Сергій Губерначук. Вірші про Поезію


Сергій Губерначук. Вірші про Поезію

 

 

Сергій Губерначук
    
   
 Поезії Моїй

 

Пора пом’янути минуле

 

  Зоря прозаїчно стихає.
  Над ніччю ступають громи. 
  Ні світла, ні тіні немає.
  Але вже побачились ми.

Свята німота́ не зворушна.
Без неї – безправні слова.
Поезії хвиля потужна.
Поета слабка голова.

Між нами не просто стосунки.
Роки, заримовані в міф.
Знаходжу її подарунки
то в склепах, то в усмішках німф.

Ні сну, ні хвороб не питає:
у траур, у секс, у клозет
без дозволу нагло влітає!
Для неї існує – Поет!

Довічна моя наречена!
Чи буде весілля для нас?
Ти вбила стількох – й не провче́на,
а вкупі зі мною ще раз.

Якщо вже всі вірші поснули,
й не знати те завтра яке –
пора пом’янути минуле 
і думкою па́сти в піке!

 

               * * *

 

Постукайте тихо у двері мої.
Не будьте такі навіжені.
Тут риби поезії мліють на дні
і бавляться барви блаженні.

Тут пнеться в окутанні ніч молода,
от-от – і ранко́ві пологи.
Я знаю, як стукає справжня біда
у замкнені скроні тривоги.

Я знаю, що сталось уже напере́д.
Я чую ваш дух занепалий.
Від грішного анґела новий секрет
сховали ви в ніжні овали.

Я вам не відмовлю, лиш чемно ввійдіть,
поставши в оцій мікросфері,
де знищу дотла́ невдоволену хіть...
Постукайте тихо у двері.

 

 

Сергій Губерначук. Вірші про Поезію

 

 

 

                        * * *

 

Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
На палаючий день перероджуєш ніч
і на крилах пісень, полохливих і диких,
надсилаєш мене до божественних віч!

Верховію і я! Понад хвилями ліри
обживаю висоти фантазій стрімких,
тих, які – від землі, з протиріччями віри,
одцурались колись у небесні струмки!

Верховітиму ще! Бо стаю верховіттям
над хрестами, які вже мохами цвітуть,
бо в грайливому гомоні птиць – не помітять,
як одразу крізь смерть нарождається суть.

Ти – кохання моє! Перше ліпше натхнення,
мов поривчастий вітер, до тебе несе!
На ревучий Парнас! На пекельне щодення!
Хай читають про нас! Ти даєш мені! Все!

 

                     * * *

 

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто, ми.

Що з нами буде? і куди піти нам? 
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо в кого путь яка.

Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.

У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

 

                  * * *

 

          Народження

Ці вірші написалися не мною?
Не знаю. Може, й справді, це є так.
Бо, може, й я далеко не земною
посіяний був матір’ю, як мак.   

 

                                                       

                                                           

Сергій Губерначук. Вірші про Поезію

          

 

                             Нині

У країні заводів і фабрик немає поетів.
Тут жита колосальні біжать під ножі косовиць.
Тут на кожного з нас припадає по п’ять пістолетів
і по півкабана на півсотню мисливських рушниць.

Згасло око, як сонце, як час на межі світлотіні.
Тут надія на чудо сповзла з-під повік у рівчак.
Романтична сльоза – це єдине, що твориться нині,
це не прісна вода, а майбутнє, солоне на смак.

Хай сьогодні кермо в лапах антиепічних аскетів
обертає країну, мов трактор по мокрій ріллі,
але завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?

 

 

 

                 * * *

 
Між нагромаджених думок
і чакр, зачинених навічно,
душа говіє, мов димок,
про щось сиґналить потойбічно.

Ти п’єш – і губиш божество,
природу кидаєш у грубку,
програвши все своє єство,
вступаєш з бісом в оборудку.

Отрута зéлої змії
просякла всі ряснí початки –
на творчі задуми твої
складає смерть хмільні нотатки.

Хай найдотепніший талант,
хай хоч священне провидіння –
а все ж, руйнується атлант
від щохвилинного сп’яніння.

 

               * * *

                

Я чую вас, кому потрібні вірші,
летючі фрази й дози антитез.
Без нас, поетів, наступає тиша
на кожен ваш поступливий протез.

І я не в Бога, просто є печалі,
які людина вимушено жде,
йдучи півколом злої пекторалі,
не зупиняючись подумати ніде́.

Рядок біди, рядок великих струсів,
заспрагла кров на істини мирські!..
А знали б ви отих древетніх русів,..
і все одно не вправили б мізки́!

 

                  * * *

 

           Натхнення

Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…

І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно вмить…
То заплачеш, як дурень,
то мислиш, як Бог,
бачиш скурвіння скурвінь
меж знаних скількох…

Але звідки берешся ти, рідне натхнення?
А найперше тебе відчуваю в легенях!

Щонайширше у серці всю кров каламутиш!
Розкумедиш – і враз якнайглибше засмутиш…

Хочеш – розміри вірша зламаю й піду…
У фантазію…

Просто ти як знайшло, то ніяк не одпустиш.
Знову кров каламутиш… Думки каламутиш…

Я пригадую нас ще багацько разів, 
ще в колисці колись, ще як був без трусів…

Ти ходило, дивило, давало, довбало…
Щоб завжди тебе мало, хотілося й малось…

Я співаю тобою, співаю про тебе.
Розумію, що раб твій, та в рабстві потреба…

Прагнув щойно зректися тебе, але НІ…
Прилетіли в мій діл кольори запашні…

Сяйжовтогарячий, бузковий, гранат.
І я зрозумів, що натхнення мій БРАТ!

 

             * * *

 

Печія́ пече, а я пишу.
Печія́ пече, я не лягаю.
Світу цього́ велетенський шум
більшим болем з волі ремиґає.

Хто замкнувся в келії своїй,
той не просить соди чи розради,
він думками в пущі голубій
і найкращі ліки кра́де.

 

              * * *

 

        Таємниця

Вибачайте, жодних передмов!
Творчість – це суцільна таємниця.
На́ ніч я завішую трюмо.
А чому? Та вам – яка різниця?
Кожну ніч завішую трюмо…

До світанку – лівою пишу,
сходить сонце – я стаю правшею.
Знов – чому? Я вам не розкажу.
Без душі – всю ніч, а вдень – з душею…
Щось сказав, а більш не розкажу…

Правда таємницею жива.
Тож, не слід багато говорити.
Бо інакше – лишаться слова,
зовсім протилежні до молитви.
Знов, як завжди, лишаться слова…

 

 

      Сергій Губерначук. Поезії про театр - зі збірок Пергаменти та Усім тобі завдячую, любове   

 

 

 

        * * *

Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.

Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.

 

         * * *

 

          Що́ 

Я спершу зрозумів,
що я пишу для себе —
і вперше врозумів
Що́ я пишу для себе.

У віршах через щось
виблискує: – А що́?!!
Чогось питаю ось:
навіщо все ніщо?

 

           * * *

 

Десятий Перґамент 

Ось десять їх.
Віршів моїх.

Кожне читаю з них –
звідки ви?

Переполовинив би я,
та їх утаїти як?

Очі скрізь.
Не те, що колись.

Утіхо моя!
Ой, сліпа моя!

Тільки любись.
На них не дивись.

Що не здолав –
у перґаменти склав.

Згорнув, мов руно.
І п’ю, як вино.

І п’яний я.
І співаю я.

Утіхо моя!
десяти ночей…

 

        * * *

 

 

 

                      Вуж

Пливе мій вуж до витоків мистецтва,
звиваючись, незлякано пливе
по рясту стислому і павутинням скутому
забутому паю́ покинутих земель,
викручуючи кола на піску,
мов по́значки для кубел черепах,
занурюючись в нори для мишей,
малює танці страху у степах.
Два ока жовтих гостряться в норі,
мій мудрий вуж складає вірші в склепі,
переплітає в шкірочки́ старі 
слов’янську книгу гуннових новел.
Він перетягує нові клітини й мертві,
він синтезує земноводну мудрість,
щоб яйця, розігрівшись, ворухнулись,
і світ зустрів пристойно цих дітей. 
Безхвоста ящірка, мов жінка декабриста,
з якою збочував у снах хвилястий вуж,
за кожну ніч давала по алмазу,
блукаючи в поезії щоразу.
Під вечір вуж був схожий на артиста,
який тримає залу три години.
Я бачу, як червона жаба гине,
як їсть лелека той червоний подив.
Коли мільйони жаб листи писали,
хамелеон з меланхолійним оком
зачитував по радіо цитати 
шипіння вужачого в храмі для мистецтва.
Мій вуж – зразок і виняток природи,
він сам є витоком найбільшої уяви.
У нього ввечері росте крило яскраве,
і він повторює досягнення Ікара.
Гнучким є існування невдоволених.
Суха земля, але кмітлива фауна.
До витоків мистецтва вуж пливе.
Мій вуж, холодний, кров’ю був утворений,
тому що в ньому інструмент живе –
показувати шлях і різні форми неповто́рені
природньо так, ефектно, безсвідомо,
назад, до витоків мистецтва – від шаблону.

 

 

   

 

          * * *

Я – не поет, а час…
Я – сила сили,
те слово вгадане, 
яке читаєш ти.
Давно колись, 
мене вже всі любили,
але не подолали суєти.

 

 

 Сергій Губерначук. Вірші про Поезію  

 

 

 

           ∗  ∗  ∗

Епістоляр я, епістоляр,
конвертами обвішаний.
Листи надсилаючи, зовсім охляв
на тлі паперових вирішень.

Щодня я чатую біля вікна,
очікуючи голуба,
що пахне чорнилом – тим сортом вина,
яке з задоволенням пробував.

Невже у безодню я кидаю лист,
де літери плавні і сіпані?
Мовчання – мороз, що понтонить міст
на то́й бік, де мрії приспані.

Примари моїх паперових злук
зимують на тому мо́сті,
жонґлюючи в холоді замкнених рук
краплинками млості.

Співавторе мій, розтули вуста –
адреса до болю проста…

 

               * * *

 

      Незакінчений вірш

Моя маленька музо, ти прийшла?
Моя маленька музо, ти заграла…
І по моїх закінчених віршах
повідчиняла сонячні забрала.

Сонця упали – роз’єднали суть.
Сонця упали – роздвої́ли першість.
І тим осяяний боятимусь заснуть,
поллюсь словами музи в нескінченність…

 

 

                                                                           * * *

 

Сергій Губерначук. Вірші про Поезію

 

     

 

                  Я

Коли надходить натхнення – 
я в очі беру ніч,
шукаю приховану річ: 
своє найкоротше ймення.
Думка відчує дорогу. 
І от у якусь мить
там, де темніло довго, 
частина мене зоренить…

 

              * * *

 

Поетом бути – то нещастя.
Чи щастя чути риму?
Як примітивно! Римо, здрастуй!
І вже до щастя стимул!

Невже такі переконання
тобі тюрми не варті?
Ти можеш будь-яке причастя
прикі́нчити на старті!

Мій час – не смерть, мій час – сумління,
невизнана тривога.
Цей тиск на мене – лиш веління
невпізнаного Бога.

 

             * * *

 

   Поезії мої, але твої

Я перевдягся в чорного сича.
Сів уночі на дерево печалю.
Але ж така невпевнена печаль.
Я ще сміюсь – і в радості скучаю.

Від одинокості до смерті тільки крок.
Я це читав – але це ти писала.
Не я сміюсь – сміється мій порок
од лоскоту твого тупого жала.

Перерахуй пір’їни золоті –
це сяє сивина моя ранкова.
Це сліпну я, як сліпли всі оті,
для кого ця печаль не загадкова.

Не прилітай на дерево моє,
я вже спалив давно святкову одіж.
У мене тільки чорне свято є,
і чорний сміх, по край якого ходиш.

Ой, не впади з такої висоти,
мої поезії складалися для сильних.
Але, здається, не всесильна ти,
бо не дітей, а віршів маєм спільних.

 

                 * * *

 

Ой, ще багато треба кави пити,
щоб дописати та й договорити,
ніч не зупиниш, мить не розтягнеш, 
а все ж…

 


                * * *

 

Ти належиш моєму перу.
Нам цікаво складати літопис.
Я чимало ще слів доберу, 
не один ще накрапаю опус.

У гірляндах неонових фарб,
тих, якими святково змалюю
все багатство твоє, весь твій скарб,
чи помітиш, як чемно люблю я?

Чи дістанешся справжніх причин,
найінтимніших точок дотичних,
щоб сп’яніти, не хлиськавши джин
з ілюзорних джерел патетичних?

Щоб відчути перві́сний інстинкт,
щоб дітей, мов книжо́к, наплодити!
Хай любов – це вже наш лабіринт,
де приємно по колу ходити.

Але з чим же опинимось ми,
коли раптом, надибавши вихід,
осяйнемось – з якої пітьми
ми ліпили блаженну безвихідь?

Мабуть, те, що належить перу,
та любов, що складає літопис,
залишивши печеру стару,
спише Землю, покинувши глобус.

 

 

       

Сергій Губерначук. Вірші про Поезію

     

 

                     Ліра

Сьогодні ліра не пішки ходила.
Допіру у ліри виросли крила. 
Вона стрепенулась, знялась, забриніла…
Давно сріблострунна сказати хотіла,
що перш, ніж отак вигравати про крила,
потрібно, щоб ліра угору злетіла…

 

                    * * *

 

        Цього ві́рша 
                  нема і не буде!
       Але є читачі, є
                                люди!

 

                   * * *
        


         День без поезії

Розмножилися дні, –
        що значить – "суєта".
Тому однакові "минуле" і "майбутнє"
на тереза́х моїх,
        які я зву – "мета" –
їх порівну, – а от "тепер" – відсутнє.

Поезії нема, –
        я жив без неї день.
Бо вічність поділяв лише на "до" і "після".
Тут літо – там зима,
        але нема пісень…
Є мить, – якої раптом щезла пісня!

Прошу, твори тепер –
        твори своє "тепер".
За "вчора" відроби своє наступне "завтра".
Якби ти не помер –
        то все одно б помер,
але сьогодні – вічним бути варто.

 

             * * *

 

Поету місце – в стратосфері!
Напівживий лечу до втрат.
У шатрах раю в ефемері
стоїть нова епоха страт.

Уроджений слуга народу,
нового Риму кошовий –
поет – не я, мій сад – без плоду.
Я – вас, майбутніх, вартовий.

Цілую ваші чисті ризи
чорнилом цих постертих пер.
Чекаю совісті-підлизи
й засвідчення: поет помер…

 

             * * *

 

Чиясь поезія – закам’янілий ліс,
де кожен вірш – струнке ґранітне дерево,
де блудиш ти, хто швидше інших ріс,
пролізши в збірки прямокутне черево.

Чиїсь слова, мов хмиз, що не горить ніяк
і в час морозний не зігріє вогнищем,
але заходить інколи простак
у хащі ці, живих поезій по́вний ще.

І що він робить, бачачи плоди сумні?
крім жаху, що́ вполює в мертвих вимірах?
І як до нього встигнути мені 
на ко́нях цих, на цих звичайних літерах?..

Спочатку я пейзажі розстелю,
а там – хай сам, наскільки будеш мужнім ти –
нафантазуєш те, що я зроблю,
щоб не зненавидіти нам, щоб не збайдужіти.

 

 

 

 

Сергій Губерначук. Вірші про Поезію

 

 

 

               * * *

 

           Клопіт

Клопоту більше, ніж треба,
у прерозумних людей.
Похапцем кинутий жереб –
ворогом скорим гряде.

Думкою розбагатівши,
можна скорити світи,
розум ніколи не втішить
серце, примушене йти.

Діти ж такі не розумні,
як безрозу́мні діди!
Їм не загрожує сумнів,
що призведе до біди.

Їх не чіпає тривога,
з вірою в завтрашній день.
На анархічного Бога
погляд ніде́ не впаде.

Тільки до чо́го ж цей клопіт,
ві́ршем записаний тут?
Часто поета на допит
всі непоети ведуть.

 

           * * *

 

Бог підказав мій сенс –
        я втілив у слова.
А чи не зрада се?
        Чи не мара́, бува?
Отут продовжу я
        ці четверко рядків:
– Поезія – моя!
        А ви самі́ звідкіль?
Частково звідусіль,
        а зрештою – із Рад!
І зрад, од тих, чий біль
        будує метроґрад
на зсованім піску,
        попід яким віки!
А на моїм візку –
        мізки́, мізки́, мізки́!   
        
        

                * * *
        
        

Уперше за багато літ і літер
я наздогнав заримований вітер!
Налупцював його, розцілував,
віршем на аркуш паперу поклав.

Вітер завмер. Пішло щодення.
Душу мою колише натхнення,
рожеве письмо і голубе.
Знічев’я вітер читає себе.

Картини й скульптури дерев березневих
з гілками оголеними, як нерви,
щодня прописані моїм вітром,
я страчу цим набоєм літер!

Нема приходу небесного зонду,
коли іґноруєш природу!
Ні слова правди в цей світ з імли
не дам, бо барви на ні зійшли!

Стирчатиму опудалом на городі
віршами зодягнений по древній моді,
якщо не вивітрю протест
через меланхолійно перенапружений ґротеск!

Якщо не стешу короткий анекдот
десь у вузькому коридорі –
то й щастям не вп’юся від творчих щедрот
і не спіймаю свій вітер надво́рі!

 

                     * * *

 

Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомісць.

 

                      * * *


                    Молочай

Ще буде час – й увійде в моду вірш,
захочуть люде говорити в риму.
Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
пересічно́му зорепіліґріму.

Славетні вчинки стануть за звича́й.
А наші – перетворяться на ниці.
Але цвістиме зелий молочай
десь на моїй сторінці…                 

 

 

* * *

 

Сергій Губерначук. Вірші про Поезію

 

 

                        * * *


                    Дві руки 

Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
Але Поет – щасливий, як Актор,
виводячи з безсоння пісню кволу
на Божий світ на свій-таки престол.

Хто є Поетом – той згубився в пісні.
Але Актор – щасливий, як Поет,
коли своє життя чужим притисне
до німоти, після якої – злет!

Як дві руки – Поезія і Сцена.
Невладна ліва, в ній акторська суть.
А права – пише, пише навіжено,
тягне на кін свою тривожну путь.

 

                     * * *

 

                   Ремонт

І от 
         я зачиняюсь на ремонт.
Усі мої казки́ – подертий мотлох.
Відверту атрофованість думок
сховаю в мертвий, непомітний сполох.
Тепер я зачиняюсь на ремонт.

Але
          мале лишається "але."
Мої герої розбрелися світом.
Нові шпалери і тривкіший клей
не зможуть їх на інших замінити.
Як за́вжди, залишається "але."

Комусь
          … я теж подався і чомусь,
із поглядів моїх – чужий світогляд.
Лише на ви́гадках, лише на казці вчусь.
Руйную, ремонтую й мрію поряд…
Комусь я так сподобаюсь чомусь!..

 

                   * * *
          


Тим, хто любить читати вірші,
надто ласий до вихилясів,
раджу Гессе, Превера, Ніцше, 
будь-кого хоч з яких пасьянсів…

Тим, хто любить читати тишу,
хто мовчить, хто людей не будить, 
думку Божу знайти простіше…
Без людей Любов їх людить…

А таким вже, як я, найтяжче, 
не сподвигне ні Бог, ні Ніцше…
Бо пишу! Отаке ледащо!
А ви просто читайте вірші!

 

               * * *

 

Оце моє таке життя.
Мої продовження у дітях.
Цвіт яблуневого злиття
в обіймах цих, немов на вітях.

Любистком пахне тихий одр.
На кораблі з рожевих весен,
де гомонів живий народ,
приплив я човником без весел.

Час кинув якір у глибінь
останніх роздумів про суще.
Але чи зникне голубі́нь,
якщо життя я попрошу ще?

О, ти! моє таке життя!
слізьми закінчуйся чи сміхом,
а все одно – без тебе я
залишусь жити ві́ршем тихим.
           

 

 

 

                                   Сергій Губерначук. Вірші про Поезію.

 

 

             Є – ніч

Є – ніч, облудлива химеро!
А в інший час не смій-таки
вінчати з перлами Гомера
ці передумані думки!

Я вийду сам до тебе в темінь
з охайних сонячних кімнат!
Є – ніж у мене! Лезо – Тема!
О, Псевдомузо! Я твій Кат!

Мої любові потаємні,
кохання всі, які колись
перетруї́ла ти даремно,
я воскрешу! То ж – боронись!

Куди ж ти йдеш? В обхід надії?
Чи може, в зовсім інший час?
Туди, де твій порядок діє –
шаблонно позатертих фраз?!

Що не ефір – з твоїм гарчанням!
Я виб’ю фальш твою скляну!
Тікай! Я з’їм тебе мовчанням!
Або малюнком прокляну…

 

                   * * *

 

Люди псуються. Годинники – теж.
Стрілка мінливо погрожує.
Гинуть легенди, стрибаючи з веж
в прірвища новопороджені.

Тільки Тебе я несу крізь думки, 
вірю у Тебе єдиного,
Дух відмикає старезні замки
і досвятковує тризною.

Плаха Поетові – вся з молито́в, 
вся вперемі́ж із прокляттями.
Римою ллється неміряна кров,
склавшись ясни́ми бага́ттями!

Йди поза час, Боже праведний мій,
йди, обминай нерозкаяних.
Сло́ва подай мені, думку – навій,
вируч свідомість з окраїни.


                   * * *

 

 

 

                                                      Сергій Губерначук. Вірші про Поезію. Сам себе брешу.

 

 

Сам себе брешу (брехня маленька)…
На покотті слів тривала лжа
реєструє вдалі побрехеньки 
од тупа́ до гострія́ ножа!

Я поет, я маю право в злості,
відгорнувши чресла поколінь –
подивіться: ви – сучасні гості
ваших, саме ваших, предкотлінь!

 

                 * * *

 

Час одяг міняти й манери.
Попадали літні шпалери,
насипавши листя під ноги,
лишивши розхристання вбоге.

Рутинні осінні картини.
Пресумно порожні курти́ни.
Вірш випаде снігом на тижні –
від Тебе, о Боже Всевишній!

 

                 * * *

 

           Післямова

Я – поет. Але сила поета –
на Землі. І в імлі, бо в імлі…
Між тенет на лаштунках скелету
розмовляють ці рими малі.

Зачепи мене словом – і смерть.
Зачепи мене поглядом – біль.
На шляхах невримованих – твердь
і розмножені волі свавіль!!!

Я поет без задач про поетів.
Не відомо, чи вірш цей знайду́ть.
Може, де, в Ґалереї Портретів,
є ім’я, але суть – ніц не суть…

 

 

Сергій Губерначук. Вірші про Поезію

За матеріалами: http://lukl.kiev.ua/

 

 

 

Більше віршів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука


Останні коментарі до сторінки
«Сергій Губерначук. Вірші про Поезію»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми