Раїса Гончарова. "Капітан Нільс" (казка)

 

 

 

Раїса Гончарова

КАПІТАН  НІЛЬС 

 

Завантажити казку Раїси Гончарової "Капітан Нільс" (doc.zip)​

Якщо ви вважаєте, що та історія з папугою-брехуном і скринею з піратським золотом закінчилась, то ви помиляєтесь. Не закінчилася! Як виявилося, пірати завжди приходять за своїми грішми. Але хто ж міг знати про це завчасно? В тім-то й річ, що ніхто.

У вихідний тато привіз Русану й Данилка до бабусі Марії до заміського будинку.

‒ Ведіть себе пристойно, дітлахи, ‒ застеріг їх тато, злегка стусонувши носком черевика переднє колесо свого автомобіля, перевіряючи колесо на твердість. ‒ Сьогодні в нас субота, а завтра в нас що?

‒ Завтра в нас неділя, ‒ жваво відповіла Русана й теж ударила кросівкою  колесо, хоча й не розуміла мотиву свого вчинку.

‒ Правильно. Але є ще щось, ‒ відповів тато й ударив носком черевика ще й заднє колесо, перевіряючи і його на твердість. 

‒ Завтра ти приїжджаєш за нами, і ми обідаємо в кафе разом із мамою, ‒ Данилкові теж захотілося стусонути колесо, але він стримався і тільки подивився на свої кросівки, бо він їх дуже любив і не хотів позбивати їм носаки.

‒ Так і є, відповів тато й перевірив сигнали поворотів. ‒ Але хіба вам мама не розповіла про всі наші плани на завтра? Дивно. Завтра ми їдемо в зоопарк дивитися на малесеньке левеня. Воно недавно народилося, і воно таке миле.

‒ Але я не хочу в зоопарк, ‒ Русана дістала з автомобіля свій заплічник і накинула його на одне плече. ‒ Там знущаються з тварин.

‒ Неправда, Русю! ‒ вигукнув тато. ‒ Тваринам там навіть дуже комфортно. І вони ні в чому там не мають потреби.

‒ Ми з Данею вже якось розмовляли про це, ‒ Русана подивилася на брата. ‒ Нам справді не подобається зоопарк.

‒ Але чому? ‒ здивувався тато.

‒ Бо, якщо навіть тваринам там комфортно й вони нічого не потребують, вони все одно залишаються в клітках, ‒ Данилко теж дістав з автомобіля свій заплічник. ‒ Але на кафе ми ми з Русею згодні.

Коли тато поїхав, Русана й Данилко, схопивши зі столу по свіжому пиріжку з сьомгою, побігли до води, недалеко від того місця, де вони викопали скриню із золотими монетами.

‒ Як думаєш, Даню, тато образився? ‒ Русана підняла невеликий камінчик і кинула його у воду.

‒ Думаю, що ні. Навпаки, у них з мамою буде більше вільного часу, ‒ Данилко теж знайшов плоский камінчик і спритним кидком змусив камінчик стрибати по воді.

‒ Я теж так хочу навчитись так кидати камінці, ‒ Русана простежила поглядом за камінцем, котрий пострибав по воді, й почала збирати такі ж. ‒ Ти мене навчиш, як правильно кидати камінці, щоб доріжка по воді була довгою?

Коротше кажучи, на навчання Русани пішло не менше години. Повз них раз за разом пропливали човни й невеликі яхти, а вони все кидали й кидали, голосно радіючи, коли в них виходило правильно запустити камінчик.

Русана й Данилко так захопилися цим заняттям, що навіть не помітили, як небо раптом почало швидко темніти, потім пішов дощ, і в те місце, де вони нещодавно знайшли скарб, ударила блискавка. Діти хотіли  бігти назад до будинку, але ноги не слухалися і немов приросли до землі.

А ще через кілька секунд вони побачили страшну картину. Із темряви, яку раз за разом розсікали блискавки, вийшли троє чоловіків. Двоє несли важку скриню, а третій, у чорному трикутному капелюсі з черепом і кістками, ‒ дві лопати.

Вибравши місце, незнайомець в трикутному капелюсі передав лопати товаришам, а сам спробував під дощем розкурити люльку, викрешуючи ножем іскру з кресала. 

Хвилин через десять, коли яма була викопана, він заткнув трубку за пояс і, вихопивши пістолети, одночасно прикінчив обох своїх супутників.  Потім опустив у яму скриню і заходився її закопувати, голосно наспівуючи: "У золота повинен бути тільки один господар! Так, так! Тільки один! Кар-рамба!"

Раптово небо стало швидко-швидко світлішати, і чоловік у трикутному капелюсі розчинився в повітрі, неначе в кіно. Та за мить діти почули позаду себе голос: "Так, саме так і було. У золота повинен бути тільки один господар!".

Похоловши від страху, Русана й Данилко повільно розвернулися і від несподіванки аж скрикнули. Позаду них, схрестивши на грудях руки, стояв той самий незнайомець в трикутному капелюсі, котрий хвилину тому закопував скриню.

‒ Що, не очікували, шибеники, побачити капітана Нільса живим і неушкодженим? ‒ незнайомець, задоволений собою, озирнувся на всі боки та нахилився до дітей. ‒ Ви викопали моє золото. І потурбували прах мого товариша.

‒ Вибачте, ‒ Данилко зробив крок вперед, затуливши собою сестру. ‒ Але ми не винні. Це все папуга. Та й скриню вашу ми знайшли зовсім випадково.

‒ Який ще папуга?

‒ Птах, що вміє розмовляти, ‒ визирнула з-за спини Данилка Русана. ‒ Він нам збрехав, що його звуть капітан Флінт. А його господар ‒ відомий пірат Джон Сільвер. А ще він нам збрехав, що вони зі своїм господарем закопали купу скринь зі скарбами.

‒ Джон Сільвер? ‒ капітан Нільс на хвилину задумався. ‒ Я не знаю такого пірата на ім'я Джон Сільвер.

‒ Звичайно не знаєте! ‒ осмілівши, Русана вийшла з-за спини Данилка й подивилася на пірата. ‒ Джона Сільвера придумав письменник. Я кіно дивилася.

‒ Тоді навіщо ж ви повірили паскудній курці?

‒ Тому, що кожна дитина на світі мріє знайти скарб, ‒ Данилко теж трішки оговтався від переляку й для хоробрості засунув руки в кишені. ‒ Не суттєво, що говорив папуга. Ми ж знайшли скарб. А якби ми не послухали папугу, то не знайшли б скарб. Адже так?

‒ Краще б ви його не знаходили, діти.

‒ Чому? ‒ Русана зовсім осміліла й підійшла до капітана.

‒ Тому, що ви знайшли моє золото і тепер ‒ ви мої бранці.

‒ Тоді ви мусите взяти в полон і нашу бабусю, бо вона буде турбуватися, ‒ Данилко схопив Русану за руку і вони щодуху побігли до будинку. ‒ Ми не хочемо в полон. Наздоганяйте, якщо зможете!

Даремно Данилко це сказав. Ох, як даремно... Адже він не знав, що капітан Нільс прийшов до них із Казкового Світу Минулого. А в тому світі діють зовсім інші правила й закони.

Не встигли вони з Русаною добігти до ґанку будинку, як виявилося, що капітан Нільс, знявши свій піратський капелюх, вже встиг відрекомендуватися бабусі Марії та оголосити їй, що бере їх всіх у полон.

‒ А давайте! ‒ сміючись, відповіла бабуся. ‒ Я люблю костюмовані розіграші. Це вас мій син найняв? ‒ тихо запитала вона, нахилившись до капітана Нільса. ‒ Чудова ідея! Нехай діти повеселяться.

‒ Розіграш? Мадам, ви мене ображаєте. Я порубав на шматки купу ворогів! Я захопив, пограбував і затопив два десятки кораблів! Я...

‒ Бабусю, ‒ несміливо промовив Данилко. ‒ Ти здивуєшся, але капітан Нільс каже правду. Він дійсно кровожерливий пірат. І він прийшов по своє золото, яке ми знайшли.

‒ Прийшов по своє золото? По своє золото? Гаразд. Давайте пограємо у ваші ігри, капітане. А як ви можете довести, що воно ваше? ‒ бабуся переможно подивилася на капітана Нільса.

‒ Ну, ‒ зам'явся пірат. ‒ По-перше, я його там закопав і прибрав двох свідків. Ваші онуки можуть це підтвердити.

‒ Ні, ‒ похитала головою Русана й зробила скорботне обличчя. ‒ Онуки не можуть підтвердити. Я особисто дивилася в інший бік і мокла під дощем, який влаштували ви. А якщо я застуджуся, захворію і помру?

‒ Потрібно випити кілька ковтків рому, дівчинко! ‒ капітан Нільс дістав з кишені сюртука[01] золоту фляжку. ‒ Я завжди п'ю ром від застуди. І навіть коли її немає.

‒ Дітям не можна пити ром, ‒ заперечив Данилко. 

‒ Ви п'яниця, капітане? ‒ бабуся взяла в пірата фляжку, відгвинтила кришечку й зробила ковток. ‒ Відмінний ром, капітане. Де купуєте?

‒ Я не купую, мадам. У мене на кораблі в трюмі завжди лежить десяток діжок хорошого рому.

‒ Ви не відповіли. Ви п'яниця? Не люблю чоловіків, які п'ють, ‒ бабуся зробила ще один ковток і заплющила очі від задоволення. ‒ Чудовий букет, капітане. Так де ваша яхта? Ви ж збиралися нас взяти в полон.

‒ Прошу вибачення, мадам, але в мене шхуна. Щоб купити хорошу яхту з командою, потрібно пограбувати не двадцять кораблів, а набагато більше, ‒ капітан Нільс дістав із піхов свою шаблю, клацнув підборами зі шпорами, і  тієї ж миті всі вони опинилися на шхуні в каюті капітана.

‒ Овва! ‒ вигукнула Русана і почала крутити великий глобус. ‒ Як же мені все це подобається! Люблю дива!

‒ І мені подобається! ‒ Данилко схопив зі столу підзорну трубу, просунув її в решітку заґратованого вікна й почав роздивлятися острів, на якому росли розкішні пальми.

‒ А мені не подобається, ‒ бабуся випила ще один ковток рому, закрутила кришечку та сховала фляжку в кишеню свого фартуха. ‒ Тут потрібно прибратися, капітане. Вам не соромно жити в такому свинарнику?

‒ Але зачекайте, мадам! Який же це свинарник? Це моя каюта. Найчистіше місце на моєму кораблі!

‒ Навіть так? Уявляю собі, як тоді виглядає ваш корабель. І подивіться на ваш сюртук, на ваші штани, на ваші бриджі. Від вас за милю несе холостяцьким життям, недоглянутістю та антисанітарією. І як давно ви голилися?

‒ Але мадам!

‒ Ніяких "але", капітане. Мені необхідні відро з водою, швабра, мішок для сміття і серветки. І поки я буду тут прибирати, ви наведете лад на кораблі. І поголіться. На вас гидко дивитися! Домовилися? Тоді вперед!

‒ Думаю, вам потрібно погодитися, капітане. Не варто сперечатися з бабусею. Особливо після кількох ковтків рому, ‒ Русана взяла капітана за руку й повела до дверей. ‒ Ходімо, а то й нам з Данею дістанеться на горіхи... А не тільки вам.

А через кілька годин позбавлений багаторічного бруду корабель блищав як новий. Команда, відмита, як і корабель, була пострижена, поголена й переодягнена в чисте. А бабуся, немов справжній адмірал, пройшлася повз стрій піратів, що аж виблискували від чистоти, перевіряючи кожного на наявність чистої сорочки.

‒ Як вам, капітане? ‒ запитала бабуся. ‒ Тепер це не дике лежбище немитих чоловіків, а пристойна посудина, на яку не соромно пускати туристів.

‒ Навіть не знаю, що й сказати, ‒ капітан Нільс надів на голови Русани й Данилка чорні піратські трикутні капелюхи й обережно взяв бабусю за лікоть. ‒ Як, дідько забирай, у вас це вийшло?

‒ Що саме? ‒ бабуся дістала фляжку з ромом, зробила ковток і передала її капітану.

‒ Ви внесли сум'яття в мою душу. Я прийшов по своє золото, а зараз готовий віддати вам усе, що у мене є...

‒ Усе просто, капітане. Домашній затишок творить дива...

Русана й Данилко прокинулися майже одночасно й кілька хвилин мовчки дивилися одне на одного.

‒ Що? ‒ запитала Русана, протираючи очі.

‒ Нічого, ‒ відповів Данилко. ‒ Сон дивний наснився.

‒ Мені теж.

‒ Який?

‒ Ми з тобою і бабусею були на кораблі капітана Нільса.

‒ Точно! ‒ Данилко схопився з ліжка й почав швидко одягатися. ‒ Ходімо запитаємо в бабусі. Можливо, вона теж бачила цей сон!

Коли вони спустилися на перший поверх, то побачили бабусю Марію, яка бесідувала з їхнім татом.

‒ О, прокинулися, нарешті, ‒ бабуся поцілувала онуків і міцно їх обійняла. ‒ А вас уже давно тато чекає. Не хотів вас будити.

‒ Привіт, малята! ‒ батько обійняв дітей і подивився у вікно. ‒ А до нас гість. Мабуть, це до тебе, мамо, ‒ звернувся він до бабусі Марії.

‒ Капітан Нільс? ‒ скрикнула Русана й заплескала в долоні, ‒ Не наснилося, не наснилося. Він справжній!

‒ Звичайно. справжній, ‒ бабуся чомусь почервоніла, зняла фартух і пішла до дверей. ‒ У мене тут невелика справа. Сніданок на столі. Мене не чекайте.

Бабуся Марія швидко вийшла з дому, взяла капітана Нільса під руку, і вони пішли до причалу, дорогою про щось весело розмовляючи. 

‒ Що це було? ‒ запитав здивований тато.

‒ Довго розповідати, татку, ‒ відповіла Русана, спостерігаючи за тим, як віддаляється бабуся з капітаном. 

‒ А чому в нього шабля на боці й він одягнений в старовинний сюртук?

‒ Бо він пірат, тату, ‒ сказав із серйозним виглядом Данилко.

‒ Дурниці. Піратів давно немає. Щоб ось так із шаблею і в чорному трикутному капелюсі, та ще й із черепом та кістками... Ви мене розігруєте.

‒ Як скажеш, тату, ‒ Данилко подивився на сестру і вони дружно розсміялися.

Не буду стверджувати, але здається, що життя подарувало капітану Нільсу та бабусі Марії новий захоплюючий сценарій. І цілком можливо ми незабаром почуємо їхні цікаві історії. В житті так багато дивного...

01 ‒ сюртук ‒ чоловічий верхній двобортний одяг з довгими полами, відкладним коміром і широкими лацканами: коротке пальто.

Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".

Ілюстрація Олега Гончарова.

 

 

  Більше творів Раїси Гончарової на порталі "Мала Сторінка":

Раїса Гончарова ‒ перекладачка, драматургиня, сценаристка ‒ народилася в м. Ратно, Волинської обл. З 2001 живе у Києві. Після закінчення ХТІПО працювала за спеціальністю економіка та організація 32 роки. Паралельно перекладала твори Олега Гончарова, писала  оповідання, п'єси, публікувалась у періодиці, у журналі "Дніпро", видавництві "Лілія", "Як тебе не любити...". У 2020 році у "Дебют-газеті" видано Том 1 гумору "Важкі часи настали", де є 24 оповідання Олега Гончарова, у т. ч. 20 оповідань в її перекладі. Є автором 9 п'єс та 15 казок.