Сергій Плачинда. "Міфи і легенди стародавньої України" (з книги "Словник давньоукраїнської міфології")

 

 

Тисячу років перебували в забутті найстародавніші духовні скарби українського народу — міфи й легенди дохристиянської доби. Пропонована книжка відомого письменника, літературознавця і лінгвіста, краєзнавця і етнографа в певній мірі відроджує величний пантеон міфічних героїв і персонажів, що їх створила поетична уява праукраїнців.

Словник, як своєрідне одкровення про наших давніх предків, стане в пригоді кожному, хто прагне зазирнути в саму глибінь історії України, пройнятися її красою, мудрістю й дивовижним, хвилюючим злиттям Людини з Природою.

Міфи і легенди стародавньої України, записані відомим українським народознавцем, письменником Сергієм Плачиндою, які увійшли до "Словника давньоукраїнської міфології": "Сокіл-Род", "Прадуб", "Білобог і Чорнобог", "Коляда і Мара", "Земля", "Дажбог і Жива", "Божич", "Перун", "Стриба", "Сварог".

 

 

Сергій Плачинда

СЛОВНИК ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

 

III. МІФИ І ЛЕГЕНДИ СТАРОДАВНЬОЇ УКРАЇНИ

СОКІЛ-РОД

На початку була пітьма - вічна й безмежна. Ні Землі, ні неба, ні Сонця. Тільки - морок. Густа, холодна й безконечна ніч. А її пронизувало Око.
Звідки летіло воно? І - куди? Нізвідки і в нікуди? І де взялося воно?
Наймудріші волхви Оріани казали так: "Око було завжди, воно було вічно. І з Вічності воно летіло і у Вічність".
А Заратустра потому вже додав: "Воно летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий Світ".
Мабуть, так. ' Бо Око, пролетівши чорне безмежжя впродовж безконечної кількості часу і не знайшовши краю пітьмі, одного разу спинилося. І пустило Сльозу. Чисту-пречисту Росинку. З неї вродилося диво: Першоптах і Першобог - птиця Сокіл.
Його золотаве пір'я осяяло непроникну ніч.
Сокіл розправив крила і кружляв над Оком.
І пустив Сокіл золоту Сльозу-Росинку, що впала на Око. І вмить розрослося воно у великий острів серед мороку.
І пустив Сокіл срібну Сльозинку, і впала вона посередині острова, де утворилося озеро Живої Води.
І пустив Сокіл зелену Сльозу-Росинку, і від неї проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера.
Тоді Сокіл сів між квіти й став глибоку думу думати.

 

* * *

 

ПРАДУБ

Довго думу свою думав Сокіл. Тьма часу минула.
І зніс Сокіл золотий жолудь. І сталося диво: виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево. Дуб-Стародуб.
І наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі: то вродили МОЛОДИЛЬНІ ЯБЛУКА - плоди невмирущості. Стало довкола світло й весело.
Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева й сказав: "Я створив Ирій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму Світ".

 

* * *

 

БІЛОБОГ І ЧОРНОБОГ

І поринув у свою глибоку думу Сокіл-Род.
І довго-довго думу думав. І зніс він два яйця: біле і Чорне. Впали вони в озеро Живої Води, і вродилися з них Білий Лебідь і Чорний Лебідь. Попливли вони назустріч один одному і стали люто битися.
Тоді з вершини Дуба-Стародуба сказав їм Сокіл: "Зупиніться!"
І лебеді перестали битися.
І сказав Сокіл: "Я даю вам Слово і Розум. Вийдіть з води і станьте обабіч мого Дуба".
Вийшли лебеді з води й одразу перетворилися в людиноподібних велетнів. Тільки в одного шкіра була біла, волосся - русяве, очі - блакитні, а в другого все було чорне - і шкіра, і волосся, і очі.
І сказав Сокіл їм: "Зірвіть з дерева по яблуку ' з'їжте їх".
З'їли велетні по молодильному яблуку і відчули в собі силу неймовірну.
І сказав їм Сокіл: "Тепер ви невмирущі боги".
І вклонилися йому велетні.
І сказав Сокіл білошкірому: "Ти є Білобог. Володар Світла й білого Світу та всього, що створиш у ньому".
І сказав Сокіл .чорношкірому: "Ти є Чорнобог. Володар ночі і пітьми та всього, що створиш у ній".
І сказав він обом: "Ви є Добро і Зло. Краса і Погань. І ви { будете вічно. Бо ви є Життя. І ТІ, ЩО ПРИЙДУТЬ, не зазнають Добра без Зла і Краси - без Погані, тож не знатимуть, що таке життя і навіщо жити в ньому".

 

* * *

 

КОЛЯДА І МАРА

І сказав Сокіл Чорнобогові: "Що ж, іди в свою пітьму і володарюй там".
Ступив Чорнобог у безконечний морок, і одразу тіло його вкрилося чорною смердючою шерстю.
І не злюбив Чорнобог пітьму, зародилася в нього заздрість до Білобога.
Тоді пустив Чорнобог дві чорні сльози, і вродилися з них Змій-Дракон із трьома головами та вогнедихаючими пащами і потворна жінка - Мара з гнилими очима та кублом зміюк на голові.
Мара стала дружиною Чорнобога, а Змій-Дракон - Чорнобоговим військом.
І сказав Чорнобог Змієві: "Ти полети у Вирій і вбий Білобога, а Дуба спали разом з Соколом на ньому. Хочу я бути володарем Вирію".
Став розправляти свої велетенські панцирні крила Змій-Дракон та виригувати вогонь із своїх залізних пащек - аж заклекотіла пітьма.
Той клекіт почув Білобог у Вирії й пустив дві світлі чисті сльози. І вродилися з них красень-велетень Перун з огненними стрілами в руках та вродлива молода жінка Коляда.
Дав їм Білобог вкусити молодильні яблука, стали вони невмирущими богами.
І сказав Білобог Перунові: "Ти будеш моїм військом і охоронятимеш Вирій вогненними стрілами своїми".
І сказав Білобог Коляді: "Ти будеш моєю жоною і народжуватимеш золоте коло - Божича-Сонце, аби збороти пітьму і все злеє, що в ній".
Тоді саме прилетів Змій-Дракон у Вирій, кинувся на , Білобога, та Перун метнув стрілу-блискавку, що спалила крила Драконові, й він загримів у чорну безодню.
Там володар пітьми окропив чорними сльозами спалені Драконові крила, й відросли вони, та вже побоявся Змій сунутись у Вирій. І збагнув Чорнобог, що не бути йому володарем Вирію, і ще дужче він зненавидів Білобога та його Світ.

 

* * *

 

ЗЕМЛЯ

Сидить Сокіл-Род на вершечку Дуба-Стародуба й думу думає. Довго-довго. Багато часу минуло. І тоді сказав Сокіл Білобогові: "Ти пірни на дно озера і набери скільки можеш священного піску і розсій в пітьмі його, аби твердь була".
Тоді пірнув Білобог на дно озера Живої Води, схопив піску в обидві жмені, випірнув з води і пішов чорний світ піском засівати.
І де він сипав - утворилася Земля з долинами і полями.
Тоді Перун мову мовив до Сокола: "Великий Роде, дозволь і мені іти Землю творити".
І сказав Сокіл: "Іди".
І ось пірнув Перун на дно озера, набрав у обидві жмені священного піску, та тільки хотів випірнути, аж озеро Живої Води товстою кригою вкрилося. То Чорнобог підкрався до Вирію і заморозив озеро. Що робити
Перунові? Він пісок запхав собі в рот, а в руки схопив з-за пояса вогненні стріли й щосили пробив ними кригу, ще й пустив блискавку в Чорнобога, обпалив його.
Провалився Чорнобог у чорну прірву й зачаївся там до пори до часу.
А Перун кинувся Землю творити. І де він випльовував з рота пісок, там гори утворилися.

 

* * *

 

ДАЖБОГ І ЖИВА

А Сокіл-Род сидить на вершечку Дуба-Стародуба, думу думає. І зніс він золотий жолудь і золоте зернятко. І повелів Білобогові посадити їх на Землі своїй та полити Живою Водою.
Посадив Білобог золотий жолудь та золоте зернятко, полив Живою Водою. І диво сталося: з жолудя золотого виріс молодий крислатий зелений дуб, вершиною якого був надзвичайної вроди юнак, що спав міцним сном. А з золотого зернятка виріс великий житній колос, вершиною його була надзвичайної вроди дівчина, що спала міцним сном.
І повелів Сокіл-Род побризкати юнака і дівчину Живою Водою та привести їх у Вирій. І зробив так Білобог.
І сказав Сокіл юнакові: "Ти є Дажбог, будеш Землю засаджувати лісами та гаями".
І сказав Сокіл дівчині: "Ти є Жива. Богиня злаків. Тобто - богиня Життя. Будеш Землю засівати житом-пшеницею".
І сказав Сокіл обом, Дажбогові й Живі: "Ви є чоловік і жінка. І зачнете ви рід людський. Вкусіть молодильні яблука і скупайтеся в Живій Воді".
Вкусили Дажбог і Жива молодильні яблука і стали безсмертними. Скупалися вони в Живій Воді і стали вічно молодими.
І сказав Сокіл-Род: "Ідіть на Землю і робіть своє".
І пішли Дажбог та Жива на Землю, і зачали вони рід людський.
Тоді вкрив Дажбог Землю лісами, гаями, байраками.
Тоді засіяла Жива Землю житом, пшеницею та всякою пашницею.
Але нічого не росло і не родило на Землі без світла й без тепла. В пітьмі бродили люди - Дажбогові діти, й мали вони сконати від голоду й холоду. І запитували вони богів: "Навіщо ви нас на світ народили?"

 

* * *

 

БОЖИЧ

По думі глибокій мовив Сокіл до Білобогової жони Коляди, що вже важкою ходила: "Ти іди на Землю і там народи Божича-Молоде-Сонце. Коло золотеє спороди! Ти сама знайди місце, де маєш народити його".
І пішла Коляда шукати місце, де мала народити людям Сонце.
Та почув Чорнобог, що має світло народитися, і послав Мару на Землю, аби вона знайшла Коляду й задушила її - щоби Сонце вмерло в її утробі і ніколи не світило людям, щоби згинули вони в пітьмі від голоду і холоду.
Як навіжена побігла Мара по Землі в пошуках Коляди. І вздріла її, і погналася за нею.
Бачить Коляда, що Мара женеться за нею, підхопила важкий живіт обома руками, стала тікати.
Та збагнула, що не втекти їй від Мари.
Тоді забігла Коляда за гайок і перетворилася в тварину, яку сама собі придумала: в рогату непримітну Козу.
Пробігла повз Козу люта Мара - не звернула уваги на рогату тварину. Далі й далі помчала гидка потвора, і там, де з її очей капав гній на Землю,- виростали бур'яни, колючки, лопухи, будяки.
А Коляда тим часом перетворилася у вагітну жінку, зайшла в очерет і в муках неймовірних народила золотоликого Божича-Молоде-Оонце.
І нараз перетворився Світ. Щезла холодна пітьма. Сонячні промені впали на Землю, а люди впали на коліна, вітаючи народження Золотого Кола.
Мара в розпуці й страхові шугнула в потойбічну чорну прірву.
А Божич здіймався все вище й вище. А з ним здіймалася вгору і Божа благодать - ніжна, прозора, тепла блакить, що йшла від радісних очей Коляди, яка щасливим поглядом проводжала політ свого Сина.

ТАК ВІД БЕЗМЕЖНОГО БЛАКИТНОГО ПОГЛЯДУ КОЛЯДИ УТВОРИЛОСЯ СИНЄ НЕБО.

А по ньому плив Божич-Молоде-Сонце, щедро розсипаючи теплі промені по Землі.
І забуяли гаї і ліси під Сонцем. І ожила всяка пашниця, і налилося житнє колосся добірним зерном.
А люди співали хвалу Сонцю.
І подивувався сам Творець всього сущого - Род, споглядаючи блакитне небо над Землею. І сказав він: "Се є Новий Світ".

 

* * *

 

ПЕРУН

Сказав якось Сокіл-Род синові Білобога: "Ти є Перун. Мусиш прати небо. Тож візьми в пригорщу Живої Води і бризни на небо, аби на ньому утворилися дощові хмари".
І зробив так Перун, і попливли в голубому небі пухнасті хмарини. Тоді сказав Сокіл Перунові: "Вдар стрілою в хмару, пусти дощу для людей".
І вдарив стрілою в хмару Перун. Зблиснула блискавка. Загримів перший грім над полями. Полився життєдайний дощ на Землю.
Знову впали на коліна люди, віншуючи Рода і Перуна.
А Божич здіймався все вище й вище по небу, сіючи життя і радість на Землі. Лише під вечір, стомившись, спустився Божич на спочинок.
З дня в день тепер світило Сонце. З дня в день зростав молодий Божич - тож дні довшали й довшали.
Добре врожаїлось на Землі.
Влітку дні були найдовші, тепла - найбільше, тож Божич виріс у велетня;.
А коли люди врожай зібрали, осінь настала - то Божич почав старіти, зменшуватися, і дні ставали коротшими й коротшими, а ночі довшали й темнішали.
Тішився тоді Чорнобог з Марою. Бо йшла люта війна між Чорнобогом і Білобогом, між світлом і пітьмою, між добром і злом; і Чорнобог поклав перемогти Світло.
От і настала тоді найдовша ніч, в яку помер геть постарілий Божич.
І зрадів Чорнобог. Він сказав Марі: "Ось біжи мерщій на Землю. І будь-що знайди Коляду. Бо вона знову ходить вагітною, носить нового Божича в утробі своїй. Не дай йому народитися! Не дай появитися на світ сонячному світлу, що знищує нас. Маємо перемогти світло, аби вічна ніч настала".
І знову побігла Мара по Землі. Вздріла Коляду й стала гнатися за нею. 1 знову перетворилася вагітна богиня неба в Козу, і пробігла Мара повз неї, не звернувши уваги на, рогату тваринку. Оббігала Мара за ту довгу ніч усю Землю, та дарма... Зблиснули з-за лісів і гаїв перші промені молодого золотоликого Божича. Народилося нове Сонце. Новий рік. Нове життя. Здійнявся Божич над Землею, а люди - віншувальники Коляди - зібралися у ватаги, котрі назвалися КОЛЯДНИКАМИ, і пішли з радісними співами від хати до хати, несучи попереду Звізду Ясну - зображення Божича-Молоде-Сонце.
А ще колядники несли з собою опудало священної тварини - Кози, котра щороку рятує Коляду від Мари.

 

* * *

 

СТРИБА

У полянина Жития та його дружини Добрини народилася вродлива донька, яку волхви нарекли Поляною. Росла вона як з води. І вимостилася в дивовижну красуню, якої світ не бачив. Багато красенів-парубків сваталися до неї, та Поля була вірна Стрибі - найпрудкішому з усіх юнаків округи. Міг він навіть обігнати стрілу, яку випустили з найтугішої тятиви.
Тож воєвода посилав Стрибу гінцем в різні кінці, коли була в тому потреба.
Щасливі були і Поляна, і Стриба, стали вони до весілля готуватися. Та на заваді стала врода Поляни. Бо її краса осліпила навіть грізного громовержця Перуна з Вирію. І надумав бог блискавки взяти злюб з Поляною.
"Бути Поляні Богинею!" - вигукнув громовержець так, що його почули всі поляни. І зраділи, що матимуть такого могутнього, всесильного родича, який щедро поливатиме їхню Землю дощем, а ще, дивись, вогняними стрілами відганятиме ворогів.
Про Стрибу всі забули. Всі, крім Полі.
Вона боялася злюбу з Перуном і тихо плакала за своїм коханим.
Та ось вбрали Полю в найкращий одяг і повели до урочища Перуна, аби віддати в жони громовержцеві.
Все плем'я полян ішло за Перуновою нареченою. І похнюплений Стриба також.
Ось і задрижала Земля, всі попадали навколішки, лише Поляна стояла горда як богиня,- у золотому осяяні, з пучком вогненних стріл у руці з'явився Перун. Молодецькі сріблясті вуса спадали, аж на його могутні груди. Горіли золоті кучері на голові. Сяяли його очі.
Усміхаючись, бог-красень став наближатися до Полі.
"Прощай, кохана моя Полю!" - скрикнув розпачливо Стриба, вихопив короткого мисливського меча і вгородив собі в серце.
Жахно скрикнув натовп. Жалібно зойкнула Поля, залившись слізьми. Спохмурнів Перун і сказав: "Ні, не хочу, щоби на злюбі моєму лилися кров і сльози. Хай же ти, чарівна Поляно, нікому не дістанешся!"
Сліпуче сяйнули блискавки, вдарив грім. У неймовірному страхові люди припали до Землі. А коли підвели голови, то
не побачили красуні Полі. Замість неї виросло дерево - високе й струнке, як дівчина.
"То - Поля!" - вжахнулися передні.
"Що то за дерево?" - допитувалися задні.
"Тополя",- відказували їм.
Так і пристала до дерева назва - ТОПОЛЯ.
А Перун злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу Живої Води, бризнув на лице мертвому Стрибі й - ожив юнак.
"Будь моїм побратимом, Стрибо!- сказав Перун.- Адже обидва ми осиротіли без нашої Полі. Чи згоден?"
"Згоден",- відповів Стриба.
Перун схопив за руку побратима, потягнув за собою і... обидва легко злетіли в небо, полинули у Вирій. Там Стриба з дозволу Рода вкусив молодильне яблуко і став
Ц безсмертним.
"Роде,- звернувся Перун до Сокола,- дай крила для ніг мого побратима Стриби - його я хочу зробити богом І вітрів, без яких не буде життя на Землі".
І тоді Сокіл-Род пустив дві сльозинки, і до ніг Стриби впало два крила. І врочисто промовив Перун: "Тепер ти володар вітрів на світі, тепер ти не Стриба, а СТРИБОГ!"
Так вони стали побратимами - Перун і Стрибог.
Стриба щодуху ганяє хмари по світу, а Перун їх розпанахує стрілами, пускаючи життєдайний дощ на Землю в потрібному місці.
Так вони творять добро: без вітру й без дощу й справді немає життя на Землі.

 

* * *

 

СВАРОГ

Сього чоловіка вважали за дивака.
Його навіть боялися.
Неодружений. Живе одинаком. Оселя його - геть за городищем, на узліссі. Обгородився високим частоколом, за яким копошиться: то каміння навіщось теше, то щось мурує.
"Що ти там робиш, чоловіче добрий?" - питали його.
"Жорна і піч".
"А що воно таке?"
"О, се таке, що зробить вас усіх дужчими і мудрішими. Житимете ситніше, довше, краще. Боги, спасибі їм, дали нам жито і пшеницю, а ми жуємо теє зерно, як тварини. Негоже се для людини. Вона має теє зерно змолоти, зробити тісто з борошна і спекти в печі хліб..."
Люди сього не розуміли, проте запитували: 
"А коли ти зробиш теє диво?"
"Завтра все буде готове, тоді покличу вас, нагодую хлібом".
Однак уночі зненацька зайнялися полум'ям і хата дивака, і весь його двір та прибудови... Сам господар ледь порятувався. Хтось бачив, як опівночі Змій прилітав і обдав полум'ям господарство дивака. А він мав уперту вдачу: найнявся до багатого, хутко розжився, збудував собі нову хату, теж на відшибі, і знову обніс двір частоколом, за яким щось тесав і мурував з дня в день.
"Що ти робиш?" - питали.
"Піч!"
Люди з жахом дивилися на нього. Адже...
"Нічого, я II таки зроблю, і змелю борошенце на зграбних жорнах, і спечу хлібину - за три дні все буде готове".
А за два дні знову лютим полум'ям зайнялося все його господарство. І знову чутки ходили про Змія.
А дивак... знову пішов у найми і заробив на нову хату і широкий двір. І знову його питали: "Що робиш?" А він відказував: "ПІЧ!" І люди пошвидше втікали геть.
...Коли він народився, волхви ніяк не могли дати йому ім'я. "Се буде великий чоловік, який принесе щастя людям,- казали вони.- Ми не знаємо, як наректи його. Лише віщий Ант може сказати".
Послали за найстарішим і наймудрішим волхвом Антом.
Він прийшов за три дні, подивився на хлопчика і тихо сказав: "Ім'я його - СВАРОГ. Він з богами розмовлятиме як з рівними. Він сам богом стане. Та тільки нікому не кажіть про се, аби Мара не почула. І про око людське називайте його Гостем. Прийде час - і світ назве його Сварогом".
Пішов Ант. А Сварог-Гость швидко ріс. Коли батьки мали його женити - прилетіла до нього у сні Біла Птаха і сказала: "Любий Госте! Не женись! В тебе з часом буде наречена - найчарівніша в світі. Се я, Жива, тобі обіцяю. А зараз іди в найми, зароби собі на хату і господарство, витеши з каменю жорна, збудуй піч та спечи першу хлібину. В тебе божественна душа, вона підкаже, як усе зробити. Мені жалко, що люди й досі зерно жують, як тварини".
І ось утретє Гость будує собі хату, і витісує нові жорна, і мурує піч.
Втретє Чорнобог велить Змієві-Дракону: "Знову Гость хоче хлібину людям спекти. А хліб дасть їм міць і довголіття. Такий вогонь нашли на Гостя, аби він ніколи з нього не вийшов".
Справді, коли опівночі Гость прокинувся від задухи, то збагнув: тікати нікуди! Довкруж гоготіло полум'я, ось-ось мала звалитися стеля. Вмираючи від жаріні й чаду, Гость простогнав: "Живо, Живо, невже мені не судилося довести справу до кінця?"
І тоді над пожарищем з'явилася Жива в золотому вбранні. Вона вихопила з полум'я вже мертвого Гостя, полинула з ним у Вирій, там бризнула на нього Живою Водою, і чоловік ожив. Богиня дала йому з'їсти молодильне яблуко, і став Гость безсмертним.
І сказала Жива: "ТАМ ти був ГОСТЕМ, ТУТ навіки ти - СВАРОГ. Тричі ти горів у полум'ї і заслужив бути богом. Але навіть богові важко спекти першу хлібину. Тож я даю тобі в жони свою рідну сестру - БЕРЕГИНЮ. Сим я виконую свою давню обіцянку. Берегиня народить тобі двох синів-близнюків СВАРОЖИЧІВ, які й охоронятимуть тебе від Чорнобога".
...Дивувалися Люди, коли за 18 років біля їхнього городища знову з'явився Гость. Тепер - з дружиною та синами. Він збудував хату, обгородився, витесав нові ручні жорна й вимурував піч. А коли вночі налетів Змій-Дракон, його зустріли недремні Сварожичі, яким сам Перун подарував по вогненній стрілі. Полетіли вони до Дракона й крила йому спалили, загримів у підземелля посланець Чорнобога.
А Сварог таки спік Першу Хлібину - запашну й золоту як Сонце - і виніс її людям, і дав кожному по скибці, і вкусили люди теє диво, і силу відчули в собі неймовірну, і збагнули, що приніс Гость-Сварог їм велике щастя, і міць, і здоров'я, і довголіття. І врочисто стали на коліна перед ним - новим богом своїм - СВАРОГОМ.

За матеріалами: Плачинда С. П. "Словник давньоукраїнської міфології". Київ, видавництво "Український письменник", 1993 рік, 63 с.

 

 

Інші твори Сергія Плачинди на нашому сайті: