На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

Павло Загребельний. Роман "Роксолана" (завантажити, читати, слухати)


Павло Загребельний. Роксолана. Роман (завантажити, читати, слухати)

 

Павло Загребельний

РОКСОЛАНА

(історичний роман)

 

Видатний український письменник Павло Загребельний у своєму романі "Роксолана" змальовує події XVI століття, розповідає про дивовижну долю дівчини з Прикарпаття. Настася Лісовська пройшла через невольничу Кафу, на великому стамбульському базарі її продали вдруге. Завдяки сильній волі, незвичайному розумові і молодості полонянка-українка стала дружиною Сулеймана Пишного (Завойовника) — султана Османської імперії, швидко осягла вершини тодішньої східної і європейської культури. Відома світові під іменем Роксолани, ця славетна жінка відігравала значну роль у політичному житті ісламської країни. 

 

Завантажити книгу Павла Загребельного "Роксолана" (djvu.zip)

Завантажити текст книги Павла Загребельного "Роксолана" (txt.zip)

 

 

Зміст книги:

 

На відео: аудіокнига Павла Загребельного "Роксолана". Книга 1 - "Вознесіння". Читає Галина Довгозвяга.

 

 

Павло Загребельний. Роксолана. Роман (завантажити, читати, слухати)

 

Книга перша

ВОЗНЕСІННЯ


МОРЕ


     
        О біле каміння серце посічу... 
        П. Тичина


Назвали його Чорним, бо чорна доля, і чорні душі на ньому, і діла теж чорні. Кара Деніз — Чорне море.

На Чорному морі на білому камені 
Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє. 
Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає. 
Що на Чорному морю недобре ся починає. 
Що на небі усі звізди потьмарило, 
Половину місяця в хмари вступило, 
А із низу буйний вітер повіває, 
А по Чорному морю супротивна хвиля вставає...

Не вставала злоспротивна хвиля проти турецької кадриги, море було тихе, вітер починався щодня по заході сонця, дув цілу ніч з берега, але вода лиш злегка брижилася від нього, на ранок залягала мертвота на водах і в повітрі, лиш по обіді війне свіжий вітерець, повертає за сонцем, мовби женеться за ним, і вмирає надвечір разом із сонцем....

 

Читати далі першу книгу "Вознесіння" роману Павла Загребельного "Роксолана" у текстовому форматі

Завантажити першу книгу "Вознесіння" роману Павла Загребельного "Роксолана" (txt.zip)

 

За матеріалами: Павло Загребельний. "Роксолана". Роман. Художник М. Лохманова. Київ, видавництво художньої літератури "Дніпро", 1983 р., 583 с.

 

 

* * *

 

 

На відео: аудіокнига Павла Загребельного "Роксолана". Книга 2 - "Страсті". Читає Галина Довгозвяга.

 

Павло Загребельний. Роксолана. Роман (завантажити, читати, слухати)

 

Книга друга
     
СТРАСТІ


    КРОВ


Від Ібрагіма не лишилося навіть його улюблених дзеркал. Хатіджа не захотіла взяти жодного, бо кожне з них ще мовби зберігало в своїх таємничих глибинах бліде відбиття того, хто зганьбив її царський рід. Султанські еміни, яким звелено було забрати майно колишнього великого візира до державної скарбниці, зацікавилася тільки коштовними оправами. Навіть яничари, які загосподарювали в Ібрагімовім палаці, всупереч своєму узвичаєнню, не стали трощити дзеркал, щоправда, не від забобонного побоювання лиха, а скорше від тверезого розрахунку, бо все це добро можна було відправити на Бедестан і розпродати там хоч і за півціни, але ж однаково мати зиск більший, ніж від потовченого скла...

 

Читати далі другу книгу "Страсті" роману Павла Загребельного "Роксолана" у текстовому форматі

Завантажити другу книгу "Страсті" роману Павла Загребельного "Роксолана" (txt.zip)

 

 

* * *

 

Павло Загребельний. Роксолана. Роман (завантажити, читати, слухати)

    

    
ВТІШАННЯ ІСТОРІЄЮ
    
Авторське післяслово

 

Читати авторське післяслово роману Павла Загребельного "Роксолана" у текстовому форматі


    
Цей роман не міг далі продовжуватися. Він вичерпався зі смертю головної героїні. Про що цей роман? Про час, страх і смерть? Цілком можливо, але не так безпредметно, бо автор не філософ і навіть не історик, а тільки літератор. Щоправда, чимало авторів історичних романів часто похваляються своїми відкриттями, які вони буцімто зробили вгадуванням документів, знайдених уже після їх опису в романах, знаходженням ланок, яких бракувало для цільності тої чи іншої теорії, проникненням у те, що лежало перед людством за сімома замками й печатями.
Автор цієї книжки далекий від таких амбіцій. Письменник — не вчений. Ми повинні щиро визнати, що наука дає літературі незмірно більше, ніж може їй дати література.
Письменникові слугує все: документи, легенди, хроніки, випадкові записи, дослідження, речі, навіть нездійснені задуми. А чим може прислужитися історикові сам письменник? Спостереженнями й дослідженнями непередаваності людського серця, людських почуттів і пристрастей? Але історія далека від пристрастей, вона позбавлена серця, їй чужі почуття, вона має «добру й злу внимать равнодушно», бо над нею панує неподільно сувора диктатура істини.
Єдине, що може письменник, — це створити історикові, як і всім іншим людям, той чи інший настрій, але й це, як мені видається, не так уже й мало. Пишучи історичний роман, ти вихоплюєш з мороку забуття окремі слова, жести, риси обличчя, постаті, образи людей або лиш їхні тіні, та й це вже так багато в нашому впертому і безнадійному змаганні з вічністю.
Людська пам'ять входить до історичного роману таким самим неодмінним знаряддям, як елемент пізнання до твору про сучасність. Історія в звичному для нас розумінні стала відомою стародавнім грекам у творіннях мілетських учених Анаксімена і Анак-сімандра. Осмислювати історію, минуле людина стала тільки тоді, коли усвідомила себе істотою суспільною, себто навчилася судити про те, що відбудеться в майбутньому.
Питання про відношення минулого й сучасного не тільки актуальне в ідеологічних битвах дня нинішнього, — воно має величезне практичне значення для тих способів і масштабів, з допомогою яких досвід і культура епох минулих помагає нам творити сьогоднішнє життя. Маркс зазначає з цього приводу: «Так званий історичний розвиток грунтується взагалі па тому, що новітня форма розглядає попередні як ступені до самої себе» (К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. 12, й, 688). Ленін прямо говорив: «...тільки точним знанням культури, створеної всім розвитком людства, тільки переробленням її можна будувати пролетарську культуру» (В. І. Ленін, Повне зібрання творів, т. 41, с. 290).
Можуть спитати: а чому автор обрав саме XVI століття і не когось із титанів Відродження, а слабу жінку? Справді: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тіціан, Дюрер, Еразм Роттердамський, Лютер, Торквемада, Карл V, Іван Грозний, Сулейман Пишний — скільки імен і яких! І зненацька проламується крізь їхні гущавини ім'я жіноче, стає на боротьбу з самою Історією, отримує навіть деякі перемоги, стає славним, але згодом стає здобиччю легенди, міфа.
П'ятнадцятилітню доньку рогатинського попа Анастасію Лі-совську захопила в полон татарська орда, дівчину продали в рабство, вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана, вже за рік вибилася з простих рабинь-одалісок в султанські жони (їх не могло бути згідно з кораном більше чотирьох), стала улюбленою жоною султана, баш-кадуною, майже сорок років потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу. 
Венеціанські посли-баїли в своїх донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (бо так по-латині звано тоді всіх руських людей), під цим ім'ям вона зосталася в історії. Але зосталася лише тінню й легендою — то навіщо ж воскрешати тіні минулого? Хіба щоб поповнити пантеон українського народу ще й жіночим іменем? Мовляв, греки мали Таїс, римляни — Лукрецію, єгиптяни — Клеопатру, французи — Жанну д'Арк, руські — бояриню Морозову, а ми — Роксолану? А може, слід, нарешті, поєднати історію цієї жінки з історією її народу, з'єднати те, що було так жорстоко й несправедливо роз'єднано, бо зведена докупи доля окремої особи і цілого народу набуває нового виміру.
Так багато запитань, так багато проблем, і все ж автор вирішив замахнутися на ще значніше. Досі Роксолана належала переважно легенді, міфології — в романі зроблено спробу повернути її психології.
Досі постать Роксолани була безплотною, часто ставала об'єктом псевдопатріотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як своєрідний рупор для їхніх розумувань, — тут вона, як принаймні здається авторові, віднаходить ті необхідні виміри і якості, які роблять її особистістю. Власне, роман — це історія боротьби нікому не знаної дівчини й жінки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти і вберегти себе, а тоді вознестися над оточенням, може, й над цілим світом. Бо, як сказав ще Гете: (Народи, раби й переможці завжди визнавали, що найвище благо людини — її особистість).
Буває життя таке жорстоке, що не лишається жодної хвилини для розмірковувань над абстрактними проблемами, воно ставить перед людиною тільки найконкретніші питання, тільки «так» чи «ні», тільки «бути» чи «не бути». Таким видалося все життя Роксолани. Навіть у каторжників па турецьких галерах, здається, було більше вільного часу, ніж у цієї жінки, нестерпно самотньої, виснаженої змаганням за своє життя, за свою індивідуальність. Тим цінніша й повчальніша її перемога над самою собою. Значення такої перемоги не втрачається і в наш час, на жаль, такий багатий спробами знищити людську особистість, знівелювати її, позбавити неповторності, затоптати, не зупиняючись для цього ні перед якими засобами.
І ось приходять з минулого великі тіні й дають нам моральні уроки.
Невже ми станемо відмовлятися від них?
Леонардо да Вінчі казав: «Гарний живописець повинен писати дві головні речі: людину і уявлення її душі».
В цьому романі два протилежні полюси — Роксолана і Сулейман. Як вони уявляються авторові? Коли зняти з них усі нашарування, всі соціальні оболонки, вони постають перед автором просто людьми, але людьми неоднаковими, бо над Роксоланою тяжіє археологія знання: «Що я можу знати?», а Сулейман перебуває під гнітом генеалогії влади: «На що я можу сподіватися?» Тільки третє запитання з відомої кантівської тріади поєднує їх:
«Що я маю робити?» Але й тут їхні шляхи розходяться: Роксолана йде за розумом, Сулейман — за силою.
Вся наша гідність і наш порятунок — у думці, в розумі. Тільки думка, мисль возвишає нас, а не простір і час, яких нам ніколи ні подолати, ні заповнити. В цьому відношенні Роксолана стоїть вище від Сулеймана, який змагався з простором і часом, тоді як вона змагалася тільки з стражданням і єдину зброю мала для цього — мисль, розум!
А як казав Паскаль, слід схилятися і перед тими, хто шукає істину, навіть зітхаючи.
Шістнадцяте століття для нас — це Сікстинська капела Мікеланджело і «Монна Ліза» Леонардо да Вінчі, Реформація і Селянська війна в Німеччині та «Утопія» Томаса Мора, великі географічні відкриття і безліч технічних винаходів, які знаменували настання ери прогресу. 
Однак не забуваймо, що автора «Утопії» англійський король Генріх VIII стратив за те, що той став на заваді в його черговому одруженні, німецька реформація скінчилася тим, що Лютер зрадив простий люд, відступившись від нього в рішучу хвилину, а поряд з могутніми, повними життя творіннями Мікеланджело, Леонардо, Тіціана і Дюрера тоді ж таки з'явилися похмурі видіння Ієроніма Босха, що змогли розтривожити навіть черству душу Філіппа Іспанського, а Брейгель, прозваний Мужицьким, у своїх дивовижних картинах відверто знущався з безглуздої суєти довколишнього життя, висміював нікчемну метушняву і дріб'язок. 
Та навіть цьому закоріненому в просте життя фламандцеві ставало моторошно в тих жорстоких часах безвиході й безнадії, і тоді він писав такі картини, як «Сліпці», де в кількох зрозпачених постатях зображено мовби все людство, яке наосліп мчить, спотикаючись, не знати куди й навіщо.
Коли ми сьогодні говоримо, що шістнадцяте століття було століттям титанів, то вимушені визнати, що титанізм той виявлявся, на жаль, не тільки в звершеннях корисних і плідних, але й у злочинах. Шекспірові, який своїм генієм мав завершити епоху Відродження, не треба було вигадувати ні кривавих королів, ні королев, які не могли відмити рук од людської крові, — для цього досить було озирнутися довкола. Скажімо, прототипом леді Макбет могла стати будь-яка з тогочасних королев Англії або Шотландії — Єлизавета, Марія Тюдор чи Марія Стюарт.
Сучасники, звиклі до жорстокості й підступності володарів, ставали занадто легковірними, коли йшлося про злочини й убивства. Не маючи точних свідчень, не сподіваючись на встановлення істини, іноземні посли, мандрівники, дієписці, полемісти мерщій хапалися за перші-ліпші чутки, ставали жертвами маловартісних і не вельми ймовірних поголосок. 
Так з непевності, таємничості, пліток і наклепів, якими щільно оточена була постать Роксолани в час її життя, вже для сучасників, надто ж для потомних, ця жінка постала не тільки всемогутньою, мудрою і незвичайною в своїй долі, але й незрівнянно злочинною, такою собі леді Макбет з України. Цьому сприяли неперевірені, часом вигадані донесення з Царгорода венеціанських послів Наваджеро і Тревізано, листи австрійського посла Бусбека, звістки французького посла у Венеції де Сельва, позбавлена будь-якого наукового значення компіляція бургундця Миколи Моффанського, видана у Франкфурті-на-Майні 1584 р., та ілюстрована праця Буасарда «Життя й портрети турецьких султанів» (Франкфурт-на-Майні, 1596 р.).
Ми не дивуємося османським історикам Алі-Челебі (XVI ст.), Печеві й Солак-заде (XVII ст.), які .вільно й розлого переповідають неперевірені чутки про підступність Роксолани, бо не в традиціях мусульманських компіляторів було дошукуватися істини тоді, коли йшлося про жінку, та ще й чужинку. Відомо ж, що коли складається якась традиція, то ламати її вже ніхто не хоче. Вже в 1979 р. в Стамбулі вийшла книжка Зейнепа Дурукана «Гарем палацу Топкапи», де автор знову змальовує Роксолану-Хуррем як жінку підступну, злочинну і жорстоку, хоч, щоправда, й намагається пояснити цю жорстокість прагненням порятувати себе і своїх дітей.
Європейські письменники не відійшли від цього задавненого погляду на Роксолану, і ще польський поет Самюель Твардовський (1595 — 1661) у своїй поемі «Велике посольство» повторив усі звинувачення проти Роксолани, хоч міг би спростувати бодай деякі з них, скориставшись своїм перебуванням у Стамбулі.
Про Роксолану написали романи німецький письменник Йоганн Тралоу і фінський Мікі Вальтарі. У Тралоу Роксолана стала чомусь донькою кримського хана, яку захопили в полон запорозькі козаки, а вже від них вона потрапляє в гарем турецького султана. Роман, власне, всуціль будується на таких анахронізмах і дивних вигадках і не заслуговує ні на яке серйозне прочитання.
Вальтарі в своїх історичних писаннях взагалі полюбляє жахи, а ще більше — нехтування навіть відомими історичними джерелами. Це він продемонстрував, скажімо, в своєму історичному романі «Єгиптянин Сінух», в якому від відомого в науці папірусу Сінуха не зосталося ні сліду, зате панує невтримна і неконтрольована авторська фантазія. Те саме Вальтарі зробив і з Роксоланою, зобразивши її вже й не просто леді Макбет з України, а такою собі відьмою з Лисої гори.
Не вельми прислужилися мені у встановленні істини й писання українських авторів різних часів. Там теж панує незадокументована вигадка, щоправда, характеру вже всуціль апологетичного: Роксолана зображується мало не святою, вона бореться за свободу рідної землі, домагається у султана припинення татарських нападів на Україну (насправді їх було понад тридцять за час її панування), розбудовує й зміцнює Запорізьку Січ (насправді Січ постає тільки по смерті Роксолани) і т. д. Все це принижує і саму Роксолану і її невдалих славохвальців.
Автор цього роману вирішив піти шляхом якнайточнішого дотримання історичної істини, використовуючи для цього тільки вірогідні джерела і документи і жорстоко відкидаючи все непевне. Мимоволі виникала спокуса наповнити книжку якомога більшим числом документів, але знаючи, якими обтяжливими стають документи у багатьох сучасних книжках, автор намагався утримуватися від цієї спокуси, тільки вряди-годи включаючи в текст роману автентичні листи Роксолани (до Сулеймана і до польського короля Зигмунта Августа), уривки з деяких її віршів, взірці тогочасної стилістики з султанських фірманів, османських і вірменських хроністів та ще, ясна річ, зразки східної поезії.
Лише зрідка автор, не сподіваючись мати потрібний документ, ішов шляхом логічної вибудови, але й тут намагався підпирати свої будування фактами, які оточували б його й підтримували так само, як кам'яні контрфорси підтримують споруду готичного собору. Це можна було б проілюструвати на прикладі розділу «Дніпро». Про експедицію дяка Ржевського по Дніпру відомо з російських літописів, писали про неї всі історики, починаючи від Карамзіна і Соловйова, але ніде не знайдемо пояснень виникнення цієї незвичайної експедиції і майже не знаємо докладних подробиць. 
Є непевна згадка про полоненого, який «вибіг з Криму» і сказав про можливий напад кримців, хоч це не могло б стати причиною для спорядження такого великого походу. Хронологічно експедиція Ржевського припадає саме на ті каламутні часи, коли в Туреччині сталося повстання Лжемустафи, коли боротьба за султанський престол була в розпалі, коли Сулейман так виснажив свою державу, що вимушений був укласти мир з перським шахом і відступити з порожніми руками після мало не трирічної війни. 
Мабуть, Роксолана саме в цей час слала й слала свого повіреного Гасан-агу (постать не вигадана, бо названа в листах Роксолани) до польського короля, намовляючи того вдарити по кримському васалу султана. Цілком імовірно, що, знаючи нерішучість Зигмунта Августа, могла Роксолана звеліти Гасанові в разі невдачі у короля кинутися до молодого й забіяцького московського царя Івана Васильовича, який уже завоював на той час Казанське царство і мірився зробити те саме з Астраханню. З історичних джерел відомо, що римські папи, вже починаючи з XV століття, зав'язують тісні дипломатичні взаємини з Москвою, намагаючись використати могутніх московських князів у своїй нестихаючій війні з османською Туреччиною. Флорентійський собор, шлюб Софії Палеолог з Іваном III — ось ті кроки (хай і невдалі), які робило папство в цьому напрямку ще в XV ст.
В XVI ст. значення Московії як політичної сили виросло неймовірно. «Изумленная Европа, в начале царствования Ивана едва замечавшая существование Московии, стиснутой между татарами й литовцами, была поражена внезапным появлением на ее восточных границях огромного государстваа (Цитую за виданням: Академия наук СССР. Институт всеобщей истории. Средние века. Сборник. Выпуск 34. М., «Наука», 1971, с. 206 — 207).
Папа Лев Х намагався домовитися з російським урядом про церковну унію і спільну боротьбу з турками. Хоч йому це не вдалося, папа Климент VII продовжує політику перетягування Москви на свій бік. Відомий з тих часів великий лист астронома й теолога Альберта Піттіуса, що писав під псевдонімом Кампензе, — це фактично перша політична брошура про Московську державу. Цікавість до Московії була така велика, що на замовлення архієпископа Казенського італієць Паоло Джовіо робить опис Московської землі зі слів Дмитрія Герасимова, посла Василія III до папи Климента VII. Вся перша половина XVI століття — це наростання зацікавленості католицького світу своїм імовірнимспільником у боротьбі проти поганих, про що свідчать досить відомі посольства в Москву Сигізмунда Герберштейна, а також його славетні «Записки про Московські справи», так само, як «Трактат про дві Сарматії» Матвія Міховського (Краків, 1517, 1521).
Чи ж треба доводити, що в своїх пошуках сили, яка могла б виступити проти султана, Роксолана, що прекрасно знала політичну обстановку, теж могла б, зрештою, звернути свій погляд па далеку Московію, надто що там жили єдинокровні брати її нещасного народу? Таємний посол турецької султанші міг бути саме потрібним поштовхом для спорядження експедиції Ржевського, бо без цього поштовху ми не знайдемо для неї ніякого вірогідного пояснення. Історики й не пробували знайти це пояснення, бо їм бракувало документів. Романіст має право піти шляхом припущення. Література тим і приваблива, що в ній все можна вигадати. Окрім психології.
Автор доволі скептично ставиться до своїх писань, сумніви шарпали його серце і під час роботи над першою книгою Я не можу сказати, що написав занадто багато, історичних романів, зате можу з усією відповідальністю стверджувати, що списав уже досить багато паперу на ці книжки.
І що ж?
Головне в літературі — написати. Але написати так, щоб люди прочитали, поєднати людські серця, примусити їх здригнутися. Бо коли немає отого здригання людського серця, немає й літератури, хоч що б там хто казав. Час можна приголомшити на якусь коротку мить, але підкорити, примусити схилятися перед фальшивими цінностями — ніколи не вдавалося і не вдасться нік «Роксолани». Втішання історією? Якби ж то! В написаній п'ять років тому «Євпраксії» я згадував книжку вбитого напівписьменним варварським монархом Теодоріхом католицького філософа Боеція «Соnsolatio рhilosophіае» («Втішання філософією»). В першій книзі своєї праці Боецій писав: «Якої ж свободи ми могли ще сподіватися? О, якби хоч яка-небудь була можлива!» Я відчував дедалі виразніше, що «Роксолана», коли й лишає мені якусь свободу, то хіба що свободу для сумнівів і зневіри.
І ось я в Стамбулі і стою коло південної, поверненої до Мекки, стіни найбільшої стамбульської мечеті Сулейманіє перед гробницею-тюрбе жінки з України. Роксолана, Хуррем, Хасекі— все це її імена, під якими вона знана світові. Турки ще й сьогодні звуть її Хуррем. У Стамбулі велика міська дільниця носить ім'я Хасекі, на тій дільниці — збудована Роксоланою мечеть, притулок для убогих, лікарня — все це на місці Аврет-базару, на якому колись продавали людей у рабство. А тут, коло мечеті Сулеймана Пишного, поряд з його величезною восьмигранною гробницею, — теж кам'яна і теж восьмигранна усипальниця його жони Роксолани, єдиної султанші в тисячолітній історії могутньої Османської імперії, взагалі єдиної в усій історії цієї землі жінки, яка удостоєна такої честі.
Чотириста років стоїть ця гробниця. Всередині під високим куполом Сулейман звелів вирізьбити алебастрові розети й прикрасити кожну з них безцінним смарагдом, улюбленим самоцвітом Роксолани. Коли помер Сулейман, його гробницю гак само прикрасили смарагдами, забувши, що його улюбленим каменем був рубін.
Де ті смарагди? Надто багато тяжких часів було за ці чотириста років, щоб збереглися безцінні коштовності. Але гробниці стоять. І біля узголів'я Роксоланиного кам'яного саркофага лежить на потемнілій від часу дерев'яній підставці ветхий коран. Понад триста років читав тут ходжа священну книгу мусульман. У ній можна знайти чимало гірких слів про людське життя. «І коли похована живою буде спитана: за який гріх вона вбита?» На жаль, таких слів тут ніколи не читали, а тільки ті, де аллах великий і всемогутній і де він грозиться простій людині, де невтомно закликає: «Бийте їх по шиях, бийте їх по всіх пальцях!»
І ось там, стоячи коло Роксоланиної гробниці, автор чомусь подумав, що ця жінка мав помогти йому в його намірах, хоч би які зухвалі (або й безнадійні!) вони не були.
Взагалі коли починаєш писати роман (надто ж історичний), створюється враження, ніби все тобі йде до рук, з'являється безліч людей, що готові прийти на поміч, несподівано виходять з друку потрібні тобі книжки, хоч досі вони могли лежати десь цілі віки, археології викопують те, про що ніхто й не мріяв, теоретики висувають теорії, без яких твій роман був би неможливий. Чим це все пояснити? Містика, неприродність? Може, це те, що звуть осяянням? Ти відчув ту мить, коли можна братися за те чи інше, і тоді як винагорода за сміливість — злива несподіваних дарунків.
Ти син часів своїх і маєш відчувати їхній голос, їхній поклик.
Можна було б назвати безліч людей, які прийшли авторові на допомогу в його роботі над цим романом, чи то даючи поради, чи надсилаючи рідкісні книги, чи роблячи виписки з архівів і навіть таких славетних книгосховищ, як єреванський Матенадаран. Можна б перелічити праці великих наших тюркологів Кримського й Гордлевського, австрійського орієнталіста Хаммера і югославського Самарджича. Можна б описати мандри авторові в усі ті землі, про які йдеться в книжці. Можна б просто укласти список джерел, як це водиться в учених публікаціях.
Але ж література — не наука і автор — не дисертант.
«Роксолана» — це тільки роман. Автор зробив усе, що міг. Тепер настала черга для читача. Може, йому буде часом тяжко над сторінками цієї книжки. Авторові теж було нелегко. Історією не завжди можна втішатися — в неї треба ще й учитися. 

 

Павло Загребельний. Роксолана. Роман

За матеріалами: Павло Загребельний. "Роксолана". Роман. Художник М. Лохманова. Київ, видавництво художньої літератури "Дніпро", 1983 р., стор. 575 - 582.
Текст взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua. У *.txt форматував Віталій Стопчанський.

 


Останні коментарі до сторінки
«Павло Загребельний. Роман "Роксолана" (завантажити, читати, слухати) »:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар