* * *
Ми на планеті цій – неміряна сім’я,
а наші голоси – багатомовний хор.
* * *
Тримає іспит наше людство молоде
задля ідеї гуманізму і добра.
* * *
Царства земного вічний неспокій,
скоєний тільки людьми.
То у гордині, то у зневірі ми.
* * *
Боже наш, ми – Твій довічний витвір.
* * *
Боже наш – Наставник Великий наш.
Боже наш – Володар Небесний наш.
* * *
Від Бога ми – лише маленька тінь.
* * *
Нас малює Бог.
* * *
Людина до Нього (до Бога) прагне і віддалює Його
Величну Суть, хоче вподобатися Його Розумінню.
* * *
Людина, навіть знайшовши Бога,
Його зрештою губить, аби знову знайти.
Це одна велика іпостась Людської Природи.
Господня молитва – Людині
Людино, Пасхо Золота!
Яйце, невиїдене Змієм!
Твій Бог забрів у болота,
що живляться з Твоїх помиїв!
Твій Бог з драглистого багна
простягує останні руки,
а Ти на крилах з полотна
ширяєш швидше світла й звуку!
Твій Бог давно на видноті́,
зійшов з Небес, ствердів, як камінь.
То тонеш Ти у висоті,
а я пильную тлінну гавань!
То гинеш Ти во жертву зла,
розі́п’ята поміж Галактик,
Ти – Богу смерть розпочала,
а Бог – живий, бо не фанатик.
* * *
Закони людей – усередині них.
* * *
Стає безБожною людина і повертає ідолів.
* * *
Люди і Боги святкують зовсім різне.
* * *
Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей!..
І як мало людей.
* * *
Вічносте, даних про людство бракує.
* * *
Материк. Атмосфера. Зирк!!! Птеродактиль – Неандерталець.
Далі просто людей потік, ударяючих палець об палець.
* * *
Повна людством є земля. Воно будує власне право.
Воно росте, а з ним – і я.
* * *
Ти – бірюза, а я – рубін.
Наші діти – змішана фарба на палітрі.
* * *
Усе обопільно. Підпільно. І сильно.
Стосунок єдиний. Між нами.
* * *
Об’єднайте Бога у людині
і загине світ від однієї думки про те.
* * *
Будь голодним, прийшовши у Тихий Рай
Людей і Любовей Великих.
* * *
Який до Себе довгий марафон!
до справедливості, відваги і пожертви.
* * *
Людина, будь-яка, повинна жити з собою
в майбутньому прогресі цілої нації.
* * *
Маленькі одкровення великої людини
особливо песимістично на мене діють,
бо важко усвідомлювати банальність величі.
* * *
– Який пан товстий та негарний.
– О-о-о, у пана в животі – риба.
У риби всередині – ікра.
А ікра та – очі.
А очі – то світ.
Світ – то пан.
* * *
Людство смакує свій довгий перебіг,
сновидячи в першому небі сирому.
* * *
Як вітер не вхопиш (бо де його край?) –
так само й себе до кінця не збагнути.
* * *
Єдине, що людина не може залишити і передати комусь
у спадщину, – це вона сама, її душа, розум, шляхи її
творчого розвитку. Вона є фактом, що удосконалюється
в житті. І тому розум, який закодований у дусі, що пливе
після смерті в Космос, є вічним, тим, що розвивається.
* * *
Тільки розум і Бог допоможуть нам вижити,
воскреснути із попелу і бруду, до якого усі ми так звикли.
* * *
Людина не стає рабом, поки вільний її розум,
і не стає дурнем, поки вірить своїм ідеалам.
* * *
Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння.
Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.
* * *
Поки світу не знаєш,
то линеш до Бога,
до ікони, яку за копійку купив.
Спробуй сам, розмалюй
підошва́ми дорогу,
ту́,
якою Ісус на Голгофу ходив.
* * *
Одні птахи до раю легко знайдуть путь,
а інші – десь на півдорозі пропадуть.
* * *
Ми великі оригінали,
тільки після того, як – маргінали.
* * *
Є самозречення, а це – самообман:
живеш один, а людство – перемерло.
* * *
Сокіл у Києві не приживсь.
Йому відрубали голову.
Він летів надто низько
і зачепив голуба.
* * *
Кожен має мати своє гніздо.
* * *
Кожен має мати своє місце.
* * *
Перебільшивши біль, залишається менше.
Хто попе́ред побіг, той настільки й дешевший.
* * *
Бог взяв сто променів палких,
зірниці загадкову казку
і тихий плескіт хвиль морських,
і вітру трепетную ласку,
далекий жур прекрасних зір,
цнотливість місячного сяйва,
величність непокірних гір,
принадність ночі, сонця барви
і ґраціозність диких сарн,
і запах першої троянди,
ще й іскру блискавки, та з хмар
невтримний дощ із діамантів,
і гнучкість ви́ткої лози,
і жар вогню, й солодкість меду,
і свіжість ранньої роси... –
краси довічної прикмети!
Господь все воєдино склав –
і виліпив богиню, Жінку,
життя вдихнув і так сказав,
той дар вручивши чоловіку:
– Бери, що є, і не сумуй.
Її змінити ти не пробуй.
Блаженствуй з нею, рід заснуй.
Добром плати свій борг до гробу!
* * *
Жінка шукає кохання,
а чоловік – революцію.
* * *
Нема в домі жінки, якщо пес ночує впроголодь.
* * *
Жінко, жінко,
дай в сукню тебе одягну,
дам тобі книжку,
в сотні локонів відрощу
коротку стрижку.
* * *
На зітлілих сторінках куховарської книги
я читаю рецепт її молодості.
Упорядник – забутий. Автор – мені невідомий.
А рецепт – до смішного такий простий.
* * *
Репетиції її молодості.
* * *
Покаялось дерево осінню листям.
Старий чоловік сивиною покаявся.
* * *
Гірко, коли сліпих овець ріже їхній поводир.
* * *
Не вберегти від стадності ослів,
якщо вже з ними спільну мову маєш.
* * *
Кожному – свій політ,
кожному – свій вперед,
кожному – свій назад.
* * *
Кожен має свій піар, свій манір під свій кошмар,
а обличчя власного не бачить.
* * *
Веґетація
Ми стільки років процвітали,
що, врешті, зовсім процвіли…
І мимоволі загнили…
І нас не стало…
* * *
Чи існує місто, яке боїться заходу сонця?
* * *
У селі дров не їдять, та без них і не сидять.
* * *
Земля відбилася від рук своїх людей –
без рук своїх людей земля гуляє.
* * *
Чому цураєшся багатої землі?
Вона ще всіх нас прибере старенька.
Колись мій дід ходив по цім селі
і руки мав робучі, мов обценьки.
* * *
До ста каратів є в сільської знаті
знаття про хід цивільного життя.
* * *
Зайнятий – не найнятий.
* * *
Навчитися б прощати, відпускати, залишати.
* * *
Гнучким є існування невдоволених.
* * *
Не бійся спіткнутись,
і, навіть, упасти – не бійся,
щоб потім триматись…
Інакше – убийся!..
* * *
Хтось промине коханого в юрбі,
хтось не помітить датою папери,
хтось не збагне хворобу у собі –
зате боготворить свої химери.
* * *
Химери слави зраджують ледащів.
* * *
Поки не обміркуєш, не нароби дурниць.
* * *
Навіщо ми так часто говоримо один одному неправду?
Навіщо ховаємо за усмішкою сльози?
Навіщо?
Навіщо говоримо одне, а робимо зовсім інше,
не розуміючи, що краще помовчати?
Навіщо, приносячи одним радість,
іншим завдаємо біль та горе? І навпаки…
Навіщо? Щоб потім себе ж дорікати і каятися
у своїй безсердечності?
Чому? Чому людське прагнення до мети стає
не заповітним, а корисливим?
Чому, піднімаючись усе вище і вище,
ми переступаємо через чиїсь інтереси та долі?
Чому? Щоб потім зірватися і зламати собі хребет,
чи залишитись висіти на нікому непотрібній висоті?
І все ж таки… Чому?..
* * *
Коротенько про втому
Людина настільки втомлюється від дурної праці,
що все її єство у хвилину перепочинку перетворюється
в глибоку лінь, яка з часом стає благородною,
втілюючись у надкорисний винахід.
* * *
А не просьба, а не грозьба.
* * *
Дратівливість від чвар, інтриг та очікувань.
* * *
Виростає в тривогу малий неспокій.
* * *
Не кожна гілка птаху на притулок.
Не кожне небо зірці на взірець.
* * *
Сам собі навіяв, сам себе упросив…
Сам себе і простив.
* * *
Якщо ти – зірка,
краще зірці в небесах залишатись.
* * *
Кожен має свою ідею фікс.
* * *
Дві краси.
Одна з них – земна.
* * *
Проще́ння – це спасіння.
* * *
Ліпше – не мати, краще – не знати,
ніж загубити – і пам’ятати.
* * *
Хай кожен шукає і знаходить.
* * *
Як пише вірші сліпий?
Як пише вірші глухонімий?
Як пише вірші той,
у якого не працює жоден чуттєвий орган?
* * *
Що́ для сліпого значить нескінченність?..
Якось неподалік од Золотих Воріт
я стрів знезорого, заплутаного чемністю,
закутаного в тополиний цвіт.
Юнак одчув мене за цілих двадцять кроків,
підняв чоло, мов беркут при горі…
* * *
Для сліпого нескінченність не важлива.
* * *
Немає прірви, якщо немає очей.
* * *
Коли кричать закриті очі…
* * *
Пізнє виправдання
– Якби я знав, що ми потопимось,
хіба б я сів у твій паперовий човник?!
* * *
Після весілля – заживе!
* * *
Гіркий шоколад такий... солодкий.
* * *
Дуже приємно було познайомитися з одним
вагітним чоловіком.
Незабаром у нього повинна народитися надія –
маленька надія на краще.
Він казав мені про це сповненими слізьми очима.
* * *
– Ось прейскурант.
Що б ви хотіли скуштувати в нашому закладі?
– Принесіть мені, будь ласка, трошечки любові.
* * *
Маленька дівчинка вдивляється з фото на мене.
Скільки вона ще не знає.
Що буде?
Хто я – їй невідомо.
Це моя бабуся.
* * *
Налийте ще йому хоч краплю віскі,
і знов не буде ні в чім відмови.
Підуть розмови про різні змови,
про перші рейси до Сан-Франциско.
* * *
Звикає плоть до плоті,
а кров без крові не тече,
і дві душі в однім оплоті
до спільних близяться речей.
* * *
Високий поріг – порок низький.
* * *
Був звичайний осінній день. Понеділок.
Початок нового тижня завжди супроводжується
новими надіями та планами для тих людей, хто шукає;
ті ж, для кого це тільки перший день
після довгоочікуваної неділі, дивляться на світ,
наче життя складається лише з одних понеділків.
* * *
А неґри-альбіноси – то просто білі люди.
* * *
Дитина неслухняна, некрасива, проте любима.
* * *
Хитрі всі брехливі діти.
* * *
Від нежиті є лікар – то життя.
* * *
Як страшно, коли людина застрахована від любові.
* * *
Фаршировані любов’ю мізки.
* * *
Люди – колючі кактуси?
* * *
Буває чекання – навіть не обра́за,
а пограбунок кроків і років.
* * *
Чи
Ніко́ли чи ні́коли?
Ніко́му чи ні́кому?
Чи вручимо вимпели
малому й великому?
Чи в молодь обернемо
старого і кволого?
Чи світ переве́рнемо
самі чи з уфологом?
Історію вті́лимо
і в книгу загорнемо
як чорне по білому
чи біле по чорному?
У вуличній кі́птяві –
між чмокання й чмихання –
питання чи відповідь?
Чекання чи чи́кання?
* * *
Дві закохані пари
(одна з них – монахи,
а інша – миряни)
увійшли в монастирський сад.
Монахи поводилися, як миряни.
миряни поводилися, як монахи.
* * *
На зборі врожаю чимало народу…
* * *
Нічого в людині нема, окрім перві́сного.
* * *
Вагомий та колосальний фактор незначності (неважливості).
* * *
Очі – як у тамаґочі.
Губи – наче двері з груби.
Скули – мов масла́ в кобили.
А саме́ – таке щасливе!
* * *
Учора, приміром, я знову повірив!
Повірить – повірив, але й перевірив.
* * *
Найкращий заспокійливий засіб – розмова з тишею.
* * *
У кожному сидить такий еґо..,
що півквартири йде на півквартири.
* * *
Не край за нечесність кохану родину –
карайся за вибір тяжки́й.
* * *
Є докори сумління,
які будують красний храм.
* * *
Як свято мати друзів при собі!
Вони лікують серце невгамовне.
* * *
Невідомо, хто друзі, хоч прощаємо їм
...чорну правду чи пам’ять, накопичено злу.
* * *
Ми – дими́ після зими.
* * *
…Люди ходять по землі,
як два вогні… Одні – її руйнують,
а другі – відбудовують її,
аж поки інші знову не сплюндрують.
* * *
Ходить дивний чоловік лісом…
– Що ви, – кажу, – шукаєте?
– Себе, – відповідає він.
* * *
У кого добре серце, той добротою сяє
і для любові двері серця відкриває.
Висновки
Мінливість чужого щастя
у реґламентованості подій;
поклади моєї пристрасті
на мапах острова «Свій»;
єдність протилежностей
на нарах спальні верхів,
а протилежності єдності
в покоях тюрми низів;
анекдотичність ситуації
в невинності презумпції;
римовані новації
на кшталт кривої вулиці;
гоній за побігеньками
малює ілюстрації,
а геній за опеньками
не бачить декорації…
Дотичність даній вічності
призводить до трагічності.
* * *
Не переходь свою межу.
* * *
Ми виростаємо, перевернувши світ,
під ноги падають уявлення минулі.
* * *
Є широкий життєвий простір або досвід:
сім смертних гріхів.
* * *
Плідно знати щось про нас, безплідних.
* * *
Є героїв на кону
гоже незрівнянне братство.
* * *
На ві́ки вічні слава всім незвичним.
* * *
Якби ж усі побачили себе
у повний зріст від кінчика коріння –
ніхто б із нас по-справжньому не вмер,
була б весна, відродження, горіння.
* * *
Усім усюдам світлимося в люди –
з вінків тернових пропускаєм кров
розп’яття хресного в повішенні іуди
єдиним поглядом і висловом «ЛЮБОВ».
* * *
Кожна людина повинна залишити після себе
добрий слід – слід, достойний людини,
розумної людини.
|
Цікаві і повчальні філософські думки.
«Ми великі оригінали, тільки після того, як – маргінали».
Біда і шкода, що багато людей пішли саме в маргінали, забувши про свою спорідненість, родинні корені і цінності, батьківщину.
Сергій Губерначук пише: «Повна людством є земля. Воно будує власне право. Воно росте.»; «Ми на планеті цій – неміряна сім’я, а наші голоси – багатомовний хор». Водночас болить за людство душа поета: «Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей!.. І як мало людей».
Дякую за публікацію змістовних цитат.
Із захопленням читаю роздуми поета.
«Як вітер не вхопиш (бо де його край?) – так само й себе до кінця не збагнути» – Тточно сказано! Дійсно, людина намагається зрозуміти себе, має здатність вдосконалюватися, пізнавати себе все більше.
Дякую!
"Кожен має мати своє гніздо" – це ж і про рідну землю, про Батьківщину…
Гарно сказано! Дякую за добірку цитат.