Сергій Губерначук. «Особисто про особисте» (роздуми, цитати, вірші, вислови зі збірки «Розсипане золото літер»

 

Painting by Abe Toshiyuki.

 

 

Сергій Губерначук

ОСОБИСТО ПРО ОСОБИСТЕ

(роздуми, цитати, вірші, вислови
зі збірки «Розсипане золото літер»)

* * *
Справедливість. Відвага. Пожертва.

 

* * *
Люба земле, я для тебе стану
піснею, яка зорею лине
у натхненне небо України.

 

* * *
Бог мене зі мною повінчав.

 

* * *
Якщо я сам собі хазяїн, –
ніким, крім Бога, більш не спокушусь.

 

* * *

 

Благання

О Боже мій… Яка глибока суть
в Твоїх очах, наповнених Тобою…
Не засинай – я хочу їх відчуть,
пройнятися їх святістю святою…
О… не ховай Свою глибоку суть…

 

* * *
Я у шлюбі з Духом у собі.

 

* * *
Боже праведний мій,
тільки Тебе я несу крізь думки́,
вірю у Тебе єдиного…
Сло́ва подай мені, думку – навій,
вируч свідомість з окраїни.

 

* * *
Не живу ані з ким, крім Тебе –
Боже,.. Боже, в ложі святих сподівань.

 

* * *
Бог підказав мій сенс – я втілив у слова.

 

* * *
Заносить наді мною меч мойого страху сатана.
А дух мій – меч в руці мойого Бога.
Я – син двобою доброго добра і злого зла,
дитина сутичок в нутрі себе самого.

 

* * *

 

Вогонь

Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.

Безодня невідомих відкриттів,
непередбачених, непередчутих!
Я вже давно торкнутися хотів
їх праскелетів, згорблено прикутих…

Я коло них збагну своє єство:
мене погасить тільки час всевладний!
Виходить, я – покірливий вогонь?
і безпорадний…

 

* * *
Сергій – найулюбленіше ім'я
і найпокірніше з усіх.

 

* * *
Ні дня без молитви, ні дня без любові.

 

* * *
Мій час – не смерть,
мій час – сумління,
невизнана тривога.
Цей тиск на мене – лиш веління
невпізнаного Бога.

 

 

 

 

* * *
Свою любов навряд чи підійму –
бо дух легкий лише любов’ю Бога.

 

* * *
Моя любов належить не мені.

 

* * *
Любов моя – благання моїх рук,
ти – єдиний і вірний мій друг.

 

* * *
Дай, я буду таким, як хочу,
щоб не всі мене розуміли…
Ти вбачаєш у цьо́му злочин?
Я вбачаю у цьо́му – крила!..

 

* * *
Прийміть мене таким, яким я є.

 

* * *
Чому я маю жити так, як ви?
Тому ніяк не бути!

 

* * *
Я бачу райдугу – радію і живу.

 

 

* * *
Ні – інертності! Ні – мовчанню! Ні – надуманості!
ТАК – творчості, мистецтву, поезії, пісні,
мові рідній, Україні!

 

* * *
Здрастуйте, 90-ті роки! Прийміть мене таким, яким я є.
Зробіть з мене, зліпіть з мене Людину.

 

* * *
Я люблю того, кого знайду –
людину ту, яка мене спіткає,
мій щирий слух і відповідь чекає.

 

* * *
Коли я виділяю когось одного,
я забуваю про всіх інших.
Тепер я люблю всіх.

 

* * *
Течія́ – ти чи я?

 

* * *
Я продам білий світ –
і куплю собі крила
у знайомого анґела в Чистий Четвер.
Я відчую політ,
бо мені так кортіло
стартувати з усіх джомолунґм і говерл!

 

* * *
Мої думки – маленький поводир:
веде сліпого, а куди не знає.

 

* * *
Свій світ я уявляв і насолоджувався ним.

 

* * *
Люблю парадокси.
На кожному кроці шукаю чогось…
й не знаходжу…
І в цім – парадокс!

 

 

 

 

* * *
Практично мислити я вмію, але не можу.

 

* * *
Надіє моя! Я без тебе не я.
Чомусь я довірив тебе тобі.
А ти… захотіла перемогти
усі ті бої, де ти не ти.
Хіба я повинен про це співати?
Це я винуватий!
Обнадійнува́тий…

 

* * *
Надія – у пустелі біле дерево,
крохмалями пісків присипане.
І поки вітер я,
його гілля – моє гілля – цвістиме.

 

* * *
Я ж тільки о́браз, на який обра́зи
безликі люди виливали в піст.

 

* * *
Не боюся потонути...
Я так давно живу на глибині.

 

* * *
У теплих вологих долонях
я – зерня,
я – проросту.

 

* * *
Я тільки барва в сполуці «Любов».

 

* * *
Поки світ стоїть на палях,
вбитих безпосередньо в космос,
я прикутий до нього і знаю,
що без нього мені тоскно.

 

* * *
Спитаю Еру Водолія:
«Я Лев, чи Водолев, чи хто?
Куди пливу на спині змія
в космічнім швидкісним авто?..»

 

* * *
Старим себе відчув у 26 довкіл дітей,
які стріляли й матюкались.

 

* * *
Зупинивши погляд і ходу,
я нічого з неба не чекаю.
Я іду туди, куди іду,
і гукаю.

 

 

* * *
Горішні мрії, сховані світи,
в моїй красі земній горять, як ватра.

 

* * *
Не вмію я мрії ронити до ніг.

 

* * *
Я наздогнав заримований вітер.

 

* * *
Я тебе обожнюю! Цілую твій рай, вдихаю твоє пекло.
Ти – світ невгамовний, щаслива музика,
шикарна вічність і мудра дурість!
Ти – повітря моєї поезії! Отак я малюю вірші.
Отак я малюю тебе. Барви від Бога.

 

 

 

 

* * *
Я – не російський поет.
Я – поет український,
у мене дуже південна мова.

 

* * *
Мої діти ви – мої вірші.
Є схожі й різні,
є правдиві й брехня.
Є і нема.

 

* * *
Я – не поет, а час…
Я – сила сили,
те слово вгадане,
яке читаєш ти.
Давно колись,
мене вже всі любили,
але не подолали суєти.

 

* * *
Вірш випаде снігом на тижні –
від Тебе, о Боже Всевишній!

 

* * *
З кожним віршем лягаю на ноти.

 

* * *
Моєю аурою диригують Ваші грози.

 

* * *
Леткі уривки древніх повістей
про незбагненну розкіш і злиденність
моїх життів, життів моїх ідей
зліпили цю доречність і щоденність.

 

* * *
Фінал.
Я більш не напишу.
Боюся, що збрешу.
Набридло тільки правду
вже давно...
А знов нова доба
мене покличе…

 

* * *
У цьому житті я пізнаю любов:
свою, чужу, різну – єдину, множинну.

 

* * *
З дитинства знаю я любов, і не страшні її окови.

 

* * *
З любов’ю – в одній небесній запряжці.

 

* * *
Ой, ще багато треба кави пити,
щоб дописати та й договорити.

 

* * *
Одне мені своє – можливість говорить,
а значить, відчувать.

 

* * *
Енергію мою спіймав був світ,
а що за ним – негайно озоветься.

 

* * *
Мені потрібна тиша. Я люблю самотність.
Я люблю, коли важко. Коли залишаєшся сам на сам
з собою, високо злітаєш… А хтось відкриває двері,
і ти падаєш додолу, як підстрілений птах…

 

* * *
Що взяв на дні – наверх віддам.

 

 

 

 

* * *
Розповсюджене кожне моє слово
може вас не назвати, а… не його ви.

 

* * *
За багато своїх слів і років я щастям упиваюсь.
Я тішуся вином провини.

 

* * *
Я півслова написав на воді,
а півслова написав на піску.

 

* * *
А зрозуміє мене той, хто зрозуміє.

 

* * *
Ти цей архів… читаєш.
Дякую… Але бійся – моєї любові.

 

* * *
Я вірю у крила свого листоноші.

 

* * *
І муза знов сторінки гортає,
кодує все, що збагнув до сьогодні.
І, як в дитинстві, я знов літаю
і бачу все, що мені завгодно.

 

* * *
Я шию білими нитками.
Ти шиєш білими нитками.
Час шиє білими нитками.

 

* * *
Комусь – усе життя,
мені – всього́ година.

 

* * *
Небеса, словеса, країни – я за ніч одну розкроїв.

 

* * *
Жаль, що сьогодні в останній день,
а завтра в останній час
хтось, не почувши моїх пісень,
осудить за мене вас.

 

* * *
Хто сказав, що мені любов не моя подарована?
Хто сказав, що доля мені не моя подарована?
Хто сказав, що іду не туди?!

 

* * *
Я з серцем своїм не домовлюсь ніяк.
Не знаю, де покласти своє серце.

 

* * *
Не тримай мене в колючих рукавицях.
Я ж птиця!

 

* * *
Життя – це закодований псалтир.
Що зміг порозуміти, те і маю.

 

* * *
Аншлаг думок – у голові.

 

* * *
Тільки до за́сідок я не піду.
Стану, як є, у людей на виду.
Згину – то згину, якщо так годиться!
Хай, хто ховається, – той і боїться!

 

* * *
Я стою перед вибором.
Як важко стояти мені перед вибором.
Я питаю людей, що вибрали –
ви вибрали чи вибороли?

 

* * *
Чи такий я, як ти?
Чи такий ти, як той,
хто наважився йти?

 

* * *
Я загубив літа.

 

* * *
Я нещасний, тому що крадій.
Я все, що міг, украв у цього життя.

 

* * *
Я в цьому житті як горщик із ручкою всередину.

 

 

 

* * *
По почестях – віддам,
по праву – відберу.

 

* * *
Дякуючи мені, я вас врятую.

 

* * *
У мене Нікого є!

 

* * *
До щоденника:
І подарую я Тебе Нікому.

 

* * *
Як багато мені мало.

 

* * *
Ти – моя остання надія.
Я довірив тобі останнє.
Я кохання тобі довірив.

 

* * *
Любов позичила мені багато сил,
так що усе твоє обожнювати буду.

 

* * *
Небо починається з очей моєї коханої.

 

* * *
Помщуся тобі любов'ю, не помилую.

 

* * *
Розмалюю тебе світлом своєї любові.

 

* * *
Я закидаю тебе віршами, як листям.

 

* * *
Нехай любов моя не та́ вже, бо більша за любов.

 

* * *
Я не прошу прощення за любов.

 

* * *
Лікую виключно любов’ю.

 

* * *
Не знаю, хто друг, але прощаю усім.

 

* * *
Прощаю всіх на 1000 років наперед.

 

* * *
І все прощав, законне й незаконне.
І німб чіпляв на вбожество останнє.

 

* * *
І згадую катів як дорогих людей.

 

* * *
Ти мене зневажав не по праву,
але й не втік від розправи.

 

* * *
Не все почую в цьому світі я,
не все побачу,
але ж усе пробачу.

 

* * *
Я вірю в те, яким ти будеш потім.

 

* * *
Я руці твоїй – друг, я до ніг твоїх – крок.

 

* * *
Дякую, що ми є!

 

 

 

 

* * *
Із долею своєю я не зневірююся у житті.

 

* * *
(Щодня) Із табули раси в масу проблем,
у стреси, а не ідилію кроком прямую.

 

* * *
Однакові «минуле» і «майбутнє» на тереза́х моїх,
які я зву – «мета».

 

* * *
Тепер я добираю сили йти
у безмеж, у тривогу і за браму,
обрамленого барикадами Абрама
бажаючи знайти.
Він має вчену ступінь Бога.
Я маю трохи меншу і тому
моя душа – його мала небога, –
лягає полежати у труну.

 

* * *
…З прокляттям житиму не так,
як буйні вої чи монахи прісні,
а рівно навпаки, як був юнак:
не з піснею в бою, а з боєм – в пісні.

 

* * *
Я – теплопалкий,
а у залишку – достаток.

 

* * *
Колись я дивився на себе знизу – вгору, а зараз?
Споглядаю зверху – вниз. Чіпаю себе язиком так гарно,
що все пір’я облітає; наводжу мости довіри
із самим собою на рівні простого обивателя.

 

* * *
Моє життя – шалене.

 

* * *
Спокій не мені відомий і корисний.

 

* * *
Я все одно життя любити буду,
якщо це тіло, а не купа гною!
Я полечу з цілунками крізь вічність,
до тих галактик, що вплотились щойно,
і мовою думок з’явлю колишність,
і стверджу правду часу недостойну.

 

* * *
На таємних задвірках раю
щастя по краплині я збираю.

 

* * *
Іду крізь дощ, а ноти падають навколо.

 

* * *
Моє щастя таке велике,
що б'ється у скронях.

 

* * *
Долі, що бореться за нас,
присвячую увесь свій час.

 

* * *
Гіркі сльози без крапель серед розп'яттів
до долі повертають мене.

 

* * *
Доля моя, тобі я вдячний знов –
тій долі, що попереджує любов.

 

* * *
Мене багато, мене вже цілі ріки,
що скресли в ріках, а воскресли в ликах.

 

* * *
Пасу під кетягами звізд
свій вітерець приборканий,
припряжений до рукавів за хвіст
алмазними запонками…

 

* * *
Мені віку (тільки підніміть повіки) –
від ями сну до Богочоловіка.
У мені живуть змія та змій мистецтва,
півколобка і п'ять п'ядей безумства.

 

 

 

 

* * *
Я винен кожній травинці,
кожній піщинці,
голці в копиці.

 

* * *
О мій любимий день, до завтрашнього дня
я все зміню, все переоціню.

 

* * *
Сонцем повні мої вітражі.

 

* * *
На перехресті багатьох життів
мій рай чарівної музики поезії.

 

* * *
Я тут* чергую, слізьми умиваючись.

---------
* на Землі

 

* * *
Усе допив до дна і дістав до холоду.

 

* * *
Себе рятую від самого себе.

 

* * *
Щоразу інших я рятую,
себе залишивши на потім.

 

* * *
Знаєш, де всі гріхи я збираю докупи?
На вокзалі, в холодному кріслі, і плачу.

 

* * *
І поки хліба шмат простий
для мене коровай,
я не цуратимуся чо́рної роботи.

 

* * *
Можна я прийду в цей світ не зараз,
а пізніше?

 

* * *
Я, мов зерня́, загублене життям.
Хтозна́, який мій плід…

 

* * *
Мої думки – така маленька річ
у безконечності нічного зорекраю.

 

* * *
І на краю розбитого життя
я прокляну лише свої пороги.

 

* * *
Як душа прагне волі, а серце – любові,
мозок – думки, а тіло – нових відчуттів,
так крізь темряву болю, крізь двері дубові,
я ступлю – і злечу в світло вічних життів.

 

* * *
Живу, як Бог, по смерті земної.

 

* * *
Згори мені наказано літати,
переміщать любов повсюди.

 

* * *
Любові я серце віддаю і кров.

 

* * *
Я – вас, майбутніх, вартовий.
Цілую ваші чисті ризи
чорнилом цих постертих пер.

 

* * *
Знаю, любі, ви у мене є!
Кожен з вас – талановитий птах.
Кожен з вас – це сонечко моє –
у душі, молитвах і думках.

 

* * *
Вірші народжуються незалежно від мене.
Усе, що надумане – відпадає.
Усе своє – має розвиток.
Я маю своє особливе бачення певних процесів
усередині і зовні. Усе інше – форми вираження.

 

 

 

 

* * *
Я чую вас, кому потрібні вірші,
летючі фрази й дози антитез.

 

* * *

 

Народження

Ці вірші написалися не мною?
Не знаю. Може, й справді, це є так.
Бо, може, й я далеко неземною
посіяний був матір’ю, як мак.

 

* * *
Не мої вірші – і геть від мене
під тини і стовпи.
Я зможу постояти за себе
і за свої світи.

 

* * *
І живу на небі, і ходити трудно,
де жінки літають у хустках трикутних.
Їм складаю вірші, коротші і ширші,
про птахів, що люблять більше і не гірше.

 

* * *
Правду більш не позичаю,
а говорю – на всі легені.

 

* * *
Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.

 

* * *
Я – глина,
ідеальний матеріал
для виправлення помилок минулих.

 

* * *
Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь.
Невже от саме я піду шукати, де кінець твоїх задумок?
Але ж, окрім мене одного, є ще десятки інших, є сотні кращих,
тисячі таких; окрім одного, є ще мільйони років,
мільярди слів і безліки вітрів.
Їх я враховую так само, як тебе; беру до відома і йду обабіч.
Але коли вже збочувати час, оскільки ти є путь, – тебе лишаю;
так само, як лишити можу все, що самостійним є зайти далеко.
Хай ґрадусів на 40 повернувши вбік звідтіль, де розстеляєшся ти,
нібито путь, я опинюся осеред роздолля, піду красою світу,
незважаючи на жоден орієнтир; а там,
де тільки-но окреслюватиметься дорога,
пускатиму сльозу чи слину за тим минулим дивним часом,
коли переді мною розстелялися і говорили загадками про майбутнє.
(Майбутнє – це табу на всі загадки.
Майбутнє заборонено ворушити словом
чи напівсловом і тривожити передчасно. Воно має бути.)
Якщо казатиму, що в мене є своя путь, це означає,
що вона може перехрещуватися з іншими.
Це добре, коли інші не розстеляються перед тобою –
і ти можеш не спокуситися, і не піти не
своєю продекларованою дорогою.
А якщо ти сам коли-небудь розстелишся перед кимось
і запросиш іти твоїм невідомим шляхом, але вже оголошеним?
Що тоді? Так і буде. Це має бути виняток.
Це має бути випадок.
Лише любов є випадковим винятком,
є винятковим випадком у дорозі.
Лише завдячуючи їй, ти можеш перейти на іншу путь...
для себе і для неї безболісно.
Але, оскільки я є всього-на-всього твоїм об’єктом
і всього-на-всього твоєї любові – не стелися
переді мною, бо буде болісно.
І тіш себе, що і мене так само хтось не любить, як я тебе.
Це надто довгий коментар до того, проти чого.
Воно має бути.

 

* * *
Я знав любов –
я долею розпещений.

 

* * *
О любий ранку мій, кому належу,
так це в тобі пробудженим думкам.

 

* * *
Дивитися, вдивлятися, дивуватися.
Мабуть, ця «трійця» мені найбільш імпонує.

 

* * *
Я, часточкою будучи лише,
зривав, як міг, з людей тяжкі кліше.

 

 

 

 

* * *
Із поглядів моїх – чужий світогляд.

 

* * *
Якщо я на себе беру багато, так:
лише те, що не зміг не брати.

 

* * *
Сам себе я навіяв, сам і світом затяв.

 

 

* * *
Я відвідав храм свого життя,
натхнення і любові…
Здається, й після себе я
піду у світ.., але на іншій мові…

 

* * *
Усім, кого люблю, я винен знов.
Моя вина – на всіх одна любов.

 

* * *
Я перемріюю любов.

 

* * *
З воскреслих кольорів, із музики, зі слова
я вибудував рай, не втілюючись більш.
Душею ввився ввись, бо небеса – основа.
Вони – малюнок мій, мелодія і вірш.

 

* * *
Я поет без задач про поетів.

 

* * *
Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня.

 

* * *
Велике склалося з малесеньких шматочків.
Великий скарб – з дрібне́ньких недоробок.
Які довершив я, малий,
які, амбітний я, лиш складував помалу
і наполегливістю сталою своєю
оформив у любов до слова і людей.

 

* * *
Обираючи людям служити,
за думкою – в слово – крізь дію – пишу
про те, що, магайбі, любити і жити,
якщо й не мені, то принаймні віршу́.

 

* * *
У серці шукай мене, але не суди.

 

* * *
Дякую за те, що вислухав все, і вибач,
що так довго тебе я стомлював віршами.

 

* * *
Од себе – спасибі, а людям – мага́йбі.
Бо перше й останнє вирішує Бог.

 

* * *
Я все віддав для вас.
Нема чого втрачати.
Я можу все віддати.

 

* * *
Для вас рукою я б навів ще силу слів,
але ця сила силенна надто горемна.

 

* * *
Оце моє таке життя.
Мої продовження у дітях.
Цвіт яблуневого злиття
в обіймах цих, немов на вітях.

Любистком пахне тихий одр.
На кораблі з рожевих весен,
де гомонів живий народ,
приплив я човником без весел.

Час кинув якір у глибінь
останніх роздумів про суще.
Але чи зникне голубі́нь,
якщо життя я попрошу́ ще?

О, ти! моє таке життя!
слізьми закінчуйся чи сміхом,
а все одно – без тебе я
залишусь жити ві́ршем тихим.

 

* * *
Усім тобі завдячую, Любове!

 

У розділі використано акварельні картини японського художника Абе Тошіюкі (Abe Toshiyuki).

Публікацію створено за книгою Сергія Губерначука "Розсипане золото літер".

 

 

Більше творів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." — поезії Сергія Губерначука