
— Праве плече вперед!
Наша сяк–так вишикувана колона овечою отарою полилась у ворота.
— Приставити ногу! Можете опустити поклажу!
З учорашнього дня — два найяскравіші спогади: як набивали матраци і як потім вечеряли.
Матраци роздали прямо в колоні. Ткнули кожному довжелезну полотняну ковбасу, скомандували: "Кругом!" — повели геть із двору, наказавши лишити на місці речі.
Привели аж у поле, до двох величезних скирт. Була подана команда набивати матраци, і ми обліпили ті скирти, як миші.
Смугасті ковбаси здавались бездонними. Але ми таки їх натовкли соломою.
Потім нас знову вишикували і повели назад. Коли б хто згори глянув, то подумав би, що то не ми, а комахи тягнуть на собі довгі смугасті лялечки.
Повели одразу в казарму, на другий поверх. У величезну кімнату з двома рядами двоповерхових ліжок. Таких я ще зроду не бачив. Мишко одразу ж скок нагору:
— Цур моє!
Гаразд, хай буде твоє, як ти такий жадний! Потім нас водили вечеряти. Хоч ми, натомлені, хотіли одного: спати.
А рано–вранці:
— Під–йом!
Не встигли вдягтися та ліжка заслати, як нова команда:
— На зарядку! Швидше! Швидше! Ви що: місяць не їли?
Їсти то їли, та не звикли так поспішати.
Сунемо вниз із другого поверху. Спотикаємося, напівсонні, на сходинках.
Надворі темно, холодно: бр–р–р! А ми в самих спідніх сорочках: вітер так і пронизує.
— По два — шикуйсь!
Шикуємось. Тулимось один до одного, щоб хоч трохи зігрітись.
— Напра–во! Бігом арш!
Побігли. Спершу весело, дружно, розмахуючи щосили руками, а як трохи захекались, то вже й повільніше. А помком–взводу, голий по пояс, скаче попереду, на бігу командує:
— Не відставати!
І командири відділень, теж голі по пояс, дружно за ним:
— Ногу! Ногу!
Повітря у грудях аж свистить. Вже не холодно — жарко. А помкомвзводу пре, наче кінь. Повернув у ворота.
Біжимо з останніх сил, а нам назустріч повертаються групи військових. Теж біжка.
— На місці кроком арш! Ать–два! Вище ногу!
Куди ж іще вище? І так задираєм, аж суглоби тріщать!
— Взво–од, стій!
Стали. Тільки тепер помітили річечку, що стрибає по кам'янистому дну.
— Скидай сорочки!
Помкомвзводу, подаючи нам приклад, перший нахиляється над водою. Черпає повні пригорщі, хлюпає на шию, груди, спину. Ми ж боязко підступаєм до берега, пробуєм пальцями воду: наче крига!
— Хай дурніші миються, — бубонить Мишко. Схиляється, удає, що черпає повні пригорщі води. Ухкає так, наче й справді водою обливається.
— Молодець! — хвалить його командир відділення. — От беріть приклад з нього!
Брати то й брати. Я теж черпаю долонями повітря, ухкаю не згірш од Мишка.
— Досить, — зупиняє нас командир. — А то ще застудитесь.
— Не застудимось! — відповідаємо дружно. — Нам не первина!
Возькаємо рушниками по сухій шкірі, вдаємо, що втираємося.
— Обмились?
Помкомвзводу! Незчулися, коли й підійшов.
— Уже вмились! — доповідає бадьоро Мишко.
— Ну, як вода?
— Як парне молоко!
— Ану покажіть рушники!
Скочили! Рушники ж сухі–сухісінькі. Не догадались, дурні набиті, змочити у воді.
— Та–ак… — І до командира відділення. — А ви куди дивитесь? Ану нахиліть їх по черзі!
Командир відділення хапає за потилицю спершу Мишка. Нагинає, аж спина тріщить. І Мишко вже ухкає, не прикидаючись: помкомвзводу ж облива його водою зверху донизу.
— Ясно, як треба вмиватись?
Мишкові ясно. Витирається, аж рушник миготить.
— Давайте й цього!
Тверда долоня лягає мені на потилицю. Я розставляю поширше ноги, щоб не звалитись у річку, кричу, що вмиватимусь сам, а ті, що вже вмилися, сміються, аж присідають. Безплатний, бач, цирк!
У помкомвзводу не пригорщі — відра. Та ще й хлюпає так, що вода тече аж у штани.
— Досить, утиратись! Притьмом хапаю рушник.
Назад біжимо, й підганяти не треба.
Після сніданку повели всіх у лазню, а звідси знову строєм.
Вимахуємо старанно руками, гупаємо в землю підошвами, на ходу рівняємо ряд. Назустріч трапляються червоноармійці, міряють нас глузливими поглядами, кидають уїдливі репліки. Ми й самі розуміємо, що являємо жалюгідне видовище: в цивільному одязі, не стрій, а отара.
Ось пройшов наїжачений гвинтівками взвод: з піснею, з хвацьким висвистом, з командиром–орлом попереду. Ми оглядаємось услід, і нас печуть заздрощі.
— Як ти думаєш: нам скоро гвинтівки дадуть?
— Запитай у командира.
Нарешті дійшли до одноповерхової приземкуватої споруди з маленькими загратованими віконцями. І поки ми вгадували, що це, пролунала нова команда:
— Приставити ногу! Справа по одному кроком арш!
Оте "арш" лунає, як постріл: несподівано й різко. Ми аж здригаємось.
Заходимо досередини. Нас ведуть у кінець довжелезного складу. Тут стоїть щось схоже на прилавок, а за прилавком — командир. Запитує в кожного зріст, розмір взуття, наказує зняти кепку чи шапку і натренованим оком прикидає, яка в кого голова.
— Третій… Сорок один… П'ятдесят шість…
Цифри так і сиплються з його вуст і матеріалізуються шинелями, гімнастерками, білизною, взуттям. Видають одразу все, аж до онуч, щоб у нас не лишилося від домашнього й нитки. Дехто поривається одразу й приміряти, але командири кваплять, щоб не затримувались. Примірятимем уже в казармі.
— А як не підійде?
— Поміняєте потім.
У казармі було порожньо й тихо: все мов завмерло. І двоповерхові ліжка, вишикувані в довгі ряди, розбиті повзводно, з ідеальною лінією білих подушок і сірих ковдр. І стільці, по два біля кожного ліжка. І порожні піраміди для гвинтівок та кулеметів. І навіть днювальний, єдина жива істота на все приміщення: в ловко підігнаній формі, з багнетом при боці. Стоїть і не зблимне: стереже строгу тишу.
Та ми її враз сколихнули: кинулись до своїх ліжок. Кожному хочеться швидше скинути з себе цивільне, стати справжнім бійцем. Поспіхом залазимо в натільну білизну, в штани–галіфе з синьої діагоналі, а тоді вже підступаємо до командирів відділень з черевиками, онучами й обмотками.
Досі мені здавалося, що для того, щоб узутись, не потрібно особливої науки. Нап'яв на ногу що потрапило під руку — шкарпетку, то й шкарпетку, онучу, то й онучу, сяк–так зашнурував, притупнув — уже одна нога й узута. Тепер так само другою, щоб швидше з хати, з маминих очей, бо обов'язково загадає щось робити, а друзі уже чекають надворі. А виходить, що взуватись — то ціла наука, від неї може залежати успіх наступного бою, — повчає нас командир відділення.
Бо що може бути, коли неправильно взуєшся?
Перше — натреш собі ноги. Друге — одстанеш від колони. Один одстав, другий одстав, а хто воюватиме?..
— Ногу треба загортати, як лялечку. Отак!
Командир розправляє онучу, ставить навскіс босу ногу. Блискавичний натренований рух — і нога мов облита онучею: жодної складочки, жодної зморщечки. Ми пробуємо робити те саме, та жалюгідні наші намагання не приносять успіху.
— Одставити! Давайте спочатку… Врешті сяк–так узуваємось.
— Досить для першого разу, — змилостивився командир відділення: йому теж, мабуть, набридло вертіти онучу. — Тепер давайте обмотки.
Обмотки! Дві довжелезні смуги з грубої чорної матерії, скатані в товсті валки. Скільки вони нас попомордують в недалекому майбутньому, яких тільки не завдадуть прикрощів. Пролунає, бувало, команда:
— Взво–од, струнко! Рівняння направо!
На командира роти, а то й батальйону. Весь підберешся, підтягнешся, пильнуючи стрій, і, гупаючи витягнутими ногами об землю, намагаєшся пройти якнайкраще мимо командира, показати йому, хто ти і що ти. Ось він уже майже поруч, урочистий і строгий, з долонею під козирком. Їси його очима, як і належить за статутом, весь аж здригаєшся од стрімкої ходи. Ще крок… Ще крок… І раптом помічаєш, як досі тверда та непорушна долоня командира починає тремтіти, і досадливо мружаться очі. І ще помічаєш, як щось чорне і довге метляється перед тобою, збиває з кроку, плутає ноги…
Обмотка! Обмотка, будь вона проклята!
Розпустилася саме тоді, як підійшов до командира…
Потім приміряли гімнастерки. І в один голос кричали:
— Товаришу командир, велика!
— Поміняйтесь з товаришем!
— Все одно велика!
Особливо у комірові. Плечі й рукава ще нічого, а комір — наче хомут. І шия — мов паличка.
— Підшиєте підкомірники — буде якраз, — втішає командир.
Підкомірники — вузенькі смужки білої матерії. Їх треба підшити так, щоб виглядали з–під комірця рівно на півсантиметра.
Я зроду–віку не тримав голки в руках. Хіба що тоді, як треба було вколоти Ванька або Сергійка. Бо шиття вважалось у нас на селі заняттям чисто жіночим, яке не личить чоловічому родові.
Тулю підкомірник і так, і сяк, питаю тихенько в товариша, що сидить навпроти на ліжкові:
— Мишко, ти не знаєш, як його пришивати?
— А я що, — кравчиня?
Мишко тикає нитку у вушко, пошепки лається.
Починаю шити. Голка чомусь частіше залазить у пучку, аніж в твердий комірець. За кілька хвилин пучки стають наче решето.
Врешті так–сяк підшиваю. Стромляю голку в ліжко, йду до командира — похвастатись.
— Одставить! — каже командир і показує на свою гімнастерку. — Ось так треба пришивати. Ясно?
Після того як з лихом пополам підшили підкомірники та вдягли гімнастерки, командири учили нас, як підперізуватись: щоб попереду — жодної складочки, а під ремінь не можна було й двох пальців просунути.
— Підтягнуть животи! Дужче… Ще дужче! А тепер затягуйтесь. В кого не вистачить сили — допоможемо…
Ми слухняно вбирали животи, кололи дірки, затягувались що було сили. Дуже ж бо нам кортіло бути такими бравими, як наші командири.
І ось ми нарешті споряджені. І не впізнаєм один одного — так нас змінила військова форма. Відчуваємо себе трохи незручно, однак боїмося, що хтось це помітить. Але нізащо у світі не одягнули б цивільного вбрання, із якого щойно вилізли.
І досі переконаний, що найважливіша постать у армії — молодший командир. Але до того, як потрапити в армію, я думав зовсім по–іншому. Мені чомусь здавалося, що чим вищий за чином командир, тим він страшніший для рядового бійця. Комбата треба більше остерігатися, ніж командира роти, а командирові полку, дивізії чи корпусу і взагалі не слід потрапляти на очі. Молодших командирів для мене в той час просто–напросто не існувало. У своїй святій наївності я був переконаний, що як тільки потраплю до армії, то одразу ж моєю скромною особою зацікавиться принаймні полковник.
А в частині нами постійно опікувався наш помкомвзводу, який чомусь вважав, що солдата треба тримати у заячій шкурі.
За весь час я ніколи не бачив, щоб помкомвзводу всміхнувся. Він завжди був насуплений і сердитий. І дуже любив читати нотації.
— Учили вас: ні ходити, ні стояти не вмієте. А заправочка! От ви… Як ваше прізвище?
— Кононенко.
— Одставить! Треба казати: боєць Кононенко!
— Боєць Кононенко! — повторює сердито Мишко.
— Вийдіть із строю. Кру–гом!
Мишко повертається — ледве не падає. Взводом прокочується сміх. Помкомвзводу зневажливо розглядає Мишка.
— Хіба таким повинен бути боєць? — запитує він. — Де ваша заправочка? Отдєльонний Ярчук!
— Я!
— Вийдіть із строю.
Командир нашого відділення ступив три кроки вперед, приставив ногу, повернувся до строю обличчям. Увесь взвод мимоволі замилувався його чіткими рухами. Аж тепер ми помітили, яка велика різниця між нашою і його ходою.
— Станьте поруч!
Чак–чак–чак! — став.
— Ясно, яким повинен бути боєць?
Ясно. Гімнастерка як влита, під ременем ані зморщечки, підкомірник білою лінією окреслює мускулясту засмаглу шию. І навіть обмотки так туго намотані, наче мотали їх не людські руки — машина.
— А тепер подивіться на нього!
Дивимося на Мишка, що стоїть, як опудало. Гімнастерка поїхала набік, комірець теліпається, як обротька на шиї, обмотки одна вище, а друга нижче.
— Бачите?
— Бачим, — відповідаємо врізнобій, неохоче. Бачимо ж не стільки Мишка, скільки самих себе.
— Даю десять хвилин на заправочку… Р–р–розійдись!
Так почалося наше знайомство. Скільки минуло вже років, а й досі, згадуючи службу в армії, я передусім бачу не командира взводу чи роти, а помкомвзводівську постать.
Нам здавалося, що все його дратувало, крім двох речей: він любив статут, який знав, мабуть, напам'ять, і безтямно був закоханий у коней. Його і в армію взяли прямо із стайні, де він був конюхом, і він потай страждав, що потрапив не в кінноту, а в "царицю полів". Тому, мабуть, під час навчань, коли ми виходили в поле, найчастіше лунала команда:
— Кіннота ліворуч!
— Кіннота праворуч!
Наш взвод розвертався в каре — лицем до ворожої кінноти. Передні лягали, ті, що позаду, ставали на коліна, а ще задні на весь зріст цілились в уявну кінноту. І як ми не старалися, помкомвзводу в душі, мабуть, не вірив, що наше каре могло зупинити навальну атаку кінноти. Адже він не раз нам повторював те місце із статуту, де твердилося, що десять кавалеристів можуть порубати сотню піхотинців. Щоправда, в тому ж статуті було написано, що десяток піхотинців можуть перестріляти сотню кіннотників, але наш помкомвзводу чомусь те місце завжди оминав.
Неділя була єдиним днем, коли я міг посидіти з книжкою. Цілий тиждень чекала вона на мене у тумбочці. І ось наставав жаданий день. Підйом, фіззарядка, сніданок — і ми вільні до вечора. Роби, що собі знаєш. Куняй, пригрівшись у закутку (на ліжко лягти й не подумай, до ліжка й доторкнутись не можна), балакай з товаришами, пиши додому листа, грай у шашки, у шахи, у доміно, а ввечері — обов'язково кіно. Ті, що служили вже другий рік, ще зранку наряджалися, наквацьовували черевики і шикувалися в один ряд. Виходив старшина, прискіпливо їх оглядав: чи не розстебнутий гудзик, чи немає нестатутної складочки, і врешті командував:
— Можете йти!
І вони, щасливі, весело вирушали в містечко Дзигівку, за півкілометра од наших казарм. На дві–три години, а то й до обіду, залежно від настрою старшини, який видавав звільнення.
Нас ще нікуди не випускали, навіть у строю не водили через Дзигівку, щоб ми не ганьбили Червоної Армії своїм невимуштруваним виглядом.
Та я не дуже журився з того, що не піду у Дзигівку. На мене чекала книжка, і я похапцем брався за неї. А щоб помкомвзводу нічого не загадав робити — перестилати ліжко чи міняти в матраці солому, то ішов у бібліотеку, в читальний зал. Там уже я в повній безпеці: помкомвзводу туди й носа не потикав.
Командир нашого взводу був зовсім іншою людиною. Коли він уперше вийшов до вишикуваного взводу — високий, стрункий, підібраний, ми так і вп'ялися очима в новенький орден Червоної Зірки, що виблискував у нього на грудях.
У той час командирів–орденоносців можна було полічити на пальцях. У нашому полку навіть командири рот, та що там рот — батальйонів не мали жодного ордена, тож зрозуміло, як ми гордилися своїм лейтенантом.
Згодом довідались, що він нагороджений за участь у боях на озері Хасан. Тоді ще командир відділення, він із своїми бійцями пробрався у ворожий тил і розвідав оборону японців. Та мало розвідав — ще й приволік "язика"! Під час останнього штурму був поранений, а після видужання потрапив до військового училища.
Лейтенант був суворий з вигляду: майже ніколи не всміхався. Але й ніколи не гнівався, хоч що б там сталося. За весь час служби ми так і не почули, як він кричить. А не кричати на нас не зміг би й святий.
Пам'ятаю, як під час занять у полі я зашився в бур'ян. Командир послав мене у розвідку: дізнатися, чи немає на ген тому пагорбові ворожої засідки. Я спершу був шпарко узявся до справи. Але йти, весь час згинаючись, щоб не витикатися з бур'яну, було досить важко, тож я й вирішив трохи перепочити. До того ж напевне знав, що на пагорбові немає жодного ворога, то навіщо до нього й пертись? Чи не краще полежати в затишкові, а командирові потім доповісти, що пагорб порожній.
Так і зробив. Лежав, лежав та й незчувся, як заснув.
Розшукували мене всім взводом. Вже пора було йти на обід, вже нікого не лишилося, окрім нашого взводу, а мене все ніяк не могли відшукати. Врешті один з бійців таки натрапив на мене:
— Ось він, товаришу лейтенант!
Я схопивсь, наче заєць.
Коли б замість лейтенанта був помкомвзводу, він мене з'їв би живцем. Лейтенант же лише пильно подивився на мене і спокійно сказав:
— Доповідайте!
Я ладен був провалитись крізь землю.
— Заснули?
Я ще дужче похнюпився. Відчував на собі погляд лейтенанта, осудливі погляди товаришів, і тиша довкола ставала такою гнітючою, що мені аж важко було дихати. Краще було б, якби помкомвзводу кричав оце зараз на мене.
— Ставайте у стрій!
За обідом їжа мені не лізла у горло.
Після обіду, після "мертвої години", коли мали вивчати матеріальну частину, наш лейтенант дещо змінив тему уроку: став розповідати про бої на озері Хасан. Пригадав випадок, як два бійці були послані в розвідку, як злякалися і, так і не розвідавши до ладу, повернулись назад. І скільки потім наших бійців загинуло, коли пішли в наступ. Саме тоді був поранений і він, наш лейтенант.
— А ті два? Що їм потім було? — поцікавився хтось. Лейтенант відповів не одразу. Я ж сидів, боячись і дихнути. Мені здавалося, що весь взвод втупився в мене.
— Їх потім судив військовий трибунал.
Він так і не нагадував мені більше про той випадок у полі. Я ж довго мріяв, щоб лейтенант дав мені якесь неймовірно важке доручення. Я б умер, а таки виконав би його.
Ми не знали, коли наш лейтенант спав. Часто–густо лишався з нами аж до відбою, а на ранок, коли лунала команда "підйом", він уже був у казармі. Акуратний, підібраний, в чистому, мов щойно з–під праса, мундирі, і хоча б тобі крихітка дрімоти в спокійних очах! Іде поміж ліжками, і ми щосили стараємось, аби швидше стати у стрій.
Іноді навідувався й опівночі. Коли всі вже спали. Пам'ятаю, як у моє перше чергування, коли я, прилаштувавшись біля тумбочки, читав книжку, щоб не заснути, раптом одчинилися двері й на порозі виріс наш лейтенант.
Мене так і підкинуло. Схопився, повернувсь до командира:
— Товаришу лейтенант…
— Тс–с…
Він застережно підніс руку, щоб я своїм криком не розбудив взводу. Помітив книжку, взяв, погортав:
— Цікава?
— Дуже цікава, товаришу лейтенант.
Підсунув табуретку, наказав сісти й мені.
— Багато читаєте?
Я відповів, що багато. Тоді лейтенант запитав, якого письменника я найбільше люблю. Вислухав, у свою чергу сказав:
— А я люблю Толстого.
Розпитував потім, звідки я родом, де навчався, хто мої батьки, чи є у мене сестри–брати. І мені чомусь здавалося, що це його дуже цікавить: так уважно він дивився на мене. Потім спитав:
— Важко в армії?
Нечистий смикнув мене за язик відповісти, що ніскільки не важко. Лейтенант посміхнувся недовірливо, ледь хитнув головою:
— Важко. На те й армія… Я перші півроку, коли потрапив до армії, думав, що не витримаю. Середня Азія, спека більше сорока градусів, сонце, пісок — дихати нічим, а ми при повній викладці — у форсований марш… Або з ранку до вечора на плацу. Торкнешся затвора гвинтівки — руку обпечеш. А потім звик. І недосипати звик, і наїдатися став. Звикнете й ви. Службу закінчите — жаль буде повертатись додому.
Посидів ще трохи, звівся, закрив мою книжку:
— А читати на посту не годиться, товаришу боєць. Лейтенант пішов, а я чесно сховав книжку. І вже сам на сам боровся щосили з дрімотою.
АТЬ–ДВА!
Кожен день починається криком днювального:
— Підйо–о–ом!
Той крик вибухає, наче бомба, і ми, ще сонні, зриваємось із ліжок. "Щоб ковдра летіла під стелю, а ви на підлогу!" — повчав помкомвзводу. Надворі ще ніч, і нам щоразу здається, що нас помилково розбудили на годину раніше.
У дворі, під вікнами, завмирає сигнал підйому, командири вторять йому досвітніми півнями:
— Підніма–айсь! Швидше! Швидше! Бігом на зарядку!
Не встигнеш упоратись з розпроклятими обмотками, як знову голос днювального:
— Виходь строїться!
Хапаємо рушники, мчимо один поперед одного. Шикуємося, за помкомвзводом біжимо на зарядку…
Так починається ще один день — черговий день служби в армії.
Сьогодні у нас незмінна стройова, потім — "укріплена смуга", дві години — статут і під кінець — вправи на фізкультурному майданчику.
Стройову ми вже трохи освоїли: навчилися ходити, вітати командирів, на ходу повертатись кругом, не збиваючи при цьому один одного з ніг. А от "укріплена смуга"!..
Ті, що її планували та будували, намагалися не пропустити нічого, що може трапитися на дорозі бійцеві в майбутній війні під час атаки. Отже, на тій смузі були: довжелезна колода над глибокою ямою з водою. Колода кругла, як качалка ще й погойдується, коли на неї ступити. За нею — макет двоповерхового будинку: дощана стіна з єдиним вікном на другому поверсі. Далі — півтораметровий паркан і широкий рів з водою, вже без колоди, і аж у кінці — опудало ворожого солдата, виготовлене з лози.
— Це зовсім не важко, — переконував нас лейтенант. І до помкомвзводу: — Покажіть, як це робиться!
— Єсть показати!
Помкомвзводу бере в ліву руку учбову гвинтівку, а в праву — гранату. Нахилився вперед, напружився — чекає команди в атаку.
— В атаку, вперед! — і помкомвзводу вихором помчав до укріпленої смуги.
У цей час ми забули все: і те, що він нас лає, і позачергові наряди, — ми дивилися на помкомвзводу, і кожному з нас хотілося бути таким спритним, як він.
Ось він з розгону стрибнув на колоду і побіг по ній, як по доріжці. Ось добіг до стіни. Енергійний кидок, граната щезає у вікні, а помкомвзводу мчить прямо на стіну… Невже збирається видертись? Так стіна ж як відполірована, а вікно хтозна й де! Не встигли ми мигнути, як помкомвзводу вже у вікні.
Спритно, мов кіт, зіскочив по той бік на землю, побіг уперед. Р–раз! — і паркан лишився позаду. Р–раз! — і птахом злетів над ямою… Приземливсь, мов пружина, і вперед на опудало. Короткий, як блискавка, випад, опудало тільки гойднулося, наскрізь прошите багнетом, — і помкомвзводу, почервонілий, задиханий, прямує назад.
— Ясно? — питає командир взводу.
Мовчимо. З острахом дивимося на колоду, на стіну, на рів, приречено думаємо: "Хоч би без води… А вода ж холодна…"
— Хто спробує перший?
Ті, що стоять у першій шерензі, відводять очі, задні ж ховаються за передніх.
— Добровольці, два кроки вперед!
І тут я не витримую. Ноги мої самі собою ступають два кроки вперед. Рухаюсь, як у сні, і коли опам'ятався, то було вже пізно відступати назад.
Вражений помкомвзводу дає мені гранату й гвинтівку.
— Ось побачите, це не так уже й важко, — чи то мені, чи всьому взводові каже лейтенант. І вже тільки до мене: — Приготуйтесь!
Я виставляю одну ногу вперед, набираю повні груди повітря. В мене, мабуть, виходить не так красиво, як у помкомвзводу, але командир взводу хвалить мене:
— Молодець! Готові? В атаку… вперед!
— Ур–ра! — вигукую я і біжу до ями з колодою. Біжу, як до шибениці, бо що ближче, то глибшою здається яма, то тоншою колода. Добіг — тиць! — зупинився.
— В чім справа? — питає лейтенант.
— Товаришу лейтенант, збився з ноги!
— Не треба збиватись… Давайте спочатку.
Спочатку? А я ж сподівався, що тепер викличуть когось іншого.
— Готові? Вперед!
— Ур–ра!
Цього разу я таки ступаю на колоду. Вона гойдається, так і норовить скинути мене у воду, а я, відчайдушно балансуючи, просуваюся вперед.
— Молодець! Молодець! — чую позаду голос лейтенанта.
Врешті яма позаду. Х–ху, аж спітнів! Біжу до стіни, кидаю гранату у вікно і… зупиняюсь. Ні, не видеруся нізащо!
— Досить, — зжалюється наді мною лейтенант. І коли я повертаюся в стрій, звертається уже до всього взводу: — Бачите, це зовсім не важко… Взвод, слухай мою команду: справа по одному — вперед!
І почалося "справа по одному": хто через яму, а хто і в яму. Таких посилали одразу в казарму: сушитись. А там уже днювальний, із другорічників, стрічав співчутливо:
— У ямі купався?
— А ти не купався?
— Купався, чого ж… Та яма — це що. От на стінку спробуєте!
Пробували. Билися колінами й ліктями, намагаючись з ходу дістатись до вікна. А діставшись, зависали на тому вікні, мов опудала, ковзали відчайдушно ногами, щоб знайти хоч шпаринку, щоб зачепитись, обіпертися, і падали врешті назад…
Як подолали стіну, стало трохи легше. Правда, було, що й на паркані зависали, і котилися в рів, але то вже дрібниці. Зате коли доривались до опудала, кололи його з такою люттю, наче воно цю укріплену смугу й побудувало. Мишко як налетів, як садонув, то й на ногах не втримався: опудало набік, і він слідом за ним.
Була ще одна мука: спортивний майданчик. Більшість нашого взводу становили десятикласники, і всі ми добре пам'ятали, як ухилялись у свій час од уроків фізкультури, відмовлялись лізти на турник чи стрибати через кобилу.
— Василю Павловичу, у мене рука болить!
— Василю Павловичу, я вивихнув ногу!
І Василь Павлович врешті махав на таких, як я чи Мишко, рукою: робіть що знаєте, тільки не заважайте іншим.
На прощання, щоб не псувати атестати, він виставив усім нам добрі оцінки, хоч значна частина не заслуговувала й посередніх.
І ось ми знову на спортивному майданчикові: той же турник, та ж кобила і перекладини, та тільки це не школа, нема тут Василя Павловича.
В перший же раз, привівши нас на спортивний майданчик, помкомвзводу викликав із строю мене і мого командира відділення:
— Роздягтися по пояс!
Я вже знав, для чого маю роздягатись, тому робив те не дуже охоче.
— Станьте поруч. — І вже до мене: — Тепер подивіться, який ви є і яким будете, коли старатиметесь…
— А як хто не захоче старатись?
— Боєць Кононенко, один позачерговий наряд!
— За віщо, товаришу помкомвзовду?
— Щоб не були такі розумні! Будете старатись! Ясно?
Ясно. Ясно й Мишкові, що митиме сьогодні підлогу. Отже, ми стоїмо перед взводом: я і мій командир. І більш вражаючої картини важко придумати. Я худий, як щеня, ребра так і випинаються, а біцепси… Якісь жалюгідні вузлики, якісь вірьовочки, що пообриваються, як тільки я зависну на турникові.
— А тепер подивіться на свого командира!
Дивимось. З неприхованими заздрощами дивимось. Тіло як збите, м'язи так і грають по ньому, а на руках — сталеві бугри.
Отакі б м'язи мені!
Лунає команда:
— Командир відділення — на снаряди!
Наш командир іде до спортивних споруд. Він літає над ними, то завмираючи в найнеможливішому, здавалося б, положенні, то виконуючи карколомні сальто. Здається, він не докладає жодних зусиль, а тіло його не важить і грама: так легко, чітко, красиво виконує вправу за вправою. Ми не зводимо з нього очей, нам важко повірити, що й ми можемо бути такими. Але той невеликий досвід, що ми встигли його вже набути в армії, підказує нам, що таки будемо.
Крім стройової, крім укріпленої смуги, крім спортивних занять, вивчали ми ще статут.
Перш за все мали навчитися розпізнавати командирів: од молодших аж до маршалів. Запам'ятовували оті трикутники, кубарі, шпали і зірочки, всі нашивки й емблеми, що їх носять командири Червоної Армії. Бо не доведи господи переплутати та назвати, наприклад, неточну кількість шпал у петлицях!
— Дві шпали і дві широкі нашивки… Одставить!
— Три шпали і три широкі нашивки…
— Одставить!
Збитий з пантелику, замовкаєш зовсім. А помкомвзводу єхидно зауважує:
— Учили вас! Десять класів закінчити і не знати, що носить полковий комісар!
Він задоволений, що має нагоду підкреслити наше невігластво. Ми ж сидимо, слухаємо його повчальні сентенції і… тихенько куняємо.
Куняємо весь час, дрімота невідступно ходить за нами. Як тільки хоч трохи послабиш увагу, так і починають злипатися повіки.
Чому ми так хочемо спати? Адже вісім годин нічного сну, з одинадцятої до сьомої, та плюс "мертва година" після обіду, здавалося б, досить для того, щоб виспатись. Вдома і то менше спали. А от сон так і ходить за нами, дрімота не злазить із нас од підйому аж до відбою.
Не менш, ніж спати, нам хотілося їсти.
Не можна сказати, щоб нас морили голодом. Навпаки: вдома ми не з'їдали б і половини армійської пайки. Однак, незважаючи на густі од жиру супи та борщі, на вісімсот грамів хліба, ми завжди ходили голодні.
— Це перший рік так, — говорили нам командири. — А потім ще й не з'їдатимете всього.
Ми їм вірили і не вірили. Вірили, бо на власні очі бачили, як після бійців другого року служби і справді лишаються шматки хліба та невилизані до блиску миски. Але нам здавалося, що то вони навмисно недоїдають, аби похизуватися перед нами. Адже ми сідали до столу голодні і вставали з таким відчуттям, що з'їли б іще стільки, а то й більше. Особливо попервах, коли ще не навчились по–воєнному їсти. Коли ще майже повна тарілка, а вже лунає команда:
— Виходь строїться!
З'їв — не з'їв, кидай усе та й біжи з їдальні.
За якийсь час ми навчились їсти так, що за нами горіло.
Раз на місяць нашій роті припадало чергувати по гарнізону. І нашою найзаповітнішою мрією було потрапити в наряд при їдальні. Всю ніч ми чистили картоплю — цілі гори картоплі, рубали дрова, тягали воду, а вдень ще й мили брудний посуд та прибирали в приміщенні. Заняття не дуже приємне, другорічники уникали його як могли, ми ж спали і бачили себе в наряді на кухні: хоч і натомишся, аж ноги гудуть, зате ж і наїсися од пуза!
Якось нам із Мишком повар насипав повен казанок вареного сала. Чи просто розщедрився, чи хотів перевірити, що може з'їсти новобранець, тільки наклав з горою, ще й додав:
— Поїсте — приходьте за добавкою.
І ми заходилися поспіхом їсти. Наминали те сало, шматок за шматком, поки в казанкові не лишилось і крихти.
— Візьмемо ще? — запитав почервонілий Мишко.
Я завагався. Сало стояло вже в горлі, але думка, що я відмовлюсь од їжі, була просто нестерпною:
— Візьмемо!
Цього разу Мишко повернувся з поваром.
— Поїли все? І ще будете їсти? Ну й ну!
Тож нам не лишилося нічого іншого, як підтримати свою добру славу.
З–за столу ми встали, нашпиговані салом, як гуси. Сяк–так добрели до картоплі та й повалились на неї, лежали, доки нас не підняв помкомвзводу.
З нами так нічого й не сталося. Наші вовчі шлунки спокійнісінько перетравили все сало, і через кілька днів ми вже чекали наступного наряду на кухню.
От що робить свіже повітря і фізичні вправи на ньому!
Нарешті нам видали справжні бойові гвинтівки. Коли ми повернулись у казарму з новенькими, змазаними солідолом гвинтівками, то не могли намилуватись своєю зброєю.
Це були не модернізовані трилінійки, що ними користувалася досі наша армія. То вже пізніше, під час війни, ми по–справжньому оцінили безвідмовну ту зброю, яка нам вірою і правдою служитиме аж до останнього пострілу в травні сорок п'ятого року. Тоді ж ми з погано прихованою зневагою поглядали на бійців, які були озброні старими гвинтівками. Бо в нас на плечах — СВТ, зброя досі нечувана й небачена. Не виключена навіть можливість, що за кордоном уже пронюхали про неї. Тож ми повинні бути особливо пильними, оберігати її від стороннього ока.
Так пояснив нам помкомвзводу й додав:
— Хто загубить багнет — голову одірву!
Чомусь він найбільше боявся, що ми загубимо саме цю частину нової гвинтівки. Може, тому, що багнет не примикався до дула, а носили його окремо на ремені. Та й схожий він був більше на кинджал чи тесак, ніж на звичайний багнет. Із ручкою і плескатим лезом, з жолобком посередині. Одного лише блиску цих багнетів досить, щоб усі вороги здалися в полон! А тут іще й гвинтівки. СВТ. Тобто такі, що самі заряджаються, самі й стріляють — натискай тільки на гачок. Висмалив усі кулі — є ще один запасний магазин. Так що ворог і голови не зможе підняти. Лежатиме, поки підійдемо до нього та й закричимо: "Хенде хох!"
— Одставить! — кричить помкомвзводу. — Кажіть по–англійськи!
По–англійському ми не знаємо, тому й замовкаєм. Не зводимо очей з гвинтівок, що застигли у пірамідах, і в нас аж долоні сверблять доторкнутися до них.
Потім ми їх вивчали. Розбирали до останнього гвинтика, до останньої пружинки досить–таки складні механізми і знову ж гордилися тим, що це тобі не трилінійка, яку смик–смик — і вже розібрав. А тут як насиплеш деталей та детальок — голову зсушиш, поки розберешся, яку куди ткнути! Навіть наші командири і то спершу затиналися. Особливо коли підходив хтось із бійців: в одній руці зібрана гвинтівка, а в другій — зайва до неї деталь.
Куди її приткнути?
Звертались здебільшого до командирів відділень, а то й до лейтенанта. Помкомвзводу ж намагалися обходити. В того відповідь одна:
— Одставить! Починайте спочатку!
А як сердитий, то підкаже таке місце, куди вставити оту пружину, що вся казарма заходиться од сміху.
За тиждень–другий ми вивчили нову зброю назубок. По стільки разів на день розбирали й складали, що тепер могли із зав'язаними очима сказати, куди яку деталь ставити.
Чистили ми гвинтівки щодня перед відбоєм. Гвинтівка повинна сяяти, як сонце. Не дай боже помітять пляму іржі чи цяточку бруду! Навіть сам командир роти не лінувався навідуватись до нас уночі, коли ми вже спали. Зайде, махне рукою на днювального, що підхопиться йому назустріч, щоб не кричав, і до пірамід — оглядати гвинтівки…
Порпаючись із новими гвинтівками, ми не раз шкодували, що нас не озброїли старенькими трилінійками, адже їх чистить — раз плюнути. А з цією чортякою поповозишся, поки командир дозволить поставити її в піраміду.
— Зате стріляти легше, — втішає Мишко. — Не треба щоразу із затвором морочитись. Натиснув на гашетку — і все.
Легше чи важче — ми ще не знаємо. Хоч нам дуже кортить постріляти і ми щоразу пристаєм до командирів, які поки що учать нас лише цілитись: лежачи, з коліна, стоячи.
— На вогневий рубіж… короткими перебіжками… вперед!
Зриваємося, біжимо. Пробіг п'ять кроків і впав. Знову п'ять кроків і на землю. Земля тверда, втоптана, гепнешся — аж кавкнеш, а помкомвзводу, як завжди, невдоволений:
— Боєць Кононенко, вам що: пухову перину підстилати?
Врешті недалеко й вогневий рубіж: глибокі, по груди, окопи. Тут "ворожий" вогонь особливо нищівний, тому ми не біжимо, а повземо по–пластунському, риючи носом пилюку. Помкомвзводу ж од куль заворожений, тому він спокійнісінько йде понад нами, нависа то над одним, то над другим:
— Нижче голову! Вростай пупом у землю! Третій од краю, прибери свої сідниці!
Пилюка набивається в рот, піт заливає очі, серце як не вискочить, а помкомвзводу все невдоволений:
— Ворушіться швидше! Ярчук, ви що, заснули?
Ввалюємося нарешті в окопи. Падаємо грудьми на бруствери, щоб хоч трохи остудити розпалене тіло. А над нашими головами уже лунає команда:
— Лежачи… по мішені… заряджай!
Отак нас учили стріляти, поки настав день, коли кожному видали не учбові, а справжні, бойові набої. З важкими, хижо загостреними кулями.
В цей день хвилювались не тільки ми — нервувалися й наші командири. Адже по тому, як ми поцілимо у мішені, оцінюватиметься їхня робота.
Особливі надії вони покладали на тих, що вже мали значки "Ворошиловського стрільця". В тім числі на Мишка й на мене. І ми їх запевнили, що не посоромимо взвод. Стрілятимемо так, щоб інших завидки брали.
— Только, а ти ж хоч у мішень поцілиш? — пошепки питає Мишко.
Я на нього аж розсердився.
— Поцілю не гірше од тебе!
Сьогодні стріляє лише наш взвод. Але з нагоди такої події прийшов і комроти.
— Ну, орли, готові до бою?
— Готові, товаришу капітан!
— Тоді починайте.
І наш лейтенант подає команду:
— Взво–од, на вогневий рубіж… короткими перебіжками… вперед!
Біжимо. І таки недаремно ганяли нас усі ці дні командири: підхоплюємося й падаєм, як автомати. Потім повземо по–пластунському.
Ось і окопи… І бруствери, на яких можна перевести подих.
— Лежачи… по мішенях… заряджай!
Клац–клац! — клацають затвори.
— Перше відділення стріляти готове!
— Друге відділення стріляти готове!
— Третє відділення стріляти готове!
Лейтенант підбігає до командира роти, бере під козирок:
— Товаришу капітан, взвод до стрільби приготувався!
— Починайте.
— Взво–од… слухай мою команду!
Ми затамовуємо подих, у нас завмирають серця. Мішені давно вже на мушках, пальці — на гашетках.
— По міше–нях… вогонь!
Господи, хоча б поцілити!
Бах! Бах! — ліворуч і праворуч.
Зібравшись із духом, натискаю на гашетку. Раз, удруге, втретє, не усвідомлюючи навіть, що роблю. Випускаю всі десять куль як одну.
— Одставить! — шипить над самісіньким вухом помкомвзводу.
Товариші мої ще стріляють, старано цілячись, я ж, висмаливши всі набої, стовпом стою в окопі.
— Що ж це ви? — питає докірливо лейтенант, і я не смію навіть глянути на нього. Сам мало не плачу: якщо до цього жевріла надія, що поцілю в мішень, то тепер переконаний, що всі кулі послав "по молоко".
Врешті постріли вщухли. Збуджені, розчервонілі бійці одкладають гвинтівки, а командири поспішають до мішеней. Зупиняються біля кожної, рахуючи пробоїни, ми ж нетерпляче чекаємо результатів. Хоч мені й чекати нічого: і так усе ясно. Навіть Мишко не пробує цього разу мене втішати. Лише питає:
— Ти що — сказився?
— Одстань! — відвертаюсь од нього і мало не плачу.
— До твоєї дійшли,— каже Мишко.
І без нього бачу, що до моєї. Довго щось роздивляються, певно, шукають пробоїни. "Знайдете, як же!" — виникає мстива думка. Мені хочеться, щоб там завалилася земля.
Од гурту одривається наш командир відділення, мчить до окопів.
— До командира роти! Бігом!
Беру обважнілу гвинтівку, біжу. Біжу неохоче: знаю ж бо, що не медом частуватимуть. Біжу і пригадую, яке найсуворіше стягнення може накласти командир роти.
— Ваша мішень? — питає комроти, і обличчя його зовсім не суворе. А лейтенант… Лейтенант, їй–богу ж, усміхається!
— Моя, — відповідаю розгублено.
— Молодець! — каже капітан і ще раз повторює: — Молодець! Знаєте, скільки ви вибили? Дев'ять куль у яблучко, а десята — у сімку!
— Молодець! — повторює комроти і дивиться на мене майже закохано. Я ж настільки ошелешений несподіваною удачею, що не відчуваю навіть радості. То вже пізніше, коли лейтенант вишикує взвод і капітан виголосить мені перед строєм подяку, за плечима у мене заворушаться крила. Спершу маленькі й тендітні, а потім все більші та більші, особливо коли другого дня прийде комбат і спитає лейтенанта:
— Де ваш орел? Покажіть!
Я вже трохи оговтався, звикся з раптовою славою. Відповідав комбатові, що так іще змалку стріляв — поціляв у кожну копійку.
Комбат теж сказав, що я молодець. І всі: і лейтенант, і командир відділення, і весь наш взвод — гордилися мною.
В той вечір мені не дуже хотілося спати. Писав додому листа, розповідав мамі, що став снайпером, що сам командир полку тис мені руку й обіцяв послати на стрілецькі змагання. А братові переказував, що у мене вже є гвинтівка і я стріляю а неї скільки захочу, що не забув про свою обіцянку і скоро пришлю йому і набої і порох. Іще додав під кінець, що я, мабуть, довго тут не затримаюся: після змагань мене обов'язково заберуть у дивізію або й вище. Так що чекайте нової адреси, а тоді вже напишете відповідь.
А через день настало похмілля. Сам комбат захотів побачити, як я стріляю, тож мені вручили десять набоїв і повели до мішеней.
Цього разу не лунала команда. Я сам заліз в окоп, поклав лікоть на бруствер, а на лікоть — гвинтівку і, посадивши на мушку ледь видиму мішень, випустив усі десять набоїв точнісінько так, як і вчора,— за одним подихом. Командири одразу ж кинулись до мішені, та краще б вони і не бігли: всі десять куль пішли "по молоко"!
Мені дали ще десять набоїв і наказали не поспішати — старанно цілитись. Я цілився, аж очі вилазили, але результат був той самий: кулі летіли куди завгодно, тільки не в мішень.
Довелося слідом за першим посилати додому другого листа. Що стрілецькі змагання відкладаються на невизначений період, і тому пишіть на стару адресу.

СЛУЖБА, СЛУЖБА…

Ідучи в армію, я ніколи не думав, що військова служба може бути такою важкою. Був переконаний, що в армії тільки те й роблять, що стріляють з гвинтівок та кулеметів, катаються на конях і танках та щонеділі хизуються у новенькій формі перед цивільним населенням. Служба здавалася легкою й приємною, і в тому винні були насамперед кінофільми й книжки, якими ми зачитувались. А також один морячок, мій односелець, який служив на Чорноморському флоті й одного разу приїхав на десять діб до батьків у відпустку. Коли він ішов вулицею у широчезних кльошах, що мели пилюку, ми бігли слідом, ковтаючи заздрісну слину.
Щоранку, одразу ж після того, як наші матері виганяли на пашу корів, ми збиралися коло двору, де жив той морячок. Сиділи на густому спориші й терпляче чекали на його появу.
Спершу вибігав його молодший брат з безкозиркою на стриженій голові. Безкозирка наповзала йому аж на носа, зате мала дві стрічки позаду із золотими вибитими якорями і золотий по околишу напис. Не глянувши у наш бік, наче зовсім нас не знав, він ішов до колодязя, витягав повен цебер води. Ставив цебер на траву й голосно гукав з–під безкозирки:
— Колю, йди митись!
З хати, голий по пояс, виходив моряк.
— Готово? — весело запитував він. — Порядочок!
Схилявся до землі, підставляв широку спину, командував:
— Ану лий — не жалій!
І тільки кректав під крижаною водою.
Після вмивання моряк обов'язково підходив до нашого гурту:
— Здравствуйте, товариші моряки!
Ми врізнобій гелготали, як гуси, а він вмощувався між нами на споришеві. Він зовсім не був задавакою, не те що його брат, і охоче відповідав на наші запитання про море, про кораблі, про службу на флоті. В нас макітрилось у головах від тих його розповідей, ми спали й бачили себе на військовій службі й гірко жаліли, що не можна перекроїти на "кльоші" наші вузенькі штанці.
Моряк побув у відпустці десять днів, а запаморочив нам голови на довгі роки. Аж до тих пір, поки ми самі потрапили в армію і в усіх тонкощах пізнали військову службу.
За три місяці служби в армії ми багато чого навчилися, багато в чому змінилися. Нас уже не лякала ні стройова, ні фізичні вправи, ми хоч і не так легко, як наші командири, а все ж долали "укріплену смугу" і, діставшись до хворостяного опудала, хвацько кололи його багнетами. Нам уже не треба було, зустрічаючи командира, рахувати, щоб точно за чотири кроки перейти на стройову, піднести напружену долоню до чола — все те виходило само собою: натреноване тіло автоматично виконувало різні команди. Ми вже склали присягу, і командири нам пояснили, що віднині ми — стопроцентні бійці, отже, тепер нас мають право навіть віддати до військового трибуналу за якусь особливо важку провину, чого не можна було робити раніш. І, як не дивно, ця новина полестила нам, вона ще більш дала нам відчути, що ми не "жовтороті", а повноправні члени тієї великої, злагодженої, обмундированої сім'ї, ім'я якій — армія.
Отже, минув період попереднього навчання, почалась справжня служба.
Сьогодні ми днювалили з Мишком.
Величезна казарма порожня: рота пішла на навчання. Надворі вже справжня зима, снігу намело по пояс, товариші наші штурмують зараз "ворожі" окопи, а ми з Мишком розкошуємо у відносному теплі. Розкошуємо, щоправда, не дуже, бо печі ледь дишуть, біля них не нагрієшся, але це все ж краще, ніж лежати серед поля в снігу і хукати в задубілі долоні.
І дивно те, що нас чомусь не брали жодні хвороби. Хоч ми й мерзли, й мокли, й валялись на сирій землі — нежить і не думала чіплятися до нас. Вдома ми давно б схопили гарячку, тут хоча б хто чхнув! Наче й справді наші командири знали якесь магічне слово, що оберігало нас од всіляких хвороб та простуди.
Тож ми з Мишком сьогодні раюємо: в казармі вже прибрано, ліжка застигли в строгих рядах, табуретки стоять в одну лінію, і нам лишилося тільки по черзі стояти коло тумбочки, що при вході. Навіть можна трохи посидіти, але тоді нашорошуй вуха, щоб не застукав зненацька командир.
Днювальний повинен стояти, як свічка, ні на крок не відходячи від тумбочки, і доповідати кожному командирові, що рота пішла на заняття, а днювалять такий–то і такий–то.
Це — коли в казармі порожньо. Коли ж рота повернеться і зайде комроти або комбат, тоді треба подати якомога голосніше команду: "Рота, струнко!" і, підійшовши до командира, відрапортувати йому згідно із статутом.
Пам'ятаю, як у моє друге днювальництво, якраз опівночі, коли я куняв біля тумбочки, одчинилися раптово двері і зайшов комбат. Я до того розгубився, що замість доповісти упівголоса — рота, мовляв, спить, і нічого не сталося, ревонув на все горло: "В ружйо!"
Вся рота так і сипонула з ліжок. Поки розібралися, в чім річ, половина бійців уже похапала рушниці, а друга половина поспіхом кінчала вбиратись.
Лаяли мене того разу не тільки командири, а й бійці. Навіть Мишко, мій друзяка, сказав, що у мене не всі дома. Іще додав, що мене треба підвісити догори ногами.
Але все те — в минулому, коли я був ще зеленим, жовторотим бійцем. Нині ж я днювалю так, що до мене не прискіпається найвимогливіший командир…
В караул ми попали аж на четвертому місяці служби, вже після того, як склали присягу. Це була неабияка подія для нас, новачків, хвилювалися ми дуже, хоч і намагалися не подавати знаку. Чимало різних історій, сумних і комічних, оповідали нам бувалі бійці про той караул.
Поставлять, наприклад, тебе оберігати стодолу. З отією соломою, що йшла на матраци. Мороз, завірюха, поземка так і струже, а ти стій. Танцюєш, танцюєш, хукаєш, хукаєш, та й не витримаєш: заб'єшся в стодолу, яку маєш охороняти від диверсантів. А там діло ясне: як тільки вгрівся, так і заснув. І тільки заснеш, як звідкіля не візьмись — командир роти, а то й батальйону. Або й полковник. Це вже обов'язково: як тільки заснеш, так і командир коло тебе. Як вони про те дізнаються, це нам, рядовим, невідомо. То варто заплющити очі, як вони вже поруч. Підкрадуться і виймуть затвор із рушниці…
— Ну, а тоді? — завмираємо від цікавості.
— А тоді діло ясне. Одійде, розвернеться і знову на тебе. Йде і кашляє голосно чи розмовляє, щоб розбудити. Прокинешся, вилізеш із соломи:
— Стій, хто йдьот?
А воно пре прямо на тебе.
— Стій, стрілять буду!
Хап–хап, а затвора катма. Затвор у командира в кишені…
— А то як одного разу було, — встрявав у розмову ще один із "стариків". — Темно, як у негра в пазусі, ще й завірюха — так очі снігом і заліпляє. Продереш очі, придивишся — мовби нічого. Ще раз продереш — іде! Пре прямо на тебе, ще й вила наставило…
— Стій, хто йдьот?
А воно все на тебе.
— Стій, стрілять буду.
Пре — хоча б зупинилося. Тут уже роздумувать нічого: прикладешся поспіхом — трах! бах! Так на вила і впало… А тоді вже вгору: тарах! — викликаєш розводящого. "Що за шум, що сталося?" — "Товаришу командир, устрелив диверсанта! Підкрадався з вилами!" — "Де диверсант?" — "Он лежить!" Кинуться, аж то корова. Лежить і ратиці набік одкинула…
— Ну, а що далі? — заливаємось сміхом.
— Далі звісно що: за псування казенного майна.
— Та–ак, — підключається третій, — корова — це що, корова хоч рухалась… А пам'ятаєте, братці, як наш командир відділення стовпа розстріляв? Був він тоді ще рядовим, якраз другий рік розміняв. І поставили його біля складу, навпроти телеграфного стовпа. Стояв він, стояв та й незчувся, як задрімав. Літо, ніч темна, ще й хмари по небу. Подрімав, подрімав, а тоді — блим: диверсант підкрадається! А місяць, то з–за хмари, то знову за хмару, воно і здається, що стовп на тебе суне. Та ще коли сонний… Він не гукав, а схопив зопалу гвинтівку та всі п'ять куль у стовпа і всадив. Що стрельне, а диверсант не падає… Таку стрілянину зчинив — весь полк на ноги підняв!
Ми дружно регочемо. Сміється і наш командир відділення. А оповідач, повівши лукавим оком на нього, закінчує:
— І що б ви думали: темінь — не темінь, а коли порахували вранці — всі п'ять куль знайшли! Жодною не промазав! Командир полка так і сказав: "За те, що задрімав на посту та стрілянину зчинив, під трибунал варто було б оддати, а за те, що не промазав жодного разу, винести перед строєм подяку!"
— Так і сказав? — захоплено вигукуємо ми.
— Так і сказав… От спробуйте серед ночі поцілити в стовп, та ще й зі сну, отоді й питайте! Стовп же не стояв під носом, а кроків за п'ятдесят…
Скільки в тих історіях було правди, а скільки вигадки, ми не допитувались. Досить того, що вони нам дуже подобались, ми захоплено їх слухали, і нам кортіло самим стати героями отаких подій…
І ось я на посту.
Напружено вдивляюсь у темряву, оберігаючи стодолу з соломою. Я так і знав, що помкомвзводу обов'язково поставить мене коло найбільшої спокуси, і мстиво думаю: "Гаразд же, полізеш ти по затвор — я тобі покажу, де раки зимують!" Намагаюся не думати про солому, що звабливо шелестить за спиною.
Крижаний вітрюган продимає до кісток. Хукаю на задубілі пальці, перекладаю гвинтівку то на одну руку, то на другу, б'ю черевиком об черевик, пританцьовую. Добре втоптана доріжка веде попід стодолою, я бігаю по ній все швидше та швидше — до рогу й назад. По той бік, чую, риплять кроки Баташвілі — мого напарника. Мені холодно, а як йому, біднязі?
Раптом:
— Стій, хто йдьот? — вигукує Баташвілі.
Аж присідаю од несподіванки. Вдивляюся перед собою до болю в очах, і вже мені мариться, що все поле ворушиться од диверсантів: повзуть і повзуть, затиснувши кинджали в зубах. Стискаю щосили рушницю, і мені вже не холодно — і жарко.
А по той бік стодоли:
— Стій, стрелат буду!
І вже відчайдушно:
— Лажіс!
В мене аж мурашки сипонули по спині: таки диверсант!
Що ж його робити? Побігти до Баташвілі на допомогу? Так я ж теж на посту, не маю права лишити його і на хвилину.
— Баташвілі! — гукаю. — Що там таке, Баташвілі?!
Баташвілі чи то не чує, чи не хоче відповідати. Сердито на когось кричить:
— Лежі, каму гавару! Стрелат буду!
Таки впіймав диверсанта!
І вже диверсант щось у відповідь. Наче аж лається, за вітром і не розбереш.
— Какой парол? — допитується Баташвілі.
Диверсант щось вигукує.
— Павтарі!
У відповідь вибухає люта лайка. І тут я впізнаю голос помкомвзводу. Так ось кого затримав Баташвілі!
Тепер уже Баташвілі мовчить, кричить помкомвзводу.
— Зачем шол — молчал? — виправдовується Баташвілі.
Уже в караулці Баташвілі на докори лейтенанта відповідає те саме:
— Зачем шол — молчал?
І показує рукою на мене:
— Спрасі его… Ти слишал парол?
Чесно кажу, що не чув.
— Ти што нас учіл?! — кричить Баташвілі уже до помкомвзводу.
— Кацо, — приставали ми потім до Баташвілі, — ну скажи, ти навмисне помкомвзводу поклав? Ти ж не міг його не впізнати!
— Зачем навмисне? — сердився Баташвілі. — Што я, савсем дурной?
Уперше ми пішли в похід на другому місяці служби. Маю на увазі справжній великий похід, що триває з раннього ранку аж до пізнього вечора.
В той час наша армія ще не мала вдосталь машин, навіть гармати тягали коні. Зараз, коли я дивлюсь на солдатів, які їдуть на могутніх машинах, то завжди думаю, що слово "піхота" давно вже втратило попередній свій зміст.
Перед війною ж наша піхота покладалася більше на власні ноги, ніж на гумові колеса. Того не вважали б бійцем, хто не навчився ходити, долаючи запросто по тридцять і сорок кілометрів.
Я написав: "запросто" і мимоволі задумався. Бо пригадав, як давалось нам оте "запросто".
Ще звечора готуємося до походу. Командири снують поміж ліжками: перевіряють, чи все ми наготували на завтра, чи не забули чого. Їх особливо турбують наші ноги. Хоч ми вже й навчилися взуватися — обгортати ногу онучею, мов лялечку, командири не втомлюються повторювати:
— Глядіть же: буде хоч складочка — розітрете ногу до м'яса.
Помкомвзводу ж перевіряє в основному наші речові мішки. Справа не тільки в тому, щоб там було все, чому належиться бути. Речовий мішок повинен важити рівно два пуди, і помкомвзводу не спустить ні грама.
Крім речового мішка, боєць несе у поході шанцеву лопату, патронташі, набиті учбовими патронами, протигаз і гвинтівку, а влітку ще й скатану ковбасою шинелю. Все те висне, давить, важчає з кожним кілометром. Недаремно ж у армії На той час дуже популярний був анекдот про те, яким боєць вирушав у похід і яким повертався з походу.
Вирушаючи в похід, гукав бадьорим голосом:
— Гей, дядьку, прибери воза з дороги, а то перескочу!
Повертаючись із походу, ледь тягне:
— Дядю, забери батога: не перелізу…
— Це ще вам повезло, — втішали нас "старики". — Зараз що: осінь, сонце не пече… А спробували б улітку! Повернешся з походу, скинеш гімнастерку, а вона стоїть коробом. Побіліє од солі, хоч ногою футболь…
Що таке мокра од поту гімнастерка, нам було відомо. Нас уже разів зо три ганяли форсованим маршем: через яри та горби, не питаючи доріг, в такому темпі, що й спортсмен не кожен витримав би. Коли в грудях аж горить, і як не розтуляєш запаленого рота — не вистачає повітря.
В кінці хотілося лише впасти на землю. Лежати і дихати, доки повітря у грудях хоч трохи охолоне. Бо ми ж не просто собі бігли, а висувалися на вогневий рубіж, назустріч "ворогові". І тепер його атакуємо. Падаємо і намагаємося хоч трохи полежати, прикриваючись шанцевими лопатами не стільки од "ворожих" куль, скільки од командирів.
На той час ми не розуміли, для чого так мучитись. Нам здавалося, що командири навмисне ганяють нас. Лише потім, уже під час війни, ми оцінили по–справжньому оту круту науку.
Поки що ж ми про це навіть не думаємо — нам просто важко. Пронизливий вітер зриває з хмар дрібні краплини дощу, і невдовзі весь одяг наш стає мокрим і важким. З нас валує пара, уже давно болять ноги, а дорозі кінця–краю немає, вона пливе під ногами то слизькою розмоченою глиною, то набухлим в'язким чорноземом.
Врешті лунає довгождана команда:
— Привал!
Сповзаємо з дороги, сідаємо просто на землю. Всі три батальйони, весь полк блаженствує, випроставши натруджені ноги. Той уже лаштує цигарку, той потай, щоб не помітили командири, гризе виданий на обід сухар, той схилився на речовий мішок — дрімає. І чути натомлені, тихі розмови:
— Ех, оце б чайку гарячого!
— Або миску борщу… — А обід скоро буде?
— Спитай помкомвзводу — він тебе нагодує одразу!
— Скільки нам іще кілометрів іти? — це хтось із тих, хто найбільше втомився.
— Не журись: усі твої будуть!
— Зараз що, — знову хтось із "стариків". — Зараз хоч пити не хочеться. А спробували б посеред літа!
— А ви хіба не проходили мимо колодязів?
— Колодязі — то не для нас! Поки не настане великий привал — краплі води не дадуть…
Розмови, розмови, розмови. Весь полк перепочиває: повзводно, поротно, побатальйонно. А на спорожнілій дорозі з'являються поодинокі постаті. Це ті, що не витримали темпу, відстали.
Оживаємо під час великого привалу. По–перше, півдороги позаду, а по–друге, — обід. Сухим пайком, одержаним ще учора ввечері. Небачена новинка: м'ясні консерви, одна банка на чотирьох, і тверді, як каміння, сухарі. Нетерпляче одкриваємо банки, вивуджуємо все до крихітки м'ясо, ділимо на чотири ідеально рівні пайки.
Їмо. Трощимо сухарі, аж іскри сиплються, присмачуємо м'ясом.
— Отакого б побільше… По банці на брата…
— Позич із НЗ!
НЗ — недоторканний запас, що лежить у речовому мішкові: банка консервованого м'яса, десяток сухарів. Повернемося з походу — здамо помкомвзводові. Та краще б його не було. Ідеш — тільки про нього й думаєш. Особливо під вечір, під кінець маршу. Коли навіть розмов на привалах не чутно…
Врешті у вечірньому мороці виринають казарми. Які ж вони зараз бажані й милі! Світять великими вікнами, обіцяють відпочинок і сон. До них іще добрих три кілометри, ще треба спуститися в балку, а потім видиратися вгору, і сил уже більше немає, і от–от упадеш, та все ж веселішаєш. А тут іще й музика, що вибухає раптово попереду. Полковий оркестр, висланий нам назустріч! Бадьорий марш розриває темряву, гримотить понад головами, і колони підтягуються, і крок стає бадьорішим, пружнішим.
— Ногу!.. Ногу!.. Ать–два! — враз ожили, заметушилися командири. — Рівняння направо!
Повертаємо голови. Проходимо стройовою повз оркестр, повз групу командирів на чолі з полковником, і мимоволі випинаються груди, в єдиному помахові злітають і опускаються сотні рук.
Ще трохи… ще… Ось нарешті й казарми. І така бажана, довгождана команда:
— Р–розійдись!
Не встигаємо роздягтися, передихнути після важкої дороги, а вже лунає команда:
— Чистіть зброю!
Чистимо. Аж хитаємось од утоми — чистимо. Завченими рухами розбираємо, протираємо, змащуємо, і цього разу не чутно навіть приглушеного гомону: всі мовчать, як понімілі.
Нарешті — відбій. Падаємо у ліжка, у важкий кам'яний сон.
На ранок ледь спинаємось на ноги: так усе болить. Але минає день, другий, всі муки, перенесені під час маршу–походу, забуваються, і ми вже готові з виглядом бувалих вояків казати новобранцям:
— Марш — це що! Звечора підготувалися, всім запаслися, а вранці встали й пішли… От спробували б ви уночі та по тривозі!
Бо ми уже пробували й цього. Коли серед ночі підхопить тебе з постелі голос днювального:
— В ружйо!
А за вікном тривожно, як на пожежу, заливається горн. Зірвешся і не знаєш, що й хапати. Не встигнеш домотати обмотку, а вже нова команда:
— Виходь строїтись! Бігом!
Удягнувсь, не вдягнувсь — хапай гвинтівку і лети надвір. Спершу, бувало, вискакували: той лопату забув, той ремінь, а той без обмоток. А тут завдання: ворог напав на наш гарнізон, окопався за три кілометри. Вибити й знищити!
Вибили ворога, розгромили ущент і знову в казарми — спати.
Так що звичайний марш ще нічого. По тривозі скуштуйте!
Відколи існує армія, відтоді лунає над нею пісня. Подивіться, як проходять солдати вулицями вашого міста, містечка, села. Заспівувач–тенор попереду, командир–орел збоку, руки злітають наче одна, ноги — ррра! ррра! — в такт дружній пісні. Вискакують розчервонілі дівчата, липнуть до вікон молодиці, біжать, обганяючи стрій, дітлахи. А солдати ідуть, співаючи, і мовби не помічають нічого.
Переконаний, що перший у світі загін, перша когорта, фаланга, дружина, перші люди, які озброєні стали в стрій, рушили в свій перший похід із піснею.
Ми, звичайно, не знали, яких пісень співали у ті давні часи. В нас були свої бойові, революційні пісні, і вони лунали над нами, коли ми вирушали з казарми у поле чи коли поверталися з навчань.
Скільки було в нашім полку взводів, стільки й лунало пісень. У кожного взводу, а точніше — у кожного командира була своя улюблена пісня. Тож її найчастіше й виконували.
У другому взводі, наприклад, особливо полюбляли співати про трьох танкістів:

Над тайгой легла роса густая,
Поплыли туманы широки,
В эту ночь решили самураи
Перейти границу у реки.

Першим взводом командував лейтенант, закоханий у броню. Тож там найчастіше співали про танки:

Гремя огнем, сверкая блеском стали,
Пойдут машины в яростный поход…

Коли ми вирушали ротою, то співали улюблену пісню ротного.

Мы войны не хотим,
Но себя защитим,
Оборону крепим мы не даром…

Ну, а наш третій взвод, звісно ж, співав про кавалерію! Улюблену помкомвзводівську.

Пролетают кони да шляхом каменистым,
В стремени привстал передовой,
И поэскадронно бойцы–кавалеристы,
Подтянув поводья, вылетают в бой! —
виводив–заливався наш тенор.

Подивилися б ви в цю мить на нашого помкомвзводу! Завжди сердите обличчя його враз розцвітало, він весь сяяв.
У помкомвзводу аж очі зволожувались. Він розчулено поглядав на заспівувача, що заливався солов'єм, і разом із нами підхоплював приспів…
І хоч не копитами, а підошвами, не шкодуючи ніг, били не коні, а ми, помкомвзводові, напевно, здавалося, що він веде не якусь там нещасну піхоту, а кавалерійський ескадрон. Підводив нас до їдальні, весело командував:
— Приставить ногу! Справа по одному в столову шагом арш!
І не допікав, що ми повільно їмо, не помічав, що ми трохи затримуємося, наливаючись зайвим кухлем чаю. Більше того: вийшовши з їдальні, він не шикував нас одразу в стрій, а діставав коробку з цигарками, пригощав курців.
Тому й не дивно, що ми ніколи не хрипли, співаючи помкомвзводівську пісню.
Зимові маневри наша стрілецька дивізія провадила в полі, за кілька кілометрів од полкових казарм. Тому наш полк оголосили "синім" і посадили в оборону, а два інші — "червоні" — мали нас атакувати.
Під час маневрів нам уперше доведеться зіткнутися з танками, і командири взводів уже вкотре повторюють, як ми повинні поводитися. Вони чомусь бояться, що ми не витримаємо й побіжимо, і вже звертаються до помкомвзводів, аби ті припильнували, щоб ми не вискакували з окопів. Помкомвзводи обіцяють, що хай тільки хто спробує дременути — митиме підлогу, поки й служитиме! Ми ж і не думаємо втікати. Нам зовсім не страшно, нас розбирає цікавість: як воно буде, коли танк прогримотить над головою.
Жаль тільки, що нема справжніх гранат! А то б ми показали і танкам.
— Цілитись по оглядових щілинах, — повчають командири. — Головне — осліпити водія.
Ми й збираємося цілитись. Тільки ж як його осліпиш, коли набої без куль?..
Отже, з самого початку приречені на поразку, ми мерзли в окопах, що умовно йменувалися дотами. А разом із нами мерз і молоденький лейтенантик з пов'язкою посередника на рукаві. Він мав оцінити, як ми триматимемося у майбутнім бою.
Танків ми так і не побачили: атакувала нас тільки піхота. Щоправда, в розпалі бою з'явилися й танки, але тільки в багатій уяві посередника.
— Ворожі танки атакують вас праворуч! — гукав він до нашого командира. І лейтенант уже командував нам:
— Взво–од… бронебійними… по танках… вогонь!
Ми заганяли до патронників набої з уявними бронебійними кулями, брали на мушку уявні танки і смалили у білий світ, як у копієчку. А посередник повідомляв про нову небезпеку:
— Танкова атака відбита! Кавалерія ліворуч!
Дісталося на горіхи й кавалерії. Невидимі кавалеристи горохом сипалися з невидимих коней, конали од наших неіснуючих куль.
— Атака кінноти відбита! Вас атакує авіація!
— По самольотах… бронебійними… вогонь!
Ми трималися молодцями, ніхто і не думав кидати шанці, навіть газова атака, що її оголосив посередник, не могла викурити нас із окопів. І хтозна, чи так уже й легко далася б перемога "червоним", аби посередник їм не допомагав. Він "убивав" направо й наліво, і незабаром од нашого взводу лишилися ріжки та ніжки.
Врешті добрався й до нашого командира:
— Товаришу лейтенант, вас смертельно поранено!
"Смертельно поранений" лейтенант перед останнім подихом встиг передати командування помкомвзводові й вибрався геть із окопів. Він стояв і сумно дивився, як смерть в особі посередника лютує посеред його взводу, як все рідше й рідше лунають постріли по "червоних", що насувалися на нас непереможною лавиною. Ось "загинув" боєць, який стріляв праворуч од мене, ось куля дістала й Мишка, врешті "убило" осколком і мене. Я видерся із засніженого окопу і прилучився до "мертвих" і "тяжкопоранених". Ми пританцьовували на морозному вітрові, борюкалися, щоб зігрітися, і ніхто не кричав на нас "одставить", не командував ховатись од куль: адже всі ми були вже "трупами". Посередник старався, як міг, не одставали од нього й інші, і коли "червоні" добігли до окопів, майже весь наш полк витанцьовував над спорожнілими шанцями. З нашого взводу відбивали атаку лише п'ять бійців на чолі з помкомвзводом, якого легко "поранило" в ліву руку.
Помкомвзводу тримався до останнього: коли "вороги" наблизилися, він висунувся з окопу, метнув учбову гранату, збив нею з ніг якогось командира. Потім щосили закричав до вцілілої п'ятірки:
— Взво–од… в атаку… за мной! Ур–р–ра!
І перший кинувся на ворога. В сутичці, що зав'язалася, хтось торохнув його прикладом (хто, потім так і не могли встановити), і помкомвзводу місяць проходив із забинтованою головою. Це був перший поранений у нашому полку, в санчастині не знали, де його посадити, майже щодня кликали на перев'язку і намотували стільки бинтів, що вистачало б на цілісіньку роту. Інший спокійно пролежав би місяць у казармі, але не такий був наш помкомвзводу! Щоранку оббинтована голова з'являлася на чолі нашого взводу, невмолимо нагадуючи, що служба є служба, і її треба нести, хоч що б там сталося.
Наприкінці травня вся наша дивізія рушила будувати доти. Замість гвинтівок нам видали кайла й лопати, ми мали довбати глибочезні ями — по ямі на взвод.
Спека стояла страшенна, з ранку до вечора пражило сонце, і ми не знали, куди од нього порятуватися. Ми спускалися в яму, що глибшала з кожним днем, як у пекло, люто вгризалися кайлами в кам'янистий непіддатливий грунт. Пилюка висіла хмарою, від жари й задухи ми обливалися потом, і водоноси не встигали таскати нам воду: п'єш і не можеш напитися, вода входить у тебе, як у пересохлий пісок. Ми тихо лаялись, щоб не почули командири, не розуміючи, для чого всі ці споруди: адже ми були переконані, що в разі війни лише наступатимем, та й то не по своїй — по ворожій землі. Тож нам часом здавалося, що й доти, які ми будуємо, не справжні, а тільки для тренування.
Мишко так і сказав:
— Пориєм, пориєм, а потім будем закопувати.
Мишко разюче змінився: став поважний і стриманий, у розмові зі мною з'явилися зверхні нотки. Я ненавиджу цей тон, але про те, щоб осадити Мишка, нічого й думати. Він тепер не рядова тюлька, а єфрейтор і носить єфрейторські лички так пихливо, мов то не лички — маршальські зірки.
Я 6 теж досі був єфрейтором, адже майже всім десятикласникам присвоїли військові звання, однак мені став на заваді отой разючий успіх під час першої стрільби по мішенях. Командир роти не забув, як я його підвів перед комбатом, і викреслив мене із списку:
— Хай спершу навчиться стріляти як слід!
Отже, мені й не світить піднятися хоч на одну щабельку вгору.
Однак я тим не дуже журився. Єдине, що мене непокоїло, це те, що казатиму мамі, коли повернусь рядовим. Адже коли прокотилася чутка, що нам присвоюватимуть командирські звання, я поспішив порадувати маму, що її син уже старший сержант. Не вбачав у тому жодної брехні, бо хіба не вчили нас змалку, щоб ми завжди приносили радість батькам? От я маму авансом і порадував. А тепер хоч лікті кусай.
Та нічого, попереду ще більше року, можливо, за цей час мені таки присвоять звання сержанта. Тож я довбаю каміння, аж скалки летять, з ненавистю поглядаю у розпечене небо і мрію про вечір. Коли пролунає врешті команда кінчати роботу і ми, покидавши кайла, тачки й лопати, скотимося в Дністер, з головою зануримось у воду.
Командири довго не можуть нас вивудити на берег, лаються й погрожують, що більше і не підпустять до річки. Та ми тому не дуже віримо, адже й командирів сонце насмажує не менше, ніж нас, і командири хочуть купатися.
Врешті ми шикуємось і, мокрі, посвіжілі, видираємося повзводно вгору, до лісу. Там, у наметах, ми й живемо. Там уже нас чекає вечеря: під зеленими шатами, на землі, і ми, начаювавшись, одкочуємося від гарячих ще кухлів та й лежимо, чекаючи сигналу "відбій".
Небо ще дихає жаром, хоч сонце й при заході. А тут, на траві, під високими густими деревами прохолодно й приємно. Весь наш табір наче вимер: бубонять лише сонні голоси якихось птахів та зрідка пролунає окрик командира.
Про що ми в ці хвилини думаєм? Про що розмовляємо?
Про все. А найбільше про службу. Бо й розмови наші змінилися відтоді, як ми потрапили в армію.
Якщо раніше ми пригадували здебільшого рідну домівку і вона нам здавалася раєм, то нині ми все рідше заводимо розмови про неї. З головою поринувши у військову буденність, ми поступово проймалися її інтересами.
Ми багато чого навчилися за цей час, багато що пізнали. Нас не лякають уже ні морози, ні спека, дублені шкіри наші не пробити градом, не промочити дощем, ми спокійнісінько ляжемо на сиру землю та й будемо спати, не боячись застудитися. Ми навчилися по команді вставати, по команді лягати.
Ми стали воїнами.
Ми навчилися ходити в атаки і миттю окопуватись, хоч кілометр повзти по–пластунському, долати найглибші рови і найвищі стіни, по–молодечому колоти багнетом і відбивати ворожі удари прикладом гвинтівки. Ноги наші самі собою витягуються в струну, як тільки лунає: "арш!", руки наші злітають ні на сантиметр вище, ні на самтиметр нижче, ми йдемо в строю так, що можна замилуватися, і нікому не спало б на думку, що кілька місяців тому ми зовсім не вміли так триматись.
Ми стали справжніми воїнами.
Нас уже не пригинають до землі двопудові речові мішки, ми не думаємо про НЗ, що несемо в тих мішках, бо не відчуваєм отого постійного голоду, який гриз нас на початку військової служби. Ми вже наїдаємося під час сніданків, обідів і вечер. Нам не муляють набиті влежаною соломою подушки, ми можемо спокійнісінько виспатися хоч на кам'яній брилі. Ми огрубіли, м'язи наші зміцніли, рухи стали точними і впевненими.
Ми стали тими, ким і повинні були стати. Недалека війна готувала нам суворий екзамен на мужність і зрілість. І ми складемо його — живі чи мертві.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Війна почалася для нас не посвистом куль, не вибухами мін та снарядів, а нескінченними маршами, копанням траншей і окопів. Нас чи то ще боялися допустити до передової (перший рік служби!), чи там уже було стільки військ, що й не пропхатися, тільки протягом майже п'ятнадцяти діб ми йшли, йшли, йшли: по сорок, по п'ятдесят кілометрів. Або заривалися в землю.
Дехто починав уже висловлювати побоювання, що ми так і не понюхаємо пороху. Адже ми всі як один були впевнені, що оце зараз, коли копаємо наосточортілі бліндажі та окопи, наша звитяжна армія добиває ворога "з малою кров'ю могутнім ударом". Що коли нас іще хоч із тиждень поганяють уподовж фронту, ми так і не побачимо живих ворогів, хіба що полонених. Та коли починали голосно ремствувати, наш помкомвзводу, стягуючи брови в строгий шнурок, обривав:
— Розговорчики!
Бо дисципліна є дисципліною, вона не терпить жодних нарікань на дії командування, навіть якщо нарікання оті породжені високопатріотичними почуттями.
Двічі ми бачили ворожі літаки. Перший раз вони летіли так високо, що здавалися сріблястими хрестиками, і коли пролунала наполохана команда: "Во–озду–ух!" — ми сипонули із шляху в густу високу пшеницю. І потім, як нас недавно учили, з коліна стріляли в оті літаки.
Смачно і збуджуюче запахло порохом, у голові аж задзвеніло від пострілів, а хрестики сунули й сунули, і хоча б тобі впав хоч один. Наш лейтенант, розрядивши у небо свій ТТ, скомандував відбій.
Над полем враз запала тиша, бо наш взвод останнім скінчив стрілянину, і тоді з неба долинув могутній стриманий гул. Щось жорстоке й холодне вчувалося в ньому, якась тупа впевнена сила, і ми розгублено дивилися на величезну армаду літаків і запитували самих себе, де ж наші славнозвісні винищувачі.
Командири нам пояснили, що винищувачі зустрінуть ворожі літаки подалі, в тилу, що вони навмисне пропускають їх углиб, аби потім не випустити жодного.
Вдруге ми зіткнулися з ворожими літаками в Могилеві–Подільському, за кілометр од переправи через Дністер. Щойно пролунало: "Воздух!" — як прямо над головами із жахним, душу вимотуючим ревом та свистом пронеслися літаки, і вся наша колона, затиснута вузенькою вуличкою з високими кам'яними парканами, сипонула в кювет.
Наш помкомвзводу стрибонув до того кювету перший, а на нього — весь взвод. Ми падали один на одного, поціляючи прикладами, черевиками, колінами й ліктями, а довкола вже ходором ходила земля. І хоч бомби падали аж біля мосту, нам здавалося, що вони вибухають поруч, що літаки ціляться тільки у нас.
Так ми й не дійшли до переправи через річку, хоч командири і запевняли, що цього разу нас обов'язково кинуть у бій. Натомість нас розвернули й повели назад. Йшли аж до вечора, а потім знову копали траншеї і заздрили іншим взводам, у яких були низькорослі командири, бо наш лейтенант, мов навмисне, був на всю роту найвищим і траншею нам доводилося копати найглибшу.
Всі ми дуже схудли і ще більше втомилися. Втома накопичувалася в наших тілах з дня у день, з ночі в ніч, короткочасні зупинки на відпочинок не могли її розрядити, а нетривкий сон — поновити наші сили. Ми були отруєні втомою, вона розписувала схудлі обличчя в землисті кольори, проступала чорними плямами попід очима, робила наші рухи непевними й млявими, а самих нас — тупими й байдужими.
Єдиною мрією було виспатись. Упасти на землю і спати…
Дрімота не полишала нас ні на хвилину. Перемішана з пилом, важко пливла над колоною, налипала на повіки, і, обважнілі, вони починали злипатися. І тоді, на ходу, ми поринали у сон. Ноги наші ступали, руки розмахували, а голови спали.
Декотрі умудрялися спати отак, на ходу, кілометр чи й два. Попадалися лише тоді, коли дорога завертала набік. Вони ж ішли по прямій, вивалювалися з колони і падали в кювет. Очманілі, видиралися на дорогу, до них роз'юшеними півнями підскакували командири, а ми реготали, мов з примусу.
Ще важче було копати окопи. Скільки ми їх за собою полишили за ті п'ятнадцять діб! Вгризалися в тверду неподатливу землю короткими шанцевими лопатками, а над нами гусла ніч, а з темряви виринала то постать помкомвзводу, то лейтенанта, то самого комроти і лунала одна й та ж пересторога:
— Не спати… Не спати…
Бо нам хотілося спати. Боже, як нам хотілося спати! Чим глибшими ставали окопи, тим дужче нам хотілося спати. Наче заривалися не в землю, а в сон, і він змикався довкола тісними стінами, сипався з шурхотом під ноги, тягнув непоборно на дно. І ось уже то один, то другий окоп завмирав, аж поки над ним з'являлася чорна тінь командира:
— Боєць Кононенко!.. Кому сказано: не спати?!
І звідти, з окопу, судорожними кидками починали вилітати чорні ошмаття дрімоти.
Напівсонний, я прикопав якось гвинтівку. Поклав поруч і потім, задурманений, присипав її землею.
Був переполох на всю роту. Докотилося аж до комбата, мені вже починав світити трибунал, та командир роти помітив приклад, що витикався із бруствера. Мене примусили почистити гвинтівку до останнього гвинтика ("Хай вилиже її язиком!" — наказав комбат), помкомвзводу ж сказав, що я тільки кров'ю можу змити тяжку цю провину. І поки всі спали, я мордувався над рушницею та кляв свою долю.
Неприємна пригода ота й спричинилася, мабуть, до того, що наш лейтенант при першій же нагоді поспішив мене спекатися: виділив зв'язковим до командира роти. Адже про таку розкіш, як польовий телефон, ми на той час і уяви не мали.

* * *

Наша рота зайняла оборону на лівому березі Дністра, у невеликому селі Садківці. Село і справді тонуло в садах. Фруктові дерева збігали аж до річки, до звивистої лінії траншей, викопаних іншою частиною. По той бік круто здіймався правий берег, він тонув у густому лісі, і як ми не вдивлялися — не могли помітити жодного німця. Ворог чи то ще не підійшов, чи то так хитро замаскувався, що берег був абсолютно безлюдний.
Ми відсипалися.
Спали просто на траві, підмостивши плащ–намети під голови. Спали так міцно, що аби й справді підійшли німці та зуміли переправитись через річку, то могли б побрати нас голими руками. Але й німці, мабуть, одсипалися, бо на тому березі не було помітно жодного руху. Подвір'я монастиря було єдиною відкритою площиною, яка проглядалася з нашого боку, і ми, троє зв'язкових, ходили щоденно на спостережний пункт — пильнувати німців. То був неглибокий окопчик, виритий на белебні, протягом дня ми стриміли в ньому ідеальними мішенями, але фашисти чомусь не перестріляли нас, їх, мабуть, влаштовував отакий спостережний пункт. Тим більше, що в нас не було навіть бінокля (командир роти свій боявся нам довірити), тож доводилося покладатися лише на власний зір.
Щоразу, повертаючись із спостережного пункту, ми підходили до командира роти, карбуючи крок, хвацько козиряли й голосно, аж на тому боці ріки було, мабуть, чутно, доповідали, що ворога не виявлено. Капітан слухав уважно і строго, потім командував: "Вільно!" — і ми розслаблялися з почуттям чесно виконаного обов'язку. Тепер можна притулити до вишні гвинтівку, напитися холодної колодязної води, остудити в затінку насмажене тіло. Війна починала здаватися нам звичайними маневрами, де "червоні" воювали із "синіми" й "червоні" обов'язково перемагали (інакше вони не були б і "червоними"), де "убиті" й "поранені" відходили спокійнісінько набік і з нетерпінням чекали на кухню. Поки живі довоюють, "мертві" вже й вершечки позлизують і лежать в холодочку, блаженно дрімаючи.
Так ми гралися у війну майже тиждень, а потім штаб полку наказав послати на той берег розвідку, і командир роти виділив десять бійців на чолі з сержантом. Розвідників переправляли удосвіта, і я вперше подумав, що всі оці хлопці можуть не повернутися назад. Командир роти, звісившись з берега, щось тихо казав сержантові — давав, мабуть, останні напучування, — я ж дивився на скулені постаті, що тулилися одна до одної у двох надувних човнах, і мені вже здавалося, що на тому березі тільки й чекають, аби вони випливли на середину. Тому, коли сержант, козирнувши востаннє, одштовхнувся од берега, я весь аж напнувся, чекаючи пострілів з того боку.
Однак ворог чи то міцно спав, чи його взагалі не було, тільки берег мовчав, занімілий. Човни пливли й пливли, зблискуючи тьмяно короткими веслами, аж поки й ткнулися в густий верболіз.
Згодом звідти закрякала качка: умовний сигнал, що все гаразд, і над завмерлими досі шанцями прокотився радісний гомін.
Наказавши доповідати про найменший рух на тому березі, наш капітан повернув назад. Він дуже переживав за успіх розвідки, адже для нього, як і для кожного з нас, це була перша бойова операція, тож помітно нервував і ганяв мене у взвод: довідатися, чи там нічого не чутно. Я мчав найкоротшим шляхом донизу і питав у лейтенанта, чи нічого не чутно. Він відповідав, що нічого. І чим частіше я прибігав до нього, тим неприязніше він мене зустрічав. Так, наче я був винен у тому, що розвідники мов провалилися крізь землю.
Врешті десь по обіді на тому боці, глибоко в лісі, здійнялася рясна стрілянина. Вона то розпадалася на поодинокі постріли, то зливалася в суцільний клубок, клубок той котився донизу, все ближче і ближче до берега. Ось уже вдарили наші кулемети, затріщали, нервово й поспішно, наші гвинтівки. Командир роти зірвавсь, як опечений, і, притримуючи рукою планшет, погнав щодуху донизу. За ним побіг політрук, а за політруком уже ми, троє зв'язкових.
Стрілянина все більш розгоралася, нам уже здавалося, що німці перейшли в атаку, хоч стріляли вже тільки з нашого берега, а на тому затихло.
Коли ми добігли до траншей, стрілянина вже вщухла. Лише іноді то тут, то там зривався нервовий постріл, вслід одразу ж лунав сердитий оклик: "Отставить!" — і западала винувата тиша. Над траншеями колихався сизуватий димок, він стікав униз, до води, і збуджені, червоні обличчя бійців виглядали з окопів. Не стрибаючи навіть у траншею, комроти побіг до взводного, а ми поспішали за ним і здавалися самі собі неймовірними сміливцями, які не звикли кланятись кулям.
Лейтенант, виставившись по пояс із окопу, дивився не на капітана, а на річку. І помкомвзводу дивився туди ж, і всі поблизу бійці. І щось таке тривожно–очікувальне, до болю напружене було в мовчазному отому спогляданні, що всі ми стали і теж подивилися в тому напрямі.
Річка мерехтіла, блищала, горіла. Нещадне літнє сонце висвітлювало її всю, до найдрібнішої хвильки, і по тій блискучій поверхні, раз по раз спалахуючи поквапливими порухами весел, рухалися обидва наші човни. Зігнуті постаті бійців чорніли, наче вугілля, а на борту переднього човна щось різко біліло. Коли розвідники нарешті прибилися до берега, ми зрозуміли, що то біліло: на дні човна, поклавши оббинтовані ноги на борт, лежав один із бійців. Обличчя його було жовте і спите, а очі запалені, мов у важкохворого.
Передавши пораненого, розвідники вмить опинилися на березі. Вони так поспішали залишити човни, що ледь їх не потопили, і все оглядалися на протилежний берег. Сержант хотів був доповідати капітанові, але той досадливо махнув рукою: вигляд пораненого справив на нього таке ж гнітюче враження, як і на всіх нас. Тож він наказав негайно нести бійця до командного пункту.
Це був перший поранений, і ми не знали, як і підступитися до нього. Невміло топтались довкола, аж поки хтось догадався простелити плащ–намет і покласти на нього пораненого. Збившись у безладний гурт, заважаючи один одному, ми понесли пораненого вгору. Він гойдався, як у зеленій колисці, оббинтовані ноги його метлялися то в один бік, то в другий; йому, мабуть, було дуже боляче, бо він не витримав і застогнав. І чим голосніше він стогнав, тим швидше ми бігли вгору. Ми вже думали, що він помирає, і намагалися донести його, живого, хоча б до командного пункту.
Врешті опустили його на траву у вишневому затінку. Одразу ж прибіг санінструктор і поверх бинтів, що ними були обмотузовані ноги пораненого, став накладати свої, наче боявся, що старих не вистачить до санбату. Після того ми напоїли пораненого водою. Він затихнув, а командир роти сказав, що от–от під'їде підвода і одвезе його у санбат.
Аж тепер капітан повернувся до сержанта. Той знову став доповідати. Обличчя його розчервонілось од збудження…
Висадившись із човнів, вони подерлися вгору. Спершу густим верболозом, де пересохле паліччя тріщало, мов навіжене, тож вони майже годину долали ту стометрову смугу. Згодом стало легше. Вони перебігали од дерева до дерева, а німці мов провалилися крізь землю. Хоч всюди було натоптано, вони знайшли навіть порожню пачку од чужоземних сигарет…
Тут сержант поліз до кишені і дістав яскраво розмальовану картонну пачку. Капітан уважно роздивився її й понюхав, передав політрукові. Той теж оглянув з усіх боків і понюхав, але нам не дав, хоч ми теж хотіли понюхати, чим воно пахне.
Врешті вони побачили німців, продовжував сержант. На галявині, поблизу монастиря. Роздягнувшись до трусів, німці смажилися на сонці, а одяг і зброя лежали, недбало покидані, поруч. Троє дрімало, четвертий же лежав на спині й награвав на губній гармошці. Підкравшись до галявини, сержант наказав примкнути багнети, і з криком "ура!" вони атакували німців.
Ворог у паніці втік, одяг і зброя лишилися. Поспіхом зібравши трофеї, вони побігли донизу, і тут їх обстріляли…
Лише зараз ми звернули увагу на великий вузол, що його тримав один із розвідників. Командир наказав розв'язати, і ми жадібно стовпилися довкола.
На землю впали чоботи, тупоносі, короткі, з халявами розтрубом, штани й френчі незвичайного крою, поцяцьковані якимись значками, реміняччя з блискучими алюмінієвими пряжками і новенька, мов щойно з заводу, воронована зброя: автомат із прямим, як пенал, магазином, пістолет з незвичної форми руків'ям.
— А де ж іще зброя? — поцікавився капітан. — їх же було четверо.
— Ми підібрали все, товаришу капітан!
— Значить, двоє втекло із зброєю, — задумано сказав капітан. — Але чому вони не одстрілювались?
Сержант дозволив собі знизати плечима. Тоді політрук висловив думку, що німці, налякавшись, забули й про зброю. Це ж легко сказати: десять орлів із примкнутими багнетами, та ще й з грізним "ура!".
Ми всі розсміялися схвально, а політрук, обернувшись до нас, трьох зв'язкових, повчально і строго сказав:
— Учіться, як треба воювати!
Хоч ми і без цього із захопленням та заздрістю дивилися на розвідників.
Невдовзі розвідників викликали у штаб батальйону. А трохи згодом під'їхала підвода і забрала пораненого.

* * *

Іще два дні німці сиділи, як миші. За цей час нічого особливого не скоїлось. Хіба що мінометна батарея, розташована поруч, обстріляла монастир. Я саме сидів на спостережному пункті, коли тут прибігли капітан і політрук, і ми вже втрьох спостерігали за обстрілом.
Перша міна упала в лісі, і політрук сказав: "Недольот". І так строго подивився на мене, наче я був винен у тому. Друга теж шаснула поміж дерев, і політрук сказав: "Перельот". Третя ж вибухнула якраз посеред подвір'я, і політрук закричав: "Молодці!" Догори зметнувся стовп чорного диму. Фашисти ж не появлялися, вони навіть не обізвалися на постріли, хоч наші командири були переконані, що, окрім монастиря, ворожому командуванню ніде бути. Де зупинялися білі офіцери під час громадянської? У поміщиків, куркулів та попів!
Випустивши іще три міни, наша батарея вмовкла, і політрук сказав мені строго: "Бачили, як треба стріляти?" — наче я теж був мінометником і нікудишньо стріляв.
Фашисти одмовчувалися весь той день і ніч, а на світанку перейшли у наступ.
Ми всі солодко спали, коли на тому боці замиготіло, забухало і з чорного неба на нас сипонуло снарядами й мінами. Досі затишна, мирна земля, що дихала сном і спокоєм, враз затрусилася, заклекотала, забухала, тугі гарячі хвилі змели нас з належаних місць, і ми, осліплі, оглушені, заметалися поміж вибухами, шукаючи входу в бліндаж. І коли врешті знайшли і вкотилися клубком, там уже були командир роти і писар–сержант.
— Де політрук?
Капітанові доводилося кричати, бо довкола аж ревіло од вибухів. Він хапав кожного із нас за петельки, кричав у обличчя:
— Де політрук?!
Ми не знали. Ми нічого не знали. Політрук спав з нами поруч, але ми не могли б зараз напевне сказати, де те місце, на якому ми спали. Його знесло, змело, кинуло в безвість.
Ми тулилися спинами до глиняної стіни, тряслися разом із нею, а зверху сипалася земля, тріщали соснові колоди, і гухало, й бабахало, й вищало, й ревіло — гарячі ядушні хвилі вривалися в бліндаж крізь благенькі дверцята й амбразуру.
Хіба хто з нас міг думати, що війна може бути такою!
Врешті капітан зрозумів, що, скільки не кричатиме, так і не доб'ється нічого. Він метнувся до дверцят, а сержант закричав:
— Товаришу капітан, туди не можна: уб'ють!
У ту ж мить пролунав особливо оглушливий вибух. Довкола аж задзвеніло, дверцята розкололися навпіл, мовби по них рубонули величезною сокирою, ми інстинктивно припали до стінки, затуляючись ліктями од нестерпно яскравого спалаху, і одразу ж вибухнуло вже у бліндажі, осліпило, рвонуло, жбурнуло один на одного. По шоломові дзенькнуло щось, гостро і люто, я встиг лише побачити чорну постать сержанта, що повільно осідала на землю, як по руці моїй наче пройшовся відбійний молоток — руку відкинуло набік, а гвинтівка полетіла на землю. І лише тоді я почув, як затріщав автомат: прямо в амбразуру. Хтось там зверху крикнув, раз, удруге, втретє, і знову короткою чергою, густо сіючи кулі, вдарив автомат.
І одразу ж усе стихло. Лише чутно було, як унизу, понад річкою, довгою безкінечною чергою захлинався наш кулемет та над головами потріскували соснові колоди. Я глянув на свою правицю, яка враз оніміла, стала мовби чужа, і з жахом побачив, як по рукаві гімнастерки швидко розповзалася чорна паруюча пляма.
— Товаришу капітан, я поранений!
На мене засичали, зацитькали, чиясь шкарубка долоня потягнулася до рота, і лише зараз я збагнув, що оте, що вибухало раз по раз у бліндажеві, було німецькими гранатами, а в амбразуру строчив німецький автомат. І кричав, коротко й зло, не хто інший, як німець.
Крізь зірвані дверцята, крізь амбразуру, перевитий димом, вливався холодний світанок. І в тому чадному примарному світлові чорніло непорушне тіло сержанта, а під дверцятами ворушився наш ротний.
Впираючись ногами в землю, він намагався звестися, але ноги його не слухалися: він знову зсувався додолу і знову починав усе наново. Без звуку, без жодного слова. Я оглянувся розгублено на двох зв'язкових, які сиділи поруч, і побачив, що один із них поспіхом перебинтовує долоню, а другий, звівшись, йде до капітана.
— Товаришу капітан, вас поранило?
Командир роти вже сидів, навалившись спиною на розбиті дверцята. Вузьке, завжди строге обличчя його швидко сірішало. Він глянув на бійця, глухо наказав:
— Підіть… розвідайте німців…
Тут рука моя стала відходити, я перестав стежити за ротним. Дістав з протигазної сумки індивідуальний пакет, роздер зубами, став бинтувати поверх мокрого од крові рукава гімнастерки. Бинт лягав нерівно і рідко, просякаючи кров'ю, та я мотав і мотав, аж поки вимотав увесь до кінця. А потім дістав іще один пакет і став бинтувати знову, бо кров усе проступала, збираючись у важкі темні краплини.
Врешті рука моя стала нагадувати величезну поруділу балабуху, потворний кокон з кінчиками непорушних, посинілих пальців. Набухаючи кров'ю, вона все важчала й важчала, мов із ран моїх сочилася не кров, а свинець. Біль ставав усе дошкульнішим, я обережно взяв праву руку в ліву, підняв її вгору, і мені мовби трохи полегшало.
Тим часом у бліндаж повернувся боєць, голосно доповів:
— Товаришу капітан, німців поблизу не видно! В бліндажі аж посвітлішало.
— Підніміть мене, — наказав капітан. — Допоможіть вибратись назовні…
Боєць узяв його під пахви, і капітан застогнав. Той стогін так вразив зв'язкового, що він замалим не впустив свого командира, але той уже замовкнув, тільки обличчя його ще більш посірішало, вкрилося потом.
Пильнуючи, щоб не наступити на вбитого сержанта, ми вибралися з бліндажа.
Бій так же раптово вщухнув, як і почався. Не чутно було ні пострілів, ані вибухів, і наші й німці наче провалилися крізь землю, і коли б не густі вирви довкола, важко було б повірити, що отут щойно падали міни й снаряди. Вони чорніли повсюди, глибші й мілкіші, з них іще струмували рудуваті димки, і тут же, під голою вишнею, лежав політрук. Одним і тим же вибухом обнесло все листя із вишні і зірвало з політрука гімнастерку, і він лежав, голий по пояс, тільки на худій, з глибоким "брехунцем" шиї зависнув надірваний комірець. Він лежав, ввіткнувшись обличчям у землю, і скидався б скоріше на людину, яка вирішила засмагнути, коли б не руки, відкинуті — непорушно і моторошно, мов тіло було саме по собі, а руки — самі по собі.
Ми намагалися не дивитись на вбитого, але це мало нам помагало: непорушність мертвого тіла розливалася в повітрі, від неї не можна було нікуди подітися, нікуди сховатись.
Зв'язковий, що волік капітана, опустив його зрештою на землю. В командира знову вирвався стогін. Він уп'явся судомно зведеними пальцями в траву, розплющив досі закриті очі. Сонце било йому прямо в обличчя, але промені гасли, ледь торкнувшись очей. Зв'язковий дістав індивідуальний пакет, та комроти заперечно хитнув головою:
— Не треба…
Він навіть не дивився донизу, на заюшені кров'ю гімнастерку й штани. Випустив траву, одстебнув нагрудну кишеню, дістав акуратно загорнутий пакет.
— Тут… мої документи… Передати комбатові…
— Товаришу капітан…
— Мовчати!
Це знову був наш комроти — вимогливий і строгий. Ми всі мимоволі виструнчилися, а він продовжував:
— Підете разом… Стрінетесь із ворогом — пробиватися з боєм… У полон не здаватися… Зброя… Де ваша зброя?..
— У бліндажі, товаришу капітан.
— Принести… І мій автомат…
Зв'язковий побіг у бліндаж. Капітан знову заплющив очі, опустив голову. Дихав важко і хрипло, а пальці знову жмакали траву.
Ми стояли, скуті дисципліною, боячись першими озватись до нього. Стояли й мовчали.
Повернувся нарешті зв'язковий. Капітан одразу ж розплющив спиті мукою очі:
— Принесли?
Мов уже й нічого не бачив.
— Приніс, товаришу капітан!
Він приволік усе, забрав навіть гранати. Навіть три напівавтоматичні гвинтівки — три СВТ з потрощеними вщент прикладами.
— Автомат візьміть собі… Назначаю вас старшим…
— Єсть бути старшим!
Капітан поморщився, наче бадьорий той вигук завдав йому ще більшого болю. Дістав із кобури свій ТТ, вийняв магазин, став видавлювати із нього набої. Залишив один набій, загнав магазин у руків'я. Один і той же страшний здогад пронизав усіх нас.
— Товаришу капітан…
— Візьміть, вони вам знадобляться.
— Товаришу капітан!..
— Мовчати!
Зв'язковий простягнув тремтячу руку, і комроти, пересипавши набої, знову заплющив очі, ще більше побілів лицем. Але він не застогнав. Він лише так стиснув зуби, що кутики вуст скрасились рожевою піною. Важко дихав, говорив, наче марив:
— Пробиватися до своїх… У полон не здаватися…
Розплющив ураз очі, суворо подивився на мене. На мою обмотану руку.
— Старший!
— Я!
— Підв'яжіть йому руку до шиї!
Старший (тепер уже старший над нами Вано Баташвілі, з другого взводу) одразу ж здобув індивідуальний пакет, підв'язав мою руку до шиї, так, щоб вона висіла на рівні грудей.
— Гранату! — наказав капітан.
Вано подав йому гранату.
— Руку! — Це вже до мене.
Я простягнув ліву руку, і граната опинилася у мене в долоні. Це була кругла ребриста граната, важка чавунна "лимонка". Зверху над трохи видовженим тілом стирчав блискучий циліндрик запалу, з'єднаний з металевою дужкою. Я притиснув дужку до ребристого боку гранати, і, перш ніж зрозумів, що хоче командир роти, він висмикнув запобіжник, закинув його у траву…
Досі я лише вдавав, що стискаю гранату. Тепер же стиснув її так, що аж хрумкнуло в пальцях. Мені вже здавалося, що дужка вислизає–вислизає — от–от пролунає вибух.
А командир, озброївши третього уцілілою гвинтівкою, наказав:
— Ідіть!
— Товаришу капітан, ми вас понесемо, — сказав Вано.
— Ідіть!
— Товаришу капітан…
— Ідіть!
Він закричав так страшно, що ми обернулися й пішли. І не встигли й кількох кроків ступити, як позаду ляснув постріл. Той сухий уривчастий звук штовхнув нас у спину, ми побігли і зупинилися лише на вузькій польовій дорозі, проскочивши вишневий садок.
За спиною лишилося село, а попереду слалась пшениця. Висока, по груди, вона розлилася аж до горизонту. І десь там були наші війська. Наш порятунок.
І ми, пригнувшись, пірнули у пшеницю.

* * *

— Удень нам звідси не вибратись.
Вано перевернувся на бік, зняв шолом. Сонце палило немилосердно, нажарювало шоломи, як сковороди, голови наші аж порозбухали, а перед очима йшли вогняні кола. Але ми не наважувалися розстатися з шоломами: в разі зіткнення з ворогом вони прикриватимуть наші голови од куль та осколків.
Іще нас мучила спрага. В нас давно уже почорніли, потріскалися губи, а голоси стали охриплі й чужі. І ми більше мовчали, бо кожне слово дерло у роті, ранило горло.
Марили водою. Темною колодязною водою, світлою джерельною водою, од якої судомить у зубах, водограями, ріками води, яку ми пили б без кінця. Вода струмувала перед очима, вода шумувала довкола, вода била тугими струменями… і одразу ж щезала, як тільки ми до неї наближалися. Натомість виникали потріскана сіра земля, сухі стебла пшениці: жорстока реальність, од якої можна було збожеволіти.
А мене, як і мого пораненого товариша, до того ж іще палило вогнем. Сковану пересохлими, затверділими од крові бинтами руку пекло все дужче і дужче — вогонь уже повз по плечу, розливався по тілу. Хотілося здерти бинти, щоб хоч трохи остудити руку, або й зовсім одірвати її — позбутися нестерпної муки. Я іноді не витримував і стогнав: од болю, од гострого жалю до себе, і Вано, повертаючись до мене, вмовляв:
— Потерпи, дорогий, потерпи… Скоро дійдемо…
І я замовкав. Зціплював зуби і мовчав. Хоч часом здавалося, що на кутиках моїх вуст проступає така ж рожева піна, як у капітана. Хотілося витерти губи, та я не наважувався: у лівій руці моїй, міцно затиснена, дрімала граната. Ба, ні — не дрімала! Весь час насторожена, весь час напружена, націлена на вибух, вона тисла і тисла мені на долоню, на пальці з тупою невблаганною силою. Мені іноді хотілося розмахнутись і пожбурити її подалі од себе, але Вано час од часу прикладав пальця до тоненьких вусиків:
— Тс–с–с… Німці…
І ми завмирали. Припадали до землі, і кожному здавалося, що під нами лунко б'ється чиєсь налякане серце. Лежали й прислухалися, бо годі було щось угледіти в пшениці.
Іноді ми чули німців. Вони голосно джерготали і, мабуть, йшли на повний зріст, не згинаючись у три погибелі. Їм нікого було боятися, їх не мучили рани, вони не вмирали од спраги. І в нас поруч із страхом починала ворушитися ненависть. Однак страх був сильніший, тож ми лежали й нишкли. Лежали й чекали, поки німці одійдуть подалі.
А часом німців не було й не було. Тоді Вано хрипів:
— Пішли…
І ми волоклися за ним…
Врешті ми зовсім вибилися із сил. І коли опустилися на покриту запеченою шкаралущею землю, на сухі стебла пшениці, Вано сказав, ламаючи почорнілі вуста:
— Удень нам звідси не вибратись…
Помовчав, прохрипів:
— Чекатимем ночі…
Ми байдуже мовчали. Ночі то й ночі. Нам було все одно: іти й смажитись на сонці чи сидіти і смажитись. Ми з ненавистю дивилися на сонце, в біле пропечене небо і тоскно мріяли про хмари. Про невелику, хоча б отакуньку хмаринку, щоб хоч на мить заховатися в тінь…
І тут появився ворожий літак. Що це був винищувач, я дізнався пізніше, повоювавши на фронті, а тоді це для нас був просто одномоторний літак з виразними хрестами на фюзеляжі та крилах. Він пронісся над нами з оглушливим ревом, і Вано, нап'явши шолом на голову, метнувся убік, а слідом за ним побігли і ми. За ту коротку мить, що літак промайнув над ними, ворожий пілот встиг помітити нас, ба навіть розгледіти, хто ми. Може, нас зрадили шоломи, може, те, що одразу ж кинулись бігти; а може, і те й друге разом, тільки літак розвернувся і помчав прямо на нас.
— Лягай! — відчайдушно закричав Вано і перший шкупирхнувся на землю. І не встигли ми впасти, як чорна тінь пронеслася над нами. Тугий струмінь повітря поклав пшеницю, вдарив у обличчя обпаленим порохом. Як по команді, ми знову зірвались на ноги, побігли щодуху, бо літак знову заходив по колу. Ми бігли і падали, бігли і падали, ковтаючи гаряче повітря, і все йшло обертом, і серце, здавалося, ось–ось розлетиться на шмаття, а ворожий пілот все ганявся за нами. Він то мчав над полем, майже торкаючись пшениці, то свічкою злітав догори і вже звідти шулікою падав донизу.
Врешті ми звалилися з ніг. Лежали, загнані на смерть, із стогоном вдихали повітря, і німець, мабуть, зрозумів, що більше нас не підніме. Тоді він зайшов іще раз і вдарив по нас з кулеметів. Крізь гул, наростаючий рев до мене долинуло сухе коротке татакання, поруч зашипіло, зачмокало, на зіщулені плечі, ввібрану голову, прямо в обличчя сипонула гаряча земля. Попереду хтось зойкнув, я розплющив очі і побачив темні ямки, що тягнулися рівною прошвою. Моя ліва рука, що затискала гранату, лежала поміж двома ямками, і ямки ті курілися.
Я відсмикнув руку, не втримався, завалився на спину. І знову побачив літак. Він падав прямо на мене, а по обидва боки націленого носа, на крилах, танцювали гострі вогняні язички. Знову зашипіло, зачмокало, сипонуло землею — і тепер уже не зойк, а дикий нелюдський крик пролунав поперед мене. Хтось кричав і кричав, і те надриваюче душу, безкінечно болісне: "А–а–а–а!" — залило увесь простір. Здавалося: то кричить, б'ється в конвульсіях смертельно поранене поле. Бо людина не могла так кричати…
Коли літак полетів, я звівся хитаючись. Огидно тремтіли коліна, перед очима гойдалося забарвлене в червоне поле, мов залите кров'ю. Чорний канудливий клубок перекочувався в горлі, а я не міг ні ковтнути його, ні виплюнути. Рот стягнуло, наче гумою…
Вже ніхто не кричав. Стояла тиша, як на кладовищі.
Спершу побачив Вано. Він все ще мов ховавсь од літака, прикривши голову шоломом, впавши обличчям на руки. Але на шоломі зяяла рвана дірка, а земля довкола масніла чорною плямою. І вже перші мухи повзали по тій кривавій калюжі, зліталися й сідали на шолом, на забризкані кров'ю руки.
Другий мій товариш лежав трохи далі, перевернувшись на спину. Ота смертельна прошва прострочила першого разу ноги, а вдруге — живіт. Він так і помер з роздертим од крику ротом, він сплив отим криком, як спливають кров'ю, він і зараз продовжував німо кричати, і застиглий той крик бився в чорному проваллі рота. А з руки, з намертво стисненої долоні тоненькою цівкою стікала перетерта на порох земля. І там, де вона просипалася, виростала гостренька пірамідка. Вона то піднімалась угору, то осідала ураз, а земля сипалась, сипалась, сипалась, безшумно і моторошно, мов він увесь був набитий отим порохом і витікав ним на ріллю.
Я обернувся і пішов. Куди — не знав і сам. Відчував лише потребу рухатись, поки ще були якісь сили у виснаженому, пересохлому до шелесту тілі. Тільки збив із голови шолом. З ненавистю позбувся розпеченої посудини, яка обручем стискала голову. Йшов, не пригинаючись, не ламаючи ноги в колінах, бо мені було байдуже, побачать мене німці чи ні, уб'ють зараз чи трохи пізніше. Страх, що володів мною, щезнув, і коли б я зіткнувся оце зараз із фашистами, то, не роздумуючи, пожбурив би у них гранату.
Я волікся й волікся, а полю не було кінця–краю: було таке ж безкінечне, як і день, що горів наді мною. Здавалося, що од ранкового бою минула ціла вічність, що я вже хтозна–коли бреду наодинці. Час мовби застигнув, затужавів у примарній своїй непорушності, і я повзав по ньому налиплою мухою.

* * *

Вечір застукав мене все у тій же пшениці. І коли сонце врешті сховалось за обрієм, а земля поринула в морок, я опустився на ріллю, випростався виснаженим тілом. Мені вже не хотілося пити, навіть рука моя ніби не так палила вогнем.
Натомість хотілося спати. Жодна постіль не здавалася іще такою м'якою, як оця розігріта рілля!
Але я не смів навіть заснути. Не смів, не мав права, не міг! У лівій долоні моїй, під онімілими пальцями ворушилася граната. Вона аж розбухала, аж важчала, дозріваючи неминучим вибухом. Металевий циліндрик запалу невідступно і хижо стежив за мною, аби при найменшій нагоді випорснути з–під пальців, висмикнути дужку, спустити бойок, і я відчував, що він рано чи пізно, а таки діждеться свого, бо що таке мої пальці супроти металу!
Іноді мною оволодівало бажання розмахнутися і пожбурити її подалі од себе. Хай летить, хай вибухає, хай стане страхітливим сном, що гнітив мене протягом дня. Але щось було сильніше од того бажання, і я уже знав, що нестиму її до кінця.
Я здригнувся. Я, здається, заснув. Незчувся і сам, як склепив повіки і провалився у сон… Граната!
Ще не глянувши, відчув під ослаблими пальцями виповзаючу дужку. Вона вивільнювалася потихеньку й обережно, вона завмирала щоразу, як я ворушився. Я стиснув руку з такою силою, що, здається, аж чвиркнула з–під нігтів кров, і якусь мить лежав, боячись дихнути. Лише гупало серце, підкидаючи руку, що стискала гранату.
Врешті зважився глянути. Глянув іздалеку, не наважуючись піднести гранату до очей, наче від того, що вона вибухне у мене на грудях, а не біля обличчя, могло щось змінитися. Циліндрик помітно висунувся, але дужка, прихоплена двома крайніми пальцями, ще трималася.
Обережно піднімаю руку і, повернувши гранату запалом донизу, вдавлюю його щосили у груди. Він не подається, він опирається, та я давлю і давлю — і відчуваю нарешті, як дужка починає повзти попід пальцями. Повільно, міліметр за міліметром, але все ж таки одповзати назад…
Чоло моє аж змокріло од поту. Мене знову починає мучити спрага. Наче оті нужденні краплини висушили мене до кінця. Знову оживає поранена рука, вона горить суцільною жариною.
Із стогоном зводжуся. Хоча — це навіть не стогін, стогнати я вже не здатен, — якийсь хрип виривається з моїх наболілих грудей.
Бреду, заплутуючись, видираючись і знову заплутуючись у густій, як джунглі, пшениці.
Чи є що на світі, окрім пшениці?
Не пам'ятаю, скільки пройшов за ту ніч. Може, кружляв по колу, як загнаний кінь, а може, просто топтався на місці, бо коли стало світати, я все ще борсався у пшениці. Не дозволяв собі зупинитися, присісти хоча б на хвилину, бо тоді — знав — уже більше не встану. Одразу ж засну, і граната, яка тільки на це і чекає, випорсне з ослаблої долоні…
Чудо сталося лише тоді, як на сході виткнулося сонце. Я спершу й сам не зрозумів, що ж, власне, сталося, — відчув раптом, що мені стало легше йти.
Пшениця лишилася позаду. Її наче обтяло гігантським ножем, вона зупинилася перед неширокою балкою, засіяною конюшиною. Конюшина зеленіла, волого й свіжо, а далі, там, де балка опустилася донизу, сизіла од густої роси. З останніх сил, задихаючись, все ще не ймучи віри, що то роса, я важко побіг. Упав на коліна, занурився обличчям, і на мене враз бризнуло вологою, і я аж застогнав од неймовірної насолоди. Я повзав і повзав, купаючи обличчя в росі, я хапав її, спивав, злизував, полоскав потріскані губи, поки весь став мокрий як хлющ. Боявся, що ось сонце підніметься вище і сп'є всю росу.
Нарешті я звівся. І щойно одірвав жадібний погляд од вологої конюшини, як одразу ж побачив групу військових. Стояли по той бік балки і мовчки дивилися на мене.
Мене так і штовхнуло в груди. І хоч одразу ж розгледів, що то не німці — свої, все ж заціпенів посеред конюшини.
В того, що стояв попереду, висів через шию бінокль. Гострі очі підозріло дивилися на мене, вони обмацували на мені кожен рубчик. Ось вони зупинилися на моїй забинтованій руці, і погляд пом'якшав.
— Хто ви?
Я назвав свою частину: в мене знову прорізався голос, хоч говорити було боляче й важко.
Почувши назву: "Садківці", військові заворушилися, загомоніли. Один із них поспіхом поліз до планшета, дістав і розгорнув карту, а той, що з біноклем, все ще дивився на мене.
— Що то у вас у руці?
Лише тепер я згадав про гранату. Згадав і здригнувся.
— Киньте! Вона вам уже не потрібна.
— Не можу… Вона без запобіжника…
Дехто з військових одразу ж одступив подалі од мене.
— Навіщо ви його висмикнули?
— Це не я… Це капітан…
— Де ваш капітан?
— Застрелився…
Військові затихли. А той, із біноклем, обернувшись, наказав:
— Лейтенанте, заберіть гранату! І відправте його негайно в санбат!
До мене підскочив лейтенант, майже мій одноліток. Юне обличчя його світилося готовністю виконати будь–яку команду свого командира.
— Одійдіть лиш подалі!
Лейтенант пропустив мене уперед: стеріг, певно, мою руку з гранатою.
За неглибокою балкою, де я повзав по росі, була ще одна балка. Набагато глибша, з крутими, порізаними стінами. Ми зупинилися над нею, і лейтенант скомандував:
— Дайте гранату сюди!
Я простягнув йому руку. Він щосили притиснув блискучий циліндрик і, враз збліднувши, сказав майже пошепки:
— Пускайте…
Я спробував розвести пальці, але вони не слухалися. Вони прикипіли до гранати, і як я не напружувався, нічого не міг із ними поробити.
— Не можу! — сказав я з відчаєм: мені здавалося, що граната прикипіла до мене навіки.
Тоді лейтенант став сам розгинати мої пальці. Один по одному, аж поки вивільнив гранату. Розмахнувся, пожбурив, упав.
— Ложись!
Граната вже котилася по дну, підстрибуючи чорним м'ячем. А я стояв, не усвідомлюючи, що я роблю. І лише тоді, як вона вибухнула і над головою моєю профурчали осколки, а лейтенант, зірвавшись на ноги, став мене лаяти, ноги мої підкосилися і я сів прямо на землю.
Тремтів усім тілом і плакав.
І то були мої перші й останні за всю війну сльози.

За матеріалами: Анатолій Дімаров. "На коні й під конем".  Повість. Художник-оформлювач – Є. В. Вдовиченко. Харків, видавництво "Фоліо", 2009 р., стор. 268 – 320.

Усі частини повісті Анатолія Дімарова "На коні й під конем":

Автобіографічна повість «На коні й під конем» — весела історія про збитошного хлоп