Тарас Береза, Ірина Зубрицька, Юрко Зелений
«МОВА — НЕ КАЛЬКА:
словник української мови»
Сучасний словник гарної української мови «Мова — не калька» розкриває велич і красу рідної мови, звільняє її від суржику й чужомовних запозик. Словник містить самобутні українські слова та вислови, поставлені на противагу звичному (буденному) словниковому запасу сучасних українців. У Словнику опрацьовано понад 20000 найбільш проблемних слів та висловів украй потрібних для збагачення мовної культури кожного українця.
Призначений для найширшого кола шанувальників української мови: викладачів, студентів, учнів і вчителів, урядовців, ділових людей, учених, письменників, перекладачів, журналістів, працівників редакцій і видавництв тощо, одне слово, для всіх, кому небайдужа доля рідної мови, культури й словесності.
УКРАЇНСЬКА МОВА — одна з найбагатших у світі.
Що два тижні у світі ЗНИКАЄ одна мова з існуючих 6500.
То що ж ЗАГРОЖУЄ українській мові?
Власне, МИ самі — її носії, оскільки повсюдно послуговуємося СУРЖИКОМ.
ВИХІД — щоденно удосконалювати свою мову, робити її гарнішою.
ЯК? Намагатися використовувати ПИТОМІ українські слова та вислови.
|
|
В кожнім чужинецькім слові Михайло Івасюк |
|
"Те, що ми не знаємо про існування питомих українських слів та висловів у рідній мові, ще не означає, що їх у ній немає."
Тарас Береза
"У який куточок України не закинула б тебе доля, не соромся говорити своєю рідною мовою. Ніколи не переходь на російську: тебе прекрасно всі зрозуміють. Бо хто соромиться своєї мови, той не достойний зватися українцем."
Ірина Зубрицька
"Бути українцем — то нині насамперед мовна ознака.
Юрко Зелений
Таки не калька...
Працювавши над Словником, ми головно застановилися на утвердженні питомих українських відповідників до кальок і чужомовних запозик, що так чи інак засмічують нашу рідну мову, зводять її велич до рівня вуличного суржику. Тому наша мета полягала в донесенні гарної української мови насамперед до її пересічних користувачів. Біда мовного сьогодення в тому, що напрочуд багата українська мова залишається в нашому невикористовуваному запасі, натомість в активному вжитку маємо куций словничок слів та словосполук (переважно досить 1500-2000 слів для побутового спілкування), що виконують обмежене завдання — сприяти людям розуміти одне одного. З одного боку, поруч маємо неосяжний мовний скарб, а з другого, послуговуємося мішанкою всього й уся, тільки б легше було донести свою думку іншим, мовляв, «і так паймут».
Щодень утрачаємо щире багатство мови, її красу й самобутність, неповторність і народну забарвленість. Скільки ж бо всього є в українських прислів’ях, приповідках, приказках, примовках, фразеологізмах, народних піснях, байках і гуморесках... Власне, в них душа мови, бо ж вони достеменно відображають істоту й дух мови, неповторно змальовують мораль, звичаї та традиції українців.
Попри століття впосліджень і заборон щодо української мови наші предки залишили нам неоціненний скарб — неспотворену мовну красу. Лише за саме прагнення розмовляти рідною мовою загарбницькі режими розстрілювали, убивали й ув'язнювали українців. Ті ж підходи спостерігаємо й нині, адже не один учасник Революції Гідності постраждав через те, що послуговувався українською мовою.
Українська мова є невіддільною частиною нашого українства й промовистим виявом нашої належності до української землі. Вона — велика частина нашої національної ідеї поруч із гербом, гімном і прапором. Так само як не маємо права віддавати рідних земель на поталу чужоземним зайдам і займанням, не маємо права далі перетворювати рідну мову в інтернаціональну мовну мішанку, чи то пак суржик. Дальше її нівечення безперечно призведе до сумної долі білоруської мови, що її білоруси не змогли вберегти й мимохіть потопили у хвилі винародовлення.
Пропонуючи питомі українські замінники тій мовній мішанці, якою переважна більшість наших громадян послуговується в побуті й у громадському житті, ми наголошуємо на синонімічній і фразеологічній розлогості й барвистості української мови. Кальки, канцеляризмі!, московізми, англізми, сленг, арго, лихослів’я — усе це складники осяжного мовного смітника, що перетворює нашу мову на мову жебраків і волоцюг. Поряд із зовнішніми загрозами українській мові, зокрема загрозливим впливом на неї мови «братнього народу», великою загрозою українській мові є ми — її безпосередні носії; ми, певно, завдаємо найбільшої шкоди повноцінному розросту нашої мови.
Наше лінування чи то пак небажання добирати питомих українських слів в усному й писемному мовленні призводить до втрати великої сутності українській мови як цілком самостійної, яка переважно не потребує запозик з інших мов. До того ж ми навіть часто-густо кепкуємо з гарних українських слів й висловів, анічогісінько не знаючи про їхнє значення та походження. Мовляв, ніхто так не каже, то і я не буду... Таким робом ми принижуємо самі себе, даючи рідну мову на поталу нищівним і невблаганним космополітичним і глобалізаційним хвилям, що зусібіч набігають на нашу мовну осібність.
Острівцями мовного патріотизму залишаються головно інтелектуальні, мовознавчі й інші наукові середовища, а також різноманітні спільноти у всемережжі (дотепний замінник скальлькованого «Інтернету»). Здебільше фахівці обмінюються між собою мовними скарбами й надбанками. Проте багато науковців критикує очищування української мови від мовного сміття та звинувачує інших у так званому мовному пуризмі. Та намагання цих острівців — крапля в морі, з огляду на збідненість повсякденного вжитку української мови.
То де ж переважній більшості мовців причащатися до багатств і краси рідної мови? Насамперед у словниках, художній і фаховій літературі, зокрема якісних перекладах, у театрі, мовознавчих передачах по радіо і, звісно, у всемережжі. Ба навіть цього замало, щоб розкрити красу рідної мови й донести її до оцієї переважної більшості. Тому гарна українська мова повинна якнайчастіше потрапляти на телебачення, у царину реклами, у діловодство, законодавство, політику, а також стати мовою популярних видовищ, кінострічок, кіносеріалів і телепередач. Чуючи всякчас питоменні українські слова та вислови з уст улюблених співаків, письменників, новинарів і патріотично налаштованої політичної верхівки, ми зачнемо шанувати своє рідне слово й перестанемо цуратися його. А доконечним наслідком цього, звісно, стане глибинне усвідомлення того, що кожне з нас є носієм багатющої української мови, багатства якої маємо щодня плекати й пильнувати, щоб передати прийдешнім поколінням ще коштовніший мовний скарб. Іншої ради нема, бо якщо змарнуємо мову, то втратимо державність і самих себе.
У мовній справі важливий внесок мала б зробити держава. Проте за роки незалежності держава не змогла виробити дієвої мовної політики, яка б захищала мовні права українців. Усе, що маємо — стаття 10 Конституції України, яку принагідно й переважно байдужно цитують наші державні мужі. Цитують — і у вус не дують... Де мовне міністерство, де державна підтримка національних конкурсів з української мови, де новий український правопис, де новий СУМ, де нова академічна граматика української мови, де перевидані праці класиків українського мовознавства, знищених у 50-х роках XX сторіччя, де перевидання загальномовних і термінологічних українських словників, виданих протягом «золотого десятиріччя», де...?!
Щороку дістаємо нових і нових кандидатів і докторів філологічних наук, доцентів і професорів — філологів, але власне суспільство поза науковим світом майже не дістає приступної і якісної мовної поживи. Суто фаховими обговорами й обрадами у вузьких професійних і наукових колах далеко не заїдемо й вельми кепському нинішньому станові речей аж ніяк не зарадимо. Українську мову в усій її розмаїтості треба доносити до найширших верств суспільства і робити це треба всіма можливими способами. Попри закріплення державного статусу французької мови в Основному Законі, у Франції діє шість власне мовних законів. Кожен випускник середньої школи в Японії повинен знати триста народних пісень. Поляки на футбол кажуть «пілка ножна». А що ж ми, українці? Цураємося своїх питомих слів та висловів, лінуємося заглядати до українських словників, захоплено споживаємо проросійський маскульт, що на наших же теренах жваво висміює нас і нашу мову.
Ба більше того! Часто доходить до такого несусвіття, коли на зауваження україномовній загалом людині, що ось тут і ось тут вона каже неправильно, суржикує — ця людина ще й у відповідь ображається! Мовляв, не треба мене вчити, як говорити, бо "всю жізнь так балакаю і всі довкола так гуторять"! І найприкріше у цих випадках те, що подібну відповідь частенько можна почути не від якогось люмпен-пролетаря, а з боку доволі освічених людей далеко не із суспільних «низів»: від тих самих новинарів, нардепів, урядовців-законотворців... Не дивно, що яка мова в тих законотворців — такі потім і закони вилазять з-під їхнього пера! Мова — річ навіть дуже й дуже матеріяльна! З нею не варто жартувати, бо повернеться...
Віримо, що цей Словник питомої української мови надасть вам наснаги та підійме на дусі знову й знову плекати рідне слово й крізь нього внутрішньо осмислювати себе часткою великого народу. Подолавши СТОЛІТНІ випробування та виклики, наші предки зберегли й передали нам безцінний скарб — чудову, багату й неймовірно милозвучну мову, яка сьогодні має об'єднати Україну перед внутрішніми та зовнішніми загрозами. Інтелігенція, науковці, громадські діячі, небайдужі натхненники повинні виступити потужним фронтом на захист нашого національного скарбу й не дозволяти політичним пройдисвітам зводити її красу та багатство до статусу розмінної монети, що нею на два базари торгують усякі невігласи.
За роки незалежності ані уряд, ані парламент, ані жодна політична партія не зробили достатньо для збереження й розповсюдження рідної мови. Намагалися лише прибрати її до своїх лап, хвацько крутити нею під час політичних торжищ і передвиборчих кампаній. У підсумку маємо руйнівну двомовність з ярликом «И так поймут», повсюдне зросійщення та повернення до суржику, насадженого нам десятиліттями радянського поневолення. А власне через цю позірну спорідненість ми вже втратили Крим, під загрозою інші терени нашої держави. Бо ж останній диктатор гадає, де панує російська мова, там і російська земля. Ось так просто, лише через «общепонятность», більшість українців Півдня та Сходу сьогодні винародовлюють. змушуючи їх присягати на догоду напасницькому й ненажерливому сусідові.
Власне, цим Словником ми хочемо показати, що можна й потрібно говорити гарними питомими українськими словами, які в нас крав злочинний режим, подаючи їх під спільним знаменником успадкованих кальок та суржику.
З повагою, автори-укладачі
|
|
Незбагненна Той кохає Варку, Ростислав Воронезький, |
|
Дивіться кілька сторінок Словника для прикладу:
.jpg "Тарас Береза, Ірина Зубрицька, Юрко Зелений. Мова — не калька: словник української мови (книжковий огляд). Дизайн обкладинки - Василь Максимович.")
