Марина Павленко. "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських" (друга половина повісті, розділи 31 - 61)

На відео: Марина Павленко "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських" (Частина ІІ із ІІ). Свій твір озвучила його автор - відома дитяча письменниця Марина Павленко - для соціального проекту #Книги_що_говорять, за технічної підтримки студії MID Fm (Умань).

 

 

Перейти на початок повісті Марини Павленко "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських"

 

 

Марина Павленко

Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

(продовження повісті)

 

Завантажити другу половину повісті Марини Павленко "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських" (txt.zip)

 

 

 

31. Що значить загнати економію?

 

– Гроші за карточку віддам пізніше! – недбало кинув Кулаківський-молодший.
Софійка йшла услід за Кулаківським, його дружиною і сином. Бруківки позолотило опале листя. Осінь стояла дзвінка, сонячна й тепла.
– Ну, Лизавето Львівно, це ви нині розорили нас не на жарт! – гнівно мовив чоловік до дружини.
– Якове Гордійовичу, але ж Васюня так рідко приїжджає на канікули, хай хоч якась пам’ять буде! – заперечила та.
– Приїжджає рідко, бо нема чого на дорогу тратитись. І так, Богу дякувати, недороге училище напитали, та й удома на один рот менше!
– Але ж бодай сьогодні, на Покрову, можемо купити якої-небудь лакітки?
– Лакітки? І де лиш такі слова берете? – розізлився Яків. – Забули, що мені на зиму треба нової шапки? Що я загнав економію? І так ниньки вам до обіду виділив півфунта борошна й ціле горнятко олії!
– А ще пучку солі та повний кухоль води! Коли б ми часом не виздихали од вашої щедрості!
– Ліпше вгамуйте свій апетит. Погляньте, які часи! Усі бідують, війна, сирітські притулки по вінця заповнені! Кажіть спасибі, що нам спокійно, що маємо повні засіки. А ви нарікаєте! Все, годі! – Кулаківський зібрався повернути в інший завулок. – У мене справи! А ви йдіть додому, порайте господарство й лягайте спати: і вечеряти не схочеться, і гасу не будете палити!
"У Васюні та його мами навряд чи буде цікавий вечір", – подумала Софійка і рушила за Яковом Кулаківським.
Той дійшов до кінця завулка, постукав до якогось тихого дому.
– Якове Гордійовичу? Знову? – усміхнулася, правда наче якось нещиро, із дверей сухенька літня жіночка. – Просимо, просимо!
Софійка прошмигнула за Кулаківським у довгий коридор. З кухні смачно пахло святковими наїдками, проте у вітальні столу ще не накривали. Молоді чоловіки й жінки, з яких дехто доводився господині дітьми, зятями й невістками, жваво перемовлялися, грали в карти.
Кулаківський приєднався до них.
– З Покровою будьте здорові!
– І ви будьте здорові! Як поживають Лизавета Львівна, Васюня?
– Спасибі, не скаржаться! Хоча, при нашій бідності…
– Батько не сниться?
– А чого має снитися? Поховали, як належить. І на дев’ятини, й на сороковини милостиню роздав.
– Ніколи б не повірив, що мішок з кукурудзою може впасти з горища і вбити.
– Кому що судилось.
– Як там Франя Гордіївна?
– О, відколи батечка не стало, вона рідко навідується. Все дується, що віддали без посагу! Але, видно, живе за своїм Корнієм непогано, хутко переселилась до його хатки в Половинчик, перепродують збіжжя, багатіють… Діти? Ні, не дає Господь. Та й нащо? Від них самі збитки!
Далі перейшли на ціни, врожай, на якусь нову економічну політику, комерційні плани.
Софійка геть знудилась, та ще й у животі булькотіло від голоду: зранку-бо вмудрилась уникнути супу, ковтнути лише чаю. В куток, де вона сиділа, позиркували.
Нарешті вечеря! Однак подали далеко не все, що так смачно пахло в коридорі: стіл був накритий вельми скромно. Але жовті очі Кулаківського жадібно загорілися, він першим припав до печені, вихиляв чарку за чаркою. Розмова пожвавішала, Софійка й собі непомітно вхопила пирога з капустою.
По вечері обважнілий Кулаківський подякував і викотився за поріг.
– Прощавайте! – якось наче веселіше проказала сухенька пані.
– До завтра! – багатозначно поправив гість.
А йдучи додому, діставав із кишень та поїдав… пироги з капустою. Софійка гадала, що взяв їх для сина Васюні!
– Завтра ще раз вечерятиму в Дульських, позавтра – в їжакевичів, потім – знов у Дульських… Терплять мене, зарази: думають, що маю ще якісь батечкові боргові розписки, бояться, щоб не дав їм хід! Якби міг – знову їх розорив би! Ич, повід’їдалися-таки, свині! А я гарно придумав: заганяти економію! Ще тиждень-другий – і зекономлю собі на шапку!..

 

 

 

32. Дідусева історія

 

Ось вони з тітонькою Сніжаною знов у Половинчику. Як і того разу: прийшла, скомандувала, зібрала – поїхали. Софійці завтра проти ночі в зачакловану квартиру лізти, а тітоньку в Половинчик магнітом тягне!
Хоч і приємно сидіти отак біля дідуся й бабусі у холодочку за столом і сьорбати риб’ячу юшку!
– А чому ваш ліс називається Міщенським? – співала своєї дівчинка.
– Міщенський – не Міщенський, а колись, розказують, Міщенко його тримав, – одповіла бабуся. – Був у Вишнополі такий, багатий – не багатий, але земелька його якраз під Половинчиком закінчувалась отим ліском. Потім ніби до когось іншого той ліс перейшов, а люди й досі Міщенським кличуть.
– Та й сам він, кажуть, прізвище змінив. Тобто син його. Чогось йому розхотілось Міщенком бути, записався якось інакше, – втрутився дідусь. – А як? І не згадаю! Пам’ятаєш, Ліно, колись тобі розказував? – звернувся до бабусі. – Він ще із моїм дідом разом документи ходив міняти. Дідові папери у громадянську війну згоріли, мусив поновлювати. Ходив за цим до Вишнополя, там у якійсь конторі з Міщенком і здибався.
– І що? – Софійка забула про юшку, бо ковтала тепер кожнісіньке слово.
– Тільки й знаю, що якось інтересно він своє прізвище перекрутив. "Новим і чистим чоловіком зробитися хочу!" – пояснював. Тоді ж і з моїм дідом оказія сталась: переплутали його прізвище і замість Вишні Ягодою записали.
– Наше родове прізвище було Вишня? – здивувалася тітонька.
– О, це було знаменито! – Дідусь замріяно примружився. – Дід мій із Вишнополя. Кажуть, це містечко заснував могутній та здоровенний козак Вишня. Потім неподалік од його куреня церкву збудували – на моїх очах її й валили, пам’ятник поставили, блакитними ялинками обсадили.
"Та це ж біля тієї церкви я старця зустрічала!" – зметикувала Софійка.
– А я собі ще думаю, – продовжував дідусь Максим, – чи не від самого бога Вішну, що колись і на нашій землі свій босий слід залишив? Бачили над Відьминим ставком скелю з наче вдавленою гігантською ступнею? Від нього пішли дерева вишні й козаки Вишні, а потім і Вишнопіль. Дуже на те скидається!
– Ох і брехун! – похитала головою бабуся.
– Наш тато поначитувався – є що послухати, – лагідно усміхнулася тітонька. – Не второпаю тільки, як вам, наче ж освіченим людям, учителям, козакам та замандюрилося мене Сніжаною назвати? Ім’я таке, що жодне прізвище до нього не клеїться!
– Ім’я-то якраз і наше, рідне! – заперечив дідусь. – Ти ж як народилася, бабуся ніяк не могла придумати, як маєш зватися. Так – не гарно, так – застаріло, так – на собаку кинь, а в це ім’я попадеш! Тиждень минає, другий – дитина безіменна! Я вже не витримав та й кажу: коли до завтра не визначишся, назвемо іменем того, хто першим у двір зайде! І що ж? До обіду – ні душі, в обід – нікого. А під вечір – серед жовтня! – такий сніг пішов!.. От ім’я і впало з неба.
– Дідусю, а ви ніколи не хотіли переписатися знов на Вишню? – устряла Софійка.
– Хотів, а нащо? Тільки дочками Бог нагородив. Рано чи пізно заміж повискакують, навіть Ягід не стане!
– Я заміж не піду, – пробубоніла Сніжана.
– Змінювати – то вже змінювати! Яке там Вишня! На Вішну й перепишемось!.. – змела гілочкою риб’ячі кістки бабуся Ліна.

 

 

33. Пристрасті у Половинчику

 

Надвечір’я у бабусиному дворику все гарнішало, а тітонька Сніжана все відвертіше нудилась, ніяк не знаходила собі місця.
– Знаєш, люба племінничко, – мовила нарешті, – ходімо погуляємо!
Тітоньку тягнуло до Відьминого ставка. Софійка тихо ступала поруч.
– Дивіться: це ж дерево, за яким ховалась Франя! – Уклякла перед старим пеньком, на якому за дня возсідала стара-пресуха бабця.
– Яка Франя? – прокинулась від своїх далеких думок Сніжана. – Яке дерево? Пеньок!
Призахідне сонце виблискувало на плесі усіма барвами веселки. Ще й комарі не кусали – благодать!
Раптом і Сніжана засвітилась, повеселішала, ніби скинула сонний панцир. Вона вже не озиралася й залепетала про якісь дурниці, щедро пересипаючи їх срібним сміхом.
А он і причина тітоньчиного оживання: віддалік бовваніла постать художника. Цього разу він малював краєвид зі скелею, на якій справді проглядався відбиток величезної ступні. Все виглядало б вельми романтично, якби той малярчук на Сніжану хоч бровою повів!..
– Як гадаєш, може, варто заговорити першій? – Сніжана тяжко зітхнула.
– А що, навіть світова казка знає подібні випадки! М-м-м… – Софійка замислилась. – Он Русалонька власними силами добиралася до палацу коханого. Англійська Кейт-Лузаночка… Зрештою, царівна-жаба теж сама нав’язалась Іванкові…
– Ти мене переконала, – ще тяжче зітхнула тітонька.
Поверталися в сутінках повільно й неохоче. А художник майже навпомацки все чаклував над своїм полотном.
Снідали, як завжди, у дворі під густим виноградним шатром. І, як завжди, рибою. Цього разу бабуся потішила фаршированою щукою, з якою возилася ще з досвіта.
Софійка розуміла: щодня так шикувати бабуся не може. Але це все одно щастя проти жахіть, що колись довелося пережити бабусиним батькам…
– А що з Мальвою зробили, як голод був? – боязко спитала Софійка.
– Мальви у нас на ту пору вже не було…
– Як?! Але ж Ніні вдалось урятувати її від червоноармійців!
– Невже я про це розповідала? – здивувалась бабуся. – Справді, повернувши Мальву, мама якийсь час переховували її в ярку. Але хіба ж таку сховаєш? Знайшли і таки відібрали!
– А Маківка, лошичка Мальвина?
– О, Маківка ще довго нам служила, поки її разом із Буйним – отим підміненим, кошлатим – не забрали. Тоді все у всіх забирали. В колгоспі обоє якийсь час животіли, поки не перевели до іншого – дальнього. І добре, що перевели, бо несила вже було на їхні ребра дивитись! А до цього Маківчиних синів – Майорів – дідусь багато років продавав і мав із того добрячий заробіток!

 

 

34. Така довга ніч

 

По сільрадівському телефону Софійка заявила мамі, що приїде тільки завтра вранці: добре, що тітонька, захоплена власними переживаннями, пропустила це повз вуха.
А як іще пояснити рідним, що ночуватиме в небезпечній сусідській квартирі? Хай посплять спокійно хоч цієї ночі, бо хтозна, що буде потім…
Дорогою зробила чималенький гак і порівнялась із будинком на Малофонтанній, три. За цією брамою весь цей час жило її кохання. Он, до речі, він іде: як завжди, проти ночі – з дому… Як завжди красивий, стрімкий, струшуючи набік свого ледь рудуватого чуба… Таким він і пройшов через усе її життя. Хай буде щасливим! Хай… хай завжди пам’ятає про ту, яка… Шкода, що не встигла звільнити його від прокляття!..
– Привіт! Я вже там, у сараї, підготував драбину, мотузку і сокиру, – сказав тремтячим голосом Сашко. – Щойно стемніє…
– А сокиру нащо? – собі затремтіла.
– Мало що!
– На ось, під язик! – простягла хлопцеві жовтеньку пігулку валер’янки. – Від нервів.
Кожен смоктав валер’янку й думав про своє.
– Ти вже зі своїми попрощ… своїх попередила? – запитав, складаючи товар.
– Я ще ніби в бабусі. А ти?
– Сказав, що сьогодні працюватиму в нічну зміну. Під подушкою про всяк випадок залишив записку, сповістив, де зберігаю свої заощадження. Хоч матимуть за що жити.
– Слухай, а може…
– Відступити? І далі тремтітимеш кожної повні й кожної нічної грози?
– Та я б уже якось… Так і боялася б собі…
– Не чекав такого від тебе! – глянув, наче на крадіжці піймав.
– Ні, та хіба я що? Просто запитала…
Кватирка була відчинена: хазяйновита баба Валя регулярно провітрювала помешкання.
Сашко поліз першим. Софійка й не зогледілась, як за склом щезла його голова, а за хвилю впірнули й вишурувані штанці та подряпані загорілі ноги.
Софійчині ноги чомусь безпорадно звисали з вікна, хоч як старанно пхалась у вузьку дерев’яну раму. Ніколи не думала, що така товста! Хай йому грець: здається, ноги так і стримітимуть під повним місяцем на вулиці! Як той Вінні-Пух у кроликовій хатці! Як та Аліса з Країни Чудес!.. Як…
– Штовхай драбину! Назад стрибатимемо вручну! – прошепотів Сашко, як тільки йому вдалось-таки затягти Софійку.
Драбина звалилася невдало, набакир. Здається, її край видно якраз із балкона баби Валі. Надія тільки на темряву!
Вазони поставили на місце, кватирку залишили напіввідчиненою, як і було.
У кімнатах, як завжди, чисто. Усе перевірили – нікого. Почали обирати місце засідки. Повагавшись, уподобали куток за розкладним диваном: і просторо, і захищено, і до кватирки близько. Якби ще стати невидимими! Шкода, що намисто помагає тільки в минулому. Ще до Половинчика зоставила його вдома – хоч комусь колись знадобиться!
Вмостилися на відстані одне від одного: якщо їх колись тут знайдуть неживими, щоб не подумали, ніби в них любов! Між собою поклали мотузок та сокиру.
Виявляється, чекати ой як нелегко.
– Знаєш, я почуваюся злодієм, котрий заліз у чужу квартиру! – по довгій мовчанці звірився Сашко.
– Чого б то? – ще знайшла силу всміхнутися.
Угорі заплакав Ростик.

 

 

35. Іди, іди, дощику!.

 

Це було схоже на сон.
У двері загупали. Чому не скористалися дзвінком? Стрілки настінного годинника показували за десять дванадцяту.
– Іду, йду! – пролунав наче зі спальні старечий голос. – Ось лиш намацаю свою палицю!
– Мамо, це Семенко! Я відчиню! – долинув із кухні інший – молодий – голос.
Загупали-зашурхотіли кроки, зарипіли одночасно всі двері.
– їсти зварено? – басовито спитав той, хто ввійшов.
– Борщику в горщику! Борщику в горщику! – заспівав молодий жіночий. – Ось тільки знайду свою блакитну стрічку!
До вітальні, де, прикипівши до підлоги та обливаючись холодним потом, сиділи Софійка і Сашко, вбігла… дівчина – розпатлана й украй бліда. Вона занипала кімнатою, шукаючи.
– Моя блакитна стрічка! – скімлила. – Хтось знов украв мою блакитну стрічку!
Їй вторив протяжний старечий стогін-завивання.
– Мила, я купив тобі нову! – почулося з коридора.
Леле, як увійде сюди!..
– Купив, Семенку? – подалась на поклик. – Як добре! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!..
– Ги-ги-ги-ги! – засміявся хтось беззубим ротом.
Зареготали всі, кожен на свій лад.
– Яка я гарна! – Дівчина, вже зі стрічкою, знов убігла до вітальні, стала вдивлятись у стіну над диваном, наче у дзеркало.
– Яка я гарна! Ха-ха! – затанцювала на килимі.
Софійка наважилася підвести голову й обімліла: дівчина мала якісь моторошні, неприродне блакитні очі. На синювато-блідому обличчі вони здавалися не на жарт страшними!
– Їсти зварено? – вдруге запитав бас.
Дівчина знову заспівала:

– Борщик у горщику!
Зварю тобі борщику!

І підстрибці вибігла з кімнати:

– Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику!
Та поставлю на горі!
Закусають комарі!
У-у-ух, закусають-закусають –
закусають комарі!

– Ги-ги-ги-ги! – прохрипіло, як відлуння.
Здійнявся гармидер, писк і ґвалт. Час від часу влітали якісь блідо-синюваті люди. Незнайомі жоден не схожий на бабу Валю! Стрибали, танцювали, трощили меблі, обривали картини…
Часом здавалося, що привиди от-от викриють їх із Сашком. Хтось навіть зіперся на бильце дивана!.. Але ні, відступив, не помітив!
Скільки так сиділи, не знати. Може, вічність, а може, лише ніч? Усе обірвалося перед світанком після чийогось голосного довгого свисту.
– Ой, моя блакитна стрічка! – тільки й гукнула майже нечутно вже майже прозора дівчина.
І все стихло.
Ще довго сиділи нерухомо. Аж коли розвиднялося, зважились вийти зі схованки. Лиш тепер помітили, що сиділи разом, притиснувшись, міцно вчепившись одне одному в руки. Добре, що не померли, бо якби їх отако знайшли – сорому не обібрались би!..
У кімнатах нічого не змінилося. Порядок, чистота. Меблі цілісінькі. Вхідні двері замкнені.
Тільки на килимі… блакитна стрічка!
– Тікаймо… Тобто ходімо швидше звідсіля! – прошепотів Сашко.
Він по-джентльменськи пустив першою Софійку. Цього разу вона трісочкою вилетіла через вузьку раму. Потім спустилась по мотузці, яку Сашко з усіх сил тримав за протилежний кінець.
У будинку ще спали, коли двоє дітлахів, пригинаючись, витягли з колючих кущів драбину йповолокли геть. Один із них тримав під пахвою ще й сокиру. За драбиною тяглася мотузка, лишаючи в пилюці зміїстий слід.

 

 

36. Таємна вечеря

 

Цього разу потрапила одразу до оселі Якова Кулаківського.
В темній вогкій кімнаті край голого столу при кволій свічці латала щось Лизавета Львівна. Яків Гордійович ходив круг неї з клаптиком паперу й пером.
– Сала в діжці поменшало на два пальці! – супився невдоволено.
– Змилуйтеся! Таж Васюні треба щось у дорогу!
– П’ятьох яєць не дорахувався!
– Хто винен, що в коморі миші й щури завелися? Ви ж не даєте кота впустити: щоб вершків не поспивав!
– Цукор закінчується!
– Закінчується?! – Лизавета Львівна стрепенулась, аж колихнулося полум’я свічки. – Ще два мішки у вас у коморі! Та хай би воно вам поскисало! Казала мені ворожка: "Не виходь за того лічокрупа, бо під повного замкненою коморою у великий голод помреш!"
– Ворожки брешуть, лиш гроші видурюють!
– З вас видуриш, аякже!
– Досить теревенів: із ними каші не звариш! – тупнув Кулаківський. – Швидше дошивайте й гасіте свічку. А в мене – справи!
Софійка сьогодні залишиться тут: подивиться, як бідна родина виживає. Все одно хазяїн сьогодні вечеряє у якихось їжакевичів. Краще за ним вирушить завтра до тих… Дульських, чи як?
По тому, як за Яковом зачинилися двері, жінка ще хвилину-другу посиділа за шитвом. Коли вже рипнула й хвіртка, Лизавета Львівна поспішила до плити і заходилась мерщій топити. Поки розгорялось, дістала з-під рясної спідниці ще одного ключа: такого, як у чоловіка.
– Гарний майстер із нашого Васюні! – Помилувалася ключем і попрямувала до комори.
Швидко на припічку з’явилося кілька картоплин, цибулина, полумисок зі сметаною. Незабаром і в горщику забулькотіло.
– Піднімайся, Васюню! – гукнула в темряву кімнат. – Вечеря готова!
Хлопець, очевидно, й не думав спати – просто лежав у темряві. Удруге кликати його не треба! Він уже сидів біля столу і тримав ложку!
Їли поспіхом, озираючись і прислухаючись.
По трапезі мати перемила й поховала посуд. Узялася гасити в плиті.
– Мамо, я ще трохи погріюсь! – запросився Васюня.
– Коло грубки грійся, поки ще тепла! – гарикнула мати, хлюпаючи на жар водою з чавунка. – Мушу якнайшвидше сліди замести!
Ще за якихось п’ять хвилин у плиті стало чорно, мовби ніхто ніколи там і не топив. Лизавета Львівна хотіла було відчинити двері, вивітрити запахи, та не ризикнула напускати холоду. Мати й син пішли спати, і Софійка вірила, що тепер, після вечері, їм таки вдасться заснути.
У тиші кімнат чулося сите сопіння. Запах страви ще нагадував про себе, однак хатнім затишком тут і не пахло. Софійка з радістю покинула це місце, повертаючись додому.

 

 

37. Що ж далі?

 

– Софійко, чи не хочеш… – стояла в дверях мама, тримаючи новеньке дитяче покривальце.
– Погуляти з Ростиком! – докінчила дівчинка.
– Так! Він сьогодні у новенькому костюмчику, гарненький, мов лялечка! – Мама прагнула догодити Софійці. – А я займуся пранням!
– Звичайно, як у казці: хату заметеш – сядеш посидиш, посуд помиєш – сядеш посидиш, хліба купиш – сядеш посидиш, з Ростиком погуляєш – сядеш посидиш. Відпочивати, то відпочивати! Канікули ж!
– Останнім часом у тобі наче поселився якийсь буркотунчик! – сумно похитала головою мама. – Що ж, і справді. Яке маю право когось просити? Моя дитина – мені й гуляти! А ти, донечко, полеж, подивися телевізор: таки ж канікули!
– Ні, мамусю, вибач – піду-піду!
Сашко продавав пакети з липовим цвітом.
– Як пишеться "на здоров’я"? – запитав одразу.
– Тобі для чого?
– Ну ось, поглянь: "Предбайте липовий цвіт" я написав, а як додати "на здоров’я"? Разом чи окремо?
– Не "предбайте", а "придбайте"! Давай виправлю і домалюю!
– От спасибі! А то старенькі купують, а молоді… не знають і для чого!..
– І ще ось що думаю, – додав по хвилі, коли Софійка, закусивши губу, старанно переробляла оголошення. – Про ту квартиру і все інше…
– І що думаєш?
– Чи не баба Валя користується нею в своїх відьомських цілях? Щось у ній нечисто!
– Признатись, я нічого не можу збагнути. Ще не обміркувала як слід.
– А я впевнений, що насамперед потрібно нейтралізувати бабу Валю! Тільки як це зробити?
– Може, через Фантика?
– Можна! А ще – через оту стрічку. Нам би годилося прихопити її з собою!
– Добре, хоч самі вирвалися!!
– Давай так: ти поки що приглядайся до ситуації, а я вже щось зметикую. Якось порятуємо тебе від тих нічних кошмарів!

 

 

38. Невдала гостина

 

У Дульських Якова Гордійовича приймали ввічливо. Теж запросили до світлиці, принесли карти, завели балачку. Але з кухні тепер нічим не пахло.
Розмови були довгі й ні про що. Софійка мало не закуняла, очамрівши від нудьги й тютюнового диму. Коли тут вечоріє, в Софійчиному часі ранок, тож їй важко пристосуватись.
– Як там найдостойніший із достойних? – єхидно хихикнула котрась дама.
– Ви про старого Міщенка? Ах, пак, Міщенкова!!!
Софійка нашорошилась.
– Подейкують, цей бабій довго переховувався в Кривих Колінах у якоїсь молодички. Потім захворів, а та його належно не гляділа. То він і не дурний: повернувся до Вишнополя й кинувся в ноги рідній жінці! Щось, видать, наплів, бо та простила і тепер глядить його і годить, як болячці! Він же досі вважає, що так і треба!
– Ет, попався б він до рук моєму батькові! Розтерзав би того зрадника, того нехлюя! Через нього ми досі під каблуком у того злодія Ку… Куди це я поклав… свій тютюн? Кахи-кахи!.. Кахи-кахи – кахи! Кахи-ках-х-х! Закашлявся ні сіло ні впало.
Господиня осудливо глянула на балакуна, сторожко перевела погляд на Кулаківського: ні, наче не розшолопав! Може, якраз обійдеться без скандалу?
– Проте син його молодший, чула, вдався совісним і роботящим, – поспішила перейти на інше. – Оженився, вже й хлопця до школи віддав!
– А старший же? Михайло?
– Відколи пішов по тюрмах, то чи й живий іще!
– Бачили його в наших місцях. Кажуть, в Половинчику з червоними стояв, якусь ніби ще й коняку вигравав! А потім – хтозна…
– До речі, коні почім нині?
Балачки перескочили на худобу, ціни та політику. Софійка знову згадала, що недоспала і недоїла: коли там уже подаватимуть до столу?
Ще за годину гри та балачок господиня смачно позіхнула й оголосила:
– Пора спати!..
– Таки пора! – старанно запозіхали присутні.
– А вечеря? – аж підскочив у кріслі Кулаківський.
– Хіба не знаєте? – вдала подив хазяйка. – Ми ж тут постановили… Якщо хтось тричі поспіль у карти програє – полетить вечеря з вікна! А ви ж, Якове Гордійовичу, самі ниньки тричі мого зятька обіграли!
– Е… я? А може, ще не викинули? – занепокоївся той.
– Викинули, Якове Гордійовичу, викинули! Власноруч пожбурляла тарілки – просто до яру!
– Тож на добраніч, панове-товариші! Щасливо, Гордійовичу, вам додому добратися! – потерла сонні очі господиня і рушила випроводжати гостя.
– Але ж… Та я… Добром розкидатись?.. Ну, раз так, бувайте! – Яків неохоче поплентався до дверей.
Коли за відвідувачем задзвеніли клямка та дверний ланцюжок, у коридорі зачулася радісна біганина, шкварчання, дзенькіт посуду.

 

 

 

39. Пророкування старця

 

Софійка гнівалася на себе. Вона бачила, як поступово діє прокляття, але нічого не зробила, щоб перешкодити йому! Найстаршого Кулаківського прибито мішком із власним скарбом у власному ж домі. Ще напередодні його молодшого самовпевнено-легковажного сина застрелила власна зброя. А ще до цього, казали, померла їхня матінка. Франя теж карається. Що може бути гірше від щоденної неприязні коханого чоловіка? Від безсилих заздрощів до Клави? Корній завше пам’ятатиме колишнє кохання, завше почуватиметься, як дурманом обпоєний! А те, що Лизаветі ворожка напророчила!..
Усіх Кулаківських неминуче вражає прокляття – отож виходити заміж за Вадима Кулаківського поки що було б вельми необачно й небезпечно. Також не йшло з голови почуте-побачене в іще одній мандрівці у минуле. Тоді сліпий старець дав бабуні Клаві заповітне намисто! Дав і мовив:
– Як народиться в тебе Корнієва дочка, ти одужаєш! І ще пам’ятай: захочеш собі нову долю знайти – вбери ці коралі і не скидай. Коли щастя прагнеш дітям-онукам своїм – убирати не здумай, заховай далеко й подаруй своїй доньці аж на весілля!
Ось чому прапрабабуня намиста ніколи не вдягала. Тому ні щастя не мала, ні віку довгого! Заради нас пожертвувала!
Але… Прокляття діє, а вона, Софійка, мовчки спостерігає! І досі не може вловити мить, коли зійдуться небо і земля. І, що найприкріше, їй анітрохи не хочеться рятувати цих скупеньких людців! Як там вчили на позакласному читанні, у Тичини? "Та нехай собі, як знають, божеволіють, конають!.. божеволіють, конають: нам – своє робить…"
Саме так: нам своє робить! Допоки може, Софійка робитиме все, що їй під силу!

 

 

 

40. Поки там що

 

На цій світлині, здається, Васюнин син: такий же біленький (насправді – Софійка знає – рудуватий), тільки вже в іншому, ближчому до Софійчиного, часі. І не в салоні, а десь біля огорожі.
Ну, шафонько, вперед:
– Кор-р-ралі!
– Іване, мерщій переберися в стареньке! – закомандувала якась гладкенька жіночка, що поралась у дворику. – І гайда вчити уроки!
– А ти, Катерино, сиди й не вередуй! – мовила кудись у бік призьби. – Тобі зніматись на картонку? Що там знімати?
Аж тепер Софійка помітила: на порозі, засланому ряднами, сиділа маленька худюща дівчинка і плакала. Років їй, може, із чотири, але яка ж немічна! На блідому личенятку тільки сині очі й видно.
Хлопчик вийшов у двір вже в буденних штанцях і сорочці.
– А уроки? – жінка знову за своє.
– Мамо, той вірш про Сталіна ніяк не лізе в голову!
– Ц-ц-цить, дурню! – прошипіла господиня й поспіхом озирнулась, чи ніхто не чує. – Не можна такого казати, бо заберуть і нас, як он Василенків, Жуків, Пашків, Старосвітських! Марш до хати: сиди, мовчи та диш!
Хлопчик неохоче зник за дверима. Зате біля хвіртки заманячила незнайома постать.
– Доброго здоров’я вам, хазяйко!
– Чого ви хочете, діду? – стривожилася жінка, готуючись утекти до хати.
– Дайте старому бодай шкоринку хліба.
Молодиця завагалась, а Софійка підступила ближче й мало не зойкнула: той самий старець!!! Тільки ще біліша сивина, ще довша борода, ще глибші зморшки… Це ж йому вже років зо сто, не менше! Може, він вічний?
– Зараз винесу! – Жінка побігла в сіни.
Блимав порожніми більмами, хоч, мабуть, бачив біля хатньої стіни непрохану гостю. Мабуть, чув і розмову з розчиненої кватирки:
– Багато їх бродить, усім не настачиш! – дорікнув чоловічий голос.
– Батько твій нікому не подавав: що з того? – відказала молодиця. – Дружину свою голодом заморив, а сам удавився картоплиною на чужому обіді. Та й по всьому! Чи ж годиться шматка хліба жаліти?
– Зате при такому батечкові я гарно хитрувати й маскуватись навчився! Чи інакше мала б ти усе це добро? Я все до хати тягну, недосипаю, а ти з хати? – Голос колишнього Васюні, щоправда, трохи пом’якшав.
– Кажуть, ніби під виглядом такого жебрака може ходити святий.
– Святий? А що немає ні Бога, ні святих, тебе не вчили? Злодії хіба що!
Але жінка вже вибігла у двір зі шматком сала, хлібиною і кухлем молока.
– Дякую, дочко! – Старець надпив із кухля, взяв частунок. І кивнув у бік синьоокої дівчинки: – А що то за примара на порозі сидить?
– Краще не питайте! – махнула рукою. – Дитина молодша! Таке щось із неї: не живе й не помирає, тільки очі зриває. З болячок не вилазить!..
– Купіть на базарі якнайбільшого баняка, зваріть у ньому доброго борщу і нагодуйте всіх неімущих за здравіє раби Божої… Катерини!
Але старця вже ані сліду.
– От лишень… А звідки знаєте, що її Катериною звуть? – спохопилася жінка.
– Хто ви? – нетямилась від здивування хазяйка. – Де ви пропали? Агов!

 

 

 

41. Нейтралізація баби Валі

 

Сашко пригнався, щойно розвиднілось:
– То як, нейтралізовуємо бабу Валю?
– Спочатку б дістати стрічку! – погодилась дівчинка. – Я вчора зазирала: вона там ще є!
– Шкода, – засмутився хлопець. – Не прихопив драбини! Хоча… якщо через балкон?
Софійка дістала простирадла. Сашко пов’язав їх між собою морськими вузлами.
Коли простирадлова линва уже звисала з балконних перил, Софійка збентежено поглянула на її кінець, що теліпався внизу.
– Хто дбатиме про твоїх сестер, якщо ти раптом покалічишся?
Але це не могло вже спинити хлопця. Якщо надумав, то…
– Є! – гордо проголосив Сашко, щойно простирадла втягли назад, і поклав перед Софійкою блакитну стрічку. Чорнобілка, яка мирно спала неподалік, засичала й відскочила.
Сьогодні їм щастить: Фантик якраз сидить на порозі бабиної квартири прив’язаний, – баба часто його вигулює на мотузочку. Сидить і несамовито нявчить.
Коли йому підсунули блакитну стрічку, зреагував спокійно, тобто продовжував нявчати.
– Видно, звик до подібної чортівні, не те що Чорнобілка! – підсумував Сашко.
– Та й на шиї в нього така ж!
Поки Фантик нявчав, Софійка подзвонила в двері.
– Що скажемо? – спитала Сашка.
– Поцікавимось, чи то не її Фантик загубив оцю стрічку? Мовляв, у дворі знайшли.
– Правильно!
– А баба Валя хай здивується: чого б то у дворі?
– Адже знає: такі лише в сусідській квартирі!
– Якщо здивується, – Сашко проявляв здібності справжнього пошуковця, – то певна ознака: щось не чисто!
– Точно!
Баба Валя не відчиняла. Так-так, двері зоставалися зачиненими! Сама, безперечно, сиділа зараз по той бік, підглядала й підслуховувала.
– Розкусила! – мовив Сашко. – Побачила в нас речовий доказ і злякалася!
– Еге ж!
Потоптавшись отак під порогом ще хвилин десять, навмисне трохи спустилися сходами. Цікаво, що робитиме баба, коли ворог відступив?
Фантикове нявчання дуже заважало, та, зрештою, в під’їзді таки почулося гупотіння і немічне жіноче квиління… поверхом нижче.
Не змовляючись, кинулись до помешкання внизу. Двері були не замкнені, тому без усяких церемоній увірвалися всередину.
Баба Валя лежала під вікном і стогнала.
– Води!
Софійка подала кухлика, що стояв біля вазонів.
– Прийшла поливати… – хрипко пояснила, вихлебтавши воду. – А на балконі привид зі стрічкою блакитною… Угору полетів. Білий такий… Правду ви казали: нечисто в цій квартирі! Напишу, хай шукають іншу, дурнішу, доглядачку…
– А хіба стрічки – не ваші? – обережно спитала Софійка.
– Признаюсь вам, дітки… Не мої вони… Тут знаходила… Завше їх повно: дай, думаю, Фантикові прихоплю! Хай Бог милує, щоб іще хоч нитку взяла!..
Софійка й Сашко допомогли бабі підвестись і допровадили на рідний другий поверх.
Фантик, забачивши хазяйку, щасливо замуркотів.
– Плакав за мною, рідненький? Прив’язала тебе, думала, на хвилинку, а вийшло… – пригорнула кота баба Валя. – Я чую знизу, а відгукнутись не годна. Якби не ви, діточки… то й не знаю!.. Спасибі вам сердечне!
– Нема за що, – зашарілась дівчинка. – Може, швидку викликати?
– Дякую, мені вже легше. Одне попрошу…
– Що, бабусю?
– Прізвища: твоє, Софійко, і цього хлопчика. В газету хочу написати, за порятунок подякувати. Такі славні діти у нашому Вишнополі ростуть, а ми й прізвищ не знаємо!..

 

 

 

42. За здоров’я Катерини

 

Софійка потрапила до Кулаківських якраз на обід. За широкими дерев’яними столами сиділи вишнопільці та всі ярмарчани, які цього дня зустрілися Василеві та його дружині Олені. Прийшло багато жебраків, Софійка виглядала знайомого старця, та його не було.
Столи було заставлено всіма наїдками, на які тільки спромоглися господарі.
– Їжте, пийте, люди добрі, за здоров’я… – Олена не зважувалася мовити "раби Божої". Софійка знала, що в ті часи за таке по голівці не гладили. – За здоров’я Катерини!
І люди їли й пили.
Оскільки Софійка забула вдягти намисто, а вертатись по нього полінувалася, то примостилась на лаві й собі. За банкетом на неї не звертали уваги – це чудово. А ще звідси видно через відчинене вікно малу Катерину, яка, вкутавшись, дригоніла на лежанці. Серед літа! Ото вже справді злиденна!
– А ви ж ізвідки? Бачу, не вишнопільський? – спитала молодичка вусаня, який сидів праворуч від Софійки. (Добре, що не Софійку!)
– Це як сказати, – ворухнув той вусом. – І дід мій звідси, і батько. Та й дядько мешкав тут із сім’єю – виїхав далеко, з нами не родичається.
– Як вас прозивали? Ніби ж усіх тут знаю! – допитувалась цікава жіночка.
– Як прозивали, тепер уже не звуть! – загадково підморгнув чоловік. – А якби знали моє колишнє прізвище, то не сидів би я тута з вами! Бо, чув, предки цих Кулаківських добряче насолили моєму дідові, добряче його, тюхтія, підвели під монастир!
– Е-е-е, стривайте… Міщенки, чи що?
– Тс-с-с! – Вусань грайливо поклав пальця на уста молодиці. – Та й ніякий уже я не Міщенко: батько мій переписався по-іншому, і я по-іншому пишусь!
– І як же?
– Не сказав би, але такій гарній молодичці…
– Ой! – пищала балакунка. – Мабуть, удома жінка, діти, а ви таке?..
– Жінка й діти, правду ви кажете, вдома. Із Кривих Колін тут нас не дістануть. Та ще коли ви мене десь заховаєте!..
– Вай, тут же діти! – захихотіла жінка.
– Ті діти не страшні, аби і не мої, й не ваші!
Фу, яка мерзота! Софійка навіть одвернулась.
Терпіти не могла татів, що крадькома до чужих мамів залицяються! Здається, їй із татом пощастило, але декому…
– То як, говорите, ваше прізвище? – мало не співала молодичка.
– Ну, гаразд, тільки вам одкриюся. Може, чули про розбій, вчинений Мішкою Бєлим в одному столичному замкові? У гражданську війну? Розбив буржуя ще й хороми підпалив! Чули?
– Ні, а що?
– Так от: Мішка – то мій батько! Навмисне придумав зватися Білим: чистим, значить, без гріхів попереднього життя. Розумієте? Мішка той ще довго жив, у Кривих Колінах начальствував, нове радянське життя будував. А перед смертю признався…
– У чому признався?
– Ну добре, лише вам! Помираючи, повідав: той маєток був його колишньої коханки, графині Юзефи… Щось не помирились вони – Мішка з гарнізоном і напав на маєток. Але Юзефа з дітьми (одна дочка від Мішки!) встигла утекти. Нині вони десь за кордоном, а маєток до кінця не згорів і, либонь, досі стоїть. Можна вважати, з нього й мені частка належиться! А сестру маю, уявіть собі, за кордоном! Підсудне діло! Тільки ж ви – нічичирк, бо гаплик мені. Вічно в моєму роду когось то язик підводить, то любов до вас, жіночок!
Чоловік знову нахилився до співбесідниці, вони шепотілися й кихкотіли. Тільки й почула Софійка жінчине:
– То ваше прізвище тепер Білий? Вай, безгрішний ви мій!

 

 

 

43. По черешні

 

Увечері Софійка зі Сніжаною вже були в Половинчику. А вранці наступного дня, подзенькуючи відрами, прямували з дідусем до лісу.
– А прізвище той Міщенко поміняв часом не на Білий? – спитала Софійка.
– О! – притупнув ногою дідусь. – Точно! Як це таке просте міг забути? А ти звідки знаєш?
– Просто подумала так… Он ромашки обіч шляху біліють. Дай, думаю, спитаю…
Сніжану аж пересмикнуло:
– То це ми зараз ідемо до колишнього лісу колишнього нашого мало не родича?
Усі Міщенки схожі: і балакун Данило Міщенко-Міщенков, і його син Михайло-Мішель-Мішка, і онук-вусань, і, нарешті, прапраправнук Валентин… У всіх немовби подвійна душа. Усі хвалькуваті, брехливі, ненадійні. І з таким вони мало не породичалися! Як доречно зникли тоді коралі!
Які ж соковиті, які ж добірні черешні! Наче стрибали до рота! Лиш кісточки фуркали навсібіч. Коли ж апетити вгамувались, почали заповнюватися відра.
– Цікаво, де в цьому дикому лісі взялися черешні? – спитала Софійка.
– Ге! – усміхнувся дідусь. – Тут колись чого тільки не було! І кизили, і яблука, і горіхи, і груші, як баняки!.. Ще й вишні п’яні!
– П’яні?
– Еге ж! Хлопці бувало понаїдаються тих вишень – і попадають п’яні з дерев!
– І хто ж це такий чарівний сад виростив? – звеселіла Сніжана.
– А мій прадід Вишня й виростив! Якщо Лінині предки на худобі зналися, то мої – садівники неабиякі! Повсюди запрошували їх щеплювати дерева, підбирати саджанці. А прадід у цьому садку, вже у нових власників, не в Міщенка, садівником підробляв. Досі дивуються в Половинчику одній оказії. Стоїть якось узимку прадід під грушею і лупить її палицею, аж кора тріщить! Його питають: "Нащо?" А він: "Не родить, ледащо!" І що думаєте? Як пошептало! На весну груша обвішалась плодами – підпирати мусили! Чарівник!
– Хіба таке можливо? – не вірила Софійка.
– Було! Я собі думаю: може, він канали які в стовбурі попробивав, розчистив – дерево й зародило. От вам і народні традиції!
– Ну, тато не був би татом, якби наукової теорії під кожну казочку не підвів! – скептично підкинула тітонька. Хоч видно було, що вона ладна у кожну ту казку чи наукову теорію беззастережно вірити.
Надто-бо все у дідуся гладенько одне до одного вкладалося!

 

 

 

44. Перша зустріч із Нею

 

– Краса яка, Господи! – Тітонька Сніжана поставила обважніле відро, обвела поглядом сонячну галяву.
Софійка вже хотіла з нею погодитись, як обидві уздріли на тім боці галяви… самотнього художника з мольбертом! Пустельник, як завжди, робив своє і на них не зважав.
– Далі так тривати не може! – гупнула відром об землю Софійка. І рушила до загадкового маляра.
– Куди, Софіє? – зашипіла вслід тітонька.
Але дівчинка була вже біля Пустельника.
– Добрий день! – привітно всміхнулася.
– Привіт! – не відривався від картини.
– Правда, гарні у нас місця?
– Гарні, – погодився. – Тільки не у вас. Бо ти не тутешня, а з Вишнополя. І Половинчик більше мій, аніж твій, бо я тут частіше буваю!
Ага! Знає, що з Вишнополя…
– Поглянути можна? – наступала далі Софійка.
– Дивись, як хочеш!
– Тітонько, йдіть-но сюди! – покликала дівчинка. Проте Сніжану як вітром здуло. Ото ще страхополох!
Картина була як картина. Пейзаж. Гарний. Контури нечіткі, трохи наче розмазані. Мабуть, фарби розтікаються. І не дуже схожий. Там оно три берези, а на полотні тільки дві. Єдине, що сподобалось, – це загадковість, казковість картини. Так і жди якоїсь мавки чи лісовика!
Про все це Софійка щиро звірилась художникові. Той не знати чого засміявся.
– А інші полотна? Можна якось їх побачити? – Софійка йшла напролом.
– Приходьте нині ввечері зі Сніжаною до моєї хижки. Знаєте, де живу? Подивитесь, коли цікаво!
– Справді? А ви будете вдома?
– Якщо пообіцяв – доведеться бути!
– Дякую! Ми обов’язково навідаємось! – Софійка підстрибцем кинулась по травах. Раптом зупинилась: – А звідки… звідки знаєте, що моя тітонька зветься Сніжаною?
– М-м-м-м… Ти ж мені сама сказала!
Сама то й сама! Хоча… Наче ж не кликала тітоньку на ймення… Певно, забула!
Відтоді як Софійка відшукала за якимось деревом ледь притомну Сніжану й повідомила про запросини Пустельника, тітонька не знаходила собі місця. Важко сказати, чи драглювала вона ягоди, чи мила банки. Здається, більше метушилась, панікувала та поринала глибоко у свої думки, забуваючи, що робить…
А коли почала вбиратися! Мала в Половинчику всього дві сукні й джинси з футболкою, але як довго те все приміряла, як вагалася!
Та хай там що, вони уже на Пустельниковім подвір’ї. Останньої миті Сніжана з якогось дива надумала тікати, але Софійка так вчепилась у її сукню, що довелося здатись – порвала б!
Художник чекав. Запросив гостей у свою скромну келію-вітальню, почастував чаєм. Розмова не клеїлась, не знали, про що балакати. Тому з полегкістю взялися до картин.
Тітоньку Сніжану мовби хто підмінив! Над кожним полотном видавала мало не промову! Про переливи світла, поєднання барв, перегуки із Шишкіним та Куїнджі!.. Найцікавішими були, однак, її власні думки та враження. Подекуди смішні й несерйозні, та Пустельник слухав із захватом.
– Ніколи не думав, що лікар-травматолог може дотепно і так тонко говорити про живопис! – похитав головою.
– Ви знаєте, що тітонька – лікар-травматолог? – вчепилася до слова Софійка.
– Та… А що, це якась таємниця? – викрутився пейзажист. – У селі всі одне одного знають…
– Але ж ви майже не спілкуєтесь із селянами? – вела своєї дівчинка.
– Ну… Щось і до мене доходить, – паленів, не знати чому.
Знову зависла незручна мовчанка. Та Софійка була бойова:
– А що то за полотно, в кутку?
Пустельник завагався, але тітонька Сніжана так благально подивилась на нього й на те полотно, що мусив показувати.
Глянули – і обімліли.
…Звалена у воду стара верба, густий, наче мохом порослий, очерет, дрімливе латаття… І серед усього цього – немов свічка, тоненька дівоча постать. Сніжанина постать!
А внизу – розмашистий напис: "Перша зустріч із Нею".
– Стривайте, а мене? – аж захлинулась від несправедливості Софійка. – Я теж була поруч зі Сніжаною! Чому ж на малюнку немає мене?
Але, зиркнувши на тітоньку й Пустельника, збагнула, що її не слухають. Вони стояли й дивились одне на одного. Софійка тихенько відчинила двері й пішла додому.

 

 

 

45. День, з якого не втекти

 

– Наша Катеринка так вилюдніла!
Це були перші слова, що їх почула, потрапивши знов у світлину. То промовляла Олена до малого Іванка. Жінка з дітьми вирушала на базар.
Катеринка так зміцніла, що тепер її не те що брали в дорогу, а навіть доручили нести кошика! Рум’яніли щічки, личко покруглішало. Упізнати в ній колишню хворобливу дитину тепер можна хіба по великих синіх оченятах.
Софійка помандрувала крутосхилами за Кулаківськими. Як цікаво бачити колишні завулки, будинки! Деякі з них Софійка навіть упізнавала. А он і торгові ряди тодішнього вишнопільського базару: майже такі, як і в Софійчиному часі!
Що це? Біля центральних воріт з’юрмилися люди. Мовби про щось радяться, а мовби й про щось мовчать.
Зненацька – чи сказав це хтось, чи це вже висіло в повітрі: "Війна!"
– Ви не знаєте, що сьогодні почалася війна? – спитала в Олени жінка.
– Війна?.. – Олена, мов осліпла, намацала за спиною паркан і сперлась на нього. Діти притулилися до неї – теж відчули недобре.
Світило сонце, і тиша стояла, як перед грозою. Як перед кінцем світу!..
Софійці зробилося моторошно. Боже, швидше до своєї кімнати!!!
Удома вскочила у рідне ліжко й накрилася з головою. Прокляття? Так, але не Кулаківських. Прокляття інше, від якого страждають усі.
Втім, думати про це – не на її розум. Їй досить таємниці роду Кулаківських, інших – не хоче і не подужає!..
Вискочила з-під ковдри, закрокувала кімнатою. Чому їй має боліти горе, яке впало на голови людей багато років тому? Чому досі пече в горлі пилюка, яку здійняли на шляху перелякана Олена, її діти, люди, які похмуро снували мимо?..
– Води!
Вибігла в коридор, хапаючись за стіни, зіпаючи спраглим ротом.
Календарик! Відривний календарик! Двадцять друге червня! Сьогодні – двадцять друге червня. Цього дня багато-багато років тому почалася війна! Софійка побувала в тому страшному дні! Вона в ньому й досі! Як утекти? Де сховатися? Що таке життя? Куди дівається минуле? Куди діваємось ми?
Софійка вперше відкрила давно усім відому істину: вона нічого не знає і не розуміє в цьому житті.

 

 

46. Бабусі й онуки

 

Втекла до кімнати, але спокою не знайшла. По якомусь часі вирішила: спекатися сумних думок зможе, тільки потрапивши в іншу світлину.
Почала порпатись у Вадимових скарбах. Ця дівчина, здається, Катерина? їй років до двадцяти. Красуня! Саме на виданні. Війна вже позаду, за дівчину можна не хвилюватися.
Тому ліпше пошукає іншої світлини. Ось напис на звороті: "1970-ті рр." – вже ближче до сьогодення. На фото – двадцятирічний юнак із хитринкою в очах і світлою кучмою. Іванків син?
– Тепер ще зайти до баби, бодай її… – Хлопець куйовдить чуба, прилизаного для фотографування, і виходить з ательє. Він сердитий, і добре, що не бачить Софійки, а то б і їй перепало!
Переходить із ним Холерний Яр: колишня річка вже скидається на струмок, проте ще удвічі більша. Виходить на крутий пагорб, з якого вперше за всі подорожі в минуле не видніється церква. Еге ж, дідусь казав, що в шістдесяті її зруйнували. Пагорби ті ж самі, хіба у виярках більше сміття. А от будинки інші тепер… Жодного сліду, що колись (для Софійки – зо дві години тому!) тут розпочалася війна.
Ось і знайомий двір! Це тут їли-пили за здоров’я Катерини.
Спершу показувало, ніби в хаті нікого немає, але Толик тричі якось по-особливому постукав у вікно, і двері скрипуче й непривітно відчинилися.
– Чого тобі, онучку? – Стара Олена впускає хлопця, а з ним і невидимку Софійку до світлиці.
Тут колись Олена розповідала чоловікові про старця, на цій печі сиділа раніше миршава Катерина.
– То що ви надумали?
– А що ж тут надумувати? Не можу я тебе тут поселити: стара я, вередлива, хати холодні – задубієш. Сиди поки в знайомих, а там, мо’, оженишся на якійсь хаті!
– Ну й бабусю маю! – Толик копнув баняка, що стояв біля печі. Той перекинувся, вивернувши на долівку гарячу картоплю в лушпайках.
– Нащо ж ти так, Толику? – Олена заходилась визбирувати картоплю.
– Для кого це наварили? Чи не жениха ждете проти вечора? Вже ж не внука рідного! Он і м’ясом тушкованим пахне: гарно живете!
– Яке м’ясо, дитино? – заметушилась Олена, засовуючи під штандари ще якогось горщика. – Де ж бо мені взяти?
– Словом, так. Ви самі, коли хочете, за хату й виходьте! А мені цю віддасте! Що ж це діється: я, єдиний нащадок, та не маю власного кутка? Чи ж заради цього мої батько й мати гнули спину, порпаючи бараболю на чужих городах? Чи ж заради цього люди їм печінки поодбивали? Та вони в цій хаті, будьте певні, грошей наховали, а я – жебрак жебраком! Чи ж заради цього, кінець кінцем, мій дід Василь на фронті загинув?
Стара присіла на лаву і вхопилася за серце. Софійка ж дивувалася: таки на фронті?.. Ти ба, не припускала! А де ж Катерина, її діти?
Толик тим часом правив своєї:
– По-перше, я все тут перешукаю. По-друге, треба цю хату продавати. По-третє, гроші заберу я, але не переживайте. Куплю вам якусь халупу на околиці. Якби лиш погреба підправити: до нього, відколи я, ніхто не заглядав, мабуть, пообвалювався!
– Не зачіпай погреба! – скрикнула Олена.
– Умовили! – реготнув Толик. – Ото погріб вам і зоставимо! Поселитесь у ньому й тамечки будете жити. Можете звідти й не вилазити: все одно сусіди кажуть, що ви од людей ховаєтесь!
Толик нишпорив по хаті, витягуючи з кутків одяг, папери, посуд, інше добро. Коли дістав з-під штандарів горщика, відкрив покришку й побачив печеню, Олена знітилась і сіла на стілець:
– Часом і старій хочеться смачненького… Пригощайся, внучку, тут і на тебе стане. Умліло саме…
– Тут і справді на дві, як тепер кажуть, персони! Ой бабо, бабо, чи не здумали ви на старість заміж вискочити? Діда якогось у моїй законній хаті пригріти?
– Дивіться, бо непереливки буде, як займу вас обох!
Він пожбурив горщиком у вікно – розлетілася шибка, їжа впереміш із черепками розсипалася по підвіконню.
– Завтра купців приведу!
Пішов, хряснувши дверима.
Олена голосила і примовляла:
– Нащо ти, Іванку, так рано оженився? Воно, звісно, після війни і сімнадцятирічний – парубок хоч куди, але нащо мені така гризота з онуком?..

 

 

 

47. Невдалий продаж

 

Дорога, якось так виходило, вкотре пролягала повз Малофонтанну, три. Але як не стишувала ходу, як не озиралась, як не вдавала, ніби чогось чекає, Вадим із дому так і не вийшов. Або ж не повернувся, тиняється десь.
Нічого! Принаймні Сашка застане під липою.
– Торгівля твоя як? – поцікавилася одразу.
– Ох, як бачиш… Воно б і нічого, та конкуренти наступають. У центрі вже теж позбивали ціни: важать за п’ятнадцять. Коли б не підробіток на фірмі… Якби швидше черешні в нашому дворі достигали, можна б непогано заробити!
– До речі, можу підказати, де зараз дістати прекрасних стиглих черешень!
– Чесним шляхом? – загорівся Сашко.
Ти ба, яке чесне!..
– Інших не пропонуємо! В Міщенському лісі усім дозволяється рвати! – детально повідала шлях до Половинчика й до самого лісу.
– Це можна й велосипедом! – стішився хлопчина. – Сьогодні ж поїду!
Софійка уявила, як Сашко іде своїм деренчливим транспортом з приладнаним до багажника відром ягід. Ще й відро обв’язане якоюсь пілочкою! Просто-таки принц на білому коні! Глянути б на розтелепу, котра вляпається колись йому в дружини!
Наступного дня Софійка була в Кулаківських. Толик саме увірвався до бабиної хати з якимось подружжям – покупцями.
Як не впиралась Олена, як не просилась, онук уперто вихваляв чоловікові й жінці хатину, гупав у міцну підлогу, колупав стіни, вказував на стелю. Потім пішли оглядати подвір’я. У дворі покупці кисло глипнули на високі бур’яни, але в цілому зосталися вдоволені.
– А погріб? І його покажіть! – закомандувала жінка.
– Тільки не погріб! – заблагала стара.
– Баба зоставлять його для себе! – зневажливо гмикнув Толик. – А то дуже бояться в нього людей пускати!
– Не можна туди! Завалиться! – придумала раптом Олена.
– Підремонтуємо! А може, його взагалі доведеться знести! – планував чоловік. – Подивимось! Ключі далеко?
Олена мінилась на лиці. Нарешті зареклась:
– Чиєїсь загибелі на своєму обійсті не хочу! Якщо хто й полізе в погріб, то лиш я з онуком: краще хай нас приб’є, аніж чужого!
– Ану! – погодився Толик.
Олена так легко відімкнула замок, наче робила це щодня. Присвічуючи ліхтарем, ступили на сходи. За ними скочила Софійка. Дуже боялась висоти, мишей і темряви, але ще дужче сумнівалась у тому, що погріб валиться.
Коли вже майже зійшли донизу, з темряви почувся хрипкий кашель. Софійка похолола, але бачила, що Толик з Оленою настроєні рішуче.
– Так рано обід? – озвалася пітьма, і сяйво ліхтаря вихопило… привида, який прикрився од світла й підвівся з устеленої соломою, ряднами та кожухами розкладачки.
Це був сивий-пресивий, довгобородий, але ще при силі дідуган.
– Кого ти привела? Згинь, маро! – замахав руками і залаявся дід.
– Це не мара, Васюню! – приречено сповістила Олена. – Це онучок наш, Іванів син! А це, Толику, твій дід Василь!
– Той, що… загинув на фронті?! – витріщився на прояву Толик.
– Не загинув, – глухо мовила Олена. – Якоїсь ночі… ще на початку війни… Діти – Катря й Іванко – спали… Прийшов із боїв і не схотів повертатись. Заховала його в цей льох… Ось, більше, як тридцять літ…
– Он для кого м’ясце варилося! – здогадався онук. – Ганьба яка! Підсудне діло! І що далі?
– А що далі? – перепитала стара. – Нічого. Ховатиметься до смерті!..
З погреба Толик виліз іншою людиною.
– Погріб таки дуже завалений, – заявив сердито. – Роботи непочатий край!
– То загорнути! – відповів чоловік.
– Що загорнути? Кого загорнути? Приперлись і командують тут! Я ще хазяїн! Геть звідси!.
Покупці сторопіло дивились на Толика.
– Геть! Кому сказав?!

 

 

 

48. У Катерини

 

Кілька днів допомагала ремонтувати квартиру. Принести, подати, потримати, побавити Ростика – все, що тільки можна, звалювалося на беззахисну Софійчину голову! І терпіла, бо куди дінешся? Вбирають, годують, з хати не виганяють. Не так, як повелося Толикові Кулаківському!
То ось про якого сивого чоловіка, що вийшов з будинку міліції і вхопився за голову, читала тоді в газеті!.. "Сорок років у підземеллі"!.. "Судити його вже не стали"… Сам себе покарав! Довів існування родового прокляття!
Чим Софійка могла зарадити? Чи сходилося тут небо з землею? Ні! Зрештою, чи не наснився їй той старець? Чи не даремно шукає, сподівається врятувати?
І де Катерина? Якби не згадала про неї Олена в підземеллі, то вирішила б, що й вона примарилась! Утім, є ж світлина, де Катерина доросла й гарна, отже, таки виросла, розцвіла!
Софійка мусить повернутись у часі, в Катеринину світлину!
Біля фотосалону Катерину причікував ставний хлопець.
– До твоїх? – ніжно узяв її під руку.
– Ходімо! Не дуже мама полюбляє гостей, але я попередила, що сьогодні гостем будеш ти, вона чекатиме!
Ішли неспішно, перемовляючись. Дівчина щось приспівувала. А ще підзбирувала на букетики осіннє листя і жартівливо лоскотала ними парубкову шию. Той щасливо усміхався.
У хаті Олена вже накривала на стіл.
– Тихше. Толик заснув… – приклала пальця до вуст, указавши очима в бік завішеної ширмою лежанки.
– І я там завше вигрівалась! – засміялася до хлопця Катерина. – Побачив би ти мене тоді: самі мощі!
– Не уявляю! – розвів руками парубок і лагідно поправив дівчині неслухняного кучерика.
Сіли до столу.
– Це ви добре придумали: не робити весілля, – сказала Олена, підрізаючи хліба. – Менше завидющих очей – більше пуття.
– Мамо, це ж ясно: трохи більше року, як Іванко з дружиною… Хіба можемо робити гульки по такій трагедії? Ото й тільки, що в Семенових батьків справимо в неділю невеличку вечірку!
– Думаю, там і жити будете? – В Олениних очах засвітилася надія.
– Звісно, в нас! – озвався жених. – Місця доволі! А мама з бабою так полюбили Катрусю, що й не відпустять тепер!
– От і добречко! – з полегкістю вигукнула Олена і підклала зятеві куряче стегенце.
– Але ми навідуватимемось! – Катеринині сині очі сяяли добротою. – Підсоблятимем тобі й Толикові!
– Нічого, я з ним і сама потроху!..
– Е ні, будем помагати! – заперечив наречений.
Олена принесла узвару:
– Не переймайтеся! Грошей іще доволі зосталось, та й я те продам, те перепродам – свіжа копійка ведеться. На злидні Кулаківські ніколи не скаржилися!
Розмовляли пошепки, щоб не розбудити дитини. Потім якийсь час їли мовчки. Аж тут Олена ніби щось пригадала:
– Ой, треба ж до льоху сальце віднести! Сидіть, я зараз!
– Може, я полізу? – поривався прислужитися гість.
– Ні-ні!!! – Олена забула, що треба тихо. – Я сама!!!
– Мама до погреба нікого не допускає! – засміялась Катерина. – Дуже боїться, аби на крутих східцях не розбилися. Це відколи тато на війні загинув, у неї такий переляк.
– То я скоро! – пом’якшав Оленин голос. – А ви потуркочіть, голуб’ята!..
– Мама наша – такий відлюдько! – пояснювала Катерина Семенові. – Не віриться, що колись півміста зібрала у цьому дворі на обід задля мого одужання! Ось я тобі розкажу…
Так нічого й не з’ясувавши, Софійка повернулася додому.

 

 

49. До Києва

 

– Софійко, поїдеш зі мною до Києва? – спитала тітонька Сніжана.
До Києва? Завжди готова, але… З якої б то речі?
– З тієї, що мій Сергій… ну, Пустельник, запросив у гості, хоче познайомити зі своїми батьками, показати столичне помешкання.
– Ти диви, уже "мій"!..
– Нащо там я? – здвигнула плечима.
– Прошу в тебе помочі. Розумієш, життя вже трошки навчило мене… з Валентином… Якщо й у Києві на Сергія… на Пустельника… чекає дружина… й діти… Мені стане потрібним хоч якесь дружнє плече, в яке можна буде виплакатись…
Он воно що! Софійка не без гордості подивилась на своє гостреньке плічко: скільки-то сліз може по ньому стекти?
Пустельник ніби намагався виговоритись, надолужити час, згаяний у мовчанці. Розказував і розказував: про кожен камінчик, будинок, завулок…
У Софійки навіть заболіло вухо, але Сніжана!.. Захоплено ловила кожнісіньке слово і щиро всьому дивувалась. Їй-Богу, ніби вперше Київ побачила!..
Софійка слухняно пленталася містом за тітонькою і тим, кого подумки вже називала дядьком, ласувала морозивом та милувалась краєвидами.
Ані дружини, ані дітей у Пустельника в Києві не було. Софійчине гостре плічко не знадобилося.
Та й де та дружина, а тим паче діти могли поміститись у тісній Пустельниковій квартирі-келії? Вузька та довга, вона більше нагадувала коридор. Тільки й того, що височенна стеля, оздоблена старовинним карнизом, та стіни, всуціль обвішані картинами.
– Мені в такому помешканні можна рости тільки вгору, аж ніяк не вшир! – жартував господар. А ще весело хвалився, що мешкає в колишній комірчині графського маєтку.
Усі сусідні комірки теж були натовчені людьми. Від цього маєток безперервно рипав дверима, човгав, стукотів, шкварчав і перемовлявся. Але мешканці видалися Софійці напрочуд гордими. Адже усі вони, волею долі чи завдяки власним зусиллям, були киянами.
Ночували Софійка зі Сніжаною на вузькому та довгому тапчані, впакувавшись бочком, як оселедці, що їх бабуся дуже вміло засолювала в банці. Сергій же щовечора мусив іти спати до батьків у хрущівку (а де б він тут помістився?). Хрущівка – це, мабуть, квартира для хрущиків. Так називають у Половинчику худих людей. То це й Сергієві батьки такі ж худенькі?
А ще вночі на них зі Сніжаною мовби навалювалось вікно – ще графських часів, величезне, на усеньку протилежну стіну. Фіранок не було, і, здавалося, просто на голову сиплються міські вогні й зорі. Сиплються, обіцяючи казку…

 

 

50. Такий тісний світ!

 

Софійку вражала велич будинків, театрів, соборів (один із них Софійський – це ж треба!) і смак щонайвигадливіших морозив, які для своїх дам не втомлювався купувати Сергій. Та найбільше полюбляла тинятися в дворі Пустельникового будинку. Великий занедбаний сад, наповнений бур’янами і таємницями… Дивно: в домі всі товчуться мало не одне в одного на головах. А тут простір і тиша, людська нога не ступає, людська рука не наводить хоча б якогось ладу.
Колишній замок, видно, був розкішний: кімнати ще не поділили перестінками на вузенькі й глибокі квартирки-колодязі. Та й підвальні віконця навряд чи були отак завалені мотлохом.
Натрапила на старезні кущі перецвілого білого бузку. Дійшла до заплетеної диким виноградом і хмелем купи цегли й тонкого гнутого залізяччя. Леле, та тут колись була арка, через яку ходили! Це ж… Справді, це ж чорний хід, через який колись… Мішель виводив Юзю!!! Все так змінилось і заросло!.. Водночас усе так нагадувало про минулі події!
Пустельник підтвердив Софійчині здогади. Сказав, ніби Юзефа з дітьми й досі блукають цим домом, а може, то легенди про привидів панів, яких вигнали колись із розореного й підпаленого замку.
– Хоча де тут бродити примарам! Живим ніде розвернутися! – додав по хвилі.

 

 

 

51. Всі знайомі, всі свої

 

У напіврозваленій альтанці, обвитій хмелем та диким виноградом, Софійка встигла обладнати собі невеличку хатку. Сюди із закутків приволокла давні черепки та деталі кінської упряжі: Юзефа ж любила коней!
Тут, намостивши трави на викорчуваний пеньок, вечорами Софійка всідалась і гортала книжки про художників, якими в Пустельника були заставлені широченне підвіконня й саморобна підвісна шафка. Репродукції, самотність і затишний листяний дах давали такий простір для мрій! Певно, Русалонька так само усамітнювалась і очікувала принца!.. Невдовзі він з’явиться, звичним рухом відкине вбік рудуватого чуба, відведе Русалоньку до своїх хоромів на Малофонтанній, три, і заживуть вони щасливо, радісно й без проклять! Ось уже в зелені майнуло світляве волосся… Ось…
– Нащо ти взяла мої речі?
Перед Софійкою стояла дівчинка років дев’яти. Ображено показувала на черепки та упряж.
– Ти цим граєшся? Я не знала. Вибач. Звісно, як хочеш забрати…
– Моя мама іграшок не купує: не має за що. Навіть м’яча не купує, хоч так люблю на фізкультурі гратися у футбол. А можна, це буде і моя хатка? – Дівчинка присіла на край пенька. – Тоді хай вони залишаються тут!
– Будь ласка! – не надто привітно погодилася Русалонька: так важко відриватися від казки!
– Як тебе звати?
– Софія.
– О, в нас є такий собор! Я в ньому, правда, не бувала: то школа, то в мами робота… А мене – Іра!
– Іра? – скривилась від неприємного спогаду. І в Києві од своїх не втечеш! – Моя однокласниця так зветься. Може, в тебе і прізвище Завадчук?
– Ні. Я Біла.
– Бачу, що біла, – прізвище яке?
– Біла, кажу ж!
– Та ну! – загорілася Софійка. Не інакше, як один із нащадків Юзефи: у неї ж була дитина від Мішки Бєлого! – А батько твій хто?
– Не пам’ятаю. Він із нами не живе: покинув мене ще малою.
– Але ж якесь по батькові маєш?
– Валентинівна!
– Що-о-о?! – Софійка нарешті відклала книжку. Точніше, та випала з її рук. – А щось іще про це знаєш?
– Що знати? Мама з татом розлучились, він поїхав назад у свою, як там… Вишнівку. От і все. То ми пограємось?
– Звичайно! – Софійка люб’язно запросила до своєї хатки.
Хоч думала про інше.
Коли сповістила новину тітоньці, та ані здивувалась, ані зажурилася. Встигла-бо збагнути, що від екс-жениха очікувати можна чого завгодно. Тим паче, не так давно Валентин змінив паспорт: новий документ, звичайно ж, не заплямували штампи про колишнє одруження!
Від сусідки Людмили, Іринчиної мами, дізналася, що років десять тому сюди завітав юнак-красень Валентин: сподівався відшукати тут можливих родичів. Мовляв, його прадід признався, ніби такі були серед колишніх власників маєтку. Родичів, звісно, не знайшов: графи давно вже звідси втекли. То Валентин і вподобав собі самотню дівчину, власницю окремої кімнатки. Вже згодом Людмила зрозуміла, що одружився з нею з розрахунку мати в "законному родовому замкові" бодай кілька квадратних метрів! Народження доньки змінило плани, він подав на розлучення і зник. Навіть аліментів не платить – нібито мало заробляє.
Як усе це сумно! І як схоже на Валентина Білого!

 

 

 

52. Додому

 

Так дивно було повертатися з Києва! Адже востаннє Софійка долала цей шлях на бричці з Мішелем і Юзефою. Ті самі чудернацькі назви сіл – Вінницькі Стави, Гостра Могила, Зелений Ріг – але інакші будівлі, річки, ліси, землі!.. Немов за ці роки хтось невидимий зітер гумкою попередні ескізи і наніс на той самий папір нові малюнки. Тьху, набралася від Пустельника з його малюванням!
Так радісно було повертатися з Києва! Хоч і хороше у великому місті, проте київський темп придатний радше для недовгих екскурсій і свят. Будні ж ліпше проводити вдома, у тихому містечку, де не відтоптують ніг, не мчать безперервні машинні потоки, де з пагорба видно Олексівське болото й чути жаб’яче кумкання…
Сергій, очевидно, збагнув це давно. Без краплі смутку повертався зі Сніжаною та Софійкою до Вишнополя-Половинчика. Ще б пак! Адже тут на нього чекають прецікаві події: він познайомиться з ріднею нареченої, а потім зі Сніжаною подаватимуть заяву до рагсу! Для нього це вперше, тому й тішиться.
До речі, прізвище майбутнього зятя – Кавун. Гм-м, Кавун Сніжана… Правда, біологічка Ліда Василівна стверджувала, що кавун – теж ягода. Отже, як мовиться, шило на мило! Втім, Сніжану це турбує щонайменше.
Щойно залишилась у кімнаті сама, поспішила до Катерини. Такою милою видавалась Катерина порівняно з рештою Кулаківських! Тому потерпала: хоч би нічого поганого з нею не сталося!
Але ні: Катруся, як її називає жених, весело прямувала вулицею. У невеличкому кошику несла груші та букетик айстр.
Це вперше когось із Кулаківських уздріла з квітами!
Хоч Катря, мабуть, уже не Кулаківська. Втім, Франя он теж перейшла на чоловікове прізвище, та це не врятувало її від родового прокляття. Покару свою несла у постійних сімейних чварах, ненависті та сердечних Корнієвих муках, який все одно косував на Клавине подвір’я, де підростала його донька.
Ось Катерина вже підходить до чоловікової садиби, впевнено і, як завше, приспівуючи, стукає кільцем у хвіртку. За ворітьми завалували пси, а по хвилі визирнула немолода жінка. Певно, свекруха.
– Це ти, Катрусю? Чого соромишся, немов чужа? Заходь сміливо, не стукай!
– Та… – Катерина взялася рум’янцем. – Усе не віриться…
– Це вже і твій дім, пора звикати!
– Семенко з батьком ще не приїхали?
– Ні, мабуть, аж під ніч доберуться!
Дворище таке якесь… Відчуття, ніби тут колись була, ніби все тут знайоме, рідне. Мабуть, Катрина присутність усе скрасила.
Софійка попрямувала за жінками до хатинки. В ній також усе дихало затишком і любов’ю. Особливо милували зір букетики із листя, калини, сухоцвіту, чорнобривців…
– Бабусю, як ви? – Катря зазирнула до однієї з кімнат.
– Дякувати, вже легше! – почулось у відповідь хрипкувате. – Вже й уставала нині, щось і робила! Оно картопельки на вечерю наоббирала!
– Які ви неслухняні! – вдавано розсердилася Катруся. – Відпочивайте, я сама!
І мерщій до кухоньки варити борщ. Коли той уже булькотів у каструльці, затарабанили по даху краплі дощу, ніби перегукуючись із ним.
– Іди, іди, дощику! Зварю тобі борщику! Та поставлю на горі, щоб не їли комарі! – виспівувала Катерина, і Софійці раптом пішов мороз поза плечі.
Вечеряли удвох: свекруха та стара кульгава баба. Катерина сказала, що чекатиме Семена.
Сиділи і плели нитки балачок. Дощ то вщухав, то знову набирав сили. Здалеку почулося гуркотіння грому.
– Грім на голе дерево – погана прикмета! – насторожилась баба, виглядаючи у вікно.
– Ще ж не зовсім голе, бабусю! – весело заперечила Катерина. – Ішла сьогодні, то і дуби в листі, і шовковиця наша зовсім зелена, й акація.
– Ту шовковицю давно тра зрізати! – правила своєї баба. – Колись, ще як я дівувала, вона гарна була. Тепер стримить у вікні, як мара. Вся суха, лишень гілка живою зосталась!
– Одна, а й та родить! – заперечила Катря. – Казав Семенко, такі солодкі білі ягоди, що шкода зрізати.
– Запитай Семена, чи він хоч одне дерево зрубав чи бодай курку зарізав. Такий тонкосльозий!
Не пригадую, щоб так пізно восени була гроза. – Семенова мати стурбовано дослухалася до грому.
– Ой, – спохмурніла й Катерина, – такого проти ночі нарозказували, що на душі мулько! Як там наші добиратимуться?
У відповідь прокотилося громовиння.
Нарешті у двері постукали.
– Це Семенко! Я відчиню! – зраділа Катруся.
Зарипіли двері, загупали-зашурхотіли кроки.
– Вечеря готова? – басовито запитав старший.
– Борщ тепленький іще, кухвайкою вкутаний! – кинулась до плити мати.
– Я тобі, Катрусю, гостинців купив! Усі черги повистоював! – ніжно обізвався молодий.
І давай викладати з торби всяку всячину: барвистий ситець, теплу хустину, пакунок цукерок…
– Яка гарна! – Катруся радісно вихопила із Семенових рук… блакитну стрічку!!!
– Вона, як навмисно, до твоїх синіх очей! Ану ж! – Чоловік замилувався, дивлячись, як дружина прикладає до волосся подарунок.
– Отакої! – здивувалася стара. – Забувся, що Катря не дівка уже? Нащо молодиці та стрічка?
– Як небо, синя! – раділа Катря, по-дівоцьки пов’язавши її на голову.
– Яка ти гарна! От біжи поглянь у дзеркало! – милувався Семен.
– Ха-ха! – щасливо затанцювала перед люстром.
– Діти дітьми! – усміхаючись, махнула рукою свекруха.
І враз…

 

 

 

53. Розслідування триває

 

Лежала у своїй постелі. Сон кудись подівся. І міркувати як слід не могла.
Тільки й того, що в голові майнуло блискавкою: небо з землею зійшлося!!! Ось воно, старцеве пророкування! Ось де треба діяти!!!
– Цей підлітковий вік! Лежить, як громом побита! – розбудив дівчинку мамин голос. – Ось уже полудень, а вона…
– О, дивись: розплющила очі, все гаразд, Тетянко! – нахилився над Софійкою усміхнений тато. – Як спалось? Що наснилося?
– Все добре… – й собі над силу усміхнулась.
– Слава Богу! – зітхнула мама. І додала: – Якщо все нормально, чи не допоможеш мені з Ростиком і на кухні? Незабаром чекаємо гостей: Сніжана знайомитиме нас зі своїм…
Софійка знову гепнулась головою на подушку й заплющила очі. Краще б не вставала!
Коли черговий раз виносила сміття (мама затіяла щось дуже генеральне), здибала бабу Валю. Та саме вела вигулювати Фантика.
– Бабусю, що колись було на місці нашого будинку?
– Спитаєш таке! Звідки можу знати? – Баба Валя почухала Фантикові шийку.
– Може, пригадаєте? Будь ласка!..
– Де там!.. Хіба ради такої золотої дитини, як ти… М-м-м… У п’ятдесят восьмому переїхала до Вишнополя… Тут, здається, був… Ага, пустирище! Заросле таке, сміттям-камінням завалене! Ще й розказували, ніби… згорів там хтось, чи що… Так воно все й стояло – не раз минала, як на дачу йшла… А через років двадцять розчистили те все й почали ставити цей будинок. За чеським плануванням.
– Велике спасибі вам!
Софійка понесла далі своє відро, а сусідка задивилася їй услід:
– Така чемна дитина!.. Правда, Фантику?..
Отже, все сходиться! Софійка тріпала диванні покривала й повзала з вологою ганчіркою по паркету. Сама доля перетинає їхні з Кулаківським дороги!
Але чи не краще з цього дому перебратися? Ні! Треба повернутись у світлину і зарадити біді! Але ж як повернутися?
Тепер попасти зможе хіба на Катрин похорон! Якби спочатку… Піти до Вадима й попросити будь-яку іншу світлину з дорослою, але ще живою, Катрею!!! Невже не знайдеться такої?..

 

 

 

54. Хто така червоноголова?

 

Вадим цього разу стрів її спокійніше. Запросив до своєї кімнати і, хоч там був безлад, не поспішав щось прибирати-ховати.
– Валяй, – наказав, посадивши гостю у крісло. – Що нового?
Пояснила, що наразі мусить дістати ще одну світлину. Принесла натомість уже використані.
– Ну ти даєш! – здивувався. – Слухай, а може, ти бре-бре? Може, ніякого екстрасенса й близько нема, ти просто хочеш забашляти на моїх старих фотках? За них нині теж бабки дають!
Ну цей Вадим! Якби не вина його родового прокляття та якби ще не такий гарний, часом ладна зненавидіти хлопця!
– А скажи, твого діда Анатолієм звали?
– Того, котрий щез? Ну, так…
– А звідки я це могла б знати, якби не той екстрасенс?
– Ну добре: сорі, сорі, сорі! – Вадим красиво поправив чуба. – А фотки… Це до старої треба: вона мені за ті ледь голови не відірвала!
Стара, як і того разу, довго впиралась і обзивала Софійку пронозою. Але невдовзі шкатулка з фотографіями вже лежала в неї на колінах.
– То кого тобі, кажеш? Катерину? Оту, яку, розказують, блискавкою того?.. А цього біса тобі не треба? – простягла світлину з виколотими очима.
– Дякую, ні. Це ви його так? – спитала Софійка.
– О ні! Хоч якби моя воля… – Бабера зареготала. – Мій Толик, хай йому тикнеться, розповідав, як його баба Олена якось розлютилась і – циганською голкою! – просто в картонку його, в самісінькі баньки! Каже, нічого так із дитинства не пам’ятає, як ту грозу (тоді серед ночі восени страшна гроза зірвалась) і бабу Олену. Мовляв, якраз перед цим вона лазила до льоху та вивихнула ногу. То зло зганяла на цій картонці. Толик не спав тоді, бо гриміло дуже. Малим був, років зо п’ять. Але добре врізалось у пам’ять, як баба примовляли: "А бодай тебе осліпило, що через твою захланність такі муки терплю!"
Леле, це ж була та сама ніч! Може, десь тоді й осліпило. Тільки не покійного Кулаківського, а молоду Катерину! І ні в чому не винних Семенових родичів!
– А фотографію тієї Олени маєте? – Софійку осяйнуло: вона ввійде в Оленин час і не допустить, аби та проколола фото! Тоді, гляди, гроза й помилує Катерину!
– Вона, розказували, ніколи не знімалась. Дикою була, людей цуралась. Ото й тільки, що, може, на паспорт, але в нас його немає. О, є!
– Олена? – зраділа дівчинка.
– Де там Олена! Ти ж просила Катерину. Чи ні?

Зі світлини дивилась красуня Катря. Певно, того самого дня сфотографована. Тільки вже збоку.
– Нікого мені з цього бісівського роду не жаль, саму цю нещасну! – мало не просльозилась Вадимова баба і простягла Софійці карточку. – Що ти із нею робитимеш? До екстрасенса? О, тоді візьми ось і з моїм стервом Анатолієм: мо’, підкаже, де його нині чорти носять.
Проводжаючи гостю, стара кинула онукові:
– Кажу тобі, Ваде, ця краща за ту червоноголову, з якою ти водишся!
– Ой, ба! Заткнулась би та не пхала свою мітлу в чужу ступу! – роздратовано відмахнувся Вадим.
Червоноголова? У Вадима хтось є? Добре, що попрощались: ніхто не бачив, як гіркі сльози котилися з дівочих очей. То вона, Софійка, зі шкури пнеться, Вадима від прокляття звільняє!.. Життям ризикує! А може й, чого доброго, назавжди зостатися в минулому, у світлині!.. Для чого старається? Щоб якась червоноголова стала дружиною вже не проклятого – чистенького – Вадима?
Доходила до свого дому, коли біля магазину зіткнулася з Іркою Завадчук! Та ошпарила Софійку поглядом, процідила щось на зразок "Привіт!" і, вихиляючись, пішла далі.
Софійка сторопіло дивилася їй услід. Ірчине волосся було вкотре перефарбоване.
Нині воно аж палало яскравим червоним кольором.

 

 

55. Крадіжка

 

– Привіт! Ти так давно… – Сашко, як завше, підстрибнув назустріч.
– Привіт! Слухай, у нашому старому сараї пилка й мотузка є? – одразу взялася до діла.
За кілька годин вона з Сашком, прихопивши пилку й мотузку, прямувала до себе. На щастя, мама й тато вийшли погуляти з Ростиком.
Дорогою розповіла хлопцеві про шафу і свої подорожі. Пояснила, що треба допомогти одним людям. І що це може розв’язати проблему з нічними привидами. Прізвища Кулаківських, звичайно, не згадувала.
Сашко мужньо проковтнув неймовірні новини. Як завжди, був готовий заради Софійки на все. І куди завгодно. Навіть до шафи.
– Може, прихопимо й кицю? – Хлопчина дуже скучив за своєю улюбленицею.
– Мудро! – Софійка не проти. – Вже як гинути, то разом!
Катерину біля ательє чекав наречений. Вона, як і належало, повела Семена до себе додому.
Проте Софійка й Сашко з Чорнобілкою на руках пішли до Семенової хати.
– Софійко, мені здається, ніби… – почав хлопець, який спершу від подиву довго не міг промовити й слова. – Та це ж місце, де тепер стоїть твій будинок!!!
– Так, із п’ятдесят років тому! – підтвердила дівчинка. Ти ба, яке миршаве, відразу здогадалося!

 

Поки ніхто не бачив, узялися підпилювати стовбур. Напівсуха шовковиця була дуплава, але роботи для невмілих рук – сила-силенна!
– Семен пішов сьогодні до Катерини! – почувся з вікна уже знайомий Софійці свекрушин голос.
– Хоч би все втряслося! – прорипіло у відповідь старече. – Така славна дівчина, шкода втрачати!
– Навіть дивно, що така дитина виросла в таких скупарів і відлюдьків, – мовила перша.
Слухати не було часу. Пилка все далі й далі вгризалась у стовбур. Підмінювали одне одного, бо, як з’ясувалось, і кора буває твердою.
Раптом зі стежки долинуло:
– Така гарна! Кц-с-с! Ходи-но сюди, кицюню. Як ти звешся?
Семенів батько був майже поруч. Чорнобілка, ніби розуміючи, кинулась до нього й відвернула увагу.
– Ня-а-ав! – Киця відбігла ще далі й жалібно глянула на чоловіка.
– Ну, йди ж до мене! – Той хотів узяти кошеня до рук. – Я вас, звірят, люблю! Та й Семенко у мене вдався: мухи не скривдить!
– Няв! – Киця відбігла ще далі.
Приладнали мотузку й продовжили пиляти.
Стовбур затремтів. Сашко потяг прив’язану мотузку на себе, у бік стоптаного качками дворища. Щойно дерево затріщало, відстрибнув убік.
І саме вчасно: шовковиця поволі, зі скрипом, падала додолу.
– Рятуйте! – закричали з вікна. – Дерево крадуть!
Але злодії були вже далеко. Тікали, аж куріло. Тільки як помітили, що в Сашка до крові забите коліно (мовчав, не признавався), додумались промовити заповітне "Ілар-р-рок!"

 

 

 

56. Скільки коштує життя?

 

Наступні дні минали в тривозі. З нетерпінням чекала, коли вдруге (чи знову – вперше?) зійдеться небо з землею. Може, порятує від удару блискавки те, що шовковицю вже зрізано?
Прокрастися до Семенової хати – завдання не з легких. Тому вирішили вчинити просто: натягли на себе якесь лахміття, знайдене Сашком у старому сараї. Чорнобілки не брали: коли що, бодай вона залишиться на втіху батькам. Постукали у ворота й… попросилися переночувати!
– Жебраків треба шанувати, – упівголоса мовила свекрусі Катерина. – Колись один із них порятував моє життя!
– Семенко розказував. Звісно, хай заходять! – І до гостей: – Сідайте до столу, скоро борщ укипить!
Тепер вечеряли вчотирьох. Катерина таки чекала Семена. Дощ то вщухав, то знову періщив. Удалині загуркотіло.
– Грім на голе дерево – погана прикмета! – насторожилась баба, поглядаючи у вікно.
– Ще ж не зовсім голе, бабусю! – весело заперечила Катерина. – Ішла сьогодні, то і дуби в листі, та й шовковиця наша була зовсім ще зелена, й акації.
– Не можу второпати: як це у нас під самим носом ту шовковицю зрубали? – прохрипіла баба. – Шкода: колись, ще як я дівувала, вона гарна була!
Оце так! Як росла, то зрубати пора. Як зрубали, шкода! Ніякої логіки!
– Зрубати зрубали, та мало того, що дерево зоставили, ще й сокиру й мотузку покинули! – гмикнула свекруха. – Ну й злодії пішли!..
Софійка напружено стежила за настінним годинником. Коли повернулись чоловіки, Софійка почала діяти.
– Спасибі вам, добрі люди! За щедрість хочемо віддячити, відкривши вам одну таємницю. Ми знаєм того старця, котрий порадив колись приготувати обід за здоров’я вашої Катерини. І принесли від нього ще одну пораду, – вказала на сінешню ляду, яка прикривала вхід до підвалу. – Пророкував, що сьогодні може статись біда, і радив пересидіти лиху годину в цій ямі.
Сяйнула блискавка, і прокотило громом, ніби підтверджуючи Софійчині слова. Тож умовляти господарів не довелось: обережно й неспішно полізли до ями. Сиділи тихо й нашорошено, притиснувшись одне до одного. (Софійка не біля Сашка – біля Катрусі!)
Як шаленіла гроза!!! Ще страшніша, ніж минулого разу – це Софійка точно знає. Навколо гахкало й світилось, шуміло й лилось. А останній розряд був таким гучним і сліпучим, що й за десять хвилин, оглушені, ледве почули бамкання годинника.
Згодом до вух донісся заспокійливий шум дощу. Ніби нічого й не було!
– Здається, можна вилазити!
Першим вибрався нагору Сашко.
– Все гаразд! – сповістив радісно.
Опинившись нагорі, Софійка вразилась: блискавка оминула Катрину садибу!!! Громовиця шаленіла й ухкала, казилась, але так і не знайшла в цьому дворі зручного місця для удару!!!
Діти стішились, застрибали, заплескали в долоні! Господарі ж із подивом позиркували на диваків. Не уявляли-бо, якої небезпеки щойно уникли, тому й не могли поцінувати свого щастя!

 

 

57. Нічні чудасії

 

Як знати: справу завершено чи тільки розпочато? Захоплено обговорюючи подробиці, Софійка проводжала Сашка.
– Досить! Я далі сам! – запевнив хлопець, коли вийшли у двір. Дуже хотілось йому вірити, бо йти далі Софійка таки боялася. Надворі була ніч.
– Але… – спробувала заперечувати. – Хтось може налякати… Ой, здається, біля воріт он біліє хтось!!!
– То може бути… – Сашко старанно приховував тремтіння, – просто перехожий!..
– Не бійтеся, дітки, – озвалась постать. – Підійдіть-но!
Ледве переставляючи обважнілі ноги, діти підступили до хвіртки. За нею стояв… сліпий старець. Той самий!
– Те, що належить, ви зробили, – втупився невидющими очима в темряву. – Тепер життя поверне інакше. Катерина й Семен, хоча й не матимуть дітей, житимуть з батьками й бабою в тій хаті ще довго, щасливо і помруть своєю смертю. Правда, в кінці п’ятдесятих вони виїдуть зі старого будинку до нової квартири. Дім же розсиплеться від старості – блискавка в нього так і не вдарить.
– А прокляття?! – аж закричала Софійка. – Чи зніметься з Вадима прокляття?!
Проте старця… вже не було!!!
– Цей старець мав зняти з когось прокляття?
Вадим – це той самий Вад? – питав про своє Сашко.
– Але ж ти бачив його! – мовби не чула Софійка.
– Звичайно, бачив! – підтвердив Сашко. – Це він не бачив, бо сліпий!
Страх як рукою зняло. Софійка зі спокійною совістю відпустила Сашка додому самого.

 

 

 

58. Щасливі зміни

 

Якось уранці, годині об одинадцятій, Софійку, яка ще не виспалась до пуття, гукнули до телефону. Озвався Вадим.
– Хелоу! – весело заторохтів у слухавку. – Треба зустрітись! Є новини!
– Знайшлося фото баби Олени? – сонно промурмотіла Софійка. – Але воно вже не потрібне: ми… е-е-е… Екстрасенс уже й так зробив усе можливе!
– То я так і в’їхав, що зробив! Тому й питаю: де зустрічаємось?
Софійка не знала, що відповісти.
Годилося б сказати: "Що маєш, кажи зараз по телефону: я зайнята! Побачення призначай своїй червоноголовій". Хотілося відповісти: "Давай зустрінемось у старому парку. Там так романтично! Давно там не була!"
Натомість видавила:
– Де скажеш…
– То що: як завжди, під акацією? – потішив Софійку Вадим: пам’ятає-бо їхні зустрічі!
– Ну, якщо треба… – намагалась бути спокійною.
Сон миттю пропав. Щаслива, Софійка забула всі образи. Прокляття знялось, і Вадим, як і належиться, повернеться до неї!
Вона стояла і думала, що вдягти. Гардероб чималий, шкода, що примітивний. Жовта футболка відпадає: її Вадим уже бачив. Зостається фіолетова. Тільки от на волосся?..
– Ми зовсім забули! – У двері Софійчиної кімнати просунулись мама з Ростиком. – Забули передати нашій сестричці подарунок від тітоньки Сніжани!
Мама Ростиковим рученям, яке ніяк не хотіло випускати цяцю, простягла Софійці… чудову пов’язку на волосся! Тітонька вгадала: пов’язка була ніби зіткана з ніжних бузкових квіточок! Ну, що може бути кращим?
– Дякую, мамусю! – кинулась мамі на шию, чого давно вже собі не дозволяла.
– Ростикові дякуй, що він цей гостинець випадково дістав з-поміж своїх брязкалець! Правда, він його туди й засунув… А ще Сніжані! – обійняла доньку. – Просила в тебе коралове намисто, – продовжувала мама. – І передавала вітання та подяку Вадові за те, що свого часу він те намисто украв!
– Так і сказала? Ото ще!..
– Прикинь! – викладає Вадим свою новину. – Сьогодні приходить нам зі старою лист. Лист то й лист – мені до лампочки! Але… вгадай, від кого!
– І?..
– Від діда! Діда Толі!
– Того, котрий щез?
– Єс!
Вадим витяг із конверта вже добряче зачитано го аркуша.
– Ось, поглянь! Пише, що в нього досі був якийсь провал у пам’яті: жив, займався бізнесом, але йому зовсім вибило, що є ми. А це, пише, його раптом наче – бац по лисині! І згадав, що має жінку і внука. Пише, що зробить необхідні оборудки, продасть по-скорому свого барлога, візьме бабки і до нас!
– Оце та-а-ак! – Софійка навіть забула вдавати байдужу. – А бабуся що на це?
– В смислі, стара? – перепитав хлопець. – Ну, спочатку, як завжди, побісилась. Кляла свою дурну голову, що колись вийшла за його гроші: дід, хоч і був сиротою, знайшов у бабиній хаті заховане – ще дідове-батькове – золото. А потім, як листа перечитала… – Вадим знайшов потрібну сторінку. – "Пригадую, як малим сиротою виховувався та годувався в своєї бездітної тітки Катерини". Ти ж, Софко, знаєш: його тітку Катерину давним-давно вбило громом. Ріс дід Толя в баби Олени, потім по чужих людях. Отож стара, прочитавши таке, заявила: "Видно, справді тому іродові пам’ять одібрало. Коли так, мусимо прийняти назад і простити!
– Це ж чудово! – застрибала з радощів. Тим паче, знала більше за Вадима!
– Я, в принципі, теж не проти, – погодився красунчик. – Може, хоч трохи стару обламає, на місце поставить: розперезалася страх!
На цьому новини вичерпались. Пора б і розходитись. Дівчинка опустила очі, приготувала слова для прощання, але все ще ніби чогось чекала.
– То що, йдемо в кафешку? Обмиємо цей прикол?
Боже, як можна! Вся романтика відразу розвіялась!
І чого, дурна, відмовилась? Чого не погодилася? Софійка лютувала, поспішаючи додому, наче за нею сто вовків гналось.

 

 

 

59. До старого парку

 

У кімнаті на Софійку чекала ще одна несподіванка. На підлозі знайшла камінчика, обв’язаного папірцем:
"Софійко гарна погода. Може пугуляїм у старому парку? Жду тибе у шісьть за рогом твого будинку. Вибач за почирк. Сашко", – прочитала в записці.
О, тут романтики – хоч греблю гати! Але ж яке тямуще! Здогадалося, що їй так подобається старий парк! Міг би й не підписуватись: і без того впізнала б!
Взагалі-то проти Сашка нічого не мала. Зрештою, в усьому, що зроблено, його заслуга чималенька… Але як уявити, що ходить із ним попідручки старовинними алеями!.. Вже якщо не пішла з Вадимом…
Тиняючись квартирою, не без остраху поглядала з балкона донизу, на ріг будинку. Що скаже, коли той прийде? А таки ж прийде, бо слів на вітер не кидає! А якщо Вадим їх зустріне? Знову скаже: "Бомжик!" А якщо Ірка?..
Закінчилося тим, що плюнула на все і… вирушила до парку сама! Посадила в кошик Чорнобілку і прихопила книжку для розради самотньої душі.
Виходячи з під’їзду, застала в дворі гармидер. Мешканці нижньої квартири повернулися з Москви і тепер носили речі з таксі. При цьому весело перемовлялись із бабою Валею.
Виявляється, баба таки написала їм, щоб шукали нову доглядачку. А вони раптом вирішили… повернутися! Покинули Москву, заробітки…
– Чогось так захотілося додому! – щебетала сусідка бабі Валі. – Раніше звідси щось наче гнало в світи. А тепер навпаки – назад тягне!
Погулявши парком, додому не поспішала, тож дійшла до оселі Валентинового сина. У двір ніхто не виходив. З вікон теж нічого не чути. Аж навпроти замаячіли дві постаті: Валентин із сином звідкись поверталися.
– А він йому я-а-ак дав! – дзвінко щебетав до Валентина малий. – Ти мене так навчиш, тату?
– Аякже, синку.
– Завтра знову на стадіон, правда, тату?
– Ні, післязавтра. Мені завтра до Києва треба з’їздити. У справах.
– Тату! – Здається, малому просто приємно повторювати це слово.
– Нарешті! – З хати назустріч вискочила мати. – Вечеря захолола!
Згодом трохи здавлено спитала:
– Таки їдеш?
– Мушу. Я ж навіть забув, як її звати, уявляєш?
– Цілком уявляю!
– Не смійся. Тільки й знаю, де живуть, а імені… Хто зна: може, вона чекає мене. Може, їй гроші потрібні чи одежина яка… Якщо колись запрошу її до нас у гості, не образишся? Там-бо столиця: пилюка, тіснота…
– Запрошуй, тільки, будь ласка, без її матері. Це дівчинці. – Жінка простягла Валентинові пакунок.
– Що тут?
– Та… пирога спекла, якихось цукерок підкупила!..
Уже мало не коло самого будинку мусила ховатись у кущі. Біля рогу стояв худенький хлопчик із прив’ялим букетиком польових квітів. Знудьговано колупав носком святкового босоніжка пилюку й раз по раз діловито поглядав то на руку, де в людей буває годинник і де в нього нічого не було, то на Софійчин балкон. Уже пів на восьму, а він і досі… От що робити з цим Сашком?!
Довелось обходити десятою дорогою, щоб потрапити у власний двір з протилежного боку.
Наступного ранку (знову не доспала й до півдня!) розбудив телефонний дзвінок. Вадимів.
– Цей хлопець до тебе явно не байдужий! – багатозначно покликала Софійку до телефону мама.
Якби ж то!
– Слухай нову хохму! – кричав, аж закладало у вусі. – Щойно пригребли мої предки!
– Що-о-о? – Спросоння уявила міфічну ріку Лету, по якій у човнах гребуть Вадимові предки: Семен із Катериною, Гордій Кулаківський, Франя, Корній… Невже все аж так серйозно? Була ж упевнена, що на краще зміниться тільки те, що сталося після тієї грозової ночі!
– Я про своїх батьків товмачу! – спустив її на грішну землю Вадим. – Фазер і мазер! Грузять, ніби десь там випадково здибались і вирішили якогось чорта помиритись! Отож підрулили назад до свого єдиного синочка й базарять, що тепер не залишать мене! Прикинь: типу я бебік якийсь, що сам не протягну!
– Але ж ти… ти ж, сподіваюся, радий?
– Та… в принципі… не проти! Мені навіть по приколу!
Софійка завмерла. Якщо й цього разу Вадим запросить до кафешки, нізащо не відмовиться!
– Ну, чао! – сказав натомість Вадим. – Коли що – свисну!

 

 

 

60. Ще одна таємниця шафи

 

Що ж, дечого Софійка таки досягла. Найголовніше: тепер у Вадима все налагоджується, із кожним днем він стає ближчим, усе більше вартим Софійчиного кохання.
Яку ж вибрати цього разу? Софійка зручно вмостилась у шафі, перебираючи світлини…
Не бродила своїм Вишнополем років із п’ять! Завжди приїздила на кілька днів. Якщо в Києво-Могилянці канікули, то на довше. І більше воліла посидіти вдома, в рідній кімнатині – за книжкою чи так. А то підганяла ненависну математику з Ростиком та Сніжаниним Сергійком: тепер для цих почесних обов’язків урешті знайшли крайню!
З новою силою відчула, як любить це маленьке містечко! Як би воно не перемальовувалось під євро, як би не пнулось поруйнувати власне обличчя, це йому вдавалося не дуже. Воно залишалось найкращим у світі Вишнополем, залишалось її містом! Містом, у яке повернулася. Тепер, хочеться вірити, назавжди.
Що це? Такий ресторанчик бачить уперше, тим паче тут! "Русалонька"? В дитинстві обожнювала цю казку!
Приємно, що в її містечку вміють так вишукано оформлювати фасади! Не гірше, ніж київський будинок з химерами! Ще й камінні водорості, латаття, морські істоти… Ці барельєфи над камінними дверима: ніби знайомі… Русалонька, виточена з мармуру… Та це ж… Це ж вона, Софійка!
Куди це перекинула її хитра шафа? Адже Софійка навіть не встигла промовити заповітне слово!
Зрештою, чому б не зайти? Соромно, але досі в житті не відвідала жодного ресторану! Звісно, її запрошували, але якось усе не ті, не такі, не так!.. Правду мама каже, що вона вередлива, як Сніжана замолоду! А Софійка сміється: тітонька ж знайшла, кого хотіла! Поки що не шкодує!..
Скляні двері задзвеніли сотнями дрібненьких дзвіночків. Леле, їх для Софійки відчиняє… клешнями… великий краб! І зовсім не страшний: вдало замаскований усміхнений добродій! Хоч дітей запрошуй!
У фойє багато дзеркал і вітражів. Знову враження, мовби на морському дні! Кинула оком в одне люстро. Звідти на Софійку ледь подивовано глянула… красуня. Така, якою мріяла стати: темне густе волосся, коралові уста й чиста ніжна шкіра… Ця дівчина могла б позмагатись із самою тітонькою Сніжаною! Навіть коли одягає тонкі окуляри: за улюбленим комп’ютером дещо попсувала зір.
У головній залі на Софійку хлюпнула хвилююча легка мелодія. Вразили гігантські вітрини-акваріуми, колони ліан-водоростей і мармурові морські жителі поміж ними.
– Софіє? Ти? – З-за ближнього столика, схожого на тонку закручену мушлю, підводиться якийсь незнайомець. – Ну? Впізнаєш? – красивим жестом поправив рудуватого чуба.
– Вадим??? – Хто б подумав, що колись його не впізнає?!
– Прикинь: ще пам’ятаєш! Кльово!
Усміхнулась: якби заговорив раніше – впізнала б одразу!
– Причалюй сюди!
– У такому водяному ресторані можна хіба що причалювати! – Зачудовано вмостилась на білому стільці-черепашці. Камінний на вигляд, стілець був м’який і зручний. Справжнісіньке крісло!
– А ти все така ж! – картинно схиливши голову набік, замилувався дівчиною Вадим. – І красою, і розумом!
– Ти ж – іще вродливіший! – відповіла щиро, хоч і без колишнього трепету.
– Замовляй, чого бажаєш! – запропонував, коли над ними завис офіціант-водяник. – Моїм коштом! Адже досі тобі за коралі бабки не повернув!
– Дякую, але ти нічого мені не винен, – відказала твердо. І звернулась до водяника: – Сподіваюсь, у вас не тільки риба?
– Усе, що вам заманеться! – ледь уклонився офіціант.

 

Поторохтіла в кишені своїми запасами, серед яких, як і в дитинстві, було багато зайвого. На неї стане! Замовила каву без цукру і плитку шоколаду. З горішками. Вадим додав іще купу якихось замовлень для дами.
– Класно тут, правда? – догоджав з усіх сил. – Я тут часто тусуюсь!
– Як склалося твоє життя?
– Завдяки тобі негалімо! Бракує тільки такої принцеси, як ти!
– А ти – принц на білому коні?
– О! Ти б побачила, який білий кінь – мій білий мере – чекає надворі! Нас із тобою чекає.
Але Софійка, мабуть, виросла з того віку, коли купуються на білих коней, навіть із принцами на додачу! Ах, серце, серце! Невже ти так зачерствіло в буднях? Де той вогонь, що спалював тебе колись од кожного Вадимового погляду?..
– Знаєш, я принципово ходжу пішки!
З Вадимової кишені настирно запищала мобілка.
– Ірунчик? – не дуже радо притулив її до вуха. – Так. На роботі, де ж іще? Все нормальок! На фірмі завал, до ранку не розгребусь! Що? Знов бабки? Я що – банкомат? Короче, мене сьогодні не жди!
– Ірунчик? – пирснула Софійка. – Чи ж не Завадчук?
– Завадчук! Вона сама!
– Але тепер – завал на фірмі?
– Ну, а як їй ще пояснити? Дістала! Вона ще раз перефарбується – і я на мілині!
Що ж, прокляття прокляттям, а характер характером.
– Ти вже йдеш? – Здавалось, Вадим засмутився не на жарт. – Ні, забито: нікуди ти не тікаєш!!!
Із глибини зали почувся гомін.
– Гля, шеф іде! – торкнув Софійку ліктем Кулаківський. – Власник ресторану! Крутяк!..
Власник? Що їй до нього? Софійка вже рушила до виходу, коли щось зупинило її. Озирнулась. Посеред зали стояв… симпатичний високий молодий чоловік. Далеко, звісно, до Вадимової вроди, проте є в ньому щось… Такі очі…
Не може бути!!! Впізнала саме очі. Це ж Сашко?! Той хрущик Сашко з вагами, відром і коробкою, повного кошенят?.. Ні, сниться! Геть із цього дивного місця!
– Я чекав на тебе!.. – У Сашкових руках – розкішні й тендітні… лілеї! Такі, що завжди любила, – сліпучо-білі!
– Я чекав на тебе! Ще від того вечора, пам’ятаєш? Коли марно простояв під твоїм будинком від п’ятої до десятої вечора! Відтоді чекав… І ще раніше…
О серце, серце! Ти ж запевняло, що не купуєшся на принців! Чому ж так гучно закалатало?
– Я знав, що колись ти повернешся! – продовжував Сашко, не помічаючи, що всі присутні, серед них і Вадим, пороззявляли роти. – І знав, що тільки такий ресторан тебе зможе зацікавити!
– Але ж…
– Я чув, що пишеш для дітей: перечитав у журналах всі твої казки. Пора б і книжку, як вважаєш? Мої племінники скоро підростуть, а що читатимуть?..
– До чого тут…
– Не поспішай відмовляти! Я вчуся! Вже на останньому курсі, заочно! Писатиму тобі без помилок, повір! Хоча краще бачитися. Щодня! Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, моєю… Русалонькою!
Ой!
Боляче стукнулась об дверці шафи. Так раптово повернутися! У найцікавішу хвилину!
– Що це було? Майбутнє? – питала не знати кого. – Що сталося потім?! Шафо, покажи, що потім? Як… як ти це зробила? – безпомічно трясла дверцятами.
Але шафа мовчала. Тільки прокотилося якесь дивне рипіння-зітхання, щось на зразок "Потер-р-рпиш!..".

 

 

61. Обнадійливий ранок

 

– Софко, ну ти даєш! – Вадим був таким захопленим, що забув і привітатись. Він знову розбудив Софійку. Ростик уже зробився спокійнішим, і сестричка усе відсипалась. – Новий прикол! Той ханурик… дядько… татів брат… Отой, що ніби від наркотиків загнувся! Так от, живий він! Короче, вертається!
– Ти радий? – спитала традиційно.
– Це ж на хату зайвий рот! В’їжджаєш? То я був єдиним спадкоємцем, а тепер… В принципі нормально!
– Вітаю.
– О, мало не забув! Стара тебе на вечерю запрошує. На честь об’єднання родини й повернення блудних синів. Припливеш? Інші плани? – засмутився Вадим. – Це не в кайф, але що вдієш?..
– До побачення! Коли щось нове – свисти!
– Покедово!
– Софійко-о-о! – долинуло з вікна.
Вибігла на балкон. Внизу, біля дороги, стояв Сашко.
– Привіт! – помахала рукою. – Чого тобі?
– Як сьогодні спалось?
– Нормально! Якби не будили всякі, то й зовсім би добре! А нащо питаєш?
– Як це нащо? Ти що, не знаєш, яка це була ніч?
– І яка ж?
– Це була ніч у повню!!!
– Леле! Я й не помітила! Спокійно все, тихо.
На якусь мить Софійка забула про Сашкову звістку. Вулицею проходив Валентин. Очевидно, щойно повернувся з Києва. З ним була… його київська Іринка. Ішли бадьоро, сміючися і перекидаючися новеньким футбольним м’ячем.
Зла до нього не почувала. Ще б пак: якби тоді не його шоколадка, хто зна, як би все повернулось!..
– То кажеш, усе чудово, Софійко? – нагадав про себе Сашко.
– Все чудово, Сашку! Ця казка – щаслива!..

 

За матеріалами: Марина Павленко. "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських". Малюнки Наталі Шишковської. Вінниця, видавництво "Теза", 2011 р., 220 с.

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":