"Погостини" — збірка оповідань відомого українського народознавця Василя Скуратівського. У цій книзі читач знайомиться з українською традиційною обрядовістю, фольклорним та етнографічним багатством народного агрокалендаря, які сягають у глибину століть.
ЗМІСТ КНИГИ "ПОГОСТИНИ"
Слово про дідуся та бабусю
Сію, вію, посіваю
Лютень сказав: "Якби в батькових літах..."
Новою крайкою підперезаний
Ой, весно, весно, днем красна
Сонце на зиму, а літо на спеку
Стороною дощик іде
Як у серпні дбаєм, так зимою маєм
Вересневий час - сім погод у нас
Жовтень як не з дощем, то зі снігом
Жовтню син, а зимі рідний брат
Післямова про родовід
За матеріалами. Василь Скуратівський. "Погостини". Збірка оповідань. Малюнки Яни Гавриш. м. Тернопіль, Видавництво "Навчальна книга – Богдан", 2007 рік, 112 с.
"Усе почалося з випадку. Пригадую, напередодні зимових канікул класний керівник сказав нам: "Ну от, діти, тепер часу у вас вдосталь. Отож використайте його з користю. Нині — зима, роботи на полі ніякої, і ваші батьки, дідусі та бабусі збиратимуться на погостини. Так здавна називають у нас сільські посиденьки. На них здебільшого сходяться сусіди й родичі. Старші люди люблять згадувати свої молоді літа: як вони розважалися, в які ігри грали, яких співали пісень. А до розповіді ще й дотеп якийсь докинуть, прислів’я народне чи приказку. Дослухайтеся, запам’ятовуйте, а найцікавіше записуйте. Це й буде вам домашнє завдання на зимові канікули!..." (Василь Скуратівський)
"Вчора хоч і запізно ліг спати, прокинувся ще вдосвіта. Настрій — святковий, піднесений. Ще б пак: перший день Нового року! До нього я підготувався заздалегідь — сходив до лісу, одшукав у гущавині кучеряву сосонку. І ось вона, прикрашена паперовими цяцьками, лісовими горішками та цукерками, красується біля покуття. Неподалік і кубельце з пахучого сіна, а на ньому горщик з кутею..." (Василь Скуратівський)
"Дві доби без угаву гуляла віхола. Шарпкий вітер позадував стежки й дороги пухким покривалом. Уволю нароскошувавшись, хурделиця врешті вгамувалася. Нині село вже купається в глибоких снігах. "Ну й намело! Всі шляхи-дороги в переметах,— заходячи до хати з відерцем води, бубонять самі до себе бабуся.— Насилу до криниці дісталася. Недарма кажуть, що лютий — місяць вітрів і кривих шляхів"..." (Василь Скуратівський)
Гарний сьогодні видався день. Яскраве березневе сонечко голубить зір. На душі від того весело й святково. Бабуся повитягали з-під припічка всілякі вузлики, передивляються їх. Чого там тільки нема! Он наїжачилось насіння моркви, плескатіють бубки огірків, крадькувато визирають темно-коричневі клубочки бурякової розсади, дрібніють мачинки цибулі та щавлю... "Бабусю, чого це ви так рано взялися за насіння? — запитую з подивом. — Ще ж не вся земля розмерзлась". "Воно-то так. Але ж незабаром земля стужавіє. Одразу скільки роботи нагальної прибавиться: скопувати грядки, садити й сіяти. А перед тим як висівати розсаду, треба вже знати, чи справно вона перезимувала, чи гарно проростатиме. Отож заздалегідь і перевіряють, яка вона."..." (Василь Скуратівський)
"Великдень виявився теплим. Подвір’я рясно вкрилося дрібним моріжком, і мені велено очистити його від сміття. Зготовленим з березових дубців віником я ретельно вишкрібую зеленаві прокльовини; за кілька днів моріжок укриється барвистим килимом, і наше обійстя набере празникового вигляду. Сьогодні лишень четвер. Через двійко днів відзначатимемо одне з найбільших свят — Великдень, або, як ще називають у нас, Паску. Бабуся сьогодні пектиме обрядовий хліб — сонячні паски; вони і насправді подібні до небесного світила: округлої форми, а зверху змащені жовтком, — справжнісінько так, як усміхається на сході дня і прощається в надвечір’я сонце з нами..." (Василь Скуратівський)
"Раптом мені закортіло помалювати. Одшукав на покуті засохлі акварельні фарби, намочив у скляночці пензлика, зробленого власноруч з котячої шерсті, і вийшов на подвір’я. Довкруж тиша. Ніхто не заважає. Сідаю на своє улюблене місце — лавчину під крислатою грушею. Навпроти наша хата позиркує невеликими віконцями з-під кущів калини. Літ їй та й літ! Але вона ще міцна. Може б, намалювати її, щоб зосталася пам’ятка. Бо вже в селі всі почали перебудовувати дерев’яні оселі на цегляні. Колись, очевидно, і їй доведеться поступитися місцем..." (Василь Скуратівський)
"Цього разу дідусь навідався під вечір. Я з бабусею якраз закінчив підсипати картоплю, і ми сіли перепочити. "Прийшов липень до хати — нема коли спочивати,— дідусь почав розмову з приказочки.— Натомилися, певно?" Бабуся в одвіт: "І натомилися, і напеклися під сонцем.— Витираючи спітніле обличчя, важко зітхнули.— Але кажуть: хто в липні жари боїться, той узимку немає чим погріться, бо липневе літо маківкою повито." "Але, Мотре, чого липень не доварить, того і вересень не досмажить." "Авжеж,— погодилися бабуся,— проте липень-пеклиця таки на зиму робить, тільки ж зима все з’їдає"..." (Василь Скуратівський)
"Повечеряєм і одразу ляжемо спати,— кажуть бабуся, готуючи їжу.— Завтра в нас буде важкий день — почнем жито жати! Я вже знаю, що жнива — найвідповідальніша пора року в хліборобів. Як тільки починають косити зернові, люди відкладають усі господарські справи. Треба вчасно і якнайшвидше зібрати вирощений хліб. Один жнив’яний день, мовить народне прислів’я, рік годує..." (Василь Скуратівський)
"Настрій у мене сьогодні особливий. Після літніх канікул ми вперше зібралися в своєму класі. Кожному хотілося розповісти про найцікавіше, поділитися спогадами, як пройшло літо. На великій перерві до нас підійшов класний керівник. Він розпитував, хто чим займався на вакаціях, а потім зажадав, щоб ми показали свої записники. Найбільше його зацікавив мій зошит. Учитель уважно передивився його і мовив до присутніх: "Ось, діти, прекрасний зразок, як треба записувати народну творчість! — І він підняв над головою мого зошита.— Раджу вам усім ознайомитися з матеріалами, які зібрав ваш однокласник. Зверніть увагу, що записи — а тут прислів’я та приказки, народна метеорологія, обряди — стосуються давнини. Це особливо цінно, бо зберігається у пам’яті лише літніх людей, яких не так і багато. Відійдуть вони — і ми чимало втратимо з нашої національної культури. Доки є такі, як дід Тарас та баба Мотря, постарайтеся записати од них усе, що можна. Це справжні перлини фольклору й етнографії!" Оскільки ми майже не знали про зміст цих термінів, то вчитель зупинився детальніше на них. Як ми довідалися, фольклор — це така наука, яка вивчає усну народну творчість: пісні, легенди, казки та перекази. Етнографія досліджує давній побут, тобто як жили і чим займалися люди. Це — житло, одяг, народна медицина і кулінарія, традиційні промисли й ремесла, свята та обряди... (Василь Скуратівський)
"Дідусь тримає грушу-дичку за вершечок, а я прикопую , її. Це деревце припало мені до вподоби ще влітку, коли я відпасав череду корів біля Дьомового печища. На узліску я помітив сизі серцеподібні листочки. Придивився уважніше — дичка росте! Ніжна й невисока, у мій зріст. Оце й викопав її. "Якщо перезимую,— каже дідусь,— то весною обов’язково защепимо дерево від моєї груші. Ти ж знаєш, які смаковиті плоди в зимової бери, що біля криниці росте. Вони можуть довго зберігатися." "Перезимуєте!" — заспокоюю старенького. Мені навіть думати боязко, що з ним щось може трапитися. Щось подався він цього року. Обличчя схудло, одні вилиці повитикалися..." (Василь Скуратівський)
"Йдучи зі школи, я ще віддалік помітив біля нашої хати криту брезентом автомашину. Цікаво, хто ж це приїхав до нас? Беру під пахву ранець і щосили біжу додому. На борту машини, що притулилася поруч з ворітьми, яскравіє напис: "Експедиційна". Дивно, чого це біля нас зупинилася експедиція... У хаті за столом сиділо троє незнайомих людей. Двоє старших чоловіків тримали в руках записники. Молодша, певно, студентка, порпалася біля магнітофона. Неподалік сиділи дідусь з бабусею. Я привітався, поклав на ліжко ранець. "Нехай і він сідає з нами,— звертається дідусь до гостей.— Хлопець він тямущий. Вже чимало зробив записів. Може, подивитеся той зшиток?" "Гаразд,— згоджується найстарший. — Обов’язково подивимося. А поки що хочемо від вас дещо записати." Дідусь знічено посміхається. Певно, переживає..." (Василь Скуратівський)
"Йде другий тиждень грудня, а дід Тарас жодного разу ще не перевідав нашу оселю. Сьогодні до нас забігла тітка Ївга і сповістила неприємну новину — дідусь тяжко захворів... "Одягайся, внучку, та підемо до нашого сусіда. Треба ж перевідати, як він там почувається..." — глянули на мене бабуся сумними очима. Ми взяли з собою пару глечиків з киселиком та морсом, спеціально приготовленим бабусею з чорної смородини та калини, і вийшли на вулицю. Тихо довкруж, тільки морозець пощипує за щоки та порипує під ногами сніжок. А ось і дідусева хатинка. Стоїть вона, немов сирота, на самому кінці вулиці. Скоро, думаю собі, ще коротшою стане вона. Як тільки одійдуть на той світ дід Тарас та тітка Ївга, їхні діти одразу ж продадуть хату. Вже навіть приїздили купці з сусіднього села. Обійстя в дідуся, як завжди, чепурне й затишне. Онде як гарно складені дрова під стріхою, біля току висять на кілочках граблі різних розмірів, а на дровітні біліють ще новенькі санчата. Дідусь їх щойно змайстрував, щоб вивозити взимку гній на огород..." (Василь Скуратівський)
"Як це не гірко, дідусь вже ніколи не прийде до нас на погостини. Гірко, але що поробиш... "Життя є життя, і нічого не буває вічного ",— так полюбляв казати дідусь Тарас. Перед тим, як писати ці роздуми, я ще раз перечитав свій рукопис. Чимало з того, що я почув на погостинах, не увійшло до записника. Адже я намагався занотувати найцікавіше, особливо те, що тепер вже не почуєш ні від кого. Не зроби я цього — навічно забрав би дідусь із собою багато з тих скарбів і тієї мудрості, які жили у нас в народі з давніх-давен. Може, я ніколи й не взявся б за ці записи, якби ж наш класний керівник. Це він перший проклав у моїй душі місточок між давниною і сучасністю, це він змусив мене іншими очима подивитися на людей та світ, що нас оточують. Я багато тепер знаю про те, як жили серед незайманої природи наші пращури, як тісно з нею були пов’язані. В її оточенні й формувався їхній світогляд, і насамперед — любов та повага до самої природи..." (Василь Скуратівський)