Василь Скуратівський
ПОГОСТИНИ
Збірка оповідань
Василь Скуратівський
ГРУДЕНЬ ЗЕМЛЮ ГРУДИТЬ І ЗЕМЛЮ СТУДИТЬ
Оповідання
Йде другий тиждень грудня, а дід Тарас жодного разу ще не перевідав нашу оселю. Сьогодні до нас забігла тітка Ївга і сповістила неприємну новину — дідусь тяжко захворів...
— Одягайся, внучку, та підемо до нашого сусіда. Треба ж перевідати, як він там почувається...— глянули на мене бабуся сумними очима.
Ми взяли з собою пару глечиків з киселиком та морсом, спеціально приготовленим бабусею з чорної смородини та калини, і вийшли на вулицю. Тихо довкруж, тільки морозець пощипує за щоки та порипує під ногами сніжок.
А ось і дідусева хатинка. Стоїть вона, немов сирота, на самому кінці вулиці. Скоро, думаю собі, ще коротшою стане вона. Як тільки одійдуть на той світ дід Тарас та тітка Ївга, їхні діти одразу ж продадуть хату. Вже навіть приїздили купці з сусіднього села.
Обійстя в дідуся, як завжди, чепурне й затишне. Онде як гарно складені дрова під стріхою, біля току висять на кілочках граблі різних розмірів, а на дровітні біліють ще новенькі санчата. Дідусь їх щойно змайстрував, щоб вивозити взимку гній на огород.
— Гарний був з нього господар,— бабуся зупиняються посеред двору й оглядають довкола.
— А чого це ви кажете — "був"? Хіба дідуся немає?..— ловлю їх на слові.
— Та це я сама до себе,— виправдовуються вони.— Коли стара людина хворіє, то кажуть: гарний був господар,— і одвертаються від мене, щоб витерти кінчиками хустини зволожені очі.
Ми зайшли у хату. На дерев’яному ліжкові лежав дідусь. Обличчя у нього було жовте, як віск. Він важко дихав.
Побачивши нас, дідусь посміхнувся. Але усмішка та видалась мені надто силуваною і неприродною.
— Проходьте й сідайте, дорогі гості,— припросив господар.— Вибачте, що нікому й лави витерти, бо я вдома одинакую. Ївга недавно пішла до фельдшера за пігульками. В грудях щось так пече й давить, що спасу нема...
— Липовий чай тре пити,— радять бабуся, сідаючи поруч нього.
— Вже пив і липовий, і суничний,— байдуже відповів дідусь.— Нічого не допомагає...
— Ми тобі ось киселику та морсу принесли,— бабуся поставили глечики на стільчика, що стояв в ізголів’ї.— Ти ж сам казав, що для хворого треба побільше вживати ягодових наварів.
— Для моєї хвороби, мабуть, уже ніщо не допоможе. Прийшов, очевидячки, час збиратися в далеку дорогу. Від цього, Мотре, ще ніхто не одкупився.
— Такеє й скажеш! — обірвали на півслові бабуся.— Підлікуєшся трохи — і підемо празникувати Андрієву калиту.
Дідусеве обличчя нараз ожило, в очах зблиснули теплі зіниці.
— Так це ж, Мотре, Андрій, здається, завтра. Ану, хлопче, пригадай, яке буде число?
— Завтра тринадцяте грудня,— відповідаю відразу ж.
— О-о,— ще веселішим робиться дідусь.— Як гарно ми його святкували колись! Пам’ятаєш, Мотре?
І обоє починають згадувати свою молодість. Мені найбільше сподобався давній обряд калити. Його відзначали лише на Андрія. Дівчата зранку пекли великого коржа з дірочкою посередині. А ввечері калиту (так називався цей виріб і сам обряд) прив’язували мотузком до сволока. Висіти корж мав вище зросту людини.
Невдовзі до оселі сходилися хлопці. Перш ніж зайти до хати і присісти, кожен мусив показати свою парубоцьку вдачу. Взявши між ноги коцюбу, хлопець звертався до присутніх: "Дозвольте калиту кусати?" — "А ми будемо,— відповідали дівчата,— сажею писати!" — "А я вкушу!" — наполягав парубок. "А я впишу!" — попереджала дівчина, що стояла біля калити з квачем та розведеною на воді сажею.
Якщо хлопцеві щастило проїхатися на коцюбі до коржа і, підстрибнувши, відкусити шматочок, то він міг спокійно сідати біля дівчат. Коли ж під час дійства розсміявся (а дівчата навмисне смішили парубків) чи не зумів надкусити калити — невдасі зразу ж вимащували сажею обличчя. Так тривало доти, доки всі хлопці не спробують дістати калити. Рідко кому щастило вийти сухим з гри. Невдах висміювали і кепкували з них досхочу.
Після калити дівчата збиралися потайки від хлопців, щоби поворожити. В одній з осель вони розкладали на ослінчику заздалегідь випечені пампушечки. Потім до хати впускали голодного пса, якого навмисне не годували протягом дня.
Тварина зараз же кидалася до наїдку. Чию пампушечку пес хапав першою, та дівчина, за повір’ям, мала вийти найшвидше заміж. З цього приводу казали: "На Андрія робиться дівицям надія".
Через чотири дні по Андрію наступало свято Варвари. Про нього також мовить прислів’я: "Варвари ночі украли, а дня доточили". І справді, з цього часу вже починає довшати день. Тому молодь відзначала цю подію досить цікавим обрядом.
Дівчата готували з сиру вареники. На вечерю запрошували і хлопців. Така сходка називалася "пирхуни", бо серед них обов’язково мали бути і вареники, начинені не сиром, а борошном. Та парубки знали про це і намагалися скуштувати лише справжній ви, довгий час дражнили "пирхунами".
— А ти чого сів так здалеку? — звертається до мене дідусь.— Ходи ближче, хоч надивлюся на тебе. Я тобі приберіг одну гарну приказку, якої ти ще не чуріб. Тільки не завжди їм вдавалося.
Хлопців, яким потрапили вареники з борошном: "Варвара мости мостить, Савва (він випадає на 18 грудня) гвозді гвоздить, а Микола (19 грудня) прибиває". Себто вода на річках замерзає, міцнішає мороз, і вже можна їздити будь-кудою.
Я підходжу до ліжка, вмощуюсь на краєчку. Дідусь починає пестити мою голівку. Рука в нього якась нежива й холодна.
— То як там наша грушка-дичка — жива-здорова?
— Закуталася сніжком,— відповідаю.
— Не забудь,— нагадує дідусь,— обв’язати її житнім кулем, бо за зиму зайці геть позгризають кору!
— Я це зроблю з татом під Новий рік.
— То буде пізно,— уточнює дідусь.— На Новий рік лише підв’язують перевеслами, щоб рясно вродила садовина. А стовбури обв’язувати треба зараз. Уже морози приспичили-ся, сніг землю прикрив. Зайцям, отже, бракує ситної їжи, і вони починають обгризати кору на молоденьких деревцях.
— Гаразд,— згоджуюсь,— завтра обов’язково обв’яжемо!
— А як справи з груднем — щось вдалося записати без мене?
— Крім вас,— лагідно посміхаюся дідусеві, щоб йому було приємніше,— ніхто краще не знає, хіба що бабуся. Ось від них я й почув таке: грудень рік кінчає, а зиму починає...
— Я скажу тобі простішу: грудень — кінець року, а початок зими. Чи ще таку: січень рік починає, а грудень кінчає. Бач, скільки різних варіантів. А ця приказка більш конкретна — груднева днина куца: сюди тень, туди тень, та й минув день. Отож і виходить, що сумний грудень у свято й будень.
— А ще, Тарасе,— не втримуються бабуся,— ти призабув отаку: смутно, як у грудні пополудні!
— Виходить, забув,— підморгує мені дідусь, наче йому нічого не болить.— А ось коли людина непривітна й сувора, то кажуть про таку: сподівайся від нього тепла, як од грудня погоди, чи — у грудні тепло, як за лихим паном. Бувало, як візьметься морозом, то один одному й каже: "Рихтуйтеся, люди, бо іде грудень!" або "Прийшов грудень — приніс студень, бо він око снігом радує, а вухо морозом рве".
— Дідусю,— хвалюся ще однією почутою приказкою,— вам доводилося чути таку: грудень поле грудить, а землю студить?
— Цю я знаю. А ось такої, либонь, і не чув: грудень землю грудить і поле студить. Виходить, знацця, як той казав — влітку важко без корови, а в грудні без кожушка. Отож зодягайся щотепліше, бо зимою сонце хоч і світить, та не гріє, а зимне тепло, як мачушине добро. Тому не соромся відкачувати шапку! Груднева пора постійно з прогнозом плутає — то сніг, то завірюха, бо зима коло вуха...
На цьому дідусь зірвався. Душкий кашель не дав йому договорити далі. Він витяг носовичка, прикрив ним вуста. Трохи відкашлявшись, мовив:
— Як там на вулиці, Мотре?
— Мороз своє бере...— сумним голосом відповіли бабуся.
— Нічого не зробиш — надійшла груднева пора. За всіма ознаками місяць буде суворим.
Й одразу ж беруться за прикмети.
Якщо взимку райкова зоря скоро гасне — на холод, а коли вечірня раптово згоряє — на відлигу.
Дим без вітру стелиться по землі — випаде сніг або потепліє.
Починають "плакати" вікна — зменшиться тиск і потепліє.
Кіт шкрябає підлогу — на вітер і завірюху, дере стіну — на негоду, лежить черевцем догори — на відлигу, згорнувся в клубочок і вткнувся писком в лапки — на мороз.
Взимку кінь лягає на землю — перед снігопадом, а перевертається через спину — на відлигу.
Яскраві зірки взимку — на мороз.
Тетеруки й куріпки здіймаються з дерев і відлітають з галяв у глибину лісу — невдовзі почнеться завірюха.
Якщо ворона сидить на верхівці дерева й каркає — бути хурделиці.
Кімнатні птахи мовчать перед заметіллю.
Сова кричить — холод накликає.
— Ну, а ось цю прикмету ти вже сам перевіриш,— каже мені дідусь.— Ідучи додому, придивися: якщо скриплять віконниці чи колодязний журавель, то завтра повіє відлигою. А поки що візьми он там, на покуті, старого календаря і прочитай уголос останню сторінку.
Я витяг приношену довголіттям книженцію, почав роздивлятися її. Вперше в житті мені пощастило тримати в руках дореволюційне видання. На придивок папір ще був міцний, текст розбірливий і гарні ілюстрації. Поспіхом перелистав цупкі сторінки і зупинився там, де йшлося про останній місяць року.
"Назва "грудень",— почав читати вголос,— походить від самого характеру місяця. Із настанням заморозків розбита кіньми дорога перетворювалася в суцільне груддя. З цього приводу казали: грудень на возі витрусить не тільки сіно, а й душу. А що так з давен називали місяць на Україні, то це підтверджує Іпатіївський літопис: "Пойдоша... на кольхь, а по грудну пути, бо тогда мць грудень".
Останній рядок я ледве прочитав. На ньому й зупинив мене дідусь:
— Ти, мабуть, не все втямив з тої цитати. Та це й зрозуміло. Писалася вона понад тисячу років тому. Але вже й тоді, як бачиш, останній місяць року називали груднем. У народі ж — "студнем" та "мочавцем". На Поліссі довгий час жила назва "трусим". Грудень трусить не тільки сніжок, але й погоничів. Тому кажуть: "Груднева дорога не для воза, а для полоза", тобто саней.
Нарешті й тітка Ївга прийшла. Тому ми почали збиратися додому. Дідусь подивився на нас жалібливо-сумними очима.
— То коли вас чекати знову? — запитую дідуся.
— Один Бог святий знає,— відповів хрипкуватим голосом старенький.— Я вже, здається, своє одходив. Тепер ви навідуйтеся на погостини. А календарика можеш собі взяти на згадку. Цікава книжечка!
— Обов’язково прийдемо,— обіцяю дідусеві і ховаю за пазуху цінний подарунок.
Тітка Ївга вивела нас на вулицю. Бабуся довго розпитували, як почувається дідусь, що в нього болить.
— Хоч би зиму пережив,— відказала вона і почала витирати зволожені очі.— Щоночі з’являється гарячка, втрачає пам’ять. Чує душа моя, що йому недовго залишилося жити на цьому світі...
Ми вийшли на дорогу. Темно довкруж, хоч в око ткни. На вулиці ні душі. По обочинах, покліпуючи вогниками вікон, одна до одної тулилися оселі. Зараз, коли поміцнішав морозець, їм, хатам, од такого сусідства, здається, тепліше й затишніше.
У вечірніх сутінках оселі нагадують старих дідусів, що понатягували поверх голів солом’яні стріхи-капелюхи і попихкують сизим димком. З димарів, наче з люльок, він в’ється й зникає в темному безмежжі ночі.
Йдемо мовчки. Нарешті я не втримуюсь, забігаю поперед бабусі.
— Це правда, що дідусь уже ніколи більше не прийде до нас на погостини? Хто ж тоді розповідатиме мені прислів’я та приказки, народні прикмети?..
Бабуся пригортають мене до себе і довго не відпускають.
— Нічого, онучку, не зробиш. Хто народився, неодмінно має одійти. Такий закон життя. Ми вже прожили своє, щось доброго зробили, чогось не встигли, але намагалися зберегти все краще з попередніх поколінь. Тобі ж велено долею продовжити наш рід.— І, щоб якось розвеселити мене, додають: — Бачиш, як дрібно миготять у небі зорі? То — на холод. Прийшов, кажуть, грудень — приніс студень...
Але мені зараз не до прикмет. Важкий клубок підкочується до горла. Перед очима стоїть дід Тарас, його теплі й ласкаві очі лагідно усміхаються й мовби говорять: "Ну що це ти, хлопче, розкис? Подивися довкола, яка красива зима! Милуйся нею, радій літам молодим. У тебе ще все попереду. Тільки зумій мудро розпорядитися своїм майбутнім. Але при цьому пам’ятай — життя людське коротке, тому потрібно встигнути зробити багацько добра. Отже, свій зачинок маєш починати сьогодні. На довгій життєвій ниві тобі всього доведеться скуштувати. Головне, не піддавайся розпачу, завжди і в усьому будь чесним і непоступливим, не зраджуй свій народ. Пам’ятай, що ти його дитя. А діти мають знати, чийого вони племені-роду..."
— Там, мабуть, уже й вечеря вихолола, ходімо швидше додому! — Бабуся беруть мене за руку, і ми поволі йдемо Забудською вулицею.
Вузька стежка круто повертає до нашої хати. А ось і криниця. Над нею схилився високий журавель, тримаючи в дзьобі бляшане відерце. Я прислухаюся, чи не поскрипує він. Ні, мовчки стоїть. Отже, як казав дідусь, мороз не відступить.
Це була остання дідусева прикмета, яку я запам’ятав з його мудрих вуст...
За матеріалами. Василь Скуратівський. "Погостини". Збірка оповідань. Малюнки Яни Гавриш. м. Тернопіль, Видавництво "Навчальна книга – Богдан", 2007 рік, 112 с.
Усі оповідання зі збірки "Погостини" Василя Скуратівського на нашому сайті:
