Павло Загребельний РОКСОЛАНА Книга друга СТРАСТІ КРОВ Від Ібрагіма не лишилося навіть його улюблених дзеркал. Хатіджа не захотіла взяти жодного, бо кожне з них ще мовби зберігало в своїх таємничих глибинах бліде відбиття того, хто зганьбив її царський рід. Султанські еміни, яким звелено було забрати майно колишнього великого візира до державної скарбниці, зацікавилася тільки коштовними оправами. Навіть яничари, які загосподарювали в Ібрагімовім палаці, всупереч своєму узвичаєнню, не стали трощити дзеркал, щоправда, не від забобонного побоювання лиха, а скорше від тверезого розрахунку, бо все це добро можна було відправити на Бедестан і розпродати там хоч і за півціни, але ж однаково мати зиск більший, ніж від потовченого скла. Несподівано з-за моря припливло ще одне дзеркало для Ібра-гіма. Вже для мертвого. Коло стамбульських причалів завжди повно було роззяв, які зустрічали кожне судно, так ніби сподівалися, що привезе воно для них щасливу долю. Посилав туди своїх людей і Гасан-ага, воліючи без прогайки мати вісті, які линуть з морськими вітрами. Ось так один з його Гасанів і довідався, що на щойно прибулій венеціанській барці привезено в дарунок Ібрагімові величезне дзеркало. Баркою тою приплив до Стамбула посланий самим дожем Венеції Андреа Гріті славетний художник Вечелліо з кількома своїми учнями. Дож прислав свого улюбленого художника на прохання сина Луїджі Гріті, ще не знаючи, що син уже мертвий, так само, як не знав про смерть великого візира Ібрагіма той, хто посилав йому в дарунок рідкісне дзеркало. Власне, про те дзеркало і про художника Гасан-ага негайно повідомив свою повелительку, випереджаючи навіть всюдисущих султанських улаків-донощиків. Він переслав Роксолані коротенького листа і ще того самого дня одержав от султанші повеління забрати з барки дзеркало і передати гаремним євнухам, які поставлять його в кйошку Гюльхане, оновленому Сулейманом для улюбленої своєї жони під час її останніх хворощів. Про художника Роксолана не згадала, не цікавилася й тим, хто прислав Ібрагімові дзеркало, але Гасан-ага однаково ж знав, що колись вона може спитати й поцікавитись, бо була не тільки султаншею, а передовсім жінкою — примхливою, незбагненною і загадковою. Тому мав збирати відомості й про це. Дзеркало було розкішне. Величезне, на півстіни, у важкій золоченій рамі, що вгорі мала вигляд стрілчатої арки, над якою зависли двоє усміхнених золотих янголят з оливковими гілочками в руках. Кому принесуть вони жаданий мир і чи принесуть? Дзеркало прикрасило зал прийомів у Гюльхане, воно сподобалося самому султанові, але й Сулейман виказав стриманість, гідну володаря, не спитавши, звідки воно. Роксолана сказала йому про художника, присланого дожем Венеції. — Я вже знаю. Це Луїджі Гріті попросив свого батька. Хотів, щоб було, як за великого Мехмеда Фатіха, коли Венеція теж присилала до Стамбула свого найкращого художника. Навіть мервий. Гріті робить мені послуги. Я повинен відомстити за його смерть, належно покаравши угорців і цього зрадливого молдавського воєводу Рареша. — Ви знову підете в похід, мій падишаху? Заради якогось мертвого купця-іновірця? — Він був моїм другом. — Здається, він був ще більшим другом Ібрагіма. — Гріті вбито, коли він виконував нашу високу волю. Цей злочин не може лишатися безкарним. — Знов кари і знову кров? Мій повелителю, мені страшно. Чи не впаде колись ця кров на наших дітей? — Це кров невірних. — Але ж однаково вона червона. Людська кров. Скільки її вже пролито на землі? Моря цілі. А все мало? І тільки й думок: як пролити ще більше? Ваша величність, не лишайте мене саму в Стамбулі! Зупиніть свій похід. Візьміть квітку в руки, як колись Фатіх, і хай той венеціанець намалює вас, як намалював колись Фатіха його попередник. — Звичай забороняє зображувати живі істоти, — нагадав султан. — Змініть звичай, мій повелителю! Заборонити живе — чи не це робить людей кровожерними, злочинно байдужими до живого життя? — Чого варте людське життя, коли маєш намір змінити світ? — урочисто мовив Сулейман. — Винен не той, хто вбиває, а той, хто вмирає. Ворог ворогові не читає коран. Роксолана дивилася на цього загадкового чоловіка, не знаючи, любити чи ненавидіти його за цю впертість, а він втомлено опускав повіки, лякаючись очей своєї Хасекі, очей кольору такого неосяжного і недосяжного, як і її серце. — Прийми цього живописця, — милостиво всміхнувся він, — для нього це буде неймовірно висока честь. — Він малював римського папу, імператора, королів. — Але ніколи не мав честі говорити із всемогутньою султаншею. Роксолана засміялася. — Мій султане, ця поважність мене просто вбиває! Я б радше воліла бути безжурним дівчиськом, ніж всемогутньою султаншею. Він теж спробував скинути з себе надмірну поважність, що межувала з загрозою скам'яніння. — І моєму серцю наймиліша завжди Хуррем розсміяна і розспівана. Чому б не мала ти сміятися й співати тепер? Ні перепон, ні перешкод. — А може, тільки й смієшся та співаєш, коли є перепони й перешкоди? Хочеш їх пересміяти й переспівати, бо як ще інакше їх усунеш? Радістю збороти лихе. — Я хочу, щоб у тебе тепер завжди була радість. Щоб ти користувалася радістю, як даром аллаха. І ніхто не смів стати па заваді. Ти приймеш венеційського живописця, може, приймеш і посла Пресвітлої Республіки, хай побачать, у якому щасті й багатстві ти живеш. — Баїли пишуть про це вже десять років. Скільки їх присилала сюди Венеція, а всі однакові. Живуть плітками, як жінки в гаремі. — Ти належиш тепер до світу чоловічого, — вдоволено зауважив Сулейман. — Мала втіха, — гірко усміхнулася Роксолана. — В цьому суворому світі немає щастя, а тільки його марні замінники: слава, багатство, становище, влада. Він спохмурнів: «А велич?» Вона згадала слова: «І він упав, і падіння його було велике», але промовчала. Тільки подивувалася, що султан забув посилатися на спасенний коран, як то робив щоразу. — Згадай, як ми приймали польського посла, — сказав Сулейман, — і який вражений він був, побачивши тебе поряд зі мною на троні, а ще коли ти звернулася до нього по-латині й по-польськи. Роксолана засміялася, згадавши збараніння пана Опалінського. — Я передав польському королеві листа, де було сказано: «В якому щасті бачив твій посол Опаліпський Твою сестру, а мою дружину, нехай сам Тобі скаже...» — Немає меж моєї вдячності, — прошепотіла Роксолана. — І моєї любові до тебе, — глухо промовив султан. — Кожен спогад про тебе світиться мені в найгустішій пітьмі, мов золота зоря. Я пришлю тобі свої вірші про це. — То буде безцінний дарунок, — огорнула вона його шепотом, як шовком. Перш ніж зустрітися з венеціанцем, покликала до себе Гасана. Попри своє видиме могуття, не мала іншого місця для таких зустрічей, окрім покоїв Фатіха у Великому палаці, затісних серед довколишньої розкоші, а тепер ще й обтяжених лихою славою після тої ночі таємничого вбивства Ібрагіма, яке сталося тут. Щоправда, було в тих покоях і те, що приваблювало Роксолану, мовби повертаючи в навіки втрачений світ. Малювання Джентіле Белліні на стінах. Обриси далеких міст, людські постаті, бар-вистий одяг, голі тіла, невинність і гріховність, розкіш і марнота. В малюваннях венеціанця було відбито все людське життя з його долею й недолею. Чудо народження, перший погляд на світ, перший крик і перший крок, несміливість і зухвальство, радість і відчай, нудьга щоденності й шепоти захвату, а тоді несподіване лихо, падіння, майже загибель, і все починається заново, ти хочеш знов прийти на світ, який тебе жорстоко відкинув, але не просто прийти, а перемогти, подолати, підкорити, запанувати; тепер перешкоди вже не дріб'язкові й нікчемні, ти кидаєш виклик самій долі, доля покірливо стелиться тобі до ніг, возносить тебе до вершин, до небес — і все лиш для того, щоб побачила ти з височин падоли й урвища, темні безодні неминучої загибелі, яка судилася тобі від народження, почула прокляття, що темним хором супроводжують кожен твій вчинок. І захват твій, виходить, не справжній, а вдаваний, і світ, яким ти заволоділа, попри всю його видиму барвистість, — насправді сірий і безбарвний, і довкола пітьма, пастки і вічна безвихідь. Як сказано: «Хоч де б ви були, захопить вас смерть, коли б ви були навіть у вознесених баштах». Але то було в дні, коли вона ще задихалася од відчаю, коли безнадійна самотність і сирітство терзали її душу, і вона гарячково придивлялася до цих малювань, неначе до власної долі, і, може, бачила в них навіть те, чого там не було, і тільки її зболена уява населяла барвистий світ безжурного венеціанця химерами й жахами. Тепер проходила повз них, не повертаючи голови. Могла дозволити собі розкіш неуваги, величавої знудьгованості, вже не було лякливо розкритих очей, нависали над ними повіки обважнілі, перлисто-тверді, султаншині повіки над султаншиними очима. Все однаково безвартісне, крім самого життя. Сиділа на шовковому диванчику, підібгавши під себе ноги, з недбалою вишуканістю обстелившись широким яскравим вбранням, терпляче ждала, поки служебки розставляли на восьмигранних столиках солодощі й плоди, впівока стежила за навмисним швендянням євнухів, на яких могла б нагримати, щоб щезли з-перед очей, але однаково ж знала, що позачаюготься довкола покоїв Фатіха, щоб стерегти її, пильнувати, наглядати, не довіряти. Принизлива очевидність рабства, хай і позолоченого. І Гавана, як і завжди, привів велетенський кизляр-ага, вклонявся перед султаншею до самої землі, не зводив з неї рабського погляду, а з покою не йшов, стовбичив коло дверей, хоч і знав, що, як завжди, буде ганебно вигнаний самим лиш киванням пальчика Роксоланиного. Але сьогодні Роксолана була милостивішою до боснійця, подарувала йому навіть два слова. — Іди геть, — сказала йому ласкаво. Ібрагім, кланяючись, позадкував за двері, щоб зачаїтися там з усіма своїми обшкрібками, яких час од часу впихатиме до покою, щоб швендяли туди-сюди, нагадували про невтомне стеження, про неволю в золотій клітці. — Що на світі? — спитала Роксолана свого сповіреного, киваючи Гасанові, щоб сів і пригощався султанськими присмаками. — Метушаться смертні, — безжурно мовив Гасан. — Це видно й з гарему. Розкажи про те, чого я не бачу. Ще не хотіла говорити пі про які справи, шукала спочинку в бесіді, гралася голосом, примхливістю, безжурністю. — Чом же мовчиш? — подивувалася, не почувши Гасанової мови. Хоч був найближчим для неї після султана (а може, ще й ближчим, ріднішим!), але ніколи це забував, що вона повелителька, а він — тільки слуга, тому його мовчання не так подивувало, як стривожило Роксолану. — Гасан-ага, що з вами? Чом не відповідаєте? А він і далі мовчав і дивився їй за спину, дивився вперто, некліпно, стривожено чи збентежено, дивився, забувши про поштивість, зухвало, ніби й далі лишався нахабним яничаром, а не був найдовіронішою людиною цієї володарки. Найпростіше було б, простеживши напрямок його погляду, самій озирнутися, побачити те, що збентежило Гасана, посміятися з нього, покепкувати. Але прості вчинки вже не належали Роксолані. Якби була Настасею, тоді б... Але Настасі не було. Зникла, полетіла з птахами у вирій і не вернулася й ніколи не вернеться. О матуся не вернеться, і рідний панотець, і батьківський дім на рогатинському пагорбі. Закричали янголи на небі, ізбудили батечка во гробі. Вставай, вставай, батечку, до суду, ведуть твоє дитятко до шлюбу] Озирнутися — не озирнутися? Ні! Сиділа закам'яніло, на устах владний усміх, а в душі жах. — Гасане! — Ваша величність, — прошепотів він, — кров... На стіні кров. — Хіба яничара збентежиш видовищем крові? — Це Ібрагімова кров, ваша величність. — Лякаєшся, що ця кров упаде па мене? Але ж сказано: «Не ви їх убивали, але аллах убивав їх». — Вони навмисне посадовили вас під цією стіною, — сказав Гасан. — Хто вони? Він вкрай розгубився. — Хіба я знаю. Воші все хочуть, звалити на вас, ваша величність. І смерть валіде, і вбивство Ібрагіма, і смерть великого муфтія Кемаль-заде. Ви вже чули про його смерть? Вона знов навела слова з коралу — не знати, чи всерйоз, чи хотіла відбутися жартом: — «Щоб загинув той, хто загинув при повній ясності, і щоб жив той, хто жив при повній ясності». А сама чула, як у душі щось скімлить жалібно й відразливо. Все тут у крові: руки, стіни, серця, мислі. — Ібрагім мав убити султана, султан його випередив, а тепер вони хочуть звалити все на вас, ваша величність, — уперто вів Гасан-ага. — Мені набридли гаремні плітки. — Навіть смерть Гріті... — Ще й Гріті? І цього теж убила я? — Вони кажуть, що на молдавський престол Рареша поставили ви, а вже Рареш... — Видав угорцям Гріті, сповнюючи мою волю? Всі тільки те й роблять, що сповнюють мою волю. І Петро Рареш так само. Цей байстрюк Стефана Великого. Він прислав дарунок для моєї доньки Міхрімах, для султанської доньки! Коштовну дрібничку, на яку тільки й спроможний був один з численних байстрюків великого господаря. А чи знає хто, що цей господар Стефан колись був у моєму рідному Рогатині з військом і пограбував церкву мого панотця? І чи міг би хтось у цій землі сказати мені, де моя матуся, і де мій отець, і де мій дім, і де моє дитинство? І на чиїх руках їхня кров! Гасан мовчав. Переймався її мукою, весь напружившись, страждаючи душею, готовий був перебрати на себе весь Роксоланин розпач, всю її тугу, так хотів би запомогти їй чимось. Але чим і як? — Ваша величність, я зі своїми людьми роблю все, щоб... — Навіщо! Мої руки чисті! Піди й скажи про це всім. Я сама скажу. Ось! Вона скочила на рівні, заметалася по килимах, Гасан теж мерщій схопився з місця, притулився до стіни, здається, в напівпричинених дверях промайнула важка постать кизляр-аги. Повіяло кислим духом євнухів, невидимих,, але відчутних і присутніх, Роксолана відбігла від стіни з плямами Ібрагімової крові, стала, дивилася на ті брунатні сліди смерті ненависного чоловіка, відчувала, як примари обступають її звідусюди, непорушні, мов закам'янілі символи користолюбства і нещасть: валіде — з темними різьбленими устами; два великих муфтії — з пісними лицями й очима фанатиків; буйнотіла Гульфем, напхана дурістю навіть після смерті; Гріті, який ще й мертвими руками гребе до себе коштовне каміння; Ібрагім, що, шкірячи гострі зуби, гостро шепоче до неї: «А що ти казала султанові? Що ти казала?» Падав тінь на тебе, хоч ти й безвинна. Досягла величі — і тепер падає тінь. — Я знайшов того, хто прислав з-за моря дзеркало Ібрагімові, — несподівано сказав Гасан-ага. Прості слова повернули Роксолані притомність. Примари відступили, криваві плями на малюваннях Джентіле Белліні втратили свою зловісність, видавалися плодом недбальства художникового, випадковим мазком сонного пензля, незбагненною примхою веселого, а то й п'яного венеціанця. — Дзеркало? — Вона з радістю вхопилася за цей порятунок від примар, що терзали її й на вершиш величі ще з більшою люттю, ніж у рабському пониженні, якого зазнала колись, приведена вночі в султанський гарем. — Хто ж той благодійник? Вспокоєна, вона повернулася до свого шовкового диванчика, вигідно всілася, навіть простягнула руку, щоб налити собі шербету зі срібного глечика. Мовби виступивши із стіни, з'явилася ' не знати як і звідки служебка в прозорім одязі, а за нею тінями прокрадалися євнухи, і справді були б тінями, якби не мали брудних, липучих од солодощів пальців, які мерщій намагалися витерти — один об шаровари, другий об тюрбан. — Забирайтесь геть! — гримнула на них султанша. Служебку спровадила непомітним скиненням брови, аж навіть Гасан-ага подивувався такому високому вмінню. — Якраз не належить до благодійників, — сказав Гасан, відповідаючи па Роксоланине запитання. — Це скорше улюбленець. Так само, як Ібрагім, був душею й серцем свого повелителя. — Ти кажеш: був? Невже його теж немає, як і нашого грека? Мертвий послав дзеркало мертвому, а я опинилася між ними. Звелю прибрати його з Гюльхане. — Ваша величність, цей чоловік живий. І, здається, пливе сюди, щоб знайти притулок, обіцяний йому Ібрагімом. — Поясни, — втомлено відкинулася вона на подушки. — Його звуть Лоренцано. Він з роду Медічі, але не тих, що мають вплив і владу в Італії, а з безвартісних. Став душею й серцем флорентійського правителя Алессандро Медічі. Почув, яку владу обійняв Ібрагім над султаном, став листуватися з греком, питав порад, виявився здібним учнем. Далі вони вже змагалися — хто досягне більшої влади над своїм благодійником. Тоді стали вистежувати: хто перший позбудеться свого благодійника, бо улюбленцями стають лиш для того, щоб покінчити рано чи пізно з покровителями, усунути їх і зайняти їхнє місце. На випадок невдачі вони домовилися: рятувати один одного. Коли ж захоплять владу — теж спільність у всьому, поки й підкориться їм увесь знаний світ, — одному ісламський, другому християнський. — Говориш страшне. Як міг про це довідатися? — Ваша величність, листи. Я купив усі листи, які писав цей Лоренцано Ібрагімові. Грек не знав по-італійському, давав читати своєму драгоманові, тоді наказував нищити листи. А той продавав їх великому драгоманові Юнус-бегові, бо Юнус-бег заповзявся звалити Ібрагіма. Може, то він і відкрив очі султанові. Тепер Ібрагім мертвий, і Юнус-бег залюбки продав мені листи. В останньому з них Лоренцано повідомляє, що вбив свого благодійника під час ловів, але з Флоренції вимушений утікати, бо влади захопити не зумів. Сподівається на притулок у Стамбулі. Ще не знає, що Ібрагім мертвий. — Де ці листи? Він передав їй тоненький згорток у шовковій хустині. — Так мало? — Ваша величність, хіба величина підлоти залежить од кількості слів? — Прийми цього Лорепцано, і хай живе тут, скільки йому треба. — Його можуть убити флорентійці. — Сховай од них. А тих венеціанців, які прибули до Гріті, приведи до мене. Я прийму художника. Де він мешкає? В палаці Гріті? — Все майно Гріті забрано державою. — А хіба держава — це не я? Хай відкриють для художника дім Гріті і забезпечать усім необхідним. Скажи, що це повеління падишаха. — Ваша величність, ви приймете венеціанця тут? — Не маю для цього іншого місця. Гасан знов мовчки дивився їй за спину. — Лякаєшся цієї крові? Мертвих ворогів не треба боятися. їх треба любити і всіляко возвеличувати, бо тоді наші перемоги над ними набувають більшої ваги. Хай побачить той заморський художиик кров. У кривавого султана — султанша теж повинна бути кривава! — Ваша величність, навіщо ви це робите? Світ жорстокий, він не прощає нічого. — А чим маю платити цьому світові? Сміхом і піснями? Чи не досить? Вже втомилася.Полетіла б туди, де народилася моя душа. Але де крила? Султан збирається в похід на молдавського господаря, піди з ним. І дійди до Рогатина. Подивись і розповіси. Бо я вже туди попаду хіба що мертва або в чутках. Султаншею не можу. Султанша ступає тільки по своїй землі. А моя земля тепер там, де мої діти. — Ваша величність, повірте, що моє серце крається від горя при цих словах. — Гаразд. Забагато чуєш од мене слів. Іди. Пробула в покоях Фатіха до смерку. Звеліла принести туди вечерю. Вечеряла з жахами й кров'ю. Здригалася від несвідомого передчуття. Плакала, не приховуючи сліз. Лишаю слідоньки по двору, а слізоньки по столу. Вслухалася в голоси недовідомі, незримі, безмовні, таємничі, далекі, то ледь чутні, як шелест крові в жилах, то загрозливі, як кара небесна. Ждала відомщення за гріхопадіння, за пагубу, за чиїсь страждання, бо її страждань тепер уже ніхто не помітить, вони зникли, забулися, довкола запанували заздрість і ненависть, і нікому немає діла до того, як болісно-оголена її душа, голоси з лютою жорстокістю домагаються помсти і кари, так ніби то з її вини рушаться царства і гидь розповзається по землі, заливає простори, вогнем і кров'ю значаться часи. А хіба то не вона возсідає в центрі цієї злочинної світобудови і хіба не падає на неї кривава тінь пишного султана, па ложі якого вона проростала, мов молода безжурна трава? Хотіла б ще того дня, тої ночі, не ждучи ранку, привести сюди того художника, вхопити його за руку, притягнути до цієї стіни зі слідами вбивства, показувати кров, кричати: «На крові намалюй султана Сулеймана, намалюй його на крові! Моїй, моїх дітей і мого народу!» А зустріла назавтра художника стримано, у величавому спокої, вся обнизана коштовностями, оточена служебками, євнухами, що не могли й потовпитися в тісних покоях Фатіха. Художник був старий, утомлений і якийсь мовби аж байдужий. Ніби неприсутній при діях світу. Ніякої цікавості ні в очах, ні в голосі, ні в постаті. Чи вже весь перелився в свої картини і нічого не позоставив для себе? Роксолана, сміливо йдучи на злочинне порушення звичаю, відслонила тонкий яшмак, щоб показати венеціанцеві обличчя, але й це не подіяло на художника, не скаламутило його спокою. Тоді вона знов спустила на обличчя яшмак і сказала майже зло-втішно: — Я не бачила ваших картин. Нічого не бачила. Не чула також вашого імені, хоч мені й сказано, що ви майже славетний художник. Але наша віра забороняє зображення живих істот, тому ваша слава в цій землі не існує. Він спокійно вислухав ці жорстоко-зневажливі слова. Здається, ні зворушений, ні подивований був несподіваним знанням султаншею його рідної мови. Роксолана надто пізно збагнула, що припустилася помилки. Коли хочеш принизити художника, не звертайся до нього його рідною мовою. Мала б звертатися до венеціанця по-турецьки, вдаючись до послуг драгомана-євнуха. Але вже сталося. Та чи й . треба було принижувати цього чоловіка? Вже придивилася до його очей і побачила: те, що здавалося байдужістю, насправді було мудрістю і глибоко захованим стражданням. Може, художники найгостріше відчувають усю недосконалість світу і через те страждають найбільше? — Я сказала вам неправду, — зненацька промовила Роксолана, — я знаю про вас багато, хоч і не бачила ваших картин, бо світ, у якому живу, їх не може ні прийняти, ні спийняти. Найбільше мене зацікавило ваше славетне «Вознесіная». Чомусь уявляється воно мені все в золотому сяйві, і Марія возноситься на небо в золотій радості. — На жаль, поряд з радістю завжди йде смуток, — зауважив художник. — Це я знаю. В церкві мого отця ікони «Вознесіння» й «Страсті» висіли поряд. Тоді я ще була надто мала, щоб збагнути неминучість цього поєднання. — Шість років тому померла моя кохана дружина Чечілія, — несподівано сказав художник, — і тепер я не можу вспокоїти своє старе серце. Малював дожів, пап, імператора, святих, працював тяжко, запекло, шукав порятунку й розради, шукав того, що перевищує всі пристрасті, шукав вічного. — А що вічне? Душа, мисль? — Це субстанції невловимі. Я звик бачити все втіленим. Вічним усе стає лише тоді, коли зодягається в красу. — А бог? — майже злякано поспитала Роксолана. І додала тихо: — А дияволи? — Ні боги, ні дияволи не вічні, вічна тільки людина на землі, хоч вона й смертна, — спокійно мовив художник. Сказав без страху, так ніби прозирав крізь роки і знав, що переживе всіх: кількох венеціанських дожів і римських пап, імператора Карла і чотирьох французьких королів, п'ятьох турецьких султанів і цю молоду, схожу на тоненьке дівчисько султаншу, бо сам помре тільки в день свого столітнього ювілею, полишивши по собі безліч безсмертних творінь. — Ваші слова суперечливі. Як може бути вічним те, що вмирає? — Вмирає людина, але живо краса. Краса природи. Краса жінки. Краса творення. Якщо від мене лишиться для потомних бодай один удар пензля об полотно, то буде він присвячений жіночій красі. Уперше за всю їхню розмову загорівся погляд у старого чоловіка, і вогонь з його очей був такий, що обпалював усю душу Роксолані. — Але сюди ви прибули, щоб намалювати султана. — І султаншу, — всміхнувся художник. — Я ще не думала над цим. Моя вічність — не в мені, а в моїх дітях. — Я проситиму дозволу написати також вашу доньку. — Тільки Міхрімах? А синів? Художник не відповів. Знов заховався за спокійну байдужість. Роксолані чомусь захотілося повірити в той спокій. Може, справді дарує цей чоловік велич і вічність бодай па той час, поки буде тут присутній і малюватиме султана, її саму й малу Міхрімах? Венеціанець писав портрет Сулеймана в Тронному залі. Султан позував художникові весь у золоті на тлі важезних оксамитових запон, а Роксолані хотілося б заштовхати Сулеймана в тісний покійчик, розмальований холодною рукою Белліні, який дивився на світ мовби крізь ясні хвілі Адріатики, і поставити коло стіни, заляпаної кров'ю.«На крові намалюйте його! — знов хотілося кричати Роксолані. — На крові! Моїй, і моїх дітей, і мого народу!» -і І венеціанець, мовби почувши той безмовний крик загадково-мудрої султанші, писав султана не в золотій лусці, як робив те ісламський мініатюрист, якого посаджено поруч з невірним, щоб не допустити осквернення священної особи падишаха джавуром, а всього в темній барві крові, в її страшному палахкотінні: тонкий шовковий кафтан, оксамитова безрукавка, гострий ріг ковпака — все криваво-червоне, і відблиски тої кривавості лягали на гостре обличчя султанове, на праву руку, що тримала парчеву хустину, на високий білий тюрбан, навіть на ряд золотих ґудзиків на кафтані. Постать султанова чітко різьбилася на темно-зеленому тлі важких запон, вона стояла мовби осібно, відходячи від того тла, вся в кривавості, хижа й гостра, як ісламський меч, і Сулейман був вельми задоволений художником. Творення портрета султанового належало до урочистих державних актів, тому в Тронному залі впродовж усього часу, який знадобився венеціанцеві для його роботи, присутні були Роксолана, новий великий візир, безмовний Аяс-паша, члени дивану, вельможі, нішанджії, хаваші, чухраї й дільсізи. Коли ж художник мав приступати до малювання султанші, то за його спиною не стовбичив навіть кизляр-ага, тільки безупинно швендяли євнухи, то приносячи щось, то виносячи, аж Роксолані кортіло кишкати на них, як на курей, відганяючи, як мух, набридливих і нахабних. Знала, що це марно. Євнухи завжди тріумфують. Обкарнані жорстоко самі, обкарнують чуже життя немилосердно і невтримно. Мов розуміючи душевний стан, султанші, художник накреслив на полотні обрис її обличчя. Кілька ледь помітних доторків вуглиною до туго напнутого полотна — і вже прозирнуло з білого поля примхливе личко, наставляючи на всіх зухвало підборіддя, обдаровуючи світ загадковим химерним усміхом, в якому обіцянка й загроза, хвала й прокляття, і не знаєш: радіти йому чи боятися його. Цей малюнок став ніби свідченням якоїсь спільноти між ними. Він з'єднував, хоч і не знати чим. Ще не усвідомлювали вони цього, але відчували, що поєднує цей малюнок назавжди молоду всевладну жінку і літнього художника, з очима, повними уважливості й прихованого смутку. Султан висловив волю, щоб Роксолана зодяглася в подароване ним після Родосу плаття і мала на собі всі коштовності. Може, несвідомо відчув, що венеціанець змалював його не у відблисках вогнів слави й перемог, а в тяжкому паланні крові, і тепер хотів відомстити художникові, примусивши його зображувати не живу султаншу, а її коштовності, сяйво діамантів, кривавість рубінів, зелений смуток смарагдів і рожеву білість перлів? Він і доньку Міхрімах теж звелів обнизати коштовностями так, що вони геть затьмарювали її тендітне личко. Незмірне багатство чи безглузда примха загадкового -деспота? Але художник був надто досвідчений, щоб розгубитися. Геній, як істина, дужчий за деспотів. Художник пробився крізь ті коштовності, він знайшов за ними Роксоланине обличчя, проник у його таємниці, викрив у ньому глибоко затаєні страждання, гіркоту, біль і показав усе в її усміхові, в рожевому світінні щік, у трепетанні прозорих ніздрів, в упертому підборідді. Прозирали з того маленького лиця жорстока нещадність нинішності, сором'язлива нерішучість майбуття, гіркий біль за навіки втраченим минулим, яке не вернеться ніколи, ніколи і тому таке болюче й прекрасне! Сказав-бо поет: «Брову намалював художник і завмер...» Так і прийде Роксолана до далеких нащадків зі своїм гірким усміхом, але не з картини славетного венеціанця, існування якої засвідчить у своїх «Життєписах» лише Базарі, а з гравюри невідомого художника, який завбачливо зробив її з тої картини. Портрет Міхрімах загубиться навіки, а портрет Сулеймана опиниться в Будапештській національній портретній галереї під інвентарним номером 438, так ніби султан уже по смерті запрагнув притулку в тій землі, якій завдав за життя найбільше лиха. БАРАБАНИ Султан знов був далеко від неї зі своїми дикими вояками, розшалілими кіньми, смердючими верблюдами, з барабанами й знаменами. Грюкіт барабанів заглушував живі голоси. Грюкіт холодний і мертвий, як залізо. Ляскуча луна від червоних султанських барабанів стояла над світом, вона всотувалася в землю, входила у її могутнє тіло, щоб знов і знову виходити гірким туманом невинно розлитої крові, червоною імлою пожеж, снуванням зловісних тіней убивць і загарбників. В людину цей звук не проникав ніколи, людським теж не ставав ніколи — удари зовні, катування, катування без надії на порятунок. А барабани, може, єдині в тому світі почувалися щасливими. Безстрашно і бадьоро кидали вони заклики людям і вікам, не знали старощів і втоми. Вони гриміли в темряві і при сонці, не маючи жалю ні до кого, не маючи страху ні перед ким і самі без страху йдучи на спіткання зі смертю. Вмерти перемагаючи! Вперед! Вперед! Вперед! Геройством можна перевершити все на світі. Ось найвищий приклад не шкодувати себе. Почуття самозахисту чуже й вороже для мене. Бо я тільки барабан. Бий мене безжально, бий щосили, бий люто! Що дужче мене б'єш, то більше я живу. Те, що мало вмерти, вже вмерло, і я зродився зі смерті тварини, з якої здерто шкіру, щоб я став духом безстрашності й звитяги. Провіщаю "чиюсь смерть, безліч смертей, темний мій голос не знав жалю, йому чужі вагання, урочисто й зловісне, понуро й страшно хай лунає мій голос, гучить і гримить моя душа! Роксолані хотілося кричати із стамбульських пагорбів у ті далекі далечі, куди знов пішов султан, цього разу взявши з собою синів — Мехмеда й Селіма: «Не вірте барабанам і знаменам! Не слухайте їхнього мертвого голосу! їхній поклін» — це кров і пожежі!» Султан пішов через Едірне й Скопле аж до узбережжя Адріатичного моря, щоб налякати Венецію. Хоч як повільно розповсюджувалися тоді вісті, та лиха вість про вбивство Луїджі Гріті все ж дійшла нарешті до венеціанського дожа Андреа Гріті, той негайно відкликав із Стамбула свого художника, не давши тому змоги змалювати султанських синів, а тепер з почуття помсти Сулейманові мав намір приєднатися до Священної ліги, очолюваної імператором Карлом, найзапеклішим ворогом турецького падишаха. Менших синів Баязида й Джихангіра Роксолана не пустила в похід. Змінила вихователя для Баязида — зробила ним Гасан-агу. Може, не без затаєної думки про те, щоб хоч один її сип перейняв щось дороге її серцю. Бо помітила, що прислухається він більше до її пісень, ніж до султанських барабанів. Та чи були ті барабани тільки султанськими? Ще недавно вони похмуро мовчали при появі Роксолани; тоді, кола вознеслася над гаремом і народила Сулейманові чотирьох синів, барабани гриміли їй навстріч, але барабанщики-дюмбекчі вперто тримали калатушки лиш у лівій руці, так ніби підкреслювали несправжність і неповноцінність султанші. Тепер стала всемогутньою і єдиною, без суперників і ворогів, дюмбекчі й тамбурджі гатили в барабани обома руками, натовпи стамбульські ревли від захвату, забачивши роззолочену карету Роксоланину, запряжену білими могутніми золоторогими волами. То чиї ж нині барабани — невже тільки султанові, а не її теж? І чи мають прислухатися до тих барабанів її діти? П'ЯТЕРИЦЯ Самотності ще не було, вона лиш маячіла на обріях снів, ще тільки загрозливо, по-тигрячому підкрадалась : до молодої жінки, раз по раз хижо шкірячись, коли одбирано й Роксолани синів, щоб передавати їх наставленим султаном вихователям. Попервах не знала самотності навіть під час затяжливих походів Сулейманових, не помічала її за клопотами з дітьми. Та діти росли, відходили від неї далі й далі, як віддаляється пагілля від стовбура, і вона знала, що не може запобігти цьому, як не могла б, скажімо, зупинити ріст дерев. Бо ж і деревам боляче. Бачила, як у садах Топкапи садівники-євнухи підстригали кущі й дерева, як вовтузилися серед зелених буйнощів незграбні й неповороткі, мов старі велетенські птахи, клацали безжальним залізом з байдужим залассям (яке незбагненне зіставлення!), з похмурою радістю від того, що коли й не вбивають життя зовсім, то бодай вкорочують його до тільки змога. Чи підстригають дерева в райських садах? І чи є справді десь рай? Коли пома його, то треба вигадати, інакше не знесеш тягаря цього проклятого життя. Та коли буде рай, то конче потрібне й пекло. Для порівняння. І для сперечання. Бо все на світі має свою протилежність. Коли є повелителі, мають бути підлеглі. Поряд з володарями повинні жити злидарі. А вона була і володаркою і злидаркою водночас. Бо ж чим заволоділа неподільно й упевнено? Хіба що неволею та цими садами над Босфором, оточеними непробивними мурами, пильнованими безсонними бостанджіями. Султан знову був у поході, а вона нудьгувала в садах гарему, в очах у неї залягала тяжка туга бездомності, жив у них відчай людини, кинутої на безлюдний острів. Але хто ж міг зазирнути в ті очі? Покірливі служебки вловлювали тріпотіння вій, скинення бровою, посмикування кутиків уст — все, як колись всемогутньої Махідевран, все сталося, як мріялося колись маленькій рабині Хуррем, всі бажання здійснювалися, навіть найзухваліші. А чи стала вона щасливішою і вільнішою? Птахи тріпотіли на гіллі й перелітали в повітрі барвистими клаптями, метелики, легкі й ніжні, як муслінові хустинки, випущені з недбалих рук падишахових, тішили око володарки, червоні мурахи метушилися, ніби султанське військо перед ворожою кріпостю, ящірки грілися на сонці, вигинаючись, мов молоді одаліски, — для неї те все чи для євнухів? Бо ж повсюди, хоч куди глянь, євнухи, євнухи, євнухи: лагодять мури, підстригають дерева, чистять чешми, посипають піском доріжки, зрізають троянди. Поки діти були малі, здавалося Роксолані, що довкола справді райські сади, бо ж їхня краса приносила стільки втіхи цим ніжним і беззахисним істотам. Але діти виростали і, здається, навіть переростали свою матір, полишали її в цих садах, а самі рвалися на простір, тягнулися до небес, до чужих для неї, але ж рідних для них османських небес. Чи й справді небо розділене між державами, як і земля, і є небо рідне, а є чуже? І кожне має своє сонце, свій місяць, свої зорі, хмари, дощі, тумани й вітри? Діти відгороджували її від минулого назавжди, навіки. І вже ніколи не вернеться вона додому, не зможе проникнути туди навіть її незгасна любов до матусі й жаль до вітця, ніщо, ніщо, лишиться вона розп'ята між тугою і відчаєм, | між суттю й виявом, між вічністю й щоденністю. Коли безпомічною рабинею потрапила в страшний гарем, мала в собі безмежні запаси мужності, але не володіла силою. Тепер мала силу, але мужність відібрано дітьми. Дрижала за них майже по-звірячому, затуляла собою, своїм майбутнім, своїм життям, пожертвувала для них душу, поміняла богів — одного віддала й забула, другого взяла, намагаючись зробити своїм (чи ж зробила й чи зробить?) — і все заради дітей. Діти народжувалися, і перше, що бачили, — це небо і море. Земля приходила до них згодом, і була вона безкрая. А життя? Чи й воно для них безкрає? А які ж діти! Сини гінкі, мов кипариси, Міхрімах у дванадцять років уже така заввишки, як її мати, найстарший Мехмед — майже султан, перейняв од свого 'батька всю маестатич-ність, всю владчість, закам'яніння й забронзовіння, так ніби вже з колиски готувався до влади. До влади чи до смерті? Поки живе Мустафа, найстарший Сулейманів син ще від тієї хижої черкешенки, над Роксоланиними синами нависав загроза понищення. Султаном стає найстарший, а всі молодші... Від жорстокого закону Фатіха не було рятунку. Може, й діти відчували це вже мало не від колиски і дитинство їхнє кінчалося в покої матері їхньої, бо щойно переходили до своїх вихователів, ставали мовби маленькими султанами, вчилися урочистих жестів, поважної ходи й слів, зарозумілості й пихи. Не знали справжнього дитинства, дитячих ігор, друзів. Не могли погратися в ховачка — гйоз юмуджу, в херле-терле з дерев'яною цурочкою, в довгого осла — узун ешек, не знали жартівливих примовлянь «калач-малач», «кішміш-мішміш», «чатал-матал». Всі довкола них були тільки підданими й слугами, тому малий Селім ніяк не міг повірити, що в нього, як і в звичайного простого хлопця, десять пальців на руках, а для Мехмеда його вихователь Шемсі-ефенді наймав за одну акча бідних хлопчиків, щоб султанський син бив їх, розвиваючи в собі силу, мужність і ненависть до ворога. Для матері всі вони були неоднакові, як і роки їхніх народжень. У Мехмеда після народження на лобику висіялося волосся — прикмети вказували, що буде з норовом, як кінь, і чіплятиметься і до людей. У Селіма були жовтуваті очі — мав бути хитрий, як шайтан. У Баязида родимка над пупиком вказувала на велике 1 майбуття хлопчика. Джихангір народився великоголовим, що вказувало на розум. Міхрімах сміялася вві сні — видно, бачила | себе в раю, а Баязид ночами плакав, може, бачачи когось із близьких у пеклі. П'ятеро дітей. Шостого Абдаллаха прибрали вищі сили одразу після народження, може, саме для того, щоб ствердилося велике число «п'ять»: Мехмед, Селім, Баязид, Джихангір, Міхрімах. П'ятеро дітей, як п'ять сил, що спрямовують людське життя: володар і народ — себто влада й покора; отець і син — тобто батьки й діти; муж і жона, тобто чоловік і жінка; старші і молодші брати, тобто покоління людські; нарешті — друзі, себто люди як такі. В числі «п'ять» найповніше втілена ідея цільності, як вищого вияву різнорідності. Все розпадається на частини, та над ним — злиття рік і морів — людське життя єдине і неповторне. Але бачила вона, що діти її ростуть без друзів, і нічого не могла вдіяти. Помічала, що немає між ними братської любові, а тільки суперництво й ворожнеча, за якими маячила смерть насильницька, і не могла тому запобігти. Бо хіба й сама не жила в цьому непевному світі, де все було примарне, загадкове й загрозливе: пишні урочистості, вперті моління, розкіш, золото, коран, крики муедзинів, грюкіт гармат, яничарський лемент, страхи, брязкіт ланцюгів, ревіння звірів, пошепти, метушнява й тупотнява євнухів, загадкові слова, підслухи, наклепи, затаєна ворожнеча, зрадливість і насильство, насильство. Чи не тому у великого Навої перша поема з його «П'ятериці» зветься «Сум'яття праведних» і є там слова: «О ти, чию руку зміцнює влада, адже путь твоя веде до насильства, насильство твоє над людьми не поменшується, але ти твориш його й над собою самим». Як це гірко і як справедливо. П'ять, десять, п'ятнадцять років життя в гаремі. Змагалася за себе, тоді думала тільки про маленьких діточок своїх, дні й ночі з'їдалися безсонням і клопотами, час її знищувався без остачі, тепер нарешті могла озирнутися, розпростатися, зітхнути вільніше, подумати про майбуття своє й своїх дітей, знову мала час для досконалення свого розуму, час для книг, може, й для величі. Мала час? Здивуванню її не було меж, коли виявила, що тепер часу ще менше, ніж тоді, коли клопоталася з малими дітьми. Тоді події наглили, вітри підганяли, якісь незримі сили штовхали вперед і вперед, і мовби самі дияволи підхльостували тебе, заповзявшись або ж покінчити з тобою, або стати свідками твого вознесіння над душами ницими й нікчемними. Мабуть, час має здатність ущільнюватися в найнапруженіші періоди твого життя, коли ж настає розслаблення, тоді та невидима пружина (а може, рука бога—тільки ж якого бога!), яка з розумною жорстокістю стискувала все: і час, і події, і життя довкола, теж розслаблюється, і вже не дмуть вітри, не наглять події, вгамовуються навіть дияволи неспокою, настає тиша, лінива розманіженість, нікчемність, мало не вмирання. А тому для справжньої людини порятунок тільки в напруженні, у вічному невдоволенні досягнутим і зробленим. П'ятнадцять років оддала своїм дітям, а чого досягла, чого добилася для них? Страх і непевність супроводжували народження кожного з них, страх і непевність і далі нависали над ними. Поки над Роксоланиними синами вивищувався їхній старший брат від черкешенки Мустафа, Роксолана не могла мати спокою. В степи брестиму, як голубка густиму. Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі... Султан не виявляв своєї волі. Тримав усіх своїх синів у столиці, не посилав нікого в провінції на самостійне управління, не називав свого спадкоємця, хоч від нього ждали цього вирішення щодня й щогодини. Ждала валіде, ждав великий муфтій, ждали яничари, ждали візири, ждала вся імперія і передовсім ждали дві жони: колишня улюблениця Махідевран, зіпхнута в невідомість і пониження, і нинішня володарка Хасекі, яка заволоділа серцем Сулеймана, але виразно бачила своє цілковите безсилля перед жорстокою долею. Що принесе доля її дітям? Перед смертю валіде вирвала в Сулеймана обіцянку послати свого старшого сина в Манісу, в ту саму провінцію Сарухан, куди колись послав його самого султан Селім, що був хоч і жорстокий, але, бач, справедливий, бо полишив для свого сина трон. Маніса відтоді стала першим східцем до трону для майбутнього падишаха. Провінція Сарухан не підлягала анатолійському беглербогу, вона вважалася мовби часткою султанського двору доти, поки сяде в ній майбутній наступник найвищої влад її. Сулейман пообіцяв матері послати Мустафу в Манісу, але не встиг виконати свою обіцянку, валіде вмерла, Мустафа сидів у Стамбулі, Роксолана молила всіх богів, щоб султан змісив своє рішення, та втрутився великий муфтій Ксмаль-паша-задо, який теж був при смерті, він домігся, що султан заприсягнувся на корані виконати свою обітницю перед покійною матір'ю. І сталося: Мустафа зі своїми яничарами, з невеличким гаремом, з матір'ю, яка вже, мабуть, смакувала в душі, як стане вона колись всемогутньою валіде, урочисто виїхав із Стамбула, щоб сісти в Манісі, звідки батько його вирушав колись до Золотого султанського трону, бо ж звідки прийшли Османи, туди посилають своїх спадкоємців, щоб знов приходили тільки звідти. Сорок тисяч дукатів річного прибутку, самостійність і сподівання на престол — ось що вивозив із Стамбула Мустафа, розкішний і пихатий, як його мати, довгошиїй і поважний, як великий його батько. Коли б це сталося ще за життя валіде, не знати, що було б з Роксоланою, як перенесла б вона це і чи й пережила б, попри всю її твердість. Але тепер над Сулейманом не тяжіла незбагненна влада султанської матері, був вільний у вчинках, міг дозволити собі все, що може дозволити можновладець, то ж і повів він свою Хуррем Хасекі до стамбульського кадія в Айя-Софію і урочисто проголосив її своєю законною дружиною. Старшого сина Роксоланиного Мехмеда майже водночас з Мустафою було послано султанським намісником в Едірне, що не могло, ясна річ, дорівнюватися самостійному правлінню в Манісі, та водночас і по позбавляло Мехмеда великих надій, надто що султан так і не назвав досі свого наступника. Чи вичікував, який з синів виявиться спритнішим і сміливішим? Бо ж тільки такі пробиваються до влади. Хоч як там було, Роксолана лише тепер збагнула, що найбільші її страхи й терзання тільки починаються. Могла б заспокоїтися хіба що тоді, коли б її первісток, її улюбленець, її Меміш, який приніс колись їй визволення з рабства, спокійно сів у Манісі замість Мустафи, хай не названий наступником тропу, хай не возвеличений перед усією імперією, але ж однаково в сподіванні найвищого, бо тільки з того далекого й загадкового города, в якому ніколи не була, чомусь ждала щастя для себе й для свого сина. Але в Манісі тим часом сидів Мустафа, а щоб усунути його, потрібна ціла вічність, бо в цій величезній державі все робилося всупереч здоровому глузду: Те, що треба зробити негайно, розтягувалося на час невизначений, а те, що могло бути навіть злочинним, сповнювалося негайно. П'ятеро дітей привела вона Сулейманові. П'ятериця. Мов п'ять зовнішніх чуттів людських: зір, слух, смак, нюх, дотик; мов п'ять почуттів душевних: радість, гнів, бажання, страх, горе; мов п'ять призначень держави: законодавство, виконання, суд, виховання, перевірка. А чи буде щастя для її дітей? І чи стала б щасливішою, коли б народила султанові десять або й п'ятнадцять дітей — по дитині щороку? Он, розповідають, у Адільджовазі одна курдка одразу народила сорок дітей — двадцять хлопчиків і двадцять дівчаток, султан навіть звелів занести цю вигадану подію в літопис свого царства. Та коли б навіть таке могло бути правдою, то хіба щастя залежить від кількості? Знову й знову поставав перед очима в Роксолани гостряк тої вершини в Родопах, на яку вони дерлися з султаном і на якій не виявилося місця для двох. Лише тепер спізнала Роксолана, що таке справжній розпач. Не мала з ким порадитися, не знала, в кого просити помочі. Поки була маленькою рабинею в гаремі, їй могли й співчувати, тепер — хіба що ненавидіти. Досягнувши найвищої влади, побачила, що досягнула лише вершин безсилля. Призначення людини на землі — дати продовження своєму роду. Все інше — суєта й вигадки. А вона тільки й досягнула, що поставила своїх дітей Під смертельну загрозу, і що вище підіймалася, то більшою була загроза для її дітей, бо на тих висотах лишалася тільки влада, а влада не знає жалю. Справжнього жаху зазнала Роксолана, довідавшись про те, що Сулеймана мало не вбито в поході. У Балоні на березі моря, куди прийшов султан із своїм військом (а йшов туди лиш для того, щоб випробувати сераскером свого нового зятя, мужа ненависної Хатіджі Лютфі-пашу!), вночі до османського табору прокрався сербський гайдук Дам'ян, який хотів убити султана в його шатрі. Гайдука видав тріск сухої галузки, на яку необачно наступив. Серба посікли яничари, султан уцілів, уціліла й Роксолана з своїми дітьми, бо ж інакше Мустафа першим прискочив би з Маніси до Стамбула, сів би на трон, і тоді — закон Фатіха й помста розсатанілої черкешенки і її торжество. А яка жінка знесе торжество суперниці? Вже ліпше смерть! Мерщій написала Сулеііманові розпачливу газель, яку хотіла б послати вже й не з гонцем, а з перелітними птахами, як Меджнун до своєї коханої Лейли: Уже й не вірю, що ти вернешся колись. Рятунку! Чи ж дочекаюсь, щоб почути голос твій? Рятунку! Шукаючи до тебе путь, здолать змогла б я Не тільки простір, а й безжальність душ. Рятунку! Німі світи в мій сон тривожний рвуться, І я, прокинувшись, розпачливо кричу: «Рятунку!» Ніхто, крім вранішнього вітру, вже не стукне В мої забуті двері, я стогну: «Рятунку!» Коли ж віддасть мені тебе війна ревнива, Прекрасного, неначе світло й тінь? Рятунку! Терплячою хіба що стати, ніби камінь Або кора старих дерев? Рятунку! Несила Хасекі чекати довше, В розпуці кличучи тебе, султане мій, — Рятунку! Страх не за себе, а за дітей своїх водив її рукою, коли вночі складала цю газель для султана. Любила чи ненавиділа того чоловіка — не знала й сама, але молила всіх богів, щоб дарували йому життя, щоб був він живий, — і не так для неї, як для її дітей. Істинно: «Зпайте, що ваші багатства і ваші діти — випробування». СТОВПИ Будівлі тримаються на стовпах, царства — па вірних людях. В Османів ніхто не знав, ким буде, яка висока (або й нікчемна) доля його жде, — і в цьому була вся принадність життя, його відкритість і приступність. Може, й ця держава стала такою могутньою завдяки незнанню людьми свого призначення. Бо в кожного — необмежені можливості, кожен міг дійти навіть до звання великого візира, аби лиш зумів першим крикнути «Аллах великий!», першим змахнути шаблею і опинитися на мурі ворожої фортеці. Надія і відчай, насолода успіху й передчуття катастрофи, голос здорового глузду і дикий шал пристрастей, тверезий розум і химерні примхи долі — все це, здавалося, було незнане й .чуже османцям, які жили тільки війною, не відаючи ніяких відхилень, жодного кроку за її межі, так ніби мали шори вже й не на очах, а в свідомості. Про війну згадували, жили нею, наповнювала вона все їхнє існування, їхні думи, розмови, спогади, сни і безсоння. Знали, що для війни найперше потрібна нестримність, відчайдушна, божевільна хоробрість, і щоразу виказували її з такою несамовитістю, що могло видатися, ніби це вже й не людська мужність, а звіряче безрозсудство. Але знали, що завжди над ними стоїть султан і все бачить і гідно винагородить хоробрість, поставивши заслуженіших на місце лінивих, бо всіх можна замінити, крім самого себе. До влади пробиралися не вмілі й досвідчені і навіть не багаті, а сміливі, спритні й нахабні. Після Ібрагіма великим візиром названо було арбанаса Аяса-пашу, чоловіка, який не міг стулити двох слів, зате в битвах був завжди перший, пайголосніше вигукував «Аллах великий!», а шаблею міг перерубати навпіл коня з вершником на ньому і найтовщу пухову перину. Цей чоловік складався, власне, з самого тулуба. Враження ще посилювалося від того, що Аяс-паша носив широчезні шаровари, в яких геть потопали його коротенькі ніжки. В потужному, як кам'яний стовп, тулубі Аяса-паші було стільки звірячої сили, що він розтрачував її навсібіч з невтомністю просто лиховісною: в походах не злазив з коня, в битвах не знав перепочинку, в дивані міг засідати місяцями, так ніби не їв, не спав, гарем мав найбільший в імперії і дітей з наложницями й жонами сплодив понад сотню. Ставши великим візиром, він попросився па прийом до султанші, і вона милостиво прийняла його в кйошку Гюльхане на білих килимах, всадовила великого візира навпроти себе, звеліла принести навіть вина. Сівши, Аяс-паша майже не поменшав, стирчав перед нею стовпом, дивився дурнооко, щось говорив, але що саме, Роксолана не могла збагнути. Вона сказала Аясу-паші щось ласкаве, попросила його говорити спокійніше, але він забелькотів ще нерозбірливіше, і тоді султанша звеліла служебкам принести письмове приладдя для великого візира. Хай він напише все, що хотів сказати, щоб вона могла прочитати й не сама, а з його величністю падишахом, хай продовжить аллах його тінь на землі. Арбанас вхопив перо і, розбризкуючи блакитний атрамент, рвучи дорогий шовковий папір, став карлякати так само швидко, як говорив, і коли простягнув аркуш султанші, то вона не побачила там ніяких літер і ніякого письма, а тільки звивисті гадючки, які повзли навкіс по аркушеві, чіплялися одна за одну, намагалися проковтнути одна одну або хоч відкусити хвоста. — Гаразд, — усміхнулася Роксолана до збаранілого Аяса-паші, — ми прочитаємо це з його величністю. Як сказано: «Аллах дає знати чоловікові через тростину для писання те, чого він не знав». Коли розповідала Сулейманові про великого візира й показала його марлякання, султан сказав: — Я знаю про нього все. Може, такий чоловік саме й потрібний для царства. Він справді дурень, зате вірний і непідкупний. А сказати тобі хотів, що саме він з великим драгоманом Юнус-бегом завалив Ібрагіма, викривши його підле нутро. — Хіба то не ви, мій повелителю, без будь-чиєї помочі вчасно розкрили злочинні заміри Ібрагіма? — На мене найшло засліплення. Але мені відкрили очі. — Ви просто занадто довго терпіли поряд з своєю справедливою і світлою особою цього темного чоловіка, що нагадував фракійського царя Діомеда, який годував коней людським м'ясом. Аяс-паша не має ніяких особливих заслуг. Хіба можна в державі, де повно розумних людей, допускати, щоб великими візирами ставали або негідники або дурні? — А як знайти розумних, як? — понуро поспитав султан. Старого Касима-пашу султан нарешті відпустив на відпочинок, а другим візиром взяв румелійського беглербега Лютфі-пашу, якого одружив з сестрою Хатіджею, щоб не дати їй сумувати за Ібрагімом. Лютфі-паша, в противагу Аясу-паші, був чоловік обізнаний, воїн і дипломат, мав нестримний норов як у битвах, так і в пороках, любив хлопчиків, ненавидів жінок, коли згодом став великим візиром (Аяс-паша вмер од мору), велів виловлювати в Стамбулі зрадливих жінок і вирізати їм бритвою такі частини тіла, що соромно й казати. Хатіджа назвала чоловіка безстидником, він побив її, султан довідався про все те, і Лютфі-пашу голим посаджено на віслюка й вивезено за брами Стамбула. Ще багато літ проведе він у засланні в приморському місті Дімотиці й напише там Османську історію і «Асаф-наме» — книгу про посаду великого візира. Місце Лютфі-паші займе євнух Сулейман-паша, якого султан прикличе з Єгипту. Сулейман-паша на той час мав уже вісімдесят років, був малий на зріст, але великої хоробрості й ще більшої грубості. Був такий товстий, що не міг сам підвестися з постелі, і його знімали четверо слуг. Сулейман-паша був лютий, як усі євнухи, з його появою в дивані там завирувало й заклекотіло, мов у казані з чорбою, євнух обгризався з усіма візирами, мало не гримав і на самого султана. Сулейман загадково усміхався, слухаючи колотнечу в дивані. Доповнював своїми візирами себе у всьому, чого був позбавлений від природи. Вважав, що наділений тільки всім високим, а позбавлений — низького. Був головою царства, яка завжди в небесах і в хмарах. Візири ж мали бути ногами, які глибоко вгрузають в бруд щоденності. Вже спробував піднести одного з них до своєї висоти. А що з того вийшло? Ібрагім замахнувся на найвищу владу — і його довелося усунути. З Ібрагімом боялися сперечатись, тому всі справи вирішувалися іноді з зайвою поквапливістю, від чого поволі зникав необхідний спокій у державі й над усім нависала якась незбагненна загроза. Ібрагім набрався нахабства говорити й писати: «Я сказав», «Я вирішив», «Я вважаю», — тоді як таке право мав тільки султан, бо ж лише він наділений особистістю, всі інші — безликий натовп, підлеглі, піддані, раби. Ніхто не має права казати: «Моя думка», «Я вимагаю», «Я прошу», «Мені потрібно». Треба казати тільки: «Є думка», «Ми просимо», «Потрібно». Лише тоді людина може бути спокійною, бо її ніхто не звинуватить на випадок невдачі. Винні будуть усі, отже, ніхто. Також ніколи не треба квапитися з рішеннями, і що більше гризуться в дивані візири, то ліпше для імперії, бо все має, зрештою, залежати від султана. Рішучість потрібна лише при штурмі ворожих кріпостей і могильникам, які мають точно знати, де копати ваші могили, бо й у могильників і в тих, хто проливає кров, єдиний покровитель — Каїн, що, як відомо, без вагань убив рідного брата, приревнувавши його до своєї дівчини. З життя була усунена будь-яка можливість особистого існування. Імперія — мов Топкапи, і Топкапи — мов імперія, а над ними султан з безмежною владою, яка унеможливлювала навіть саму думку про приватне життя підданих. Ніхто не належав собі ні в постелі, ні в могилі. Султанський диван не становив винятку, бо ж візири були підняті лише над простим народом, а не вад султаном, були стовпами, на яких тримався Золотий трон падишаха, мертвим деревом і мертвим каменем, та й усе. Лінощі, дурість і страх наповнювали душі візирів, і вони трепетали перед султаном. Але ж міг султан узяти собі й розумного помічника, щоб ще більше налякати дурнів? Ніхто ще про те не знав. РУЇНИ Сулейман знов перемірював простори з своїм велетенським військом, наповнював надра небес грюкотом барабанів, слави і влади, страхітливою величчю своєю жбурляв прах жаху в очі ворогам і самому Марсу. Він брав простори, як жінку, він ґвалтував їх, весь світ довкола нього мав слугувати лиш знаряддям кари або ж насолод. Жінки не становили винятку. «Дай нам од наших жон і нащадків прохолоду очей». Мала Хуррем була така сильна особистість, що він мимоволі вимушений був визнати існування поряд з собою ще когось. Перше бажання було: усунути, знищити. Після першої ночі з малою рабинею спробував не думати про неї, забути, але з жахом, а тоді з солодким вдоволенням переконався в марноті своїх зусиль, пронісши голос дивної дівчини по безмежних просторах слов'янських земель, які віднині мали стати османськими. Тепер уже не був єдиний і самотній на цьому світі, де все мало слугувати лиш вдоволенню його примх, бажань і надій. Була ще людина — це приголомшило, здивувало, роздратувало, а тоді настала якась розслабленість і навіть розчуленість, так ніби віднині він теж належав не до захмарних небожителів, а до звичайних людей. Люди ще не народжуються справжніми людьми, ними вони можуть або не можуть стати. Це велика наука, осягнути яку вдається далеко не всім. Якби Сулейманові хтось сказав, що ця жінка змінила його бодай у дрібницях, султан би тільки похмуро всміхнувся. Змінювати світ і людей міг тільки він, сам уперто триваючи в своїй високій неприступності. В його крові жив голос сельджуків, споконвічних кочовиків, які переміряли з своїми отарами й табунами півсвіту, і той голос крові гнав його далі й далі, і він не міг усидіти навіть у своїй велетенській столиці, в своєму розкішному палаці, коло жінки, яка стала найдорожчою істотою на світі, бо внесла в його життя те, чого він сам не мав, — серце, душу, пристрасть і навіть — страшно й дивно мовити — любов. Він, що знав тільки силу, спізнав теплу глибину любові, і не того тваринного почуття, що замикається в темних океанах плоті, а невловимого й незримого, ніби зітканого з небесних золотих нитей, які навіки прив'язали його до цієї загадкової жінки, до її голосу, до її очей, до її рубінового усміху. Коли після замаху на його життя одержав від Хуррем сповнену розтривоженості газель, склав їй у відповідь свою газель, яка починалася словами: «Нехай рубін твій од всіх лих мене рятує». Мав на гадці не той рубін, що носив на своєму тюрбані, а рубін її безсмертного усміху. Вірив, що житиме, поки живе на її устах той загадковий усміх. Ще писав своїй султанші: «Не дочекаюся, щоб побачити тебе, прекрасну, як божа мудрість». Але сам був тим часом далеко і повернувся з військом, так нічого й не завоювавши, вже пізньої осені, щоб одразу ж заповісти новий похід проти молдавського господаря Петра Рареша. Куди, навіщо? Знов лелеки в болотах і військо на дорогах? Що більше загарбував султан земель, то більше виснажував державу, бо війна завжди коштує дорожче, ніж сподівана здобич від неї. Його слух повнився лихими вістями, яким не було ні ліку, ні кінця: то засуха, то зливи, то чума, то недорід, то падіж скоту, то хтось убитий, то десь заколот, повстали племена, зрадив якийсь паша. Але яке до всього того діло султанові, над яким — ціла держава! І він знов і знов вирушав у походи, рятувався в тих походах од усіх ймовірних лих, страждав щоразу од розлук з Хуррем, але водночас мав од того якусь незбагненну втіху, бо розлуки були мов гіркий дим од опію, вони баламутили, одурманювали і щоразу обіцяли незбагненну солодкість зустрічі, коли Хуррем ішла до нього, граючи своїм рубіновим усміхом, а під тонким шовком її сорочки круглилися груди, мов двоє великих теплих голубів. Ось так починався колись світ, і так починатиметься він вічно! Роксолана знала, що султан знов і знов ітиме в походи, бо не належав сам собі, а тільки якійсь темній і дикій силі, яка звалася османською державою, але щоб так швидко вирушав із столиці, щойно повернувшись туди? Затримати його не могла, безсилими були тут усі газелі, складені найбільшими поетами, тому заспівала султанові, коли вночі лишилися самі, своєї пісні, хай розуміє чи не розуміє, зате почує: «Привикайте, чорні очі, самі ночувати: нема ж мого миленького, ні з ким розмовляти. Нема ж мого миленького, рожевого цвіту, ой нема з ким розмовляти до білого світу». Чомусь він вважав, що спів її зостався десь позаду, в тих перших їхніх ночах, до яких тепер не міг пробитися навіть спогадом. А вона несподівано відродилася так само юною, як тоді, коли співала йому й приспівувала, обплітала його поглядами, словами, обіцянками, крутійством, ніжністю, зітханнями, притишеним голосом. Час був безсилий проти неї. Маленькі жінки ніби й не старіють, час і стихії їх обминають. Маленька піщинка завжди залишається піщинкою, тоді як навіть могутні гори руйнуються під дією стихій, і що вищі вони, то тяжчі й страхітливіші руйнування на їхньому велетенському тілі. — Ти, як гріх, що ніколи не має віку, — шенотів їй Сулейман. — За гріхи доводиться розплачуватися, — так само пошепки відповіла йому Роксолана. — Я готовий заплатити найвищу ціну. Я кину тобі до ніг весь світ. Вона промовчала. Що їй світ, що їй рай і пекло? Була для себе цілим світом, рай і пекло носила в своїй душі. Народилася доброю, тепер її хотіли зробити злою. Кров цього чоловіка падала на неї і на її дітей, і не було рятунку. Роксолана тяжко застогнала. Сулейман стривожено обняв її. Незбагненна жінка — зіткана зі співів і стогонів. — Що тобі? Ти недужа? Чому не сказала? — У мене зранена душа. — Назви мені винних. Вони будуть негайно покарани. — А коли винних нема? — Такого не може бути. — Мені страшно за своїх дітей. — Поки я живий, вони всі будуть щасливі. — Я молитиму аллаха, щоб ви жили вічно, мій повелителю. — Але тільки разом з тобою. — А ви знов підете в похід. І там, де ріс хліб, здійматиметься лиш пил від султанських військ. — Щедрі плоди й хоробрі воїни не народжуються в тій самій землі. — Мала втіха. Мені страшно жити серед руїн, ваша величність. — Серед руїн? Моя Хасекі! Ти живеш у найпишнішій столиці світу! Найбільший зодчий усіх часів Коджа Сінан споруджує джамії, що перевершують усе знане, будує медресе, які змагаються своїми склепіннями з небесною банею, ставить мінарети, стрункі, як божа мисль. А наші чаршії, паші палаци, наші мости — де ще в світі є щось подібне? — Але й руїн таких, як тут, мабуть, немає ніде в світі. Без вас мені було тоскно й тяжко, я часто виїздила за мури Топ-капи і дивилася на Стамбул. І що ж я там бачила найчастіше? — — Тебе хтось образив? Принизив твою султанську гідність? Вона тихо засміялася. Аби ж то! Яка то дрібниця — образа гідності чи маєстату. А коли інше? Коли перед твоїми очима порушується таємнича рівновага між духом і матеріальними масами, сили природи визволяються і в нестримних буйнощах своїх хоронять усі марні зусилля людські? Природа ніби мститься за насильство духу, який закував її в свої форми краси й доцільності, — і ворожнеча, ворожнеча повсюди, мов прірва бездонна. Так, вона бачила все: і мечеті, й медресе, і фонтани та акведуки, палаци й античні мури. Але бачила водночас і бездомних, які туляться попід мурами, і здавалося їй, що й сама вона живе на руїнах, бо має зруйновану душу. — Хто насмілився зробити це? — знов не витерпів султан, хоч уже й розумів усю безглуздість своїх запитань. Чом би мала вона йому відповідати? Говорила про своє, не дбаючи, слухає її Сулейман чи ні, мовби говорила до самої себе, прислухаючись до власних слів, може, й не згоджуючись з ними. Безглузда випадковість руїн і всього її життя. Тільки творення — людська річ, руйнування — це злі сили дияволічні. Одне позноситься ввись, друге тяжіє донизу і неминуче веде до приниження духу. Світ уже ніколи не зацвіте більше в руїнах — там тільки диявольські гримаси ув'язнених демонів природи, царство духів, нетривке, безплотне, без м'яких покровів краси, жорстоко оголене в мертвих зламах. Але, з другого боку, може, руїни потрібні для гострішого відчуття сили і безсмертя життя? Бо, зрештою, всяке буття має занепасти, щоб стати доступним тим силам, які здатні його відродити. І, власне, вся принадність життя зосереджена в тій миті відчаю і болю, після якої має настати нове народження. Тому, може, вічний мир тільки в руїнах, і їхня спокійна цільність змирила її з рабським становищем... Він знов не стерпів і майже грубо нагадав їй, що вона вже давно не рабиня, а всемогутня султанша. — Султанша над чим? Володарка чого? Розбитих дзеркал Ібрагімових? Чи садів гарему, підстрижених євнухами ще з більшою жорстокістю, ніж вони самі були покалічені життям? Мені здається,що щастя людини — тільки в її дитинстві. Повернутися ! туди бодай краєчком душі — і вже був би найщасливіший на світі. ? ' — На жаль, це неможливо, — глухо промовив Сулейман. — Ніхто цього не зможе зробити, і що вище стоїть людина, то менше в неї такої змоги. — Боже, я знаю про це. А дитинство сниться золотими снами, після яких прокидаєшся в холоді й страхові, і в душі якісь трепети. Ваша величність, помочіть мені, порятуйте мене! Він тяжко й незграбно зворухнувся коло неї на широкому ложі, погладив її волосся, гладив довго й ніжно, аж диво брало, де стільки ніжності могло взятися в цього похмурого чоловіка. Не пам'ятала, щоб бодай один раз погладив голову комусь з синів. Коли вмерла валіде, не пішов востаннє поглянути на матір, закрити їй очі, поцілувати в чоло, звелів поховати з належною урочистістю — і все. Роксолана тоді вжахнулася. Невже вона могла любити цього нелюда? Держава, закон, війна. А життя? Чи беріг усю ніжність тільки для своєї Хасекі?Гріх було б не скористатися з цього, надто що й не для себе, а для добра своєї землі. — Ваша величність, я хотіла б попросити вас. — Немає нічого, що б я не зробив для тебе, коли бог буде милосердним до пас. — Коли підете на Молдавію, візьміть з собою малого Ваязида. — Я готовий узяти всіх своїх синів, щоб вони вчилися великої справи війни. — Ні, самого лиш Баязида з його вихователем Гасан-агою, і дозвольте їм обом поїхати і побувати в моєму рідному Рогатині. — В Рогатині? А що це таке? — Ваша величність! Це місто, де я народилася. — Ти досі його не забула? — Як можна забути? В мене рветься душа від самого тільки цього слова. Але я султанша і не можу нікуди виїхати з цієї землі. Хай поїде мій син. Ви дасте йому супровід для захисту. Там зовсім недалеко від Сучави. Два чи три кінні переходи.А яка там земля! Вся зелена, зелена, як прапор пророка, і потоки течуть чисті, як благословення, і ліси шумлять, як небесні вітри. Коли б могла, то спала б, як ті ліси, і жила б, як ті ліси. Хай наш син побачить ту землю, ваша величність. Він хотів спитати, чому саме Баязид, а не найстарший їхній син Мехмед або не Селім, найжвавіший з усіх дітей, але вирішив, що це нижче султанської гідності. Сказав тільки: «Я подумаю над цим» — і жадібно вдихнув запах її тіла. Це тіло осявало темний круг його життя, і хоч він щоразу вперто втікав од Хур-рем, але, мабуть, робив те лиш для того, щоб повертатися до неї знов і знов, зазнаючи дедалі більшого щастя спіткання й пізнання, окрім того, відстань між ними давала змогу для високих насолод духу, а тут уже не було духу — сама плоть, палюча, запаморочлива, солодка, як смерть. Падала в його чіпкі, пожадливі обійми нага, як плід у сонних садах, віддавала тіло майже без жалю, а душу ховала, як правду від тиранів. Справжня правда ніколи до кінця не буває висловлена між людьми, надто між чоловіком і жінкою. Чи хотіла б вона стати чоловіком? Ніколи й нізащо! Може, справді зазнавала понижень від цього чоловіка, випрошуючи в нього все в постелі і тільки в постелі (те, що вдень трудне, вночі стає легке), зате відчувала перевагу над похмурим чоловічим світом, який не знає щастя ніжності, якому чуже доброчинство терплячості. Чомусь думала, що жінки розпромінюють світло, а чоловіки тільки поглинають його, вони темні самі, й темрява панує довкола них, і жінки осявають їх, ніби лампадки. Чи могла вона осявати цього великого султана і чи справді була теж великою султаншею, а чи зітканою з болючих снів маленькою дівчинкою, яка оплакує свою матусю, простягає в безнадії руки до свого дитинства і не може діткнутися?! Саме тільки слово «Рогатин» терзає серце. Як колись проклинала порання коло свиней, науку у вікарія Скарбського, п'яні вихвалки отця Лісовського, а тепер усе це згадувалося мов утрачений рай Світ нагадував перерізане яблуко: випуклий, об'ємний тільки згодного боку, а з другого — неіснуючий. І хоч султан ходив із своїм жахливим військом і на той другий бік, але їй здавалося, ніби провалюється щоразу в небуття. Бо життя існувало лиш там, де колись була вона, звідки прикипіла сюди. Там життя, пам'ять, майбуття, туди летіла душа. Ой пиймо ми мед-горілку, а ви, гуси, — воду, плиньте, плиньте, білі гуси, до мойого роду.Ой не кажіть, білі гуси, що я тут зли-дую, ой не кажіть, білі гуси, що я розкошую! Або пошлю білу утку по Дунаю хутко: «Пливи, пливи, біла утко, до родини хутко! Ой не кажи, сива утко, що я тут горюю, ой не кажи, сива утко, що я тут паную!» Чи й малого свого сина посилала в рідну землю, щоб сказав там, як розкошує його мати? Хіба вона знала? Для тринадцятилітнього Баязида то видавалося безжурною прогулянкою обіч великого золотосяйного батька-султана. Гасан-агу ніхто не питав про його почуття, він мав виконати веління султана й султанші, поїхати й вернутися і привезти неушкодженим малого шах-заде. Ох, як то все просто! А Роксолана не сміла навіть заплакати за сином чи за своїм дитинством, бо судилася їй тільки урочиста поважність, приречена була на скам'янілість і маєстатичність і тим платити за своє так зване щастя зватися султаншею. Тепер уже твердо знала, що щасливим можна бути лише за чийсь рахунок. Сума щастя на землі так само постійна, як кількість повітря або води. Коли тобі дісталося більше, так і знай: когось обділено, скривджено, обкарнано й покарано. — Хай буде над тобою благословення аллаха, — прошепотіла Роксолана, прощаючись з Баязидом, який знетерпеливлено рвався від матері, бо вже відчував себе не дитиною, а воїном, мужчиною, може, й майбутнім султаном. Вона тільки зітхнула. Який дивний світ! В ньому можливий навіть аллах. Султан пішов із своїм залізним військом, з своїми дикими кіньми, слонами й верблюдами, з ревучими гарматами на маленьку Молдавію, щоб покарати Петра Рареша, якого сам же наставив господарем і який ще недавно вдавав вірного васала, щороку посилаючи в Стамбул десять тисяч дукатів податку і дарунки золотом, хутрами, кіньми й соколами. За вірність Сулейман двічі винагороджував Рареша тугами — бунчуками з кінського хвоста, які давалися тільки беглербегам. І ось — зрада. Маленька Молдавія насмілилася повстати проти могутньої імперії. Рареш видав повсталим угорцям султанського посланця Луїджі Гріті, чим розсварив Сулеймана з Венецією, тепер уклав таємну угоду з австрійським королем Фердіпандом, вів перемови навіть з далекою Москвою, шукаючи підтримки й опертя на випадок війни з Османами. Хоч Рареш був тільки незаконний син Стефана Великого, славного господаря Молдавії, якого колись боялися всі вороги, народ любив Петра, і па його заклик з усіх усюд збиралися всі, хто міг носити будь-яку зброю (здебільшого, щоправда, саморобну), під державний прапор цієї гордої землі: на полотнищі голова зубра й зірка з одного ,боку і хрест — з другого. Захистити три святині, проголошені що Стефаном Великим, — хрест, батьківщину і прапор. Хотинський пиркелаб привів свій ліпканський корпус, з Орхея прибули вершники, з гір спустилися лісоруби з своїми сокирами на довгих держаках, дрібні дворяни і знатні бояри виступали з добре озброєними власними дружинами, а до всього додавалося ціле море селянського війська, що налічувало понад двадцять тисяч, і особиста гвардія господаря — найманці, боярські сини і пажі, — всі верхи, в кольчугах, з дорогою зброєю, в бархатних кафтанах із срібними гудзами, в капелюхах з дорогим пір'ям. В Буджацьких степах відбулася коротка й кривава битва. З грізним криком «Убий! Убий!», мов древні римляни, що, йдучи в атаку, кричали «Фері! Фері!», кинулися молдавани на залізну стіну султанського війська, але надто нерівні були сили, і мужність розбилася об численність, бо Сулейман привів триста тисяч спахіїв, так що на кожного молдавського воїна припадало мало не по сотні нападників. Лишивши казну спустошеною, військо розбитим, землю почленованою, народ знеможеним, Рареш вимушений був утекти в Ердель, де його сховали угорці. Сулейман зайняв Акерман і Кілію, перетворивши Чорне море на османське озеро. Кримському хану Сахіб-Гірею він звелів привести татар в Ясси, і У вересня султан і хан зустрілися там. Город розорено і спалено. За тиждень султан без опору ввійшов у молдавську столицю Сучаву. Поставив воєводою Рарешевого брата Стефана з умовою двічі на рік особисто привозити в Стамбул харадж. Славетну кріпость на Дністрі Хотин, яку буцімто засновано ще за життя Ісуса Христа, перед тим захопив польський король Зигмунт, умовившись таємно з Рарешем, і Сулейман не став відвойовувати Хотин у сприязненого з ним короля, перейшов Прут і в славі й величаннях став спускатися по Дністру. Часто зупинявся, ходив по табору в супроводі візирів і яничарів, бесідував з воїнами, попиваючи шербет з їхніх бард, прощаючись, щоразу казав: «До зустрічі в Кизил-Єлмі». Кизил-Єлмом, себто Червоним Яблуком, називали Османи Рим, про здобуття якого мріяв кожен — від султана до найупослідженішого воїна. Бо на світі повинна панувати лише одна віра, простіше кажучи, двом завжди тісно хоч і в найпросторішому палаці. В Сороках султан оглянув кріпость, поставлену колись генуезькими купцями, лишив там залогу, пішов далі по горбистій молдавській рівнині понад Дністром. Коло Тягина знов зупинився. Роздавав кафтани, коней, золото й чіфліки вельможам, тоді видав фірман про розбудову кріпості. Дністер у тому місці робив закрут, насипав широку піщану косу під крутим правим берегом, що полегшувало переправу через примхливу річку. Ще з далекої давнини, коли жили в цих краях тиверці й уличі, вже існував тут город, коло якого перетягалися через Дністер. Город так і звався: Тягин. Згодом генуезці, осідаючи на торговельних шляхах, які вели в безмежні землі над Чорним морем, поставили в Тягині восьмибаштову кам'яну кріпость, що замикала дорогу з Сучави через Ясси і Лапушну на Очаків. Слухаючи яничарських поетів, які виспівували касиди на честь переможного походу, попиваючи з срібних чаш одобештське й котнарське вино, Сулеймаїї повільно проказував нішанджію слова фірману про перетворення Тягина і вісімнадцяти довколишніх сіл на османський санджак, що мав утверджувати тут міць великої імперії так само, як очаківський санджак на Дніпрі. Кріпость звелено було розширити удвічі, продовживши мури, додавши до восьми генуезьких башт ще вісім, спустивши крило вниз, до самої ріки, де влаштовано водяні ворота для залоги, оточивши кріпость високими валами з глибоким ровом перед ними, обкладеним каменем, щоб не обсипався і не замулювався. Через сто років славетний турецький мандрівник Евлія Челебі напише про спорудження кріпості Бендери: «Коли головний зодчий Сулеймана-хана Сінан-ага ібн Абдульменнан-ага будував цю фортецю, він застосував усе своє мистецтво. У відповідності з різними законами геометрії він спорудив такі продумані бастіони, хитромудрі кутові башти й стіни, що в описі їхніх якостей мова безсила». Все це вимагало часу, але султан не квапився назад до Стамбула, так ніби ждав чогось, влаштовував полювання в довколишніх лісах, нагороджував кафтанами, золотом і кіньми своїх воєвод, розсилав гонців, складав поезії, відсилав султанші до столиці дарунки. Син Мехмед, якого лишив у Стамбулі своїм намісником на час походу, писав батькові: «Коли Ви зводите питати про мою матусю, то вона зовні мовби й гаразд, але всередині, через розлуку з Вами, немає в ній живого місця. Заполонена тугою за Вами, зітхає вдень і вночі і стоїть на краю загибелі». Але й цей розпачливий лист не зрушив султана з місця, бо Сулейман знав, що Хасекі тривожиться не так за нього, як за малого сина, якого вони, порушуючи всі відомі звичаї, відпустили за межі своєї землі, не знаючи, що з того вийде. Тепер султан карався в душі, що так легко вдовольнив примху коханої жінки, але вже сталося, ніхто про те не знав і не мав знати, Баязид з Гасан-агою в супроводі загону відчайдухів з Сучави поскакав у невідомість, з якої міг і не вернутися, зарадити вже нічим не міг навіть він з усім своїм могуттям, тому треба було терпляче й спокійно ждати на цій чужій примхливій річці, тим часом надійно закувавши її в османський камінь. Гнано звідусюди люд на спорудження небаченої в цих краях твердині, ламали й везли камінь — з кріковських кар'єрів, з Мі-лешт і Мікауців, пиляли дерево в кодрах, люди волоського воєводи Влада, який добровільно підкорився султанові, везли на будівництво харчі, прокладали дороги й мости. Похмуре будування викінчено було мало не того дня, коли з таємних мандрів по слов'янських землях повернувся султанський син Баязид, повернувся вночі, втомлений і трохи подивований, бо не знайшов нічого з тих див, про які йому ще мало не з колиски нашіптувала й наспівувала матуся-султанша, немало зрадів, добравшись нарешті до величезного султанського табору, ще більше зрадів, коли через великого візира Аяса-пашу прислано йому султанське запрошення бути завтра на урочистості відкриття кріпості Бендери, що значило: портове місто. Мабуть, жодна з твердинь османських не будувалася в такий короткий час ні в Болгарії та Македонії, ні в Сербії та Боснії, що, ясна річ, не позначилося ні на похмурості, ні на неприступності кріпості, яка відлякувала своїм сірим каменем (Евлія Челебі писатиме: «Кожний камінь її стіни — завбільшки з тіло менглуського слона, а шматки мармуру мають розміри шлунка корови або коняки»), непробивними мурами, зловісними, тяжкими, як прокляття, баштами. Але Сулейманові було замало швидкості, з якою він спорудив цю твердиню, звелів вибити на її стіні пам'ятний напис — таріх, що пишнотою своєю міг змагатися навіть з написами древніх перських царів: «Я раб божий, султан цієї землі, милістю божою глава Мухаммедової общини, боже могуття й Мухаммедові чудеса мої спільники, помічники й соратники. Я Сулейман, на честь якого читають хутбу в Мецці й Медіні, шах у Багдаді, цар у Візантії, султан у Єгипті, шлю свої кораблі на Європейські моря, в Магріб та Індію, султан, який заволодів короною й престолом Угорщини, а її підданих перетворив на понижених рабів. Воєвода Петро Рареш мав нахабство збунтуватися, то я сам копитами свого коня затоптав його в порох і заволодів його землею Молдавією». Новий великий муфтій Абусууд виголосив коротку молитву, вигукнув «Аллах великий!», провів долонями по обличчю, і всі разом з султаном упали на розстелені просто на холодній землі килими і надовго заклякли, уткнувшись лобами в той бік, де мала бути Мекка. Тільки малі грабіжники бувають безбожними. Великі завжди богомільні. До столиці султан не повернувся. На цілу зиму заліг у Едірне, влаштовував лови, замикався в палацових покоях з великим муфтієм Абусуудом, думав над законами для своєї безмежної імперії. Сина Баязида відіслав до Роксолани ще з Бендер, мовби на знак того, що вдовольнив її примху, але невдоволенні! тим, що вимушений був порушувати споконвічний звичай, висилаючи малого шах-заде за межі держави та ще й гаючи згодом свій дорогоцінний час на ждання над чужою рікою. Може, вперше за всі роки любові до Хасекі в серце Сулеймана пробрався гнів на цю дивну жінку, тому, щоб погамувати той нежданий гнів, султан утримався від спокуси привезти Баязида до Стамбула самому і першим побачити, як сяятимуть очі Хуррем. Хай час і відстань вилікують його від гніву, а султаншу — від примх. Сказано-бо: «Насолоди світу минають, майбутнє життя є істинне благо для тих, хто боїться бога». Коли Роксолана побачила Баязида, вона не витримала, розплакалася. Стояв перед нею в дорогому вбранні, гінкий, смаглявий, хижолиций, як султан, а очима грав, як вона, і усміх був її власний, може, й душу мав таку саму, як у матері. Вернувся звідти, де було її серце. Що там бачив, чого навчився, що скаже матері своїй владчій і чому мовчить? Спитати? Але не знала, що питати. Навіщо посилала його в Рогатин? Тоді й сама не знала. Лиш тепер, побачивши малого сипа перед собою, мало не крикнула: «Чом вернувся? Чом не зостався там? Чом? Злякано затулила собі уста долонею, щоб не вирвався той крик, щоб не зрадив її найзатаєнішого. Несвідомо хотіла порятувати бодай одного з синів. Бо ж усі неминуче мають загинути, крім того, хто стане колись султаном. Всіх задушать разом з їхніми власними дітьми, коли ті народяться в них. А цей би уникнув насильницької смерті. Чому саме Баязид, а не Меміш, Селім або Джихан-гір? Сама не знала. Про Мехмеда ще зберігалася надія, що стане султаном, усунувши в якийсь спосіб Мустафу. А Селім і Джихангір? Хіба вона знала? Може, Баязид згодом порятував би й цих двох. Всадовила Баязида поруч з собою, Гасана — навпроти, довго мовчала, борючись з безумством, яке кипіло в неї в мозку, тоді спитала, сама не знаючи про що: — Доїхали? І не знати, куди: чи то до Рогатина, чи назад, до Стамбула. Баязид по-дорослому стенув кістлявим плечем: — А що? З коня на коня перескакуючи, з сідла в сідло переметуючись... — Бачив Рогатин? Був там? Все побачив? — А чи я там знаю! Он Гасан-ага хай скаже. — Довго їхали, — сказав Гасан, — довго й далеко, ваша величність. Так ніби вона й сама не знала. По торішньому чатинню, по старих мохах, по молодій траві, під смереками і яворами, перебрідаючи потоки, поминаючи ріки й тумани, топчучи роси й квіти, їхали вони туди, куди вона вже ніколи не повернеться, не долетить пі думкою, ні спогадом, де хміль лугами, пшениченька ланами.... — І що там бачили? Який тепер Рогатин? — мало не гукнула вона знетерпеливлено, забувши про султанську поважність. — А ніякий, — похнюпився Гасан-ага, — суцільне погарище і руїна. Нема нічого. — Як то нічого? А мури, брами, башти? — Все в проломах, пощербинах, позаростало лопушнею. — А церкви? — Обідрані й поруйновані. Одна обгороджена оборонною стіною, але не врятувала її й стіна. — Попіл тобі на уста! А моє золото? Хіба не відбудували церкви і город на золото, яке я передала королівським послом? — Ваша величність, золото треба посилати з військом, щоб воно його оберігало. — Хіба військо може будь-що оберігати? Воно ж тільки грабує. — Ото ж. То не треба ні золота, пі війська. Люди якось проживуть і так. Пробували відбудувати Рогатин, і його церкви, і доми, й мури та брами, а налетіли татари — та й знов сплюндрували. Там уся земля сплюндрована й розшарпана, аж страшно по ній їхати. — Чому ж я нічого не знаю? Чому не казав мені про це досі нічого? — Ваша величність, ви не питали. Він вправно висмикнув з широкого рукава вузьку смужку паперу, став читати: — «Року п'ятсот двадцять першого татари Белзьку, Любельську, Холминську землі звоювали, розбили поляків під Сокалем, вивели полон незлічений. Року п'ятсот двадцять третього турки й татари Львовську, Слуцьку, Белзьку, Подільську землі жорстоко сплюндрували, з великим полоном пішли назад. Року п'ятсот двадцять шостого, за велінням султана Сулеймана, зайнятого війною а уграми, спустошили Волинь, Белзьку і Любельську землі. Взимку двадцять сьомого року знов кинулися на Україну, пішли на Полісся аж до Пінська по замерзлих ріках і болотах, сягаючи місць найнеприступніших, вивели вісімдесят тисяч бранців, але при поверненні під Ольшаницею наздогнав їх великий гетьман литовський князь київський Костянтин Острозький, побив татар двадцять чотири тисячі, серед них турків десять тисяч, два литвини впіймали татарського мурзу Малая, Острозький звелів повісити царевича на сосні й нашпикувати стрілами. Але року п'ятсот двадцять восьмого знов ускочили татари на Поділля й забрали ясир. Року п'ятсот тридцятого дійшли кримчаки аж до Вільно й спалили його. Року...» Роксолана підняла руку. Досить. Від цього моторошного переліку можна збожеволіти. Поки вона тут народжувала султанові синів та приміряла коштовності, за які можна купити півсвіту, її земля стогнала й спливала кров'ю. Чи знала вона? Хіба не казала їй про це, зловтішаючись, чорногуба валіде, хіба сам Сулейман не згадував про свою провину перед нею за дії кримських ханів? Усе знала, але була заклопотана тільки собою. Рятувала власне життя. Тоді взялася рятувати душу, боролася, щоб не втратити людської подоби, зберегти свою особистість. Тоді захотілося вознесіння над усією ницістю цього світу, над підніжками султанського трону, може, і над самим султаном, бо ніхто й ніщо не співмірне тут з ним, окрім неї. Попервах, може, хто й співчував їй, може, жаліли її, тепер тільки дивуються, заздрять і ненавидять. Хай подивуються! ^.Але як могла вона забути про рідну землю? Пам'ятала тільки своє власне, батьківський дім стояв перед очима в сонячнім сяйві, мов золотий сон, та матусин голос виспівував їй дитячих і колисанок і цінькала з густих батьківських вільх маленька пташка, звана «прилинь», а вся її велика земля мовби забулася, пойнялася туманом, відійшла кудись у небуття, згинула, пропала для і неї навіки, навіки: — І що там — не зосталося вже й людей? — тихо спитала Роксолана чи то Баязида чи Гасана. Тоді повернулася все ж до сина:— Чув ти бодай одну нашу пісню там? Баязид стенув плечем. — Гасан-ага скаже. Він усе бачив. — Люд тулиться до городів, там його й загрібають кримчаки, — сказав Гасан, — а справжні козаки йдуть у степи, підстерігають ворога там, щоб при нагоді улузати. — Козаки? Що це за люди? — Невпокорені. Вільні, як вітер. Лицарі. Бувають над ними й воєводи часом, як той же князь Острозький чи воєвода Претвич або якийсь Дашкевич, що сам, кажуть, схожий на татарина, і знає мову татарську й османську, день тут, день там, невловимий, як характерник. Та здебільшого козаки збираються в невеликі ватаги з безіменними ватажками. Кожен сам собі пан, сам собі свиня. Добираються вже й сюди. Палили не раз Сіноп. Доскакували й до Стамбула. — Чом же я не знала нічого? — Ваша величність, ви не питали, я не казав. — І ви бачили тих... козаків? — Бачити не бачили, а чути чули. Нас теж вважали за козаків. Бо які б це османці наважилися так вглибитися в чужу землю? — Хіба вас було мало? — Два десятки — та й уже! — Боже милостивий! Баязиде, і ти не боявся? Шах-заде гмикнув. Ще б йому боятися, коли він султанський син! — Що ж я можу зробити для своєї землі, Гасане? — забідкалася Роксолана, геть розгубившись від лихих вістей, які так несподівано звалилися на неї. — Чим тут зарадити? — А що можна зробити? Полишити в спокої — ото було б найліпше. Та хто ж на цім світі дасть спокій землі або людині? Ваша величність питає царевича, чи чув він пісні на Україні. Може, мало ми там були, може, надто швидко скакали, що не почули пісень, але почути їх можна й тут, навіть ми, яничари, складали кожен свою пісню, хоч то пісні такі, що їх негоже й повторювати. А невільники? Ви чули їхні пісні, ваша величність? Вона хотіла сказати: «Я сама невільниця і сама тужу й співаю, співаю її тужу». Але промовчала, тільки заохотила самим поглядом Гасана: ну ж бо, що то за пісні, хочу їх чути й знати, хай і син мій почує, може, згодяться йому па майбутнє. Глянула впівока на Баязида, той знудьговано вивчав саджену коштовними самоцвітами рукоять кинджала, подарованого йому султаном. Гасан відпив трохи з чаші, кашлянув, прочищаючи горло, сумною скоромовкою став переказувати страшну пісню невольників: «Не ясний сокіл квилить-проквиляє, як син до батька, до матері з тяжкої неволі в городи християнські поклон посидае, сокола ясненького рідним братом називає: «Соколе ясний, брате мій рідний! Ти високо літаєш, чому в мого батька-у-матері ніколи в гостях не буваєш? Полинь ти, соколе ясний, брате мій рідний, у городи, християнські, сядь-пади у мого батька й матері перед воротьми, жалобненько проквили, ще моєму батькові й матері більшого жалю завдай. Та нехай мій батько добре дбає, грунти, великі маєтки збуває, скарби збірає, хай синів своїх з тяжкої неволі турецької викупає!» То брат-товариш теє зачуває, до брата-товариша промовляє: «Товаришу, брате мій рідний! Та не треба нам в городи християнські поклони посилати, своєму батькові й матці більшого жалю завдавати: бо хотя наш батько й мати будуть добре дбати, грунти, великі маєтки збувати, скарби збірати, — та не знатимуть, де, в які тяжкі неволі синів своїх шукати; що сюди ніхто не захожає, і люд хрещений не заїжджає, тільки соколи ясненькі літають, на темниці сідають, жалібненько квилять, проквиляють, нас всіх бідних невольників у тяжкі неволі турецькі добрим здоровієм навіщають». Роксолана знов поглянула на сина. Чи збагнув бодай слово? Той далі грався коштовною зброєю, а їй здалося: грається її серцем. Знесилено прикрила очі повіками. Відпускала обох. У дверях одразу виникла могутня постать кизляр-аги Ібрагіма, промайнули сполохані тіні євнухів, вона гнівно метнула бровами: геть! Ібрагім тупцявся в дверях, не зникав. — Чого тобі? — непривітно поспитала Роксолана. — Ваша величність, до вас посланець з-за моря. З листом. — Хай жде! Завтра або за тиждень, може, за місяць. Скільки там тих посланців ще! Кизляр-ага схилився в мовчазному поклоні. — І поклич Гасан-агу. Мерщій! Гасана завернули, що він не встиг вийти з довгого палацового переходу. Роксолана ждала його, стоячи посеред покою. — Візьмеш золота скільки буде треба, — сказала похапцем, — і викуповуй з неволі всіх наших людей, яких знайдеш у Стамбулі. Знайди всіх і всіх відпусти на волю. Він мовчки кивнув. — Коли треба буде бочку золота, я дам бочку. Султан хвалиться, що його річний прибуток складає цілих шістдесят бочок золота. Не збідніє. І нікому нічого не кажи. Мені теж. — Ваша величність, вони відпускають невільників, а тоді знов ловлять, не даючи їм дістатися додому. — Подбай про охоронні грамоти. В дивані треба мати розумного візира для цього. Там зараз самі дурні. Подумаю й про це. Там ще якийсь заморський посланець. Довідайся, чого йому треба. А тепер іди. Згадалися слова з книги, яка тепер переслідувала її щокроку й щомиті: «Але той, хто давав і страшився і вважає істиною нанирокрасніше, тому ми полегшимо до найлегшого». Мала пережити самотню зиму. Чорний вітер караєль прилітатиме з Балкан, битиме в брами Топкапи, може заморозити навіть Босфор, морозитиме їй душу, хоч який холод може бути більший за холод самотності? Блукала по гарему. Холод, протяги, сирість. Вікна засклені тільки в покоях валіде та в її власних, а в невільниць-джаріє затулені сяк-так, і нещасні дівчата марно намагаються зігрітись коло мангалів з вугіллям. Пригніченість, заздрощі, ненависть, плітки, темна хтивість, збочення. Тільки тепер збагнула всю ницість і бруд гарему, збагнула, вжахнулася, сповнилася відразою. Рятувалася в султанських книгозбірнях, але однаково ж мала знов повертатися до гаремлику, до велетенської проклятої клітки для людей, до в'язниці довічної навіть для неї, для султанші, бо вона жона падишаха, а чоловік, як сказано в священних ісламських настановах, повинен утримувати жону так само, як держава утримує злочинців у в'язниці. Мабуть, жінок замикають тут у гареми так само, як по всьому світу замикають правду, ховають і приховують. Випустити на волю жінку однаково, що випустити правду. І ту й ту ув'язнюють, лякаючись їхньої руйнівної сили, їхньої невтоленої жадоби до волі. Як сказано: страх охороняє виноградники. Може, й Сулейман уперто втікає од неї, наближаючись лиш на короткий час, щоб менше чути тяжкої правди, менше прохань і примх, прилітає, мов бджола до квітки, щоб випити нектар, і мерщій летить далі й далі. Він ніколи не пробував зрозуміти її, подумати про неї, як про рівноцінну йому людину, думав тільки про себе, брав од неї все, що хотів, користувався нею, як річчю, як знаряддям, навіть до свого бойового коня ставився уважніше. Тяжко бути людиною, а жінкою що тяжче. А вона що далі йшла і що вище підіймалася, то більше відчувала себе жінкою. Не віддай звірині душі своєї горлиці. Шукати порятунку в любові? Чи хотіла вона, щоб її любили? А хто цього не хоче? Та чого варта любов хай навіть найвсемогутнішого чоловіка, коли довкола панує суцільна ненависть і ллється кров ріками й морями. Кров не може бути прощена ніколи, а тільки відплачена або спокутувана. Чим вона спокутує всі кривди, яких зазнає її рідна земля? Крижаною купіллю сповіді, каяттям і муками? Як прекрасно було б не знати душевного сум'яття і мук майже пекельних. Але праведним судилося сум'яття. Хіба ми не тимчасові гості на цім світі? І хіба не лякаємося минулого лише тоді, коли воно загрожує нашому майбуттю? Навіть сплативши данини всім пеклам, не здобудеш миру. Спокута, спокута. А в неї діти, і в них — майбуття, істина й вічність. ЧУЖИНЦІ Великий ввнух Ібрагім знов набридав Роксо-лані. Тепер уже клопотався не за венеціанського посланця з листом, а за Єроніма Ласького. Супроводжував султаншу до медресе для її синів. Хотіла переконатися, що там не холодно. Швидко йшла довгим темним коридором, що вів од встеленого червоними килимами помешкання кизляр-аги до медресе для шах-заде. На широких мармурових сходах велетенський Ібрагім міг би наздогнати закутану в м'які хутра султаншу, але не наважувався, плентався позаду, великий і незграбний, за спиною показував євнухам, щоб подбали про лад у залі для навчань, хоч було вже й пізно щось зробити. Роксолана швидко оглянула кілька крихітних приміщень, призначених для усамотнення вельможних учнів, тоді перейшла до залу навчань, що являв собою велике просторе помешкання у формі кількох широких терас. Стіни його оздоблені були жовто-золотими фаянсами з зображенням квітучих дерев, навпроти входу картина: Мекка з чорним каменем Кааби і стрункими білими мінаретами. Посередині залу лискуча черевата жаровня, що пашіла теплом, величезний світильник у формі зорі, на ньому скринька, в яку ховали коран після читання. Скрізь перські столики, довгі низькі дивани, обтягнені шовком, на столиках сині глечики з квітами, високі вікна в різнобарвних шибках з зображеннями півмісяця й зірок. — Тут тепло й затишно, — милостиво мовила до Ібрагіма султанша. Тут її сини осягали найпершу мудрість мусульманську — коран, найпершу і, на думку улемів, найголовнішу, тут вивчали літери, починаючи з еліфа, схожого на тонкий довгий дубець, а дубець, як відомо, прийшов з раю. Кожна літера, як людина, мала свій норов і свій вигляд: у «ба» запали здухвини, «сад» мав губи, як у верблюда, у «та» вуха, як у зайця. Сури корану мали своє особливе значення й призначення. Перша сура Фатіха читалася перед початком кожного важливого діла, також на упокій душі. Тридцять шосту суру Ясин читано на всі випадки, коли в медресе учні доходили до Ясин, то хором кричали: «Ясин—ягли бєрек гелсин!»—«Ясин, масляний коржик неси!» Великим святом було, коли доходили до сімдесятого вірша вісімнадцятої сури — половини корану, але найбільше розчарування ждало малих у кінці навчання, коли ходжа казав їм, що передостання сто дванадцята сура Іхляс варта всього корану. Коли так, тоді навіщо було вчити цю величезну заплутану книгу, — адже варто було запам'ятати лише кілька віршів Іхляса? Її сини вчили коран з п'ятирічного віку. Вже навіть найменший Джихангір докінчував цю тяжку й невдячну науку, щоб вивільнити час для знань, потрібних володареві, хоч і не було ніяких надій на те, щоб він став султаном: адже над ним стояли за правом первородства аж чотири брати. Навіть Селім, другий після Мехмеда, не покладав особливих сподівань на престол, вчитися не хотів уперто, майже войовничо, на докори матері зухвало відповідав: — Хай навчається всіх премудростей той, хто стане султаном! А нам аби жити! Не сушити голову, не нидіти за книгами, бути на волі, під небом і вітрами, з кіньми, псами, соколами, бити звіра, роздирати тепле м'ясо, пити свіжу кров! Коли викричав їй це в обличчя Селім, червоноволосий і зеленоокий, як вона сама, Роксолана нічим не видала себе, тільки знерухоміло її обличчя і зблідли уста. Селіма зненавиділа відтоді і вже не могла прихилитися до нього серцем, хоч зовні цього й не виказувала ніколи. Не могла простити йому завчасного пророкування страшної долі власної і його молодших братів і часто ловила себе на тому, що й сама думає так само. Може, й до свого наймолодшого ставилася з дивною байдужістю, не вірячи в його майбутнє, а Джихангір, мовби вичуваючи материну нехіть до нього, набридав їй, просився спати в її покої, канючив солодощі, іграшки, вбрання, не давав спочинку ні вдень ні вночі, так ніби мати була його рабинею. З рабами й дітьми говорять однозначно: піди, стань, принеси, дай, не чіпай. Джихангір не визнавав такого способу мовлення, він домагався в матері, щоб вона розповідала йому казки й поеми, щоб не вмовкала ні на мить. Він рано осягнув таємниці людської поведінки, ще не спроможний усвідомити, все ж якось зумів відчути, що Роксолана має винагородити свого останнього сина, цю жертву долі, відплати чи прокляття за все зло, зібране в Османах, відплатити коли й не ніжністю, то увагою і покірливістю, і завдяки цьому зумів захопити владу над матір'ю й став справжнім деспотом. А маленький деспот набагато страшніший від великого, бо він дріб'язковий і не дає відпочинку ні на мить, від нього не сховаєшся, його не позбудешся. Та хоч як там було, Джихангір дорогий її серцю так само, як Мехмед, Селім, Баязид і Міхрімах, і сьогодні вранці вона подумала, що йому тут, може, холодно, як холодно повсюди у велетенському незатишному султанському палаці, й прийшла сюди, щоб розвіяти свої побоювання. — Гаразд, — сказала вона кизляр-азі. — Мені тут подобається. — Може, покликати шах-заде Джихангіра, ваша величність? — Не треба. Ти вільний. Тоді Ібрагім і сказав про Єроніма Ласького. — Від кого він цього разу? — всміхнулася Роксолана, згадавши тихомовного, улесливого дипломата, про якого французький король Франціск сказав: «Ніколи не служить одному, не обслуговуючи водночас іншого». Багатий краківський вельможа, прекрасно освічений і вихований, Єронім Ласький від служби в польського короля переметнувся до короля угорського, тоді перейшов до Яноша Запойяї, робив безкінечні послуги імператору Карлу, королю Франціску, Фердінанду Австрійському. Зрадливий і продажний, він без вагань перекидався на бік того, хто платив більше. Найдивніше ж: мав відвагу з'являтися в Стамбулі щоразу від іншого європейського володаря, не лякаючись гніву султанського або й розправи за невірність. — То від кого він? — перепитала Роксолана. — Не знаю. Він хотів до його величності султана, але Аяс-паша взяв його під охорону в караван-сараї на Аврет-базарі, і тепер він проситься до вас на прийом. — Як же я можу його прийняти, коли його не випускають з караван-сарая? Не можу ж я поїхати до цього сама. — За нього просить Юнус-бег. Ласького можна привезти до Топкапи під охороною. Великому драгоманові Юнус-бегові вона не могла відмовити. Вірила, що завдяки йому повалено Ібрагіма. Ніколи не говорила з цим чоловіком, не знала, як ставиться він до неї (може, й ненавидить, як ненавидів Ібрагіма й усіх чужинців), але була вдячна йому за те, що став мимовільним її спільником, поміг у її змаганні за волю. — Гаразд. Привезіть цього чоловіка, — сказала вона великому євнуху. Прийняла Ласького там, де й усіх. Пан Єронім, високий, виструнчений, у дорогих хутрах і яскравих сукнах, задерши пишну біляву бороду, обдарував султаншу вишуканим усміхом, тоді припав перед нею на одне коліно, розкинув руки. — Ваша величність, недостойний слуга ваш припадає до ваших ніг! — Підведіться з колін і сядьте. — Я безмежно вдячний вам, ваша величність, за високу милість бачити вас і чути ваш ангельський голос. — Коли ви доведете, що ангели володіли також і мудрістю, тоді я згодна й на таке визначення, — засміялася Роксолана. — Ваша величність, ангели — це небесна краса! А що може бути мудрішим за красу? — Переконали. Тепер я милостиво схиляю вухо уваги до ваших прохань. Але передовсім хотіла б знати, від кого ви прибули цього разу. — Ваша величність! Хіба ви забули, що я прибував до Стамбула мало не щоразу, як ви дарували його величності султану прекрасних діток? Я щасливий, що мав щастя підносити свої скромні дарунки на честь народження принцеси Міхрімах, шах-заде Абдаллаха і Джихангіра. — І щоразу від інших королів? — Ваша величність! Я тільки простий чоловік — що я можу? Я пробував вірно .служити своєму королю Зигмунту. Це благородний король, він мудро править державою, відзначається великою віротерпимістю, покровительствуе мистецтвам і наукам, але він страшенно нерішучий і боязкий, ваша величність. Він боїться султана, московського князя, татарського хана. Коли боїться король, тоді піддані не бояться короля. А це погано. Страх зв'язує набагато міцніше, ніж любов. Ви тільки погляньте, до чого доводить брак страху перед володарем. За рік до походу його величності султана Сулеймана проти Петра Рареша король Зиг-мунт скликав шляхту, щоб і собі вдарити на молдавського господаря, засвідчуючи вірність своєму великому союзнику падишаху. Але згромаджена під Львовом і Глипянами шляхта стала колотитися і сеймикувати, а челядь її тим часом виловлювала курей по селах, через що виправу цю так і названо «курячою війною». Що то за король, який не вміє впоратися з своїми підлеглими? І чи міг я з своїми здібностями, які визнала вся Європа, віддати своє життя такому нерішучому володареві? Риба шукає, де глибше, птах — де вище, а чоловік — де ліпше. — Ми обоє з вами зрадники своїх народів, — втішила його Роксолана. — Але ви на волі, ваша величність, я ж ув'язнений. — Ще й не знати, хто на волі, а хто ув'язнений. — Я б не відмовився помінятися з вами, ваша величність. — Для цього вам треба спершу стати жінкою. — Даруйте, я забув про це. — Ви хотіли мене про щось просити, — нагадала йому Роксолана. — Так, ваша величність. У мене важливі вісті для його величності султана, а великий візир замкнув мене в караван-сараї і не випускає. Я повинен негайно добратися до Едірне й стати перед його величністю. Вся надія на вас. — Але що я можу? — Ваша величність, ви можете все! Хіба Європа не знає про це? Султан панує над імперією, ви — над султаном. — Перебільшення. Але менше про це. Коли вже просити, то я маю знати, про що йдеться. — Йдеться про Угорщину, ваша величність. — То ви знов од Яноша Запойяї? — Власне, я звідти, але, коли бути точним, то цього разу я мовби сам від себе, хоча цілком імовірно, що до деякої міри і від короля Фердінанда, але тільки в інтересах його величності султана. Хотів попередити. Надзвичайно важлива вість. Ще ніколи ні до кого мені не доводилося прибувати з вістю такої надзвичайної ваги. — Що ж то за вість? Коли мені клопотатися за вас перед його величністю падишахом, то я повинна знати. Чи як ви вважаєте? — Ваша величність! Які можуть бути таємниці від вас! Саме тому я просився до вас. Не можу ж я переповідати новини світового значення цьому без'язикому Аясу-паші, який, як на мою гадку, існує на світі лиш для того, щоб тут не переводилися дурні. Справа в тому, що король польський Зигмунт збирається видати за Яноша Запойяї доньку Ізабеллу. — Але ж Запойяї безнадійно старий! Скільки йому років? Може, шістдесят? Старий і товстий. — Ваша величність, королі не мають віку, а Запойяї король. Ізабелла залюбки піде за нього, щоб стати королевою. Яка б жінка відмовилася від такої честі! Але в мене є перевірені відомості, що австрійський двір не визнає за Ізабеллою прав на угорську корону, бо вона дитина неправого ложа: народилася всього лиш через шість місяців після шлюбу Бони Сфорци з королем Зигмунтом. Простіше кажучи, ваша величність, королева Бона приїхала з Італії до свого мужа непорожньою. Золота корона покрила її гріх. Власне, нікому до цього б не було діла, якби не коропа Угорщини. Фердінанд охоче віддав би за Яноша Запойяї одну з своїх доньок. Як сказано: хай інші ведуть війни, ти ж, Австріє щаслива, укладай шлюби. — Ми захистимо бідну Ізабеллу, — поважно мовила Роксолана.. — Я вірив у ваше велике серце, ваша величність! — вигукнув Ласький, схоплюючись з диванчика і припадаючи на коліно. — Тільки ви, тільки ваше благородство! — Гаразд, я напишу султанові й попрошу за вас. — Як я шкодую, ваша величність, що не маю дарунка, рівного моїй вдячності. Я поспішав з цією вістю до падишаха, і моя посольська ноша була занадто легка. — Немає ліпшої ноші в дорогу, ніж достатній розум, правда ж? — О, так, ваша величність, стократно так! Пригода з Лаським трохи розважила Роксолану. Передала кизляр-азі, щоб назавтра поставив перед нею посланця з Венеції. Однаково ж Ібрагім не відступиться, нагадуватиме про посланця, бо той уже, мабуть, підкупив великого євнуха, сподіваючись мати від султанші щось більше. А що він міг від неї мати? І від кого посланець? І чому такий таємничий? Коли побачила венеціанця, відкинула будь-які припущення про його таємничість. Бо таємничість аж ніяк не пасувала цьому грубому, велетенському чоловікові з чорною розбійницькою бородою, з забіяцькими очима, з громоподібним голосом, який він марно намагався притишити, відповідаючи на запитання султанші. Сідати він не наважився, лишився стояти коло дверей, де його підпирав так само здоровенний кизляр-ага Ібрагім, послання від свого хазяїна передав Роксолані через служебку, яку султанша викликала клацанням пальців, вклонявся незграбно й смішно, але коліна не прихилив перед володаркою, хоч як гнув йому шию Ібрагім. — Ваша величність, — гудів венеціанець, — я посланий до вас славетним і можновладним королем усіх поетів, володарем золотого й діамантового пера сеньйором П'етро Аретіно, званим оракулом істини й секретарем світу. — Не чула про такого, — простодушно визнала Роксолана. — Як звати твого повелителя? — П'єтро Аретіно, ваша величність. Його знає весь світ, і мармурові сходи його дому в Венеції стерті більше, ніж бруківка Капітолію колесами тріумфальних колісниць. — І чого ж хоче цей славний чоловік від мене? — Він передав вам послання, ваша величність. — Ти можеш запевнити, що в ньому немає нічого образливого для мене й для його величності султана? — Мені велено ждати відповіді, отже, там не може бути нічого поганого, ваша величність. Тоді Роксолана клацнула пальцями, зродилася в покої молоденька служебка, підлетіла до велетня, той з складок свого широченного одягу видобув срібний, весь у мистецькому карбуванні футляр з привішеною до нього великою золотою медаллю і, поцілувавши медаль, передав дівчині. Роксолана взяла футляр, якийсь час розглядала рельєфи на ньому на тему про Діану й необачного пастуха Актеона, який задивився на сплячу богиню і за це був перетворений нею на оленя й зацькований її псами. Робота була справді мистецька. Венеціанець помітив, що футляр султанші сподобався, пробубонів: — Це робота неперевершеного Бенвенуто Челліні. Медаль так само. — Наш друг Луїджі Гріті замовляв у маестро Челліні монети його величності Сулеймана, — сказала Роксолана, — вже тоді ми переконалися в неперевершеній його майстерності. Тепер, бачу, його рука стала ще впевненіша, а око гостріше. На медалі був зображений бородатий, носатий чоловік, чимсь схожий на посланця. Він сидів з книгою в руках на різьбленому дзиглі, а перед ним стояв озброєний чоловік у супроводі слуг і подавав йому коштовну посудину з круговим написом: «Володарі, що збирають данину з народів, приносять данину своєму слузі». — Хто цей бородатий? — поцікавилася Роксолана. — Це, мабуть, і є сеньйор П'єтро Аретіно? — Так, ваша величність, це сам маестро. Таку саму медаль, тільки бронзову, а не золоту, він посилав адміралові султана Сулеймана страховиську всіх морів Хайреддіну Барбаросі, і той відплатив щедрими дарунками. Роксолана відкрила футляр, дістала звідти шовковий звоєць, розгорнула його. Написано було по-італійськи. Стала читати й не змогла втриматися від усмішки. Аретіно писав: «Я почав видавати свої листи до найславетніших особистостей світу, вже видав один том,, але з великою душевною скорботою виявив, що досі не написав листа Вам, незрівнянна султаншо Роксолано. Коли б я не лякався збентежити повітря Вашої скромності золотими хмарами почестей, які Вам належать, я не міг би втриматися від того, щоб не розповсюдити на вікнах будівлі слави тих світових шат, якими рука хвали прикрашає спину імен, дарованих поговором прекрасним створінням. Ваш непереможний дух приваблює мене безмірно, бо, як і Ви, я пишаюся з того, що всім, чого досягнув у житті, я зобов'язаний самому собі і ні в чому не можу вважатися чиїмось боржником. Я писав імператорові Карпу й імператриці Ізабеллі, королям Франціску й Генріху Англійському, про мене говорять при дворі перського шаха, мене називають, божественним і дивовижним і бичем володарів. Джованні Медічі звав мене чудом природи, Мікеланджело — сеньйором братання, герцоги Мантуї, Флоренції й Урбіно — сердечним другом. Мої твори потрібніші для життя більше за проповіді, бо проповіді приводять на путь праведну людей простих, а мої твори — людей високопоставлених. Я приніс правду в палаци володарів, наповнив нею їхній слух, попри лестощі і всупереч лжі. Моє перо, озброєне налякуваннями, досягло того, що люди могутні змирилися, а дотепники визнали його з вимушеною ввічливістю, яку вони ненавидять більше, ніж невигоди. Тому прості люди повинні любити мене, бо я завжди ціною крові воював за мужність, і лиш завдяки цьому вона нині зодягнена в парчу, п'є з золотих бокалів, прикрашається коштовним камінням, має гроші, виїздить, як королева, оточена слугами, як імператриця, і пошаною, як богиня». Роксолана поглянула на венеціанця. Той навіть не стежив за виразом її обличчя — такий упевнений був у дії послання. Мабуть, уже не вперше возив отакі шовкові звойці, повертаючись, обтяжений коштовними царськими дарунками. Але ж вона не цариця! Чому цей Аретіно не писав їй тоді, коли вона ще пропадала в безвісті султанського гарему? Не знав про неї, бо не знав і весь світ? Тоді навіщо ж хвалиться своєю неперевершеною проникливістю розуму? Аретіно писав: «Які колоси з срібла й золота, вже не кажучи про колосів, зроблених з бронзи й мармуру, можуть зрівнятися з тими статуями, які я воздвиг папі Юлію, імператору Карлу, королеві Катерині, герцогу Франческо? Вони вічні, як сонце. Вершина радості існування — любов. Ви жриця любові, і я вітаю Вас так само, як найрозкішніших красунь землі й неба і як дівчаток-массаре, що вдовольняють усі мої бажання. Я живу потом чорнила, світло якого не може бути погашене вітром злостивості, не може бути затемнене хмарою заздрощів. До підніжжя мого трону найбільші володарі складають золото, ланцюги, чаші, розкішні тканини, багатий одяг для мене й прикраси для моїх аретінянок, вишукані вина й райські плоди, все, чим багата щедрість. Але -для мого нестримного марнотратства не вистачило б монет усього світу. Коли б навіть єгипетські піраміди слугували мені рентою, я пустив би їх в обіг. Отже, аби нам жити, а все інше жарт. Я в захопленні від вашого непереможного духу...» Роксолана згорнула шовк, віддала служебці, кивнула посланцеві: — Відповідь передасть вам Ібрагім. Венеціанець позадкував з покою, а вона дивилася на його Широку чорну, як у Аретіно па медалі, бороду й сміялася в душі. Вже вигадала, як помститися хвалькуватому венеціанцеві і його посланнику. Сміються з усіх можних Європи, а вона посміється з них. Ще могла б зрозуміти й простити лестощі, викликані страхом, але за плату?! Бач, навіть султанів капудан-паша Хайреддін спокусився на лестощі й обдарував цього словохвальця награбованим золотом. Вона нікого не грабувала й не має наміру цього робити. Даремні сподівання. І даремно витрачав гроші на підкуп кизляр-аги слухняний посланець Аретіно. Чомусь згадався Роксолані колишній султанський імрахор Рустем з його похмурими дотепами. Той би сказав: «Ще річки не видно, а він уже штани підкачав». Рустем з малого, привезеного з Боснії раба дійшов до начальника султанських стаєнь, тоді даровано йому титул паші, і вже був би він, напевне, візиром, якби Ібрагім під час перського походу не згадав про нього, — згадав, як любив Рустема султан за його безжальний гумор і нещадний язик, і мерщій дав Рустемові санджак на крайньому сході імперії, десь коло Вірменії, в диких горах, серед каміння й снігів. Хитрий Ібрагім усував усіх улюбленців султанових, щоб самому неподільно володіти душею падишаха. Коли б сила та воля, він і її усунув би й знищив. Але як вона могла забути про Рустема? Ось чоловік, народжений для султанського дивану! Гасана вже недосить, їй потрібні помічники впливовіші й могутніші, бо тепер її помічники — це помічники султанові. Поки не забула, мерщій написала султанові в Едірне про Рустема-пашу, приклавши до листа пасмо свого волосся. Тоді сіла за лист до П'єтро Аретіно. «Ми доводимо до відома сеньйора Аретіно, — писала вона, — що посланець Ваш прибув до нашої золотосяйної столиці і вручив нам Ваше послання, і Всевишній свідок тому, скільки радощів і втіхи принесло нашому серцю Ваше полум'яне слово. Ми уважно вивчили Ваш лист і сповнилися повагою до Ваших здібностей і до Вашої мужності, за яку Ви так доблесно змагаєтесь. Отож, це воля бога, якій Ви маєте скоритися і згодитися з його присудом і веліннями. Ось тому ми написали Вам цього дружнього листа і надсилаємо його до підніжжя золотого трону Вашої слави через слугу Вашого, який прибув до нас з божою поміччю і відбуде з божим покровительством здоровий і неушкоджений. Зрештою, я не знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б таємницю для Вашого високого розуму. На знак дружби і для того, щоб цей лист не виявився пустим, що принесло б Вам душевну незлагоду, я надсилаю Вам дні пари штанів, гаптованих золотом ззаду й спереду, і шість носовичків з найтоншого шовку, а також рушник, все в одному згортку. На цьому бажаю вам здоров'я і розквіту Вашого незвичайного таланту. Найпокірніша слуга Хасекі Султанша». Відіслала з Ібрагімом листа й пакунок для П'єтро Аретіно, сміючись у душі над «секретарем світу» і уявляючи, як з'явиться він перед своїми мессаре в гаптованих золотом у місцях найнепризвоїтіших османських шароварах. Посміятися над своєю вигадкою не мала з ким. От коли б справді був тут Рустем-паша, той би сказав: «Хай носить на здоров'я. Благочестя ховається в шароварах». Той чоловік насміхався над усім світом. Платив світові ненавистю за те, що його малим запхнув у сідельну суму османський емін і привіз до Стамбула, кинув на стайню між коней, де хлопець мав жити або вмерти, де він ріс, позбавлений усього людського. Виріс такий лютий, що, коли його вкусив султанський кінь, він укусив коня! Здавалося, з повагою ставився хіба що до падишаха та до Роксолани, і то не за те,-що вона султанша, а завдяки її походженню. Сам запропонував султанові, що навчить Роксолану їздити верхи. Ще коли вона не мала влади, за життя валіде й Ібрагіма. Який галас здійнявся тоді при дворі! Навіть великий муфтій зауважив султанові, що такий вчинок султанської жони не узгоджується з шаріатом. А що їй до їхніх законів? Може, в леї в ігрові дикий шал скіфів і мужність амазонок? Може, народилася вона, щоб скакати на коні по степах, а не нидіти за дерев'яними решітками Топкапи, хай і позолоченими? Рустем тоді сказав: «Звичай усіх злочинців — не питати людину про майбутнє і ніколи не зважати на минуле. А що чоловік без минулого? Обідраний і голий, мов жебрак біля мечеті». Він мав приїхати й навчити їздити на коневі Міхрімах. Від спілкування з такими людьми, як Рустем, відчутнішим стає сама суть життя. Як вона могла забути про нього, як могла? РУСТЕМ Так ніби він не звик до того, що його завжди забували. З ким був, ті пам'ятали, бо ненавиділи. Щезав з очей — викидали з пам'яті. З ненавистю так само, як і з любов'ю. Тільки й того, що одну викидають з пам'яті, а другу — з серця. Далекий боснійський рід Опуковичів, з якого він походив, мабуть, просто забув того окатого п'ятирічного хлопчика, якого тридцять років тому вхопив султанський емін, видерши з рук нещасної матері. Там коли хто й пам'ятав його, то хіба що рідна мати Івіца. Коли не вмерла від горя. А так — сам па світі, як місяць у небі. Мабуть, йому пощастило, що кинуто було його до етапні. Згодом він навіть у згадках не хотів вживати цього брутального слова «кинуто», замінивши його почесним «приділено». Там, серед тугих запахів султанської стайні, серед пирхання коней і лайок старших стайничих, минало його дитинство, і, здається, мало б проминути і все його життя. Поволі він звик до теплого, нудотного дихання стайні. Позбавлений волі і бажань, просякнутий власним і кінським потом, прикутий до цих чотириногих загадкових створінь, підпорядкований їхньому норову. Стайня пригнічувала, не даючи ніколи спочинку, але водночас і визволяла від загрозливої влади величезного світу, який лежав за її цегляними порогами, відлякуючи боснійського хлопця своєю незбагненністю й жорстокістю. У стайні тільки ти й коні, і ти мовби дужчий за інших людей, завдяки дикій силі коней, і нічого людського вже тобі не зосталося. Стайня накидала свої обов'язки, але водночас звільняла від усього, що людину переслідувало, дратувало й мучило. Коні були завжди тільки кіньми, натомість люди, як відомо, стають усім на світі, і ніколи не знаєш, чого від них ждати. Малий Рустем (бо так названо його, відібравши батьківську віру і материнське ім'я Драган) зовні незграбний, ведмедкуватий, як усі боснійські хлопці, коло коней мовби перероджувався, ставав меткий, вмілий, ніхто на стайні не міг з ним зрівнятися, і коні, здається, відчули це його вміння, а султан Сулейман, який, згадуючи свою молодість, Часом приходив на стайню кувати коней, похваляючись, що заробляє собі на хліб, помітив і виокремив Рустема, і незабаром того приділено (тепер уже справді приділено) для догляду за султанським вороним конем. І вже ніхто так не вмів одтоді догодити Сулейманові, ніхто не вмів так вичистити й засідлати султанського коня і так підвести його повелителеві, як цей похмурий боснієць, і Рустема зненавиділа стайня, тоді зненавидів султанський двір, зненависть, як вогонь по сухій траві, перекинулася на військо, мало не на весь видимий світ, бо світ ніколи не прощає успіху. Попервах Рустем нічого не помічав. Жив серед .коней, пильнував, щоб вони були вчасно розсідлані, вищіткувані й витерті до блиску, мали звільглий овес у жолобах і свіже сіно, виводив разом з іншими своїми товаришами коней на проводку, а ночами, коли ніхто не бачив, ганяли їх, щоб не застоювалися. Коні лякалися темряви, надимали животи під попругами, дрібно тремтіли, стригли вухами, шкірили великі жовті зуби, переступали з ноги на ногу, щулилися. Коли ж виривалися з задухи стайні, голосно й радісно іржали і несли своїх вершників у темряву, в безмежний простір, а ті сиділи на конях насторожені, чуйні, дикі від волі, вже й забувши, коли були людьми (бо позоставалися ними лише вві сні), і здавалося їм, що життя —це тільки отаке несамовите скакання на коні, а все інше — набридливі обов'язки, нудьга і нікчемність. Коні були слухняні, незрадливі, вони мчали у безвість, у темряві й у місячному сяйві, тугий вітер бив у обличчя вершникам, і вітер той мовби теж мав масть цих коней — вороний, як крило нічного птаха, жовтий, як лисячий хвіст, гарячий і смердючий. Кінські копита били в землю глухо й понуро, під такий перестук копит ці коні мчатимуть своїх вершників і в смерть. Рустемові часто вчувався той перестук навіть крізь сон, але він не лякався, не прокидався, облитий холодним потом, спав далі, а коли й пробуджувався, то лиш для того, щоб навести лад у стайні. Іноді коні не знати чого лякалися вночі в своїх стійлах, і тоді вгамувати їх можна було лише нелюдським криком, кинувшись безстрашно між них, завдаючи навсібіч ударів з жорстокістю, яка панувала лише між людьми. Коні втихали вмить і вже не тривожилися. В султанській стайні Рустем найліпше вмів погамувати розшалілих коней і виявляв при цьому стільки жорстокості, що його мимоволі остерігалися всі інші стайничі, хоч ніхто з них не належав далебі до ангелів, були люди шорсткі, кляті, ненависні. Серед цих самотніх, мовчазних людей Рустом ріс ще самотнішим і мовчазнішим за них. Високий, понурий, кривоногий, з якимсь засняділим обличчям, схованим у цупких чорних заростах, 'цей чоловік користувався такою загальною зневагою й нелюбов'ю, що прихильності до нього султанової ніхто не міг ні витлумачити, ні просто збагнути. Рустем бачив, якою ненавистю оточений, але не запобігав ні перед ким, не лякався ворожості довколишнього світу. В його непокірливій боснійській голові зродилася думка не тільки помсти цьому світові, а навіть його нищення всіма доступними засобами. Але чим він міг помститися? Зневагою, яку міг виказувати, вивищившись над усіма завдяки незбагненній прихильності Сулеймана? Та чи досить мовчазної зневаги, коли довкола торжествує жорстокість? До того ж прихильність і милість падишаха можуть минути так само несподівано й незбагненне, як і зродилися, — і тоді ти лишишся безпомічний, відданий на роздертя й пожертя, безсилий і беззбройний. Людина в цьому світі повинна мати свою зброю. Як хижак — ікла й пазурі, як змія — отруту, як бог — громи й блискавиці, як жінка — красу й поваб. Не треба думати, що Рустем прийшов до такого висновку свідомо. Опір народжувався в ньому мовби сам по собі, викликаний самим життям, неволею й недолею, надто ж довколишньою жорстокістю. Так само, як безстрашно кидався він поміж ошалілих коней, став Рустем встрявати в людську мову, кидаючи туди зрідка злі, насмішкуваті слова, коротку лайку, знущальні вигуки. Згодом відчув у собі справжній дар лайки. Він лаявся майже з геніальною грубістю. Ті, кого він лаяв, не могли йому цього простити і ненавиділи Рустема ще тяжче, а він запалювався від того ще дужче, творив свої лайливі слова невтомно й щедро, викликаючи захват у сторонніх слухачів і ненависть у тих, кого лаяв. — Аллах проти всіх, і я теж проти всіх. А всі проти мене, — казав Рустем. Він був самотній, як аллах. Може, відчув те султан Сулейман, який, власне, теж був безнадійно самотній на цім світі, і возвисив Рустема, зробивши його згодом начальником султанських стаєнь — імрахором. Здається, було тільки троє людей у безмежній імперії, з якими падишах любив розмовляти: улюблена дружина його Хасекі, всемогутній Ібрагім і цей похмурий боснієць, просякнутий гострими запахами кінського поту й кінської сечі. Султанові подобався похмурий Рустемів гумор і нещадний його язик. Сам належав до людей похмурих, але вимушений був ту похмурість поєднувати з величчю, бо того вимагало його становище. Тому залюбки слухав чоловіка, не скутого ні обов'язком, ні становищем, чоловіка коли й не вільного до кінця, зате свавільного. Тридцятирічним Рустем уже мав звання паші, хоч не відзначився ні в битвах, ні в чомусь іншому, а вмів тільки доглядати коней, сідлати їх, скакати на них і жити з ними. Ібрагім, який ревниво прибирав усіх, хто норовив зайняти бодай найменше місце в султановому серці, зоставався безсилий лише перед двома: перед Роксоланою, чари якої перевищували його хитрощі, і перед Рустемом, може, єдиним чоловіком в імперії, який говорив усе, що думає, і просто вбивав своїми словами. Про Ібрагіма, коли той став всемогутнім великим візиром, а тоді вже й називався другим султаном, безжально винищуючи всіх супротивників, Рустем сказав: «Якби сам аллах прийшов на землю, то і йому б Ібрагім звелів накинути па шию чорний шнурок». Ібрагім відплатив імрахору, вирушивши в похід проти перського шаха. Коли зимував у Халебі, прислав Рустемові в Стамбул фірман, яким давав йому санджак Діярбекір, на самому краю імперії, коло кизилбашів. Височезні гори, вічні сніги, пустельність, свавільні ріки, що метаються по рівнині, міняючи свої русла, дикі племена, які ніколи не вгамовуються. Але названо тебе нашою — їдь на врядування. Рустем попросив султана, щоб його залишили в Стамбулі коло стаєнь, та Сулейман не захотів втручатися в дії свого всемогутнього улюбленця. «Ось приїде Ібрагім з походу, тоді скажу, щоб тебе повернув назад». Та, мабуть, забув, а може, й сказав, але Ібрагіма незабаром убито, і нікому було виконувати султанове повеління, — так Рустем зостався в Діярбекірі. Знав, що прихвоснів при дворі цілі хмари, тож продертися крізь них, щоб дістатися до султана, годі й думати. Хоч тепер, як санджакбег, Рустем вимушений був мати справу з людьми, але однаково не міг позбутися відчуття самотності, про яку забував лише тоді, коли зоставався з кіньми, коли йшов до стайні, де було чисто, як у мечеті, а тяжкий запах кінської сечі й гною мовби відгороджував його від метушняви й нудьги світу. Знов, як і колись, любив Рустем (тепер уже паша з пишним супроводом) їздити верхи на копі ночами, скакати по бездоріжжю під чужими зорями, не знати куди, не знати навіщо. Самотній, як чужа зоря на вечірньому небі. На все життя запам'ятав останню свою ніч в Діярбекірі. Як скакав увечері на коні, а між деревами гнався за ним вузенький, мов ниточка, золотий серпик місяця-молодика, ковзав по небу нечутно, загадково, не відставав і не переганяв, але от дорога зробила закрут, і місяць опинився далеко попереду, і тепер уже він утікав, а Рустем доганяв його і не міг догнати. Тоді дорога вистрибнула зненацька на темну округлу вершину, всю в високих деревах, і місяць упав униз і тепер проковзував між стовбурами, мало не коло коріння, але тут дорога знову пішла в долину (Рустем відчував це, зсовуючись під вагою власного тіла на передню луку сідла), кінь ніс вершника вниз, нижче й нижче, земля під копитами вже не видавала повного звуку, як на вершині, а м'який, приглухлий, копита не стукали, а мовби чалапкали, дерева розступалися ширше й ширше, внизу розлягалася безмежна тьмаво-голубувата рівнина і над нею — величезне, так само тьмаво-голубувате небо, і десь на страшній висоті, над самою Рустемовою головою, висів серпик молодика. Тепер місяць висів непорушне, але хоч як Рустем гнав коня — далеке мертве світило не наближалося, було недосяжне, як доля. Рустем притримав коня, пустив його ступою, довго так їхав, як чоловік, що не має куди поспішати. І тут, посеред ночі, на незнайомій дорозі наздогнав його султанський гонець із Стамбула і вручив фірман од самого падишаха. Гонець з дев'ятьма охоронцями мав скакати з Стамбула вдень і вночі, роблячи лиш необхідні перепочинки в караван-сараях і ханах, щоб вручити султанський фірман паші там, де й коли його знайде, і фірман мав бути прочитаний негайно, і так само негайно мало виконуватися веління падишаха. Чауші присвічували Рустемові запаленими сухими гіллячками, поки той ламав печаті на дорогоцінному посланні й, голосно дихаючи, повільно читав фірман. Султан кликав його до столиці, давав високе звання візира, вводив у свій диван і велів, кинувши все, прибути якомога швидше до підніжжя його трону. Галузка згасла, і ніхто не бачив виразу обличчя похмурого паші після прочитання фірману. Рустем зітхнув, подумав сам собі: «Назовуть візиром — однаково, що дадуть змію в руки: втримати не зможеш, бо слизька, а випустиш — зітнуть голову». Але змовчав, поклав на знак покірливості фірман собі на голову, тоді поцілував султанську тогру, гукнув своєму супроводу майже жваво: — На Стамбул! З ненавистю згадував згаяні на краю землі кілька років свого життя. Лиш тепер одкрилося, що для його безпощадного ума немає належної поживи там, де самі підлеглі, де всі його слова сприймаються з рабською покірливістю. Земля і люди були тут у його неподільному володарюванні, вперше в житті своєму мав під орудою не самих тільки коней, але, хоч як це дивно, втіхи це не приносило ніякої, нудьга заповнювала всі Рустемові дні, нудьга незбагненна і безпричинна, і лиш тепер, прочитавши султанський фірман, яким кликано його до Стамбула, збагнув: народжений, щоб насміхатися не з тих, хто нижче, дошкуляти не дріб'язкові й безсилості, а тільки силі найбільшій, найгрізнішій. Там справжнє життя, бо там небезпека, гра з вогнем, і навіть коли загинеш через свій нестримний язик, то й тоді буде радісніше, ніж нидіння отут у чорта за пазухою, бо згинеш не остаточно, не безнадійно, зостанеться по тобі пам'ять, зостануться слова — злі, правдиві, неповторні. І найжахливіша доля може обернутися несподіваним торжеством. Рустем повертався до Стамбула сповнений похмурої гордості. Згадали! Його згадали! Коневі за всі його страждання й терплячість у походах кидають оберемок сіна, а чоловікові що? Коневі — паші, а чоловікові — пашу? Він вирушив до Стамбула, не гаючись, без жалю й спогадів покинув свій санджак, не злазив з коня так довго, що змучилися навіть звичні до переходів султанські гонці, а Рустем сміявся: «Кого там за що роблять пашами, а мене зробили за те, що люблю на конях їздити!» В Копьї його ждав султанський дарунок: породистий кінь У коштовній збруї і перо з діамантом на тюрбан. «Раю без мого султана я не знаю!» — сказав Рустем, але обличчя мав таке похмуре, що ніхто йому не повірив. У величезному караван-сараї Султан-хан за Коньєю Рустема зустрів великий кінний загін, посланий Сулейманом, бо султанський візир мав подорожувати не самотою, а з військом. Рустем розумів, що його випробовують на відстані, ще й не підпускаючи до столиці та до підніжжя трону. Вимушений був прикусити свого злого язика і проголошувати слова, геть невластиві для нього. — Хай продовжить аллах тінь на землі нашого великого султана Сулеймана, — звертаючись до вершників, промимрив Рустем. — Вісім літер його імені — мов криваві зорі, що посилають свої промені до самих країв всесвіту. Легше було б проскакати, не злазячи з коня, місяць або й три, ніж таке сказати, але не було ради. «Ось засяду в султанському дивані, — понуро думав Рустем, — там уже скажу їм усім. А поки туди пробираєшся, треба наступати собі па хвіст. Переходячи через міст, і ведмедя дядьком назвеш, а свиню тіткою». Він глав і гнав коня, не даючи перепочинку своєму візирському війську, їхав через Ілгин, Акшехір, Чай, Кютах'ю, переважну більшість караван-сараїв поминав, не зупиняючись, кепкував з тих, хто ласим оком позирав на притулки для подорожніх: «Понатикано тут цих караван-сараїв, мов гріхів людських. Але то все для верблюдів, а не для благородних коней!» Ще раз виїхали йому навстріч султанські посланці з дарами. Султан жалує з пречистого і чесного свого тіла шаровари непорочності, халат доблесті і футуввет-наме — грамоту на владу. Рустем поцілував копито коня султанського посланця. Змучився сам, змучив людей і коней, прискочив до Стамбула в сподіванні, що його одразу прийме сам султан і урочисто введе в диван, натомість йому звелено ждати в тому самому домі, який займав, ще коли був імрахором, а тоді з'явився колишній яничар Гасан-ага і повів Рустема до султанші Роксолани. Роксолану колись султанський імрахор учив їздити верхи па коневі. Наука була недовга, бо учениця виявилася тямущою, Рустем,здається, лиш один раз підсадив султанську жону в сідло, ніякого спогаду в ньому від доторку до цієї вельможної жінки не зосталося, бо жінки взагалі в ньому не лишали ні спогадів, ні враження. Тепер не знав: дивуватися чи лютувати від такої химерної зустрічі, бо ж замість султана — тільки султанша. І для цього чоловік проскакав на коні через усю імперію? Може, щоб подивитися на султаншу? Але що в неї побачиш? У жінки, як і в коня, найголовніше — шия, коліна й копита (ці останні Щоб не кришилися і були високі). Проте в коняки все це відкрите, в султанші ж — закрите навіки від усіх сторонніх поглядів. Все ж він трохи втішився від своїх думок і йшов за Гасан-агою по заплутаних переходах Топкапи, звеселяючи себе посміхом: «Ось поглянемо на султапшині копита». Роксолана вразила його такою ласкавою неприступністю, що він остовпів, насилу зігнувся в поклоні, а рота розтулити так і не зміг. — Рада бачити тебе, візире, — лагідно мовила султанша. Незграбний боснієць хитнув головою, але на слово не здобувся. — Ми з його величністю султаном хочемо просити тебе... Просити? Коли це султани когось просили? — Просити, щоб ти взявся навчити їздити на коні нашу ніжну Міхрімах. Рустем закляк. Названо його візиром лиш для того, щоб учив їздити верхи вельможну шмаркачку? Ну, скажімо, це вже не рабиня, як то було колись з її матір'ю, а високородна принцеса, і підсаджуватиме він у сідло вже не рабське м'ясо, а благородну султанську плоть, але що ж змінилося для нього? Був простий раб, стайничий, начальник султанських стаєнь, паша і санджак-бег (дикі племена мали тремтіти від самої згадки його імені, але щось він там не помітив того тремтіння), тепер має найвище звання візира, а лишається й надалі простим конюхом. Може, ця маленька загадкова жіночка жартує? Вона слов'янка, а вредніших за слов'янок у поводженні з чоловіками чи й знайдеш на світі. Учити принцесу Міхрімах їздити верхи? А кого ще вчити? І де ж диван, у якому мав засісти візир Рустем-паша? Він стояв так довго і з таким збаранілим виразом на обличчі, що Роксолана засміялася й махнула рукою: — Бачу, яка це для тебе радість, візире. Я передай його величності султану. А тепер можеш іти. Гасан-ага скаже тобі, коли маєш приступити. Знову вів його Гасан-ага палацовими переходами, але тепер уже Рустом кепкував у душі з самого себе. Згадував, як у корані сказано про коней: завжди тільки благородні. А вершники — тільки вірні. Благородство вершникам і не снилося. Отак і йому. Навіть до конячого благородства не доросте ніколи. Завжди і вічно лишатиметься вірним. Згадав, як їздив тоді з султаншею. Попервах біг поряд з її конем, не наважуючись триматися навіть за стремено. Тоді вона запрагнула їзди справжньої, він вимушений був теж сідати верхи, проте мав триматися завжди тільки позаду, так що кім'яхи землі з-під копит Роксоланиного коня летіли на нього, били йому в обличчя, заліплювали уста й очі, але пахли такою надією, що Рустем сміявся в душі. Тепер його названо візиром, а кім'яхи землі з-під копит коня султанської доньки знов заліплюватимуть йому обличчя. Що ж змінилося? Як подумати, то мала втіха стати пашою або й візиром. За що тут стають тим або тим? Один став пашою за те, що вмів свистіти по-пташиному, інший готував, як ніхто, чорну квасолю, ще інший читав султанові перських поетів перед сном так занудливо, що султан засинав після першого бейта, ніколи, власне, й не чуючи читання. А він сам став пашою за те, що вмів розсмішити похмурого Сулеймана. Окрім того, ніколи нічого не просив у султана ні для себе, ні для будь-кого, ні в що не втручався і не викликав заздрощів. Не викликав, поки не вилазив з конячих стійл. А став пашою, назвали його візиром — і вже все тут у столиці сколотилося, і, поки він доскакав од свого Діярбекіра, вже йому не диван, а самі кім'яхи з-під копит коня султанської доньки. Від кого тут залежить твоя добра слава? Від людей, які самі нею ніколи не відзначалися? ПОЖЕЖА Про столицю казали: «Якби Стамбул не горів, усі пороги в ньому були б золоті». Або ще: «В Стамбулі пожеж хоч одбавляй, а в Анатолії податків хоч одбавляй». Рустем-паша вранці був з своєю сановною ученицею на Ат-Мейдані. Міхрімах не схожа була на свою матір. Та одразу збагнула науку молодого стайничого, а ця маніжилася й дурила голову новоспеченому візиру, так ніби заповзялася вивести його з терпцю. Марні сподівання! Рустем тихцем спльовував у жорству під ноги коневі, терпляче вихекував, тюпаючи поряд з занудливою вершницею, тепер уже твердо знаючи, що в диван він в'їде коли й не на власному коневі, то слідом за конем, який везе на собі Міхрімах. Коли підсаджував на коня султанську доньку й відчував під твердою рукою своєю м'яку вельможну плоть, мовби аж здригалося щось у ньому. Дивувався й ненавидів себе. Помічати чиєсь тіло означало помічати й тіло власне. А він досі, здається, й не зауважував його, вигострюючи на бруску ненависті свій непокірний дух. Він сердито сплюнув від неприємного відкриття і зробив це так одверто, що Міхрімах помітила й стала вередувати ще дужче, ніж завжди. На щастя, Рустема порятувала того ранку пожежа. Загорілося далеко, аж по той бік Халіджі на корабельних верфях і в єврейській дільниці Хаскйой, але вогонь одразу перекинувся через затоку, а ще швидше полинув по Стамбулу розпачливий крик: «Янгуйн! Янгуйн!» — «Пожежа! Пожежа!» — і все живе бігло в той бік, де панувало полум'я, одні бігли з обов'язку, другі — з цікавості, треті — позловтішатися. Гасити пожежу мали право тільки яничари. Хоч коло кожного дому повинна стояти велика діжка з водою і хазяїн зобов'язаний був тримати драбину заввишки з свій дім, що згідно з приписами не міг перевищувати двох поверхів, лити ту воду на вогонь могли тільки яничари, що наглядали за міською дільницею. Вони прискакували на пожежу перші, оточували палаючий будинок, відганяючи шаблями навіть господарів, коли бачили, що в домі є щось цінне, мерщій тягнули з вогню, а так ждали, поки згорить, знаючи, що срібло й золото перетвориться на зливки, які легко знайти в попелі, а все інше не мало для них вартості. Щойно зачувши крики про пожежу, Рустем збагнув, що може відкараскатися від примхливої принцеси, і сміливо притримав коня Міхрімах. — Ваша високість... — Що тобі? — Дозвольте сьогодні припинити нашу науку. Міхрімах зиркнула на нього поверх яшмака своїми очиськами, в яких зібрано було все найлихіше і від султана і від султанші. В Рустема засмоктало під ложечкою від того погляду, на язикові йому так і крутилися слова тяжкі, як каміння, але загнав ті слова в такі глибини, звідки не могли видобутися. Намагаючись надати покірливості своєму грубому голосу, понуро сказав: — Пожежа. Гадав, що цим пояснив усе. Але Міхрімах була іншої думки: — Пожежа? То й що? Погорить і перестане. — У себе в Діярбекірі я звик... — Тут Стамбул. А в Стамбулі є кадій, який за все відповідає. Рустем не стерпів: — Ваша високість! Ви не знаєте цього старого ошуканця? Йому хай згорить хоч і весь Стамбул, він дутиме в одіту дудку: «Нічого не бачив. Нічого не знаю». Їй усе було байдуже. Як то сказано: і каші не хоче і по воду не йде. — Згорить, то хай і згорить. — Ваша високість, а хасси! — А що це таке? — Дільниці Стамбула, які належать султанові й султанській родині. Вона задумалася на короткий час. — Належать? А що належить мені — ти можеш сказати? Ну, гаразд. Тобі так кортить на ту пожежу? — Я взяв би своїх людей. Все ж я візир його величності. — Там є ще кілька візирів. Та коли вже так хочеш... Відпровадь мене до Топкапи. Так Рустем здобув собі волю. З пожежею було тяжче, ніж з султанською донькою. Перше, що в Стамбулі стояла страшенна липнева спека. А друге: видати з усього, не обійшлося без зловмисників. Бо як би інакше пожежа переметнулася через Золотий Ріг, гігантськими перескоками помчала по столиці, захоплюючи нові й нові дільниці? Кілька дільниць вигоріло на попіл, пожежа знищила поставлений ще Фатіхом палац Ескі-Серай, згорів наповнений в'язнями зіндан, пішов димом великий дерев'яний базар, загинула бібліотека Матьяша Корвіна, вивезена Сулейманом з угорської столиці, вогонь добрався навіть до кам'яного Бедестану, на якому розтопилася олов'яна покрівля. Слідом за пожежею, ніби принесений таємничими злими силами, вповз у столицю чорний мор, і смерть косила людей тисячами, не спинялася й перед порогами палаців — так помер великий візир Аяс-паша, зоставивши гарем з ста двадцятьма дітьми і згадку про себе, як про найдурнішого з усіх знаних візирів. А що дурні завжди мстиві, то багато хто зітхлув полегшено, почувши про смерть Аяса-паші. Навіть Роксолана не стримала своєї радості перед Сулейманом, хоч і знала, що гріх радіти чужій смерті. — Може, й ліпше, що мор прибрав Аяса-пашу, мій султане. — Він був вірний мій слуга, — зауважив Сулейман. — Та й того! Слугувати можуть і речі неживі. А паша і за життя був мовби мертвий, бо не мав у собі слова. Людина ж, позбавлена слова, — гірша за звіра. Нащо їй жити? — Своєю шаблею він показав, що живіший за живих. — Кому ж показав? Убитим? — Коли приходив до тебе, то хотів сказати, що то він розкрив мені очі на зрадливість Ібрагіма. Хотів, але не вмів сказати. — То й ліпше. Однаково б я не повірила. Хіба то не сам падишах розпізнав мерзенного грека? А цей нещасний Аяс-паша ніби належав до тих, кому доручено, щоб дурість не вичерпувалася на сім світі. Хоч, може, дурні теж потрібні, щоб видно було розумних. Кого тепер поставите великим візиром, мій повелителю? — Найрозумнішого. Лютфі-пашу. — А хіба Рустем не розумніший? — Ще молодий. Має час. — Ви досі не ввели його в диван. — Не було нагоди. Смерть Аяса-паші дала нагоду. — Ще й пожежа, — нагадала Роксолана. — Мені передали, що Рустем-паша виловлює зловмисників. Він не мав можливості відзначитися на війні, хай спробує зробити це на пожежі. — Хіба не можна погасити? — На все воля аллаха. Що горить — має згоріти. — А коли весь Стамбул? — Тоді аллах подарує нам ще кращий Стамбул. Як сказано: «Бог купив у віруючих життя і їхнє майно, платячи їм за них раєм». Диван коли й не налякав Рустема, то геть розчарував. Здалеку загадковий, таємничий, загрозливий і неприступний, зсередини диван видався Рустемові зібранням набундючених баранів. Аяса-паші вже не було, але ще мовби жив його дух серед цих килимів, притишених голосів, гнітючого мовчання. Султан мовчки споглядав кам'яними очима на своїх візирів, нікого не впізнаючи, нікого не допускаючи ні до мови, ні до думання, і під тим поглядом чоловік почував себе ніби бараном, чи що. Не диван, а купка баранів. Аяс-паша був дурний, як баран. Лютфі-паша впертий, мов баран. Євнух Сулейман-паша жирний, як баран. А він сам, Рустем, хлялий, мов баран після сніжної зими. Щастя, що в Стамбулі лютувала пожежа, і він знову кинувся туди, захопивши з собою яничарів, метався серед попелищ, когось ловив, кидав у зіндани, за кимсь ганявся, когось переслідував, падаючи з ніг від утоми й запопадливості, весь закіптюжений, мов кюльханбей, з якого глузує дітлашня. Тепер уже не мав часу на свої глузи, зате глузували з нього стамбульські нероби-левенди: «Старається, ніби хоче понести два кавуни під пахвою». А пожежа, мов лютий небачений звір, вгамувавшись у великому Стамбулі, несподівано перелетіла вночі через Босфор, запалав Ускюдар, здійнялася там безладна стрілянина, так ніби ввірвався туди ворог, хоч звідки б міг він узятися в самому серці грізної імперії. Рустем з яничарами і кінними чаушами негайно переправився на той берег і пропав на кілька днів, мовби загинув у вогні, але зродився з попелу живий і здоровий, тільки ще закіптюженіший і геть захриплий. Пожежа нарешті відступила, тепер тільки дотлівало те, що не згоріло остаточно, погорільці розгрібали попелища, мостилися ставити нові доми, кожен при цьому мріючи захопити ділянку більшу, ніж мав, або ж присунутися ближче до головного стамбульського водоводу, що йшов уздовж Кирк-чешме. Рустем з'явився перед Міхрімах так само слухняний, як і досі, притримував повіддя її коня, тюпачив слідом, коли султанська донька їхала скоком. — То як, загасив пожежу? — поцікавилася вона. — Само погасло. — Чому ж гибів там стільки? — Ловив паліїв. — І впіймав? — Трохи. — Хто ж вони? — Козаки. — А що це таке? — Ніхто не знає. Звуться так, ось і все. Прискочили з-за моря на човнах. У Сінопі попалили все, пограбували, захопили коней — і сюди. — Не злякалися Стамбула? ' — А чого їм боятися? Міхрімах зупинила коня, довго дивилася на візира. Бачила багато спокійних людей, серед них найспокійніший — батько її султан Сулейман, але такого чоловіка, як цей колишній султанський конюх, чи й знайдеш ще на світі. — Чом же не розповіси про них? — А що розповідати? Вони доскочили до Ускюдару, а я наскочив на них. Нас було більше — ми й зверху. Сімдесят і двох одвіз в Еді-куле. Ватажка їхнього теж. Тепер гризе свої кайдани. — Як то гризе? — Зубами. Лютий чоловік і силу має несамовиту. Міхрімах вдарило в голову: це з України, з материної землі! Розповісти їй! Негайно! Але ж була не просто дівчиною, а султанською донькою, настрої мінялися в неї з такою швидкістю, що й сама не встигала дивуватися. Вже наступної миті загукала: — Поведи мене туди! — Куди, ваша високість? — О аллах, який ти недотепа! До того козака! Я хочу його бачити! — Козак — поки на волі. А в Еді-куле ні козака, ні чоловіка. — Хочу його бачити! — Ваша високість, навіть імам не поможе повішеному. — Сказано тобі! Піди скажи моїм євнухам — вони проведуть мене й без тебе. Євнухи стовбичили на Ат-Мейдані, не спускаючи з ока Рустема-пашу й Міхрімах, так ніби візир був кіт, а принцеса — пташка або миша. — Ці проведуть, — промурмотів Рустем. — Ці проведуть і заведуть куди хоч. А вам би, ваша високість, не треба в те паскудне , місце. — Не твоє діло! — Я тільки до того, що коли віз розбився, то завжди знайдуться охочі вказати дорогу, та тільки ж їхати нема на чому. | У Міхрімах знову змінився настрій: — Не хочу я туди їхати. Це, мабуть, так страшно. І цей козак... Як його звати? — Козак та й усе. — Ім'я!? — Що ім'я? Для мертвих — все однаково. Сьогодні його ще звуть Байдою. А звелить його величність султан — і... — Байда? Що це? — А хто може знати? Мабуть, чоловік, який любить пити та гуляти, ну й знічев'я помахує шабелькою. — Я пошлю йому ласощів. — Ваша високість, які ж ласощі для чоловіка, що йому завтра відрубають голову? Вже коли посилати, то меду та горілки. — Що це таке? — Напої, які вживають християни, щоб піднести дух. — Хіба не підносить духу молитва? — Молитва — для правовірних. Від неї вони навіть п'яніють так само, як від крові. — Як ти смієш? Правовірні п'ють тільки воду. — Ваша високість, водою вони вже запивають. А п'ють кров. Від неї й п'яні. Як сказано: «Купайтеся в крові їхній». — Пошли тому козакові все, що треба. І скажеш мені завтра. А в самій знов колотилася думка: «Розповісти її величності султанші! Негайно розповісти матері! Бо це ж з її землі! Чи всі там такі?» А до Рустема знов прискіпливо: — Хіба ніколи не було більше козаків у Еді-куле? Чом я не знала? Він був спокійний: — Ваша високість, вони не добиралися до Еді-куле. Занадто далеко. А цей добрався. Забув про мудрість: перш ніж украсти мінарет, приготуй для нього сховок. БАЙДА Що починається нещастям, кінчається тож нещастям. Завжди довідуєшся про найважливіше занадто пізно. І хоч вість про козаків у Еді-куле, мовби змагаючись, принесли їй Гасан-ага, Міхрімах, навіть сам султан, Роксолана знала, що вже пізно, що нічим не зарадиш, та ще й цей неповороткий і незграбний Рустем цього разу виказав недоречну меткість і дав Су-лейманові прекрасну нагоду виставити перед усім Стамбулом винуватців страхітливої пожежі, яка зжерла мало не половину столиці, звинуватити цих нещасних, не питаючи їхньої провини, бо переможений завжди спровинений і завжди платить найвищу ціну. Гасан приходив до неї щодня, вона допитувалася: — Як вони там? Що робить той, якого ти називаєш Байдою? — Ваша величність, він співає. — О боже! Що ж він співає? — Пісні. Складає собі сам. Остання така: «Ой п'є Байда мед-горілочку, та не день, не нічку, та й не в одиночку!..» — Це Міхрімах послала йому їсти й пити. Моя дитина! Гасан-ага сумно всміхався самими очима. Якби ж то султанша могла бачити, як їсть і п'є Байда в підземеллях першого ката імперії Джюзел-аги. Та жінці не завжди треба знати, бачити — вона наділена незбагненним умінням відчувати. Несподівано весь світ для Роксолани замкнувся на тому дивному Байді з його товаришами, жила тепер у якомусь лихоманковому напруженні, ждала щодень вістей з Еді-куле, ганяла туди Гасана, двічі кликала до себе Рустема-пашу і обидва рази проганяла з невластивою для неї злістю, бо нічого іншого не міг викликати в ній цей незграбний і так по-дурному запопадливий босняк, який запрагнув перевершити всіх султанських візирів на чужому лихові. І це ж вона повернула цього нелюда з забуття, прикликала до столиці! Роздиралася від затаєних думок, лякливих домагань, невисловлених просьб, які готувала для султана. Що вигадати, як підійти до Сулеймана, що просити? Чомусь здавалося їй, що не зможе жити в цих палацах, коли не скористається цього разу своєю владою, щоб помогти людям, у жилах яких тече рідна кров, голоси яких стогнуть десь у підземеллях так само, як стогнав тут у рабстві її голос, в очах у яких ті самі вишневі зорі, що і в її очах. Султан, ніби вичувши посягання на свою владу, в ці тривожні дні уникав Роксолани. Може, стривожився, коли побачив, як заблищали в неї очі від звістки про ув'язнених козаків, може, донесено йому, що Міхрімах посилала тим розбишакам напої і їжу, — він допустив до себе Рустема-пашу, розпитував, як той упорався з такими зухвалими нападниками, обдарував його кафтанами, тоді ввів у диван і звелів переповісти про своє геройство на пожежі візирам, щоб ті змогли належно поцінувати його вірність султанові, якої самі не зуміли виказати в такий каламутний час. Візири зненавиділи Рустема одразу й дружно, але він тим не вельми переймався, посміюючись собі в шорсткий вус: «Хто має цілі штани, сідає де хоче». Вважав, що сумління його чисте, бо виконав свій обов'язок перед султаном. Сказали б йому, що султаном названо вороного жеребця з його стайні, він так само старався б і для жеребця. Бо як подумати, то жеребець так само правовірний, як і султан. Трохи турбувала Рустема султанша, але вважав, що тут справа залагодиться сама собою, бо мав у руках принцесу Міхрімах, з якою щоденно вправлявся в кінній їзді на Ат-Мейдані, вдовольняючи її ліниву цікавість щодо бранців у Еді-куле. Коли вже чоловіка вирвали в чорта з зубів і з краю світу прикликали до столиці, то навіщось він тут знадобиться. Головне тут: встряти в гурт, прилаштуватися де-небудь, бодай з краєчка велетенського придворного колеса, а вже воно само тебе закрутить і кудись викрутить, колесо крутилося невпинно, розмірене, незважаючи ні на що. Султан молився в мечеті, засідав з візирами в дивані, разом з великим муфтієм Абусуудом, схожим на вченого чижа, щодня думав над законами, молився в мечеті, султанша десь ниділа в глибинах гарему, принцеса Міхрімах училася їздити верхи, українські бранці надійно сиділи в підземеллях Еді-куле, євнухи пліткували по всіх закапелках Топкапи, намагаючись замінити свою чоловічу неповноцінність бодай язиками, якими вони володіли так само вміло, як яничари зброєю. Єдине, що змінилося в ці дні у великому палаці, але чого Рустем через свою недосвідченість ще не вмів помітити, — це те, що султан не кликав до себе Роксолани, а вона не озивалася до нього, не просилася, не посилала листів через кизляр-агу Ібрагіма, сховалася в глибинах палацу, ніби вмерла. Топкапи повнилися настороженістю, очікуванням, пересудами, підозрами. Може, впаде всемогутня султанша або хоч захитається. Мовляв, султан розгнівався на свою жону, всі підземелля Еді-куле забиті зловмисниками, яких султанша прикликала з своїх загадкових степів з-за моря, провела, сприяла, намовляла, помагала, мало не сама палила з ними Стамбул. І тепер буде розплата й відплата. І не минути кари й самій Роксолані. Чорні чутки вирували довколо Роксолани, лизоблюди, дармоїди, лакизи й ошуканці купалися в тих чутках, як у райських ріках задоволення, сама тільки султанша нічого того не чула й не знала, забула й про султана, .і про підступну челядь, і про своє. Про біль свій душевний, про свою недолю, про свій народ. Не бачила тих козаків, що мучилися десь у підземеллях Еді-куле, не уявляла їх живими, не чула їхніх голосів, навіть пісня отого дивного Байди не розлунювалася в ній, бо слух її наповнений був піснями власними, болісними згадуваннями про свої початки, недосяжні тепер ні для пам'яті, ні навіть для рдзпуки. Ой летить ворон з чужих сторон, та ножки підібгавши. Ой тяжко ж мені та на чужбині, родиноньки не мавши. Ті перші п'ятнадцять літ її життя на волі в рідній землі розросталися в ній, мов казкова папороть, дедалі буйніше, мабуть, мала бути на них і ота чарівна квітка, якої ніхто ніколи не бачив, але віра в яку тримала людину на землі. О квіте папороті, народе мій.! Думала про свій народ. Тисячі літ жив він на плодючій прекрасній землі. Розметаний по широких степах, між велетенськими ріками й лісами, розірваний між нападниками, загарбниками, володарями, без міри, без пуття, без віри, але єдиний, дужий і добрий до всього живого, ростучого й текучого, до сонця, зірок, вітрів і роси. Скільки було заздрісних, охочих, ворожих, які хотіли зіпхнути цей народ з його землі, погнобити, зігнати, знищити. Здавався він усім чужинцям таким добрим, лагідним і безпомічним, що сам упаде в руки, як перестиглий плід. А він стояв непохитно, вперто, тисячолітньо, вороги ж гинули безслідно, аки обри, і над їхніми могилами лунали не прокляття, бо народ її не вмів ненавидіти, і не молитви, бо вірили там не в богів, а в жито-пшеницю, в мед і бджолу, — линула до самого неба пісня: «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?..» Довколишні забіяки лічили свої перемоги, а її народ міг лічити хіба що кривди, завдавані йому то тим, то тим, але не скаржився, терпляче переносив горе і біду, ще й посміювався: «Чорт не вхопить, свиня не з'їсть». Майже двадцять літ ниділа Роксолана в стамбульському гаремі, не гаяла часу марно, перегорнула цілі гори зжовклих рукописів у султанських книгозбірнях, читала поеми, хроніки, описи сурнаме [69], похваляння й вихваляння — і скрізь тільки звитяжні походи, дзвін мечів, посвист стріл, стогін конаючих, кров озерами, страхітливі круки над тілами повержених, черепи, як каміння, мурашва, черва, гаддя. Сурнаме були мовби продовженням війни, тут теж убивано простий люд, але не мечами й гарматами, а недоступною для убогих пишнотою, незносною урочистістю, галасом, тупотнявою, топтанням, тіснявою. Розгнуздані в убивствах і загарбанні, водночас незрушно трималися установлень, винесених ще їхніми предками, може, й з далекого Турана, записаних огузькими ханами: «Отець огуэ-ханів проголосив і визначив тюре — путі й настановлення його синам. Він сказав: зважаючи на те, що ханом згодом стане Кайї, хай проголошений він буде бейлербеєм правого крила. Але згідно з тюре бейлербей повинен бути також у лівого крила. Хай буде ним Байіндир. Тюре частування теж повинно мати такий порядок, о брате мій: спершу має сидіти Кайї, тоді Байяи, тоді Алкаєвлі і Караєвлі, після них хай сідає Язир, а за ним Дюкер, а вже тоді, ясна річ, Тудирга, Япурлу, Явшар, Кизик, Бек-делі і найостанніший на правім крилі Каргин. Ось у такому порядку треба сідати, і Перед ними мають класти подарунки, ставити кумис і кумран. І як п'ються згідно з старшинством кумис і кумран, так хай роздаються посади й звання беїв між колінами й родами, а коли щось залишиться, можуть скористатися і? інші». І все те: дикість, безглузді звичаї, обожнювання кожної літери тільки за те, що записана вона предками, — зливається в цих людей у поняття батьківщини. З сльозами на очах вони вигукують: «О ватан, ватан!» — «О батьківщино, батьківщино!» А що виніс її народ із сивої своєї давнини, з золотого Києва, з пишноти й слави, яка вмерла між уламками соборів, поруйнованих ордами диких ханів? Таємні письмена, заховані за монастирськими мурами, тужливі пісні та барвисті думи про неміряне багатство Дюка Степановича та небачену красу Чурила Пленковича. Не похвалявся і не скаржився, пересміював та переспівував усі свої кривди й свою недолю, ніс у своїй крові сум степів, а в пам'яті красу й невмирущість золотого Києва, оберігав свою душу — і так перетривав віки. А вона? Чи вберегла душу свою? Не віддай звірині душі своєї горлиці, не віддай. Вона віддала, бо була безсила, власне, мертва. Але ж воскресла і здобула силу. А чи згадала про свій народ на захмарних вершинах султанського могуття, чи ворухнула бодай пальцем, щоб поменшити ного кривди, завдавані османськими розбишаками? Тепер вони впіймали її братів і називають розбишаками їх лиш за те, що ті хотіли відомстити бодай крихту. А що вона, можновладна султанша? Що вдіє тепер, що робила досі? Посилала гроші в Рогатин, посилала недорослого сина в Рогатин, ще б сама поїхала в роззолоченій кареті до Рогатина, щоб відродити в пам'яті батьківський дім на узгір'ї, росяні ранки й зозулю на вільшині! Народе мій, чом не зуміла зробити тобі добра? Знеможена від дум, розгублена, безпорадна, як ніколи досі, з раннього ранку Роксолана йшла в сади гарему, блукала там, уникаючи зустрічей, проганяючи з-перед очей набридливих євнухів і слухняних служебок, слухала голоси птахів і дзюркотіння води у водограях, шукала заспокоєння в голубому сяянні моря, в перешіптуванні дерев, у зойках і спалахах яскравих квітів, але не було рятунку і там, хотілося живого слова, співчуття, поради, заохочення, та тільки де ти його знайдеш, де почуєш, коли довкола все мовчить, убите рабством, знищене страхом, задушене насильством. Несподівано в якийсь там день її мук пролунав у помаранчевому гаю, коло якого спинилася султанша, молодий дівочий голос. Євнухи метнулися туди, щоб заткнути рота порушниці спокою, але Роксолана порухом руки спинила їх, прогнала геть, а сама стала заклякло й слухала, слухала. Молода болгарка-рабиня тужливо співала, як із білого моря виросло дерево, вершина якого сягала неба, гілля стелилося по землі, цвіт на нім срібний, плоди перлові, а маленька пташка соловейко сиділа на дереві, плакала, вищипувала на собі пір'я і кидала в море. Проходив цар Костянтин, спитав пташку, чом вона так тяжко тужить. І відповіла пташка: Царю-ле, царь Костадине! Тебе са царско свьршило, Земя ште турска да стане, Та ми е білко й жалко, Вів турски ріце шта падне. Султанша швидко пройшла попід помаранчевими деревами, так швидко, що чорнява тоненька рабиня-дівча не встигла не те що втекти, а й злякатися, наблизилася до болгарки, обняла її, поцілувала, заплакала, сказала: «Будеш вільною», і так само несподівано зникла, дивуючи навіть збайдужілих до всього на світі євнухів. І вже не знати, хто кого просив, хто кому простив, а знов були один коло одного Сулейман і Роксолана, і Топкапи завмирали від райських захватів, забувши про всі свої пророкування, відкинувши недоречні побоювання, сховавши якомога глибше зловтіху. Роксолана попросилася до султана, прийшла в його піч, а йому здалося, що то він нарешті прийшов до неї, як обезвладнений раб, як покопаний воїн, як вигнанець і жебрак. І коли подала йому милостиню, коли приголомшила його поцілунком, поглядом і мовчанням, розхил її єдиних на світі уст видався йому дорожчим за всі його перемоги, за безмір покорених просторів", могутнішим за велетенську державу. Здолати міг найгрізніших ворогів, та тільки не самого себе, не своє поклоніння перед цією жінкою. Він щось говорив їй розгублено й недоладно, здається, посилався на державні справи і державні вимоги, а вона мовчала покірливо, як колишня маленька рабиня, так само маленька я тоненька, мов дівчисько, мов билинка, аж страшно ставало: ну ж зламається в його важких і чіпких обіймах, султанських обіймах. Обіймав увесь світ, а перед очима стояла ця загадкова жінка. Що в ній? І нащо, і чому, і доки? Споконвіку рабинь своїх султани обдаровували коштовностями, щоб сяяли золото й самоцвіти в сутінках султанських ложниць, нагадуючи про багатство, пиху й могуття. А в Хуррем сяяло тіло. І як же сліпучо! — Ваша величність, — прошепотіла Роксолана так тихо, що він чи й почув. — Чом ви мене покинули? Чом забули? Може, я немила вашому султанському серцю? Але ж коли жінка набридла, досить вимовити тричі по-арабськи ритуальне «Талак, талак, талак!» — «Ти вільна, ти вільна, ти вільна!» — і вже по всьому, мене не буде, я зникну, умру, полечу, як маленька лелечка у вирій. Він усміхнувся майже болісно. — Вільна? Я згоден. Ти справді вільна, найвільніща з усіх. Але не від мене, а для мене. Вільна для мене. — У вас імперія, держава. — Вона не тільки моя, а й твоя. — Нащо жінці держава? Держава — це тільки слово, а жінці не досить слів. Вона все хоче перетворити на вчинки, бо належить світові речей дотикальних: носить воду й дрова, розпалює вогонь, щоб 'зігрівати житло і варити їжу, — це для неї дім і родина. Держава для неї не вигадані закони, які ніколи не застосовуються, не безліч безіменних людей, а народжені нею діти, воїни ж, які вмирають у битвах, не просто безстрашні борці, а теж її рідні діти. Жінка створена, щоб давати життя і оберігати його, а це так тяжко в цьому світі, де її усувають і відсторонюють від усього, відмовляють їй навіть у звичайному людському розумі, вже не кажучи про свободу. Але ж однаково мав вона сповнити своє призначення, подбати про лад у безладі й насильстві держави, видобути вигоду з влади, якою заволодів чоловік, дорівнятися з ним у розумі, коли їй заборонено перевищувати чоловіка. Ваша величність, я хотіла б бути жінкою! — Але ж ти жінка над жінками! Ти султанша. — А що султанша? їй судилися урочистість або любострастя. Султан поблажливо погладив її золотисте волосся. — Ти забула про святість. — Святість? Для кого ж? Для натовпів, які ніколи мене й не бачили? — Для мене. Навіть коли я в походах, коли я далеко від твого голосу, ти лишаєшся коло мене, твоє серце поруч зі мною, твій розум теж поруч зі мною. — А я, навіть відчуваючи вашу руку на своїх грудях, не забуваю про відстань, яка нас завжди роз'єднує. Сулейман зсунувся з ложа, обгортаючись широким шовковим халатом, пройшов до водограю посеред ложниці, присів над водою, пригорблено вдивлявся поперед себе. Спитав, не приховуючи роздратованості: — Що треба зробити, щоб знищити відстань, яка тобі докучає? — Ваша величність, пожалійте мою тривогу. Він затаївся десь у глибинах покою, не долинав звідти шерех, тільки вода жебоніла безжурно, з байдужістю вічності. — Мій султане, ви знаєте, за ким я тривожуся! Прийміть цих заблуканих дітей волі під покровительство своєї істини. Сулейман пошелестів шовком, зітхнув гнівливо: — Що спільного у великої султанші з цими невірними? — В моїх жилах тече така сама кров, як і в їхніх. — Важить не кров, а віра. Хіба султани дивляться, яка кров тече в жилах їхніх героїв? — Але ж, ваша величність, ці люди — герої над героями! Рустем-паша не зміг їх поконати, навіть маючи вдесятеро більше людей. Він узяв їх підступністю, і вони повірили його слов'янській мові. Мій народ довірливий. Султан уперто тримався на віддалі, так ніби сподівався на підтримку темряви. Поки не бачив Роксолани зблизька, міг опиратися їй. — Вони зазнають належної кари. Це розбійники і палії. Я накинув би зашморг навіть на шию власного сина, якби він став палити Стамбул. — Фатіх починав з цього, мій повелителю. Він спалив Царгород на попіл, щоб відродити його ще прекраснішим. Султан навіть підвівся від обурення. — Зрівняти великого Фатіха з безіменними розбишаками? Фатіх був воїн! — Вони теж воїни, а не палії, ваша величність! Пожежа тривала цілий місяць перед їхньою появою в Ускюдарі. — Вони запалили Ускюдар! — Але ж, ваша величність, вони хотіли присвітити собі. --Присвітити для грабування? — Вони надто благородні, щоб уживати таке грубе слово. Вони кажуть: «Доскочити». Султан уже був коло неї. Ця жінка приголомшувала його, як спалах блискавиці. Єдиний порятунок: утікати від неї. — А що це таке — доскочити? Вона засміялася тихо, приховуючи глумливість: — Це означає: наблизитись до чогось так, що воно стає твоїм. Він простягнув руку. Рука була важка і пожадлива. Ще й не знаючи, які будуть слова Хасекі, які прохання, готовий був на все відповісти: «Так! так! так!» Аби лиш мати під рукою це полохливе тіло. Може, полюбив її колись саме за те, що нічого не просила, не вимагала, не виказувала примх, була легка в поводженні, як і її тіло, а тоді навіть не помітив, як ставала схожою на інших жінок, що набридають у своїх домаганнях, бо ж однаково не могла уподібнитися нікому на сім світі, була єдина, єдина, єдина! — Ніхто не уникне своєї долі на сім світі, навіть аллах, — ще пробурмотів Сулейман, мовби намагаючись виправдати свою непоступливість. Але Роксолана вже знала, що султан готовий сказати «я подумаю», треба тільки дати йому час для відступу з належною честю. Вона довго лащилася до суворого володаря, вміло чергувала чари своєї душі і свого легкого й слухняного тіла, аж тоді прошепотіла йому в тверде вухо, так ніби лякалася, щоб хтось не підслухав: — Мій повелителю, повезіть мене в Еді-куле, щоб я побачила цих загадкових лицарів! Він ще пручався, спробував одсторонитися від неї, відслонитися, бодай одхилитися, але вона не пустила, руки, хоч і тоненькі, були дужі, обіймали Сулеймана з такою силою, що він здався і притиснувся до Роксолани ще міцніше. — Мене і наших дітей Баязида і Міхрімах, ваша величність. Султан все ж зробив останню спробу опору: —- Міхрімах? А навіщо їй це видовище? — Вона вже чула про козаків. Навіть посилає їхньому ватажкові Байді їжу. В неї добре серце. — Негоже для доньки султана. — В такому віці я подарувала вам сина Мехмеда, мій падишаху. Але Мехмед в Едірне, Селім в Кютах'ї. Джихангір занадто малий для таких видовищ. Тому й прошу вас, щоб з нами поїхали Баязид і Міхрімах. Що може дати любов, крім клопотів? — Я подумаю, — сказав султан. Кожний виїзд султана з Топкапи — державна подія. Чи то виїздить він на молитву, топчучи конем широкі малинові сукна, які простеляють від брами Баб-і-Гумаюн до Айя-Софії, чи то їде на війну, чи на столичні урочистості сурнаме — щоразу розставляються від самих брам Топкапи уздовж усього шляху султанового наймані крикуни, які ревуть щосили: «Падишах хим!» — «Слава султанові!» Юрба, рада видовиську, гуде й клекоче: «Гу, гу, гу!» Біжать дурбаші, готові вбити кожного, хто трапиться на дорозі, дзвенить коштовна збруя на конях, стукають мідні золочені колеса султанської карети, в якій Сулейман сидить з султаншею Хасекі, ховаючись за шовковими завісками, і чиясь легка рука щоразу ледь піднімає завіску, і натовпи ревуть що натхненніше, здогадуючись, що то рука чаклунки Хуррем, яка навіки впіймала серце їхнього падишаха в тугий зашморг свого бурштинового волосся. Як прекрасно відчувати любов свого народу за таку невисоку ціну! Сліпучо-біле, мов жіноче тіло, повітря, буйні барви витанцьовують і несамовитіють на домах, мінаретах і деревах, велетенські житла аллаха — джамії, гробниці-тюрбе, де в мовчазній величі під розкішними мармурами й тканинами сплять султани Фатіх, Баязид, Селім, палаци вельмож, дерев'яні халупи бідноти, хамами, водограї-чешме, криті базари, вузькі вулички і брудні площі — а над усім велетенське сонце, мов вогняна куля. За султаном їхали його діти — Міхрімах у закритій кареті, Баязид з Гасан-агою і збройним супроводом, їхав великий муфтій з імамами, великий візир з візирами, каді Стамбула зі своїми ясакчі, мухзірами, дідобанами й шехір-емінами, ішли охоронці, музиканти, яничари, тоді придворна челядь, чашнігіри, шербетчі й хельваджі з солодощами для султана і його супроводу, меткі міскчібаші розбризкували навсібіч мускус і бальзами, щоб сморід натовпів не турбував священні ніздрі падишаха і його великої султанші. І все це сяяло золотом, коштовним камінням, одяг на вельможах, на воїнах, на челяді вигравав такими дикими барвами, що хотілося затулити очі, і Роксолана опускала завіску, відкидалася на шорсткі парчеві подушки, крадькома зиркала на закам'янілого в султанській величі Сулеймана. Нічого страшнішого немає на світі, ніж завойовники. Тепер готові рубати голови кому попало за те, що згоріло десяток нужденних халуп, а самі ж спалили півсвіту! Фатіх, захопивши Царгород, не пощадив ні притулків людських, ні домів божих. Літописець, здригаючись серцем, писав: «Пожжьен бысть град й церкви несказ'ьны лепотой, им же не може число сьповедати>>. Православного патріарха вигнано з Софії і накладено на нього пешкеш у три тисячі дукатів, а собор перетворено на джамію, забіливши вапном безцінні мозаїки. Поруйновано найславетніші будівлі Царгорода і там поставлено джамії на честь султанів. Джамію Фатіха — на місці церкви Апостолів, джамію Баязида — де була церква Божої матері Халконстант, джамію Селіма — де стояв монастир Спасителя. З церкви Іоанна Богослова зробили звіринець. Нескоримий воїн християнський Юрій Побідоносець щоночі з'являється в Айя-Софії і веде невидиму війну. Вранці на стіні знаходять сліди крові. Мусульмани витирають кров, але плями проступають знов і знов. Чи знала вона про все це? Знала! Про все знала! Чом же не стала на поміч Юрію Побідоносцю? Іновірцям заборонено будувати нові церкви, ставити будинки, вищі від мусульманських, заборонено носити яскраве вбрання, зодягатися в хутра, в атлас, франкську камку і шовк. Завойовники знущалися з них: «Заплатіть за дозвіл носити голову на плечах!» Християни приречені були на найтяжчу, найбруднішу роботу. Вони топили підземні печі хамамів, били камінь і лагодили бруківку, під наглядом чюплюкбаші вивозили сміття з Ат-Мейдану, яничарських кишласі, критих базарів. І про те вона знала! Але не пробувала будь-що змінити, бо що може навіть всемогутня жінка супроти задавнених звичаїв, які обступають людину, мов непробивні мури Стамбула. На боці того, хто хоче бути самим собою, лише нещаслива свідомість, на боці загалу — міць, сила. Там — мисль, а там — сліпа віра. Мисль у зіткненні з вірою завжди програє. І сьогодні, хоч і виблагала у султана цей незвичайний виїзд, цю подорож до найнижчих надолів людського горя, так і не знала, що це їй принесе, па що сподіватися, чого дожидати. Ніхто, за винятком найвтаємниченіших, не знав, куди їде султан, а коли й здогадувалися, що їде до Ссмибаштового замку, то ніхто не знав, чого саме. Бо Еді-куле для розледащілих стамбульських натовпів — це передовсім державна скарбниця, це сім неприступних кам'яних веж, набитих багатствами, яким заздрить увесь світ. Там золото нетлінне і ясне, як сонце на небі, як лани заколошені й лани скошені. Там срібло зсленкувато-сизе, як соколине крило, темне, як земля, стоптана військом, ніби засмаглі воїни після походу. Там золото фараонів, імператорів, шахів і царів. Срібло фінікійців і вавілонян — людей, яких уже немає і ніколи не буде. Там коштовне каміння Індії, Персії, Хіджазу. Там тканини з загадкових міст і хутра ще загадковіших звірів. Там слонова кістка і горючий камінь латир, перли, небачених розмірів і кольорів, пахучі смоли, шкіри крокодилів і бегемотів, пір'я страусів і райських птахів. І все те належить султанові, отже, мовби їм усім теж. — Падишах хим! Хим!.. А урочистий похід вглиблювався в надра Стамбула. Побіля городських мурів уздовж Мармари, на південь, до Золотої брами Царгорода, па якій колись прибив свій щит київський князь Олег, що за півтисячі літ до Фатіха перевіз свої кораблі по суші і зненацька вдарив на імператора. Князь із золотого Києва, і ворота названо Золотими, ще з тих часів. Та ні золото у вежах Еді-куле, ні Золота брама, ні спогади про давню велич не могли порятувати Роксолану від думок про те страшне місце, до якого вона їхала хоч і добровільно, але з відчаєм у душі. Чорна тужлива зелень кипарисів, пекуча кропива в глибоких ровах, темна заслона моря в проломах і пощербинах старих мурів, яскраво-рожеві квіти юдиного дерева, спокійна громада Семибаштового замку, де їх ждали зовсім не там, куди вони мали намір зазирнути, ждали вгорі, а не в підземеллях, затінок під арками з винограду й гліциній, обтяжених фіолетовими гронами квітів, — не вірилося, що тут поряд, лиш ступнути кілька разів, — і вже людські падоли, недоля, безнадія і вмирання. Султан зупинився в затінку гліциній, не виходячи з карети, звелів великому візиру Лютфі-паші привести до себе головного наглядача підземель Еді-куле Джюзел-агу. Той прибіг задиханий, весь у липучому спітнінні, бив поклони перед каретою, стукався замотаною в брудний тюрбан головешкою об тверду землю, крутив вирлами, намагаючись прозирнути за шовкові завіски султанської карети, але нічого не бачив і від цього впадав ще в більший відчай і ще дужче стукався головешкою об землю, аж Роксолані стало гидко дивитися на це блазнювання, і вона скривилася. Джюзел-ага був товстий, брудний, весь у густому колючому зарості, шкіра на обличчі в нього була ніби засняділе молоко — шкіра чоловіка, який ніколи не бачить сонця. Такого б навіть пожалів, коли б не знав, що це перший кат держави. Султан помітив, який неприємний для Хасекі Джюзел-ага, і повів бровою, підкликаючи Рустема-пашу. Той вмить опинився коло стража підземель, доволі брутально підхопив його за комір і поставив на ноги (Роксолана тільки тепер помітила, що в Рустема шкіра на обличчі має барву так само мертву, як у Джюзел-ага, і безмірно здивувалася цьому). — Маєш випустити козака Байду! — гримнув на ката Рустем-паша. Той, навіть забувши про султана, роззявив подивовано чорного рота. — Випустити? О аллах! Навіщо ж? Хіба йому тут не надійніше? Якби мене так оберігали, о аллах! — Ваша величність, — несподівано промовила Роксолана, — хіба не було б виявом найвищої милості повелителя, якби він сам поглянув на головні підземелля столиці столиць? Султан заворушився, готуючись заперечити, але вона вже вчепилася йому в руку, гладила ту руку, гладила плече в шорсткій золотій лусці, обпікала диханням його обвітрену щоку! — Мій повелителю, світло очей моїх! Сулейман дав знак, заметушилися придворні, звідкись узялися золочені ноші для султана і султанші, дванадцять здоровил умить перенесли високе подружжя з карети до володінь Джюзел-аги, який біг збоку, не наважуючись ні випередити носіїв, ні відстати, завивав, ніби аж скімлив од страху, захвату й несподіванки, ще й досі не вірячи, що сподобився такої небувалої честі він єдиний у діях Османської імперії, хай великий аллах дарує їй вічність і процвітання! Не знав, куди попровадити султана з султаншею, його метанням поклав край Рустем-паша, буркнувши коротко й жорстко: «Показуй Байду!» За султаном ішли його діти й члени дивану, великий муфтій з імамами відстав, мабуть, вважаючи за ліпше триматися осторонь від місця, де ув'язнено невірних, бо не імам повинен іти до невірних, а вони до імама, коли хочуть порятуватися й очиститися у вірі єдино справжній і прекрасній. Величезне похмуре приміщення з дикого каменю, в яке привів своїх високих гостей Джюзел-ага, не мало в собі нічого людського, в найдальшому кінці воно перегороджувалося брудною запоною, яку на знак Джюзел-аги поквапливо віддерли набік його помічники, так само засмальцьовані й обважнілі від неробства, як і їхній ага. Відкрився дощаний щит, замшілий, весь в іржавому залізі. Щит теж умить був чи то піднятий, чи то опущений, чи відсунений набік, зник, мовби його й не було, а за ним клубочилася брудна холодна імла, страшний морок, мовби жила там смерть сама. Чауші метнулися вперед, не наважуючись ступити в глибини мороку, присвітили туди смолоскипами, червоне світло впало па каміння в зеленій плісняві, па глиняне місиво внизу, на людські кістки, черепи, гапчір'я, шмаття, шкураття. Смолоскипи здригалися в руках звичних до всього лихого чаушів, які злякано щулилися на краю падолу смерті. Підеш — не вернешся. Попадеш — не випустять. Найжахливіше ж було те, що поміж отих кісток, черепів, запліснявілого каміння, поміж безнадійного мороку смерті жили люди! Жили чи вмирали, ниділи, мучилися, проклинали всіх, хто нагорі, на поверхні, під сонцем і вітром, не мали ні змоги, ні надії визволитися, але жили далі! Жах і чудо людського буття. Невичерпність і незламність людська, що дається взнаки тут яскравіше й виразніше, ніж будь-де: на полі бою, в державних діях, в думаннях мудреців і в спалахах обдарованості найславетніших співців. Найближче до краю підземелля був могутній, оголений до пояса чоловік у широких, здається, з м'якого, але міцного сап'яну шароварах, весь у тяжких ланцюгах, з кайданами на руках і на ногах. Перед ним поставлений був посеред покидьків довгий стіл, збитий з неструганих обаполів, а на столі в срібному й золотому посуді повно було присмаків із султанського палацу: громадилися смажені на рум'яне ягнята, куріпки й курчата, вабили зір волотисті плоди, стояли прозорі карафи з чистими, як сльоза, напоями. Та чоловік не міг узяти з столу навіть крихти, бо прикований ланцюгам й до кам'яної стіни був так, щоб тільки дивився на всю ту розкіш, але дістатися до неї не міг ніколи й нізащо. Ось як зумів скористатися дарами султанської доньки Джюзел-ага. Роксолана вмить упізнала чоловіка, хоч ніколи його не бачила. Байда! Ватажок зухвальців, казкових лицарів, брат їй по крові, та тільки чи вона йому сестра тепер, чи сестра? Іржаві кайдани і страшні ланцюги, а тіло молоде, гнучке, потужне, прекрасне й вільне, як вітри над степами! Ось який цей Байда, ось які козаки! Кас ' — недовірливий, сторожкий, пильний, з вигостреним оком. Сак — твердий, невпокорений, вільний і до смерті і в самій смерті. Два тюркські слова злилися в одне, задзвеніли голосніше, ніж у своїй первооснові, — козак, козак, козаки! Люди, що не бояться самого чорта. Які поклялися один одному вмерти, але стояти за свою землю, оберігаючи її від загарбників. А того, хто порушить клятву, хай покарають земля, вогонь, вода, вітер, хліб, горілка, шабля, бог і мати божа. Вперше в житті пошкодувала, що народилася дівчиною. Ніколи не хотіла стати чоловіком, а тут закортіло мало не до крику. Поглянула на Рустема-пашу з такою суворістю, що той аж клацнув зубами до Джюзел-аги: — Розбий ланцюги, ти, сину пекла! Незграбні постаті заметушилися довкола Байди, дзвеніло глухо залізо, йшла тяжка луна в підземеллях, хтось подав козакові бараняче стегно, але той відіпхнув, ухопив глек з вином, пив довго й смачно, витер вус брудною рукою, проспівав молодим басом: Ой п'є Байда мед-горілочку, Та не день, не нічку, та й не її одиночку. Побачив Джюзел-агу, зареготав: — Хоч би з цього барана натопили лою та намастили мої кайдани, щоб не іржавіли. Добро ж султанське пропадає! А де мої товариші? Коли вже розкували мене, то розкуйте їх. Він ступнув нагору, заточився, прикрив очі долонею, побачив вельможний натовп, чи то здогадався, хто перед ним, чи то щоб позбиткуватися, знов затягнув хрипко: Гей, у синім залізячку Та й у білім ремінячку. Султан закам'яніло сидів у критих ношах. Мабуть, карався в душі, що пристав на вмовляння Хасекі й прибув сюди, сам не відаючи навіщо. Зате Роксолана вже не могла більше сидіти коло Сулеймана, виступила з лектики, сяйнула коштовностями, тонкі шовки лякливо затріпотіли на її зграбному тілі, легка постать гнучко схитнулася, мов рідкісна рослина, що не знати як попала з казкових садів у це понуре приміщення, безстрашний козак гучно ляснув себе по ремінних шароварах, з удаваним переляком у голосі вигукнув: — Така фурія, ще й гості несподівані й недискретні! Шана! І ледь вклонився, виграючи м'язами шиї й спини. Етимологія казахського письменника Ануара Алімжанова. Роксолана поглянула на криті ноші, де вперто зоставався султан. Тоді на Баязида й Міхрімах, які стояли поперед усіх вельмож. Баязид дивився па козака з неприхованою хлоп'ячою цікавістю. Міхрімах переблискувала з-над білого шовкового яшмака великими, чорними, як у Сулеймана, очима, і не знати, що творилося в її душі. Зате добре знала Роксолана, що діється у її власній душі. Намір несподіваний, як одкровення, ударив їй у серце, вона в безсиллі піднесла руки до грудей, але не притиснула їх безпорадно, вчасно оговталася, показала обома руками Рустему-паші, щоб він вивів Байду з падолу, поставив його перед нею. Сам кинув цього лицаря в підземелля, сам мав видобути. Дивилася, як легко ступає, наближаючись до неї, Байда. Щойно був у ланцюгах, ще й досі вони мовби дзвеніли на його потужному тілі, але не став рабом і на мить, дух його не погнобився, не зламався, не впокорився. А вона колись не мала в собі такої сили. Вона не боролася, не змагалася, її продавали на рабських базарах, відбираючи в неї все людське, кидаючи в світ тваринний. Раб, якого продають і купують, не має вибору. Але має пам'ять і глибоко заховано прагнення помсти. Воно приголомшує, воно вбиває, ніби знищує, а тоді народжує тебе заново і гримить у твоєму серці, як мідні дзвони на сполох. Роксолана знов поглянула на Міхрімах. Сини — для султана, для влади, для боротьби за владу, а донька — для неї. Вона відомстить своєю донькою! Сама вже не могла повернутися назад, зате могла вернути народові своєму доньку. Сама не зігріється ніколи чужим сонцем і чужим щастям — знала це напевне, відстані між втратами щодалі зменшуватимуться для неї, байдужість заливатиме душу, тож треба долати байдужість, поки ще є сила. Помста і милосердя, милосердя і помста! Рустем-паша підштовхнув Байду в спину, неголосно муркнув щось йому. — Овва! — подивувався козак. — Сам султан турецький? Прийшов подивитися й почути? А ось я! Козак Байда, а там мої товариші! Збили кайдани з мене, то збивайте й з них. Бо де я мірю, там я вцілю, а де важу, там я вражу. Та тільки не випускай нас живими, султане, бо й матір твою я убив би, і батька рідного б спалив, і брата твого б зарізав, і доньку твою б украв, і над сестрою надругався б! Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде з лектики, щоб образливі слова козака не вразили його високої гідності. Так було ліпше й для неї. Сулейман мовчки віддавав Байду їй. Великий візир Лютфі-паша зворухнувся був, щоб підійти до неї, вона спинила його порухом голови. Рустема-пашу відігнала від козака суворим поглядом. Стояла перед оголеним до пояса велетнем безстрашно, з викликом у тендітній постаті, сказала йому неголосно своєю (і його!) рідною мовою: — Підійди. Він удав, що недочув, закрутив головою. Дивувався чи знущався? — Кажу, підійди ближче. Він ступнув до неї. — Я султанша сеї землі. — Даруй, жінко, за мою обшарпаність. Козак душа правдива — сорочки не має. Вона повторила: — Я султанша сеї землі. Турецької землі. Це він почув. З жалем промовив: — Струснути б її всю нещадно. Шкода — не вийшло. Роксолана вперто пробивалася до його свідомості. — Я — султанша. Лиш тепер він схаменувся: — О! Шана! Шана й ганьба! — Але в моїх жилах тече кров така, як і в твоїх. — Чорт тобі брат, а люципер — дядько, вельможна жінко! — Я не слухатиму твоїх образ. Але прошу тебе уважно вислухати мене. Ти бачиш: сюди прибув сам великий султан Сулейман, перед яким дрижить півсвіту. — А я з тої половини, яка не дрижить! — З нами наш син Баязид і паша донька Міхрімах. — Оте мале та погане? — Ми з великим султаном даємо тобі свою доньку в жони. — З кайданів та в родичання? Чорт йому й рад! — Не перебивай, коли говорить жінка. — Аби ж то! — Тебе зроблять нашою. — А що воно таке? — Дадуть тобі санджак окраїнний на Дніпрі чи на Дністрі. В Очакові чи в Акермані. — Запалися б вони вам усі в сиру землю! — Дамо тобі воїнів. Велику силу матимеш. І за все це — захищатимеш нашу землю від кримчаків. Байда насторожився. — Яку землю? Чию? — Нашу. Вкраїнську. — Та вона ж не ваша і ніколи вашою не буде! — Моя земля. Така, як і твоя. Сказала вже тобі, що я — з України. — Чом же не захистила досі України, коли так? Чом допустила, щоб витоптувала орда маленькії діти? — Не вміла. Не мала змоги. Боролася за себе. — За себе? Ну! — От вигадала з тобою. — А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене та не вловив? — Тоді й не знаю. — І ото ж так уже штучно, матері його ковінька: і султанська донька, і паша, і військо, а ти лиш стій та бережи свою землю. Що ж мушу за це? Сорочку останню? Так уже здерли! Шаровари ці ремінні, так і вони ж турецькі, бо доскочив Їх на турецькому ж господареві галери. Тоді що? — Повинен ти змінити віру. — Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля по прийме! — Я прошу тебе, лицарю, іменем нашої землі прошу! Байда рвучко ступнув на маленьку Роксолану, мовби хотів задушити цю кволу жінку. — На віру твоїй поганую, на всіх вас! — І плюнув їй під ноги раз і вдруге. Роксолана зойкнула і відсахнулася. Але не від розсатанілого козака, а від холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових завісок султанської лектики: «Емір батишахум! Ченгеллемек!» Веління султанові виконувалися негайно. «Емір батишахум!»—«В'яжіть його!»—і довкола Байди вмить завирувало. Навіть імами підступили ближче, повторюючи вдоволено султанові слова, бо ж вони були мовби прочитані з книги книг — корану: «Візьміть його і зв'яжіте! Бо він не вірив у аллаха великого». Та не від цих слів зойкнула Роксолана. Не вони були страшні. Зв'язаного можна розв'язати. Ув'язненого — визволити. Але мертвого не воскресиш. Ніколи, ніколи. А «Ченгеллемек!» означало: «Повісьте на гаку!» І нема рятунку. Вже Байду сповили сирицею і потягнули геть. І мерщій відвезуть на Галату й кинуть з високої вежі, в стінах якої стирчать величезні іржаві гаки, і він конатиме на одному з них день, і два, і три, і вже не знімеш його звідти, бо ж однаково вмре, загине, кінець. Боже, боже, нащо він так, нащо плюнув їй під ноги, а вже коли й плюнув, то хай би в лице, вона для того ще і яшмак відслонила б. Так їй і треба, так їй і треба. Роксолана знесилено похитнулася, мовби зламалась. Здоровенні євнухи, які несли лектику, підхопили султаншу, помогли їй сісти поряд з Сулейманом. Той махнув, щоб прямували до карети. Все мовчки. Не озивався до Хасекі жодним звуком. Вона до нього теж. Не благала милосердя для нерозумного козака, не благала і не вимагала нічого. В постелі, в обіймах, на самоті з зорями й темрявою могла просити у султана хоч цілий світ, обіймаючи Сулеймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його, перетворюючи з володаря на раба. Але все те затаєно, в прихованості, у своїх жіночих володіннях на ложі своєї любові й ганьби, а не прилюдно, не при візирах, при муфтієві, при імамах і яничарах. Тут султан мав бути не приступним навіть для неї, тут всемогутній повелитель тільки він єдиний і завжди, і хай вірять у це всі і передовсім він сам. А вона? Мала б упасти перед ним на коліна, ридати, битися об брудний камінь, вимолювати помилування для того лицаря, для себе самої, для свого народу — і не могла. Народе мій, прости мене, хоч і не можеш! Бо вже я потурчилась, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного! Все ж мала заплакати бодай у кареті, де ніхто не міг побачити. Але сиділа з сухими очима. Випрямлена, закостеніла, ніби й не дихала. Султанші не плачуть. А вона лишалася султаншею. Бо мала що синів. Не стримаєш сліз — наплачеш лиха на себе. Сулейман читав суру Аль-іхляс з корану. Очищення віри. Повторював вірші сури кільканадцять разів. Тоді глухо промовив: — Я звелю відпустити всіх, хто був з ним. Цього вже не вернути, а вони хай ідуть у свою землю. Роксолана гірко зітхнула. — Що ж понесуть із собою? Хіба що пісню про мужнього Байду? Ой п'є Байда мед-горілочку, та не день, не нічку, та й не в одиночку. Прийшов до нього сам цар турецький: «Що ти робиш, Байдо, Байдо молодецький? Кидай, Байдо, Байдо, байдувати, бери мою дочку, та йди царювати». У давніх греків було: тим, хто пропав безвісти, кого проковтнули хвилі океану або вогнедишні вулкани, розірвали дикі звірі, склювали хижі птахи, всім цим нещасним споруджували кенотафи, могили без тіла, бо тіло — це вогонь, земля або вода, а душа — це альфа і омега життя, і їй слід возвести святилище. Хай буде святилищем безстрашному Байді пісня, розпочата ним самим, продовжена, може, й нею, докінчена її народом, який навіки збереже мужнього козака в своїй пам'яті. Так дух убитих воскресає і перемагав убивць. Тіло куди попхнеш, туди й похилиться, а дух вистоїть. Ось сила і безсмертя духу! А той, хто вбиває інших, убивав передовсім себе. Повільно, жорстоко, неминуче. Султан і в гадці не мав, що в Роксоланиній голові клубочаться такі безжальні думки. Розбундючений від самовдоволення, упивався своєю владою, своїм могуттям, мабуть, шкодував, що тим часом може виказувати все це лиш перед одною жінкою, хай і найдорожчою, найвище піднятою. — Хай ці люди повернуться в свої степи і розкажуть усім, яка недоторканна священна особа султанші. — Моїй особі нічого не загрожувало, мій султане. — Я повинен був захистити твою гідність. — Але ж не ціною чийогось життя! Хіба я просила коли-небудь аж такої ціни, ваша величність? Він не слухав її. — Ти хотіла просити за Міхрімах. — Мені здається, що це було тисячі літ тому. І вже минули всі часи. І тепер пізно і безнадійно. — Але ти хотіла, щоб ми видали її за слов'янина. Здригнись — і не стане мрії. Все життя в здриганнях. Як вона ненавиділа цього чоловіка! Нопередавано і безмежно ненавиділа і водночас прикута була до нього навіки золотим ланцюгом. Як у легенді про початий світу — боги звісили з неба золотий ланцюг, здоб поєднати навіки небо і землю. Так поєднані й чоловік із жінкою. Золотий ланцюг хтивості, продовження роду, вічності. Любити й мовчати — як це тяжко. Та стократно тяжче ненавидіти й не мати змоги, не сміти виказати свою ненависть! Все ж сьогодні вона не могла стриматися. Хоч почуття усунено, може, й назавжди, ще лишилося місце для слів. Словами не своїми, а взятими з священної книги відповіла Сулейманові, не приховуючи гіркоти в серці: — «А коли хто з вас бере їх собі в друзі, той і сам з них». Стояло за цими словами все: і її походження, і дика туга за минулим, за ріднизною, за народом своїм, але водночас і натяк на темні чутки про походження Сулейманове від сербкині, на його османську неповноцінність і навіть випадковість на троні. Однак султан удав, що не зрозумів натяку. Він був упертий у своїх намірах, не звик слухати ні порад, ні заперечень, щось почавши, не зупинявся, поки й не закінчував, тож, завівши мову про Міхрімах і давши Роксолані зрозуміти, що прислухався до її слів, коли зверталася вона до Байди, прислухався і не пропустив жодного слова і все збагнув, — тепер мав договорити своє. — Я подумав, — твердо мовив Сулейман. — Хай це буде Рустем-наша. Роксолана задихнулася. Ой доненько ж моя! Як ти пригнула мене к землі! Ти ж то й занапастила мій супокій! Хотіла відомстити тобою за своє рабство і неволю довічну, а відомщено мені. Чи ж так буде завжди? Роксолана ніколи не ждала від султана такої, сказати б, невгадної поквапливості, ще менше сподівалася вона почути ім'я вчорашнього султанського імрахора, цього чоловіка, що тільки й здатен навчити її та її доньку їздити верхи на конях і геніально лаятися. Сама ж подала думку султанові про те, щоб повернув Рустема до столиці, сама й каялася, коли побачила, як незграбний босняк щосили виявляє запопадливість, щоб пробратися в диван, розштовхуючи ліктями візирів. І смерть Байди, цього святого лицаря, — хіба не на сумлінні Рустемовім? А тепер султан хоче зробити його своїм зятем. — Ваша величність, але ж він недужий! — Недужий? Ніхто мені цього не казав. — Згадайте, яке в нього обличчя. Він схожий на мерця. На утопленика. — Хто придивляється до чоловікового обличчя? Адже сказано: «Що приховують їхні груди і що виявляють». Рустем-паша вірний. Може, є здібніші, але високі здібності не ходять у парі з послушливістю й вірністю. — Жіноче чуття підказує мені, що Рустем-паша безнадійно хворий. Може, в нього невигойна виразка і він стікає кров'ю. Щодень він стає блідіший, аж синій, так ніби з нього ночами висмоктують кров якісь страшні потвори. — Я звелю перевірити, — сказав султан, наче цим і вичерпувалася вся справа. Думки Роксоланиної не питав, ніби Міхрімах і не її донька і сама вона — не його жона, не султанша. Та після того, як не змогла порятувати Байду, якого, може, сама й занапастила своїм відчаєм, Роксолана збайдужіла до всього, навіть до власних дітей. Хіба не однаково? Рустем, то й Рустем. Принаймні чоловік не криводушний, відвертий іноді аж до дурості, не приховує, що вірить у хитрість, силу й жорстокість і в те, що все новинен робити сам. Цей укусить і ще пальцем тицьне в те місце, де вкусив, а не лащитиметься, як потайний собачка, з такими легше. Кілька днів по тому Сулейман сказав Роксолані, що в Рустемовій постелі слуги знайшли вошку. Від безнадійно хворих людей вошка втікає, отож... Султанша гидливо скривилася. Не хотіла більше слухати про цей бруд. Та султан, видно, заповзявшись відомстити їй до кінця за пригоду з козаками, безжально промовив: — Буде ліпше, коли про нашу волю повідомиш Рустима-пашу ти, моя Хасекі. — Але ж це ваша воля, мій повелителю. — Наша, — з притиском сказав Сулейман. — Так само як принцеса Міхрімах — паша донька. — її прийму Рустома-пашу, — схилила голову Роксолана. Для більшого приниження босняка вона зволіла кизляр-азі Ібрагіму і всім прибічним своїм євнухам не відходити від неї упродовж усієї розмови з молодшим візиром. Прийняла того холодно, не приховуючи насмішки, довго розглядала його високий візирський тюрбан з діамантовим пером, навмисно принюхувалася до напахчених Рустемових шат, навіть поцікавилася, якими бальзамами вдається йому забивати гострий дух стайні, але понурий босняк не зважав ні на які глузи, спокійно сидів навпроти султанші, запускав міцні пальці в золоті блюда з плодами, смачно плямкав, облизував вуса. Роксолана підвелася. Скочив на ноги візир. Владним голосом султанша повідомила йому про високу волю падишаха. Рустем упав па коліна. Промовив чи то схвильовано, чи й глузуючи: — Мені сьогодні спилися аромати, ваша величність. Тепер я опинився серед них. Хай продовжить аллах ваші дні і дні великого султана і хай над вашими днями завжди світить сонце. Несправедливість і зло, які я содіяв, ви замінили добром. Молюся на вас і навіки раб ваш, ваша величність. — «Намаз ягана чикмаз». — «Лицем до пустині не моляться», — кинула Роксолана. — Хіба ви пустиня? Що може бути паповненіше всім найдорожчим, ніж ви, моя султанша! — Буду рада, коли даси підтвердження своїм словам. Його величність султан за місяць влаштовує урочистий сюннет шах-заде Баязиду і Джихангіру, в час сюннету відбудеться також ваше весілля з принцесою Міхрімах. Ми подбаємо, щоб це сурнаме перевершило все відоме досі. Рустем зрозумів: доля зв'язує його з молодшими султанськими синами. Хто з них буде султаном: Баязид чи Джихангір? Кому починати служити вже сьогодні? Підвів від килима напружене своє, безрадісне навіть у таку хвилину обличчя, глянув на Роксолану і гострим своїм розумом збагнув: їй! ЗАКОНИ Ще ніколи Османська імперія не була такою безмежною. Сулейманові дісталися в спадок Анатолія і Румелія, Сірія і Єгипет, Мекка з Медіною і Греція, тепер став він володарем Угорщини і Паннонії, Чорного моря, Вірменії, Грузії, Іраку, Йємену, всієї Північної Африки аж до Марокко, його царство охоплювало майже все Середземне море, сягало Каспію, Перської затоки і Червоного моря. Необмежена влада, яку мав султан над військом, помагала йому долати всіх своїх ворогів, тримати в послуху народ власний і всі завойовані землі. В одній руці шабля, в другій — закон. Сулейман був переконаний, що істина — тільки одна і він її пророк, світ — розпутний, і його обов'язок оновити, очистити й порятувати його. Недарма ж у корані записано, що весь світ розділено на дар аль-іслам — країни ісламу, і дар аль-харб — країни війни. Неспинно й невтомно мали йти сини ісламу в країни війни, завойовувати і підкоряти їх і наводити там лад. А лад — це закони, це звичаї й настанови, яких ніхто не може уникнути. Залізний порядок, вироблений протягом цілих століть володарювання, та ще й помножений на тисячолітній досвід кочових орд, де все було доцільно, де утримувалося лише корисне й потрібне, а все несуттєве, обтяжливе, шкідливе відкидалося послідовно й жорстоко, неминуче має призвести до того, що османська держава своєю міцністю перевершуватиме все знане в діях людства. Все мало відповідати своєму призначенню в цій державі. Від султана до найостаннішого раба, до найнікудишпішого пса, який плентається за караваном. Система провин і визнання була така заплутана, що людські істоти, налякані й знеособлені, почувалися знікчемнілими й безсилими, як муха в павутинні. Тут діяла доктрина, яку проголосив колись ще Платон, — про необхідність у державі гонінь і знущань. Окрема людина не являє собою ніякої цінності. Головне — держава, якій має підкорятися все живе й неживе. Народжуються діти, будуються городи, гинуть герої, ріки течуть, ліси шумлять, трави зеленіють, збіжжя колоситься, сонце сяє, місяць світить — усе для держави. Султан вів своє військо на захід, південь, на схід, урочисто проголошуючи при цьому, що несе новим землям, які лежать мовби в заціпенінні, закони, закони й закони. Чи випливає війна з якогось права—це ніколи його не обходило. Війна просто розпочинається — ось і все. Справедливість повинна опиратися на силу. Безсилі мають приймати закони великих із вдячністю й покорою. Кожній землі, краю, провінції, місцевості, кожній групі віруючих, племені, ремісникам і землеробам — свій окремий закон, званий рішучим словом «канун». Ще на початку царювання Сулейманового нішанджія Сейді-бег склав «Канун-наме султана Сулеймана», майже цілком переписавши цю книгу з «Капун-наме» Мехмеда Фатіха, завойовника Царгорода, найвищого взірця для Сулеймана. Згодом великі муфтії Алі Джемалі й Кемаль-паша-заде поповнювали Сулейманову книгу законів, а його останній великий муфтій Мехмед Абусууд, який утримався при султанові до самої його смерті, разом із своїм падишахом невтомно доповнював і уточнював «Канун-наме», так що Сулейман увійшов у історію під іменем Кануні, тобто Законодавець. Майже тисячолітня мудрість зібрана була в праві, утверджуваному Сулейманом. Мудрі пояснення правил шаріату імама Абу-Ханіфа, гробницю якого відшукав і відбудував Сулейман у час завоювання Багдада; учнів Абу-Ханіфа Абу Юсофа і Шейбані; «Мохтасар» багдадця Кодурі, «Хідайє» Бурханеддіна Марагінського, «Мольтан аль-абхор» Ібн-Ібрагіма Халебського — на ці великі й мудрі зібрання опирався султан, у кожному своєму фір-мані неодмінно зазначаючи, що фірман узгоджений з шаріатом і давніше усталеними канунами. Водночас він розумів, що людей слід заспокоювати не так справедливими законами, як обіцянками створити ці закони, бо обіцянки завжди привабливіші за дійсність. Для бідних закон — це втіха в тих лихах, які виникають від сили й гніту. Для завойованих — це обіцянка, що нові володарі будуть милостивіші за попередніх. В законі — або ж божество, тобто забобони, або ж насильство, тобто завоювання народів вогнем і мечем. Царство аллаха досягається терпінням, земні царства завойовуються силою. Вміло пов'язати потрібні султанові закони зі звичаями, корисними для життя людей, — це дає оманливе відчуття справедливості, як мовиться в приказці: «Обіцяти свічі всім угодникам, щоб позбутися напастей». Звичаї лишалися незмінними, кануни множилися. Султан не відміняв попередніх законів, а невтомно вигадував нові, мовби намагаючись ствердити істину, що, коли невігластво панує в суспільстві, а безлад — в умах, тоді закони плодяться з такою силою, що їх незмога не тільки застосовувати й виконувати, а навіть прочитувати. Тільки чорний люд і дрібні власники підкоряються закону. Багаті керуються власними вигодами, а не законами. Держава слабне через тривалість зла. Люди попервах вважають його безкінечним, та досить їм один раз знайти вихід — і вже незмога їх зупинити. Держава, безмежно розростаючись, водночас ослаблюється. А людина? Будь-яка велич відносна. Хто захоплює лев'ячу частку, оздоблює й озброює проти себе всіх інших. І тут запановує сила, вища за всі закони, і зветься вона: страх. Він найперший спільник султанської влади. Страх перед султанським всевладдям тримає в покорі всіх — од великого візира до спахіїв. Але й влада падишаха завжди обмежена страхом перед можливістю двірпевого перевороту, яничарського бунту і тими межами, до яких доходить готовність підданих покорятися й платити податки. Сулейман щосили вдавав справедливого султана, охоче посилаючись на приклад великого Фатіха. Мехмед Завойовник ніколи не звинувачував неправедних суддів, а просто велів здирати з них шкіру, говорячи: «Якщо обростуть знову шкірою, то проститься їм їхня провина». А шкіри велів вичиняти, набивши ватою, прибивати гвіздками в судах і писати на них: «Без такої суворості правду в царстві ввести неможливо. Як кінь під царем без узди, так царство без грози». Фатіх ввів правило винним пити шербет, перехилившись через гострий меч, наставлений на горло. Жадібному меч горло перетне, а праведний доведе свою мову до кінця. Нагих злочинців кидали в темницю, де схована була бритва. Хто знайде бритву й заріже іншого, той і правий, так захотів аллах. І син Фатіха султан Баязид так само був безжальний у справедливості. Одна з його дочок Феррахшах, яка відзначалася великою побожністю, володіла поетичним талантом, була першою серед красунь, виказала раз небачену жорстокість, її чоловік якось замилувався білими руками служебки, яка подавала страви до столу. Феррахшах з ревнощів звеліла відрубати служниці руки, а саму кинула в Босфор. З тих рук приготовано їжу. По обіді Феррахшах спитала чоловіка, чи сподобалася йому страва. Чоловік відповів, що сподобалася. Ще б пак, сказала Феррахшах, це ж руки служниці, від яких ти не міг відірвати очей. Чоловік вжахнувся і кинувся до султана Баязида. Падишах, довідавшись про жорстокість доньки, негайно послав ката, щоб той відрубав їй голову, хоч де б знайшов. Феррахшах їхала на моління до дервішів Мевляна. Кат наздогнав її й виконав повеління султана, щоправда, давши принцесі скласти перед смертю вірші про справедливість, яка наздоганяє навіть на небі. Все це переповідалося, мов казки Шехрезади, і найохочіше тими, хто першим порушував закони. Вельможі гризлися за власність і розкіш, нехтуючи навіть свободою, плазуючи перед султаном і візирами. Жити з честю означало платити за розкіш, а платити можна було лиш крадучи. Крадіжки набули неймовірних розмірів. Що вищі особистості, то більше крали. Султан знав про це, але запобігти не міг. Ловили дрібних злодіїв, жорстоко карали. Робили це злодії великі, в душі жорстоко примовляючи: «Не попадайся!» Багатство несумісне з милосердям. Самі тільки Топкапи з'їдали за рік на 70 тисяч дукатів м'яса, на ЗО тисяч дукатів риби, спалювали на 20 тисяч дукатів олії в світильниках. Яка держава могла витримати такі видатки? Майже всі вважали своє становище занадто низьким для себе, тому, мов отруйне зілля, розросталося доносительство, бо кожен хотів зіпхнути того, хто вище, і посісти його місце. Всі посади продавалися. Продавали всі, починаючи від великого візира. Султан теж продавав би, але в нього боялися купувати. За все мали розплачуватися завойовані! Коли Сулейман після смерті Яноша Запойяї знову прийшов до Угорщини, щоб, нарешті, захопити під свою владу всю цю багату землю між Дунаєм і Тисою, він спитав свого великого муфтія: — Хто найбільший доброчинець на цім світі? — Його величність падишах, — відповів мудрий Абусууд. — Ні, найбільший доброчинець на сім світі — райя, яка сіє і жне і всіх нас годує плодами свого труда. За вказівкою султана Абусууд негайно склав фірман про народ Угорщини: «В ім'я бога, володаря небес і землі і всього, що є на них, — а він всемогутній—їхня Величність, володар лиця Землі, халіф посланника господнього всіх світів, розповсюдник правил ясного божого закону, утверджувач основ істинної віри, проголошувач найвищих слів, той, що підніс знамення ісламської віри до найвищих вершин, володар держав сього світу, тінява тінь божа над усіма народами, завойовник земель Сходу і Заходу, переможець з поміччю безцінного бога, носій звання великого імама і пресвітлий повелитель, садівник великого халіфату, найстарший між найстаршими, найсправедливіший між законодавцями, десятий між османськими султанами, караючий меч в руках тих, хто карає, володар арабів, персів і ромеїв, могутній захисник шановних двох святинь, возвишених і сяйливих Двох Міст — Мекки і Медіни, султан син султана, султан Сулейман-хан, син султана Селіма-хана — нехай протриває його володарська парость до дня воскресіння і хай користується його справедливими законами по всіх країнах населення чверті Землі! З божою поміччю зволили завоювати область Буди. І коли настала потреба виявити справедливість, проголошено цю блискучу заповідь і фірман прекрасних наслідків для всієї райї і всієї берайї. Всі жителі названої області залишаються на своїх місцях. В їхнє життя і челядь ніхто хай не втручається. І рухоме майно, яке в їхніх руках, і їхні доми, крамниці й інші будівлі, які є в городах і селах, і виноградники, й сади, які вони розвели, — є їхній мульк (приватна власність). Можуть чинити з ними що завгодно: продають, дарують, відчужують іншим чином. Усе це в їхніх руках. А коли вони помруть, все переходить у мульк їхнім синам. Згаданого майна хай ніхто не чіпає, окрім законної данини од їхніх виноградників і садів. І ниви, які вони орють і сіють, також хай лишаються в їхніх руках. Але вони не є їхній мульк, як згадане майно. Вони поряд з іншими державними землями в богоспасенній імперії, відомими під назвою мірійська (оподаткована) земля, перебувають під верховною владою державної мусульманської казни. В володінні райї земля перебуває у вигляді позички (оренди). Вони з різних злаків сіють і жнуть усе, що хочуть, дають з того харадж, званий десятиною, та інші данини, а самі використовують землю як завгодно. І щоб земля не стала пустошньою, хай орють, сіють і обробляють і справно платять данину, і ніхто їм хай не заважає і не чіпає їх. І так хай триває до їхньої смерті, а коли помруть, на їхнє місце стають їхні сини й утримують землю, як сказано вище, — а Всевишній бог знав найбільше і його настанови найстаріші». Була, мабуть, лиш одна-єдина людина в цій величезній імперії, якої не зачіпали Сулейманові закони, були для неї мов марево в пустелі, ніби морок над морською пучиною, ніби хвиля над мороком, а над нею хмари або птахи, що летять рядами, недосяжні, незліченні й невловимі, як прах розвіяний. Роксолана. Велика султанша Хасекі. Що їй усі Сулейманові кануни, коли не можна знищити найстрашнішого, зоставленого Фатіхом: хай владу успадкує найдостойніший, для збереження єдності, порядку і миру в державі убивши всіх своїх братів з їхніми дітьми, онуками й правнуками чоловічої статі. А найдостойнішим, мов у давніх євреїв з біблії, неодмінно вважався первонароджений, найстарший. Мустафа. її ж сини мали бути вбиті. І ні знищити, ні забути, ні змінити закон Фатіха, бо він став уже звичаєм, а за звичаєм — давність і найбільша сила. Роксолана ждала, коли зможе переважити навіть ту страшну силу. Іноді ловила себе на думці, що стає схожою на валіде. Згірклий усміх на устах, смага, майже чорногубість. А в душі? Темрява клубочиться дедалі більше й густіше. Невже султан не бачить її тривоги? А Сулейман уперто не хотів навіть слухати про будь-які зміни в законі Фатіха, але й не проголошував спадкоємця трону. Час од часу вів обережні бесіди з великим муфтієм, ждав, щоб той дав якусь пораду, виходячи з очевидності і дійсного стану справ. Мустафа первонароджений, але й тільки. Відколовся від свого отця, тримає коло себе свою матір, мовби хоче зробити виклик падишахові, виказати перед усіма свою незгоду з його діями. Своєю поведінкою він сам позбавив себе будь-якого права на спадок. Право на трон мають сини Хасекі, яка стала душею і серцем султана. Він не хоче бути схожим на того грецького бога, який пожирав своїх синів, але водночас не може знехтувати заковом великого Фатіха. Де вихід? Як узгодити закон з очевидністю? Абусууд так само обережно, натяками, притчами, давав зрозуміти султанові, що право все ж за Мустафою. Закони несумісні з серцем. Вони не мають серця. Вони вищі за все, навіть за державу, яка існує тільки завдяки існуванню законів. Мустафу вже знають усі правовірні, всі бейлербеї, бейлербеги, паші, яничари, доблесне мусульманське військо. Не саме лиш первородство, але й особисті гідності промовляють за шах-заде Мустафу. З трьох років — у занедбаності й пониженні, у відокремленості від Топ-капи, власне, вигнанець разом із своєю матір'ю, але став відомий своїм розумом, поводженням, благородством, здобув повагу вельмож, яничарів, війська, всіх чесних мусульман. Султан не заперечував високих гідностей свого найстаршого сина, навіть пишався ним (його кров, кров Османів!), але водночас не переставав сподіватися, що в Мустафі озоветься гідність вайвища: благородство й самопожертва, — і він добровільно відмовиться від трону на користь синів Хасекі. Але Мустафа затявся. За нього стояв закон, і хто хоче скривдити його — хай змінить закон, а там ще видно буде, що з того вийде. Між сином і батьком наростала тяжка ворожнеча, за якою , з страхом стежили дві жінки — Роксолана і черкешенка Махі-девран, — і обидві не наважувалися втрутитися ні дією, ні словом, одна проклинаючи в душі закон, а друга всією душею по-кладаючи на той самий закон усі надії. Та коли непоступливим був Мустафа, то Сулейман теж виявляв твердість, притаманну Османам. Він уперто не називав спадкоємця трону, хоч шейх-уль-іслам і натякав, що це треба б зробити для спокою в державі. Роксолана мовчала. Непевність роздирала їй серце, та ліпше непевність, у якій ще зберігається крихта надії, ніж безнадійність, ніж приреченість. Біль, жалість, жах і почуття тяжкої провини. Нащо привела синів своїх на світ, щоб тепер так каратися? Рятувала себе, своє життя, сини були для неї ніби щаблі золотої драбини, по яких видобулася з безодні потойбіччя. А що тепер? Що? Будь прокляті всі закони, встановлені цими міднолицими султанами! ДАМАТ Де знайти вірного і водночас здібного? Сулейман першим з султанів підняв посаду великого візира на височінь мало не султанського трону, сподіваючись, що цим возвеличить владу падишаха, мовби побільшуючи її. Як на небі сонце і місяць ходять у парі, так і на землі коло султана мав ходити чоловік, що відбивав би сяйво свого володаря, не даючи йому марно розсіюватися в просторі. Здавалося, що вірний Ібрагім буде незамінним супутником на все життя, але тому закортіло самому стати сонцем, місяцем бути набридло, вважав те принизливим і нижчим своєї гідності — Ібрагіма довелося прибрати. А де взяти місяця для свого султанського неба, чим заповнити порожнечу, яку сам утворив і яку всім видно? Аяс-паша не був світилом. Якийсь темний клубок на небосхилі влади, без сяйва, без розуму, сама тільки вірність. Чи вірність завжди темна? Після смерті Аяса-паші великим візиром став Лютфі-паша. Справжній османець, до того ж султанський зять, він мав перевагу і над вісімдесятилітнім євнухом Сулейманом-пашою, і над свіжоспеченими візирами Рустемом-пашою і Хусревом-пашою, вчорашнім румелійським беглербегом. Усі, крім Лютфі-паші, були рабами, чужинці-еджнемі, люди неповновартісні, випадкові, і він, презирливо кривлячись, назвав зал засідань візирів Куббеалти невільничим ринком. Не лякаючись присутності самого Сулеймана, великий візир ні з того ні з сього процитував слова сина Румі, Султана Веледа: «Безрідні будуть великими, а посади найзначніші дістануться людям нікчемним». Султан за своєю звичкою удав, що не чує, візири вимушені були змовчати. Тільки Рустем пробубонів собі під ніс: «І я б був такий розумний, їздячи на султанській сестрі, як на лисій кобилі». І зненацька — весілля Рустема-паші з султанською донькою Міхрімах, і в дивані стало одразу два царські зяті. Лютфі-паша, чи то піддавшись намовлянням жони своєї Хатіджі, чи то без нічиїх намовлянь, попри свій доволі гострий розум, запалився наміром перевершити Рустема-пашу, який, щойно приїхавши з далекого Діярбекіра, з такою рішучістю пірнув у надра Стамбула, пірнув з голими руками, а вже виринув, маючи в руках султанську доньку. Лютфі-паша приписував Рустемові якості, яких той ніколи не мав. Попервах той керувався зовсім не наміром будь-що вислужитися, вискочити нагору, а просто піддався звичці, що виробилася в ньому під час кількарічного сидіння в далекому санджаку, повному непокірних племен. Там завжди щось колотилося, горіло, бунтувалось, повставало. І молодий санджакбег, проклинаючи все на світі, хапав своїх головорізів і кидався туди, де були найбільший вогонь, найбільший гамір, найбільша колотнеча. Коли прибув до Стамбула і побачив пожежу, не роздумуючи, кинувся туди, ще й не сподіваючись, що видобуде з вогню й полум'я не тільки султанську хвалу, але й султанську доньку. Сам дивувався своєму везінню, похмуро кепкував з самого себе: «Молодець прагне туди, де родився, собака — туди, де ситий». Про Лютфі-пашу він сказав, щойно засівши в дивані поміж трьох інших візирів, за кожним з яких стояли цілі кладовища і текли ріки крові: «Крізь збільшувальне скло він міг би видатися навіть величним». Кожен з візирів вимахував шаблею мало не з дитинства і от домахалися аж до султанського дивану, а цей маслакуватий босняк тільки й заслуг мав, що вмів догодити Сулейманові, сідлаючи його коня, та тепер вчасно прискочив на стамбульську пожежу, щоб вихопити з жару й попелу доньку самого падишаха. Великий візир Лютфі-паша з усією нестримністю, що була йому властива в справах розумних і в ділах дурних, занурився в темні глибини столиці, відтручуючи і головного кадія Стамбула, який наглядав за порядком у місті, і ефенді румелійського беглербега, поставленого для нагляду за кадієм. Мусульманська душа великого візира вжахнулася від видовища стамбульських пекел. На дивані Лютфі-паша, здіймаючи руки, вигукував: — О шаріат! О віра! Він виявив, що шаріат порушується постійно, повсюдно, злочинне. В дільниці Коджа Нішаджі варили бузу, якою впивалися правовірні. В Псаматьї була ціла вулиця Шарап Сокаї, де непристойні танцівники кйоребе затягали правовірних у бузні, там же таємно продавали п'янливу гаміз ве арак, і між п'яницями — о аллах! — з ранку до пізньої ноні вешталися гулящі жінки! Субаші, який мав наглядати за порядком, коло мечеті Еюба ховав злодіїв, повій, там теж — безчинства, вино, розпуста. Сулейман-паша і Хусрев-паша мовчки прикривали повіками очі, чи то поділяючи обурення великого візира, чи то пускаючи його слова поза увагою, Рустем неприховане насміхався з такої запопадливості. Треба бути останнім дурнем, щоб повчати самого султана тільки тому, що ти одружений з його сестрою. Між султанами немає родичання. Май голову на плечах. Усі знали, що бузу варять споконвіку, тому бузні були дозволені султаном і для нагляду над ними приділений шехір субаші. Знали, що по Стамбулу розвозять у бурдюках вино, яке мали право пити її продавати тільки іновірці, що платили султанові особливий податок. А вже коли чоловік платить податок і зміцнює державу, то користі від нього більше, ніж від візира, що рубає гілку, на якій сидить. Рустем навів хадіс: «Бог стримує більше число людей завдяки султанові, ніж завдяки коранові». Але цим розлютив Лютфі-пашу ще більше. — Думаєш, коли спиш з султанською дочкою, то дозволено тобі топтати все святе? — кричав великий візир. — Та яке там спання? — невесело віджартовувався Рустем. — В час весілля гашник так закрутив мені шаровари, що я цілий місяць не. міг нічого мати з своєю молодою жоною. — Я не дозволю сміятися в дивані! — насувався на нього розлючений Лютфі-паша. — Та хіба я не знаю, що це гріх? Туркам ніколи сміятися — вони воюють. Лютфі-паша лютував не тільки в дивані. В Стамбулі почалося справжнє пекло. Судна, що привозили вино з Мореї і Кандії, палили разом з залогою. П'яницям заливали горлянки розтопленим свинцем. Зрадливих жон кидали, зашитих у шкіряні міхи, в Босфор. Чоловіків, упійманих на чужолозтві, страчували без суду. Виловлювали повій і дико знущалися з них, прилюдно вирізуючи в них таке, що соромно й мовити. Лютфі-паша дійшов у своїй запопадливості до того, що склав список найславетніших повій Стамбула і передав його султанові. Сулейман не вірив власним очам. Араб Фаті, Нарін, Карат, Нефесе, Етлі Асес, Маруфе Камар, Бататлу Гініч. Як сміє цей чоловік втомлювати пресвітлі очі падишаха якимись підлими іменами? Може, він переплутав султанський диван з театром Кара-Гйоз, де імам, ха-тіб, муедзин і бекчі завжди збираються докупи, щоб упіймати зрадливу жону? Гнів і зневага султанові були такі безмірні, що він не схотів навіть бачити великого візира, а передав Хатіджі, щоб вона вгамувала свого чоловіка. Ось тоді Лютфі-паша й кинувся з кулаками на султанську сестру, так що його насилу відтягнули євнухи. На дивані державну печать у Лютфі-паші було відібрано і передано євнухові Сулейману-паші. Рустем став другим візиром. Лютфі поїхав у довічне заслання. Хатіджа знову була чи то вдовою, чи розлученою. Так у дивані лишився тільки один султанський зять, і відтоді вже ніхто позаочі не звав Рустема-пашу інакше, як тільки дамат — зять. Його зненавиділи вельможі, яничари, простий люд, як колись ненавиділи Роксолану, приписуючи їй чари. Тепер злим чарівником вважали цього вчорашнього конюха. Казали: спить на конюшні, а вві сні бачить себе великим муфтієм. До нього все це доходило, він сміявся: «Не великим муфтієм, а великим візиром. Переробимо туркам приказку. Бо хіба в них не починається все з коня та з конюшні? Кінь завжди поперед воза, султан — поперед люду, отож султан як кінь, а конюх коли й не поперед султана, то вже поряд». Поети писали й розповсюджували на нього в'їдливі епіграми й сатири. Рустем навіки зненавидів поетів і будь-яке письмо з укороченими рядками. «Пусті слова черева не наповнять», — зневажливо цідив він крізь зуби. Його не любили, але боялися, бо нікого не щадив, і горе було тому, хто попадав Рустемові на язик. Цей чоловік не знав доброти, не відав жалості, не вірив у красу або, може, й у самого бога, знаючись тільки з шайтанами. Султан колись обідав здебільшого тільки з Ібрагімом та візирами, тоді з Хасекі, тепер став влаштовувати обіди з султаншею, на які щоразу кликав когось з найнаближеніших. Для цього всі придворні мали збиратися у великому залі прийомів, найвищі державні мужі товпилися у вузькому переході, наступаючи один одному на ноги, сопучи, стиха лаючись, обливаючись холодним потом страху. Кизляр-ага викрикував імена тих або тих щасливців, тоді з грюкотом зачиняв двері перед носом у решти. Навіть візирів не всіх кликали, зоставляючи перед дверима то того, то іншого. — Ну, кого сьогодні забудуть? — потирав руки Рустем, про-товплюючись наперед, бо знав, що без його дотепів султанові й ложка в рот не полізе. На обідах присутні були шах-заде Баязид і Джихангір, яких султан ще тримав при собі. Іноді приїздив з Едірне Мехмед, улюбленець Роксолани й Сулеймана, сідав коло падишаха, тонкий вогненноокий, нервовий. Зиркав на всіх так гостро, що вмовкав навіть Рустем. Селім і Мустафа приїхали з своїх провінцій під новруз. Селім скрізь возив з собою Мехмета, якого взято в Топкапи ще малим, щоб бити, коли шах-заде Селім лінувався у вивченні корану. Так той Мехмет і жив коло султанського сина, отримавши прізвисько «Мехмет для биття». За обідом його саджали навпроти Селіма, той кидав у обличчя Мехметові кістки, жбурляв посуд, реготав, кричав слугам: «Приберіть з-перед очей цю мармизу!» Мустафа був поважний, пещений, білотілий, тримався, ніби султан, і Рустем одразу пустив шпильку: «Головне не в тім, що він каже, а в тім, що дуже гарно ворушить губами, коли говорить». Султанський зять мовби намірився перевершити в своїй безкарності улюбленого Сулейманового блазня Інджірлі-чауша, який дійшов до того, що якось, підстерігши султана в темних палацових переходах, кинувся обіймати й цілувати його, а коли той обурився, сказав на виправдання: «Даруйте, мій падишаху, я думав — це султанша Хасекі!» Але то ж простий собі блазень, а це візир Високої Порти. Та що а нього взяти, коли він — зять? Одним словом — дамат. Ненавиділи позавіч, ненавиділи й у очі, але охоче сміялися з його нещадних дотепів. Ліпше сміятися ще до того, поки він щось скаже, бо опісля сміятися, може, й не захочеться. Всі сподівалися, що Рустем зламає собі шию в першому ж серйозному ділі, бо ламалися й не такі шиї. А що найсерйознішою річчю вважалася для османців передовсім війна, то й очікувано з нетерпінням, коли ж султан знову вирушить у новий похід з своїми новими візирами. Поки султан сидів у столиці, його санджакбеги і великий капудан-паша, пострах морів Хайреддін Барбароса вели невпинні війни в Сербії, Славонії, Боснії, проти Алжіру, Провансу, Венеції, Португалії й Іспанії. Замість одної великої війни Сулейман оточував свою імперію вогнищами війн маленьких, щоб його вірні акинджії мали де погріти свої загребущі руки і не обростали жиром зледащіння. Мчали до Стамбула гонці з радісними вістями про звитяги, пливла здобич, тисячі рабів наповнювали невільницькі ринки, розросталася безмежно і безмірно імперія, але похмурий погляд султанів уперто зосереджений був тільки на одній землі, яка притягувала його, засмоктувала, мов та дунайська трясовина під Мохачем, де він потопив угорське військо з його недолугим королем. Земля та була — Угорщина. Націлена в саме серце Європи, здавалася Сулейманові золотим ключем, яким відімкне він нарешті таємничий замок володіння над цим континентом, і тоді хвиля османська заллє всі його піднебесні гори, родючі долини, багаті городи, над якими плавають тисячоліття слави, багатства і краси. Повторював у думці вигаданий Султаном Веледом (але ж який грізно-привабливий!) хадіс: «У мене є військо, яке я поставив на сході і назвав турками. Я вклав у них мій гнів і лють, і скрізь, де якийсь чоловік або народ порушить мої закони, я напускаю на нього турків — і це буде моя помста...» Вся провина угорців була в тому, що вони зайняли таку серцевину землі і зробили це задовго до турків, хоч, як свідчили перекази, в сиву давнину разом з турками вийшли з Турану в пошуках щастя і просторів. Наставлений над Угорщиною Сулейманів король Янош За-пойяї так і не зміг навести ладу в цій почленованій, розтерзаній землі. Все своє життя згаявши на вперте просування до найвищої влади, Запойяї навіть одружитися не встиг за свої шістдесят років, і тепер несподівано став одним з найжаданіших женихів. Австрійський король Фердінанд норовив видати за старого Запойяї одну з своїх численних принцес, щоб прибрати до рук всю Угорщину, а з другого боку пильно стежив за Австрією мудрий і обережний польський король Зигмунт, який встиг випередити Фердінанда і віддав Яношу Запойяї свою доньку Ізабеллу, сподіваючись зласкавити цим султана і укласти з ним вічний мир. Проти Запойяї збунтувався ердельський воєвода Стефан Майлат, який не побоявся самого Сулеймана, давши два роки тому притулок розбитому султаном молдавському господарю Петрові Рарешу. По дорозі на Ердель Запойяї смертельно занедужав. Напівмертвий, довідався він од гонця, що в Буді королева Ізабелла народила йому сина. Ще встиг невдалий король звеліти, щоб назвали сина Яношем Сигізмундом, і послав канцлера Стефана Вербеці до Стамбула просити султана взяти під свою високу руку малого короля. Сулейман прийняв Вербеці, всупереч своєму звичаю, не гаючись, бо гонці, випередивши угорського канцлера, вже принесли вість про смерть Запойяї. Він сказав, що визнає за сином Ізабелли всі права, які мав його батько, коли впевниться, що той справді народився, а не вигаданий уграми. Послано було султанського чауша до Буди, який відвідав королеву, і королева, заливаючись слізьми, подала османцеві загорненого в шовкові пелюшки і горностаєві хутра сирітку-короля. Турчин приклав руку до грудей, упав па коліна, поцілував дитяті ногу і в ім'я великого султана заприсягнувся, що ніхто інший, крім сина короля Яноша, ніколи не володітиме Угорщиною, бо так хоче аллах. Султан збирав військо для походу в Угорщину. Розскочилися навсібіч гонці, звідомляючи спахіїв, у султанських зброярнях виливали гармати і ядра до них, яничари наточували шаблі, дюмбекчі сушили барабани, шилися тисячі нових зелених і червоних знамен. Ніщо не могло зупинити страшної сили, яку Сулейман мав намір знов посунути на зелені поля Угорщини, на її сади й виноградники. Але тут із сходу стали напливати тривожні вісті про неспокій серед кочових племен. Плем'я герміян коло Ладика зайняло прохід у горах і грабувало каравани й усіх подорожніх. Туркменські кочовики набралися такого нахабства, що викрали коней під Манісою у принца Мустафи, коли той виїхав із своїм двором на лови. В Діярбекірі збунтувалися племена курдів, цих дивних людей, що, попри свою бідність, яка межувала з убогістю, нікому не підкорялися, вперто домагаючись незалежності. Виходило так, що в Діярбекір для приборкання повстання джімрі — мерзенного зборища дикого люду, мав вирушити один з султанських візирів, а що Рустем-паша ще недавно був там санджакбегом і, як видно, не зумів приборкати курдів, то найостаннішому дурневі було ясно: дамат повернеться туди, звідки прибув! Неприхована радість запанувала навіть серед тих, хто ніколи в очі не бачив Рустема. На дивані байдужий до всього Хусрев-паша, який страждав якоюсь невиліковною хворобою, мляво спитав Рустема: "Тебе справді посилають в Діярбекір?» А великий візир Сулейман-паша, помітивши, як Рустем поглядом шукає лускач, щоб роздавити грецький горіх, вхопив повну жменю горіхів, набив ними рот, став трощити зубами, примовляючи з виряченими від задоволення очима: «Ось як треба! Ось як!» Рустем мав тридцять п'ять років, Сулейман-паша вісімдесят. Але дамат не збентежився. — У мене маслаччя міцніше за горіхову шкаралущу, — понуро посміхнувся він. А сам, власне, був зготовлений на добре і зле. Спиш із султанською донькою — так і знай, що доведеться за це розплачуватися. З насолоди виникає обов'язок. Та ще й не знати, де воно ліпше: при боці в султана, який щедрий на милості, але ще, мабуть, щедріший на кари, а чи в самого чорта в зубах. Вирушаючи в походи, Сулейман ніколи не брав на себе командування військом, призначаючи сераскером великого візира. Це було доволі зручно, бо всі невдачі падали на сераскера, успіхи належали султанові. З Ібрагімом він зазнав більше невдач, ніж перемог, Аяс-паша так і не очолив війська жодного разу, Лютфі-паша, готуючись до звання великого візира, пробував виказати свої здібності в поході проти острова Корфу, але, крім ганьби, не здобув нічого. Тепер, з усього видати, сераскером мав іти проти Угорщини старезний євнух Сулейман-паша, який усе своє довге й каламутне Життя провів на Сході, знав підступи, хижість, кровожерство, але ще жодного разу не стикався з лицарством, відвертим аж до самозабуття, і відвагою не сліпою, не фанатичною, а просвітленою розумом і любов'ю до рідної землі. І хоч ніхто не вірив у таланти старого товстого євнуха, але говорилося про нього співчутливо, навіть з повагою, бо він своєю грубезною тушею заступив, відіпхнув ненависного дамата, і тому вже не було місця поряд з падишахом, тож хай їде, звідки приїхав, хай згине в голих курдських горах, серед гострого креміння й чорториїв, де витанцьовують його брати — шайтани. Ось тоді покликала Рустема до себе султанша Роксолана. Як став султанським зятем — даматом, ще по лишався вічна-віч з всемогутньою султаншею жодного разу, хоч і думав про це, бо була тут, здається, єдиною людиною, якої побоювався, надто пам'ятаючи свою незграбну запопадливість на пожежі. Через нього загинув тоді цей молодецький Байда, і Рустем знав, що Роксолана не простить йому тої смерті ніколи. Все можна відшкодувати, але смерть — чим ти її відшкодуєш? Хоч і сказано, що в мертвих — ні друзів, ні товаришів, та з усього видно, що султанша назавжди взяла в своє серце того Байду, не питаючи навіть його згоди, бо ж був для неї живим втіленням навіки втраченої батьківщини. Соловейко зітхатиме за вітчизною навіть у золотій клітці. Це він, Рустем, міг забути і рід свій, і землю, промінявши все не знати й на які вигоди, вспокоївшись ліниво від думки, що двох баранячих голів не зготуєш в одному горщику. Але ж не зрівнятися йому з цією вельможною жінкою, загадково-неприступною для всіх, всемогутньою, як сам султан, але водночас ніжною, як сонячний промінь, і вразливою, як закоханий соловейко. Незграбно, боком, чіпляючись за одвірки своїм шорстким од золотого шиття візирським халатом, мало не відштовхуючи невідступного кизляр-агу Ібрагіма, всунувся Рустем у маленький покій Фатіха, майже задихнувся, побачивши на білім атласнім диванчику Роксолану, обстелену розметаними барвистими шовками, лякаючись, що ніжна її шия зламається від ваги пишного червоного волосся і коштовних прикрас на ньому. Мерщій упав на коліна і так поповз по килимах, коли ж підвів перед султаншею голову, то побачив, що тут є ще хтось. Поряд з ним був ще чоловік у химерних, визивно багатих шатах, так само молодий, як Рустем, але набагато зграбніший, з пишними яничарськими вусами, гарнолиций, гостроокий. — Знаєш Гасан-агу? — спитала султанша. Рустем нахилив уперту голову. Ще б пак не знати! Простий яничар врятував султаншу під час заколоту, в нагороду отримав звання яничарського аги, яке дається тільки ціною великої крові, тоді вигадано для нього химерне звання особистого посланця султаншиного, став аталиком — вихователем шах-заде Баязида. З султанського ложа подаровано йому в жони білотілу одаліску, — вже не така й радість, як на Рустема, бо це однаково, що оженитися на білій корові. Якби це не при султанші, візир неодмінно прискалив би око й познущався з цього яничарика: «То що, вже отелилася твоя біла корова?» Але тут мав мовчати і щосили виказувати увагу й слухняність. — Гасане, — спокійно мовила Роксолана, — подай йому оте. Гасан-ага неквапливо взяв з низенького столика невеличкий згорток, замотаний .у зелену шовкову хустку, подав Рустемові. З належною шанобливістю, треба сказати, але до кого — до візира чи до султанші найперше? Рустем тримав згорток і не знав, що з ним робити. — Розгорни, — звеліла Роксолана. Він довго розмотував хустку, плутаючись кістлявими своїми, більше звиклими до реміняччя пальцями у тонкому шовку. Розмотав — напери. Якісь послання, грамоти. Дорогий папір, дороге чорнило, печаті. Мовчки глянув на султаншу. Що воно? — Почитай, — звеліла вона. Рустем полопотів одною грамотою, другою, третьою. На всіх — печаті царевича Мустафи. Листи до санджакбегів Сівасу, Діярбекіру, Болі, Коньї. Всуціль із запитань. Які зміни вітали б ви в імперії? Як ви ставитесь до мене? Чи будете мені вірні? Проти кого найперше треба спрямувати силу ісламського війська? Що ви думаєте про чужинців у Стамбулі? Все це важко було втямити навіть Рустемові з його метким розумом. Він розгублено поглянув на султаншу. — Читай ще, — звеліла вона. Він читав далі. Мустафа питав у начальників племен мін-баші, яка потрібна їм зброя. Писав яничарам до Стамбула, називаючи імперію оскопленою (натяк на великого візира-євнуха), і питав, чи довго вони таке терпітимуть. Зухвалі листи, за якими вчувався брязкіт зброї. Коли це не підробка, тоді що ж? — Страшно, візире? — шорстко спитала Роксолана. — Ти зблід, читаючи ці послання? А що ж робити мені? В мене зблідла душа! Мої сини не ждуть смерті великого султана, вони насолоджуються життям під його благословенною тінню, а син цієї черкещенки вже змалечку очікує смерті свого батька і всіх братів, бо тільки ця смерть відкриває йому шлях до престолу, а його матері дає змогу повернутися в Топкапи і зайняти покої валіде. Син черкешенки втратив терпець, він почав вірити, що султан Сулейман не помре ніколи, і він не помилився, бо так воно й буде, принаймні для самого Мустафи! І ця нікчемна Махідевран ніколи не ступить за брама великого палацу, бо вигнані султанші не повертаються, не повертаються! Але де ж були ви, візири, опора трону, найвірніші люди падишахові? Чом не впіймали злочинної руки, чом не помітили, не викрили, не перехопили, не захистили? Чом? Рустем не звик, щоб на нього нападали. Захищатися не вмів, не любив, а тут і захищатися не виходило. Завжди вважав усіх довкола дурнями, тепер не вадило удати дурника й самому. Та й було перед ким — перед самою султаншею. — Ваша величність! Ну які ж з нас візири? Сулеймана-пашу слуги півдня підводять з постелі, а Другу половину дня він думає лиш про те, як влягатиметься в постіль своєю тушею. Хусрев-паша не встигав з'їсти якийсь шматок, як воно з нього виходить, не затримуючись і не лишаючи ніякого поживку. Він жде, коли вже вмре від голоду, а ми ждемо, коли він помре, щоб звільнив місце для когось іншого. Четвертого візира султан називати не хоче, вагаючись між двома молодими пройдисвітами, яких узято ще з пажів покійного Скендер-челебії після його страти в Багдаді: між Ахмедом-пашою і Мехмедом-пашою Соколлу. А я — погляньте на мене, ваша величність. Хоч я й зять ваш, але голова в мене з самих кісток, як у коняки, тільки в коняки й кістки розумніші, бо вона вміє підставляти спину, я ж не вмію й того. — Не вмієш підставляти спину, то доведеться підставити голову, — жорстко мовила Роксолана, не піддаючись на Рустемові похмурі жарти. — Як це так, що при дворі тисячі дармоїдів, а рятувати султанську владу від загроз має один Гасан-ага? — Гасан-ага? — Рустем лиш тепер згадав про султаншивого довіреного. Виходить, цей чоловік тут не для того тільки, щоб подати йому згорток з листами Мустафи. Подає те, що сам і роздобув. — Як же Гасан-ага роздобув усе це добро, ваша величність? Вона кинула на Рустема погляд, від якого холоне в серці. — Як? А ти не знаєш? За золото, яке ви гребете з султанської скарбниці і все ховаєте під себе. А його треба пускати на справи державні. Платити там, де треба. Все купується і продасться. Продаються навіть оракули, що довели колись лідійські царі Мемнади, підкупаючи дельфійську піфію. Що це за дельфійська піфія, Рустем, ясна річ, не знав. Знав коран, якого його вчили ще малим хлопчиком, вбиваючи в його стрижену голову вірність ісламові й новим хазяям, знав зброя», жорстокість, неволю, тверде життя і коней. Щоправда, Піфією звали кобилу, на якій він колись учив султаншу їздити верхи. Кобилу назвала так султанша, а вибирав її ще лошицею вія. Знався на цьому досконало. Гарну коняку бачив з льоту. Очі поставлено близько, лоб округлий, як склепіння в мечеті, погляд ясний, вогнистий. Вузькі храпи, довгасті рожеві ніздрі, мов у породистої жінки, лебедина шия, сухорлява морда, шовковиста грива, коротка лиснюча шерсть, довгий хвіст, а груди, груди? Як у султанші, що рвуть усі найпросторіші шовки. І ця жінка — його теща? Чи надовго? На щастя чи на безголів'я? — Гаразд, — зітхнула Роксолана, —хто чого не вміє, того вже й не навчиться. Не для того тебе покликала. Хочу, щоб ти ці листи передав його величності султану. — Я? Султану? Але ж не я їх роздобув. — І скажеш, що роздобув їх ти, бо знаєш усіх анатолійських санджакбегів, жив між тими дикими племенами, вмієш знаходити з ними спільну мову, ось тому й потрапили всі ці листи до твоїх рук. Тепер Рустем уже не мав сумніву, що його таки відішлють назад у дикі гори, — хай далі знаходить спільну мову з непокірливими племенами. Але перед султаншею не станеш ні зітхати, ні скаржитися. Він схилив свою маслакувату голову в поклоні, дочекався, поки Роксолана милостиво кивнула їм обом з Гасаном, мерщій позадкував до дверей, пропихаючись поперед султаншиного довіреного, якого б з великою охотою роздер на Дрібненькі шматочки за його небачену здобичливість. І ще не знати, як прийме ці кляті листи султан! — Хоч розкажи, щоб я знав, як ти їх добував! — кинув Рустем Гасан-азі, коли вони вийшли від султанші. — Розповісти легше, ніж добути, — усміхнувся той. Чи просила Роксолана падишаха за Рустема, чи Сулейман і сам не захотів наражати зятя на людський осуд, він прийняв рішення несподіване, але, може, єдино правильне. Мустафі в Манісу негайно посланий був фірман, згідно з яким шах-заде переводився в далеку Амасію, а на його місце володарем провінції Сарухан ставав Мехмед, найстарший син Роксолани і, виходило тепер, не названий, але ймовірний спадкоємець трону. Фірман про вигнання Мустафи з Маніси повіз сам великий візир Сулейман-паша, який ішов з військом проти повсталих курдів і водночас мав наглядати за шах-заде. Рустем посміювався собі у вус: «Мене з Діярбекіру висмикнули, євнуха посадили туди, як ріпу. Та хіба ріпа виросте на камені?» Самого Рустема названо було сераскером походу на Угорщину, і тепер уже над ним насміхалися яничари: «Все вже було, але конюх ще ніколи не водив нас на війну!» Війни, власне, ніякої не було. Австрійці, що кинулись були па Буду, злякалися османської сили і відкотилися. Заколотника Майлата видали султанові нікопольський санджакбег Ахмед і Петро Рареш, який сподівався знов завоювати Сулейманову прихильність. Закованого в ланцюги ердельського воєводу відправлено до Стамбула, де його поглинули підземелля Еді-куле. Тим часом велетенське османське військо обступило Буду, і Сулейман послав до Ізабелли гонців, яким звелено було передати. що мусульманський закон не дозволяє султанові відвідати ЇЇ особисто, тому хай пришле до нього сина в супроводі вельмож, які хоробро обороняли столицю від австрійців. Ізабелла пережила страшну піч. Сльози, метання, хапливі наради. Наставав день п'ятнадцятої річниці битви під Мохачем. Що він принесе для малого короля, для цього невинного дитяти? Врешті вирішено було виконати султанову вимогу. Дворічного Яноша Сигізмунда в золоченій колисочці дві няньки в супроводі перших людей королівства — Стефана Вербеці, Валентина Терека, Джордже Утєшеновича — привезли до розкішного султанського шатра. Малий король ревів щосили. Сулейман сказав шах-заде Баязидові, щоб той поцілував короля. Рустем-паша шанобливо підтримував султанського сина. Як знати: може, підтримуєш майбутнього султана? Сьогодні двоє дітей — одне ще немовля, друге, хоч і більше, а теж дитя, а взавтра один король, а другий падишах. Чи не був і він колись отаким шмаркачем (тільки не в золоченій колисочці і не в шовковому шатрі), а сьогодні візир, сераскер, державний муж, і від його слова залежить доля цієї землі. Диво! Не кажучи й слова, Сулейман дав знак забрати малого і вернути матері. На дивані прийнято думку Рустема-паші: Угорщина між Дунаєм і Тисою лишається турецькою землею (великий муфтій Мехмед Абусууд негайно почав складати султанський фірман про долю угорського райя), а Угорщина на схід від Тиси з Ерделем передається під владу Яноша Сигізмунда, як султанового ленника з щорічною даниною в десять тисяч дукатів. Великий нішанджія Мустафа-челебія Джелал-заде написав блакитним і золотим чорнилом фірман, який був вручений малому королеві. Султан присягався пророком, своїми предками і своєю шаблею, що триматиме Буду, охороняючи малолітнього короля, і віддасть столицю, щойно настане відповідний час. Коли мав настати той загадковий час, ніхто не знав, а допитуватися боялись. Обіцянок Османи не дотримували ніколи, завжди сповнювали тільки погрози. Тим часом Ізабеллу з сином вміщено в Липі над Марошею: безпечніше для всіх. В табір до Сулеймана прибули посли від короля Австрії Фердінанда: син захисника Відня Нікола Сальм і прославлений посол Сигізмунд Герберштейн, який об'їздив усю Європу, двічі добрався аж до далекої Москви, про що написав велику книгу. Султан сидів під золотим чадором, щит, булава, лук і стріли лежали коло його ніг, як символи могуття, вельможі півколом стояли з одного боку — Рустем попереду, з другого боку — імами на чолі з великим муфтієм Абусуудом. Молодий Сальм шанобливо пропустив наперед старого поважного Герберштейна, той опустився на коліна перед султаном, нагинався, щоб поцілувати золоту полу падишахового кафтана, але ніяк не міг дотягнутися, скосив налиті кров'ю очі на купу вельмож, наставив свою широку сиву бороду на Рустема, прокректав: — Та поможи ж, ради бога! Султан, який розумів по-слов'янськи, ледь помітно усміхнувся, нахилився над послом і простягнув йому для поцілунку руку. Герберштейн, який хвалився тим, що всі його посольства були успішними, подумав вдоволено, що й цього разу вій вийде переможцем, хоч ще нікому цього не вдавалося з упертим турком. Дванадцять слуг на увитих позолоченими гірляндами ношах піднесли султанові великий годинник, зроблений за накресленнями самого покійного імператора Максіміліана. Вчений майстер показав, як треба заводити годинник і доглядати механізм. Про це ж говорилося і в книжечці, прикладеній до подарунка. Годинник показував години, дні, місяці і рух небесних тіл. Подарунок справді був рідкісний і цінний, але все ж не вартий аж цілої Угорщини, яку взялися виторговувати у султана посли, обіцяючи виплачувати щорічну данину в сто тисяч дукатів. Сулейман підкликав Рустема, звелів йому: — Скажи їм, що, коли прийшли тільки для цього, хай ідуть геть. А не підуть — прожени. — Ти ж слов'янин, соромився б! — спробував докорити Герберштейн Рустемові, коли той, додаючи ще дещо від себе, переказав послам падишахове веління. — Ти теж слов'янин, а кому служиш! — огризнувся Рустем. — Обидва ми зрадники, тільки ти зраджуєш за платню, а я—за гріхи свої, бо я не просто візир і сераскер, а дамат, царський зять! Сам не відаючи про те, Рустем майже повторював слова султанші Хасекі, сказані колись австрійському послові Лаському. А може, розповів йому про ту розмову Ласький, якого султан віз із собою до самої Буди і тільки звідти, старого, змученого, хворого, відпустив помирати в рідний Краків, проявивши неочікуване милосердя. Ніхто не зміг витлумачити такого султанового вчинку, надто що французький король домагався видачі підступного посланника для розправи. Тільки Рустем-паша знав, чому Сулейман так розм'як душею. Вночі після того, як прогнані були австрійські посли, гонець привіз із Стамбула два листи. Один— від султанші, другий — від її найстаршого сипа Мехмеда. МЕХМЕД Уже змалку уява вела його на широкі простори. Він — у тріумфальній золотій колісниці (або на чорному коні, а кінь весь у золоті й рубінах). Барабани б'ють: там-там-та-та-та. Велетенське блакитне небо. Там-там-та-та-та. І недосяжні гірські вершини в пречистих снігах. Тум-тум-тум. По дикій пустелі — тисячі вершників, тисячі верблюдів, чорні слони в золотих попонах. Трум-трум-трум. Мармуровий палац (червоний мармур) па краю пустелі, дзюркіт води, гнучкі одаліски. Там-там-та-та! Від свого вихователя занудливого Шемсі-офенді відмахнувся, щойно вилетів на волю з клітки гарему, з-за брам Топкапи і переїхав до Едірне, де був всевладним валі — намісником самого султана. Султанові Сулейману пощастило від народження. Був єдиний син у Селім-хана, мав міцне здоров'я, вихователя приділено йому було ще султаном Баязидом — мудрого Касима-пашу, який згодом став навіть візиром, утримавшись у дивані до глибоких старощів. Кожному з шах-заде, коли вони покидали Топкапи і вирушали до визначених їм султаном провінцій, одразу давався свій власний двір: візир, імам, дефтердар, нішанджія, поет, астролог-мюнеджім, хаваші, яничари і, звичайно ж, гарем, одалісок до якого добирала сама султанша. Все, ніби воїнам суджук у похід. Візиром у Мехмеда став один з колишніх пажів блискучого дефтердара Скендер-челебії теж Мехмед, названий Узун, тобто Довгий. Він відзначився разом із своїм товаришем Ахмедом під час сюннету Мустафи, Мехмеда і Селіма, коли ці пронозисті вихованці Скендер-челебії влаштували на Ат-Мейдані небачене вогняне свято. Тоді султан помітив обох здібних юнаків, дарував їм титули беїв, після того вже не відпускав їх од себе, мав нагоду переконатися в їхній мужності й жорстокості, яку виявляли до ворогів у битвах, і, коли треба було дати для Мехмеда візира, покликав сина і спитав, кого б він хотів узяти: Мехмеда-пашу чи Ахмеда-пашу. Шах-заде вибрав Мехмеда. Ахмед-паша був обережний, хитрий, може, навіть підступний, як вода під тонкого кригою. А Мехмед Довгий брутальний, рішучий, неприховано-жорстокий, кровожерний, мов хижий звір, і розум мав гострий, несхибний, точний — усе, про що мріяв би для себе шах-заде. Довгий не приховував ні від кого свого узвичаєння. Не для того вчився в школі молодих яничарів, не для того проходив науку жорстокості й підступності у Скендер-челебії. Топтати, рвати, метати і вперед, вперед, проламуватися крізь хащі, крізь живих людей, не зважати ні на що, хай летять голови, хай ллється кров, хай крики й стогони — не озирайся, вперед, вперед, життя належить відважним, безжальним і не тупоголовим зарізякам, а мудрим і мужнім. Щастя тоді, коли життя в твоїх руках, коли тримаєш повіддя натягнутим. Над самим краєм Прірви не заплющуй очей, не зупиняйся, ні хвилі вагань і перепочинку, зірке око, тверда рука, незламна воля. Маломовний, грізно насуплені брови, гучний голос, жилаве тіло, яке не знає утоми, доведене до меж неймовірності вміння володіти будь-якою зброєю, витривалість у походах, в обжиранні, в пиятиках, подвиги на любовному ложі, де красуні заламували руки від розпачу, що ніч не триває півроку, — здавалося б, Мехмед Довгий мав пишатися тим, що був своєрідним взірцем османської доблесті, а тим часом він зневажав людську природу й породу так відверто, ніби ту зневагу поширював і на самого себе. Ясна річ, до шах-заде Мехмеда молодий візир ставився з належною поштивістю, був його тінню, твердим наміром, оголеною шаблею, караючою рукою. Обидва звалися Мехмедами — шах-заде і його візир. Один повелитель, другий — його слуга. Та хоч Довгий вважався слугою султанського сина, той незабаром став мовби його відлунням, блідим повторенням, безсилим наслідувачем, гнався за своїм візиром і ніколи не міг наздогнати, мав перед Довгим переваги народження і становища, але бракувало йому звичайних можливостей, які може дати чоловікові тільки природа і яких не придбаєш ні за які скарби. Над Мехмедом від народження тяжіло переконання, що він спадкоємець трону і тому мав вирости грізним і могутнім, як султан Сулейман. Про Мустафу не думав, сподівався, що якісь сили — небесні чи земні — неодмінно усунуть, приберуть того, звільнять і очистять дорогу до престолу йому, Мехмеду, бо він — спадкоємець. Раб спадкоємства з самого дитинства. Зачатий у насильстві, народився кволий, нікчемний тілом, не тіло, а схлип. Ріс улюбленцем султана й султанші, про синів казано: «Синів називано по іменах, тільки Мехмеда завжди — «наш Меміш». За ним був найпалкіший і найдбайливіший догляд. Учителі, лікарі, імами, порадники, астрологи й знахарі оточували малого Мехмеда, та однаково шах-заде ріс кволий і хоч схожий був на Сулеймана обличчям і постаттю, але було то лиш бліде і жалюгідне відбиття султанове, який теж, як відомо, не відзначався надмірною міцністю. Характер у Мехмеда так само був далекий від досконалості, настрої змінювалися в ньому незбагненними перескоками, міг бути то надмірно добрим, то злим до жорстокості, хвилини прозрінь поступалися місцем цілим дням тяжкого душевного занепаду. Та найбільше докучали Мехмеду тілесні немочі, так ніби справджувалася саме на ньому гірка істина, що диявол, обравши собі жертву, забирає в неї не саму душу, а й тіло, знаючи, що з тілом забирає все. Але в цьому кволому тілі жив залізний/ дух Османів. Мехмед відчував, як близько до смерті вже від народження він і його брати тільки тому, що належали до парості Османів, над якою нависав нелюдський закон Фатіха. Окрім того, йому дісталося ще немічне тіло. Порятунок бачив тільки у втечі від своєї немочі, в знущанні над плоттю, в загартуванні тіла, в непокірливості долі, в подоланні слабості. Не давати собі перепочинку, мчати вперед і вперед, задихаючись, викрешуючи іскри, як коні пророка: присягаюся тими, що мчаться, задихаючись, і викрешують іскри. Він — спадкоємець. Імперію буде віддано йому, людські долі й життя, то хіба ж не владен він над життям власним? Зрадів безмірно, отримавши собі помічника, прибічника, слугу й повірника в особі Мехмеда Соколлу. Жили, як звірі, як хижаки, як розбійники і грабіжники. Шах-заде рвався на війну, але війни для нього не було, зате міг замінити її ловами. Однаково вбивство, кров, гонитви, переслідування, знемога, безмежжя просторів. Ніяких зручностей, простота, груба їжа, спати на камінні, підклавши долоню під щоку, грітися коло вогнищ, просмердітися власними нечистотами, чути довкола прокльони й лайки і самому лаятися й проклинати, бачити зелену зорю над головою, мокнути під доїдливими дощами — ось твоє життя, бо ти спадкоємець трону, ти спадкоємець! В палаці не знав гарему, весь час згаював серед соколів і беркутів, любив обідати з яничарами, шанобливо вклоняючись казанові з пловом, бо казан у яничарів вважався найвищим божеством. Ще хотів, щоб його боялися. П'ять синів росло у султана, і всі були неоднакові і мали неоднакові бажання. Мустафа хотів, щоб його обожнювали. Мехмед — щоб боялися. Селімові було все однаково. Був то гордий, то привітний, то марнославний, то ледар, а найбільше — п'яниця і розпусник уже з чотирнадцяти років. Баязид був просто добрий і страшенно непосидючий. Джихангір усе б віддав, щоб його тільки не тривожили і не заважали мріяти. Мехмед знав, що султана повинні боятися. А він спадкоємець, тому має подбати, щоб усі боялися також і його. Але не мав на те часу, заклопотаний змаганням з тілесною неміччю, і тому все відкладав свій намір стати жорстоким, як султан Селім, як великий Фатіх або хоча б як його візир Мехмед-паша Соколлу. До того ж хоч і вважав себе спадкоємцем, починав тривожитися впертим мовчанням султана Сулеймана, який не називав свого наступника. І тільки того дня, коли в Едірне прийшов султанський фірман про переведення шах-заде Мехмеда з його двором до Маніси, найстарший син Роксолани зрозумів: сталося! Тепер мав під своєю владою цілу провінцію Сарухан, мовби маленьку імперію. Стамбул лежав за кілька днів кінної їзди, тільки приготуйся належно, будь твердий духом і тілом, передовсім тілом, бо воно твій найбільший ворог, а ти ж — спадкоємець! Слав гонців до султанші-матері. Хотів знати про кожний прожитий нею день. Бачив уже себе султаном, а матір свою, роз-сміяну і мудру Хасекі, — всевладною валіде, повелителькою Топ-капи, найпершою опорою молодого падишаха. Любив її так само щиро й гаряче, як ненавидів своє нікчемне тіло. Оточував себе дервішами, святими людьми, знахарями, ошуканцями. Йшли звідусіль, напливали, мов темні хмари на ясне небо, зроджувалися з загадкових велетенських просторів Азії, з Персії й Індії, з Єгипту й Сірії, виникали нізвідки. Продавали зрозпаченому шах-заде ліки, амулети, давали поради, чаклували, провіщали його долю. Одні казали пити вино, другі забороняли, одні радили їсти баранину, інші — лише дичину. Були такі, хто геть відкидав природу, вбачаючи порятунок у діянні сил окультних, таємничих і всемогутніх. Мовляв, той, хто не лякається розлиття людської крові, здатен з допомогою окультних сил досягти розмірів слона і розтоптати людей, як билинки. Мехмед не вірив нікому, але нікого й не мав спитати, окрім свого візира, який навіть спав під порогом свого шах-заде. Соколлу тільки лаявся: — Шкіра цих негідників не годиться навіть на барабани, ваша високість! Чоловік живий, поки відчуває в руках шаблю та між ногами боки свого коня. Все інше — не варте й згадування. Як на мене, то до жирної баранини кисле молоко, тільки сквашене по-болгарськи, — і все буде: довголіття, тверда рука, чоловіча сила! Возив те молоко в бурдюках вовною всередину повсюди, поїв ним Мехмеда замість води й вина, але не помагало й воно. І коли писав шах-заде Сулейманові про свою матір Хасекі, що вона вся зчорніла в душі від розлуки з султаном, то сам уже давно звуглився і не горів, а дотлівав, смерть жила в ньому, розросталася, розпростувалася, але він не хотів того помічати, не вірив, приховував од усіх. Ще зовсім малим отримав од султана в подарунок коштовний ятаган, спав з ним у колисочці, підкладав його під подушку й підрісши, тепер теж тримав у постелі, мовби сподіваючись, що відіб'ється від смерті коли не здоров'ям, то зброєю. Однак не відбився. Довідавшись про сміливі перемоги султана в Угорщині, звелів Мехмедові-паші готувати пишний бенкет. У палацових садах, під обважнілими від соковитих плодів деревами, над басейнами з прозорою водою з гірських джерел, покладено на траву шовковисті килими, на них парчеві покривала, поверх яких постелено скатерті з єгипетського полотна. Рої хавашів закружляли по саду, носячи на простягнутих руках дерев'яні тарелі, срібне й золоте начиння, дороге скло, наїдки, напої, солодощі, наставляючи все те вже не рядами, а стосами, одне на одне, так що перед шах-заде і його співтрапезниками громадилися цілі гори ласощів. По праву руку в шах-заде сидів його візир Соколлу, по ліву руку — імам і поет. Імам благословив трапезу, Мехмед дав знак, ударили барабани, заграли зурначі, забриніли струни сазів, полилося вино, хоч і не дозволене пророком, але незамінне в час великого торжества ісламської зброї й прославляння великого султана Сулеймана, хай продовжить аллах тінь його величі, поки змінюються дні й ночі. З цієї ж Маніси колись вийшов султан Сулейман. Маніса для нього — це молодість, але й вигнання, очікування престолу, але й щоденний страх за життя. Для шах-заде Мехмеда — це останній східець до трону, золотий східець, над яким, як у раю, нависають золоті яблука щастя й надії, бо ж він спадкоємець! Змагалися у вихваляти, в славленні, у величанні, учті не було кінця, тривала цілий день, продовжувалася увечері, вночі хаваші запалили ліхтарі, світильники, смолоскипи, далі лилося вино, обгризалися баранячі реберця, тік по бородах солодкий сік під плодів, ніхто не наважувався підвестися, хто встане — той навіки втрачений для шах-заде Мехмеда, доводилося терпіти, тріщали шлунки, мало не лопалися сечові міхури, з'їдене й випите підступало до горла, а візир Мехмед-паша вигукував нові та нові слова на честь великого султана і його високогідного спадкоємця, Соколлу не знав утоми, як не знав утоми і вутлий тілом, але залізний духом шах-заде, музиканти рвали струни на сазах од запопадливості, придворний поет читав безкінечну «Ішрет-наме» славетного Ільяса Ревані, тут лилося вино, там розповідалося, як виноградна лоза потрапила в цю благословенну землю. Один арабський вождь побачив якось, що змія хоче з'їсти голуба. Вождь убив змію, на знак вдячності голуб приніс своєму рятівникові лозу і порадив давити ягоди і пити сік. Кола надавили соку і дали вмираючому, той одужав. Він розповів, що після першої чаші відчув, як веселощі входять йому в душу, а після другої зрозумів, що став падишахом. Мехмед пив і пив, мовби передчасно прагнучи відчути себе падишахом, не п'янів, тільки йшло йому все перед очима перекидом, вже не впізнавав нікого, не відчував свого тіла, не знав навіть, де він, чи живий, чи мертвий. Звик до поганого самопочуття, але так погано ще не почував себе, мабуть, жодного разу за всі двадцять два роки життя, і все ж тримався, сидів рівно, не хилився, не кликав на поміч, так що навіть вічно насторожений, як дикий звір, візир Соколлу не відчув нічого і стривожився тільки тоді, колії помітив, як Мехмедова рука сліпо шукає щось у повітрі, не може знайти, мертво падає, знов хоче здійнятися, ледь здригається і... — Ваша високість, — нахилився Соколлу до шах-заде, — мій принце, мій повелителю!.. Мехмед ще сидів, і очі ще мав розплющені, але невидющі. Та й сам — живий чи вже мертвий. Візир, попри всю свою безстрашність, не наважувався доторкнутися до шах-заде. Доторкнешся — впаде і вже не підведеться. — Ваша високість, — гостро зашепотів Соколлу, — ваша... Мехмед несподівано заговорив. Так само з мертвими очима, в загрозливій непорушності, він повільно промовив: — Коли Іскандер відчув, що вмирає, а мати його плакала, він, втішаючи її, сказав: «Подеколи буває радість, іноді печаль. Так повелося, так і буде» — «Гяхі сюрур гяхі недер, бйойле гельміш бйойле гідор». Сказавши це, він став хилитися на візира, і вже ніщо не могло його втримати на цім світі. Лікарі були безсилі. Мехмед помер, не встаючи від учти. Імам прочитав суру Фатіха за упокій душі шах-заде. Мехмед Соколлу, цей жорстокий, безжальний чоловік, заплакав, мабуть, уперше в своєму житті і став тертися обличчям об ногу небіжчика. Тоді згадав, що колись чув, як слов'яни, коли хочуть зберегти тіло небіжчика, кладуть його в мед, а був усе ж таки слов'янином бодай за походженням, бодай у щонайглибших закапелках жорстокої своєї душі, — отож негайно звелів роздобути велику бочку, наповнити її медом анатолійських бджіл, який так любив шах-заде, бо мед той викликав гарячку в його холодній крові і сни про вогонь; тіло вмерлого поклали в мед, і сам Соколлу повіз його до Стамбула. Жовтий вітер з далеких пустель гнався за ним, отрута кипіла в зміях на розпеченому камінні Анатолії, сумний караван був ніби доля самого Соколлу, мов згусток його далекого боснійського дитинства, мов його шорстка душа, що зачерствіла в цій землі, повній каміння, розпачу і мук. Вмирають навіть султани, вмирають їхні сини і найніжніші красуні, а муку лишають на землі, і не меншає її, а щодалі більшає, і падає вона на плечі отаких колишніх хлопчиків, взятих у рабство за податок крові, і душі в цих хлопчиків стають камінними, і в них кипить отрута, як в анатолійських зміях. Яке їм діло, чи згорить земля від вогню, чи згине трава від вола. Соколлу жорстоко гнав свій караван, кваплячись до Стамбула, так ніби віз радісну вість, не знав, що чекає його самого в столиці, може, й смерть за те, що недогледів шах-заде, злостиво кривлячи тверді свої губи під чорними вусами, шепотів сам собі: «Присягаюся тими, що мчаться, задихаючись, і викрешують іскри». Вість прилетіла в Стамбул поперед страшного каравану. Роксолана не повірила гонцеві, а сама вже знала, що то правда. Султан був далеко, біля неї тільки Міхрімах та дванадцятилітній, так само кволий, як був Мехмед, Джихангір, чорна вість припадала їй самій. Чорна вість і чорний біль. Ще не ховала своїх синів. Абдаллах помер, щойно народившись, маленького його табута вона тоді й не бачила, а тепер приречена була вдивлятися в мертве лице обмитого, набальзамованого, спокійно-прекрасного, але мертвого Мехмеда, і світ повивався для неї непробивним туманом. Сама колись учила Мехмеда дитячої приспівки, коли наповзала з Мармари на сади Топкапи густа імла: «Аламин ількиїм, караджа ількиїм, килинан боарим, килиджинан кесерим! Вар, гіт, кйор, дурман!» — «Я первенець своєї матері, я темно-бурий лис, я задушу туман волосиною, порубаю мечем! Геть забирайся, проклятий тумане!» Хто тепер поспіває, проганяючи страшний туман смерті? Болісний стогін рвався з неї, як у вівці, яку кусає ягня, коли ссе, бо воно єдине з усіх ссавців народжується з зубами, так само як народилися зубатими всі її сини, щоб мати чим гризтися за владу, яка для кожного з них була життям. Щасливі люди, які можуть жити без влади. Темрява вповзала Роксолані в душу, заливала душу безнадійно. «Серце моє обгоріло і всохло. І стала я, мов сова на руїнах, мов одинока пташина на крижі». Порушилося велике число «п'ять», вирвано з нього найдорожчу ланку, розсипалося воно крихтами на вітрі. Крихти хіба що кинути птахам, щоб жили хоч вони, бо вже люди тут усі мертві, а може, мертві й ангели, Людиною тут бути не варто, ангелом бути не варто, треба бути богом або нічим. Вся в чорному, під чорним чарчафом, тоненька й квола, мов дівчинка, стояла тридцятивосьмилітня султанша над тілом свого найстаршого сина, над своєю вмерлою найпершою надією, і ні звуку від неї, ні зітхань, ні поруху, тільки падав на неї небесний вітер, тяжкий і мертвий, мов тіло мертвого сина, — ні тріпотіння ластів'ячих крил, ні дрожу від доторків долонь, ні буйних вод, які зносять і заносять безвісти. Вмирають найкращі. Сину мій, моя ж ти дитино, чи м'яка твоя дерев'яна постіль, чи м'який білий камінь в узголов'ї? Була мати — самотня і безсила, але була й султанша, і від неї ждали повелінь. Покликала великого будівничого Коджа Мімар Сінана, який уже докінчив джамію султана Селіма і тепер споруджував найбільшу з османських мечетей — Сулейманіє, дивуючи всіх величчю будівлі, а ще більше — впертою повільністю в роботі. Сінан прибув до султанші без пишноти, в простому робочому одязі, мовби на знак жалоби по вмерлому шах-заде. Був старий, як завжди втомлений, з байдужими, мов у венеціанського художника, очима. Роксолана прийняла його ласкаво, попросила сідати, почастувала солодощами, помовчавши, спокійно сказала: — Треба поставити тюрбе для тіла шах-заде Мехмеда. — Я раб ваших велінь, ваша величність, — вклонився Сінан-паша. — Зробити це без загайки. Я стежитиму за роботою сама. — Буду там удень і вночі, моя султаншо. Сінан не питав, де ставити тюрбе, бо це належало султану, а Сулеймана в Стамбулі немає. Але Роксолана, дивуючи досвідченого будівничого, сказала: — Ставитимеш коло старих яничарських кишласі, де нещодавно знайдено могилу барабанщика великого Фатіха — Мустафи. Хай нашого сина й після смерті надихає гриміння переможних барабанів Мустафи. Сінан міг би подумати, що султанша вибрала те місце в надії, що незабаром ляже там ще один Мустафа — найперший сети Сулейманів, та був надто обережним у поводженні з володарями, щоб пускати в голову такі думки. Мовчки вклонився, і султанша відпустила його. В темному візку щоранку приїздила Роксолана на сумну будівлю, сиділа, затулена щільними запонами, зрідка позираючи назовні. Стежачи за тим, як везуть і перетягають камінь, готують розчин, добирають барвисті ізнікські плитки для оздоблення стін, думала, сама не знаючи про що, бо не могла ні вловити, ні затримати жодної думки. Іноді кликала до себе Сінана-пашу, який трудився нарівні з своїми помічниками і простими рабами, допитувалася не питаючи: «Як жити далі? Де порятунок? Де?» Сінан розумів безмовні запитання молодої зрозпаченої жінки, обережно розповідав їй про свої будівлі, про таємниці світу, які відкриваються його очам нез'ясовне, як осяяння. Сам у молодості немало потрудився для розширення меж османської держави, тоді несподівано видалася йому вся імперія схожою на коня: передні ноги відірвалася від землі, але нікуди не дострибнули, а задні навіки прикуті до каменя, не відірвуться, не ввійдуть у той камінь, самі ставши каменем, піднесеним над світом у відчайдушному замаху. Так він збагнув своє призначення: камінь. Але камінь прямолінійний, як нудьга походів, він кінечний, в ньому не відчувається простір, який наповнює душу людини відчуттям безконечності й вічності. Тоді де ж вічність? У подоланні просторів, в їх підкоренні? Простір можна підкорювати мечем, але це омана. Є спосіб надійніший. Людський талант, талант будівничого. Людство завжди лишало по собі храми, палаци, великі міста, гробниці, колони, обеліски. Вічність можна вловити лише людським талантом. Вона летить над землею, як небесне сяйво, а чоловік повинен залишати її на землі. Що більше залишить, то більша його заслуга. Вічність уярмлена, закута, зодягнена у форми нашої сутності душевної. Бо сама вічність не має форми, вона всемогутня й жахлива, як морок і хаос, і тільки ми надаємо їй форми й суті. Ще ніколи не мав такої уважної слухачки мудрий Коджа Сінан, ще ніхто так не розумів його думок, але, мабуть, ніхто й не прозирав у глибини його задумів, коріння яких ховалося й від самого будівничого. Слухала про закутий у камінь простір, а самій перед очима розстелялися незмірні бірюзово-голубі простори і над ними місяць кривавий, як рубін на Сулеймановім тюрбані, безконечно намножувалися кам'яні соти в навершях колон, менші й менші, малі куполи довкола великих, знесених над ними, клубочилися, мов дим пекельний, що розповзається по землі дедалі більше і білбше. А може, то закам'янілі хвилі хмар? Лягли на землю і рвуться до неба тільки гостряками мінаретів і зойками замучених, вмираючих і її безмовним зойком, від якого несила звільнити душу, бо ти — султанша. Тюрбе для Мехмеда було закінчене ще до повернення Сулеймана з походу. Султан був невтішний. Звелів коло тюрбе спорудити велику мечеть Шах-заде, їздив разом з Роксоланою дивитися, як під старими горіхами Сінан-паша закладав камінь у підвалини будівлі, яка має слугувати вічній пам'яті їхнього сина. В Топкапи все завмерло. Не скликався диван. Не приймано іноземних послів. На султанські обіди не допускався ніхто, крім Хасекі. Сулейман розігнав усіх поетів і співців, звелів спалити величезне зібрання дорогих музичних інструментів. Не було мови ні про веселощі, ні про війну, і майже п'ять років султан не ходив у походи. Єдине, що зробив, не відкладаючи, — послав у Манісу на місце його вмерлого брата другого сина Роксоланиного — Селіма, схожого обличчям, волоссям, очима, усміхом па свою матір так, що Сулейман не міг без солодкого здригання дивитися на нього і не надавав йому переваги за життя Мехмеда тільки тому, що той був первородний. Але життя брало своє. Треба було годувати Стамбул, збирати податки в розкиданих на величезних відстанях землях імперії, карати й милувати. Мехмеда Соколлу відправлено до старого Хайреддіна Барбароси — хай послужить на морі, коли на суші не встеріг султанського сина. Мовби щоб показати Соколлу, як багато він утратив, візиром названо його колишнього товариша, обережного й хитрого Ахмеда-пашу, якого Рустем одразу назвав «намиленим» і зненавидів неприховане, чого Ахмед-паша не міг собі дозволити, ненавидячи султанського зятя потай, що, як відомо, набагато небезпечніше. В дивані візири лаялися, здирали один з одного чалми, великий візир, не стерпівши глузувань Рустема-паші, кинувся на нього з кулаками. Рустем вихопив шаблю, але замахуватися нею не став, зневажливо заявивши, що він би відкабетував великому візиру все найцінніше для нього, але, на жаль, воно вже давно відрізане, а голова старого євнуха на являв ніякої цінності. — Ти, рабе слов'янський, — харчав і пінився череватий євнух, — покажу тобі, як я володію шаблею! Одпанахаю тобі все зайве на пиці, обчищу її, як помаранчу. — Мов лице — вхід до раю, крізь який увійде лиш моя душа, нікчемний обрубку, — реготав Рустем. — Твоя ж шпетна морда — вхід до нужника. Ти здихатимеш у такій смердючій ямі, що навіть сколопендри й жуки-гнойовики не кинуться на твій труп! Великий візир, розлючений, кинувся до султана і став кричати, що він віддає державну печать і хай його величність вибирає: він або цей босняк! Султан вибрав Рустема. Сулеймана-пашу зіслано в Геліболу, де він, лютуючи від безсилля, дожив до дев'яноста років і помер смертю не насильницькою, що могло вважатися неабияким щастям. Другий візир Хусрев-паша незабаром помер голодною смертю від своїх невиліковних хворощів. Помер і великий Хайреддін, звільнивши місце для Мехмеда Соколлу, який несподівано для себе став капудан-пашою. Султан обставлявся людьми, мало не вдвічі молодшими за нього, і вже не міг далі сидіти в столиці. На східних окраїнах імперії бунтували племена, мабуть, підбурювані кизилбашами, була прекрасна нагода дати змогу новому великому візиру Рустему-паші виказати свої полководські здібності, надто що він знав ті краї досить добре, тим часом шах-заде Селім замінив би султана в Стамбулі, призвичаюючись потроху до непростого мистецтва володарювання, бо ж тепер він — спадкоємець, хоч і не названий. Так Сулейман, оточений хмарами свого непереможного війська, знов вирушив у великий похід, бо султан найбільше думає про землю, найбільше за неї терпить, найбільше для неї трудиться і найбільше може для неї зробити, бо все зло світу перемагається й знищується священною особою султана. І кожна війна, яку веде падишах, теж священна, бо знищення всіх ворожих султанові людей однаково, що дощ на спраглу землю. Як сказано: «Істинно, неправедні не будуть щасливі». А як же султанша — праведна чи ні? І для кого й перед ким? КОЛО Коли стояла над мертвим сином, відчула, що розверзається в неї під ногами безодня, яка лягла зяянням між її дотеперішнім життям і днем завтрашнім! І не загатити, не заповнити, не подолати цієї прірви, бо нею стало все її життя. Коли босу ввів її колись чорний кизляр-ага до султанської ложниці, а тоді гинула вона на зелених султанських простирадлах, була безодня плоті, глибша, ніж морська. Тепер, у сорокалітньої, на вершині могутності й розпачу, розверзлася перед нею безодня духу, глибша, ніж усі пекла, обіцяні в погрозах вгорьованим людям, і протяжність її вже не вниз, а вгору; перевернута, вона сягає зірок. Безодня була вже й не коло ніг, не під ногами — вона оточувала звідусіль, брала в мертвий зашморг, як оте коло, зображення якого переслідувало Роксолану, хоч де б ступнула: в хамамах і мечетях, на арках і на вікнах гарему і султанських покоїв, на світильниках і дощечках з сурами корану, на дерев'яних решітках і камінних плитах, на барвистих настінних панно і ручках дверей. З дитинства лишився спогад: коли гримів грім і блискавиці краяли небо, вдаряючи в ліси поза Гнилою Липою, душа в неї злякано щулилася, а тоді відкривалася з вільною радістю, бо блискавиці вражають завжди когось, а не тебе, не тебе. Тепер усі блискавиці били тільки в неї, несхибно й жорстоко, а вона була замкнена в колі свого найвищого в імперії (а може, й у всьому світі?) становища, самотня, покинута, і не так через людську жорстокість і байдужість, як через свою неприступність. Приступна тільки для страждань і для величі, од якої страждання стають геть нестерпними. Хотіла залишити коло себе Баязида, але султан вирішив узяти його з собою в похід. Узяв також і Джихангіра, щоб показати молодшим синам безмір споконвічних османських земель. Коло султанші був тепер Селім та ще її довірений Гасан-ага, який мав оберігати її спокій або ж, як вважали всі придворні, виконувати всі забаганки, іноді найдивніші, надто що завжди таємні. Ніхто не знав, чим наповнені дні султанші. Сип Селім? Такий схожий на матір, з такою самою невпокореністю в зеленкуватих очах, може, й душею однаковий? Не єднало їх ніщо. Якби можна було забути голос крові, то охоче забула б і це. Селім марнував дні в учтах, на ловах, в розпусті. Наставлений при ньому візиром Мехмед Соколлу був гідним напарником для шах-заде в усьому лихому, бо доброго від них не ждав ніхто, а самі вони давно вже про нього не згадували. Топкапи схожі були на якесь дике пристанище ловців. Скрізь порозкидана зброя, десь виють мисливські пси, валяються свіжозідрані шкури оленів і вепрів. В палацових садах серед мідно-червоних скель Селім влаштував собі розвагу. В кам'яній стіні видовбали заглибини, закрили їх міцними дерев'яними решітками й посадовили в ті сховки диких орлів. Під кожним з орлів — підпис. Названо хижаків іменами ворогів султанових — імператора Карла, римського папи, шаха Тахмаспа, короля Фердінанда, дожа Венеції. Селім любив приходити з своїми гуляй-братами вночі до орлів, з п'яним реготом вицілювався з мушкета, бив під низ їхніх кліток, гримів постріл, розбризкувався камінь, величезні птахи з клекотливим злобним криком хижо зривалися з місця, пробували вдарити крильми, але в заглибинах було занадто тісно для цього, крила зоставалися згорнутими, тільки кресали об камінь, аж летіло пір'я. А Селім торжествував: — А що, імператоре, як тобі, негіднику! А ти, папо, чом репетуєш? А шах? Чи заснув? Ну ж бо, Мехмеде, подай мені мушкета! В кінці літа знудьгована султанша заблукала до тої скелі з орлами, довго стояла, дивилася на ув'язнених велетенських птахів. Позирали на неї з вбивчою байдужістю, мовби її вже давно не було на світі. Не існувало для них нічого, крім жертв, а тепер самі стали жертвами людської підступності й хижості, тому мали всі підстави дивитися на людей зі злобною зневагою. Пригорблені, чорнокрилі, якісь брудні, мовби вмерлі, смерть у всьому — в сталевих пазурах, у кам'яному дзьобі, в осклілих очах, у барві пір'я, ніби посипаного перстю. Сидять, дрімають, нічого не хочуть знати, тільки сни про польоти, про висоту, про волю. Тоді вона, сама не знаючи навіщо, стала відчиняти клітки, одну за одною, йдучи вздовж кам'яної стіни, відчинила всі, відступила, змахнула руками, неначе на курей: а киш, киш! Орли сиділи непорушио. Чи то не вірили, чи не бажали отримувати волю від цієї слабої істоти, чи то не хотіли покидати її в самотині? Однак жалість була все ж чужа їм. Один, за ним другий, третій, важко вибиралися вони з своїх темниць, незграбно злітали на вершки дерев, мовби очікуючи всіх інших, а чи впевнюючись, що тут не приховується якась підступність. Тільки після того вдарилися вони у височінь, усі врізнобіч, але всі вгору, вгору, аж поки й зникли з очей. Роксолана сіла на траву, тихо заплакала. Така пустота в душі, такий відчай. Згадалося, як вивозила синів, коли ще були малими, за Едірне-капу, щоб по першому снігу ловити на пустельних глиняних полях куріпок, — у тих підмокали крила, й вони не могли літати. Годували куріпок цілу зиму в золотих клітках, а після новруза знов виїхали за Едірне-капу, де все вже зеленіло й цвіло. І кожен з малих її синів випускав пташку, приказуючи: «Азат, бузат, дженнеті гйозет!» — «Ось ти вільна, то стережи рай!» А її ніхто ніколи не випустить з велетенської золотої клітки, званої життям, султанші, матері султанських синів, і мав вона до смерті стерегти тут рай, але не для себе. І нізвідки ждати рятунку, треба жити, вдовольняючись доброчинством, милістю й величчю, їздила по Стамбулу. Супроводжували її цілі хмари двірських лакиз, вона підкликала до себе тільки старого Коджа Сінана. Пояснював, як просувається будівництво мечетей Сулейманіє і Шах-заде. Вона знов кружляла й кружляла заплутаними вулицями величезного міста, минала мусульманські базари, візантійські площі, акведуки, цистерни, не могла зупинитися, чогось шукала й не могла знайти. Кілька разів поверталася до маленького невільницького базару між форумами Константина і Тавра. Яке глумлення над людьми! На однім форумі візантійські імператори з'являлися в усій своїй пишноті, на другому — імператорські кати випікали очі полоненим болгарам. А тепер між цими пам'ятками християнської жорстокої величі мусульмани продають людей у рабство, бо ж, мовляв, у хадісі пророка сказано: «Узи рабства продовжують життя». Врешті зупинилася на Аврет-базарі, де був найбільший невільничий ринок Стамбула. Висіла з карети, обійшла весь базар, де вже було повно рабів, захоплених султаном у кизилбашів, мусульмани продавали тепер мусульман, але ж однаково люди і однакова ганьба! Будівничий Сінан, якого султанша тримала коло себе, байдуже спостерігав те, що діялося на невільницькому ринку. Вже давно перестав перейматися метушнею світу, зосередившись на своїх задумах, що перевершували можливості людської природи. Роксолана іноді поглядала на будівничого, не приховуючи цікавості в очах. Хотіла б проникнути йому в душу, розгадати її незвичайну будову. Ось чоловік! Прийшов на світ і пішов, а будівлі стоятимуть цілі віки, величні, як його душа. Але, й вони не передадуть глибинної суті. Стануть тільки оболонкою його душі. А чим була наповнена? Ніхто ніколи не довідається. Горе, страждання, захват? Невже пристрасті не зникають, не розвіюються, як пилини в полі, а можуть набрати закам'янілих форм і стати красою навіки? Сінану сказала: — Хочу, щоб на місці цього ринку була поставлена мечеть, коло неї — велике медресе, притулок для бідних і лікарня. — Слухаю ваших велінь вухам уваги, моя повелителько, — слухняно схилив голову будівничий. — Я хотіла б розпочати це не відкладаючи. До повернення його величності падишаха всього, ясна річ, не зробити, але й затягувати на довгі роки чи ж слід? Так не встигнеш нічого й докінчити 'за життя. — Життя довге, ваша величність. Добрі діла завжди доходять до кінця навіть самі собою. Як сказано: поки дім будується, хазяїн не вмре. — Тоді я побажаю вам прожити сто літ, — усміхнулася Роксолана. — Хай аллах продовжить дні ваші, моя султаншо. Тими будівлями на Аврет-базарі султанша Хасекі полишила по собі пам'ять. І вся дільниця Стамбула між Аксараєм і Фатіхом названа була Хасекі, й назва та збереглася на цілі віки, назавжди. Чи думала про те Роксолана, стоячи осіннім ранком на Аврет-базарі, де продавали в рабство бранців Сулейманового походу, і радячись з великим Сінаном про споруди, якими хотіла виявити милосердя до простого люду, сподіваючись на милосердя до самої себе? Султанові писала в далекі далечі: «Моє щастя, мій повелителю, як Ваше благочестиве і благословенне самопочуття, як Ваша доброзичлива глава і як Ваші благословенні ноги? Чи не болять від далекої дороги, чи не занадто далеко відійшли від своєї раби? Мій володарю, очі мої, обіцяйте, що повернетеся в скорім часі. А ще, моє щастя, якому пожертвувала обоє очей своїх, пам'ятайте, що Ваш раб Рустем-паша — то найвірніший з рабів Ваших, не відтручуйте його від свого чесного погляду, моє щастя, не слухайте більше нічиїх порад, мій падишаху, ради Вашої святої глави, ради мене, Вашої рабині, мій щасливий падишаху...» Угорська королева Ізабелла спробувала була перед тим визволитися з-під Сулейманової опіки, уклала таємну угоду з Фердінандом, згідно з якою зрікалася сану, отримувала для себе Себежське князівство, а Яноша Сигізмунда обіцяла одружити з одною з Фердінандових дочок. Хай інші воюють, а ти, Австріє щаслива, знай укладай вигідні шлюби! Рік товклося понад п'ятдесят тисяч австрійців під Будою, але вали її лишилися неприступні, Сулейман із своїм зятем ще раз пройшов по Угорщині, розбив австрійців, покарав угорських старшин, багато з них одвезено до Стамбула й кинуто в темниці. Мабуть, не було каменя в підземеллях Стамбула, де не лишилося б угорської крові, угорського стогону й прокляття. Тільки сліз там ніхто б не знайшов, бо угорці ніколи не плакали. Королева Ізабелла звернулася до султанші Хасекі з проханням помилувати бодай тих угорських витязів, які ще лишилися живі. Гасан-ага сам обстежив усі зіндани, пройшов катівні, зазирнув до пекел, вивів на світ божий уцілілих, перелічив до одного, пригрозив наглядачам, щоб не впала з полонених і волосина, доповів султанші. Роксолана зажадала у Селіма фірман про звільнення угорців і забезпечення їхнього повернення додому. Шах-заде махнув рукою: — Хай Мехмед-паша подбає! Він усе вміє. Щоправда, йому більше до смаку ловити, ніж відпускати. Але коли така воля великої султанші, то він зробить! Роксолана звернулася з листом до Ізабелли. «Ваша величність, — писала вона, — найдорожча дочко, обидві ми народилися від тої самої матері — Єви...» Дивна річ, що більше поширювалося коло її обов'язків, то тісніше стискувалося коло інше — безвиході, якоїсь занедбаності, забутості. Світ знав її дедалі більше і більше, а для тої землі, з якої вирвано було Роксолану майже тридцять років тому, ставала невідомішою й невідомішою, не було там живої душі, яка б її пам'ятала, ніхто не линув до неї думкою, не озивався словом, і не поможе ніхто й ніщо — ні султан з своїм смертоносним військом, ні її сльози й благання, ні молитви і найбільші чудеса на світі. І відходила від неї рідна земля, відходила далі й далі, відлітала нестримно, як дитинство, як молодість, і вже ледь мрів дім батьківський за чужою зорею, і забувала, як сивіють жита за Чортовою горою, як порощить у шибки сухий сніг, як пахне торішнє листя і весняна земля під ним, хоч до самої смерті знатиме, що так не пахне земля ніде в світі. Ой заіржали копі вороні на стані. Ой забриніли ковані вози на дворі... Прийшли вісті про смерть польського короля Зигмунта. Королем став його син Зигмунт Август, народжений, здається, того самого року, що її покійний Меміш. Отож годилася королеві в матері. Ще знала про шлюб Зигмунта Августа. Перша його жона, австрійська принцеса, вмерла, він обрав собі жону по любові, взяв дівчину не з королівського роду, литвинку Барбару Радзі-вілл, усі магнати повстали проти короля, погрожували позбавити його трону, коли не прожене він цю спокусницю. Лічили, скільки до шлюбу мала Барбара коханців. Канонік краківський Владислав Гурський називав королеву «виборною курвою». Воєвода сандомирський Ян Тенчинський, той самий, якого Роксолана колись ганяла з Стамбула до Рогатина, казав, що охочіше бачив би в Кракові турка Сулеймана, ніж мати в Польщі таку королеву. В Німеччині розповсюджували сороміцькі малюнки Барбари, у якої рамена й шия, замість улюблених нею перлів, здоблені були чоловічими соромними тілами. Такого не зазнала навіть Роксолана, бо ж принесла з собою чистість, перед якою вмовкали найбільші злоріки. Покликала до себе Гасан-агу. — Збирайся в далеку дорогу. Він вклонився. Знав: ні питати, ні відмовляти не слід. — Повезеш моє послання польському королеві. Не передавай ніким, добийся прийому і вручи самому королеві. І скажи йому те, про що в листі писати не можу. Він не питатиме тебе, скажеш йому сам. Що ми вітаємо його шлюб. Що стежимо за ним хоч і здалека, але уважно і доброзичливо. Що годилося б йому, як і його батькові, клопотатися перед султаном про укладення вічного миру. Що я обіцяю полагодити через султана всі спірні й заплутані справи. Що миру хай жадає не для частини своїх земель, а для всього королівства, бо досі Ягеллони східні землі українські приносили в жертву, заслоняючись ними від Кримської орди, яку напускали на них султани, щоб тримати у вічному страхові. Хай домагається у султана, щоб той приборкав кримського хана. Я помагатиму королеві. Без нього мені тяжко, без мене він так само безсилий, але хай знає, що я — його помічниця в цім ділі. Скажи йому все це і повертайся. Про свій рідний Рогатин не сказала нічого. Що казати? Тепер могла вже охопити уявою всю свою покинуту землю. І вжахнутися: нещасний мій народе! Але в посланні до короля Зигмунта Августа не зрадила себе бодай словом. Було витримане в тоні урочисто-холодному, як і годилося в її високому становищі. «Ми доводимо до відома Його Королівської Величності, що, дізнавшись про Ваш вступ на королівський престол після смерті Вашого отця. Ми вітаємо Вас, і всевишній свідок тому, скільки радощів і задоволення принесла нашому серцю ця приємна вість. Отож, це воля бога, якій Ви маєте скоритися і згодитися з його присудом і велінням. Ось тому Ми написали Вам цього дружнього листа і надіслали його до підніжжя трону Вашої Величності через нашого слугу Гасан-агу, який прибув з поміччю бога; і тому Ми настійно просимо Вас до всього того, що він висловить усно Вашій Величності, поставитися з повною вірою і довір'ям, як до такого, що безпосередньо передано нашому представникові. Зрештою, я не знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б таємницю для Вашої Величності. Найпокірніша слуга Хасекі Султанша». Прилетіли гонці з вістю про те, що доблесний і благородно мислячий султан Сулейман під захистом благополуччя прибуває до раєподібного Стамбула. Роксолана мерщій послала назустріч падишахові коротке вітання: «Я, нікчемна, завдяки буйному саду потойбічної щедрості удостоїлася квітки блаженства — великої вісті про повернення його величності, притулку влади, знаряддя правосуддя, володаря й повелителя раю на землі...» А вона стерегла той рай. Не випущена з клітки, в темному колі довічної муки й неволі, стерегла рай! Сулейман за два роки, які провів у поході, завоював тридцять один ворожий город, розорив тринадцять провінцій, спорудив двадцять вісім кріпостей. Він був вдоволений своїм зятем, сераскером Рустемом-пашою, син Баязид учився в свого великого батька долати безмежні простори, а сина Джихангіра, щоб не наражати на небезпеку його слабке здоров'я, падишах зоставив намісником на березі моря в Трабзоні, щоб був неподалік од Амасії, де сидів шах-заде Мустафа, — так наймолодший син наглядатиме за найстаршим і таким чином мир у державі буде ще міцніший. Султан повернувся постарілий, утомлений, хворий. Увесь зжовк, скам'янів, став ще маломовніший і загадковіший, ніж давніше. В'їздив у столицю верхи, а коня під собою майже не відчував. Закам'яніла поясниця, задерев'янілі крижі, онімілі руки, під грудьми порожнеча й тоска безмежна, як простори, що їх полишив позаду. Що йому простори, що землі впокорені, сплюндровані, знищені? Сплюндрованість землі веде за собою сплюндрованість душі. Хто нищить землю, нищить також і себе. І не поможе ніщо: ні коштовні прикраси, ні пишні будування, ні марнота величі. Він вважав, що добував велич мечем, а тепер переконався, що мечем усе тільки нищиться. Був на неосяжній височині, а дрібні страхи обсідали його, як малі пташки старе дерево. Старість розсипалася по жилах, мов сухий пісок. Пісковий годинник часу, віку, вмирання. А світ тим часом жив, не мав наміру зменшуватися, не хотів умирати. Витоптуючи своїм залізним військом півсвіту, сам султан завжди керувався неписаним правом збереження життя, незнищенною силою інстинкту, пожадання тілесного, яке, зрештою, веде до продовження роду. В походах приводили йому молодих рабинь, і він радів, коли випадок посилав йому істоту, яка нагадувала зоставлену в Стамбулі кохану жінку, що уособлювала для нього красу й привабу життя. Обсипав ласкою й щедротами таку жінку, одружував з нею якогось із своїх наближених, а сам знов і знов марив про Хуррем. Якою ж мала бути ця жінка, коли заслонила такому всемогутньому чоловікові всі скарби й розкоші земні й небесні? Поєднувала в собі все, що жінку досконалою і милою могло зробити: чулість серця, велич душі, солодкість у спілкуванні, оздобний розум, чарівливу поставу. І в цьому поході Сулейману привели молоденьку рабиню — кизилбашку. Тоненьке дівча, тонше за султанову брову. Але вразило і вжахнуло його своєю невичерпною життєвістю. Танцювала цілу ніч, побувала в султановій постелі, знов танцювала. Він хотів бути великодушним, дарувати їй спочинок, вона здивувалася: — Спочинок? Утома? Від чого ж? Я ще й не натанцювалася! Тоді лиш збагнув, що для нього Хасекі. Волів би втратити імперію, все на світі, ніж свою загадкову Хуррем Хасекі. Досі не знав, чи любить вона його, чи любила, згоден був на все, лиш би вона була коло нього. Не важили душа, почуття, настрої, все, що сховано від поглядів, — батин, лиш її зовнішність — захір, тіло, голос, погляди, вічне лукавство і ще щось, для чого ще не знайдено слів. Іноді це було саме тіло, іноді тільки душа, метався між цими загадковими сутностями загадкової жінки і знав, що визволення йому не буде ніколи. Ще ніколи так довго не був у поході султан. Може, востаннє випробовував своє почуття до Хасекі, сподівався на визволення з-під її владі!, поволі позбуваючись бажань? Бо найнебезпечнішою з пристрастей, не лічачи страху перед богами і перед смертю, є любов до жінки. Статева потреба для Сулеймана була так само природною, як літання для птаха, плетіння павутини для павука, линяння шкіри для змії. Але перед полохливим тілом Роксолани, яке лишалося незмінним упродовж десятиліть, мовби зачароване, ніколи не почувався владним самцем, а мав у собі щось ніби аж рабське. І не зникало воно, не знищувалося ні відстанями, ні часом, ні його старінням і знесиленістю. Повертався до Стамбула і думав лише про Хасекі. Послав їй багаті дарунки. Тоді виїхали наперед, всупереч усім відомим звичаям, візири й імами, щоб вклонитися великій султанші від імені падишаха. І вона, теж всупереч дотеперішнім установленням, виїхала з брам Топкапи до Айя-Софії разом із шах-заде Селімом, звеліла простелити навстріч султанському коневі червоні сукна і радісні килими повітання, і так вони зустрілися після дворічної розлуки. Обіч султана тримався син Баязид, усміхався матері ще здалеку, не дбаючи про вимоги султанської поважності. Був такий схожий на султана, що здалося Роксолані: молодий Сулейман повертається з походу па Белград, на Родос чи ще там куди. Здригнулася — і зникло видіння. Два їхні сини були з ними й між ними, ще третій десь зоставлений був обіч Мустафи, свого і своїх братів смертельного ворога. Як то воно буде? Страшне коло звужувалося, обхоплювало її горло, незмога була дихати, ноги їй підламувалися, ось упаде й не житиме, але не впала, жила далі, твердо йшла назустріч султанові, гордо піднісши маленьку свою голівку, легка, тоненька, струнка, мов та п'ятнадцятилітня Хуррем по білих килимах чорногубої валіде. Доторкнувшись до величі, вона не злякалася, не втекла, не загинула, а сама пішла шляхом величі і навіть досягла неможливого: подолала велич. Султан знову сів у столиці, але султанша і далі їздила по Стамбулу, наглядала за будовами, приймала послів, писала листи володарям Європи. Гасан-ага привіз послання від польського короля. Зигмунт Август прислав султанові бурштиновий ціпок з золотою голівкою, а Роксолані хутра такі пишні й теплі, що вона не знала, коли й носитиме їх у беззимному Стамбулі. Гасан був утомлений дорогою, але вдоволений, бадьорий, готовий хоч і знов вирушати в землю, куди султанші не було вороття. — Мав бесіду з королем? — спитала вона його. — Як було звелено, моя султаншо. Розпитували мене без кінця про Стамбул, про султана, про вашу величність. — Все там сказав? — Все, ваша величність. Ще й од себе додавав, коли виникала потреба. — І що ж король? — Дякував за вашу доброту і приязнь. — Просив щось? — Про мир говорив. Обіцяв написати. — Написав. Та не так, як я казала. Може, не збагнув твоєї мови? — Ваша величність! Усе він збагнув. Але боїться. Затулялися давніше Україною від орди, затулятиметься й він. Так спокійніше. Та й що він може, коли шляхта йому кожне слово з рота виймає і назад укладає. — Але ж він король! — Король — не султан. То тільки султан не боїться нікого, а його бояться всі. Дрож їх проймає від самого слова «Стамбул». Вже я наздогад буряків, що султан тепер далі від Стамбула, ніж вони самі, — вірять чи й не вірять. Тоді я вже їм навпростець. Мовляв, усі ісламські воїни, які віддаленість від його величності падишаха вважають жахливими тортурами, а розлуку з війною — джерелом всіляких страждань і неприємностей, слідом за ангустійшим стременом вирушили в безконечну путь. Нема, кажу, в Стамбулі ні війська, ні султана, і можете полякати Крим, ніхто йому не поможе. А вони мені: а султанша? І поки я там з ними розбалакував, татари перекопські вторглися, набрали безліч люду й завели до своєї землі в рабство. Казали, якогось князя їхнього Вишневецького теж поімали й завели з собою. Роксолана заломила руки. — Поїдеш до короля ще раз. Поговорю з султаном — і поїдеш знов. Розкажеш там усе. Бо ніхто ж нічого не знає. — Там ще ці посли понабріхували, — зітхнув Гасан. — Шкода й мови! Я їм, мовляв, у нас тут усе належить султанові, окрім душі, яка — власність аллахова. А вони мені: а султанша? Хіба султан не належить їй? А коли так, то хто ж у вас вище? їй зринув на пам'ять улюблений отців псалом: «Окропити мя иссопом, й очищуся, омыеша мя, й паче снега убелюся». Останні слова мало не повторила вголос. «Й паче снега убелюся». Очиститися? Як очиститися, захистити своє добре ім'я, свою неспровиненість? І де взяти сил, коли треба ще їй захищати синів своїх, з якими не знати що й буде. — Повезеш послання до короля, — сказала Гасанові твердо. Знов писала від свого імені: «Хай Всевишній оберігав Його Королівську Величність і дарує Йому довгі роки життя. Найпокірніша слуга цим повідомляє, що Ми отримали Вашого дружнього листа, який приніс нам надзвичайну радість і задоволення, які ні з чим неможливо зрівняти, щоб описати його. Отже, зі змісту листа Ми довідалися, що Ви в доброму здоров'ї і прагнете дружби, яку Ви засвідчуєте Вашій щирій подрузі, так само засвідчуєте і Вашу щиру дружбу і прихильність до Його Величності Падишаха, який б опорою світу, — як бачите, я неспроможна зрівнятися з Вами у висловах. Хай бог Вас оберігає і щоб Ви завжди були радісні й задоволені. Як свідчить Ваш величний лист, а також донесення, зроблене моїм слугою Гасаном, прояви дружби, які виказала йому Ваша Величність, зобов'язують моє серце до вдячності. Я повідомила про все Його Величність Султана, і це принесло йому відчутне задоволення, яке я неспроможна Вам висловити. І він сказав: «Ми зі старим королем жили, як два брати, і, якщо угодно всемилостивому богу, ми житимемо з цим королем, як батько й син». Ось що він сказав і з радістю звелів написати цей султанський лист і надіслати його до підніжжя Вашого трону з моїм слугою Гасаном. Отже, хай Ваша Величність відає про те, що будь-якою справою, яку Вона матиме до Його Величності Падишаха, я зацікавлюся і скажу своє слово хоч і десять разів на добро і прихильність до Вашої Величності, зобов'язуючи себе в цьому вдячністю моєї душі. На знак дружби і з тим, щоб лист цей не виявився пустим, я надсилаю Вам дві пари сорочок і штанів з поясами, шість хусточок і рушник, усе в одному згортку. І хай Ваша Величність дарує мені, що я надсилаю Вам ці рядки, які не заслуговують Вашої уваги, та, коли угодно богові, я і далі хочу надсилати їх Вашій Величності. На цьому бажаю Вам здоров'я і розквіту під час Вашого правління. Найпокірніша слуга Хасекі Султанша». Знову з'явилися в Стамбулі баїли Пресвітлої Венеціанської Республіки Бернардо Наваджеро, Доменіко Тревізано, доносили своєму сенату про силу, якої набрала в Стамбулі Роксолана, про її владу над Сулейманом. І довго ще переповідатимуть це донесення і, повіривши в необмежене могуття Роксолани, в галереї Пітті у Флоренції вмістять її портрет, серед зображень османських султанів — єдина жінка між цих вусатих чалмоносців! — та чи міг хто-небудь зазирнути в душу султана й султанші, цих двох таких неоднакових, власне, ворожих одне одному людей, які водночас не могли жити одне без одного. І хто знає, кому було більше радості в ті найнапруженіші роки їхнього співжиття: Роксолані від перемог над султаном чи Сулейманові од поразок перед цією незамінною жінкою? Вона поєднала в собі лагідність звичаїв цивілізованих країн з гостинністю первісних народів. Полонила всіх своєю ввічливістю, щирістю, чарівливістю в бесіді, даровитістю, щедрістю, любов'ю до наук, мистецтва й розкоші, добротою, чуттєвістю і вдячливістю. Ішла до цього довго й тяжко, звідусіль оточена ворогами, беззахисна проти загроз і спокус, позбавлена будь-якої опори, крім власної душі та ще рідних пісень; які нагадували пре минуле, про її корені, про народження я походження, ними мовби виліковувала киплячий свій мозок, на який наповзав безум. Султан полюбив її — уярмлену, понижену, пригнічену. Співбесідниця, сповірниця, знаряддя насолоди, іграшка. Страждала, рвалася я того приниження і тим жила і, виходить, була щаслива. Поки була пригнічена — жила надіями. Перемогла — і стала нещасною, бо побачила, що нічого не досягла, а тільки стала над прірвою, а на шиї — волосяний аркан. Як у нашого свата на петрушці хата. Як петрушка підогнила, хата ся завалила. В молодості криводушила, нещиро запобігала перед султаном заради власного збереження, тепер — заради своїх синів. І не було кінця, а душа ж не беадонна. Не можна щодня співати хвалу султанові, присягатися в любові й вірності, бо тоді відлітав щось з душі, мов листя з дерева, і запановують у тобі оголеність, пустота й мертвота, а тоді приходять зневага й ненависть. З примусової любові виростає тільки ненависть. Усі люди рівні в нещасті й смерті, та тільки не султани й не сини султанські. Адже навіть у апокаліпсисі за кінцем світу спостерігають сто десять тисяч попечатаних — і кінець світу не для всіх. її сини були Османами, але мовби несправжніми, бо запізнилися прийти на світ, їх випередив Мустафа так само, як Роксолану випередила в гаремі черкешенка. Так ніби хтось рвався у той проклятий гарем! Але вже сталося, і тепер вона має спокутувати не знати й чиї провини. Вона і її діти. Всемогутня — і безсила до розпачу. Ненавиділа султана все життя і мав благати всіх богів, щоб продовжили його життя, бо то життя її синів, над якими висить жахлива загроза, ім'я ж тої загрози — Мустафа. Якби вона була підступною й кровожерною, як зображують її в своїх плітках посли й мандрівники, хіба б не прибрала вже давно, не усунула всі перешкоди для своїх синів? Хіба б не змінила свою стать, не розтоптала б природний жаль, не затулила для жалощів усіх входів і отворів душі, не розбудила б усіх демонів убивства, які чутливо дрімають у султанських палацах? Чи є в них доля влади, і тоді вони не дадуть людям і борозенки на фішковій кісточці? Але була жінкою-слов'янкою, не оголювала своїх ран, а ховала їх дбайливо й чуло. То тільки султани встеляють землю трупами, вважаючи, що невинні тільки мертві. Для неї ж невинні — всі живі. Навіть Мустафа. Навіть він. МУСТАФА Смерть прибрала його братів. Був наймолодшим сином Махідевран, став найстаршим. Але був тоді ще занадто малий, щоб радіти, так само, як не знав ні страху, ні суму, коли матір його вигнано з Топкапи. Незнання врятувало його від зроапачення, яке могло б неминуче настати з часом. Коли верблюдиця зітхає, верблюденя ричить. Махідевран не приховувала від сина своєї ненависті до султана, і Мустафа, щойно зіп'явшись на ноги, вже знав: султан не такий, як треба. Справжнім султаном буде тільки він. Не ховався ні від кого з цим, охоче повторював слова, за які будь-кого задушили б без суду: адже він був султанський син і син первонароджений! Його ніхто не смів зачепити, до слів дитини ставилися поблажливо, посміювалися, вдавали, що не чують. Бо винним може стати не той, хто говорить, а той, хто слухає. Вихователя Мустафі вибирала валіде. Взяла не улема, не мудреця, не юнака й не вельможу, а старого яничарського агу Керіма, для якого весь світ зосередився в яничарських казармах, а вся мудрість — в умінні володіти шаблею. Керім-ага повів малого Мустафу до своїх колишніх братів раз і вдруге, жорстокі ці люди, які не знали ні родини, ні дітей, прийняли шах-заде, мов свого сина, можна б сказати, навіть полюбили це вельможне хлоп'я, коли б слово «любов» відоме була їхнім зачерствілим од убивств душам. Так Мустафа і виріс серед яничарів. Сам ніби яничар і водночас маленький падишах. Оволодів усім жорстоким умінням яничарів вести війну, але оберегли вони його від свого бруду. Тільки прості люди здатні на таке. І коли збунтувалися проти самого султана і проти його улюбленців — Ібрагіма й Роксолани, — то ніхто не згадав імені Мустафи, хоч було воно у всіх на гадці: лякалися бодай словом накликати небезпеку на свого юного улюбленця, хотіли оберегти його од усіх лих, бо бачили вже незабаром своїм султаном. А валіде Хафса, намовляючи яничарів до кривавого заколоту, теж мовчала про Мустафу, бо хотіла й далі бачити Сулеймана па троні, лише прибравши Роксолану і зміцнившись, у своїй владі. Кожен дбав про своє — і Мустафа знов опинявся між суперниками, мав стояти, дивитися, ждати. Так і минало його життя. Коли нарешті валіде, вже вмираючи, все ж примусила Сулеймана заприсягнутися, що пошле він Мустафу намісником у Манісу, де сам колись ждав престолу, і Махідевран з своїм єдиним сином нарешті покинула злиденний старий палац і опинилася серед багатства і розкошів, вона вже не мала ніяких сумнівів, що поряд з нею — справжній і єдиний спадкоємець султанського трону. Шістнадцятилітній Мустафа вже мав у собі все від справжнього мужа. Все осягнув, усього навчився, мав прекрасне, досконале тіло, точний розум, що виявлявся в ще точнішому вислові, безмежно мужній і граничне зжіночений, він підхоплював усіх, мов ріка, і ніс за собою нестримно й свавільно. Вражав усіх величчю, якої досягнув не за правом народження й спадку, а власними здібностями, які означали, що його обрав сам аллах. Єдина вершина, на яку ще не ступив, — султанська влада, але стояв перед нею з гордо піднесеною головою, не приниженим прохачем, а законним спадкоємцем — або досягне, або загине. Любив повторювати слова римлянина Помпея: треба перемогти, а не жити! Говорив це часто й охоче, мовби знав, що смерть призначена для інших, а не для нього, дотримувався думки, що смерть, як і все на світі, треба було заробити. Сулейман не був схожий на давніх султанів, які з однаковою жорстокістю розправлялися з ворогами і з наближеними людьми. Жодного з великих візирів він не стратив, а відпускав з миром, як Пірі Мехмеда, або ж висилав із столиці, як Лютфі-пашу і старого євнуха Сулеймана. Не було при цьому султанові таємних убивств у гаремах. Навіть яничарський бунт Сулейман не подавив великою кров'ю, а купив покору за золото. Водночас жоден з султанів не поклав трупом стількох невірних, як Сулейман. Він вибудовував своє життя з чужих смертей. І що більше було тих смертей, то пишніше розросталося дерево його життя, і самого султана повсюди прозвали Пишним. Мустафа прагнув дорівнятися султанові в пишноті, а то й перевершити його, і коли в є в пишноті зовнішній, для якої не мав таких можливостей, як Сулейман, то в поведінці, у способі мислення, в почуваннях. В Манісі мав для урочистостей золотий кафтан, як у Мехмеда Фатіха, одяг носив з шовків, тканих у Брусі, Манісі, Анкарі, Діярбекірі. За його одягом, як і в султана, стежив хаваш, що мав плату в шістдесят акча золотом і п'ять облачень на рік. Взятий з яничарських аджемів, Тулбент-агасі мав обов'язок доглядати за тюрбанами шах-заде і намотувати їх йому на голову. Все мало слугувати пишноті й величанню. Одяг, постава, слова, вчинки. Голову тримав Мустафа, мов коштовний сосуд, повертав до співбесідника, ніби дар небесний. Враження складалося таке, ніби тільки довкола нього можливе справжнє життя, а поза ним — нудьга, безглуздя, нікчемність. Наслідуючи султана Селіма, який любив зелені камені, носив на руці перстень з великим діамантом кольору морської трави. Знав тільки одне: піднестися над світом диханням потужності. Гнався за пишнотою, за славою, за владою, летів у відчайдушний риск, вірячи в любов до нього яничарів, в їхній захват ним, у прославляння й обожнювання. Легко обіцяв усім своїм прихильникам владу й добро, не дбаючи про наслідки. Може, став би другим Іскандером — дай тільки йому трон. Тим часом не шкодував обіцянок. Не шкодував слів, бо мав тільки слова, а що не володів більшим, в тому провина султана Сулеймана. Розпорядник держави повинен бути один, бо незгода в думках порушила б лад. Але для збереження порядку потрібно багатьох. Володарі мають творити закони й установи, а люд — зберігати їх, бо люд розумніший і постійніший у звичках, ніж один чоловік. Султан Сулейман занадто дріб'язковий в управлінні. Вирішує все сам, нікому не вірить, тому щодня вигадуються нові й нові закони, щоб зв'язати всім руки, щоб ніхто ні ворухнувся, ні писнув. Мустафа не знав, яким султаном буде він. Знав тільки, що Сулейман — не такий, як треба, і невтомно повторював це, а слухачів йому ніколи не бракувало. Сам Ібрагім, який дійшов навіть до того, що нехтував Сулейманом, підпав під чари Мустафи і з останнього свого походу слав шах-заде в Манісу листи з запевненнями у відданості, так ніби той уже був султаном. Чи стали відомі ті листи Сулейманові, чи перехопили його улаки відповіді Мустафи, які він посилав Ібрагімові в Халеб і Багдад, — ніхто ніколи про те не довідався, все вмерло разом з Ібрагімом, а султанського сина не зачеплено було навіть підозрою. Не відбилася на становищі Мустафи й неждана смерть валіде Хафси, смерть, про яку з таким сумом писав йому тоді великий муфтій Кемаль-паша-заде: «Суть цього ходу мови — обпалююча душу, переповнена печаллю подія з її величністю, Високою Колискою, великою господинею валіде, хай вспокоїть аллах її душу і розсипле по царству небесному її милостиню, бо ж вона, розпрощавшись із земною обителлю, вспокоїлася в місці перебування божественного милосердя і притулку господнього благовоління. Преславне єстество її сотворене було для вищої благосклонності й турботливості до всіх створінь людських. Якщо хтось виносив ногу несправедливості за межі свого килима, тому вона сковувала ноги насильства ланцюгом покарання, кожного, хто шанував її, вона саджала на подушку почесті й поваги». Незабаром помер і сам Кемаль-паша-заде, здавалося, вмерли всі, хто клопотався про долю Мустафи, але в житті шах-заде не ставалося ніяких змін на гірше, він і далі мав змогу й час досконалити своє тіло і свій дух для найвищої влади, і єдине, на що міг поскаржитися, — так це на те, що влада чомусь барилася. Інший на його місці давно втратив би терпіння — Мустафа був незворушний, ніби закам'янів у своїй пишноті. Про султана говорив охоче і багато, про султаншу Хасекі і її синів — ніколи, так ніби не було їх на світі. Він первонароджений, він спадкоємець, він майбутній султан, про жінок він не говорить, він бере їх на ложі, де лежать вони перед ним, мов гади неторкані, дрижать, напружені, ніби туго напнуті тятиви луків, коли він виймав з зелених шовків своє дивовижне тіло, як меч з піхов. Звиклий до безкарності, Мустафа став розсилати санджакбе-гам таємні послання, вірячи, що, коли заходить сонце, люди відвертають од нього очі, всі погляди спрямовуючи в той бік, звідки має з'явитися сонце нове. Над Сулейманом уже спускалося смеркання, тридцятирічний Мустафа мав зійти, як повноликий місяць, як молоде ранкове сонце! Однак чиясь невидима рука перехопила всі листи шах-заде і поклала їх перед очі султанові, і Мустафа з своїм пишним двором, з постарілою, але повною надій на повернення в Топка-пи матір'ю Махідевран опинився в далекій Амасії. Там уперше пролунало ім'я султанського дамата Рустема, але вирвалося воно з спопелілих од ненависті уст Махідевран, Мустафа не опустився з своїх висот до дріб'язку підступності. Втішав себе тим, що в Амасії народився його грізний дід султан Селім. Добрий знак побачив Мустафа й у тому, що султан посадовив неподалік від нього наймолодшого свого сина Джихангіра. Колись султан Баязид так само посадовив тут свого сина Селіма і онука Сулеймана — і що з того вийшло? Влада опинилася в руках старшого з них — Селіма, а старий султан умер від розпачу, викликаного синовою зрадливістю. Дочекавшись, коли Сулейман повернувся до Стамбула, Мустафа запросив Джихангіра в Амасію. Махідевран у всьому вбачала підступи ненависної Хуррем. То ж така жінка, що дріт пряде і пальців не слинить. Джихангіра теж вважала улаком своєї матері, та коли їй розповіли про цього сина неправедного ложа, навіть вона вспокоїлася. Джихангір, попри свої дев'ятнадцять літ, видавався хлопчиком, хирлявий, зсутулений, з свинцевим обличчям, з очима зболеними, благальне розплющеними, так ніби хотів через них передати світові свої страждання. Запізнілий плід похмурого Сулейманового любострастя, останній сплеск невичерпної, здавалося б, життєвості ненависної всім чесним мусульманам слов'янки, Джихангір мовби зібрав у своєму слабому тілі всю злобу, всю ненависть, яка напливала звідусіль на Топкапи, ріс без любові, занедбаний, приречений на загибель уже самим своїм народженням, бо ж був останній, а над ним вивищувалися, громадилися брати старші — сильні, вправні, доблесні, справжні спадкоємці. Ніхто не зважав на Джихангіра, покинутий усіма, поринув у книги, в мудрослів'я, намагався проникнути в таємничу суть давніх поетів, часто бував у розпачі, що не мав а ким поділитися ні своїми сумнівами, ні знаннями, ні припущеннями. Мати, хоч мала б, здавалося, вкласти всю любов і все дбання в свого найостаннішого, до того ж найслабшого сина, відходила від Джихангіра з кожним роком, замикаючись у своїй незбагненності й неприступності. Рідні брати зневажали його, мабуть, з огляду на приреченість Джихангіра в жорстокій боротьбі за трон. Навіщо прийшов на світ? Кому тут потрібен? Тож як мав схвилюватися Джихангір, коли в місце його довічного, як вважав, вигнання, в Трабзон, прибули посланці від шах-заде Мустафи з припросинами відвідати Амасію. Джихангір здригнувся вже від самого слова Амасія. Знав той город, ще й не бачивши його ніколи. Стояв йому перед очима на високій горі, оточений п'ятьма рядами мурів. Славетні печери Амасії, в яких жили ще християнські угодники, тоді — мусульманські дервіші. Довкола города — тутові плантації, сади, в городі безліч медресе, а в них тисячі софта. В Амасії колись жив син султана Баязида Коркуд, поет, мудрець, може, в чомусь схожий з ним, Джихангіром, при Коркуді прославилася там велика поетеса османського народу Міхрі-Хатун, або, як її тут називали, Міхрун-Ніса, тобто Сонце серед жінок. Вона писала колись: «Що це, чи сповнилася доля моя чи моє призначення, що я на ложі своїм побачила народженого ніччю Меркурія?» Мустафа постав перед упослідженим Джихангіром справді як бог з давніх часів, як Марс і Меркурій, —розкішний, великодушний, блискучий, оточений так само блискучими людьми, в яких тяжко було впізнати підданих, а скорше видавалися вони друзями шах-заде. І Джихангірові Мустафа сказав, щойно вони сіли на килим гостинності: — Сподіваюся, ми станемо справжніми друзями, бо байдужі один до одного, і ніхто не жде нічого від іншого, а кожен жде своєї години. Сказав це з спокійною впевненістю, так ніби вже давно забув, що йому судилася година найвища. Мустафа був сповнений захвату власною особою, але саме це найбільше подобалося Джихангіру, який звик взагалі не помічати себе і не знав, власне, живе він чи ні, існує на світі чи взагалі не народжувався. Він завжди лякався самотності й прагнув самотності, а довкола Мустафи вирувало бурхливе життя, крутилося безліч людей, і всі були закохані в шах-заде, всі змагалися за його увагу, з ранку до вечора повторюючи: «Привіт тому, в кого діамантова душа», «Хай дарує аллах благоденство тілу, мові, розуму нашого шах-заде». Мустафа без кінця дивував Джихангіра, водночас не було нічого, що могло б здивувати його самого. Коли Джихангір завів мову про книги, Мустафа засміявся: «Гарна книга — щирий друг. Коли вона тобі набридла, вона не гнівається, як жінка. І коли ти їй віриш, вона не обдурює тебе як жінка». Запросив читців і цілий вечір двом шах-заде читали з «Казок сорока візирів» і з «Гумаюн-наме» Бідпада. Джихангір згадав поетів, сказав, що він, як і дід їхній султан Селім, прихильник великих мусульманських містиків Ібн аль Арабі і Джеляледдіна Румі, як тут же виявилося, що Мустафа теж у захопленні саме від цих поетів, сам написав уже три дивани поезій під тахаллусом Мухлісі, себто Відданий. Далі він спитав Джихангіра, чи той уже читав «Мантіг ат-Тахр» — «Розмову птахів» — Ферід ед-Діна Аттара, переспівану віршами великим Мір-Алі-Шир Неваї ', який жив у Самарканді й Мешхеді, помер у Гераті, але слово якого розійшлося по всьому мусульманському світі. Він прочитав уривок з «Розмови птахів». Як шукають птахи свого царя, мандрують через сім долин і сім морів до гори Каф, яка оточує землю. Не всі витримують труднощі путі, залишається тільки тридцять птахів, і тут виявляється, що ім'я їхнього царя — Тридцять Птахів, отже, кожен з них є царем і всі вони разом узяті — цар Сімург. Чи не наводить це на деякі роздуми? Як сказав пророк: «Слава тому, хто прочитав». Для Джихангіра без кінця влаштовувано учти, а що вина він не пив через слабість своєї натури, від солодощів його нудило, то Мустафа для зміцнення його природи велів готувати для молодого шах-заде кульки з товченого конопляного листя й меду, підставляв йому замість ласощів підсмажене й посолене конопляне сім'я, пив разом з ним підігріту джерельну воду, в якій розчиняно зеленкуваті кульки з макового соку. Джихангір не впізнавав себе й свого тіла. Звичне, відоме йому марне тіло було й далі з ним, але позбулося набридливої земної обтяжливості, ставало легким, дужим, і хоч над розумом мовби нависала і згущувалася щільною запоною пітьма, тіло проривало її, лишаючи розум борсатися по той бік запони, б'ючись над загаданим Мустафою завданням: що таке тридцять, кому тридцять років минуло, а кому ще буде — Мустафі, Селіму, Баязиду чи йому, Джихангіру? Так минали дні за днями. Султанські посланці, не знаходячи Джихангіра в Трабзоні, добралися вже й до Амасії, але молодий шах-заде нікого не хотів бачити, нічого не пам'ятав, забував, що він султанський син, взагалі був непам'яттю, небуттям, димом, імлою, примарністю. Тільки б мати коло себе величного, велемудрого Мустафу, тішити свій розум неквапливими бесідами з ним, ковтаючи зеленкуваті кульки, які приносять блаженство. Як сказано: «Полиш же їх занурюватися і втішатися, поки зустрінуть вони свій день, який їм обіцяний». Чи стривожився султан, довідавшись про дивну, протиприродну приязнь, яка запанувала між Мустафою і Джихангіром? Чи, може, намовила його султанша Хасекі негайно послати військо з Рустемом у ті краї і покликати в похід також Мустафу, щоб одірвати його від наймолодшого їхнього сина? Хто ж то знає? Мустафа, дотримуючись свого призвичаєння, жодним словом не згадував про Хасекі, так ніби її зовсім не було на світі, а про султана зронював недбало: «Той, хто лежить під жінкою, вже не мужчина». Джихангір чув і не чув. Одурманений опієм, бурмотів вірші корану, які всі були написані чи то про нього, чи про Мустафу. «Ви свої блага провели в житті близькім і отримали насолоду від них, а сьогодні будете винагороджені карою приниження за те, що возносилися на землі без права... Адже людина створена для вагань». Щойно спам'ятавшись, Джихангір знову хотів повернутися в непам'ять і в незнання, бо вийти на денне світло, де знов одкриється твоя неміч, бракло сили й волі. Прагнув зануритися в забуття так глибоко, щоб опинитися навіть нижче від власної свідомості, провалитися в прірву небуття. Іноді переслідували його видіння, зодягнені в машкару неймовірності. Повертався йому зір, гостро працювала свідомість, бачив перед собою Мустафу, майже з плачем благав його: — Скажи, що ти дав мені? Чим причарував? Чом так послужливо відкрив мені цей шовковий спокій, у який занурюється мій дух? Усмішка, як судома, перебігла по пещеному лицю Мустафи. — Я не давав тобі нічого, крім чаші шербету. То, може, мій двійник. — Двійник? Який двійник? Я нікого не знаю, крім тебе. — Ми схожі так, що навіть я не розрізняю, де я сам, а де мій двійник. — Навіщо тобі це? — дивувався Джихангір. — У всіх султанів завжди безліч двійників. Щоб збити з пуття людей, а може, й саму смерть. Тільки аллах знає, де справжній султан. Може, й ти ніколи не бачив султана Сулеймана, а тільки його нікчемні повторення. Після таких страшних розмов Джихангір і сам уже не знав, чи то він, чи хтось інший. Був і не був. Тут і не тут. Жив і не жив. Мов на пекельній гойдалці між цим світом і потойбічним. Коли через багата днів у коротку хвилину прозріння знов побачив перед собою Мустафу і спробував заговорити з ним про «Мантіг ат-Тахр» і про загадкове число «тридцять», той засміявся: — А що це таке? — Як то? — здивувався Джихангір. — Ти ж сам розповідав мені. — То не я. — А хто ж? — Шах-заде Мустафа. — Мустафа? Тоді хто ж ти? — Я його двійник. А шах-заде в Аксараї коло Коньї готує військо для походу проти кизилбашів. Джихангір налякало здійняв руки. Хотів одгородитися від світу, щоб не знати нічого, нічого, поринути в пітьму сновидінь, неземного блаженства. Знов вибухали сонця під його повіками, вогненні кулі лопалися й металися темні тіні, погрожуючи йому, порожнеча давила на вуха, а тіло скакало від радості, що ще існує. А тоді почав бити барабан, бив довго, жорстоко, так ніби заповзявся загнати Джихангіра в землю. Хтось пробивався до його свідомості, брутально і безжально, морив голодом, мучив спрагою, не давав заспокійливих кульок опію, темно застував сонце й увесь світ, уперто повторював: «Султан кличе вас до себе, ваша високість! Його величність жде вас, мій шах-заде! Благословенний падишах стурбований! Опора світу вимагає! Повелитель трьох сторін світу гнівається!» Джихангір вирушив, сам не знаючи куди й навіщо. Кудись його везли, давали для заспокоєння те, що вимагав, щось обіцяли. Що мав знайти, побачити й спізнати? Не знайшов нічого. Не застав. Запізнився навіки. Шах Тахмасп розпочав проти султана війну, щоб повернути назад втрачені три роки тому землі. Коли в Стамбулі стало відомо про це, султан послав фірман Мустафі, звелівши готувати військо в Коньї для відсічі шахові, поки прийде з столиці він сам. Це був уже дванадцятий похід, у який збирався Сулейман. Шістдесятилітній султан часто страждав ногами, в останньому поході три місяці не міг ні ходити, ні сидіти на коневі, і тоді його несли на ношах. Коли ходив у Європу, то хоч повертався того самого року, а походи в Азію щоразу розтягувалися на два роки, бо дороги були далекі, тяжкі й небезпечні. Роксолана вмовила султана послати військо на чолі з Рустемом, а самому лишатися в Стамбулі. Рустем дійшов до Аксарая і став там на зиму. В поблизькій Коньї з своїми яничарами і малоазійськими спахіями стояв Мустафа. Рустема султан призначив сераскером, отже, Мустафа мав підкорятися головнокомандуючому, але шах-заде виявив упертість, гідну султанського сина, і не захотів уклонятися вчорашньому рабу і джавуру. Рустем досить спокійно поставився до непокори шах-заде, але тут уже виходило, що Мустафа піднімає руку й на султана! А що султан далеко, то все окошилося на його зятеві. Гостроязикий босняк не втерпів, щоб не сказати про Мустафу: «Хто не має сили вдарити верблюда, б'є його сідло». Він послав фірман Мустафі про те, як і куди той має йти з своїм військом, але якимсь чином фірман був прочитаний серед яничарів, і ті заколотилися: султанський дамат хоче потоптати їхнього улюбленця! Кричали про те, що султан уже старий і нікчемний, трава поросла йому з кісток, з очей вилітають мухи, у вухах засіла погана овеча хвороба — що це за султан! Ось Мустафа — це справжній султан, від бога даний, час уже, щоб Мустафа зайняв трон. Мустафу — султаном! До Рустема прискакав переляканий спахійський ага Шемсі Ахмед, переповів усе, що чув у Коньї, але великий візир і тут не стривожився, тільки посміхнувся: — Не все те горіх, що кругле. - Знав, що жоден з шах-заде не проголошений спадкоємцем престолу. То чом би мав клопотатися? А на тридцять тисяч яничарів мав триста тисяч спахіїв, вірних султанові до смерті, бо не Мустафа давав їм дирлики, а Сулейман. А сказано ж, що сокира не врубає свого сокирища. І осліпне той кіт, що з'їдає свічки в мечеті. Ахмед-ага, окрім свого високого військового становища, був ще, як усі ті, хто намагався стати якомога ближче до Сулейманового трону, поетом. Він походив з тої самої місцевості, що й прославлений поет Ахмеді, і потай мріяв досягнути такого становища, як колись його предок. Ахмеді в Амасії підніс колись великому Тімуру хвалебну касиду, написану так вишукано, що Повелитель Світу зробив Ахмеді своїм недимом [70], в обов'язки якого входило розважати повелителя дотепними бесідами. Власне, дотепність і позбавила Ахмеді всіх тих високих милостей, яких досягнув завдяки своєму поетичному таланту. В лазні Тімурові прислужували два хлопчики-раби. «Подобаються тобі?» — спитав Тімур свого недима. «О повелителю!» — приклав до грудей руки Ахмеді. «Чого вони варті, по-твоєму?» — «Один вартий Єгипту, а другий — усіх скарбів світу! » — вигукнув Ахмеді. «Дорого ж ти цінуєш моїх рабів. Тоді чого ж вартий я?» — спитав Тімур. «Ви, повелителю? Ви — вісімдесят акча». Тімур мало не задихнувся од таких зухвалих слів. «Вісімдесят акча? — закричав він. — Та в мене мейзар [71] на стегнах — і той вартий вісімдесят акча!»— «Ось я мейзар і оцінив, — спокійно промовив Ахмеді. — А ви самі, о падишах, не варті нічого». Від гніву Тімура Ахмеді довелося втікати аж до Едірне, де його прийняв син розбитого кульгавим кочовиком Баязида Йил-дирима Сулейман. Через півтораста років те саме повторилося з Ахмед-агою. Він написав сатиру на Рустема-пашу, в якій висміював його товсту шкіру, що її не може прокусити ніякий ґедзь, і коли сатира дійшла до великого візира, то розлютило його не те, що в ній написано, а те, що спахійський ага виявився поетом, тобто представником того племені, яке сераскер ненавидів найбільше на світі. Він заприсягнувся відтяти голову Ахмед-азі, щойно той попадеться йому в руки, і невдалий поет вимушений був навіть в утечі повторити долю свого попередника: він кинувся в Стамбул до султана Сулеймана. Там допросився до самого падишаха і заявив, що яничари в таборі шах-заде і в таборі самого сераскера колотяться мало не щодня, називають своїм султаном Мустафу, бо, мовляв, падишах Сулейман занадто старий, щоб водити військо проти ворогів. На престол має сісти законний спадкоємець, з чим усі згодні, а противиться єдиний Рустем-паша. Тому слід великому візиру зняти голову, а старого султана послати в Дімотику на спочинок. Шах-заде Мустафа, замість утихомирювати крикунів, з'являється перед ними в золотому кафтані, називає яничарів братами й синами, щедро обдаровує золотом із султанської казни, а сам таємно зноситься з шахом Тахмаспом. Єдиний Рустем-паша зберігає вірність престолу й кличе султана, щоб той прийшов і взяв військо в свої руки, поки не пізно. Що старіший чоловік, то він повільніший, тільки не в ненависті. Султан одразу кинувся до Коньї. З Роксоланою попрощався похапцем, вона й не пробувала затримувати його, відчуваючи, що нині має щось вирішитися. Сулейман узяв з собою синів Селіма і Баязида, послано гонців до Джихангіра, щоб теж прибув до султанського табору. Але наймолодшого сина довго не могли знайти, тоді ще довго везли, і він запізнився, до того ж був у такому стані, що не розумів, де від і що діється навколо. Султан зупинився на конак у Актепе коло города Ергелі на осіннє рівнодення. Два тижні Сулейман відпочивав у своєму величезному шовковому шатрі, тоді покликав до себе Мустафу. Весь у золотій лусці сидів на троні в найдальших глибинах намету, розділеного прозорими мусліновими запонами на кілька приміщень. Мустафа приїхав на білому коні, одягнений був у все біле, мовби хотів показати чистоту своїх намірів і незацікавленість у тій метушняві, яка відбувається довкола трону. Збираючись до султана, мив руки. Впав у нього перстень з зеленим діамантом і не втонув — лишився на поверхні. Шах-заде зрозумів, що це йому знак: щастя його досягло найвищої точки, і тепер може настати падіння. Але коли вже їхав, закаркала назустріч ворона, і сиділа вона на схід од нього — знак, що твої бажання сповняться. Тому спокійно увійшов у султанське шатро, сам, без супроводу, бо й султан ждав його без нікого, щоб поговорити, як батько з сином. Мустафа виступав гордовито, поважно, високий, крутоплечий, величний, пройшов передпокій, де не було жодної живої душі, відгорнув завісу. Плутаючись у м'якій підступній тканині, ступнув у глибину намету, став здивований, бо й тут не було нікого, тільки зівсібіч звисали муслінові завіси, мов примарливі сіті, в які мала вловитися чиясь заблукана душа. І поки Мустафа стояв і дивувався, з-під нагромаджень і складок м'яких прозорих тканин, з найтемніших закутків кинулися на нього величезні чорні дільсізи. Шах-заде миттю оголив шаблю, махнув нею, відганяючи німих шайтанів, струснув двох чи трьох з плечей. Лише тоді в глибинах шатра за двома чи трьома прозорими завісами помітив султана, що сяяв тьмавим золотом, застиглий у безруху, мовби вмерлий. — Батьку, султане, поможіть! — гукнув Мустафа, може, вперше в житті звертаючись з проханням, та й не до когось, а до чоловіка, смерті якого ждав мало не від свого народження, якого зневажав і не любив. — Ваша вел... Готовий був кинутися під захист султанської руки, впасти до підніжжя трону, на якому так часто бачив себе вже й не в мареннях, а наяву, та в цей час ззаду, з-поза спин велетенських султанських тілохранителів підкрався до Мустафи придворний вельможа Зал Мухаммед-паша, вправно накинув шах-заде на шию тонкий шовковий шнурок, щосили стягнув його, і султанський син упав на килими. Сулейман не зворухнувся. Дивився, як загортали тіло Мустафи в килим, як виносили з шатра. Тоді звелів покликати візирів, великого муфтія і великого нішанджію. Сказав писати фірман про спадкоємця престолу. Спадкоємцем проголошувався найстарший син султанський шах-заде Селім. У справі вибору спадкоємця Сулейман не мав з ким радитися. Хасекі була далеко, та він і так знав її думку: схилялася серцем до Баязида, бо нагадував їй самого султана, єдиного чоловіка, якого мала любити. Власне, вибирати й не мав з кого. Було п'ять синів, зосталося два. За Селіма промовляло старшинство. Окрім того, в ньому в необхідна поважність, сказати б, султанська обважнілість, Баязид занадто легкий, меткий, здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжній воїн і зовні навіть схожий на свого батька в молодості, але не успадкував у султана глибоко захованої непорушності, здатності до впертого думання. Хто не вміє сидіти на місці — не вміє думати. Мудрість — у непорушності, у вмінні зосередитися. Він, Сулейман, умів це робити навіть у походах. Баязид не здатен до цього, навіть коли затримується на якийсь час на одному місці. Все в нього врозкид: думки, настрої, зацікавлення. Навіть гарем свій він якось примудряється розкидати так, що частина одалісок завжди опиняється там, де він виринає: то в Стамбулі, то в Брусі, то в Коньї. Вже встиг сплодити чотирьох синів з своїми жонами, жде, здається, п'ятого в Брусі. Навіть у цьому мовби схожий з султаном, але водночас і одмінний, бо Сулейман тримав свій гарем (допоки тримав) у непорушності й царственій неторканності, як і належить для двору падишаха, а цей розвозить по всій імперії. Селім не такий. Щоправда, не переймається державними справами, згаює час у ловах та пиятиках, пропадає в гаремі, знай вкладаючи свій виноград до кошиків улюблениць, але зате завжди на місці, не метається, знаєш, де його знайти, є в ньому внутрішня непорушність, така мила Сулеймановому серцю, ще ж миліша зовнішність Селімова, який мовби повторив свою неповторну матір лицем, волоссям, сліпучістю шкіри. А спадкоємцями володарі завжди проголошували тих, хто наймиліший їхньому серцю. Так Чінгісхан назвав своїм наступником Угедея, Тімур — Улугбека. Військо довідалося про смерть Мустафи ще тої самої ночі. Крик і зойк стояв над табором до ранку. Яничари кричали, що все це підступи султанського зятя, і домагалися в султана Рустемової голови. Рустем і тут зостався вірний своєму похмурому гумору. «Миша, народжена в млині, грому не боїться», — спльовуючи собі під ноги, посміявся вів на дивані. Сулейман надто добре знав своїх яничарів, щоб не вдовольнити їхніх вимагань. Все життя супроводжували вони його, були найвірніші, але водночас і найнепокірливіші, завжди невдоволені, завжди чогось вимагали, і він давав їм щоразу не те, чого хотіли, щоразу обдурюючи, але вміло вдовольняючи найбільших крикунів то ласкою, то підкупом, то обіцянкою. Обдурив і цього разу. На дивані відібрав державну печать у Рустема-паші, звелів йому негайно повертатися до Стамбула, а великим візиром назвав хитрого Ахмеда-пашу, хоч усі думали, що вже цього разу печать опиниться за пазухою в Мехмеда Соколлу, який стільки років догоджав шах-заде Селіму. Але султан розумів, що військо не прийме взамін шорсткого Рустема-паші, може, ще брутальнішого Соколлу. Вони могли вдовольнитися лише чоловіком м'яким, а саме такий був Ахмед-паша. Після цього султан пішов у Халеб, де мав намір провести зиму, щоб рано повесні вдарити на шаха кизилбашів. Сини Селім, Баязид і немічний Джихангір їхали слідом за султаном. З Амасії вивезено гарем Мустафи і саму Махідевран, вони мандрували два місяці до Бруси, де кизляр-ага Ібрагім задушив єдиного сина Мустафи семирічного Мехмеда. Колишня Володарка Віку, Весняна Троянда Махідевран ще дванадцять років оплакувала сина й онука, жила всіма забута, мало не жебруючи, зате все ж діждалася смерті своєї суперниці й ворогині і цим мала вдовольнитися. Роксолану ж згодом звинуватять у смерті Мустафи ті, хто був занадто далеко від тих подій, хоч керуватимуться у своїх звинуваченнях тільки здогадами та вигадками, звалюючи на худенькі плечі цієї згорьованої жінки ще й тягар смерті сина чужого, так ніби не заламувалася й не зламувалася вона від смертей синів власних. Степами йтиму, як голубка густиму. ДЖИХАНГІР Вузькоплечий, як птах, безсилий і безрадний, виявляв дивну ворожість до людей і до речей. Не терпів коло себе нічого, крім килима на підлозі, навіть подушки викидав геть, метався, горів, падав у непам'ять, повертався до свідомості лиш на короткий час, але нічого не розумів, не хотів знати, не чув, не лякався навіть грізного імені султанового. Що йому султан? Йому сказали, що Мустафа вбитий. Він не -повірив, тоді забув про Мустафу, коли ж згадав, то засміявся від власної мудрості. Бо хіба ж не говорило йому передчуття, що найстарший брат буде вбитий? Про це сказано навіть у корані: «А бути йому вбитим! Як він передбачив! А бути йому вбитим! Як він передбачив! Тоді він подивився! Тоді спохмурнів і насупився! Тоді відвернувся і возвеличився!» Все записано в книзі книг. І про нього, Джихангіра, так само. І вб'ють його, бо не жорстокий, а ще тому, що сам — не вбивця. Тужу за тобою, брате мій, Мустафа. Був ти добрий мені, любов твоя для мене перевищувала любов жіночу. Якщо бездонна пустка приховується під усім, то чим же є життя, як не розпачем? Коли немає ніяких святих уз, що з'єднують людей, коли покоління за поколінням щезає, мов листя в пущах, коли людина зникає, як спів птаха у лісі, як корабель у морі, як вихор у пустелі, коли вічне забуття чигає на свою здобич, то навіщо жити? Щастя не є людською прикметою, тому глибоко-глибоко, в найдальших закутках цього щастя неодмінно живуть розпач і страх перед нічим. Тому глухий неспокій жив у його душі ще змалку, ніщо не подобалося, ні на чому не міг зосередитися, зненацька накочувалася дика туга, і він, знемагаючи, метався туди й сюди... Якісь дивні видіння майоріли перед очима, срібло дзвеніло в душі, тоді наповзала туди густа нетеч, тоді... Кольори пливли крізь нього, крізь барвисті вікна Топкапи. Синє, зелене, найчастіше червоне, як сік граната, як кров, як барва життя. Тепло і захват. Біль і пожежі в душі. Може, горіло в ньому все не допалене султанами? І коли дав йому Мустафа від доброти великої зеленкуватих кульок забуття, Джихангір упізнав стан, в якому опинився, мов у знайомім домі, де жив давно, тільки не знав, що живе там. І завжди чув там веселу пісеньку: дем демі — хайдер, сахібі — календер, мюккіре — некір [72]. Не знав тільки, що таке «дем», хоч і чув, що навіть сам падишах вживає його для звеселення духу. «Дем» [73]— сумно-зелений, як світ ісламу. Напружена барва. Велетенські рівнини, могутні гори, палаючі небеса, блискавиці, бурі всесвітні. А що чоловік? Бездонними ночами мчать його вогненні коні. А куди? В країну сріблястих хмар, тонконогих скакунів і тонкостанних дів? А пил на дорогах — до неба. На яких дорогах він загубив себе? В якім маячінні загубив і згубив? І де його улюблений брат Мустафа, який має дати йому пучку дему, щоб усередині все гуло й горіло, і земля тоді теж загуде, як орган грецький. І тоді жорстокі сині звірі, які терзають його серце, стануть рожевими, і весь світ сповниться тонами рожево-прозорими, тепло-жовтими, м'яко-зеленими... У Тімура був улюблений син Джихангір. Помер молодим. Чи всі Джихангіри мають умирати молодими? І вб'ють його, бо не жорстокий, бо не жорстокий, бо... Все довкола — зло. Перемогти його несила. Ніхто не може змінити своєї долі. Чоловік нічого не знає. Живе в порожнечі. Накинуть тобі на шию чорний шнурок, не ширший за лезо ножа. Слава й пітьма — все сплелося в химерних бганках османських тюрбанів. Слава виблискує коштовними самоцвітами, а пітьма ховається в безлічі складок, виповзає з них, наповзає, як пекельний дим. Колись сидів він у золотій колисці й грався золотими яблуками, а тепер топтали душу коні. Дикі коні, дикі коні, не грайтесь душею, о не грайтесь! Далга, амма гечйорсун! [74] І знов птахи літали в ньому, і шуміли вітри насолоди в його невагомому тілі. В стані одурманення вже нічого не помічав, бачив тільки власні руки в безупинному русі. Дивувався, чому їх так багато і чому вони весь час рухаються. Руки здіймалися, ламались, кричали й плакали. Це було нестерпно. Якби став султаном, звелів би пообрубувати всім руки й ноги. Ноги, щоб до нього ніхто більше не прийшов. А то прийшли і сказали, що султан Сулейман не дозволив давати Джихангіру ні крихти дему. Джихангір тихо засміявся. Що йому султан? Туди, де він був, уже не проникнуть ніякі султани. І сказано тиранам: «Спожийте те, що ви придбали». «І вранці спіткала їх кара, що стверджена». Проказував чи тільки хотів проказувати, а насправді тільки в думці кволо перебирав вірші корану, так само як перебирав пальцями ніг. Взуття мав з такого тонкого сап'яну, що видно було крізь шкіру, як ворушить пальцями ніг. Взуття таке саме, як у Мустафи. І халат на ньому теж з таких самих бруських шовків, і шаровари, й тюрбан. І тоді прийшов до нього сам Мустафа. Сів коло узголів'я, задумливо дивився в простір, був величний і неприступний. — Це ти? — поспитав Джихангір. — Я, — відповів Мустафа. — Але ж тебе вбито? — Вбили не мене — іншого Мустафу. — Звідки знаєш, що вбили не тебе, а іншого? — Цього незмога пояснити. Знання дається від народження. — Як це прекрасно! — прошепотів Джихангір. А Мустафа відповів йому рядками з корану: — «Губить нас тільки час». — А ненависть? — спитав Джихангір. — Що ненависть? Любов дужче за неї стократ. Ось я полюбив тебе і прийшов, щоб допомогти. — І ти поможеш? — Поможу. І дав Джихангірові дему. І шовкова тиша обступила його звідусіль, наповнила йому душу, і аромати забуття заволоділи ним, він був ніби ангел, не розбирав, де живе, а де мертве, і Мустафу бачив чи й не бачив, той відпливав від нього, зникав нечутно, м'яко, тихо й повільно, поки й щез. Лишилося ім'я. Але що ім'я? Навіть воно розтануло з димом. Тільки в невидимому — найвищий ступінь реальності. І ще безліч разів приходив до Джихангіра Мустафа, сідав коло нього, і вони цілими годинами вели неквапливі бесіди. Приставлені султаном люди метушилися довкола, прислухалися до голосів, що лунали нізвідки, але не бачили Мустафи, не володіли даром проникнення в невидимість. Нещасні, жалюгідні люди! Відходячи, Мустафа щоразу подавав на прощання Джихангі-ру свою сильну білу руку і непомітно вкладав недужому в долоню галька кульок дему. «Пам'ятай мою любов до тебе, брате», — казав тихо. Джихангір плакав од розчуленості, так на сльозах і запливав у світ, де червоними снами розцвітали маки, палали бахромчатими вогнями в солодко-обезвладнюючих мареннях, по-слушливо відкривали перед Джихангіром безміри безодень, де клубочіли ядучі випари небуття, а над ними розлунював роззухва-лений спів бюль-бюля. Вже не повертався до свідомості. Султанські прибічні лікарі були безсилі. Все в Джихангірі отруєне. Якби змога замінити його кров і його тіло, тоді хіба повернувся б до життя. Не шах-заде, а тільки його душа. Сулейман тяжко мовчав. Ніхто не може змінити даного аллахом. «Нема зернятка на землі, яке б не було записане в книзі очевидності». Тіла віддаємо землі. Душу забирає аллах. Тепер для Джихангіра не було зупинки. Місячне сяйво мертво лилося на його путі, плоскогір'я, потоки, ріки, каміння, білий порох, — і він, мов вічний паломник, бо все говорило про вічність, так ніби на землі не було смерті. А тоді з найглибших надр землі зринуло потрясіння, і дрож став бити знищене тіло Джихангіра, дрож від страху перед неви-значеним, що наповзало на нього із склубоченої пітьми, з хаосу, з жаху. Він спробував відмахуватися від того жаху, замірився, здійняв ламливі, як у його матері, руки — і так умер. Як десять років тому Мехмеда, Джихангіра покладено в посудину з медом, і Сулейман звелів везти синове тіло до Стамбула, щоб поховати поряд з братом коло мечеті Шах-заде. Довго думав, кого послати супроводжувати тіло Джихангіра. Врешті сказав: «Хай їде Баязид». Сподівався бодай цим поменшити горе султанші Хасекі, якій судилося оплакувати вже третього свого сина. Послав їй листа, сповненого чулості й гіркого болю, але не безсонними гонцями, а разом з Баязидом. Щоб не поспішати з лихою вістю, а привезти її водночас з його султанським утішанням. А сам сподівався втішитись у перемозі над ворогом. Він вторгся в землі шаха Тахмаспа, нищачи все на своїй путі, Повелитель Віку, кара і меч трьох сторін світу. Його страхітливе військо не зустрічало ніякого опору, бо хитрий шах мерщій заховався за свої високі гори, тоді дика, сліпа сила вдарила на простий люд, на тих, хто жив на своїй землі тисячі років, розводячи сади, будуючи храми і пишучи книги, — на вірменів, азербайджанців,. грузинів — і кривава імла затулила сонце. Схований у неприступному гірському монастирі, вірменський хроніст Ованес Цареці писав про прихід султана-хондкара в його рідну землю: «Я, грішний Ованес, бачив ці гіркі дні своїми очима. О, душо моя! Скільки людей вмерло від мечів, від гармат і рушниць, від голоду, від боязні й дрожу. Деяких убивали мечами, деяким відрізали руки, носи, вуха, бо їм нікуди було сховатися, і люди країни розбрелися в різні боки, а інші вночі, пойняті жахом, переляком і трепетом, згорьовані серцем, у гірких сльозах, зітхаючи, відривалися одне від одного, і рідні й любимі з жалібними стогонами, а решта втікала, і країна стала безлюдною на цілий рік, і все те сталося з нами через наші гріхи, і вимушені ми були змандрувати на чужину, і стали жалюгідними і згорьованими». А Сулейманів дієписець Печеві, вихваляючи перемоги падишаха над невірними і кизилбашами, перелічує здобич, особливо смакуючи тим, що «дісталися османським воїнам також юнаки-коханці, які мали тіло, як срібло, молоді й ніжні дівчата з трояндовими лицями, незрівнянні й чудесні невісти, кількість яких перо нездатне висловити. Не було жодного намету, де число коханців і коханок налічувало менше трьох, а тим, що мали понад п'ять і десять, не було й ліку». Зруйновані були древні вірменські міста Єреван і Нахічевань, зрівняна з землею тисячолітня Гянджа, дика лавина посунула двома потоками — один на Грузію, другий на Курдистап. Сулейман мовби хотів жорстокістю заглушити сум'яття в похмурій своїй душі, викликане смертями двох своїх синів, найстаршого і наймолодшого, бо ті смерті звузили його власне життя до тоненького струмочка, який ледь жебонів серед нагромаджень часу і щомиті загрожував перерватися. Не жалко йому було ні вбитих ворогів, ні власних воїнів, що гинули не так у битвах, як од виснаження, від холоду й голоду, він небезпек тяжкої путі й суворих країв, у які заглиблювався султан. Непотрібні люди мають бути знищені. Коли при цьому загине якесь число воїнів — така воля аллаха. Хто загинув — теж не потрібен. Бо коли вмирають навіть сини падишаха, то чому не мають вмирати прості люди, які заповнюють такі манливі для нього простори. Найпорожніший, на перший погляд, простір завжди виявляється заповненим, і доводиться його завойовувати, платячи кров'ю воїнів і власним терпінням. Колись він вірив, що простір вимагає терплячості й терпіння ще більшого, ніж вимагає час. Бо час долається сам собою, він тече, як ріка, обтікає тебе, мов вода камінь, без уваги на тебе, а простір можна покорити, лише вирушаючи щоразу в походи. Але тепер, коли старий Сулейман зрозумів нарешті, що йому потрібен тільки час, то побачив, що здобути його вже піде не зможе: ні завоює, ні купить, ні відніме, ні вкраде. З цим гірким усвідоленням безсилля повернеться. він через три роки до Стамбула, щоб уже більше не вирушати в походи до смерті своєї улюбленої Хасекі, а коли нарешті вирушить, то у власну смерть. БАЯЗИД Один їхав по землі, другий плив над землею в океані холодного бурштинового світла, і дні; стелилася перед ними, мов безберега, хистка пустеля, то збрижена мертвими горбами, то перегороджена кам'яними пасмами гір, а то несподівано оздоблена зеленими оазами міст, оточених садами, в дзюркотінні й райському хлюпостанні пречистих джерельних вод. Так ніби справді здійснювалася обітниця про те, що праведні будуть введені в сади, де течуть ріки, де вічний затінок, чисті гурії і благосклонність господа. Тоді той, хто їхав по землі, давав знак утомленим носіям, вони спускали на землю тяжкі білі ноші, вкриті білим килимом і коштовними перлистими шалями, і на кілька днів наставав спочинок для живих і для мертвого. Баязид перепроваджував до Стамбула тіло вмерлого Джихангіра. Султан велів одвезти. Баязид вирішив нести на руках. Більше шани до небіжчика і повільніше просування до місця вічного братового вспокоєння. В столиці їхня мати, вона жде всіх синів живими, отож з мертвим до матері треба йти якомога повільніше. Якби й не дійти туди ніколи, Баязид охоче пристав би й на це. Несли білі ноші з тілом Джихангіра тяжко й повільно, часто змінювали носіїв, прикликаючи їх з людських поселень, які були на їхньому шляху, із стоянок юрюків, беручи людей на поміч навіть з купецьких караванів, бо ж умер син великого султана Сулеймана. Дні, тижні, місяці. Повільне просування, тривалі зупинки, відпочинок для людей і коней, лови в горах, небезпечні виправи на ведмедів і пантер, дика гонитва за оленями і газелями. В такі дні Баязид забував про тіло Джихангіра, зоставлене десь у хані або в караван-сараї, вглиблювався із своїм супроводом у дикі гори або й розлеглі рівнини далі й далі, тільки кінська грива серед очима, гостро нашорошені кінські вуха, стукіт копит — туп-туп-туп — далі, далі, пил доріг, холод і спека, вітер і дощ, кінський піт і піт людський, міцний запах молодих немитих тіл, млость від свіжої крові вбитих звірів, насолода від убивання, смакування смертями тварин, бо ж ти сам зоставався безсмертний, поки володів життям і смертю цих доріг. Занурювався в розбурхане море анатолійських племен кочовиків-юрюків, дивуючись їхній численності й різноманітності,, од якої рябіло в очах. Калач, кангли, кайї, баят, алкаєвлі, язир, дудурга, афшар, кизик, бейділі, каргин, байіндир, печеніг, чавун-дур, бюгдюз, каник, ще далі — тава, чапні, салор, караєвлі — безземельні, бездомні люди, яким заборонялося зупинятися довше, як на три дні, займати ущелини й гірські проходи, їздити верхи, оперізуватися мечем, мати вогнепальну зброю, їх переслідували, примушували працювати в рудниках, на спорудженні святинь Стамбула й Едірне, на будуванні й лагодженні укріплень. Юрюк завжди вважався дармовою робочою силою, його навіть не годували, бо повинен був брати власних харчів на півроку, лиш іноді виділяли їм по дві перепічки на день. Непокірних убивали, великий муфтій давав фетви, які дозволяли вбивства юрюків так само, як і невірних, не вважалося богоугодним ділом на цім і на тім світі. Вождів збунтованих племен засилали на острови, де вони вмирали від туги за вільними степами, верблюдами, кіньми, вівцями. Вічно голодні, юрюки охоче йшли з султаном па підбій світу, бо перед смертю хоч наїдалися. Тоді знов певерталися в свої кам'яні пустелі, іноді несучи в шкіряних хурджинах награбоване золото, частіше з порожніми руками, і знов перемірювали безконечні шляхи, ковтаючи білий пил доріг, який стояв над ними вже цілі тисячоліття. Вони вийшли з білих пустель, яких ніколи не могли забути, і смерть для них назавжди залишилася білою, як далекі пустелі їхнього минулого. Була смерть на білих дорогах, мов оті сумні ноші з останками шах-заде Джихангіра, які з мовчазною шанобою передавав один юрюцький оджак [75] другому, одне плем'я — іншому. Стародавні вівчарні, рештки кам'яних загонів, колючі чагарі, коріння спечених сонцем трав, розтріскане каміння — і над усім вітри, що не втихають тут, мабуть від дня сотворіння світу. Для Баязида напинали шатро, але шах-заде хотів поглянути на житло юрюка і осілого селянина. Зніжені, майже зжіночені стамбульські сановники, які супроводжували шах-заде, запобігливо сповнюючи всі його забаганки, гидливо зупинялися перед брудними купами з саману, не наважувалися навіть зазирнути в отвір, звідки бив гострий запах тварин або ж смердючий кізяковий дим. Бризкали бальзамами, відвертали носи, невдоволено перешіптувалися. А Баязид не лякався нічого, поринав у пітьму цього первісного житла, слухав гостинне вітання господаря, мова якого, здавалося, не мала нічого спільного з стамбульською, зберігала ще первісну свою незайманість і грубість, при якій слова наштовхуються одне на одне, мов каміння в гірському потоці, не втратила ще своєї жорстокої повільності, яка так пасувала до цих міцних кістлявих людей, незграбних, неоковирних, але надійних, як їхній примітивний побут. Тут не було нічого зайвого. Халупа з саману. Внизу — люди і кози, вгорі — комірчина для припасів. Два отвори. Один слугує дверима, другий — вікном. Вогнище посередині, дим може виходити в будь-який отвір, може лишатися всередині — так тепліше. На земляній долівці солом'яна мата, під стіною на дерев'янім полу вовняні матраци і ватяні ковдри, нефарбована дерев'яна скриня, кілька мідних посудин, кам'яний кухоль для води — ось і весь набуток. А що треба людині? Підтримувати вогонь у вогнищі, мати воду й нічліг, затишок і прихисток, о аллах! Кладовища поряд, їх видко від кожної халупи, — мов нагадування про неминучість. Камені, поставлені в головах і в ногах небіжчиків, стерлися від негоди — це чи свідчення марноти марнот, чи байдужість перед долею, чи великий спокій життя, яке вивіряв і вимірює свою силу єдиною мірою — смертю? Смуток тут починається від дня народження. Може, тому так багато чорного в одязі, і лиш червоне, мов удари крові, пробивається крізь суцільну чорноту і цвіте вічним цвітом життя й нескореності. Ритм життя визначається тут змінами пір року, погодою, стихіями, відлік часу ведеться від одної події до другої: лавина, розлив ріки, загибель скота, укус змії, напад грабіжників і війна, війна, війна. На сонце тут не дивляться, бо воно засліплює, пече, палить, зате люблять місяць і його сріблисте прохолодне сяйво, живуть під ним, зітхають, складають пісні, моляться. Як мало треба людині, щоб жити, і як безмежно багато треба для цілого життя! Живуть тут під місяцем і вітром, серед овець, самотності й нужди такої, перед якою безсила людська уява. У своїх безладних мандрах і метушняві Баязид натрапляв і на стійбища юрюків. Йому назустріч виїздили старійшини племен — іхтіяри, вклонялися, підносили чаші з верблюдячим молоком. І кожне плем'я мало свій одяг, свою мову, навіть чаші неоднакові — то дерев'яні, то з коштовного металу, то череп'яні, то видовбані з каменя. Дивно, як могли Османи об'єднати всіх цих людей, усі ці землі, звичаї й звички? Баязид ще міг зрозуміти силу меча, яким завойовують землі. Але що втримує їх, яка сила? Єдність, про яку вперто говорить султан, а за ним повторюють імами? Але ж хіба можна єдність плутати з одноманітністю, на яку людська природа ніколи не пристане? Коли й було тут щось справді однакове, то це убогість і нужда. І житла юрюків, здається, схожі були саме завдяки їхній убогості. Три стовпи, на них натягнуто рідку чорну попону з козячої шерсті. Тканина сягає землі тільки з двох сторін — з півдня й заходу. З півночі й сходу, замість стін, невисока загорожа з циновок, покрівля піднята й відтягнута довгими вірьовками, закріпленими віддаля за каміння. Циновками встелено й долівку, залишено незакритий шматок для вогнища. Глиняні глеки для води, мідний таганок, коло входу попони, збруя для віслюків або верблюдів, за наметом купка сухого верблюдячого кізяка для палива. І так усе життя, століття, тисячі років, усю історію! Чи можна таке бодай уявити? А люди мають жити. Найдивніше для Баязида було, що люди ці не зачерствіли душею, не мали злоби, відзначалися добродушністю, вражали до сліз своєю гостинністю, а наївністю перевищували, мабуть, і дітей. Самі ж і сміялися над своєю наївністю, переповідаючи султанському синові химерні пригоди кочовиків. Як ішли два юрюки, а назустріч вельможа з самого Стамбула. Вклонився їм — і поїхав собі. А юрюки стали сперечатися. Той каже: вклонився мені, той — мені. Догнали вельможу. Кому вклонився, бейефенді? Той каже: забув. Тоді кинулися до каді. Суддя вислухав їх, подумав, сказав: хто з вас дурніший, тому й уклонився. Або йшли якось два юрюки і знайшли кавун. Стали думати, що воно таке. Вирішили: пташине яйце. Покотили його поперед себе, кавун ударився об дерево, за яким сидів заєць, і розбився. Заєць від страху дременув навтьоки. Юрюки вигукнули: «Ах, коли б знали, що в тім яйці заєць, то самі б його розбили!» Баязидові показали колодязь, з якого Ходжа Насреддін витягав місяць і, не витягнувши, заповідав вичерпувати воду, поки у відрі в когось все ж опиниться небесне світило. Так юрюки й досі черпають звідти воду для своїх овець та верблюдів. Нічого не здобуваючи, крім найпростіших засобів для підтримання життя, юрюки водночас і не розгублювали нічого з того, що мали, жили міцною пам'яттю, передавали з покоління в покоління тяжко здобутий досвід, призбирували по крихті мудрість, якою пишалися не менше, ніж своєю волею. Іхтіяри племені караєвлі — чорнодомних, мабуть, найбіднішого з бачених Баязидом, погладжуючи сиві бороди, розповідали шах-заде про юрюка, який перевершив усіх вельмож Стамбула. Зібрав, мовляв, їх султан і загадав загадку: в двадцять — тигр, у тридцять — лев, у сімдесят — корова, у вісімдесят — курка, а в дев'яносто — яйце. Ніхто не міг відгадати. А юрюк з-під Коньї, почувши про султанську загадку, приїхав до Стамбула, з'явився в палац до падишаха і пояснив, що його величність султан, зображаючи перебіг людського життя, натякає на свої старощі. Султан обійняв юрюка і зробив його великим візиром. Баязид не без затаєної думки переповів іхтіярам хадіс пророка. Спитав пророк правовірних ось так, як спитав би він їх: як ви будете вести себе тоді, коли емір буде як лев, суддя як обліз-лий вовк, купець як гарчливий пес, а правовірний між ними як налякана вівця в отарі, що не знаходить собі ніде притулку? Що має робити вівця між левом, вовком і псом? Іхтіяри мовчали. Тоді прикликали бідного чабана, сказали йому про Баязида і спитали, що б він міг повідати султанському синові. У чабана не було з собою ніякого майна, опріч ґерлиґи. Він притиснув її до грудей і заспівав: «Ох ґерлиґо, ґерлиґо, сумно нам з тобою. Сорок трав і квітів зірвав я по горах, я шукав медоносні квіти, на які сідають бджоли, я шукав трави, з яких Лукман [76] Хекім виготовляв цілющі ліки. Я хотів тебе, овечко, нагодувати, як невісту, я так трудився — а що заробив? Не овець, а вошей». Тоді іхтіяри спитали шах-заде, чи відомо йому, що османці вважають найгіршим між людьми, плодами й тваринами. Юрюк, ярік і каз, тобто кочовика, сливу й гусака. Баязид посміявся й сказав, що саме про це він і веде мову. Хіба правда на цім світі неминуче має злидувати? Навіть верблюд смердить і реве, коли його довго не годують і не поять. Іхтіяри мудро погладжували бороди. Цей шах-заде справді не схожий на всіх тих, хто будь-коли забивався у ці забуті аллахом землі з пишного Стамбула. Він не прагне, щоб його боялися й ненавиділи, він хоче, щоб його любили. Але він син володаря і сам колись може стати володарем, отож добре знає, що верблюда, коли він реве або не слухається, б'ють завжди по шиї, бо то місце найвразливіше. А бідняків, коли вони збунтуються, б'ють по голові. Хіба не приходили до бідних юрюків святі люди, кожен з яких об'являв, що він пророк Махді, цар, який ховався і тепер повертається? їхні імена збережені в пам'яті простого люду назавжди. Нур Алі, шейх Джеляль, Баба Зюннун, Донуз-оглан, Велі-Халіфе, Календер-шах, Шюглюноглу Коджа. Багато їх було, а де вони? Повішені в Сівасі, в Токаті, в Коньї і Кайсері. Тому юрюки кажуть: «Ліпше нападати на караван, ніж бунтуватися проти султана». Він султанський син, їхній почесний гість, вони нічого не мають, щоб пошанувати його належно, тому хотіли б піднести йому дарунок, щоб запевнити у своїй відданості великому падишаху, хай продовжить аллах його дні на землі. Баязид поцікавився, що вони хочуть йому піднести. Іхтіяри сказали, що в них є гарам-заде, себто пройдисвіт, ошуканець, якого вони купили всього лиш кілька днів тому в племені тава, бо тава на дзвін золота повертаються, ніби там Мекка. Цей гарам-заде хотів сколотити племена -проти всемогутнього султана, він пробував це робити навіть тут, уже куплений за гаман старого срібла, мабуть, то дуже небезпечний злочинець. Баязида повели до овечої загороди, і там у кутку, серед овечих бубуришків, у холодній багнюці він побачив сповитого брудним реміняччям чоловіка, мов дві краплі води схожого з убитим шах-заде Мустафою. Навіть повержений у бруд, сповитий сирицею, в подертому, але ще з залишками багатства одязі, він був величний, по-своєму пишний, і не знати, як здійнялася рука в цих убогих людей на таку позірну могутність. — Чом же ви його так, між вівці? — спитав Баязид. — А де берегти? — відказали іхтіяри. — Плем'я завжди в путі. Зінданів у нас немає. — В Токаті в'язниця для державних злочинців. Можна б послати його туди. — До Токата далеко. Та й не віддамо його нікому, бо він наш. Сказано ж, що купили у тава. Баязид обійшов загін, наблизився до зв'язаного. — Хто ти? — спитав Баязид. — Мустафа, — відповів той. — Мустафа мертвий. — А хто бачив його мертвим? Справді, крім султана, дільсізів і Зал Мухаммеда-паші, ніхто не бачив. Ніхто навіть не знає, де поховані останки шах-заде, інакше яничари викопали б тіло й зробили своїм султаном мертвого. — Не знаю, хто ти й звідки, але діло ти затіяв дурне, — спокійно промовив Баязид. — А я знаю, що ти шах-заде Баязид, і дивуюся, як можеш допустити, щоб я лежав перед тобою в цьому бруді та ще й зв'язаний. — Якби я сюди не заїхав, ти лежав би, мабуть, ще довше. — Але ти заїхав і стоїш наді мною. Баязид повернувся до іхтіярів і сказав, щоб розв'язали гарам-заде. Ті відповіли, що розв'язати, ясна річ, можна, чом би й не розв'язати, коли велить сам шах-заде, хай благословить аллах його добре серце і хай очі його ніколи не бачать людської неволі і людських страждань, бо хіба ж і так не прийдуть до кожного після смерті чорні ангели Мункір і Накір і не стануть катувати, допитуватись про гріхи. Та й для них самих споглядання чоловіка, позбавленого змоги й здатності вільно пересуватися, чоловіка, так тяжко поневоленого й знедоленого, — хіба не найтяжча кара? Для їхніх очей це така сама мука, як побачити той день, коли небо розколеться і стане жовтим, як шкіра, і коли гори зсунуться і стануть, як вовна, а тоді розвіються і стануть маревом. Але ж вони добре знають, які вчинки слід вважати дозволеними людині, себто халал, а які забороненими — харам, або й негідними — мак-рух. Цей чоловік хотів підняти племена проти його величності султана, хай аллах дарує йому многоліття і благополуччя. І колії ж? Коли могутній падишах із своїм непереможним військом стоїть поряд і його караюча рука нависає над усіма синами доріг і мандрів, хай ніколи не вкорочується ця рука і хай захистить нас од страху. Тому цей чоловік перебуває в стані законному, а розв'язати його буде беззаконням. — Гаразд, — сказав Баязид, терпляче вислухавши хитрих аксакалів, — я куплю його у вас. Ви заплатили за нього гаман срібла. Я даю гаман золота. Старі пожвавішали. Адже сказано: «Чи знаєш, що є вершина доброчинства? Викупити полоненого, нагодувати в дні голоду сироту ближнього і жебрака безвісного». Баязид узяв у свого хазнедара шкіряний кисет з золотом, кинув іхтіярам. Кисет зник десь у таємничих складках широких брудних халатів, але ніхто не кинувся розв'язувати гарам-заде. Баязид уже не радий був цій пригоді. Десь далеко звідси в караван-сараї при дорозі лежить мертвий Джихангір, якому тепер уже все байдуже, а його цікавість загнала аж так далеко, що не знав тепер, як і виплутатися. Хитрі юрюки мовби навмисне підклали йому на путі цього загадкового ошуканця, який видає себе за шах-заде Мустафу, вони добре знають, що султанський син не зоставить цього гарам-заде тут, а забере його з собою або ж звелить негайно вбити. Загалом кажучи, останнє було б найліпшим виходом для всіх, крім самого гарам-заде. Але Баязид не відчував у собі такої жорстокої рішучості, до того ж стояли обабіч дві смерті його братів — чи не задосить? Залишати гарам-заде в руках юрюків теж не міг. Щастя, що вони показали цього Лжемуста-фу йому, а не відвезли тихцем яничарам. Ось тоді було б справжнє лихо. — Ну, — знетерпеливився Баязид, — чом же досі ніхто не розв'язав цього чоловіка? Іхтіяри караєвлі пояснили, що вони передають його достойному шах-заде в такому вигляді й стані, як придбали у племені тава, тобто зв'язаним, а вже справа його високості султанського сина, чи звеліти розв'язати гарам-заде, чи забрати зв'язаним. Баязид звелів своїм огланам звільнити від пут гарам-заде. І коли той став перед ним, сказав йому: — Тобі дадуть інший одяг. Простого оглана. І поїдеш зі мною. — До Стамбула? — спитав той. — Там видно буде. І забудь про те ім'я, що ти ним мав нахабство називатися. — А коли я справді Мустафа? Скільки разів ти бачив мене в Стамбулі і ніколи не мав сумніву в моїй справжності. Чом же тепер не віриш? — Хто ти? — вже тривожачись, тихо спитав його Баязид. — Я мав би вбити тебе ще там, у овечім загоні. — Але ти розв'язав мене і зробив добре діло. Бо коли я справді шах-заде Мустафа... — Хто ти? — знов перепитав Баязид. — Мустафа вбитий. Я сам бачив його тіло. — А коли вбили не того Мустафу? Хто може знати, де справжній, а де несправжній! — До султана прийшов справжній. Мав прийти. Чоловік засміявся. Голос, сміх — усе, як" у Мустафи. — Ти кажеш: мав прийти. А коли цього разу сталося інакше? Ніхто не знає, що навіть у свій гарем Мустафа ходив не завжди сам, часто посилаючи свого двійника, може, тому сплодив тільки одного сина. Баязид зрадів. Нарешті впало це слово: двійник! — То ти був двійником Мустафи? — Хто це може знати? А може, вбитий був моїм двійником? Але Баязид уже не відступався. — Як твоє справжнє ім'я? — Мустафа. — А до цього? — А до цього — не знаю. Забув. — Пригадай. Коли хочеш жити, пригадай. — Димитр. — Ти християнин? — Так само правовірний, як і ти. — Народився християнином? Де народився? — Це було давно. — Не так уже й давно, щоб забути. Де? — Під Серезом. — Грек? — Болгарин. Названий іменем святого Димитра з Солуня. — Хто тебе знайшов? — Взяли в девшірме. — А далі? — В Бейоглу серед аджемів побачив мене кизляр-ага. — Ібрагім? — Ні, чорний. Привів до валіде, показав їй. Тоді вночі відвезли мене в Ескі-серай, віддали Махідевран. — Ріс з Мустафою? Усі останні тридцять років? — Так. — Всього навчився разом з ним? — Мав час. Часто жартували ми з ним. З'являвся я замість нього. Обдурювали всіх. Тебе, шах-заде, так само кілька разів. Мустафа не наважувався обдурювати лише султана. — Смерті теж не обдурив. — Ніхто того не знає. Навіть я не знаю, кого вбито насправді: мене чи Мустафу? А хто ще може сказати па цім світі? — Не дратуй мене, бо я згадаю, що давно мав би тебе вбити. — А я хочу тебе розізлити, щоб довідатися про твої наміри щодо мене. Тільки в злі ми щирі, а не в добрі. Переконався ще раз у цьому з юрюками. Хотів сколотити їх проти султана — мені не повірили. Та й, видати з усього, Мустафа їм не потрібен. Голодранці вірять тільки голодранцям. — Мав би знати, кому ти потрібний, — обережно натякнув Баязид. — Яничарам? Боюся їх. Вони однаково легко люблять і вбивають. До того ж володіють звірячим чуттям. Завжди відчували, що я не Мустафа. Мовчали сторожко, загрозливо? і я знав, що чужий для них. Для юрюків теж чужий. Показали мені це досить одверто й щиро. — Для кого ж міг би стати своїм? — Хіба що для людей, серед яких колись народився. Мабуть, слід було б утікати туди одразу. — Тепер пізно, — сказав Баязид. — Якби я на тебе не натрапив, тоді все могло бути інакше. А так — не можу тебе відпустити. Доведеться везти тебе до Стамбула і повідомити султана. — А чи й не відпускай — просто дай мені змогу втекти. Знаю тебе: ти з синів Хасекі найдобріший. — Доброта тут ні до чого. Ти державний злочинець, я повинен одвезти тебе в Еді-куле. — Здасться, ти везеш до Стамбула свого мертвого брата? Як же можна везти мертвого і злочинця водночас? Хіба не великий гріх? Найліпше все ж дати мені змогу втекти. Буде спокійніше для всіх — і для мертвих, і для живих. — Сказав тобі: не можу. — Я втечу без допомоги, сам. Ти тільки не помічай цього. А коли помітиш, пошли погоню назад, бо ніхто ж не повірить, що я побіжу до Стамбула. — Що ти робитимеш, добравшись до рідних місць? — спитав Баязид. — А що маю робити? Спробую жити, хоч це й тяжко. Досі був не самим собою, мовби й не живим чоловіком, а тільки чужою тінню. Не знаю, чи мені вдасться жити, як усі люди. Коли ж справді вдасться, то, може, ще стану в пригоді й тобі, шах-заде. — Ну, навряд. Так вони поїхали далі, і Димитр був серед Баязидових огла-нів, двом з яких шах-заде звелів пильнувати за ним, але під час ловів коло Ісхаклу той зник разом із своїми охоронцями. Ганяючись за джейранами, ловці порозскакувалися па великі відстані, довго збиралися докупи, так що втечу виявлено тільки наступного дня. Чи то Димитр підмовив молодих огланів тікати разом з ним, чи знищив, чи купив свою волю за гроші, які потай дав йому Баязид, — ніхто того не знав. Баязид послав погоню, спрямувавши її назад, але погоня вернулася за тиждень, ніде не натрапивши на слід. Тоді шах-заде відправив до султана Сулеймана і гонця з листом, у якому описав пригоду з Лжемустафою, змовчавши про свої розмови з ним і про його походження. Робив це несвідомо свідомо, як багато чого в своєму житті, бо повністю успадкував характер своєї матері: був добродушний, трохи легковажний, веселий, як його мати в молодості, наївність і недбалість завжди переважали в нього над почуттям відповідальності й завбачливості. Чом би мав клопотатися тим дивним чоловіком? Забув про нього одразу, щойно написав султанові, лише згодом, прибувши до Стамбула, згадав випадково і переповів про двійника Мустафи своїй матері. ДИЯВОЛИ Цього разу султан забарився в поході найдовше за всі роки. Мовби хотів дати своїй улюбленій Хуррем якомога більше часу для втішання незалежністю й волею. Мабуть, і всі ті, хто оточував султаншу, дотримувалися такої думки, одні чимдуж догоджаючи їй, інші заздрячи, ще інші тяжко ненавидячи. її або й зневажаючи. Бо де це бачено, щоб жінці, та ще й чужинці, давати таку необмежену владу, таку силу і волю, од яких вона неминуче зледащіла б і розбестилася, навіть будучи святою. І ніхто не вмів побачити того, що було приховане і навіки мало бути приховане від усього світу: коли й справді мале Роксолана волю, то тільки для страждань, і що більшою волею могла користатися (і втішатися? — яке глумління!), то більші страждання очікували її в кожному дні прожитому і ще не прожитому. Щастя теж буває тягарем незносним. Налякана поштивість оточувала Роксолану повсюди, але не було ні любові, ні поваги, ні співчуття, її ніколи тут ніхто не любив, попервах тому, що була всім чужа, тоді через те, що всі були чужі їй, — ось так і мала жити серед страждань і невпоко-реності, ненависті й невдоволення, без любові й милосердя, завжди самотня, наодинці зі своєю долею. Сама у всьому світі — цього незмога уявити! Кинута між диких звірів, як Данило в рів з левами. Що врятувало її? Доля? Але навіть доля губить свою сліпу силу там, де гримлять гармати і ллється кров. Вже понад тридцять років Роксолана була свідком найбільших злочинів па землі, їхньою жертвою, а натовпам видавалося, що вона причина тих злочинів. Темний поговір ставив Хуррем над самим султаном, царство Сулеймапа звали «царством жінки». Османські хроністи писали про Хасекі: «Стала всемогутньою, а султан всього лиш звичайна лялька в її руках». І ніхто не знав, як хотілося Роксолані відмити руки від пролитої султаном крові, в якому розпачі була вона від тих незмивних слідів. Стояла, знесена над світом, самотня, мов храм на площі, як велика джамія, відкрита всім поглядам, беззахисна, безборонна, — видно з усіх боків і всім треба подобатися, приваблювати, впокорювати й перемагати своїм існуванням. Може, тому любила ходити до Айя-Софії, вибираючи час між двома денними молитвами, коли велетенський храм стояв порожній і таємничий, як віки, як історія, як усе життя. Не для зцілення душі ходила до Софії, ні! Не почувала себе винною ні перед людьми, ні перед богом, а коли вже й мала б що зцілювати, то хіба що своє тіло. Бо тіло щодалі вимагало більшої уваги й дбання. Зовні мовби й не змінювалося ніщо: була так само тоненька, зграбна, легка, як і тої ночі, коли приведено її з Ібрагімового дому до султанського гарему. Коли б збереглося вбрання, в якому тоді була, то вільно надягла б його на себе ще й сьогодні. Та. то тільки зовні, для ока стороннього лишалася такою, як і тридцять п'ять років тому. Сама ж відчувала, як руйнується її тіло десь у глибинах, непомітно, повільно, але невпинно, і ніяка сила не може запобігти тому жахливому руйнуванню. До тридцяти років не помічала віку, навіть не задумувалася над його існуванням. Народила шестеро дітей, а сама в душі ще лишалася дитиною теж. Сорок років зустріла з острахом, сприйняла, як перехід в інше життя, сповнене загроз прихованих, таємничо-незбагненних і тому стократно небезпечніших, ніж загрози явні, бо з тими бодай знаєш, як боротися. П'ятдесят років налетіли на неї мов орда — вгинається степ, дрижить небо, стогне простір і немає рятунку, немає втечища. П'ятдесятилітня жінка нагадує зів'яле осіннє листя: ще зберігає воно форму, пахне ще пронизливіше, ніж молоде, ще живе і хоче жити, але вже ніколи яв вернеться до нього весна, як річка не поверне своєї води, що витекла в море; як дощі не здіймуться більше в хмари, впавши на землю; як місяць не опуститься на землю, навіки вознесений па небо. Тому мало не половину її часу поглинало в Роксолани тіло. Годинами цілими могла сидіти в мармурових своїх купальнях, розглядала себе зусібіч у венеціанських дзеркалах, натиралася мазями, бальзамами, пробувала купелі, яких вживали колись єгипетські цариці, імператриці Риму, вавілонські богині; служителі таємничих східних культів, китайські імператори. Рятувалася від старіння, хапалася чимдуж за молодість, хотіла втримати її коло себе, не піддавалася рокам, всю владу свою кидала па відвойовування у жорстокого часу своєї молодості і, знесилена, вичерпана марною боротьбою, вимушена була визнавати себе переможеною і відступати. Як кораблі, що не припливають, як квіти, що не розквітають, як губи, що не поцілують, як діти, що ніколи не виростуть, — ось чим ставала тепер молодість для Роксолани. І не заплачеш, не поскаржишся нікому — ні людям, пі богові. Йшла до Софії, коли знесилювалася в боріннях з часом і з світом, і йшла не за милістю й милосердям, а щоб відчути велич і з новою силою стати на змагання з долею. Велич починалася там уже з майдану перед святинею, з майдану, який своєю безмежністю просто пригнічував людину. Жовтогаряча брила собору могутньо здіймалася до самого неба, заповнювала весь простір. Дев'ять монументальних дверей, чудово розділених заокругленнями стін, провадили до нутра святині. Безконечний випуклий карниз поєднував усі входи в гармонійну спокійну цілість, і тільки величезні імператорські двері, закриті шкіряною пурпуровою запоною, були мов виклик і загроза простому смертному. Султани, надаючи перевагу величі, сказати б, таємничій, не стали користуватися великими дверима, якими входили до Софії всі візантійські імператори, починаючи від Юстініана, при якому споруджено собор, і від Феодосія, що поклав широкі мармурові сходи перед головним входом, аж до останнього з них нещасного Констаитина Палеолога, затоптаного розшалілими кіньми Фатіхових зарізяк. У східній стіні Софії навпроти брами Великого палацу Фатіх звелів пробити вхід для султанів, а всередині святині поставлено для них коло стіни міхрабу мармурове підвищення на колонах, де й творили намази сам Фатіх і всі ті, хто успадковував його трон, — Баязид, Селім, Сулейман. Роксолана любила входити до собору крізь імператорські двері.Не затаювалася, не ховалася, йшла відкрито й вільно, легко ступаючи по високих мармурових сходах. Хай затаюються мерзенні євнухи, що простежують кожен її крок, самі намагаючись не попадати на очі султанші, заскакуючи до Софії поперед неї, зачаюючись там за стовпами й колонами. Кого стережуть? її від світу чи світ від неї? Того сонячного ранку вона приїхала на подвір'я Софії і, за своїм звичаєм, махнувши рукою супроводу, щоб ніхто не смів іти за нею, тихо пішла по кам'яних плитах. Дзюркотіла заспокійливо вода у великому круглому басейні з кам'яними лавками, на які сідали правовірні для омовень перед молитвою. Від бічних дверей служка, здіймаючи руки так, що оголювалися води щоразу з широких рукавів темного халата, відгадав набридливих голубій. Старий ходжа чистив віничком червоний килим, простелений перед головним входом. Голуби тріпотіли крильми біля самого обличчя у Роксолани, обвівали її хапливим вітром, сміливо падали до ніг, визбируючи невидимі крихти. Османи, завоювавши Царгород, знищили не тільки його люд і святиш, але навіть легенди, понавигадувавши легенд власних. Так виникла й легенда про голубів коло мечетей. Мовляв, султан Баязид купив у бідної вдови пару голубів і пустив їх у дворі своєї мечеті, спорудженої славетним Хайреддіном, який уперше застосував для прикрашення капітелей кам'яні сталактити і щільники. Відтоді, мовляв, голуби розплодилися біля всіх мечетей Стамбула. Так ніби до султанів не існувало ні цих птахів, ні оцього тріпотіння крил у кам'яному затишку нагрітих сонцем дворів і над дзюркітливою водою, проведеною в місто з довколишніх гір по древніх акведуках. Служка, здійнявши руки, щоб проганяти далі голубів, закляк, забачивши султаншу, ходжа мерщій заховав віничок за спину і низько вклонявся, поки Роксолана проходила повз нього. Ці люди не заважали їй — зливалися з мовчазною гармонійністю святині, з голубами, з небом і сонцем. З шанобливою поштивістю, не наважуючись навіть доглянути вслід, супроводжували султаншу покірливими поклонами, і вона на якусь мить ніби аж повірила, що ввійде до Софії сама, без нікого, і заховається там бодай на короткий час од всевидячих очей, загубиться в огромі мечеті так, що не знайде її навіть лиха доля. Переживала це відчуття щоразу, хоч і знала, що воно оманливе, що розіб'ється воно на друзки, щойно помине вона схиленого в поклоні ходжу, наблизиться до велетенського порталу — маленька піщинка в хаосі світобудови перед цими кам'яними масами, об які вже тисячі літ б'ються крики й шепоти перед цим велетенським кам'яним вухом бога, що слухає молитви, благання, скарги й прокльони і нічого не чує. Думала не про бога. І не про тих, від кого хотіла сховатися за товстими стінами Софії. Що вони їй? Навіть найчистіші її наміри витлумачують по-своєму, щоразу вишукуючи в них щось затаєне, мало не злочинне. Коли віддавала Сінану свої коштовності для забудови дільниці Аврет-базару, весь Стамбул загудів, що зробила те навмисне, щоб перешкодити Сулейманові відновити Фатіхів Ескі-серай, який згорів під час останньої великої пожежі. Мовляв, Сулейман, вбачаючи в тій пожежі руку бога, хотів відновити перший палац Завойовника і переселити туди весь гарем на чолі з Хуррем, замкнути її за височезними Фатіховими стінами, за які по зазирає -навіть сонце, а самому сховатися в Топкапи від її чарів. Коли й цього видалося замало, зродилися нові чутки. Нібито Сулейман хотів вибудувати для себе у Топкапи окремі покої, куди заборонено було б входити навіть Хуррем, але вона намовила його взятися нарешті за спорудження його мечеті Сулейманіє, і тепер Сінан вкладає в ту будову всі державні прибутки, а сам султан для поповнення державної скарбниці вимушений ось уже третій рік гибіти десь у кизилбашських землях. Вірний Гасан, хоч як страждав, дбайливо зносив їй усі чутки, вона приймала все добре й лихе зовні незворушно, іноді навіть розвеселено, а сама поволі наливалася отрутою і гіркотою. Не було нічого святого на сім світі і не відчувала ніяких святощів, входячи навіть до цього найбільшого храму, в якому поселився суворий аллах. Але поряд з ним і далі жили боги християнські, і, коли пильно вдивитися в глибоку півсферу абсиди, видно ніби крізь жовтогарячий туман постать з розпростертими руками, постать Оранти, Панагії, покровительки Царгорода, яка й далі живе, захована в тайниках великої церкви, і молиться за рід людський, як той священик, що увійшов у стіну, коли турки вдерлися до святині, і має вийти колись, щоб відправити службу за всіх настражданих. Роксолана знала, що за неї ніхто не молиться. І сама, здається, теж не молилася в душі. Хіба що била поклони та промовляла слова корану, але то не для себе, а для інших, для тих, що стежать за нею, наглядають, вивчають, вичікують: ану ж не так ступне, ану ж викаже себе, ану ж... Входила до цієї найбільшої в імперії мечеті, до цього житла аллахового, прикривала повіками очі, так ніби відчувала трепет побожності, а в самій розлунювалися слова найбільшого мусульманського богохульника Насимі, якого фанатики колись безжально вбили, може, саме за ці вірші: «Чи входжу я в мечеть, чи йду побіля храму, чи вбік я заверну, чи йду сміливо прямо, я думаю завжди, я вірю в те завжди, що бог — це кожен з нас, синів отця Адама». Про Насимі довідалася десять років тому, на перший погляд, цілком випадково, але коли згодом думала про цього поета і про випадок, який одкрив їй існування великого богоборця, зрозуміла, що це просто одна з тих подій, які неминуче мали статися. : Вже багато років лякала Роксолану ї)ї здатність всезнання, мало , не ясновидіння. Знання про все, що діялося в світі, про науки, мистецтва, таємні культи, про геніїв і єретиків, про вознесіння , й переслідування, падіння й кари, — все входило в неї мовби само по собі, промовляло таємничою мовою, якої вона ніколи не знала, але розуміла в якийсь незбагненний спосіб, так ніби приходили до неї з незнаних земель і незміримих відстаней щоразу нові вісники і помагали не тільки -все розуміти й знати, а ще й жити разом з усім. світом — бачити ті самі сни, радіти й плакати, народжуватися щоразу й страждати, долати перешкоди й гинути, заламувати руки у відчаї і виявляти незламну волю до життя. Воля до життя. Десять років тому султан звелів старому тезкіристу [77] Лятифі зібрати для нього все найліпше з османської поезії за всі віки. Лятифі на кілька місяців засів у старій книгозбірні султана Баязида, перегортав рукописи, шарудів папером, рипів каламом, бризкав чорнилом сам, гримав на підлеглих-язиджі, приділених йому для переписування. Невтішна в материнському горі після смерті Мехмеда, Роксолана металася тоді, не знаходячи собі місця від розпуки, ніхто ніколи не знав, чого забажає султанша, куди захоче піти або поїхати, — так опинилася вона в книгозбірні Баязида, не давши ні часу, ні змоги наляканому Лятифі зникнути з-перед очей. Розсипаючи рукописи, загортаючись у свій широкий темний халат, старий схиляв негнучке кістляве тіло в низькому поклоні, намагався непомітно просунутися до виходу, вислизнути з приміщення, щоб не накликати на себе високого гніву, але Роксолана показала йому рукою на його місце, сама підійшла до старого, ласкаво привіталася, спитала, як просувається його робота. — Я знаю, що його величність султан доручив вам укласти тезкіре славетних османських поетів «Мешахір-уш шуара», — сказала вона, — і мене теж цікавить ваша благословенна робота. Лятифі приклав пальця собі до ока — жест, що мав означати: «Ваші бажання для мене дорожчі від мого ока». Тоді став перелічувати поетів, яких він уже вніс у свою тезкіре, — Румі, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман Челебія, автор божественного «Мевлюда»... — Але я, нікчемний раб Всевишнього, зіткнувся з деякими труднощами, ваша величність, хай дарує аллах вам щасливі й довгі дні. Роксолана усміхнулася. — Я думала, труднощі бувають тільки в поетів, коли вони складають свої пісні, — сказала вона. — Моя султаншо, — вклонився Лятифі, — над поетами тільки бог, а наді мною великий султан, хай подовжаться його дні і хай його могуття розіллється на всі чотири сторони світу. Султан же заклопотаний високими державними справами й законами. Чи ж смію я турбувати його своїми дрібними клопотами? Вона хотіла сказати: можеш спитати в мене, я передам султанові. Але суто жіноча цікавість штовхнула її поговорити з цим старим мудрецем докладніше. Звелівши принести солодощі й напої, Роксолана примусила Лятифі сісти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже переписані розділи тезкіре, тоді ласкаво спитала: — То в чому ж ваші труднощі, шановний і предмудрий Лятифі? — Ваша величність, — сполошився старий, — чи ж смію? — Коли султанша питає, треба відповідати, — грайливо погрозила вона йому пальчиком. Лятифі зітхнув. — Коли я брався за цю справу, то все здавалося таким простим. Тепер сумніви шматують мою старечу душу, розум скаламутився, розгубленість запанувала в серці, від першого й до останнього намазу, бесідуючи з аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкіре, кого вписувати для найясніших очей великого султана, кого вибирати, допитуюсь і не маю відповіді. Роксолана навіть не здивувалася. — Кого включати? Хіба не ясно? Всіх великих! — Моя султаншо, — молитовне склав худі свої долоні Лятифі, — а хто великий? — Той, хто славний. Тоді старий тезкірист і назвав ім'я Насимі. — Хто це? — спитала Роксолана. — Я ніколи не чула його імені. — Я вчинив гріх, потривоживши ваш царствений слух цим іменем. Цей чоловік був боговідступник. — Тоді навіщо ж?.. — Але й великий поет, — квапливо додав Лятифі. — В чому його боговідступництво? — Він ставив людину вище від бога. — А в чому його велич? — В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезіях. У нього є такі вірші: О ти, хто називає камені й землю перлами, Хіба людина в своїй привабливості — не перлина? О ти, що прагнеш досконалості, дбай про душевну красу. Душевна досконалість в людині — хіба не перлина? І ще багато подібних віршів. — Чому я ніде не зустрічала його поезій? — поспитала Роксолана. — Вони не проникають у палаци, хоч увесь простір наповнений їхньою музикою. — Десь вони є записані? — Так, ваша величність. При султані Баязиді Ахмед Хараві почерком талік переписав увесь диван Насимі. Я знайшов рукопис у цій книгозбірні. — Чому ж ніколи не давали мені тут читати цих поезій? Мені здавалося, що я перечитала всіх поетів. — Моя султаншо, вам давали тільки рукописи, загорнуті в шовк, себто найцінніші. Диван Насимі зберігався незагорнений, як усе безвартісне. — Але ж ви стверджуєте, що він великий поет? — Моя султаншо, ви можете переконатися в цьому, коли дозволите вашому рабові Лятифі прочитати бодай один вірш Насимі від початку до кінця. — Читайте, — звеліла вона. Старий став читати таке, від чого здригнулася Роксоланина душа. Ніколи не чула вона таких віршів і навіть у гадці не мала, що людина може написати щось подібне: В мені живуть обидва світи, та я в світах цих не вміщусь. Я суть, та місця я не маю і в сутності я не вміщусь. Все те, що є, було і буде, в мені вже втілилось давно. Не жди пояснень, йди за мною, — в поясненнях я не вміщусь. Для мене всесвіт — передвісник, твого життя — початок я. Мене впізнаєш ти в цих знаках, та я і в знаках не вміщусь. Ні сумнів, ані здогад істин нікому ще не принесли. Хто ж істину відкрив, той знає, що в здогадах я не вміщусь. Ти вглянься в образ мій і спробуй збагнути тайнощі мої. Хоч поєднав я душу з тілом — в душі і в тілі не вміщусь. Я перл безцінний, міст коштовний, я путь блаженства в райський сад. Та знайте, що з моїм багатством я і в раю вже не вміщусь. Усіх скарбів скарб найдорожчий, я очевидність всіх світів. Я джерело багатств найбільших, в морях і надрах не вміщусь. В безмежній величі лишаюсь людиною, Адамом я. Усіх світів я сотворіння, хоч в сотворінні не вміщусь. Усі часи в мені й століття, душа і світ — усе це я. Та чи не дивно всім вам буде, що навіть в них я не вміщусь. Я дерево в вогні, я камінь, що досягнув аж до небес. Ти полум'ям моїм милуйся, бо в полум'ї я по вміщусь. Солодкий сон я, місяць, сонце, я душу й дихання даю. Та навіть в диханні солодкім цілком ніколи не вміщусь. Я атом речовин, я сонце, я шість сторін землі всії. Мерщій поглянь на мою ясність, бо в ясності я не вміщусь. Старий і вічно молодий я, я туго напнутий, як лук. Я влада, вічності принада, та в вічності я не вміщусь. Хоча сьогодні Насимі я, я хасиміт і корейшит ', Від власної я менший слави, та я і в славі не вміщусь. Лятифі задихався, поки читав вірш. Роксолана підсунула йому чашу з шербетом. — Яка доля Насимі? — Його вбито за віровідступництво, ваша величність. — Коли і як? —Сто тридцять років тому в Халебі. Про смерть Насимі розповідається в арабському джерелі «Кунуз-аз-захаб». Там говориться, що Насимі був страчений в часи правителя Халеба Яшбека. В той рік у Дар-уль-адлі — в палаці правосуддя, в присутності шейха Ібн Хатіба ал-Насирі і намісника верховного кадія шейха Ізуддіна аль-Ханбалі розглядалася справа про Алі аль-Насимі, який збив з путі істини деяких безумців, і вони в єресі і безбожності підкорилися йому. Про це повідомив кадіям І богословам города якийсь Ібн аль-Шангаш Алханафі. Суддя сказав донощику: «Коли це брехня, ти заслуговуєш смерті. Доведи, що сказане тобою про Насимі правда, і я не страчу тебе». Насимі промовив: «Келме-і-шахадет», себто заприсягнувся, що мовитиме правду, і заперечив усе те, що про нього казали. Але в цей час з'явився шейх Шихабуддін Ібн Хілал. Зайнявши почесне місце в меджлісі, він заявив: «Насимі безбожник і повинен бути страчений, навіть коли захоче покаятися». І опитав: «Чому ж не страчуєте?» Аль-Малікі відповів запитанням: «А ти напишеш вирок власноручно?» Той відповів: «Так». І негайно написав вирок, з яким тут і ознайомив присутніх. Але вони з ним не погодилися. Аль-Малікі заперечив: «Кадії і богослови не згодні з тобою. Як я можу його стратити тільки на підставі твоїх слів?» Яшбек сказав: «Я його не страчу.. Султан звелів ознайомити його з цією справою. Почекаємо наказу султана». Так меджліс розійшовся, а Насимі лишився в темниці. Про справу Насимі доповіли султану Єгипту Муайяду, від якого прийшов наказ ще жорстокіший, ніж очікували судді. Султан звелів зідрати з Насимі шкіру і його тіло виставити на сім днів у Халебі, окрім того, відрубати йому руки й ноги і відіслати Алібеку Ібн Зульгадару і його братові Насруддіну, яких Насимі теж збив з пуття своїми віршами. Так і зроблено. Автор «Кунузаз-захаб» пише, що хоч Насимі був гяуром і боговідступником-муехідом, але, боронь боже, кажуть, що в нього були тонкі вірші. — Отже, навіть його кати не мали сумніву в його величі? — В цьому немає сумніву, моя султаншо. Але чи можна вважати його османцем? Він походив з Шемахи. Це азербайджанська земля, і люди, які на ній живуть, називають її «вогняною», бо там у багатьох місцях з надр пробивається на поверхню вогонь, і ніхто не може сказати, коли це почалося, чому так діється і коли буде цьому кінець. В долинах між гір рясні сади й виноградники, гранатові 'й горіхові гаї, а міста завжди славилися ремісниками такими вмілими, що з ними не могли зрівнятися навіть мудрі вірмени. В тій землі народився незрівнянний Нізамі і ще безліч поетів. Може, народжувалися вони для того, щоб славити багатство й красу своєї землі, а може, щоб плакати над її долею, бо багатство завжди приваблює нападників. Так сталося й з Азербайджаном. У часи Насимі його земля стала здобиччю жорстокого Тімура. Все зламав і понищив володар світу, але дух людський виявився дужчим за силу зброї. Тебрізький поет і філософ Фазлулах Наїмі, мовби заперечуючи Ненависть, яка панує в світі, написав кілька книг про велич людини, серед них книгу любові «Махаббат-наме», де ставив людину на місце бога. Учні Фазлулаха звали себе хуруфітами. — Я чула про хуруфітів, — зауважила Роксолана. — Хуруфітом став і Насимі. Він звався Імадеддіном, а взяв собі ймення Насимі, по-арабськи «душа», «ніжний вітерець». Означати мало — чоловік сердечний, душевний. Фазлулаха за наказом Міраншаха, Тімурового сина, було страчено, його учні розійшлися по світу переслідувані. Насимі теж вимушений був .утікати з рідних місць. Багато років, під чужим іменем, вдаючи з себе то погонича верблюдів у каравані, то купця, мандрував він по османських городах, був у Іраку, Сірії, бідував тяжко, не мав притулку й спокою, але скрізь ніс своє слово, яким прославляв людину. В Халебі спостигла його нелюдська смерть, але й умираючи, він уперто повторював: «Аналхагг!» — «Я істина, я бог!» Багато легенд складено про цього поета. В одній з них, зітканій мовби із сліз, любові й горя, розповідається, ніби Насимі на ранок після страти вийшов живий з усіх семи брам Халеба, з зідраною з нього шкірою в руках, промовляючи: «Дивись на нещасного ашика[78]: з нього шкіру здирають, а він не пличе!» — Хіба така мужність не може запалювати османський дух? — спитала султанша. — Стало вже звичаєм не вимовляти його імені серед правовірних, ваша величність. — Хіба ніхто з правовірних не захоплювався поезіями Насимі? — Від них був у захваті великий Алі-Шир Неваї, а незрівнянний Фізулі, якому падишах Сулейман, вступивши в Багдад, дарував берат [79], навіть наважується писати назіре на газелі Насимі. В поезіях самого Насимі зустрічаються імена великих поетів і вчених Сходу — Алі Ібн Сіни, Хагані, Нізамі, Фелекі, Халладж Мансура, Шейха Махмуда Шабустарі, Овхаді Марагінського. І він знов прочитав вірші: Я — той, що прямує до висот захмарних, Мій посох там, де сяє зоряна колія. Ти, о розумнику, не блукай у віках. Я суть минулого й майбутнього і його суддя. — Син Сходу має належати Сходу, — промовила роздумливо султанша. — Хіба не можна змінити звичай, коли він застарів? — А що скаже великий султан на мою зухвалість? — боязко спитав Лятифі. — Ви піднесете своє тезкіре мені, а вже я піднесу його падишаху. Так найбільший єретик ісламу знайшов своє прощення в царстві найвеличнішого з султанів лиш завдяки зусиллям і сміливості слабої жінки, бо жінка ця намагалася служити істині, а хіба ж істина — не бог усіх єретиків? Тепер, пишучи листи своїй Хуррем з надто затяжного походу проти шаха Тахмаспа, Сулейман щоразу пересипав їх рядками,, які вона легко впізнавала: «З вітром шли пахощі свого волосся щоранку», «Вітер од пахощів твого волосся став запашним». І вона теж відповідала йому словами Насимі: «Жадаю зустрічі, о живе джерело, прийди! Не спалюй мене в розлуці, прийди, душе моя, прийди!» Писала, ще не знаючи, що тіло її наймолодшого сина в сумному поході наближається до Стамбула. Баязид ніс брата повільно, метався десь серед мертвих пустельних анатолійських пагорбів і падолів, заточував дивні кола, всіляко відтягуючи жахливу мить, коли його мати, султанша Хуррем Хасекі, побачить, нарешті, те, що має побачити, і заломить тонкі руки над мертвим сином своїм, тепер уже третім. Вона повинна була коли й не забачити здаля той розпачливий похід Баязида з тілом Джихангіра, то бодай відчути на відстані, ще того дня, коли найменший син її востаннє розпачливо скинув догори свої тонкі, як і в матері, руки і червоно-сині звірі проковтнули його серце. Не відчула нічого, мабуть, тому, що вже й у самої почало вмирати серце, з кожною смертю вмирала й частка її самої, вмирала разом із своїми синами, а ліпше б відмирала частками ця нелюдська імперія, в якій вона стала султаншею. Сулейманові написала: «Аллах покарав нас за те, що ми не любили Джихангіра. Ріс забутий нами, мало не зневажений, а коли вмер, то виявилося, що він найдорожчий». Він знав, що втішити Хуррем не зможе нічим, але вперто допитувався, що б міг для неї зробити. Ішов далі й далі в землю шаха Тахмаспа, полишав по собі руїни й смерть. В листах про це не писав. Коли й згадував узяті городи й місцевості, то виходило щоразу так, ніби прийшов туди лише щоб уклонитися пам'яті того чи іншого великого поета, якими так славні землі кизилбашів. Назвати це блюзнірством ніхто не міг, навіть Роксолана удавала, що вірить султанові, надто що час і відстані помагали їй приховувати справжні почуття. А султан, сплюндрувавши Вірменію, яку перед тим три роки витоптували війська шаха Тахмаспа, перейшов через гори, прямуючи в долину Кури, де серед широкої рівнини стояв тисячолітній город Гянджа. Те, що лишилося за гірськими хребтами, Сулеймана не цікавило. Не чув стогонів, не бачив сліз, дим пожеж, не проникав у його розкішний шовковий намет, його старі очі не вчитувалися в гіркі рядки вірменських іштакаранів [80], в яких писалося: «Цього літа написано святу книгу в гіркий і тяжкий час, бо в гіркоту й печаль повержений багатостраждальний вірменський народ. Щороку нові й нові біди падають на вірменський народ: голод, меч, полонення, смерть, землетруси». Сулейман стояв перед Гянджею, дивився на її високі червонясті стіни, на неприступні башти, на гігантські чинари, що здіймалися над мурами, баштами й домами города, мов зелені донебесні шатра, і вельми дивувався, що цей город досі цілий, що не став він здобиччю ні шахського війська, ні безжальної османської сили. Безмежні виноградники довкола Гянджі й поля, що родили сам-сімсот, були витоптані султанським військом в один день, вікові горіхові дерева порубано для вогнищ, на яких готувався плов для яничарів, річку Гянджа-чай перегороджено, щоб лишити оточений город без води. Сулейман послав глашатаїв до стін Гянджі з вимогою впустити його в місто без спротиву, бо він прийшов, щоб вклонитися пам'яті великого Нізамі, який прожив усе життя в Гянджі й там був похований. Гянджинці не відчинили воріт перед султаном. Не вірили в таке злочинне поклоніння їхньому генієві, бо хто ж приходить до Нізамі з тисячними ордами, які витоптують усе живе довкола? Не пробували відкупитися шовками, якими славилися їхні ремісники, бо вже робили те колись при монголах, але однаково не порятували свого прекрасного міста. Султан скликав диван, і на дивані йому розповіли про те, як Гянджа захищалася колись від Тімура. Воїни вийшли з города і стали перед його стінами. Билися, поки за ними не впали стіни. Тоді вони перейшли до своїх домів, сховали в них жінок, дітей і старих і все запалили. Самі ж упали мертвими коло рідних порогів, нікого не давши в руки ворогу. Тоді над понищеною Гянджею височів тільки мавзолей Нізамі та здіймалася на далекому обрії пощерблена гора Алхарак, вершина якої колись відкололася під час землетрусу й, загородивши ущелину, дала початок перлині цих місць — озеру Гей-Гйоль. Відтоді гянджинці не перестають повторювати: «Навіть мертвим нам належить Нізамі неподільно». Коли Сулейману розповіли цю легенду, він проказав рядки з Нізамі: Хто наважиться стояти перед генієм твоїм? Хай осліпне той під сяєвом твоїм! І похмуро махнув рукою над рівниною, на якій лежала прекрасна Гянджа з її мечетями, медресе, ринками, славетними рядами ремісників, буйними чинарами, подібних до яких, мабуть, не було ніде в світі, з горіховими й гранатовими садами, тихими вуличками і дзюркотом прозорої води. І город за три дні був зметений з лиця землі, спалений, поруйнований, потоптаний султанськими слонами. Тільки округло здіймався над руйновищами мавзолей Нізамі, мов кам'яний палець долі, що вперто вказує на небо, але ніколи не відривається від землі, з якої виріс. Султан поїхав до мавзолею. Там уже поставлено було для нього похідний шовковий намет, устелено землю килимами, коло яких, не сміючи ступати туди, зібралися вельможі, імами, улеми, поети, мудреці. — Хай лунають тут тільки вірші великого Нізамі, — сказав Сулейман. — І хай віднині завжди буде так. Тут ніщо не може існувати, крім величі Нізамі. Для султана й гостей було розіграно «Сказання слов'янської княжни» з «Семи красунь» Нізамі, і Сулейман вельми втішився цим, щедро обдарував читців і побажав провести ніч коло Нізамі. І тої ночі написав Хуррем про все це, навівши в листі рядки з Нізамі про слов'янську княжну: Бо вона в усіх науках господинею була, Розумом крилатим здивувати будь-кого могла. Всі глибини руху тіл небесних осягла, Таїну таїн арканом думки сповила. «Хіба я? то не про мою безцінну Хуррем сказано у великого Нізамі!» — вигукував султан. Удосвіта, коли він вийшов з намету, щоб дихнути росою, його спокій порушила якась колотнеча серед бостанджіїв. Султан спитав, що там сталося. Чауш доповів: затримано якогось обідранця, що не знати як проник на віслюкові крізь усі рубежі охорони й опинився мало не коло намету його величності. — Приведіть його сюди, — звелів Сулейман. Бостанджії поставили перед султаном невисокого гологрудого чоловіка, досить пошарпаного, з наполовину вискубаною борідкою, в пошматованому одязі, але з очима роззухваленими й непокірними. — Хто ти? — спитав султан. Чоловік мав би впасти на коліна і їсти землю, благаючи пощади, але він стояв і сміливо дивився завойовникові у вічі. Відповідати теж не квапився. А коли відповів, то коротко, одним словом: — Каймакчі. — Як смів сюди проникнути? — знов спитав Сулейман. Тоді чоловік заговорив гаряче, швидко, майже сердито. Він каймакчі. Хто знає, що це таке, той знає, а хто не знає, той ніколи й не знатиме, бо тільки в Гянджі вміють робити справжній каймак і тільки тут його належно цінують. Цілу ніч він кип'ятить буйволяче молоко, знімає з нього жирні шкуринки, розстеляє їх, накладає одна на одну, щоб удосвіта в особливому посуді привезти в город, де в нього є постійні покупці, як вони є в кожного гянджинського каймакчі, бо гянджинці ось уже тисячу років щоранку після першого намазу споживають свій неповторний каймак, і ніяка сила не завадить їм це робити. — Але ж немає ні Гянджі, ні гянджинців! — мимоволі озирнувся на поруйнований город султан. Чоловік не збентежився анітрохи. — Коли є мій каймак, будуть і гянджинці, — твердо мовив він. Султанські дурбаші покірливо поглядали на Сулеймана, ждучи його поруху, щоб умить обезглавити цього нахабного чоловіка. Але султан несподівано сказав: — Відпустіть його. І дописав у своєму листі до Хуррем про те, як помилував він дивного каймакчі. Її серця не зворушив той лист. Ні похвала її гідностям, висловлена рядками з Нізамі, ні султанське милосердя. Якби він був так само милосердний до її синів і до неї самої! Він і його бог. То хто ж панував над її долею? Бог? Але чом він був такий немилосердний? Диявол? Але навіщо він дав їй вознестися? Люди? Вони заважали всім силам добрим і злим і робили це нерозумно й злочинно. Ангели? їх вона ніколи не бачила і не вірила, що існують. Тоді що ж лишалося? Випадок? Ні, вона сама, її воля, її відчай. Примха долі? Султан ішов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили своїх дітей і могили свого народу. Неминучість, від якої вона хотіла порятуватися, навіть помінявши віру, ніби султанський одяг і прикраси, які вона міняє по п'ять і по десять разів на день. А чого досягла? Нікуди не подінешся, не втечеш од своїх початків, від витоків, бо людина починається, як ріка, але від води різниться тим, що мав пам'ять — цю найбільшу насолоду, але й найтяжчу муку водночас. 'Може, й до Софії ходила, щоб порятуватися від спогадів, сховатися серед величі й святощів. Ішла сюди вперто, несла свою самотність, хоч і знала, що Софія не ховає від просторів землі й неба, від вітру й хмар, від дзюркоту вод і людських голосів, від клекотання крові й тихих смертей, — тут усе ніби продовжується, згущається, набуває ще більшої сили, але все це для тіла, а не для душі; бо душа все ж знаходить тут бодай короткий опочинок і ремствує, коли її знов пробують відкинути в пережите, не хоче безумного повернення в минуле, де юрмляться примари й переборені страхи, безтілесні, з'їдені іржею часу, але однаково й досі жадібні, з роззявленими зажерливо пащеками в очікуванні нових жертв. Вона не хотіла давати більше жертв і знала, що доведеться їх давати знову й знову, бо що таке все її життя, як не суцільна жертва? Могутні промені світла текли скісно на велетенський червоний килим, простелений у мечеті. На міхрабі сяяли зеленим, жовтим, блакитним, рожевим, бірюзовим вітражі. Все тут було знайоме і все таке незвичайне, ніби бачила вперше. Безмежний простір всередині святині. Чотири головні стовпи утворюють славетний чотирикутник, на який покладено вгорі арки з критими кутами. Купол тримається на тих арках, нависає над мечеттю божественною сферою. Ритм заокруглень підноситься вище й вище, охоплює тебе непереможно й піднімав в центральну сферу, широку, як баня зоряного неба, як саме творіння. Бічні нави й абсиди відділені від центрального простору шістнадцятьма колонами з зеленого крапчастого мармуру. На одній з них — слід від копита Фатіхового коня високо над підлогою, ще вище, майже на недосяжній височині, слід від руки Завойовника і косий шрам на колоні, як стверджують імами, слід від удару Фатіхової шаблі. Що то за кінь був, що лишив слід від свого копита на мармурі, і що за рука і з якої сталі шабля — чи правда, чи вигадка, хіба не однаково? Може, церква була так завалена трупами, що Фатіх їхав по них мало не попід склепінням, а жорстокий і немилосердний до всього сущого був такий, що рубав навіть камінь? Яке їй тепер до всього того діло? Поволі йшла по червоному, як кров, безмежному килиму, щулилася боязко від лавин світла, що падали згори з такою силою, ніби заповзялися знищити і все живе в храмі й самий храм, блукала навмання, майже з заплющеними очима, натикалася на могутні чотиригранні стовпи, йшла далі, обходила зелені колони й поставлені в глибині абсид червоні порфірові. Якої барви її спогади? Коли Гасан повернувся після своєї другої подорожі до польського короля, він говорив тільки про барви. Так ніби наслано було на чоловіка. Султанша ждала, що скаже її посланник про перемови з Зигмунтом Августом, а Гасан бурмотів про якісь сапфіри, які міняють свій колір при заході сонця, про діаманти й смарагди, що сяють навіть у темряві, про барву золота і світіння срібла в королівському скарбці. — До чого це ти? — перебила Гасана Хасекі. Але він уперто повертався до того, як сам каштелян краківський за велінням короля цілий тиждень показував йому замки, обставу, гобелени й клейноти коронні, і справді було там на що поглянути, бачив він усі п'ять золотих королівських корон, яблука, берла, шати коронаційні, трони, безліч хрестів, аксельбантів коштовних, ланцюгів, ношень дорогоцінних, перснів, мечів, щабель, пасів, збруї, шишаків, штурмаків, стилетів, пугіналів, пуклерів, шкатул, тарелів, злотогловів, коберців. Вона все ж урвала той безглуздий перелік і спитала, чи сказав він королеві все те, що вона веліла. — Моя султаншо, — сказав Гасан, — король показував мені всі свої скарби. Вона гнівно змружила очі. — І все? — Ваша величність, король убитий горем. — Горем? Яким? Від чого? — Вмерла його кохана жона королева Барбара, і світ для нього потьмарився. — Від чого ж вона вмерла? — тихо спитала Роксолана, в якій ця звістка відбилася болем, так ніби йшлося про її власну смерть. Бо ж так багато спільного було в неї з тою Барбарою Радзівілл, хіба що більше мук і більше величі, сумнівність якої знана тільки їй самій. А Барбара вмерла, власне, й не зазнавши справжньої величі, не маючи для того достатньо часу, бо для всього, виявляється, потрібен час. — Якась загадкова хвороба. Ніхто й не знає. Хоч злоріки сичать, що вмерла від того, чим грішила. Король не відходив від неї кілька місяців, на руках у нього й померла. Тепер невтішний у своєму горі. Хотів бодай мені дати якусь розраду і ото велів показувати клейноти та добра свої. Ще в нього тепер сила на півночі появилася. Великий князь московський Іван назвався царем і домагається, щоб король визнав за ним той сан, а король затявся. Шлють послів один до одного, борюкаються за те слово, як малі діти, так ніби неоднаково, хто як називається. Важить не назва, а сила. Сила ж у московського царя, кажуть, зродилася така, як грізний вітер, —усе змітає. Шах Тахмасп послав Іванові в дарунок слона, і коли ту тварюку поставили перед троном молодого царя, то цар запрагнув, щоб слон вклонився йому, а слон як стояв, так і стояв. То цар, розпалившись, звелів порубати звірину на дрібненькі кавалки і розкидати навсібіч. Ось тепер королеві й поподумай. З одного боку, султан, а з другого, — цар. А він посередині, та ще й У горі. Вона не спитала навіть Гасана, чи не заїхав він по дорозі до Рогатина. Кволо махнула йому рукою, відпускаючи, хотіла зостатися наодинці зі спогадами, які зродилися від самого вигляду Гасанового, від його мови, а може, від тих вітрів, які приніс у складках свого одягу. Згадувалося все тільки велике: великі дощі, великі вітри, великі сніги. Тільки спеки, здається, ніколи великої не було в її дитинстві. А ще цілі хмари птаства, журавлі над весняною хатою і лелеки, які прилітали з-під сонця, вибираючи найтепліші дні весни. Гніздилися на хаті в Теребушків. І яке ж те все було болючо-близьке й незабутнє: і клекотнява лелек на хаті в Теребушків, і сині блискавиці ластівок у надвечір'ї, і скрип журавля над колодязем, і золотий пил від череди, що повертається з пасовиська через Львівську браму, і ліниве бомкання дзвонів у церквах Богородиці й Святого духа. Чомусь згадалося ще, як повісився Савка з ринку. Качав у склепах бочки, скільки його й знали, все тягав ті бочки, а тоді взяв і повісився. Від образи. Хазяїн нагримав на нього, обізвав бидлом, і горда душа Савчина не витримала. Взяв шматок сириці, пішов уночі в ліс, довго блукав там, поки вибрав розлогого дуба на узліссі, й на нижній гілці повісився. Тоді було страшно, жаліла нещасного Савку, а тепер згадала і позаздрила його твердості. Смертю власною зміг перемогти кривду. А вона живе серед переможців, які розплачуються за свої перемоги тільки смертями чужими. Нагадують тих могильників, що живуть на Еюбі. За півгодини викопують могилу, летить сухе жовте груддя, каміння, і вже чоловіка немає, тільки камінь в узголів'ї, а вбивці живуть далі, величаються й красуються, прекрасні для самих себе і зловісні для всього світу. Падає тінь від них тяжка, як свинець, накриває і її, і люди проходять повз неї, як тіні, — ні запам'ятовуються, ні згадуються, і забуваються навіть ті, яких бачила вчора або й годину тому. І навіть дивно стає, як може ще в ній зберігатися якась пам'ять, як може вона бути обтяжена життям дотеперішнім і сягати аж у дитинство. Нагадувала сама собі казкового птаха шебавіза, що вночі, звісившись униз головою, стогне, тужачи по дню, а вдень не може дочекатися ночі, щоб знову віддатися своїй тузі. Рвалася душею до минулого, а сама вгрузла по саму шию в цьому житті, ранила своє тіло. Світ понурого султанства. Суцільні гостряки вершив, бездонні урвища, пишні ями нічного зла. Слугувала нічному злу, була його полонянкою, рабинею, хоч здавалося іноді, що служить красі, стоїть над нею так само, як султан стоїть над своїми яничарами й гарматами. Що її зв'язувало з Сулейманом? Страх, залежність, доля, бог? Чи тільки сини? Людей об'єднують забобони, а хвилюють тільки пристрасті, її пристрастю були її діти, її сини. Тепер уже три з них лежать у глиняній стамбульській землі, покояться в розкішних гробницях коло розкішної мечеті, поставленої в пам'ять про них, може, ліпше було і їй лягти з ними і не мучитися більше? Однаково ж минулого вже не повернеш, а майбутнє від тебе не залежить. В минулому горе, таємничість і незбагненність, а в майбутньому — ще більша таємничість і загрозливість, якої не здолає і щонайбільший розум. Розум тільки тоді стає твоєю зброєю, коли знаєш ворога, якого маєш здолати, бо й життя, власне, це не що інше, як уміння розпізнати ворога і перемогти його, знищити, запанувавши над ним. Але смерть не той ворог, якого можна перемогти. Шість разів нахиляла Роксолана будучину до своїх дітей, мов гілку дерева життя, а вже тричі виприсала та гілка, і лишалася молода вельможна жінка, мов жебрачка на паперті в лахмітті марних надій і невисловлених скарг, приречена лиш споглядати і ждати нових смертей. Імами вчать, що страждання — вищий дарунок аллаха. Люди, які жертвують усім для інших, творять святу справу. А ті, хто приймав ці жертви, чи творять вони щось святе? І хто вона після всього того, що сталося з нею в житті, і що зробила вона незалежно від своєї волі, а що зробила свідомо, з намірами обдуманими? Султан поводився з нею, як з рабинею, як з коханкою, тоді — як з султаншею, тепер уже мовби із святою, бо нещирість у їхніх взаєминах, в розлуках і листах сягнула крайніх меж. Він перелічував їй своїх вигаданих ворогів, нищачи мирний люд, а вона вдавала, що вірить кожному його слову, і писала Сулейманові: «Що більше буде ворогів, мій падишаху, то більше їх стане поживою для мусульманського меча. Присягаюся золотими сандаліями, що так само радітиму Вашим великим перемогам, які даруватиме Вам аллах, як зраділа тоді, коли Ви, сяйво моїх очей, з раби зробили мене своєю жоною». Раби найбільш ображаються, коли нагадують їм про їхнє рабство. Воліють жити в самозасліпленні і готові навіть знищити того, хто захоче їм відкрити очі. В ній жили дві сили — одна рвала дух до воді й самопожертви в ім'я чогось великого, а Друга пригинала до землі, до нікчемності й рабського пониження, і та друга весь час зраджувала першу, і Роксолана ненавиділа ту силу і саму себе за те, Що дає притулок у своїй душі почуттям низьким і підлим. Земля встелена людськими трупами, а вона пишається з того, що сидить на троні поряд з найбільшим убивцею і ще й припадає йому до ніг.. А мала б поєднати свій голос з голосами замучених, знедолених, убитих, кинутих між ворогів, разом з ними кинути в обличчя світові страшну скаргу болю, і хай би світ здригнувся від тої скарги і вжахнувся від проклять! На чужині, без вітчизни, гноблені й уярмлені, блукаємо й поневіряємося, не маючи ніякої утіхи, крім надії, ніякої покрепи для душі, крім гніву й болю, ніяких сподівань, крім жадоби відплати. Зійдемо до могил, наповнених кістьми замучених, струснемо ними, розбудимо великих мерців і малих, поставимо їх перед світом німими свідками наших нещасть, нашого горя і наших терпінь. . А вона прислухалася лиш до власних терпінь, чула тільки свій голос, виборювала волю для самої себе, а коли вознеслася, то розпочала безглузду змаганину з часом, намагаючись затримати свою молодість, вірячи, що тільки там — чистота й незатьмареність. І лиш коли зрозуміла, що не затримає свого віку, що час безжально руйнуватиме її далі, що від неї вимагатиметься більше і більше жертв, знову вчепилася серцем за далеку ріднизну, за свою землю, яка лежала молода й зелена, і єдино вона могла дарувати їй і вічність, і вспокоєння від усіх підступів і злочинів. Як помогти своїй землі й чим? Іноді зринала божевільна думка, що земля її мала б мир і спокій, якби загорнув її султан у свої володіння, взяв під свою тяжку руку і хоч би й погнобив, але захистив би від шарпання і плюндрувань, яких зазнавала протягом усієї своєї історії. Кликала Гасана, допитувалася: — Чому султани досі не захопили нашої землі? Чом? Шарпають кримчаками, плюндрують, витоптують, хапають людей у ясир, продають у рабство, а в свою імперію не беруть. Чом? — Ваша величність, —уникав її погляду Гасан, —хіба ж я знаю? Може, занадто пісна земля наша для султанів? — Що ти мовиш таке, попіл тобі на уста! Хіба ж наша земля не найжирніша в світі? Де ти бачив такі степи і такі чорноземи, такі пшениці й трави, і стільки птаства, й звіра, і риби у водах, і сонця над головою? — А може, заважка вона для них? Бояться, що не втримають у руках? — Жадібність і зажерливість ніколи не знають міри. — Тоді й не знаю вже, моя султаншо. — Ти ж їздив туди і раз, і вдруге, й утретє. Посилала тебе. Бачив усе. Розпитував. Мене вивезено звідти дитиною. Що я могла знати? А тебе посилала, щоб про все довідався. Маєш казати, коли тебе питає султанша. — Сказати не штука, моя султаншо. А чи воно гак буде сказано як слід? — Кажи, як думаєш. — Коли подумати, то виходить, що не народила, дякувати богу, наша земля чоловіка, який би продався султанам, побусурманився, став підніжком стамбульського трону і занапастив свою землю. — Ну, гаразд. Але ж могли султани послати своїх санджак-бегів у наші степи? — А коли ніхто не хоче туди їхати? — Чому ж не хочуть? — Бояться. — Чому ж не бояться йти в інші землі? — Цього вже я не знаю, ваша величність. Може, для того й землі всі неоднакові, і мова в людей різна, і норов теж, щоб одних ворог не лякався, а других обходив десятою стороною. Вона втомлено махала рукою Гасанові, відпускаючи його, а сама знов і знов думала про кривди своєї землі, і здавалося їй, що навіть загарбаною й погнобленою мала б вона життя спокійніше, ніж нині. Але тут усе кричало в Роксолані: що спокій, коли немає волі? Хіба ж не зазнала вже сама цього оманливого спокою, хіба не переконалася? Душа кричала, а впертий розум гнув своє, і вона набридала Гасанові, аж той, мовби не витерпівши, з'явився недавно перед султаншею і повідомив: — Ваша величність, знайшовся чоловік. — Який чоловік? — не зрозуміла Роксолана. — Та такий, що ніби й готовий прислужитися султанові. — Де ж ти його взяв? — А він сам прибився до Стамбула. Хотів до султана, та султан же в поході. То я подумав: може, хай стане перед вами, моя султаншо? — Хто він? — Каже, князь. Князь мовби литовський, підданий короля польського, а походженням то ніби й з нашого народу. Така мішанина в одному чоловікові, що й сам нечистий не збагне, що воно й до чого. Ще коли я вперше їздив до короля, то чув про цього князя. Він там усе судився за образи, яких завдавав кому попадя. Страшенно меткий і зухвалий князьок. — Як зветься? — Вишневецький. — Здається, ім'я відоме. — А що йому ім'я? Князеві самого імені не досить. Йому ще добра потрібні та влада. До своїх маєтностей хотів додати багатства Гальшки Острозької, яка має, здається, найбільший посаг у королівстві, та на додачу ще домагався у короля староства Канівського й Черкаського, щоб прибрати до рук, може, й половину України. А коли ні того, ні того не отримав, то прибіг в Акерман до паші й зголосився служити його величності султану. Мої люди й припровадили його до Стамбула. — Приведеш його до мопс, — звеліла Роксолана. — Ваша величність, може, я потримаю цього князя, як рибу в розсолі? Бо це ж йому така честь: не встиг ускочити в Стамбул — і вже перед ваші світлі очі? Хто б то не мріяв отак одразу потрапити до Топкапи, та ще й стати перед великою султаншею, спізнавши за одним замахом усі таємниці й легенди! — Додай сюди ще жахи, — усміхнулася Роксолана. — Гаразд, потримай трохи князя, щоб мав час подумати, на що зважується, а тоді приведеш його сюди, але проведи крізь усі брами Топкапи поволі, щоб наївся страху, а розмовлятиму з ним у султайській Диван-хане, і хай євнухи тримають його міцно попід руки, як то роблять перед султаном, тільки не підпускають до мого вуха, бо я ж тільки султанша та й не люблю шепотів, а надаю перевагу звичайному людському голосу. Гасан протримав Вишневецького в повному бліх брудному караван-сараї на Довгій вулиці. Коли ж привіз до Топкапи, то справді вів князя з вбивчою повільністю, перепускаючи його крізь усі три страхітливі брами, обставлені зарізяками, готовими зітнути чоловікові голову на одне змигнення брови своїх чаушів, щоразу зупиняючись, щоб розповісти, де збираються яничари, де, султан годує своїх придворних і гостей, де живуть придворні мудреці, а де кати, які рубають голови. Ліворуч від других воріт Баб-і-Кулелі, названих так завдяки двом баштам обабіч, була гарна мармурова чешма, до якої Гасан підвів князя, сказавши, що тут миють голови злочинцям, перш ніж відрубувати ті голови. Тому й ворота іноді звуть Соук-чешме. Князь відступив від дзюркітливої води, бридливо кривлячись. — А ось з другого боку Баб-і-Кулелі, — спокійно мовив Гасан, — лежить широкий білий камінь, на якому виставляють голови страчених за зраду й злочини. Сьогодні камінь порожній, бо султана немає в Стамбулі, хоч відрубати голову можуть і без султана. — Нащо пан мені це розказує? — обурився князь. — А може, пригодиться, — безжурно кинув Гасан. Перед другою брамою в князя відібрали шаблю й лук, два чорні велетні взяли його міцно попід руки й повели в двір з чинарами й кипарисами, наповнений смачним димом із султанських кухонь і дикою музикою, яка лунала весь час, поки князь з його не вельми поштивим супроводом ішов до третьої брами Баб-ус-сааде, Брами блаженства, за яку ніхто, крім султана і його наближених, не ступав. Зал прийомів був одразу за третьою брамою, князя майже внесли туди, він опинився в якихось золотих сутінках перед широким троном, що нагадував канапу, теж у тьмавому сяянні золота, над троном під склепінчастою, в чудернацьких арабесках стелею був червоно-золотий балдахін, з-під якого звішувався на крученому золотому шнурку величезний криваво-червоний рубін, що зблискував з хижою ворожістю, мов жива істота, а під тим рубіном, на широкому троні, зграбно й вишукано обгорнувшись дорогими тканинами, облита потоками діамантів, уся в зеленому сяєві небачених смарагдів, сиділа маленька жіночка з ласкавим усміхом на милому личку і з такою добротою, розлитою по всій її постаті, що здобичливий князь навіть засумнівався, чи туди його приведено, і мовби аж смикнувся, щоб іти кудись далі, але був досить брутально поставлений там, де мав стояти, а тоді ще й негайно нахилений у такому глибокому поклоні, що тільки й міг бачити свої червоні сап'янці, якими хіба ж так пишався, а тепер мав би їх проклинати. Та навіть на свої чоботи не дано йому надивитися, а поставлено одразу ж па коліна й пригнуто голову до самого килима, так ніби ці мовчазні велетні хотіли примусити його їсти вовняний ворс коло підніжжя трону. Роксолана мимоволі здригнулася, побачивши цього чоловіка, в чорному з золотими гудзами кунтуші, з пещеним лицем, з вогнистими очима. Байда! Отой козак нерозумний, що десять років тому загинув через її ще більший нерозум. Яка подібність! Тільки цей старіший, в аж занадто багатому одязі, і з поглядом і виглядом якимсь пронозливим — навіть неприємно дивитися. Тому, поборовши перше здригання свого серця, султанша вже не заважала своїм євнухам збиткуватися над ясновельможним зайдою, даючи тому змогу випити всю чашу принижень і ганьби, які ждуть кожного запроданця. Однак князь, видно, не вельми збентежився принизливою церемонією, якій був підданий, і, щойно зіперся на коліна, мерщій метнув погляд своїх чорних, блискучих, як у собаки, очей і соковитим голосом мовив: — Припадаю до ніг великої султанші! Вона не мала звички тримати людей перед собою на колінах і вже розтулила була уста, щоб звеліти йому підвестися і стати вільно, але сказала зовсім інше: — Хто ви? Скажіть про себе. — Єстем Димитр Корибут князь Вишневецький. Рід мій веде свої початки від самого святого Володимира, що охрестив Русь, ваша величність. — Так далеко? — подивувалася Роксолана. — Хіба можна простежити свої корені аж у таку далеч? Князь смикнувся плечима, всією постаттю. — Ваша величність, цього не дано людям підлого стану, але люди шляхетні прозирають назад крізь цілі віки! — Назад — не наперед, — зауважила лагідно султанша. — Бо й хто може знати, що жде його завтра або ще й сьогодні до заходу сонця. Натяк був досить похмурий, коли згадати оту Соук-чешме, в якій миють голови перед тим, як їх відрубати, і плаский камінь, на якому ті голови виставляють, мов глечики для сушіння. Та султанша одразу перевела мову на інше, щоб князь не вловив у її словах ніяких погроз, од яких вона завжди була безмежно далека. — Чи вас гаразд утримують у нашій столиці? — поспитала вона. — Дяка, ваша величність, — схитнув круглою головою князь. — Я знав ласку і від хана кримського, ленника великого султана, і обдарований датком у вашій преславній столиці, де маю свій двір, своїх вірних людей і помічників і все, потрібне для підтримки мого маєстату. — Мені сказано, що ви проситеся в службу до великого султана? — Так, моя султаншо. — Хіба вважаєте, що султан мав замало вірних слуг? Вишневецький знов стріпнувся, випнув груди. — Але не таких, як я, ваша величність! — Можете пояснити? — поцікавилася вона. — Мене високо ставлять і сам король польський Зигмунт Август, і цар московський Іван, ваша величність. — Чи ж цього досить, щоб стати перед великим падишахом? — А ще я маю те, чого не має нині ніхто, моя султаншо. — Що ж має таке світлий князь? — Маю всю Україну в цій руці! І він тріпнув правицею, і Роксолана зауважила, що рукав його кунтуша обнизаний на кінці великими перлами. Ніби в жінки. — Здається мені, ця рука порожня тим часом, — всміхнулася султанша. — Але вона вміє тримати меч! — Що ж то за меч, що його злякатися може ціла земля? — Ваша величність! Меч — у вірній руці! Султан Сулейман мав би давно вже забрати всю вкраїнську землю в своє володіння, щоб не лежала вона пустошньою, але не робить цього. Чому ж? Усі питають, а ніхто не може відповісти. Тоді скажу я. Султан не бере моєї землі, бо немає чоловіка, який сповняв би там його волю. А таким чоловіком можу стати я, Димитр Корибут князь Вишневецький. Dіхі [81] Ясновельможний волоцюга виказував ще й свою латинську освіченість, мовби хизуючись перед султаншею і натякаючи на її занадто просте, як для її нинішнього неймовірного становища, походження. Ясна річ, вона могла б належно відповісти на ту куцу князівську освіченість, — але не цим була заклопотана цієї миті — вжахнулася збігові думок своїх і цього зайди, майже повторених ним у словах, які ще недавно мовилися між нею і Гасаном. Тому мерщій самими очима спитала вірного свого Гасан-агу: невже передав князеві її думки, прикликавши того до Стамбула? Той так само очима безмовно відповів: ні, не казав нічого нікому, а цього не кликано, не приманювано — сам прибіг, як бездомний пес. Та це не заспокоїло Роксолану. Мабуть, є речі, про які заборонено думати. Бо подумаєш ти — прийде до цього і хтось інший. Жорстоке життя навчило її нікому не вірити. Навіть богові, хоч до цього привчена була від народження. Люди гинуть найчастіше не через слабість, не за браком сил, а через надмірну довірливість. Вона вчинила непростимий гріх, довіривши ті небезпечно-вогнепальні думки про свою землю навіть самій собі. І ось розплата! Вони вже перестали бути її власністю, право на них заявляє цей зайда. Хотіла все ж виказувати найвищу справедливість навіть до такого чоловіка, тому ледь помітним порухом показала євнухам, щоб підвели князя з колін і поставили перед нею, як рівного. Вишневецький витлумачив це як заохочення і став розправлятися й пиндючитися в межах дозволеної дужими його стражами свободи, а Роксолана з безнадійною цікавістю, змішаною зі страхом, розглядала цей загрозливий примірник людської породи, який зовні міг видаватися мало не досконалим, хоч у душі в нього клубочилася пітьма майже пекельна. Такими пройдисвітами наповнені нині, либонь, усі землі. Коли в них в ще сякі-такі здібності, тоді вони можуть прославитися і навіть замахуються на те, щоб зрівнятися з геніями й титанами, але не підіймаючись до їхніх висот, а підступно стягуючи геніїв до своєї нікчемності. Де вони беруться, які матері їх народжують, і чому вона має стати жертвою одного з таких пройдисвітів з темною душею? Але ніхто не мав знати, як кипить її розум. Спокійна, ледь усміхнена, сиділа на пишному троні, майже ласкаво позирала на Вишневецького, від чого той бадьорився більше і більше, трохи подумавши, спитала, як же князь зможе виконувати султанську волю в такій великій і, наскільки їй відомо, непокірній землі. Князь з бадьорим нахабством заговорив одразу про Дніпро. Мовляв, до всього на світі є ключ. Треба його тільки знайти, добрати. Ключ до всієї України — Дніпро. Ним вона витікає в широкий світ, а широкий світ нині — це Османська імперія. Отож, хто стане на цій великій ріці, той матиме в руках усю землю, наглядатиме за нею, мов сам господь бог. Думка в нього яка? Стати на Дніпрі, укріпитися на низу ріки, вхопити Україну за горло — і ось так захистити від козаків Крим і Стамбул. Так само спокійно султанша урвала князівські вихваляння і спитала, кого й від кого він хоче захистити. Вишневецький знов повторив: імперію від козаків. Ага, сказала вона, як їй тут намагаються довести, Україна нападає на османців і на кримців? Може, князь ще не знав, що вона, султанша, теж походить з України. Досі в неї було трохи інше уявлення про стан речей. Тепер ясновельможний князь пробує відкрити їй очі. Мовляв, нападає її народ, а не на нього нападають людолови й грабіжники. А як же тоді з отою піснею? Зажурилась Україна, що нігде прожити, Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти, Он, маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана погнала. Може, тоді й вона колись малою нападала на орду, а не орда на неї в рідному Рогатині? Князь не вельми й збентежився на таку недвозначну мову, від якої іншому заціпило б. Мерщій кинувся виправдовуватися. Падав то на одне, то на друге коліно перед великою султаншею, просив милостиво дарувати йому надто запальні висловлювання. Завжди стає він жертвою своєї натури. Назвав козаків, а мав на гадці не цих лицарів свободи, з якими, власне, й хотів би послужити великому султанові, а отой людський мотлох, що труїть життя всім достойним людям. Хіба б він і сам не сидів спокійно в своїх маєтностях, коли б той мотлох не колотився безупинно і, сказати б, обурливо-злочинно? Роксолана мовби тільки й ждала цих слів. Князь має намір оберігати від мотлоху великого султана? — спитала вона. Але як же може зробити це той, хто не вмів оберегти самого себе? І коли князь, смикнувшись, розтулив рота для нових пояснень, вона втомлено сказала, що вже не хоче знати більше, ніж знав від нього. Хай князь спокійно жде в їхній преславній столиці, а вона тим часом звелить написати про нього падишахові, якому, єдиному, належать тут усі вирішення. Руки поцілувати князеві не дала. Сховала руки під себе, як то вміла колись робити валіде Хафса, сіпнувши бровою, показала бостанджіям, щоб вивели цього чоловіка. Вишневецькому ледь кивнула головою, а може, тільки вдала, що кивнула, а в того хитнувся світ у очах. Але був занадто впевнений, щоб відчути свою поразку й загрозливість у поведінці султанші. Загрозливість була хіба що в отому велетенському рубінові, який висів над троном і нагадував згусток тигрячої крові. Та й то ще не знати, кому загрожує той кривавий камінь. Вишневецький виходив з Баб-ус-сааде роззухвалений і сповнений пихи. Не мав сумніву, що зачарував цю славетну султаншу, перед якою дрижить уся Європа. Ось так кинувся від свого короля, порвав з ним, прибув до цієї чужої столиці, став перед владчою жінкою, приголомшив, знетямив. Тільки опинившись за другою брамою на величезному яничарському дворі, до вже ніби й не відчувалися мури Топкапи, а вціліла від візантійців церква святої Ірини світилася таким заспокійливим рожевим сяйвом, Вишневецький згадав про те, що забув поскаржитися султанші на нестерпні умови свого життя в Стамбулі. Йому мали б негайно подарувати розкішний палац над Босфором, а тим часом він, Димитр Корибут князь Вишневецький, нидіє в підчерев'ї брудного стамбульського ринку. В жахливому караван-сараї, біля воріт якого дрібні злодії продають крадене взуття, розпатлані циганки з ранку до вечора викрикують непристойності, в мангалах безперервно смажать смердючу жирну баранину, гамір не втихає ні вдень, ні вночі, а довкола ще ж бруд, сморід, нечистоти. Та ще й нудьга очікування султанського слова, якого не знати коли й дочекаєшся і чи й діждешся. Все це князь мерщій викричав у обличчя Гасанові, який мав супроводжувати його аж до караван-сарая на Довгій вулиці, але Гасан вислухав те незворушно. — Де звелено, там князя й помістили, — сказав спокійно. — Образа маєстату! — закричав Вишневецький. — Я мав би сказати султанші, і все б змінилося, як належиться моїй гідності. — Треба ж було й сказати. Сказаного не вернеш, але несказаного теж не вернеш, — зауважив Гасан. — Нехай пан довірений передасть султанші про моє обурення, — домагався князь. — Султанша слухає лиш те, що хоче почути, — пояснив йому, майже відверто знущаючись, Гасан. — Тепер ясновельможному князеві, коли хоче діждатися султанського слова, треба сидіти смирно там, де сидить, бо тут дуже не люблять, коли чоловік крутиться, ніби на нього напала овеча хвороба крутець. Князь не довго й витерпів. Сидів уже в Стамбулі кілька місяців, до того ж в умовах обурливих і принизливих, тепер мав сидіти в умовах не кращих ще стільки, а то й довше, бо коли ще напише султанша про нього Сулейманові, скільки йтиме той лист і чи буде на нього відповідь і коли. Вишневецький покрутився ще місяць .чи два і звіявся. Гасан прийшов до Роксолани і повідомив майже радісно: «Як прибіг сюди князь, так і побіг собі. Як приблудний пес».~ І вона теж зраділа в душі, ніби позбулася смертельної небезпеки. Думала вперто про улюбленого сина свого Баязида. Згадувала, як проводжала колись його до Рогатина, а тоді розпачливо зустрічала, дивуючись, чому він не зостався там, не сховався в степах чи лісах; щоб не знайшла його османська смерть. Тепер був коло неї, життя й далі мав загрожене кривавим законом Фатіха, а вона без надії сподівалася, що якось воно станеться так, щоб саме Баязид сів на султанському троні і мав би він серце таке добре й щедре, що захистив би її Україну, нікому б не дозволив кривдити. Вона була б валіде при своєму синові і підказала б йому, а він прихилив би вухо уваги. Стане султаном Селім — вона однаково буде при ньому валіде, але Селім знікчемнілий від пиятики й розпусти, він не захистить нікого, ним не покеруєш, бо він мов мертвий. Баязид, тільки Баязид має; стати султаном, прийти й сісти на Золотий троп! А він прийшов не султаном, а з тілом наймолодшого брата. Попереду прибіг зять Рустем, бився до султанші, щоб повідомити про смерть Мустафи, але вона вже й так про це довідалася, Рустема ж перед очі не пустила. Йшов у похід садразамом [82], тепер прибіг простим візиром? І це після того, як вона десять років захищала його перед султаном? За Рустема пробувала просити Міхрімах, але Роксолана була впертою. Лагідна впертість, якої всі боялися більше, ніж султанського гніву. Бо гнів швидко минає, а лагідна зневага може тривати роки й десятиліття. І тоді тебе мовби й немає. Що приніс їй Рустем? Вість про смерть Мустафи і про своє власне падіння? Вжахнулася тій смерті, хоч у глибині душі, може, й ждала її вже багато років, сподіваючись на вибавлення своїх синів. Порятувати дітей своїх — для цього жила. Але ж не ціною чийогось життя! Не смертю чужою! А тепер виходило так, що ця смерть пов'язана з її іменем, раз підозра впала на Рустема, її зятя і улюбленця. Замкнулася в собі, в своєму власному світі, в який нікого не хотіла впускати, так ніби сподівалася відгородитися від безмежних довколишніх світів, повних горя, страждань і нещасть. І не відгородилася. За кілька місяців слідом за Рустемом прибув до Стамбула син Баязид з мертвим Джихангіром. Як же так могло статися? Чому мовчало її серце — ні знаку, ні поштовху, ні скрику? Тепер коло неї були і Баязид, і Рустем, і Міхрімах, нікого не відганяла, нікого й не впізнавала. Якийсь з імамів (чий він — Джихангірів, Баязидів чи котрийсь із стамбульських?) бурмотів про вмерлого її сина: «Ще до повного розквіту весни молодості вітер наперед визначеної смерті розвіяв пелюстки буття його високості шах-заде з трояндового куща його часу». Наперед визначена смерть. Усе наперед визначене. Приреченість. Усі приречені. Вона і її сини. Мов спалахи на чорних хмарах над Босфором, з'явилися і щезли її сини один за одним — Абдуллах, Мехмед, Джихангір — і не зазолотилося повітря, і світ не став барвистіший, як колись здавалося їй після кожних народин, тільки зступався світ високими стінами довкола неї і гримів султанським залізом, яке несло смерть усьому живому. Завжди є нещасні, беззахисні землі, які всі приносять у жертву, так само, як і люди. Вона принесена в жертву ще від свого народження — і вже нічим не зарадиш. Слухала Баязида, а сама думала про свою приреченість. Сумно усміхалася, а сама думала про те, що треба вміти плакати і мати змогу це робити. Несподівано спитала Баязида: — А де Селім? — Селім коло падишаха. Тепер він старший. — Старший? — здивувалася вона. — Але ж не для правди й не для істини? Який його колір? Тепер настала черга дивуватися Баязидові: — Колір? Не розумію вашої величності. Вона й сама не розуміла. Коли її сини були ще зовсім малими, вони виспівували, побачивши в небі над Стамбулом барвисту райдугу: «Али — бана, єшіль — тарлалара!» — «Червоний колір—мені, зелений—полям!» А Селім бігав і, дратуючи братів, вигукував: «А мені чорний! А мені чорний!» Уже всіма забулося, а вона пам'ятає. І орли в нього в клітках були чорні. Нащо вона випустила їх? Чорних орлів на білих лелечок. Імам бурмотів молитву: «Цуганляї, цуганляї, гоммілер, ікманляї». Де кінчається марення й починається дійсність? Баязид щось розповідав про роздвоєного Мустафу, який роздвоювався попервах для Джихангіра, тоді вже й для нього самого. Про що він і чого хоче? Щоб вона з'єдналася з синами живими й мертвими навіть у їхніх мареннях? Одному синові Мустафа роздвоювався в покаламученій свідомості, другому — завдяки його надто гострому розуму. — То де ж той Мустафа? — спитала вона майже роздратовано, хоч ніколи не вміла до пуття дратуватися. — Той утік. — А хто вбитий? — Мустафа. — Тоді хто ж утік? — Виходить, теж Мустафа, але не справжній. Двійник. — Двійник? А навіщо це? Хто вигадав? . Аж тоді зринуло ім'я валіде Хафси. Зоставалася мудро-підступною навіть по смерті. Все передбачила наперед. Ага, наперед визначила. І смерть її синів теж наперед визначила валіде? А для Мустафи вигадала двійника, щоб заплутати всіх, може, й самого аллаха. Божевільна думка струснула Роксолану. Знайти двійника для Баязида і порятувати свого улюбленого сина! Негайно знайти для нього двійника! Валіде, бач, здогадалася зробити по для Мустафи. Геніальна злочинність. Чом же вона не зуміла? Покликати Гасана і звеліти йому? Пізно, пізно! Треба було з дитинства, як для Мустафи. Тепер ніхто не захоче розділити свою долю з долею її сина. А той другий Мустафа — де він? — Де він? — перепитала вона вголос. І Баязид зрозумів, про кого йдеться, відповів майже безжурно: — Відпустив його. — Як же ти міг це зробити? Цей чоловік ще страшніший і загрозливіший за справжнього Мустафу. Він оволодів усім тим, що й Мустафа, але він скривджений своїм походженням і тепер спробує все відшкодувати. — Чом же не спробував одразу? — Бо занадто близько був султан з військом. А яничари б одразу відчули несправжнього Мустафу. Він, мабуть, ніколи до них і не ходив. — Казав, що ходив іноді, але вони завжди чомусь мовчали. Може, відчували, що то не Мустафа, і вперто мовчали. І нічого страшнішого за ту мовчанку той чоловік ніколи не чув. — Тож-бо. Чоловік той мав розум і тонке чуття. Ще небезпечніший за справжнього Мустафу. Десь за півроку її слова ствердилися. Баязид прийшов до матері блідий від розгубленості. — Ваша величність, він об'явився! — Хто? — Лжемустафа. Виринув аж коло Сереза в Румелії. Здається, звідти родом. Румелійський беглербег повідомляє про заколотників у тих місцях. — Як же знаєш, що то самозванець? — Прислав до мене чоловіка. — Де той чоловік? — Відпустив його. — Знов відпустив? — То був купець. Нічого не знав. — На сім світі немає таких людей. Чом той самозванець пише тобі? — Дякує за те, що я дарував йому життя. Тепер хоче віддячити тим самим. Має намір підняти всю імперію проти султана, але згоден поділитися владою зі мною. Собі хоче Румелію, мені віддає Анатолію. — Віддав — ще не маючи? — Має певність, що матиме. Пише так: «Я скажу всьому світові, що я думаю про їхніх богів, ангелів, про їхню справедливість і тугу за свободою в душах людей, позбавлених майбутнього, людей, єдине багатство яких — ненависть». Роксолана вимушена була визнати, що Лжемустафа не позбавлений гострого розуму. — Ти не відповів йому? — Чому б мав відповідати заколотникові? — Треба подати йому якийсь знак. — Ваша величність! — Слухай мене уважно. Силою цього чоловіка не слід нехтувати. Я повідомлю про самозванця падишаха, а ти подай вість заколотникам. Знайди спосіб. Згодом, нікому не кажучи, спорядила Гасана з його людьми знов до польського короля. Веліла будь-що схилити короля вдарити на орду, поставити свої заслони, може, й коло Очакова та перед Акерманом. Султан далеко, в Румелії колотиться самозванець, величезна імперія може не сьогодні-завтра розвалитися. Коли ще буде краща нагода? — А коли король знов злякається, ваша величність? — спитав Гасан. — Подайся до московського царя, кинься до тих невловимих козаків, знайди відважних людей, але не вертайся до мене з порожніми руками! І лишилася сама, вже й без вірного свого Гасана. Відтоді душа її замерзла. Так ніби війнуло на неї з аз-Замхаріа, того відділення пекла, де панує такий холод, що, коли Випустити бодай краплиночку, все живе на землі загинуло б. Вона овіяна пекельним холодом аз-Замхаріа. Туга обіймала її така безнадійна, що не помогли б навіть найдорожчі на світі султанські ліки — розтерті на порошок коштовні камені, за кожен з яких можна купити цілий багатолюдний город, її знерухомлено серце кривавилося від болю за синів. Шалена її душа закам'яніла від туги. Думала про своїх дітей. Малими прив'язувано їх до чорної, як нещастя, дощечки. Щоб не дихали занадто жадібно й не захлинулися повітрям. А вже обступали їх демони смерті, які ждали, коли захлинуться її сини власною кров'ю. Який жах! Усе, що вона ціною свого життя відвойовувала у демонів, ставало тепер перед загрозою понищення, нищилося з жорстокою послідовністю в неї перед очима, і не було рятунку. Може, і султан тому так часто втікав од неї в походи, відаючи, що нічим їй не поможе? Поїхати — однаково, що вмерти. Він умирав для неї більше і більше, але вертався все ж живий, а синів приносили на ношах смерті. То хто ж панував над її життям? Сонце затоплювало безмежний простір Софії, снопи світла падали згори, щосили ударяли в червоний килим, і мовби червоний дим здіймався в соборі, все тут клубочіло, рухалося, оберталося, йшло хвилями, від яких наморочилося в голові. Роксолана, ховаючись від того несамовитого обертання, зайшла за один з чотиригранних велетенських стовпів, спробувала знайти заспокоєння в холодних мармурових площинах, розпачливо вчепилася поглядом за мармурові плити, якими обкладений був стовп па всю свою височінь. Червонясті плити були в якихось химерних візерунках. Мов забуті письмена давнини, ніби послання до потомних від тих геніїв, що споруджували цю святиню. Безконечність простору мовби повторювалася в примхливих візерунках каменя, що довгі-довгі віки промовляв до кожної заблуканої душі своїм барвистим голосом, заплутаністю, причаєністю. А може, це тільки гра її зболеної уяви або ж торжество злих сил, які навіть чисту поверхню мармуру зуміли скаламутити, ніби невидющі очі долі? Блукала по килимах поза стовпами, стривожено розглядала візерунки. Зненацька на лівому стовпі виступила з мармуру відразлива машкара. Ніби дельфійський ідол з гнівливим, молодим ликом, повним жахливої гордості і неземної сили. Гамуючи стогін, який рвався їй з грудей, Роксолана відхитнулася в сутінки бічних нав, пішла до другого стовпа, але назустріч їй з древнього мармуру вже виступав новий передвісник пекла — женоподібний, любострасний, чарівливий у своїй підступності, гріховно-привабливий. Далі, далі від спокус! Вона мало не бігцем кинулася до третього стовпа, долаючи безмежне поле червоного килима центральної пави, тоді до четвертого, металася зацьковано між цими могутніми стовпами, що тримали на собі найбільше склепіння в світі, і повсюди зустрічали її червонясті потвори дияволів, на всіх плитах пробивалися крізь мармур страхітливі машкари, похмурі й відлякуючі. Там сухий костистий чорт з жорстоким поглядом, з бровами, мов ламані блискавиці, там геть звіряча голова: щось булькате, широкоморде, волохате таке, що ледь стирчать з заросту коротенькі ріжки сатанинські. Ще далі — справжній люцифер з рогатинської ікони страстей господніх: з розкритої пащі витикаються білі гострі ікла, вогнисті очі пронизують до кісток. Злий дух, символ всілякої жорстокості й кривавих злочинів. Зграйка голоногої, замурзаної дітлашні випорскує з-за одного з стовпів, оточує султаншу, з подивом зупиняється, ловить погляд цієї вельможної жінки, втуплюється й собі в мармур. — Що це? Що це? Самі ж відповідають: — Шайтан! Шайтан! Махають руками, сміються, кричать, витанцьовують. Що їм шайтани, що їм дияволи? Від головного входу біжить ходжа в зеленому широкому одязі, тримаючи черевики в руках, замахується тими черевиками на дітей: «Геть! Геть!» Діти ховаються за стовпами, дражнять ходжу звідти, але він натикається на султаншу й заклякає в поклоні. Від погляду на її султанську величність у слуги божого посковзнулася нога витривалості й здригнулася рука сміливості. Роксолана чи й помітила ходжу. Пішла просто на нього, і, коли б не усунувся їй з дороги, може, так і наступила б на слугу божого. Майже вибігла в притвор, мерщій звідси, до виходу, на вільне повітря! Але й у притворі на всю широчінь зовнішньої стіни — знов кипіння чортячих машкар, дияволи злобні, хтиві, чорно-багряні, зажерливі, як і оті двоногі дияволи, сім'ятечиві самці, зарізяки й кахиперди стамбульські. Боже, хто ж панував над її життям? Коли вискочила з головних дверей, вдарило їй у обличчя потоками голубого вітру, задихнулася від безмежності простору, і сонячний блиск летів понад світом такий, що мала б забути щойно пережитий кошмар, згадати, що вона всемогутня султанша, повелителька землі, народів і стихій. Гордо смикнула головою, примружилася, пустила на уста свій звичний усміх, ступнула па широкі сходи, вкриті килимом, і тільки тоді побачила внизу коло сходів, де вже кінчався килим, на білих кам'яних плитах розпластаного, як той ходжа в Софії, чоловіка. На чоловікові був забруднений, понищений одяг. Обнизаний був чоловік суворою зброєю. Ще кілька таких самих, так само озброєних, тримали віддаля коней з витертими сідлами, змучених, спітнілих. А той, що розпластався коло сходів, піднімав на витягнутих руках над головою шовковий згорток з золотими султанськими печатями. Фірман від великого султана Сулеймана. її величності султанші Хасекі від повелителя трьох сторін світу, захисника віри, меча правосуддя. Султан заповідав своє повернення. Уклав у Амасії мир з шахом Тахмаспом. Два роки виснажували султан і шах землю і війська, цілий рік вели переговори, тим часом далі плюндруючи нещасну землю. Султан поступався Східною Вірменією, Східною Грузією і всім Азербайджаном, лишивши собі Західну Вірменію і південні городи її Ван, Муш, Бітліс. У договорі було передбачено, що між османськими й кизилбашськими володіннями область города Карса зоставалася безлюдною і в запустінні, ніби нагадування про цю страхітливу і безглузду війну. Може, султанські нішанджії напишуть, що Сулейман плакав, молячись у мечеті після підписання миру? Більше підстав для плачу мали вбиті, але вбиті не плачуть. Тепер султан повертався і за кілька місяців мав бути в своїй столиці. Слав про це вість своїй Хуррем і цілував повітря, цілував простір від радості, наближаючись до неї. Яке лицемірство! ЗУСТРІЧ Вимушена була покликати до себе Рустема. Але не як зятя, не як дамата, а візира. Був у Стамбулі єдиний з візирів його величності падишаха, тож мав подбати про належну зустріч переможного війська, від чисельності якого в повітрі з'являється задушливість, землю охоплює страх землетрусу, а небо — небезпека плачливого зойку. — Маєш нагоду повернути собі султанські милості, — шорстко мовила до Рустема. — Влаштуй його величності зустріч, якої ще не знав Стамбул. Рустем мовчки схилив голову. Хочеш, гнідку, жити, їж зелену траву. Перед володарями відкривай вуха, а не уста. Два роки сидів у Стамбулі, як той кіт із дзвінком па шиї серед мишей. Візир без влади, султанський зять без султанської милості. Багатства, яких нагріб за час, поки був великим візиром, могли втішати хіба що Міхрімах, сам Рустем був до них майже байдужий. Несподівано згадав своє дитинство, далекі гори Боснії, білий пил на дорогах, шумкі ріки, густі ліси. Дав грошей і послав людей, щоб спорудили в Сараєво велику чаршію коло Мечеті Хусрев-бега, і міст через річку його дитинства, і караван-сараї на шляхах його слави і його минулого. Сам не знав, що то — благочестя чи сподівання повернутися знов до слави і Влади. В Стамбулі примусив Сінана поставити джамію свого імені, вибравши місце коло Золотого Рогу, нижче від мечеті самого Сулеймана. Поки Сулейманіє ще будувалася, поки сама велика султанша забудовувала дільницю Аврет-базару, джамія Рустема-паші вже здійнялася над кривулястими торговельними вуличками столиці, вражала око небаченою яскравістю ізнікських і кютах'ївських плиток, якими великий Сінан прикрасив її зсередини. Випередив у своїх будуваннях самого султана, перекрив султаншу, а все було йому мало, намовив Міхрімах, щоб і вона покликала Сінана й звеліла будувати джамію її імені коло Едірне-капу, і її мечеть була споруджена швидше за мечеть самої Хасекі, хоч, щоправда, так само невеличка, з одним мінаретом, власне, й не мечеть, а мовби месджід, ні мати, ні донька, здається, не змагалися в благочесті, відкупалися від суворого аллаха незначною подачкою, як на султанські розкоші, просто мізерією. Але хіба пожертвування мали вимірюватися кількістю? Це тільки люди, які мали нечисте сумління, намагалися задобрити бога своєю щедрістю, і виходило так, що Рустем теж попав в їхнє число, хоч і не знав, що таке сумління. Зате знав, що таке неласка султанші, його великої матері, і тепер мав би зрадіти, отримавши можливість заслужити прощення. Коли несеш мед, облизуй собі пальці. Він кинувся по Стамбулу. Оточений вірними чаушами, об'їздив усі дільниці, метався по столиці вдень і вночі, придивлявся, чим і як вона живе, вперто думав, чим міг би здивувати й вразити самого султана, чоловіка, який побачив півсвіту й заволодів тією половиною світу, володаря, що тримав у руці всі багатства й дива земні. Здивувати Стамбулом, цим безладним велетенським містом, цими тисячними натовпами, де немає жодного світлого ума, жодної доброї душі, тільки тисячні орди дармоїдів, гультяїв, які все запаскуджують, перетоптують, запльовують? З собачого хвоста шовкового сита не зробиш. Та що далі їздив вулицями й провулками столиці Рустем-паша, то пильніше придивлявся він до Стамбула незнаного, схованого від невтаємничених, поглинутого своїми щоденними клопотами, тяжкою мозольною працею. Що, коли він покаже султанові цей Стамбул? Чого чоловік не знає, того не любить. Султан знав молитви імамів на повітання, постріли гармат із стамбульських мурів, барабани й зурни, залізну ходу свого війська. Але чи бачив він коли-небудь увесь Стамбул перед собою? Та й увесь світ — чи бачив коли і чи має уявлення про справжній Стамбул? І того серпневого дня, коли султан, переправившись з анатолійського берега Босфору, в пишноті й грюкоті барабанів проїхав крізь ворота Топкапу, коли ревнули йому назустріч з мурів Стамбула гармати, коли по обставлених з обох боків тісними шерегами звіролютих яничарів крутих вуличках піднявся на своєму чорному коні не до садів Топкапи, де він волів би знайти спочинок після виснажливого, найтривалішого свого походу, а до Софії, де був зустрінутий самою султаншею з сипом Баязидом і з вельможами, а тоді далі до Іподрому, де ждала його відкрита навсібіч золота альтана, встелена килимами, — ось цього серпневого дня й відбулося те, що мало або ж прославити Рустема-пашу на віки, або ж назавжди засипати порохом забуття. Сулейман, якого після цього походу названо Мухтешем, себто Пишним, попри всю свою пишноту і своє могуття, не міг почуватися вільним, ступивши в свою столицю, навпаки, — став мовби полоненим Стамбула, рабом тих високих умовностей, задля яких жив, які невтомно вигадував протягом усього свого володарювання. Тому мав покірливо зсідати з коня і разом з султаншею в супроводі великого візира Ахмеда-паші і великого муфтія Абу-сууда, з синами Селімом і Баязидом пройти до золотої альтани, де його з Хасекі зустріли музиканти й слуги з золотими блюдами, повними плодів і солодощів, тоді як придворні поети, перекрикуючи один одного, читали привітальні касиди на честь падишаха і його переможного війська, а імами завивали в молитовному екстазі, прославляючи вершителя божої волі на землі, посланця справедливості й порядку. Сулейман був старий і втомлений. Роксолана — змучена смертями синів своїх і страшним відчуттям повільного вмирання власного. Вони зустрілися ще коло Софії — він па султанськім коні, вона — в роззолоченій білій султанській кареті, і так поїхали поряд до Ат-Мейдану, до поставленої там Рустемом золотої альтани, мов двоє чужих байдужих людей, безмежно далеких одне одному, мало не ворожих. Сіли в альтані, серед золота, килимів, розкоші, сіли поряд, глянули одне одному в очі, і в очах їхніх не було жаги, вперше за їхнє спільне життя не було. У султана очі вилинялі і байдужі, в султанші — стражденно-мученицькі. Як прекрасно, що людині посланий дар любові, але чому він отруєний лжею? Душа Роксоланина, може, ще й була близька душі цього всемогутнього чоловіка, що сидів коло неї, але серце вже було далеко-далеко. Щоразу при поверненні його з походів при зустрічах вона цілувала йому руку від вдячності за все, що він зробив для неї, цілувала й тепер, легко схиляючись до закостенілого від старощів і маєстатичності Сулеймана, і зненацька відчула, що рука султанова холодна, як лід. Чи завжди були в нього такі холодні руки? Тоді чому ж вона не помічала? Може, це й не близький їй чоловік, не батько її синів, а найлютіший її ворог? Холоднорукий. Підвела очі на Сулеймана. Сидів непорушний і закам'янілий. В носі, у вухах пучки сивого волосся, посивілі брови, ніс загострився, мов османський меч. Меч справедливості й порядку. Невтомно йшов у походи проти християнського світу, проти болгар, сербів, угорців, молдаван, вважаючи, що має справу в людьми злочинними, з філософією нікчемною, з державністю підривною і мораллю мерзенною. Мірявся очистити світ деспотизмом. Тільки сильний вітер змітає все сміття. І не він перший. Колись так .само заповідали всезагальне очищення безстрашно молодий Іскандер, таємничо-похмурий Чінгісхан, кривавий Тімур, слідом за ними османські султани, імперагор Карл. Щоправда, Карл, вичерпаний тривалою боротьбою, поступився престолом своєму синові Філіппу, а сам пішов у монастир. Чи міг би так вчинити Сулейман? Султан, мовби відчувши терзання Роксоланиної душі, зворухнувся, намагаючись виказати ласкавість до султанші, повторив слова із свого останнього листа до неї: — Я цілую повітря довкола тебе, Хуррем! Молодий поет Баки, пробившись крізь щільну стіну віршописців увінчаних і шанованих, викрикував вітальну касиду на честь Сулеймана: Проміння сонячне з небес встелило світ шовками, Весну проголосивши, немов свого султана. Сулейман, ніби змагаючись з пишнослів'ям Баки, промовляв до Роксолани: — Нарешті з'єднаємося душею, думкою, уявою, волею, серцем, усім, що я покинув свого в тобі і взяв з собою твого, о моя єдина любов!.. Їй хотілося вигукнути: «Ваша любов? Поговоримо про неї. Я вмію любити, і я це довела. А ви?..» Але сказала інше: — Ваш візир Рустем приготував вам зустріч, мій падишаху. Стамбул хоче показати своєму великому султанові все, що він робить, чим живе під вашою благословенною владою. Султан не спитав, де Рустем, чому не вийшов його вітати, знов закляк у своїй золотій непорушності, вилиняло став дивитися на безконечні людські потоки, що обтікали зусібіч золоту альтану, зминаючи навіть султанських охоронців, наближаючись до падишаха на відстань небажану й загрозливу. Рустема ніхто не бачив, ніхто не знав, де він, але в усьому відчувалася його рука, султанський зять невидимо спрямовував усі ці могутні потоки, які йшли десь уздовж акведука Валента, повз мечеті Шах-заде і Баязида, вулицею Яничарів і вулицею Дивану, проходили по Ат-Мейдану і зникали у вузьких спадистих вуличках, що вели до Золотого Рогу. Понад тисячу стамбульських цехів і гільдій ішли повз свого султана, намагаючись показати все, що вони вміють робити, прагнучи перевершити один одного вбранням, вигадкою, чисельністю, зухвалістю. Всі цехи й гільдії ішли пішки або ж їх везли на просторих платформах, де вони розташувалися із своїм знаряддям і з великим галасом виконували свою роботу. Теслі ставили дерев'яні будинки. Будівельники викладали кам'яні стіни. Дроворуби тягли цілі дерева. Пилярі пиляли їх. Малярі розводили вапно й вибілювали собі лиця. Майстри іграшок з Еюба показували тисячі цяцьок для дітей. У їхній процесії безліч бородатих чоловіків були одягнені то як діти, то як няньки. Бородаті діти плакали, вимагаючи іграшок, або ж забавлялися свищиками. Грецькі кушніри утворили окрему процесію. Вони були одягнені в хутряні шапки, у ведмежі хутра й хутряні штани. Інші вкрилися шкурами левів, леопардів, вовків, мали на головах соболеві ковпаки. Деякі одяглися мов дикуни і мали жахливий; вигляд. Кожного дикуна, закованого в ланцюги, вело по шість-сім .чоловік. Інші зображали дивних істот, у яких замість рук були йоги і навпаки. Пекарі проходили, випікаючи хліб і кидаючи в натовп невеличкі «перепічки. Вони наготували величезні короваї завбільшки з куполи, мечетей, обсипали їх зверху кунжутовим насінням і солодким кропом. Ці короваї тягли на возах, запряжених буйволами. Б жодній печі не вміщалися такі короваї, і їх пекли десь у великих ямах, викопаних для цієї нагоди. Верх короваїв покривали вугіллям, а з чотирьох боків розводили повільний вогонь. Усі ці гільдії проходили перед альтаною султана, показуючи ,тисячі хитромудрих винаходів, які незмога описати. За ними йшли їхні шейхи із слугами, що грали турецькі мелодії. Били барабани, мекали зурни, свистіли флейти, дзвеніли сази, вимотував кишки тягучий марш Санжара. Крики і зойки, безконечні потоки одурілого від стиску й жароти люду, лайка погоничів, сморід тварин, коні, воли, буйволи, верблюди, віслюки, мули, бруд, поквап, озвіріння. Вірні яничари і особиста охорона султана насилу справлялися з натовпами, намагаючись не підпускати близько до падишаха цього ошалілого люду, який від палкої любові міг задушити свого повелителя. Роксолана з відразою дивилася на тих, хто щільно оточував їхню альтану, на одурілих від спеки й від пишного вбрання султанських наближених. Обличчя візирів, вельмож, імамів мали на собі неприхований відбиток угодництва перед султаном і звірячості до всіх, хто нижче. Тупа звірячість і собачий блиск покірливості в очах водночас. Як це могло поєднуватися в тих самих людях і ким поєднувалося? Невже все султаном, невже він винен був у всьому довкруж, а не тільки в нещастях пригноблених народів і в її власних нещастях? Тим часом поміж стамбульських цехів, які ще тільки наближалися десь до Ат-Мейдану, виникли суперечки, кому першим проходити перед султаном. Не міг навести ладу навіть Рустем із своїми людьми, посланці від гільдій пробилися до самого султана, стамбульські м'ясники хотіли йти поперед капітанів Середземного моря, а ті домагалися першого місця для себе. Султан спитав Роксолану, як би вирішила вона. — Не надавайте переваги м'ясникам, ваша величність, — сказала вона. — Пускайте першим будь-кого, тільки не м'ясників. Султан милостиво змахнув рукою в бік посланців од моряків, промовивши поважно: — Справді, вони постачають столиці харчі, і їхній покровитель — Нух. Це поважна гільдія людей, які борються проти невірних і обізнані з багатьма науками. Капітани каравел, галеонів і інших суден, давши потрійний салют коло палацового мису, де висадився перед тим сам Сулейман, витягли на берег сотні маленьких суден і човнів, вигукуючи: «Ая Мола!» Хлопчики, одягнені в золото, слугували хазяїнам суден і розносили напої. Музиканти грали зусібіч. Щогли й весла були прикрашені перлами й коштовностями. Паруси зробили з дорогої тканини й гаптованого мусліну. А на верху кожної щогли сиділо двоє хлопчиків, які насвистували мелодії Сілістрії, Наблизившись до султанської альтани, капітани зустріли кілька кораблів «невірних» і вступили з ними в бій. Від пострілів гармат дим заволікав небо й усе довкола. Нарешті мусульмани перемогли. Вони вдерлися на кораблі «невірних», захопили здобич — прекрасних франкських хлопчиків — і повели їх від бородатих гяурів, яких закували в ланцюги. Тоді спустили прапори з хрестами на суднах «невірних» і потягли захоплені кораблі за кормою своїх власних. Мехмед Соколлу, великий візир шах-заде Селіма, голосно, щоб почув його султан, вигукнув: — Могуття великого падишаха таке, що ми можемо всі свої кораблі робити з золота й діамантів, а паруси на них — з парчі й атласу! Великий візир Ахмед-паша недобрим оком позирнув на свого колишнього товариша, осудливо заворушилися вельможі, невдо-волені цим вискочкою і водночас заздрячи його нахабству. Зате султан милостиво кивнув винахідливому Соколлу і знов відтрутив м'ясників, які просилися пройти перед ним, надавши перевагу купцям з Єгиту, що показали в своїй процесії золото й коштовні камені, чорних рабів і чорне дерево, слонову кістку й дивні плоди, провели велетенських слонів у дорогих попонах, везли в дерев'яній клітці двох страхітливих бегемотів, тягли довжелезні шкури, зідрані з крокодилів. Нарешті опинилися на Ат-Мейдані м'ясники. Вони пройшли поперед різників і дрібних єврейських торговців м'ясом. М'ясни-ки-касаби майже всі були яничарами. На платформах, які тягнули воли, вибудувані були крамниці, прикрашені квітами, повні туш жирних овець. Касаби пофарбували м'ясо шафраном і позолотили роги. Вони рубали м'ясо величезними ножаками, важили на терезах жовтого кольору, вигукували: «Візьміть одну окку за одну аспру! Це прекрасне м'ясо!» За м'ясниками йшли ті, що виготовляють солодощі. Вони прикрасили свої крамнички, встановлені на ношах, безліччю таких речей, від самого погляду на які текла слина не тільки у малечі, а й у дорослих. Вони обкурювали роззяв ароматом амбри й показували цілі дерева, зроблені з цукру, з солодощами, які прикрашали гілля. Слідом ішли султанські хельведжі й шербетчі, а за ними їхні підмайстри, виграючи на зурнах і сазах. Люд ішов і йшов, процесії обтікали султанську альтану, як звировані води, десь поза натовпами, в надрах велетенського міста, вже займалися пожежі, зчинялися сутички, розгорялися бунти. Вперше за тисячу літ свого існування великий город зрушений був з місця, вийшов з берегів, мов свавільна весняна ріка, погрожував затопити все довкола. І де могла знайтися сила, що вгамувала б його розклекотані води? Мовби натякаючи на те, що може статися з кожним невдовзі, хоч би як високо він був вознесений над натовпами, п'ятсот могильників з Еюба пройшли повз султанську альтану із своїми лопатами й мотиками в руках, допитуючись у вельмож, де копати для них могили. Це було ніби похмуре попередження для багатьох. Могильники вважали своїм покровителем Каїна, Адамового сина, який убив свого брата Авеля через дівчину. Він поховав Авеля на горі Арарат, на тім місці, де стояла Адамова кухня. Відтоді Каїн став покровителем усіх, хто проливає кров і копає могили, а також усіх ревнивців. Навіть божевільних вивели показати султанові. Триста хранителів божевілень проходили в цій процесії. Вони вели кількасот шаленців у золотих і срібних ланцюгах. Деякі сторожі несли пляшки, з яких поїли ліками божевільних, і штурляли їх, щоб навести лад. Деякі з божевільних ішли голі. Вони кричали, реготали, лаялися, нападали на охоронців, наводили страх на глядачів. Корпорація стамбульських жебраків, яка налічувала понад сім тисяч чоловік, пройшла на чолі з своїм шейхом. Натовп дивовижних постатей, у смердючому вовняному одязі, в тюрбанах з пальмового листя, вигукував: «О милосердний!» Серед них були сліпі, криві, безрукі, безногі, деякі босі або голі, деякі верхи на віслюках. Вони несли свого шейха на золотому троні, мов султана, і вигукували: «Аллах! Аллах! Амінь!» Крик із семи тисяч горлянок здіймався до самого неба. Коло альтани вони проголосили молитву за здоров'я падишаха і отримали багату милостиню. Сморід від них бив такою густою хмарою, що не помагали ніякі бальзами, розбризкувані довкола султана й султанші, і Сулейман уперше за весь день мовби зблід, але того не помітив ніхто, крім Роксолани. А тим часом повз султанську альтану йшли злодії й грабіжники з великих доріг, ошуканці й пройдисвіти, за ними — стамбульські блазні й фіглярі, які випили сімдесят чаш життєвої отрути і негідної поведінки. Остання гільдія складалася з власників закладів розпусти і пиятики, яких налічувалося в столиці понад тисячу. Вони не наважувалися показати повелителеві правовірних, як виготовляється вино, але показували, як воно п'ється. Хазяїни таверн з Бейоглу були одягнені в лати. Хлопчики, служки таверен, усі безсоромні п'яниці, йшли, виспівуюча гультяйських пісень. Рустем перестарався. Чи слід втомлювати великого султана таким неподобством? Навіть Роксолана стривожилася й поглянула на Сулеймана мало не винувато. Султан сидів закам'яніло, і блідість на його завжди смаглявому обличчі розливалася така, що Роксолані стало страшно. Обличчя мерця. — Ваша величність! — тихо скрикнула вона. — Мій падишаху! Султан не зворухнувся. Дивився на неї і не бачив нічого. Може мертвий? — Ваша величність! — гукнула вона розпачливо і вхопила його за руку. Рука була холодна й мертва. Невже його міг убити сморід натовпів? Чи не зніс надмірної любові Стамбула? — Мій султане! їй стало по-справжньому страшно. Зоставалася сама на цілім світі. Все своє життя ховалася за цього чоловіка, а тепер він позоставив ЇЇ без захисту, на розтерзання цим натовпам, чужим, ворожим, немилосердним. Все життя він утікав від неї, йшов і йшов у свої безглузді походи, але щоразу вертався, заприсягаючись більше не кидати її саму. Цього разу пішов у свій найбільший похід, прислав їй вість про смерть суперника її синів, тоді прислав тіло одного з її синів, тепер вернувся й сам, але мертвий. Прискочили візири, меткий Баязид, розштовхавши всіх, кинувся мерщій не до мертвого батька, а до матері, так ніби хотів захистити її від імовірних нападників, десь мляво майнули червоняста борода сина Селіма, його бліде одутлувате від пиятики обличчя, але й зникли. Селім був спокійний, знав: його прокричать султаном, щойно лікарі переконаються в тому, що Сулейман не живе. Особисті лікарі падишаха араб Рамадан і грек Фасиль клопоталися коло недужого (чи мертвого), щось півголосом говорили до султанші. Чи вона їх чула? Чи могла розібрати бодай слово? Сідала в роззолочену султанську карету, коло якої на конях гарцювали її сини Селім і Баязид, один завтрашній султан, а другий —жертва кривавого закону Фатіха, неминуча жертва жорстокої султанської долі, а тим часом непритомного султана в золотих ношах велетні-дільсізи бігцем понесли в Топкапи. У смерть чи в воскресіння? ЗМОВА Коли проходила вночі темним безконечним мабейном, здалося, що наступила на жабу. В старих покоях валіде під килимами кублилися гадюки. У вибиті шибки влітали кажани й сови, по запустілих приміщеннях гарему никали голодні дикі звірі, що повтікали з кліток. І вона — як зранений звір. Стогін і плач вмерлих синів був у неї в душі, не вгавав, не давав спочинку, до нічного зеленкуватого неба возносила вона свою пам'ять про своїх дітей і прокляття до місяця, до його сяйва, що снувало тонку примарливу сіть, яка навіки поєднує мертвих і живих, безнадію небуття і всемогутню вічність сущого. Султан помер передчасно, і вмерли всі її надії, і пустота жахлива й повсюдна запанувала тепер, а посередині, мов клубок золотого диму, плавав вітцівський дім — недосяжний, навіки втрачений не тільки нею, а й усім людством, пам'яттю, історією, віками. Ось де жах! Може, і все її життя — суцільне зло. Тільки в злі ми щирі, а не в добрі. Відкрилося їй тепер, коли відчула султанову смерть. Востаннє в житті була вона прекрасна і єдина в тій золотій альтані поряд з неприступним падишахом, востаннє для самої себе, а для нього — назавжди. Коли вічна жіноча любов, то ненависть теж вічна. Тепер ненавиділа Сулеймана, як ніколи досі. Не могла простити йому, що покинув її в таку хвилину. Хай би вже сам доводив до кінця смертельні чвари між своїми синами. Але скинути це на неї? За що така кара? Стояла перед султанськими покоями безпорадна і безпомічна. Мов младенець безмовний, мов стрілець невидющий. Коли чоловік між життям і смертю, жінці нема там чого робити. Навіть султанші, навіть найвсемогутнішій. Куди їй подітися, де сховатися, де шукати рятунку? Чи, може, й правда, що для жінки завжди знайдеться місце і в раю, і в пеклі, і там, де живуть ангели, і там, де ховаються злі духи? Де її рай, де її пекла нині! Ненависть пожирала її. Ненависть до чоловіка, який її возвеличив підняв, поставив над усім світом. Поставив? Втоптавши в бруд і кров? Кинувши в рабство, щоб згодом піднести до небес? Але навіть мить рабства не забудеться ні на яких висотах і ніколи не проститься. Ніч над садами Топкапи, над пагорбами й падолами, над водами, над Стамбулом, над світом, падають зорі, кажани в темному теплому небі літають, ніби загадково-тужливі езани муедзинів з високих мінаретів. Муедзини, викрикуючи молитву, затикають собі вуха пальцями. Заткни й ти, щоб не чути голосів світу і суворого голосу долі. У цих палацах правді й чулості ніколи не було місця. Всі Сулейманові спроби чулості до неї були незграбні й нещирі, її веселощі, пісні й танки — теж були несправжні, удавані, оманливі. Бо хіба людина може проспівати все життя, ніби безжурна пташка? Пристанище звірів, сховище катів, притулок розпусників, кровожерних упирів, молодих і старих відьом — ось що таке Топкапи. Султан, замотаний у свій величезний тюрбан, був захований від людей і від самого себе, а вона була мов його невідкрита душа і все життя намагалася творити добро, а тепер втомилася від доброчинств. Темні постаті перестрівали султаншу в поплутаності гарему, просили йти на спочинок, намагалися втішити, але про султана мовчали, про смерть казати боялися, інших же вістей не мали. Вона виходила в мощені білим мармуром двори, вслухалася в дзюркіт фонтанів, ставала під деревами, вдивлялася в летючий серпанок блакитної нічної імли, ввижався їй примарливий танон заблуканих душ, які прагнули тихого притулку серед цього непевного, оманливого, золотистого мерехтіння, не відаючи того, що тут ніхто ніколи нічого не міг знайти, а всі тільки губили/ втрачали навіки. Місце вічних втрат, прокляття, прокляття! Ніч неждано складалася в дивні вірші. Серпень. Падали зорі. До мене звертались степи неозорі: «Коли ми ішли, долаючи орди, Пошесті, зло, — тебе з нами не було!» Не вірю. Стріла вилітає з лука. Дорога — з порога. Людина — з печери. Я все пам'ятаю. Усі ваші муки. Усі ваші лаври. Усі ваші терни. Я все пам'ятаю. Хай час замітає сліди ваших мук і плоди ваших рук. Я з вас виростаю. Я все пам'ятаю. Я все із собою в дорогу беру. Я все пам'ятаю. Напругу хребта, коли, розігнувшись, високою стала І в душу мені пролилась висота безмежного неба. Я все пам'ятаю. Найперше безсилля своє перед небом, Найперше зусилля дивитися в себе. Я все пам'ятаю. Світанок сумління. Світанок любові в жорстоких очах. Коли виминав мені мозок, мов глину, безжалісний час. Я все пам'ятаю. Степів первозданність. Орлів клекотання. Задушне страждання — коли повернувся мій владар, Мій воїн, султан на щиті бойовому. І з ним мене, молоду, поховали живою. Боги не вступились. Мовчали сини. Я все пам'ятаю. Султанські гареми. Громи нестихаючі дум кобзаревих. Ревіння і стогін дніпровських порогів. Гаки між ребер. І чаші калин — Так щедро налитих козацькою кров'ю, Що вже ні краплини не можна долить. Я все пам'ятаю, Я з вами була. А доля не шовком торкалася тіла. На ціле життя — тільки рабський халат, шорсткий і смердючий. Бо я так схотіла! Не треба ні щастя, ні втіхи мені. Для них, для синів моїх — всі мої дні. Я все пам'ятаю. І те, як мовчала, мовчала, мовчала, кати аж сичали. Моя рідна земле, тебе не зреклося тоненьке дівчисько золотоволосе. Лиш мамі моїй не кажи, пожалій... Минають роки, я живу, я розкута. Та не заростають у серці моїм спливаючі кров'ю рани спокути. Серпень. Десь давно вже відцвіли черешні. Кажуть мені прийдешні: «Коли ми ітимем, долаючи наші шляхи в майбутнє, — Тебе із нами не буде...» Не вірю. Стріла долетить до цілі. Не можна їй впасти. Не можна звернути. Я з вами ітиму, я вірна і сильна. Я вам поможу у печалі і скруті. Що знала я, діти, про ваші шляхи? Та серце говорить (а серце правдиве), Що доля судилась вам, діти, предивна. І буде щасливим великий похід. Я з вами — крізь терни до зір золотих — Ітиму повік, бо не зможу не йти. Дійдемо — так серце мені промовляє. А серце все знає . Султан не оживав, але й не був мертвий, як уперто твердив його головний лікар Рамадан. Був занадто обережний, щоб одразу казати страшну правду. Роксолана пішла в приміщення Куббеалти, покликала туди великого візира і Баязида. Кизляр-азі Ібрагімові, щоб не стовбичив коло входу за звичкою, веліла приносити їм вісті про султана. Баязид рвався поглянути на батька, вона не відпускала його від себе. Здавалося: відпустить — і вже не побачить живим. Сиділи до самого досвітку, мовчали, ждали. Чого? — Може, скликати диван? — несміливо спитав обережний Ахмед-паша. — Навіщо? — холодно поглянула па нього Роксолана. — Це зробить султан. Може, новий. — Хай всемогутній аллах дарує життя великому султанові Сулейману, — пробурмотів садразам. — А коли його величність падишах поставить престол свого царственого існування в просторах вічного раю? — жорстоко мовила Роксолана. — І коли султаном стане шах-заде Селім, а його великим візиром названий буде мерзенний Мехмед Соколлу, цей убивця мого сина Мехмеда, призвідця безлічі чвар, грабіжник і відступник? Що станеться з вами, шановний Ахмед-паша? — Ваша величність, — озираючись злякано, прошепотів обережний царедворець, — що я маю зробити? Ви радите усунути цього босняка? У відповідь вона прочитала з вірша Муханнаббі: Коли задумуєш якесь діло. Не шукай малого, бо для мужа В ділі нікчемнім — страх смерті, І в ділі великім — смак смерті! Ранок не приніс їм нічого, день так само. Вони виходили з Куббеалти, тільки щоб справити природну потребу, про сон забули, їсти їм носили з султанських кухонь просто в залу засідань дивану. Вісті були невтішні. Султан був мовби й живий, але до притомності не повертався, отже, існував і не існував. Ця непевність не давала змоги вдатися до рішучих дій, тим часом Роксолана мала зламати нерішучість Ахмеда-паші. Не героїзм, не благородство і не підступність, а тільки відчай штовхав її на змову проти султана. Не могла змиритися з думкою, що султаном стане Селім, а не її улюблений Баязид. Селім байдужий, а всі байдужі — жорстокі. Він сповнить кривавий закон Фатіха, уб'є свого брата і всіх його маленьких синів, і в нього не здригнеться серце. А Баязид послухає свою нещасну матір. Він би не вбивав свого брата, навіть ставши султаном. Адже він такий добрий. Навіть собаки відчувають його доброту і завжди біжать за ним цілими, зграями, варто йому виїхати на вулиці Стамбула. Ахмед-паша лякливо шепотів: — А воля великого султана? — Вона могла б ще змінитися, якби не така нагла смерть його величності. Ця смерть може принести незліченні страждання для всіх. Я вже бачу кров, яка тече між тюрбанами й бородами. І вашу, садразам, кров теж. Чи вона вас не лякає? Але Ахмед-паша вагався, допитувався, канючив. Коли шах-заде Баязид стане султаном, то що ж тоді буде з шах-заде Селімом? Вона глузливо підводила брови на цього чоловіка, терпляче пояснювала йому. Йдеться найперше про нього. Про те, щоб він зоставався і далі великим візиром. Це можливо тільки тоді, коли буде усунений назавжди Соколлу і коли Баязид стане султаном, Шах-заде Селіма тим часом треба буде відправити під надійною схороною (щоб йому ніхто не завдав лиха) в літній султанський палац на Босфорі. Рустем-паша? Він дамат, цього досить. Віднині вона вже не султанша, а валіде. І не султан над нею, як було досі, а вона над султаном, бо він її син, а вона його мати. Влада ій байдужа, але добро держави і всіх земель та люду в них — вад усе. Так минули ще день і ніч. А на ранок прийшов головний султанський лікар Рамадан і повідомив: — Великий падишах повернувся до життя! — Неправда, — тихо промовила Роксолана,відчуваючи,як світи валяться на неї, хоронячи її маленьке тіло під своїми уламками. — Цього не може бути! — Султан попросив пити і спитав про вас, ваша величність, Вона довго сиділа заціпеніло, тоді сказала: — Султан уже не може повертатися до життя. Чуєте? Слід вважати його мертвим! Підвелася і пішла з Куббеалти. На порозі зупинилася, прикликала до себе Баязида, гостро зашепотіла йому в обличчя: — Бери своїх людей і мчи до того самозванця. Привезеш його голову султанові — будеш помилуваний. Не гайся, поки ще можеш вийти за брами Топкапи і Стамбула. О, коли б у тебе теж був двійник! Послати двійника до двійника — і хай б'ються. Але нема ради — маєш їхати сам. — А ви, ваша величність? — злякався він за неї. — Зостануся тут. Захищати твоє життя. І своє. Він ухопив матір за руки. — Як же? Як? — Так, як робила це досі. Бо потрібна дітям тільки в муках моїх. Ахмед-паша геть розгубився. Спробував затримати коло себе Рамадана, мовби розпитував про стан здоров'я падишаха, а сам сподівався, що без мудрого араба там усе зробиться само собою і султан покине цей світ остаточно. Однак і затримувати довго лікаря не наважувався, щоб не здогадалися про його злочинний намір, надто що велетенський кизляр-ага, провівши султаншу до її покоїв, зирив на садразама без особливої доброзичливості в босняцьких вирлах. Такий самий босняк, як і Мехмед Соколлу, Від цих людей не жди милосердя. Нарешті великий візир прийняв рішення самому піти до султанських покоїв, щоб привітати, коли надається така змога, його величність падишаха з одужанням і негайно розіслати гонців по столиці з благою вістю. Його ніхто не затримував, а він не затримував більше коло себе султанського лікаря. І ще минуло три дні й три ночі після того, як султан розклепив повіки і спитав про Хасекі. Вона не прйшла до нього, і він більше не кликав її, хоча смерть і відступила від нього остаточно. Чи був ще занадто немічний, чи вже вичув її зраду? Може, тепер думає над тим, як покарати її? Однак легко судити зраду державну. А як судити зраду людську? І хто б міг йому розкрити її невірність? Шкодувала, що немає коло неї вірного Гасана. Той приніс би їй усі вісті, добрі й лихі, а при потребі захистив би її від загроз, коли б виявився і він безсилий, то бодай вчасно попередив. Але тепер мала покладатися тільки на власні сили та на щасливу долю. ВИПАДКОВОСТІ Ніщо в світі не може загубитися, тільки іноді буває тяжко його знайти. Ось так зберігся в людському сум'ятті Топкапи євнух Кучук, той самий нікчемний поварчук, якого двадцять років тому впіймано на Босфорі з краденими баранами й поставлено вночі перед нещадними очима великого візира Ібрагіма. Давно вже зникла навіть пам'ять про всемогутнього колись грека — скільки загинуло людей прекрасних, цінних, благородних, рушилися міста, поневолювалися цілі землі, знищувалися держави великі й малі, а цей жалюгідний людський огризок не загубився й не згубився, не щезнув, не став жертвою жорстокості, яка панувала повсюдно, а жив далі в надрах султанського палацу, перетривав усе, вижив, як черв'як у яблуці, тримався міцно, наче кліщ у овечій вовні. Сказати, що Кучук вижив — не сказати нічого. Якби воскрес Ібрагім, свідок найбільшого Кучукового пониження й приниження, він ніколи б не впізнав того маленького зашмарканого євнуха в нинішньому поварові великого візира, пещеному, загорнутому в шовки, вичищеному й напахченому, ніби султанська одаліска. Тепер у заплутаній ієрархії султанських кухонь над Кучуком стояли тільки мюшеріфи — вельможні наглядачі цих солодких пекел і доглядачі падишахового здоров'я. Все інше було нижче Кучука, підкорялося йому, слугувало, слухняно виконувало його веління, примхи й забаганки. Мов справжній паша, поважно ходив Кучук між своїми підлеглими, повчав, якими мають бути ті, хто готує їжу для найвищих осіб імперії, — чисті й охайні, з головами виголеними, руками вимитими, нігтями обстриженими, тверезі, не сварливі, покірні, меткі, беручкі, смак гаразд розуміти, потреби до потрав добре знати, вміти слугувати всім, хто вище. їжа для людини те саме, що й мова. Словом можеш проломитися крізь найміцніші мури, куди не проб'ється ніяке військо, так само через шлунок можна добратися до серця навіть такого чоловіка, який і сам не знає, що в нього в те серце. Коржик з медом зробить лагідним навіть яничара. Кучук дякував випадкові, який привів його на султанські кухні й там зоставив, а ще вдячний він був тій випадковій ночі, яка почалася колись для нього смертельним жахом, але обернулася несподіваною таємною владою над усім, що бачив і чув. Тоді він перелякався несамовитості Ібрагімової. Коли ж його відпущено, коли роззирнувся він довкола, а після смерті великого візира роззирнувся ще раз, то збагнув, що в цьому жорстокому світі можуть вижити, вціліти тільки люди несамовиті. Повсюди точиться запекла, смертельна боротьба: між богом і дияволом, між чоловіком і жінкою, між володарями і підлеглими, між благородним і підлим, — і скрізь поконані, повержені, знищені, розтоптані, а над ними ті, хто вміє рвати собі, кусатися, бити й трощити, йти по трупах, торжествувати перемогу. Кучук розумів, що ніколи не зможе бути переможцем. Але жертвою теж не хотів бути, надто що видавалося йому, ніби стоїть біля початків життя, коли вважати, що життя справді починається коло казанів, у яких вариться плов. То що ж зоставалося цьому нікчемному чоловікові? Знов прийшов па поміч випадок, який підказав: триматися середини, бути ні тим ні сим, стати пильним спостерігачем запеклої боротьби, яка триває довкола, прислухатися, вистежувати, вловлювати найзатаєніше, уперто призбирувати, як бджола нектар, і нести своєму повелителеві. Великий візир Ібрагім сказав тої ночі: вистежувати султанську улюбленицю Хуррем і все про неї — в його власні вуха. У Кучука тої ночі не було вибору. Або згоджуйся, або смерть. Якби не той нещасний випадок, який поставив малого раба перед всемогутнім садразамом, Кучук так і прожив би в своїй рабській непомітності, нікому не чинячи ні добра, ні зла. Але йшлося про його власне життя. Нікому не можна дорікати нелюбові до шибениці. У таких, як Кучук, в житті не було іншої мети, крім самозбереження. Тому вони легко прощають тим, хто чинить їм кривду, так само, як забувають доброчинство. Такі раби не бувають ні мстиві, ні вдячні. Вони байдужі, ніякі. Коли б Кучука спитали, чи любить він султана і султаншу, він заприсягнувся б аллахом, що любить їх більше, ніж усіх інших людей і навіть увесь світ. Водночас власний мізинець на нозі Кучук любив більше, ніж усіх султанів колишніх і майбутніх. Чи ненавидів він Роксолану? Смішне запитання. Чом би мав її ненавидіти, надто що була тоді ще майже такою самою рабинею, як і він. Ну, щоправда, стояла ближче до султана. Може, пам'ятала своє походження ліпше, ніж Кучук, який не знав про себе нічого, окрім невиразних спогадів про якусь далеку землю, і про овець у горах, і про дзвіночки в овечій отарі «тронь-тронь», аж за душу бере, і море б'є в скелі, лупає береги, і сиплеться каміння, і пил стоїть водяний і кам'яний. Ото й усе. Ще пам'ятав біль. Од болю як стиснулося серце, то вже й не відпускало. Але до чого тут Роксолана? В його нещасті її вини не було ніякої. Однак випадок вказав йому саме на Роксолану. І Кучук підкорився випадковості. Непомітно збирав про Хуррем усе, що міг вивідати. Підкладав євнухам жирніші шматки, підохочував до жартів, до пліток, до пересудів, до злобствування. Готовий був бігти до того казкового колодязя, де сидять два ув'язнені злі ангели Харут і Марут і навчають людей магії й чар. Звалити на худенькі плечі султанської улюблениці всі чари, все загадкове, все лихе й незбагненне! Звинуватити її у всіх гріхах, і що більше він принесе Ібрагімові таких звинувачень, то вільніше почуватиме себе, розкутішим і владнішим. Смак влади. Навіть таємнича влада все ж вабить. Коли в світі панують несамовиті — а він не може виявити несамовитості відверто — що ж, він обере несамовитість тиху, приховану, затаєну, і ще й не знати, чия виявиться більшою. Але знов випадок, дикий, безглуздий, страшний: великого візира Ібрагіма вбито, ні згадки про нього, ні пам'яті, а Кучук лишився сам — без повелителя і покровителя — і тепер не знав, чи й далі мав вести своє підле стеження за Роксоланою, чи тихенько зачаїтися між велетенськими мідними казанами султанської кухні і жити так, як жив до тої ночі, коли приведено його до садразама. Згадував те своє давнє життя й зітхав. Як усі придворні, намагався тоді втриматися між живими і мертвими, і був щасливий. Але тоді що не знав смаку влади — тепер уже був отруєний її чарівним зіллям і з жахом відчував: назавжди, навіки. Щоправда, попервах по смерті Ібрагіма жив не так відчуттям таємної влади над життям Хуррем, як страхом: ану ж великий візир ще комусь звелів приймати звідомлення малого султанського кухарчука, і той невідомий у першу-ліпшу мить з'явиться й гримне: «Викладай-но що маєш, паскудний обшкрібку, сину свині й собаки!» Як сказано: «Істинно, господь твій скорий у покаранні». І ось так, щодня й щогодини очікуючи того, кому Ібрагім передав його куцу душу, Кучук далі вистежував і винюхував, збирав по крихті все, що міг зібрати про Роксолану, — що їла, як спала, що сказала, як ходила, як зодягалася, з ким говорила, кому всміхалася, що подумала і що надумала. Вікна в гаремі були подвійні і з такими широкими проміжками між кольоровими шибками, що там могли залягати євнухи, підглядаючи й підслуховуючи, самі невидимі й незнані. Всю свою здобич євнухи мали відносити до свого повелителя кизляр-аги. Але хто ж міг знати, чи все принесено, чи все сказано, тому Кучук за ласий шматок завжди міг собі купити затаєне від кизляр-аги, від самого султана, і розкошував своїм знанням, своєю безкарністю і прихованою владою. Живучи між постійним страхом і усвідомленням таємної влади над султаншею, очікуючи і ніяк не можучи дочекатися загрозливого посланця від мертвого Ібрагіма, Кучук поволі починав ненавидіти Хуррем. Перші свої доноси на неї робив байдуже, не маючи ніяких почуттів до султанші, навіть не заздрячи їй, як інші, сам не вірячи ні в її чаклунство ні в підступність. Але що далі, то більше переймався тупою і тяжкою зненавистю до тієї неприступної жінки, вважаючи, що всі його нещастя почалися з її вини і нинішній його загрозливий стан — це теж її вина. Холодна й терпляча ненависть переживає будь-яку іншу пристрасть. Вже давно збагнув Кучук, що ніхто не прийде по його душу, бо Ібрагім, видати по всьому, нікому не сказав про свого особистого донощика з султанських кухонь, вже змінився після грека і один великий візир, і другий, і третій, і, як почалося це ще за Ібрагіма. Кучук готував для них їжу і сам простежував, як подається вона садразамові, вже сміявся з колишні? своїх страхів і часто, замкнувшись у своїм закутку, клав перед собою білий баранячий череп, глузливо промовляв до нього: «Ох, Ібрагіме, Ібрагіме, минулося твоє м'ясо! Очі тобі вискочили, вуха твої одкабетовано, зосталася сама кістка!» Мав би ще додати: «Колись і з нами таке буде!» — але вчасно уривав свою мову. Хай вмирає хто завгодно, а він житиме, він хоче жити! Повнився підслухами, плітками, знанням, обмовами, з роками набув хіба ж такого сприту в своєму проклятому ремеслі стеження, збирання, накопичення таємниць, іноді почував себе мало не всемогутнім, який знає про всіх приховане й відкрите, без кінця повторював сам собі 59-й вірш з шостої сури корану: «У нього — ключі тайного; знає їх тільки він. Знає він, що на суші і на морі, лист падає тільки з його відома, і немає зерна в мороку землі, немає вологого або сухого, чого не було б у книзі ясній». Якийсь час Кучук розкошував прихованим змаганням з людьми Гасан-аги, які збирали звідусюди вісті, щоб нести їх султанші, не відаючи, що живе у величезних Топкапи маленький непомітний ахчі-уста, який тихо, але вперто збирає вісті про султаншу. Навіщо, для кого, для якої потреби? Тепер уже не знав і сам. Насолоджувався своїм знанням, тоді відчув якийсь ніби неспокій, тоді настала розбентеженість, а згодом прийшли справжні хворощі. Все, що потрапляє в людину, повинно перетворюватися, засвоюватися, лишати по собі поживу, а непотріб має видалятися, інакше смерть. Кучук з жахом усвідомив, що він тільки збирає, ховаючи в собі, збирає вже довгі роки, ні з ким не ділячись, нагромаджує в своїй пам'яті мовби для самого себе, для власної втіхи, у безмежній гордині своїй порівнюючи себе з самим аллахом: «Не осягають його погляди, а він осягає погляди». Багато років нерозумно пишався він тим, що вистежує кожен крок наймогутнішої жінки в імперії, розкошував од думки про свою винятковість, несхожість з усіма, хто його оточує, про свою вищість. Живився вістями рідкісними, особливими, відкидаючи загальнодоступне, так само, як султан і вельможі дозволяють собі їсти м'ясо, смажене на вогні, бо воно має смак нещоденний, ход І втрачає половину своєї цінності від того вогню. А варене м'ясо, хоч і зберігає в собі всю свою поживність, споконвіку вважалося їжею рабів і чорного люду — тож він надавав перевагу смаженому, обпаленому диким вогнем м'ясові таємних знань і жадібно горнув їх до себе, не знаючи ні міри, ні впину. Але ніщо не виходило з Кучука, не виділялося й не видалялося, осідало в ньому, як камінь, як свинець, труїло, душило, смерділо нечистотами, чаділо, клубочилося пекельним димом, Накопичені в ньому підслухи рвалися назовні, як рветься а людини вся зайвина і непотріб. Уже й не почував себе живим чоловіком, а якимсь мертвим чи що. З тугою позирав на своїх помічників по кухні, заздрив їхньому спокою і безтурботності. Зовні мовби нудьга обов'язків, остогидла щоденна робота, а насправді яке ж це все благородніше порівняно з тим, що було у нього в душі! Може, так і кінчився б цей чоловік, власне, й не почавшись для життя і світу в своїй безглуздій затаєності й безцільній злочинності, коли б не випадок з султаном Сулейманом в час пишної зустрічі, підготовленої йому султаншею і зятем їхнім Рустемом-пашою. Султан лежав непритомний у своїх покоях, може, навіть мертвий, султанша з сином Баязидом і великим візиром Ахмедом-пашою замкнулася в Куббеалти і нікого туди не впускала, хоч усі здогадувалися — радиться з сином і садразамом, як захопити владу, кого усунути, кому стяти голову, на кого покластися, кому не вірити. Та хоч які б таємниці були в людей і хоч якими високими справами заклопотані ті люди, вічно не сидітимуть вони без їжі, вимушені будуть допустити до себе тих, хто має їх нагодувати, — так Кучук, за правом ахчі-уста великого візира, все ж пробрався в Куббеалти з носіями наїдків і напоїв, порядкував там, гримав на своїх помічників, виказував поштивість до високих осіб, перед якими став, і хоч був раз і вдруге ганебно вигнаний Баязидом, все ж вловлював то слово, то погляд, то навіть мовчанку, і, додаючи із своїх безмежних запасів таємного знання, підозр і підлот, уже не мав сумніву: «Змова». Власне, він не чув жодного слова. І ніхто з євнухів не міг прийти йому на поміч. Понюхтів носом в Куббеалти — ото й усього знання. Але хіба диявол не знає про бога стократно більше, ніж усі святі? Кучукові вже вчувалися слова навіть не мовлені, з простої розмови Роксолани і Ахмеда-паші про сади Топкапи самі собою стелилися слова загрозливо-злочинні: «Треба звалити старе дерево і посадити нове». Змова, змова! Ніщо не існує, поки воно не назване. Кучук був упевнений, що султанша чинить змову проти падишаха, спільників не треба й шукати, вони коло неї, тепер слід тільки назвати це, розкрити, донести до його величності — і роздвоєне життя Кучукове знайде своє виправдання так само, як винні знайдуть нарешті своє покарання. Адже сказано: «Зазнайте ж кари!» Ще нічого не знаючи, Кучук уже мав певність, що розкрив змову. Тепер належало негайно повідомити про це. Але кого? Султана? Султан лежав чи живий, чи мертвий, жодну живу душу до нього не підпускали. Тоді кого ж? Куди кинутися? До великого муфтія? У того тільки молитви та прокляття, а тут треба сили. До шах-заде Селіма? Але чи ж проб'єшся до нього і чи стане він тебе слухати, надто коли йдеться про його рідну матір. Кучук метався в мовчазному нетерпінні, ні з ким порадитися, ні в кого попросити помочі, а час летить, кожна хвилина несе йому або ж поразку, або ж перемогу, а він волів тільки перемагати. Інакше навіщо всі його мало не двадцятилітні страждання! В розпачі й безвиході Кучук кинувся до султанського зятя Рустема-паші. Слугував йому цілих десять літ, знав, який лихий тепер дамат на Ахмеда-пашу, що забрав у нього державну печать, вирішив сказати візирові не всю правду, а тільки половину — про Ахмеда-пашу, а вже там хай як знають. Коли все закінчиться лише тим, що дамат зіпхне Ахмеда-пашу і знову стане садразамом, то й тоді він, Кучук, матиме свою вигоду, бо, може, вважатиметься найдовіренішим чоловіком у султанського зятя. Рустема-пашу Кучук знайшов одразу. З іншими візирами той тинявся по Топкапи, сподіваючись, що буде допущений у Куббеадти, тому, коли зіткнувся в другому дворі з куцим своїм ахчі-уста, мало й подивувався. Кучук вклонявся до самої землі, мало не плазував перед Рустемом-пашою. — Тобі чого? — похмуро спитав той. — Хочу внести в преславні вуха вість. — Вість? — здивувався Рустем-паша. — Таких, як ти, вештається тут знаєш скільки! — Вість про державну зраду, — прошепотів Кучук. Рустем ухопив його за комір, підняв, стукнув об землю. — Про що, про що? Ану кажи до кінця. Та коли брешеш, то найбільшим шматком од тебе лишаться вуха. Кучук зашепотів йому про Ахмеда-пашу. Про вбивства, які мають бути. Про загрозу життю султана. Про... Султанський зять загорнув своєю могутньою рукою нікчемного євнуха і поволік за собою. — Будеш зі мною, — бурмотів Рустем, — будеш, де я. Не шукай мертвих коней, щоб зняти з них підкови. Всякий птах од язика гине. Тоді несподівано гримнув своїм людям, які його супроводжували: — Взяти цього обшкрібка і вирвати йому язик! Так зімкнулися над нікчемним чоловіком усі випадки, які були й мали бути, і поховали його під своїми уламками. Бо в цьому житті немає нічого ймовірнішого за смерть. ВІДОМЩЕННЯ Оточила себе жіноцтвом — старими, молодими, поважними, владчими й просто без ніякого значення. Ховалася між ними, оточилася ними, мов хмарою, стояла в нетривкій цій хмарі, а мала б стояти на хмарі, мов вседержитель. Але султан ожив, уся сила стікалася до нього, світ лежав зачаєний на його долоні, і знов та долоня мала обернутися для Роксолани долонею долі. Цілий день провела в садах Топкапи. Ті, що під гаремом, дивилися на Золотий Ріг, на Стамбул. Рожево-синє місто і попелясті купи мечетей над ним — Баязид, Фатіх, Селім, а між Баязидом і Фатіхом горб Сулейманіє — найбільшої з усіх джамій, яка мовби здіймається, розкрилюється над Стамбулом, злітав в небо, і цей велетенський город, попелясто-синій, горбистий, мов спина дракона, теж летить нізвідки й нікуди, і вона, всівшись на шорсткій спині, що круглиться куполами мечетей, їжачиться шпичаками мінаретів то рожевих, мов дитяче личко, то незвичайно білих, мов примари, теж летить, але падає й падає в сади гарему, між кипарисами й платанами, між залізним і юдиним деревом, деревом для туги, для ридань, для розпачу. День не приніс їй нічого. Султан ожив і молився в мечеті за своє спасіння. Чи молилася й вона? Тільки вітцівською молитвою: ущедри зовущую со страхом. Ущедри... Султан не кликав її, може, й не згадував, може, забув. І всі забули. Навіть кизляр-ага Ібрагім десь щез, пропали всі євнухи, не пильнували, не стежили, усунулися всі враз, так ніби казали: «Втікай! Виривайся па волю!» А де її воля, за якими мурами, просторами і безмежжям часу? Сиділа в своїх мармурових роззолочених покоях, не спала до ранку, не склепила навіть повік, мимоволі прислухалася до кожного шереху, до шарудіння води у водограї, до зойків свого вистражданого серця, втомлено споглядала на розметані в чорних настінних колах золоті літери священних написів, що тріпотіли, як птахи у вікнах. І серце їй у грудях тріпотіло так само в очікуванні неминучого. Чому ніхто до неї не йшов? Десь щез великий візир Ахмед-паша, пропав кизляр-ага, і мовчить, тяжко мовчить Сулейман. Уже довідався, що хотіла його смерті? Але ж бачить бог: не вбивала його і не посилала вбивць, бо ж лежав мертвий. А хіба можна хотіти смерті для мертвого? Вдосвіта негадане прийшов зять Рустем. Шкрябався в двері, як пес, вигнаний хазяїном, всунувся на білі килими прийомного покою султанші похнюпленіший, ніж завжди, обличчя під чорним заростом було синюшне, ніби в утопленика. — Що з тобою? — мляво поцікавилася Роксолана. — Ваша величність, я знов великий візир. — І так рано прибіг похвалитися? — Ваша величність... — Якою ж ціною? Когось убив? — Якби ж то... Вона поглянула на нього уважніше. Надто добре знала цього чоловіка, до якого колись була прихильна, тоді зненавиділа його, згодом знов вимушена була йому покровительствувати, щоб знову збайдужіти, може, й назавжди. — Ага, — сказала, не приховуючи зловтіхи. — Вже знаю: маєш когось убити. Може, мене? Тому й прибіг удосвіта. Не міг діждатися ранку. Рустем упав на коліна, тупо мукаючи, поповз до неї по килиму. — Ваша величність! Мамо! Роксолана гидливо відсунулася від свого зятя. — Яка я тобі мати! Хочеш нагадати, що віддала тобі свою доньку? То знай же: не я віддала Міхрімах, а султан. Убивця хотів мати своїм зятем теж убивцю. Хіба не ти вбив Байду? А я коли й мала ще після того якісь сподівання на твоє очищення, то тільки тому, що маєш слов'янську душу. Та тепер уже знаю: чоловік може говорити тою самою мовою, що й ти, а бути найбільшим негідником. Мова не важить. А душа? Хіба ж побачиш її в людині? Була сліпою і тепер маю розплачуватися. То за чим прийшов — хвалитися чи вбивати? — Ваша величність, благаю вас, вислухайте свого раба!... Справді раб, і всі тут раби, може, й сам султан теж раб, тільки вона вільна, бо не піддавалася нікому й нічому і не піддалася. Не лякалася ніяких погроз і передвіщень. Коли сонце буде скручене, і коли зорі облетять, і коли моря переллються, і коли зариту живцем спитають, за який гріх вона була вбита, — може, лиш тоді довідається душа її, що приготовано їй на цім світі. Але ж ні! Клянусь тими, що рухаються назад, течуть і ховаються, і ніччю, коли вона темнів, і зорею, коли вона дихає, — змагатимуся навіть з безнадією, щоб самій смерті нав'язати високий сенс життя, як зерно, яке вмирає, щоб жити знову й знову, незнищенно, вічно.; — Кров на тебе й на твого султана падає, як листя на землю! Сказала це чи тільки подумала? Хоч як там було, Рустем завовтузився незграбно, ладен був би зіщулитися від її погляду і Її слів. — Ваша величність! Чи ж моя вина? Сліпим дзеркал не продають. Прийшов чоловік, сказав, доніс. — До кого прийшов? — До мене. До султанського вуха не був допущений. Ну, а без провожатого не дійдеш навіть до пекла. — Вибрав тебе в провожаті? — Мерзенний євнух з кухонь. Я відпровадив його до пекла. Але вість уже була в мені. Що я міг, ваша величність? Такий злочин. Зрада. Я був вдячний аллаху, що він вибрав мене знаряддям. Аби ж то знаття. Серце, як скляний палац: лопне — вже не стулиш. Вона скривилася. — Міг би не згадувати про своє серце. Але Рустем мав виговоритися, так ніби сподівався очистити Душу. — Коли стоїть велика мечеть, не треба молитися в малій. Я кинувся до його величності султана. Бо той підлий донощик сказав, що змову проти падишаха затіяв Ахмед-паша. Змова проти падишаха. Змова, змова, змова... Не треба було брати їй Ахмеда-пашу. Не об кожне дерево обіпрешся. — І що ж? — мимоволі спитала зятя. — Ахмед-паша спробував хитрувати й тут. Поставлений перед султаном, узяв усю вину на себе, впав на коліна, благав покарання й прощення. Мерзенні хитрощі, як завжди, в цього чоловіка. Та коли спустили його в підземелля Топкапи, прийшов туди сам падишах, та стали трощити цьому крутієві кістки, Ахмед-паша виказав... Рустем-паша вмовк і став витирати піт на обличчі. — Кого ж виказав? Мене? — спокійно спитала Роксолана. Рустем-паша мовчав. — Кого ще? — жорстоко допитувалася вона. — Шах-заде Баязида, — пошепки відповів дамат. / — Більше нікого? — Більш нікого, ваша величність. — І тебе прислано мене вбити? — Я прибіг сам. — Убити? — Ваша величність, сказати! — Не злякався, що будеш покараний? Він мовчав і корчився па килимі. — Про Баязида що знаєш? Не було ніяких велінь? — Не було. — Гаразд. Бережи Міхрімах. Може, хоч моя смерть поможе тобі. — Ваша величність, я поможу вам! — Іди геть! Сама зустріну султана і його вбивць. — Ваша величність! — Іди! Аж тепер нарешті могла визнати, що лишилася сама в цілім світі. Ще день-два тому здавалося їй, що може стати всемогутньою і здійснити все, про що думалося й не думалося, і ніщо вже не стояло па заваді, але нізвідки не було й помочі. Два сини, які зосталися в неї, вже їй не належали. Один мав рятуватися від гніву падишаха, другий байдуже ждав трону. Вона кликала своїх мертвих синів, а вони відповідали їй мовчанням. Ще вчора вірила, що вона єдина зряча і розумна істота серед довколишнього озвіріння, не підвладного розуму, заполоненого злочинними інстинктами, але — о жах! — тепер мала переконатися, що її теж якась незнана сила жене разом з цими звірами до загибелі — видовище жалюгідне й принизливе. Перебирала роки, згаяні в неволі, в золотій клітці султанського палацу, бачила себе зрозпаченим дівчиськом, яке намагалося відспіватися й відтанцюватися від жахів життя і покорило молодого султана грою і принадливістю. Тоді стала взірцевою самицею, яка щороку дарувала падишахові по синові і стелилася на зелених покривалах його ложа немов молода трава, яку топчуть з безжальною насолодою. Нарешті мудрість, яка була завжди з нею, винесена ще з вітцівського дому, запанувала і стала давати щедрі плоди, а плоди мудрості бувають і солодкі й гіркі. їй випало випити до дна чашу гіркоти. Що ж, вона не злякається, не відступить. В ночах ми блукаємо по колу і згораємо у власнім полум'ї. Проклинати ворогів? Нехай щезнуть, як вода розлита, бодай стали немов той слимак, що в своїй слизоті розпускається, бодай би вони, як недорід жіночий, ніколи не бачили сонця. А що прокляття? Вітер, який летить і не вертається. Вона ж сама тепер, як трепетання вітру, як переблиск думки в пітьмі небуття, не стане її, а думка житиме, битиметься, злітатиме над усім сущим на невидимих крилах її страждань і чутливості її серця. Несподівано для самої себе Роксолана ляснула в долоні і служебці, яка виникла в покої, звеліла принести приладдя для письма. Тоді геть забула про своє веління, довго купалася в теплій трояндовій воді, вигладжувала перед дзеркалами ледь помітні зморшки в куточках очей, повільно проводила долонями по своїх шовковистих стегнах, милувалася стрункими міцними ногами. Постарайся обрести ноги, які помогли б тобі порятуватися в день страшного суду. Сміх і гріх! Невже вона має вмерти ще сьогодні? І не житиме більше це тіло, мов гіацинт із самотніх султанських снів; і це лоно, мов топаз вогненний; і ці очі, мов сапфіри немочі та болю; і ці уста, мов холодний рубін? Зате визволиться її душа, вознесеться, мов діамант, що був кинутий у бруд вулиць і доріг, а тоді піднятий звідти рукою найвищою. Чуєш, султане? Запалюй вогнища, щоб висушити свої барабани, промоклі від сліз, пролитих за вбитими тобою, сліз жіночих і дитячих, сліз землі, неба і самого бога! І я теж згорю па тих вогнищах, і тільки наша любов, переживши всі твої злочини, відвідає нас у пітьмі наших могил! Гірко всміхаючись, шепотіла Роксолана слова давнього арабського поета: «О друзі! Чи бачили ви коли-небудь в житті жертву, яка плакала б од любові до вбивці? Ми обоє плакали або готові були заплакати від любові одне до одного, і її сльоза скотилася перш, ніж моя». Аж тепер згадала про свій намір написати султанові і злякалася, що не встигне. Розбризкуючи воду, лишаючи на мармуровій різнобарвній підлозі мокрі сліди маленьких вузьких ніг, відтручуючи служебок, які кинулися її витирати, нага вискочила в купальні, скулилася па диванчику в своєму обновленому будівничим Сінаном покої (перед смертю, перед смертю!), вкида-ючи вільною лівою рукою собі до рота солодкі горішки, стала хапливо писати, не дбаючи про склад і лад, аби лиш сказати тому похмурому чоловікові в золотій лусці, що вона хоче йому сказати. Виливався в тих словах увесь її дух, що витончувався, загострювався і гартувався в протиборстві з найбільшим ворогом її життя, з ворогом, якого сліпа рука долі зробила її найближчою людиною: Мій відчаю, мій тяжкоокий вороже! Твій дух отруйний, сила згубна. Диявол а чи бог твої помічники — Та будь-чия потуга ламлеться об тебе. Ти грізний, дужий, бажаний і званий Однаково в ненависті й любові, На відстані руки чи в дальніх мандрах Мене тримаєш, наче змій нещасну здобич. Знаєш про мене більше, ніж всі боги світу, Бо оточив мене очима всюди. Не приховаю ані слова, ні зітхання, Ні погляду, ні туги, ні розчарування. Знаєш мої ночі і чекання, Знаєш стежки в садах і сни над морем, Але, засліплений могутністю, не бачив Яка ненависть розрослася в моїм серці. Злочинцю, вбивцю, фальшивий законнику! Неправедно збираєш славу і данину моїх зітхань. Твої спахії йдуть під грюкіт барабанів, І валиться світ, як зруйновані гори. Смієшся з мого бога, з моїх пісень і чулостей, Зневажаєш землю і все живе, крім себе, І не бачиш гострого списа в моїй руці, Занесеного над тобою безжально й грізно. О вороже любий! Не можу без тебе! Глухі будуть ночі без твого зітхання, Німі й посивілі дороги без твоїх кроків, Небо й води темні без твоїх очей. Довго сиділа, втупившись в аркуш фіалкового паперу, по-мережений її почерком. І оце її відомщення? За кривди власні, землі своєї і всього світу? А що їй до світу і що світові до неї? Була жінкою, а жінці для повного відчуття щастя треба бодай іноді відчути слабість і беззахисність. Бодай перед лицем смерті. Вхопила калам, дописала внизу: «Я хотіла сховатися від сонця в затінку золотої хмари, але холодний вітер відігнав хмару. Ваша нещасна Хуррем Хасекі». Як була, гола, побігла до дверей. Мертві сорому не мають. — Ібрагіме! Кизляр-ага стояв там. Уже стеріг султаншу, щоб нікуди не зникла. Хай проковтнуть шербет помсти з чаші нашого могуття. — Ввійди! — звеліла кизляр-азі султанша. Навіть головний євнух вимушений був заплющитися від сліпучого сяйва Роксоланиного тіла. Не насмілювався поглянути на те, на що ніхто не омів поглянути, не рискуючи втратити голову. Вона запечатала лист своєю печаттю, вклала в руку кизляр-аги. — Віднесеш його величності падишаху! Але квапся! Я хочу бути ще живою, поки султан читатиме це. Ібрагім мовчки вклонився. Мовби не почув її останніх слів або ж не хотів запевняти султаншу, що їй нічого не загрожує. Метучи килим широким своїм одягом, посунув з покою. Вона заклякло стояла на тому місці, де віддала Ібрагімові свій лист. Віддала все, що мала. Світ кінчався для неї. Ось так кінчається світ. Як молився її отець у великий четвер на страснім тижні? «Да молчит всякая плоть человечья, й да стоит со страхом й трепетом, й ничтоже земное в себе да помышляет». А сонце, здійнявшись над Босфором, розсипало золоті бризки по той бік різнобарвних вікон, і Роксолана мимоволі повернулася обличчям туди, і далекий, ще з дитинства, усміх з'явився на ЇЇ зблідлих устах. Зненацька батькова церква припливла до неї з далекої далечі, і сміх пройшов по церкві, і задрижала золота павутина в далеких кутках, куди ледь доблискують кволі вогники свічок, і серце їй рвонулося з грудей — жити! Серце, як дитина, хоче всього, що бачить, а бачить воно життя. Сонце, небо, дерева й пташки на гіллі, навіть цей холодний мармур — усе це життя. Невже ж не для неї і чому не для неї? А до життя був лиш короткий палацовий перехід. Від покоїв Роксолани до пишних покоїв Сулеймана. Султан сидів у своєму просторому приміщенні, вслухався в дзюркіт води в мармуровому мереживі триступінчатого водограю, дивився на покладені на коліна свої старі великі долоні, дивуючись і жахаючись водночас, які вони безнадійно порожні. Здобув стільки земель, а єдиної жінки не зміг утримати. Простяглася йому перед очима зелена й холодна земля без вітрів і без сонця, місячне сяйво, спалахи зірниць, грози, ранкові роси — все це він пам'ятав, як пам'ятав каламутні ліниві слов'янські ріки, болота й острови, завжди завузькі мости, зайця, що перебіг йому дорогу перед переправою, безконечні дощі. Які дощі він витерпів! Потоки й потопи, кінець світу, захлинався в тих дощах, як мала дитина в купелі, як захлинаються словами нещирості недорікуваті придворні поети, здригався від холодних доторків води, але щоразу зігрівався думкою про жінку, яка чекає його десь у столиці, мріяв покласти свою голову їй між груди, що нагадували йому двох теплих білих голубів. Тепер, одержимий первозданним відчуттям необмеженої своєї влади, мав метатися між величчю і безумством, відкинувши свою любов до тої жінки, забувши про почуття, які вже давно не подають голосу і не освітлюють йому темної путі, яку належить пройти. Путь до життя чи до смерті? Він ніколи не давав життя, а тільки смерть, звикнув робити це спокійно, байдуже, йому здавалося, що вдосконалює життя смертями, очищає його і визволяє для вищих цілей, бо ж ліпше мати своїми підданими покірливі трупи, ніж живих невірних. Тепер мав вибирати між життям і смертю, тримав у руках меч і закон і не бачив порятунку. Меч і закон. Зрада карається мечем. Відрубати голову і виставити її перед Баб-і-Кулелі. А тіло пустити кам'яним колодязем до Босфору, до пекла. Бо за спробу напасти на султана, позбавити його життя — тільки закон і меч. Сина він стратити не може, це зробить його брат, коли стане султаном і виконає закон Фатіха. Але цю жінку, що прожила, як обраниця долі, не маючи на те ніяких заслуг, він повинен покарати, бо вона замахнулася на престол. Коли з уст мерзенного зрадника Ахмеда-паші впало ім'я Хуррем, Сулейман не повірив, а тоді зрадів і мерщій показав своїм дільсізам, щоб навіки заткнули пельку тому нікчемному викажчику. Ану ж передумав і відмовиться від своїх слів! І зіпсує султанові радість від того, що нарешті має перед собою справжнього ворога. Бо де ж ті вороги? Шах уникав сутичок, ховаючись у своїх горах. Папи вмирали один за одним і тільки потрясали повітря прокльонами, які не долітали до султана. Імператор Карл, знесилившись у змаганні з падишахом, віддав Іспанію синові Філіппу, а імператорську корону дріб'язковому Фердінанду. Польський король лякливо щулився від самого імені Сулейманового. Цар московський Іван? Був надто далеко. До кінця життя не дійде сюди, хоч би й захотів. Без ворогів же людині не жити, а могутньому володареві — й поготів. Та нарешті він мав ворога справжнього, відданого, такого близького, що не розділяв їх навіть подих. Його Хуррем, його Хасекі — ворогиня. Зрадниця. Замахнулася на його життя. Хотіла його смерті. За смерть — тільки смерть. Вона буде страчена отут на чотирикутному шкіряному килимку, розстеленому на розкішних султанських килимах. Найвправніший кат імперії зітне їй голову швидко, вміло, без болю, таємниці буде дотримано, ніхто не бачитиме і не знатиме, голову не виставлять перед брамою Соук-чешме, тіло віддадуть землі — не опалять, не кинуть стерв'ятникам. Так запанують закон і меч. Спокійно, з холодним серцем Сулейман обдумував усе, що має зробити. Користався султанським правом і привілеєм роздумувати навіть тоді, коли рішення вже прийнято. Так, він удовольнить закон і меч. А що ж залишиться йому? Перебирати свої самотні старечі сни, лічити краплі крові, що витікають йому ночами з носа, слухати крик сови десь за вікнами? І не засяє ніколи йому безсмертний усміх Хуррем, не задзвенить її єдиний голос, не задзвенить, не продзвенить. Машалла[83]! Ні меч, ні закон не замінять любові. І ніщо не замінить. Хто сказав, що він має стратити єдину дорогу людину на землі? Хто сказав, що вона винна? Може, то він сам винен? Поки ти султан, маєш жити. Вмирають хай інші. Помер сам — зрівнявся з усіма. Вмирати султани не мають права. До того ж він не вірив у злочинні наміри Хуррем. Міг дозволити собі розкіш вірити тільки в те, що хотів. Надто, що тут усе було таке хистке й непевне. Замах на його життя? Але як можна замахуватися на життя мертвого? Адже він лежав мертвий день і два й три. Чули про змову Хуррем і його наймолодшого сина? Хто ж? Коли й міг хто чути, то єдиний аллах, всемогутній, милостивий і милосердний. А сказано ж у книзі книг: «О ви, які увірували! Істинно з-поміж ваших жон і ваших дітей є вороги вам, бережіться ж їх! А коли пропустите, пробачите й простите, то аллах — прощаючий, милосердний!» Вчора, молячись у Айя-Софії за своє воскресіння, султан ще не знав про зраду Хуррем, тому не міг порадитися з великим муфтієм Абусуудом. А коли б порадився? Цей учений нащадок ассірійців був упертий, як п'ять тисячоліть історії. Він чухав би свою бороду і вперто виставляв поперед себе шаріат. А шаріат — це справедливість, яка не знає ні милосердя, ні пощади. Для спокою в державі зрадники повинні бути знищені — так твердить шаріат. І муфтій повторюватиме ці слова, бо над ним — аллах. Але ж аллах і над султаном? А що каже аллах? «Ми не возлагаємо на душу нічого, крім можливого для неї». Для його душі неможливо вбити Хуррем. Що це дасть? Спокій у державі? Але закон не забезпечує спокою, бо він не здатен до роздумів. Муфтій, як і закон, захоче тільки султанової ганьби. Стратити таку жінку — ганьба довічна, її знав увесь світ: королі й королеви, славетні художники й учені, посли й мандрівники, воїни і простий люд — хіба можна вбити таку жінку? Перед нею має схилитися навіть закон. Його, Сулеймана, назвали Кануні, себто Законником, бо він уперто давав світові нові й нові закони, не сподіваючись, що може колись стати їхньою жертвою. Він здобув велич своїми походами і своїм розумом і знав, що найперша ознака величі — підкорятися закону, як простий смертний, хоч і знаєш, що закон не дає вибору. Але як султан, він мав ще меч, а меч давав вибір. Він або ж карає, або ж покоїться в піхвах. Хто завадить йому лишити свій меч у піхвах? Велич можна здобути і . в любові. Недарма ж славетний італійський художник сказав про нього: «У великого чоловіка і любов бував велика, коли його серцем заволодіє незвичайна жінка». Він був несправедливий до своєї Хуррем і жорстокий. На довгі роки лишав її в холодних стінах гарему. Байдуже споглядав на смерть її синів, тішачи себе думкою, що спадкоємців для трону ще задосить. Не запобігав її старінню, хоч і помічав, як змінювалося її обличчя з роками. Там зжовклість, там плямочка, там пересохла шкіра, там зморшка. Зморшку на обличчі коханої жінки не розгладить своїми поцілунками навіть мільйон ангелів. Роки полишали в ній жорстокі свої сліди, але він втішався тим, що Хуррем стає для нього ще дорожчою, а її тіло — мовби ще ніжнішим, у ньому зникали дикість і недосконалість, і було воно мов райський дарунок. Чи казав їй про це, чи вмів сказати в своїй султанській закостенілості? Все віддавав своїм законам і своїм воїнам. А його закони і його воїни жили тільки тим, що ждали війни, ждали смертей. Пил па обличчях його воїнів, на їхній зброї, в їхніх очах, в їхніх душах. Сірий пил смерті, яким він хотів засипати увесь світ. І його Хуррем, єдина жива істота в цім царстві вмирання, — невже й вона повинна віддати своє життя? Пробував уявити її. Чи знає про його знання і про його вагання між її життям і смертю? Випливало з золотої сутіні її обличчя, але було замкнене, не промовляло до нього жодною рисочкою, не озивалося, не відгукувалося. Як фортеця, що її ти хочеш узяти приступом, обличчя замкнуло всі брами, прибрало мости, виставило незламних захисників — твердість, несхитність, і не зазирнеш за вали, палісади й мури. Чомусь згадався султанові каймакчі з Гянджі. Чому не віддав того досвітку свій каймак султанові, який дарував йому життя? Повіз каймак від переможця і повелителя, а куди, кому? Невдячність. Усі невдячні, може, тому так мало милосердя на світі. Ох, як хотілося йому впокорити Хуррем! Щоб прийшла сюди, впала йому до ніг, плакала і благала, благала й плакала, а він виказав би свою великодушність, відомстив би за зраду великодушністю, лишаючись здеров'яніло-непрітступним, хоча і без звичного самовдоволення, яке завжди відчував од свого високого становища. До кінця вдоволений був лиш тоді, коли покірливість виказувано йому з якнайбільшою старанністю, без будь-якої винахідливості й, сказати б, вишуканості, а грубо, крикливо, майже нахабно. Жив серед нахабної покірливості і тепер дивувався, чому та жінка затялася і замкнулася перед ним, як неприступна фортеця. Чому? Як сміє? Чи не розуміє, перед яким страшним вибором стоїть він, її повелитель і її раб? І не знав, що фортеця розчинила брами і випустила вершників "на білих конях, і золоті сурми, блиснувши проти сонця, заграли радісний марш прощення й прокляття, прокляття й прощення. Велетенський кизляр-ага, всунувшись боком у просторий султанський покій, поставив на восьмигранний столик перед падишахом золоте блюдо зі згортком фіалкового паперу, попечатаного печатями Роксолани, і щез, як дух. Ніч змішалася з днем, а день — з ніччю. Скільки днів минуло відтоді, як він замкнувся в своїй самотині? Сулейман простягнув до згортка руку і налякано відсмикнув. Знов попхав її до столика, але рука налилася свинцем і не слухалася. Тоді він подався наперед усім тілом, притиснувся до столика грудьми, насилу підносячи руки, тремтячими пальцями зламав багряні печаті й задихнувся, побачивши знайоме письмо. Квапливий, гнучкий, сповнений чуттєвості почерк, де кожна літера здавалася йому завжди відбиттям її чарівливої, покірної і вічно невловимої душі. Він долав безмежні простори, і не було з ним ніколи нікого, крім бога, меча і скакуна, а тоді прилітали оці листи, написані гнучким, квапливим почерком, і ставав він найбагатшим чоловіком на світі, і щастя його не мало меж. І тепер, коли сидів і карався своєю жорстокою старістю, як суха тополя, що від неї ні затінку, ні плоду, і вже не ждав нізвідки порятунку, прилетів цей лист з найдорожчим письмом, і смак життя повернувся до нього, хоч здавалося щойно, що вже не повернеться ніколи. Невже він любив те, що вона писала, більше, ніж її саму? Може, це тільки старість, коли вже не побачиш більше ніжних згинів і заглибин на тілі коханої жінки, і забута жага не з'явиться в тобі, не прилине з минулого солодка сила, не приголомшить, як удар барабана, не заяскріє в мозку темною зорею жадоби. Бо вже й мечеть завалилася, і міхраб у ній не стоїть [84]. Кинув погляд на перший рядок листа, і чи то стогін, чи то гарчання вирвалося йому з грудей. Мій відчаю, мій тяжкоокий вороже... Обпалювало його світло від неї, тепер обпалила ненависть. Вони забиралися на гору любові разом, але коли досягли вершини, він лишився стояти там непорушне, а вона зслизнула донизу. Твій дух отруйний, сила згубна... Чи лишала вона йому надію в своїх словах? У відчаї й стогонах він уперто пробивався крізь жорстокі рядки, сподіваючись на зблиск світла, вірячи у великодушність Хуррем більше, ніж у свою власну. І був винагороджений за віру й терпіння, знов сяйнула йому її безсмертна душа, її доброта й милосердя: О вороже любий! Не можу без тебе! Валилися стіни палацу, тряслася земля, море поглинало суходіл, холод уже давно заливав султана крижаними хвилями, а тут ударило різуче світло, впала на нього яскрава зірка, прокотилася в ньому й покотилася, засліпила, приголомшила та водночас і висвітила в ньому останнє зернятко живого життя, яке ще могло прорости над неминучістю й часом і з'єднати небо і землю, як райдуга. Тяжко звівшись на ноги, загортаючись у широкий свій шовковий халат, навіть не всунувши ніг у сап'янці, босий пішов по короткому переходу, який вів до нових покоїв Хасекі. Ніхто не зустрівся -йому, все зникло, завмерло, зачаїлося, дрижало від нетерплячки й розчарування. Султан ішов до султанші сам, без суддів і катів, нікого не кликав на поміч, навіть не взяв з собою меча або хоч ножа. Чи хотів задушити її голими руками? Мабуть, і Роксолана подумала те саме, бо, побачивши султана з лихоманковим блиском у очах, схитнулася йому назустріч, так ніби підставляла під його чіпкі холодні пальці свою ніжну шию. А він, знов чи то застогнавши, чи то загарчавши, тяжко впав перед нею на коліна, аж вона відступила перелякано, і навіть євнухи, що позалягали в своїх сховищах за вікнами Роксолани, нажахано заплющували очі, щоб не бути свідками видовища, за яке кожен мав би поплатитися головою. Ніхто нічого не бачив, не чув, не знав. Роксолана дивилася на султана, бачила його жилаву засмаглу шию в широкому комірі халата, чомусь на могла відірвати погляду від однієї жилки, горбатої, мов вершник на коні, що у вічному поквапі біжить, біжить, не знаючи куди. Чомусь видалося зненацька, що жилка та стала крихкою — ось-ось зламається, розсиплеться прахом і нарешті зупинить свій вічний біг. І несподівано їй стало жалко цього старого чоловіка, і щось заплакало в ній, подало голос милосердя й надії. Як зозуля, що кує над ліщиною в сережках. Захлинаючись од ридань, упала Роксолана назустріч Сулейманові, а він обережно гладив її тепле волосся і глухо бурмотів вірш Румі: Хіба я не казав тобі, що я — море, А ти риба — хіба я не казав тобі? Хіба я не казав тобі: не ходи в ту пустелю? Твоє чисте море — це я, хіба я не казав тобі? СЕЛІМ Дні були переповнені пустими й дріб'язковими церемоніями. Моління в Айя-Софії. Відвідини султаном і султаншею джамії Сулейманіє, яку вже докінчував Коджа Сінан. Малі й великі переїзди султанського двору то в літній палац на Босфорі, то назад до Топкапи. Придворні мали зголошуватися в супровід Сулеймана, тоді султан сам переглядав списки і вибирав лиш тих, кого хотів узяти з собою. І скрізь мала бути з ним Хуррем. Він мовби хотів показати, як високо ставить свою Хасекі, як міцно пов'язані вони обов'язком, любов'ю, майбуттям. Нічого не сталося, нічого не було, все вмерло в таємничій неприступності Топкапи. Цілі хмари дармоїдів, які оточували султана, мали перекопатися в непорушності трону, в сталості почуттів падишаха, в твердості його намірів завжди захищати добре ім'я султанші, яка стала мовби його другою суттю. Була з ним повсюди. Мала виказувати поважність, нудьгувала в час безконечних церемоній, сміялася разом з султаном на відкритих вечерях у Топкапи, які влаштовувано після вечірньої молитви Сулеймана в Айя-Софії. Коли султан приїздив з молитви, двері до залів під куполами відчинялися і всі придворні, аж до євнухів гарему, відштовхуючи один одного, наввипередки бігли до низеньких столиків, щоб зайняти місце та ще й проштовхатися якомога ближче до падишаха. Сулейман з Роксоланою вже сиділи за своїм столиком і не без насмішкуватого вдоволення спостерігали за цією марнотою. Ті, хто ждав Роксоланиної загибелі, найперші повірили в нове вознесіння султанші і мерщій запобігали її милості, звертаючись до неї з безліччю дріб'язкових прохань, і вона вдовольняла їх, мовби для того, щоб переконатися в своїй силі. І робила це щоразу через султана, випробовуючи його терпіння, до Рустема-паші не звернулася жодного разу, бо зять став бридкий для неї, може, й назавжди. Щоліта Стамбул задихався без води. З дванадцяти сіл ішла до столиці вода — і все було мало. Коло чешм завжди юрмилися водовози, які постачали воду тим, хто їм платив. Бідноту відтручували і відганяли султанські суйолджі. Воду перепродували, її крали, тихцем відводили в свої сади, в городи, ставили фонтани для пиття, тягли до власних хамамів, нехтуючи законом, за яким для приєднання до головного стамбульського водоводу Кирк-чешме потрібен був дозвіл самого султана. Стамбульські купці поскаржилися Роксолані на великого візира Рустема-пашу, бо той забрав майже всю воду з Бедестану і тайкома провів її в сади свого палацу, який поставив на краю Ат-Мейдану. Вона пішла до султана і домоглася, щоб той наклав на дамата сто тисяч акча виплати за вкрадену воду. Стамбул заговорив про справедливість Хасекі. Два сірійських купці привезли в Стамбул брунатні зернятка, з яких варили напій, що мав барву і гарячий дух тіла чорних невільниць. Зернятка звалися кахве. Сірійці відкрили в Тахтакої кахве-хану, і народ повалив туди валом, так що мулли перелякалися і мерщій кинулися зі скаргою до шейх-уль-іслама. Абусууд видав фетву про заборону нового напою. Сірійці, за порадою мудрих людей, написали скаргу султанші, додавши до скарги торбинку з кахве. Роксолана запросила до себе Сулеймана і почастувала його сірійською кахве. — Що це? — спитав султан. — Я ніколи не пив такого. — А хто пив? — засміялася Роксолана. — Цей напій повертає людині молодість. — Я рада, що ваша величність так думає. .На жаль, великий муфтій заборонив цей напій. — Заборонив? Чому ж я нічого не чув і не знаю? — Вам ніхто не сказав. Шейх-уль-іслам у своїй фетві посилається на коран. Але в корані немає жодного слова про цей напій. — Як він зветься? — Кахве? — Аз чого виготовляється? — Звичайні зернята з деревця, яке росте в Аравії. Розмелені, варяться з водою. Що тут недозволеного? — Справді. Я подумаю. Султан примусив великого муфтія відмінити фетву. Кахвехане охопили пів-Стамбула, мов пожежа. Незабаром їх було вже близько півсотні в Бейоглу, в Бешікташі і навіть у султанському Стамбулі, по цей бік Золотого Рогу. Від Фердінанда, який після добровільного зречення Карла став імператором, прибув посланник, молодий фламандець Ож'є Гізлен Бусбек. Привіз багаті дарунки султанові й султанші, а ще сподівався вразити таємничого східного володаря не так дарунками, як своїми знаннями, бо вчився в кращих університетах Європи, багато подорожував, збирав старожитності, кохався в історії, мистецтвах, у всьому рідкісному й незвичайному. Сулейман влаштував пишний прийом імператорському послу. Перед брамою Соук-чешме на велетенському зеленому килимі поставлено Золотий трон з Диван-хане, і на троні сидів падишах у червоно-золотому кафтані з відпашними рукавами для цілування, що звисали до самого килима, а поряд з ним султанша Хасекі — блакитне атласове плаття в золотій сітці, шия, руки, голова залиті потоками діамантів і смарагдів, і очі в причаєній зеленості, мов усе її життя. По праву руку від султана у білому з зеленим широчезному халаті стояв великий муфтій Абусууд, коло нього, в зеленому, три головні імами імперії. По ліву руку, де сиділа Роксолана, — у багряному з золотом кафтані великий візир Рустем-паша і три візири дивану. За троном — серед семи султанських тілохранителів — великий драгоман імперії Юнус-бег, лівобіч і правобіч під аркадами — темнолиці яничари, а ближче до султанського килима — ряди дільсізів у золотих латах і золотих високих шапках. Весь палацовий двір з трьох боків обставлений був вельможами у високих тюрбанах, у золотих, червоних, зелених, синіх, залежно від становища, кафтанах, а позад вельмож непорушно стовбичили на білих конях вершники з султанської охорони, готові знести голову кожному, хто переступить дозволену межу. Посла, зодягненого в риті оксамити, буфасті коротенькі штани, в якийсь чудернацький берет з пером (усе безвартісне, порівнюючи з тяжкою султанською розкішшю), підвели до трону вельможі з золотими ціпками, і щойно Бусбек ступив на зелений килим, два велетенських дільсізи міцно вхопили його попід руки і майже піднесли до трону, не давши мовити бодай слово, нахилили до султанського рукава, щоб поцілував. Жилавий фламандець спробував був пручатися, але його ткнули обличчям у шорстку, проткану сутим золотом тканину і потягнули назад, так що він не встиг навіть здивуватися. Згодом Бусбек, проживши цілих сім років у Стамбулі, напише свої «Legationis turcicae ehistolае», в яких спробує розвіяти уявлення європейців про жахи, що нібито панують в Османській імперії. Але про свій перший прийом, найпишніший і водночас найгалебніший для гідності посланника самого імператора, він не скаже всієї правди, зазначивши: «Вів переговори з Сулейманом». Зате мав щастя, може, єдиний з іноземців бачити, в якій пишноті живе султанша Хасекі, а згодом був допущений до неї в покої, тепер уже не з її примхи або просьби, а з веління самого падишаха. Сулейман хотів, щоб увесь світ бачив, у якій злагоді живе він з цією мудрою і незвичайною жінкою, заради якої зламав уже не один усталений звичай і готовий був зламати все, що стане на заваді в його любові до Хуррем. Роксолана прийняла Бусбека в покоях валіде, які найбільше надавалися для цього, — перше, що були одразу за неприступною брамою гарему, а друге — вважала, що європейцеві приємні будуть малювання Джентіле Белліні на стінах прийомної зали. Посол уже не викрасовувався в своїх фламандських штанцях, мав на собі широкий, схожий на османський, одяг, але вклонявся не по-османськи, без рабського плазування по килимах, а легко, граціозно, мовби потанцьовуючи. Роксолана всадовила його на подушки, запросила пригощатися плодами. Шкодувала, що не мав коло себе Гасана. Знов обставлена була прокислими євнухами, яких соромно було показувати сторонньому чоловікові, знов відчувала на собі гніт рабства і ганьби. Всміхалася послові хоч і владно, але водночас якось болісно. Добре, що той не помітив цього, приголомшений несподіваним щастям бесідувати із всемогутньою султаншею в неприступному гаремі. Вони обмінялися словами без значення, говорили по-латині, тоді Роксолана перейшла на німецьку, здивувавши посла, який не дуже вправно володів цією мовою. — Здивуванню моєму немає меж, ваша величність! — вигукнув Бусбек. — Ви знаєте стільки мов. — Що ж тут дивного? — Ви велика султанша великої імперії. А імперії ніколи не визнають ніяких інших мов, окрім своєї власної. — А вам відоме таке поняття, як велика душа? — поспитала Роксолана. — Здається мені, що велич душі не має нічого спільного з розмірами держави. — Ви дали мені належний урок, ваша величність. Але повірте, що я сумлінний учень. Власне, все моє життя — це навчання. Дипломат? Це недавно і не головне для мене. Приваблюй мене історія, її свідчення, пам'ятки людського вміння і генія. Може, задля цього і рвався до Стамбула. Роксолана втомлено опустила руки на диванчик. — Сюди всі рвуться задля цього. — Я готовий був одразу кинутися збирати старовинні речі! — вигукнув Бусбек. — Мало не в перший день свого прибуття я вже знайшов рідкісну грецьку монету! А які манускрипти продаються під руїнами акведука Валента. Я дивився й не вірив власним очам. — Що ж, книги живуть довше за камінь. Про людей уже й не кажу. — Але книги — це люди! Це пам'ять, яка перетривала тисячоліття. — Ви гадаєте, що жінку можуть обходити тисячоліття? — засміялася Роксолана. — Для жінок дорога тільки молодість. І більше нічого. Але я не жінка, а султанша, тому залюбки познайомлюся з усім цікавим, що вам удасться знайти в Стамбулі. Я теж люблю старовинні рукописи. Але тільки мусульманські. Інших у султанських бібліотеках це тримають. — Ваша величність, у ваших руках цілий світ! При вашій освіченості, ваших знаннях... — Що спільного між моїми знаннями і тими багатствами Стамбула, про які ви говорите? — Але ж, ваша величність, ви вже давно могли б стати власницею зібрань, яких не знав світ! — Не думала про це. — Але чому ж? Дозвольте зауважити, що це... У ваших руках — найвища влада... — Влада не завжди спрямовується так, як це може видаватися сторонньому оку. — Про вас говорять: всемогутня, як султан! — Цілком можливо, цілком. Але у визначених межах, у визначених і означених. Хай вас це не дивує. — Мене все тут дивує, коли не сказати більше! Під час прийому ви сиділи на троні поряд з султаном. Перша жінка в історії цієї велетенської імперії і, здається, всього мусульманського світу. Я щасливий, що був свідком такого видовища. А якою щасливою маєте почуватися ви, ваша величність! — Ви тільки чоловік, і вам ніколи не зрозуміти жінку. — Даруйте, ваша величність. Я знаю, що ви не тільки султанша, але й мати. Я чув про ваших синів — це наповнює моє серце співчуттям і сумом. Дозвольте сказати, що мене трохи подивувала відсутність під час прийому шах-заде Селіма. Адже він проголошений спадкоємцем трону. І кажуть, нині перебуває у Стамбулі. При дворах європейських володарів принци... — Шах-заде Селім зайнятий державними справами, — швидко сказала Роксолана. — Так само, як і шах-заде Баязид. Держава вимагає... Не могла підшукати належного слова, дивуючись із своєї безпомічності, крадькома позирнула на посла — чи помітив він її збентеження? Навряд. Був надто молодий і недосвідчений, до того ж ніяк не міг повірити, що розмовляє з самою султаншею. — Ваша величність, даруйте за зухвалість, але мушу вам сказати, що я не вірю... Не можу повірити, що у вас дорослі сини. Мені здається, ніби я старіший за вас. Ви така молода. Таємниця Сходу? — А що таке старість? Може, її й немає зовсім, а є тільки зношеність душі. В одних душі зношені вже замолоду, в інших — незаймані до високих літ. Що ж до моїх синів... Мій найстарший Мехмед був би нині такий, як ви... А Селім тільки на рік молодший. — То це вже зрілий мужчина! — Так, зрілий. Могла б ще сказати тоді: перезрілий. І не тільки для трону — для життя. Чому султан обрав його спадкоємцем? Тому, що був старший за Баязида? Чи через його дивну зовнішню схожість на неї? Хоч ніщо не єднало його з матір'ю, крім народження. Байдужий до всього на світі, окрім пиятики і розпусти, а тупим, одутлуватим обличчям, цей червонобородий чоловік не викликав у ній нічого, крім страху й відрази. З усіх відомих їй бід тільки ненависть була гіршою за байдужість, але Селім, здається, ніколи б не зумів розрізнити цих почуттів, хіба що спромігся б покликати свого вірного Мехмеда Соколлу і сказати: «А глянь-но, що воно там». Коли його дід султан Явуз сам зрізав коштовні камені в тюрбанів убитих ворогів, а султан Сулейман бодай дивився, як це роблять для нього яничари, то Селім хіба що спромігся б послати когось і сказати: «Піди лишень принеси сюди оте». А сам не зворухнув би й пальцем. Про Селіма розповідали байку, як почав пити. Роксолана й сама ладна була повірити в ту байку, бо й звідки ж на нього найшло? Мовляв, ще недорослим прогулювався по столиці з своїм почтом і зустрів на одній вулиці молодого османця, який повівся з ним дуже зухвало. — Ти знаєш, що я шах-заде? — закричав Селім. — А ти знаєш, що я Бері[85] Мустафа? — не зляпався той. — Коли хочеш продати Стамбул, я куплю. Тоді ти станеш Мустафою, а я шах-заде. — Та за що ти, нещасний, купиш Стамбул? — За що? А тобі яке діло? А багато розбазікуватимеш, то куплю й тебе, бо хто ти, як не син рабині, себто раб, а раб — це й не чоловік, а проста річ, яку слід продавати на торгах. П'яного замкнули в зіндан, а на ранок поставили перед лихим Селімом. І той затупотів на Бері Мустафу: — Як посмів ти, сину шайтана і свині! — О сину володаря всемогутнього, — впав на коліна Бері Мустафа. — Якби ти опинився в стані, в якому я перебував учора, то віддав би за це панування над усім світом. Селім спробував і залишив коло себе Бері Мустафу, щоб пити вдвох. Змінив йому ім'я, згодом оточив себе ще гіршими харцизяками і згаював час у гульбищах, в пиятиках, в ловах, пропадав у своєму гаремі, не дбав ні про що, окрім задоволень. Потрапляючи на урочистості султана, Селім або говорив дурниці, або варнякав щось на ловецькому жаргоні, їв, як ненажера. На ловах біг поперед собак. Проголошений спадкоємцем трону, влаштував учену суперечку з улемами і шпурляв чоботом у обличчя тому, хто наважувався з ним не згоджуватися. Найбільше любив перегони вершників на віслюках, переможцям вручав золотий прут. Нічим не клопотався, ні про що не думав, у всьому покладався на Мехмеда Соколлу, який до свого природного сприту вміло і дбайливо додавав уперте навчання всюди, де був, і з роками виріс на царедворця, воїна і державного мужа, що міг би вдовольнити і найвимогливішого володаря, а не тільки цього байдужого, отупілого від влади і багатства спадкоємця трону. Може, все змінилося б, якби вдалося прибрати цього лиховісного Соколлу, але він мовби володів звірячим передчуттям небезпеки і щоразу виприсав з пасток, які наставляно на нього. Врятувався навіть під час Роксоланиної змови. Ахмед-паша послав тоді своїх людей, щоб привели Соколлу до нього й по дорозі вбили за непослух, бо марно було сподіватися, щоб той ішов до садразама, як овечка. Але Соколлу в столиці не знайшли — разом з шах-заде Селімом він вирушив на лови не знати й куди. На лови в той час, як султан лежав мертвий! На це здатний був тільки Селім, а Соколлу навіть не зробив спроби відраяти шах-заде, нагадати йому на неприпустимість такого вчинку. Хоч як там було, але вже сталося. Соколлу вцілів, а султан, довідавшись про Селімів учинок, мовчки похвалив сина за те, що вчасно втік від змовників, щоб не встрявати в цю богопротивну справу, і відтоді ще впертіше виказував свою прихильність до нього, не помічаючи розбещеності й зіпсуття свого спадкоємця. Роксолані здавалося, що тільки душа Баязида, єдиного з її синів, не піддавалася розтлінню ні владою, ні пристрастями, ні насолодами, ні пожадливістю. Чому ж не помічав і не міг зрозуміти цього султан? Навіть тепер, коли над імперією нависла загроза від бунтівника, який проголосив себе султанським сином Мустафою, і коли саме Баязид кинувся рятувати трон, а Селім і далі пиячив у літньому палаці на Босфорі, Сулейман не змінив свого ставлення до синів. Стара хазнедар-уста якось сказала султанші, що для гарему куплена в адмірала Піяли-паші молода невільниця. — Хіба я не веліла не купувати людей! — суворо поглянула на неї Роксолана. — Ми просили Піялу-пашу, щоб він подарував дівчину, та капудан-паша затявся. Привіз її тільки для гарему його величності, але неодмінно за золото, бо те, що куплене, завжди цінується вище, а дівчина варта того, бо обдарована неземною красою. — Ти смієш говорити це мені? Роксолана ніколи не виставляла своєї вроди, не хвалилася нею, нікого не примушувала захоплюватися своїми жіночими гідностями, бо належали тільки їй, але ж у цих палацах панувало неписане правило: ніколи не восхваляти при султанші інших жінок — чому ж його мали порушувати саме при ній? — Ти вихваляєш вроду якогось дівчиська? — повторила Хуррем. — Ваша величність, — схилилася в поклоні стара туркеня, — це створіння належить до див, на які спроможний тільки всемогутній аллах. — Вона мусульманка? — Так, вона прийняла справжню віру. В гаремі її прозвали Нурбана. — Отже, ця володарка світу народилася не в царстві аллаха? — Аллах всемогутній і всюдисущий. — Тому ви мерщій нарекли її володаркою світу? — Ваша величність, кизляр-ага хоче показати її падишахові. — Гаразд. Покажеш її мені. Коли Нурбану поставили перед нею, Роксолана мимоволі піднесла руку до очей. Дівчина засліплювала своєю неземною красою, своїм небаченої ніжності лицем, величезними синіми очима, якимсь сяйвом, що струменіло від неї, мов загадкове зодіакальне світло. Ще дужче вражена була Роксолана, коли довідалася про життя цієї шістнадцятилітньої дівчини. Вона була марранка, належала до народу, гнаного з Іспанії упродовж цілих віків. Рештки марранів вигнав Філіпп, а тих, хто не хотів кидати своєї оселі, хапала в свої немилосердні руки інквізиція. Батьки Нурбани разом з кількома сотнями родин таких самих вигнанців осіли на Сіцілії, але місцеві фанатики прогнали їх і звідти. На старенькому паруснику нещасні попливли на схід, сподіваючись порятуватися—о диво! —у володіннях султана Сулеймана. Але на морі їх узяли в рабство венеціанці й продали на Мальті. Звідти хазяї повезли їх до Франції, але по дорозі жахлива буря розтрощила корабель, і всі маррани знайшли свою смерть на морському дні. Нурбана, єдина з усіх, чудом врятувалася, вхопившись за уламок корабля. Непритомну, її виловили турецькі корсари і, вражені її красою, привезли до Стамбула. Роксолана тримала дівчину в гаремі два роки. Вчила її мови, співу й танцю, обходження, готувала для Баязида. Через кілька місяців після того, як привіз він до Стамбула тіло Джихангіра, показала йому Нурбану. Але Баязид тільки посміявся на материне захоплення. — Це не для мене! — Але чому? — Занадто вродлива. Ніби й несправжня. Мов намальована гяуром. Такій потрібні раби, а я люблю волю. Роксолана спробувала його вмовляти, а сама торжествувала в душі: і тут він виявився справжнім її сином, не поклонявся видимості краси, одразу прозирав у сутність. А що можна побачити в цій засліплюючій дівчині, окрім обіцянки поневолення її вродою? Але тепер, як гадала султанша, саме настав слушний час нареші віддати Нурбану одному з її синів, та не Баязидові, а Селімові — хай втупиться в цю небачену красу і забуде про все на світі. Може, хоч тоді султан зрозуміє, кому слід передати троп у спадок. Вона послала Нурбану з євнухами й старою хазнедар-уста в літній палац на Босфорі, де вперто сидів Селім, не їдучи навіть у свою Манісу, передала синові й листа. Писала: «Вродливішої дівчини ще не бачено в Топкапи. Синку, прийми її в свій гарем. Не будеш каятися». Нурбану приведено саме тоді, коли п'яний Селім насолоджувався співом і танцями своїх одалісок. Кільканадцять геть голих дівчат під звуки бубна і тарбук кружляло довкола шах-заде, який мляво покивував головою і водив пальцем згори-вниз, згори-вниз, хитаючись, мов ганчір'яний божок. Листа від султанші читати не став, кинув його набік, як це робив навіть з фірманами самого султана. В гаремі не мав коло себе свого сповірника й порадника Мехмеда Соколлу, тому робив що хотів. Але хазнедар-уста мала веління передати Нурбану в руки самого шах-заде, тож, хоч як упиралася дівчина, незвична до таких видовищ, стара все ж проштовхалася з нею крізь вервечку голих танцівниць і підвела до Селіма. Той кліпнув почервонілими очима на дивну дівчину, загорнуту в шовк, тоді як усі тут були нагі. — Хто ти, красуне? — спитав непевно. Хазнедар-уста відповіла замість Нурбани: — Це рабиня, яку прислала вам мати-султанша, мій шах-заде. — Коли прислала султанша, то я беру тебе, — сказав Селім і показав дівчині, щоб сіла поряд з ним. — Вмієш танцювати? Дівчина злякано озирнулася. — Хіба в корані не записано, що правовірні не сміють оголюватися один перед одним? — прошепотіла вона. — То ж правовірні, а ти рабиня! — п'яно зареготав Селім і шарпнув з неї шовкове покривало. — Скидай це ганчір'я! Миттю! Вона скочила на ноги, мовби для того, щоб виконати його веління, а сама, затуляючись від сорому й обурення, вибігла з залу, Розлючений Селім став жбурляти в голих танцівниць чаші з вином і шербетом, гукаючи: — Геть звідси, паскудні шлюхи! Всі забирайтесь! До єдиної! Вранці, протверезившись і прочитавши материн лист, Селім звелів привести до нього Нурбану. Вона ввійшла, вклонилася, сяйнула на нього величезними своїми очима з німим докором, аж Селім відчув щось мовби ніяковість, хоч і не відав, що то таке. Дивуючись сам собі, ласкаво припросив дівчину: — Підійди ближче, Нурбана! Поки вона йшла, в нього було таке враження, що земля під ним розступається і він зависає на хмарі блаженства. — Сядь! — майже крикнув їй, а тоді заплющив очі й простогнав: — Ти справді жива чи, може, мана? — Мабуть, жива, — тихо відповіла дівчина. — Тоді тебе не можна показувати нікому із смертних, бо ти найбільший скарб на цьому світі. — Мій володарю, я не згодна з вами, — заперечила Нурбана. — Ти не згодна? Гаразд. Коли так, то найдорожче на світі — моя любов до тебе! — палко вигукнув Селім і простягнув до неї руку. Нурбана ледь помітно відсунулася, ухиляючись від його доторку, і тихо промовила: — Справді, твоя любов, мій володарю, буде для мене найбільшим скарбом, якщо лишиться тривалою і коли очі твої не спочиватимуть на інших красунях. — Не май клопоту, — засміявся Селім. — Не знайдеться красуні ні на цім, ні на тім світі, яка б змогла відірвати мене від тебе! Чи знала Роксолана, що послала Селімові дівчину, яка стане колись так само всемогутньою султаншею, як і вона сама? Коли б знала, мабуть, ніколи б не зробила цього. Сподівалася, що Селім геть одуріє коло Нурбани, а в нього мовби влилася нечувана сила, яка заволоділа ним так, що вже не випустить до самої смерті. Селім прикликав свого вірного Соколлу, нагримав на того, чом бариться в Стамбулі, тоді кинувся до султана, попросився відпустити його до Маніси, на що Сулейман відповів коротко: — Ми вважали, що ти вже давно там. А Баязидові припала проклята Амасія, місто вигнання й смертей. Прислав султанові голову Лжемустафи в шкіряному мішку, але йому назустріч полетів фірман не з запрошенням до столиці, не з помилуванням, а з суворим велінням: їхати до Амасії, минаючи Стамбул. І це після тої смертельної небезпеки, на яку він наражався заради спокою в імперії. Батькові послав голову смертельного ворога, матері писав листи. Про всі темні години й дні його путі. Як скакав на коні із своїми вірними людьми (а біля нього завжди тримаються бездомні люди і бездомні собаки, вичуваючи його вільну й добру душу). Як cтруменів час у долинах рік і над гірськими вершинами. Як розлякували вони все стрічне, а тоді відчули, що вже ніхто їх не лякається, бо цілий гірський край перед Серезом був повний заколотників. До Мустафи зібралися, мабуть, найбідніші люди з усіх усюд. Брудні, немиті, відчаєві, в драних кожухах, з нечесаними бородами, без зброї, з самими кілками та камінюччям, ішли до нього, так ніби був спаситель Махді, якого ждуть у тисячному році хиджри. Пекли на вогні баранів, шматували м'ясо, пили кисле Вино або просто воду з гірських струмків, гомоніли глухо, загрозливо, численність давала Їм силу, вважали, що злякають султана самим лиш своїм виглядом, бо хіба ж не злякався той всемогутній султан колись на Дунаї простої жаби, яка вистрибнула йому з-під ніг, і не переніс переправи на інше місце? Мали вже свою грізну молитву: «Отче наш, іже в Стамбулі єси, не святиться ім'я твоє, воля твоя не сповнюється ні на небесі, ні на землі, трон твій хитається і падає. Дай нам хліб наш насущний, тобою віднятий, не вводь себе в спокусу привабами Хасекі, але позбав нас од твоїх клятих посіпак. Амінь». Пам'ять людська була глибшою за книги. Бо в книги не завжди зазирають, а пам'ять з людиною нерозлучно. Сидячи коло вогнищ, повстанці згадували шейха Бедреддіна, який сто років тому в цих самих місцях підняв бідний люд проти султана Мехмеда Челебі, обіцяючи відібрати у вельмож і розділити між тими, хто нічого не має, їжу, одяг, скот, майно і навіть землю. У шейха було слово, але не було ніякої зброї. Його схопили султанські воїни і привели до мевляни Хайдара. Той, натякаючи на хадіс пророка, спитав: «Чого заслуговує чоловік, який прагне розколоти мусульманську общину, згуртовану довкола чоловіка достойнішого?» Бедреддін твердо відповів: «Меч очищає всі гріхи!» Султан Мехмед помилував Бедреддіна. Йому не стали відрубувати голову, бо немає гіршої кари для мусульманина, ніж позбавляти його тіло цілості, дарованої аллахом. Шейха повісили на дереві в Серезі. Мюриди таємно зняли й поховали його, а згодом поставили тюрбе. І ось тепер простий люд згадав Бедреддіна, і його ім'я було у всіх на устах. Баязид із своїми людьми вимушений був перебратися в простий одяг. Сховав свій золочений панцир під темним брудним халатом, не розчісував бороди, не вмивався, обдимівся біля вогнищ, забув про все, що позаду, вглиблювався у безмежний край повстанський, прагнучи добратися до самозванця. Той був невловимий. Його берегли, десь ховали, не підпускали нікого чужого. Треба було стати своїм для цих людей, добра слава для яких ліпше від золотого пояса. Таємно зносячись з румелійським беглербегом, він домовився, щоб той вислав проти повстанців незначну силу, а сам, знаючи про це, підняв тих беззбройних і розбив султанське військо. Стаз своїм для тих людей. Вони допитувалися: «Хто ти?» І хоч не мав доволі часу, все ж не квапився, уникав прямої відповіді, віджартовувався: «Той, що свині дядьком не називає». І ще вчив їх, що, коли хочуть поменшити якийсь злочин, слід його тільки вдало назвати. Не різанина, а сутичка. Не втікати від погоні, а збунтуватися проти переслідування. Так і султанові міг би сказати, що не замахувався на його життя, а тільки страждав від несумісності крові з Селімом відтоді, як того названо спадкоємцем трону. Самозванець почув про Баязида і прислав спитати, хто такий. Як він міг себе назвати? Сказати: шах-заде, султанський син? Був би негайно вбитий повстанцями, які визнавали тільки одного султанського сина — того, що називався Мустафою. Він сказав: «Товариш вашого Мустафи з овечого загону». Цим людям, які все життя пасли овець, сподобалися такі слова. Вони переказали їх Мустафі, а той теж згадав овечий загін і зрозумів, хто до нього прибув. Він покликав Баязида до себе і влаштував йому пишну зустріч, для якої засмажено було цілого оленя, впольованого в горах. Оленя принесено на сплетених з білої лози ношах, в його спині стирчав гострий мисливський ніж. Самозванець показав на той ніж Баязидові і промовив привітно: «Хай шановний гість перший почне учту». Жодного з своїх людей Баязид не мав коло себе. Був сам серед найвірніших прибічників Лжемустафи. Але що таке вірність? Хіба вона не має меж? Вона кінчається на березі тих рік, в яких тече кров, не вміючи споруджувати мостів. До того ж і сам Лжемустафа не покладався навіть на своїх найнаближеніших. З ніг до голови був у сталевих кольчугах, на голові мав сталевий шолом, сталевими пластинками закрив собі вуха, шию, на колінах, на ліктях, на плечах мав товсті мідні місюрки, не було видно ніде жодної смужки шкіри, жодної щілини, крізь яку можна б прорубатися мечем. Кому ж вірив цей чоловік? — Ти так і спиш? — спитав Баязид. — А що? — спокійно відмовив той. — Пересторога, поки сяду на трон у Стамбулі. — Хотів же розділити зі мною царство. — Хотів. — Тоді як же Стамбул? — Стамбул зостанеться столицею Румелії. Тобі все, що по той бік Босфору. Баязид засміявся. — Мені Стамбул ні до чого. Люблю Бурсу. Єшіль Бурса. Що може бути краще на світі? Баязид примірявся до оленя. Вибирав найсоковитіший шматок. Здається, там, де бугряться шийні м'язи. Взявся за вичовгану ручку мисливського ножа, спробував лезо. Гостре, як міст, по якому душі правовірних мають потрапляти в рай. Впівока глянув на самозванця, і при світлі вогнища блиснула в того вузька смужка шкіри під підборіддям між кольчугою і захисною сіткою шолома. — А чи ти чув, — приміряючись до оленячого сідла, поволі мовив Баязид, — чи чув ти, як колись Пір Султан Абдал підняв повстання селян проти падишаха Сулеймана, об'єднавшись з кизил башами, і за це був повішений у Сівасі? Або про те, як давно-давно самозваний син сельджуцького султана Кей Кавуса Лжесіявуш підняв бунт у Мунке? — До чого тут Лжесіявуш? — невдоволено спитав самозванець. — Його впіймали, зідрали з нього живцем шкіру, набили соломою і возили по городах для страху. Так буває з усіма самозванцями. Кажучи це, ввігнав Лжемустафі ножа в горло, і той захрипів, заклекотів кров'ю, став валитися просто у вогнище. — Я султанський син Баязид! — крикнув шах-заде. — А це мерзенний самозванець, який ошукував усіх вас! І рвонув свій халат і показав їм золотий панцир. Але золото не засліпило тих людей, їх вразила смерть того, за ким вони йшли, кому вірили. Тепер він був мертвий, і вони стали безпорадні, мов діти. Мовчки розходилися по своїх горах, а Баязид, відіславши султанові голову самозванця, поїхав до Едірне ждати помилування з Стамбула. Замість помилування йому визначено Амасію. Щоб хоч трохи втішити улюбленого свого сина, Роксолана написала Баязидові, що Амасія славиться своїми яблуками. Могла б ще додати: і смертями. Згадувала назву того далекого міста із здриганням. Чому не залишився Баязид у Рогатині, коли посилала його туди ще»малим? І чому не послала його з Гасаном знов у свою землю? Може б, загубився там, як Гасан, про якого немає ніяких вістей уже три літа. ДНІПРО А Гасан лежав край дніпровського берега (може, край дніпровської води?), і червоне сонце, яке сідало над очеретами, сумно світило на його обличчя і його кров. Дніпро тік повз нього до моря, не витікаючи, пливла вода, пливла земля, і Гасан теж плив повільно й невпинно, і здавалося, що сидить поряд з дяком Матвієм Івановичем на лавці, прикритій червоним московським сукном, а тяжара їхня випливав на вільні води, і весла грають до сонця, і молоді веслярі, поскидавши свої стебновані ватяні кафтани, лишившись у самих сорочках, дружно виспівують: Пойду, пойду, Под Царь-город подойду, Вышибу, вышибу, Копьем стенку вышибу! Выкачу, выкачу, С казной бочку выкачу! Вынесу, вынесу, Лисью шубу вынесу! Земле рідна! Бачу тебе щедру і заквітчану, бачу степи твої широкі і ріки, повні спокою й смугку, і лебедіння ранків над ночами, і ліси, що тріпочуть, мов пташині крила, і небо високе, мов усміх моєї матері, якої я не знаю. Згубив лік дням і місяцям то в короля польського, то в московського царя, серед снігів і морозів. Чи ще згадувала його та нещасна вельможна жінка, яка послала його в цю безнадійну виправу? У короля він так нічого й не висидів. Може, йому й вірили, але збували всі його намовляння шанобливими усміхами й неувагою. Султан уже три роки воює з шахом і виснажений до краю? Всі народи зітхнуть з полегкістю. Чи не хоче пан посол взяти участь у полюванні на зубра? Це ж така нещоденна забава. Імперія ослаблена? Стамбул без війська, окраїнні санджаки розгублені й налякані? То було б вельми корисно для християнського світу. А чи пан посол не хоче здійснити невеличку подорож до садиби їхнього першого архібіскупа? Мав би що розповісти в Стамбулі. Так з ним поводились. Могли тримати хоч і до кінця світу, а він терзався душею і з страхом думав: що ж привезе тій, яка його послала. Волів би й не повертатися ніколи, ніж знову стати перед нею з порожніми руками і пустими словами. Відчаявшись, метнувся до московського царя. Пристав до їхнього посольства, яке привезло королеві вже не перше послання свого загадкового володаря, що домагався визнати за ним царський титул, не знав, як себе назвати, махнув рукою: якось воно обійдеться. "Послом називатися в Москві не міг, бо не мав ні листів до Івана Васильовича, ні грамот, ні повноважень. Розпачливі слова Роксолани про те, щоб намовив чи то короля, чи то царя пошарпати султанських васалів і санджаки на Дніпрі та на Дністрі? Але що слова? Хто їх стане слухати, хто повірить? Порадившись із своїми Гасанами і з московськими послами, вирішив сказати все, як воно було насправді. Він султанський посол до короля, але походження християнського, тобто полонений. Тепер відбігає од султана, щоб повернутися до свого народу, і має для московського царя важливі вісті про самого султана і його васала — хана кримського. Посли в ті часи міняли своїх володарів, як приблудні пси — хазяїв. Бігали від одного до другого, вибирали, який більше платить, іноді слугували одразу двом або й кільком можновладцям, як то робив Єронім Ласький, ніхто й не дивувався тому, а коли хто страждав од цього, то найперше самі ж посли, які важили власним життям, надто коли вирушали до якого-небудь деспота. Селім Явуз, батько Сулейманів, стратив кількох іноземних послів, а коли великий муфтій зауважив йому, що шаріат не велить убивати посла не в його землі, султан відповів: «Тоді хай повісять його на вірьовці, сплетеній у його ж землі, — і ми дотримаємося шаріату!» В Москві Гасанові приділено було за плату дім з приставом, який стеріг турецьких людей від усіх охочих. Дано було їм ще писаря, що дбав про їжу і все необхідне, а також помагав зноситися з великими людьми, як звано царських вельмож і дяків з приказів. До царя Гасан пробитися не міг, йому сказано про це твердо й недвозначно. Бо й хто він? Утікач і зрадник? Вибіг од турецького султана — ось і все. Має щось сказати важливе? Хай скаже. Має просити милості в царя, але боронь боже набридати йому своїми домаганнями. Чи заявив про свої товари, які ввіз у Москву, і чи сплатив мито? Не має товарів, а тільки золото для прохарчування? Золото теж товар. З рубля сплатити по сім дєнєг мита. Люди Гасанові мерзли серед снігів і вмирали від нудьги й непорушного сидіння. Він писав і писав до царя, знаючи, що далі дяків його писання не йдуть, але не мав іншого виходу. Погрожував, що султан незабаром повернеться до Стамбула, і тоді хан, який нишкнув у Криму, поки його високий покровитель бився з шахом, знов почне шарпати окраїни Московської держави і спробує вдарити й на саму Москву. В своїх листах Гасан посилався на власний досвід служіння при султанському дворі і знання узвичаєнь усіх окраїнних санджаків Османської імперії. На султаншу посилатися не наважувався, брав усе на себе, давно змирившись з думкою, що принесений у жертву справі набагато вищій, ніж його власне життя. Врешті цареві сказано про Гасана і про тривожні вісті, які він приніс, на щастя, провідчики, послані вниз по Дону, теж принесли відомості про лихі наміри кримчаків, — і нарешті сталося: Іван Васильович послав дяка Ржевського з людьми далеко за московські застави на Оці й на Дону аж до Путивля, щоб наготував там за зиму стругів і спустився по Пслу, а тоді по Дніпру на низ аж попід улуси кримські для провідництва і взяття «язиків», тобто полонених. Так далеко на південь московське військо ще ніколи не ходило, люди Ржевського наражалися на небезпеки незнані й великі, тому за провідника визначено було їм Гасана, але всіх його людей зоставлено в Москві як заложників, та й самого звелено всіляко пильнувати впродовж усього походу, щоб не допустити до зради, не дати йому втягнути військо в заготовлену пастку. Хто він був? Без роду, без племені, без спогаду, без історії, навіть ім'я чуже. В літописі лишиться згадка: «Вибіг з Криму полонений і сказав...» Немає імені, і не всю правду сказано — так поплутані шляхи людські. Цілу зиму нудьгував у хатині коло дяка Матвія Івановича, пробував помагати його людям збивати струги, але не вмів, тільки заважав. Єдине, чого міг навчати, — рубатися на шаблях та стріляти з мушкетів, які звано тут пищалями. Тут він був неперевершений, а що вогненного припасу в дяка було більше, ніж харчів для війська, то Гасан мав змогу передати своє яничарське дивовижне вміння і здобув хіба ж таку пошану навіть у самого Матвія Івановича. Той по-своєму жалів безрідного цього вусатого чоловіка, ночами, сидячи в темряві коло затухаючого вогню, розіпрівши від підігрітих медів трав'яних, хвалився дяк своїм родоводом, що сягав у найглибші часи, мало не до початків держави Київської. Походив од князів Смоленських. Його предок Федір Федорович був удільним князем города Ржева. Ще й досі частина Ржева на правім березі Волги так і зветься — Князь-Федорівська. Найщасливіший з князів Ржевський Родіон Федорович убитий в битві Куликовській. Стояв, захищаючи плече Дмитрія Донського, поліг, не відступивши, бо то було поле честі всієї землі Руської. І після битви Куликовської татари відкотилися аж за Перекоп. — Щоб шарпати Україну, — зауважив Гасан. — А ось ми їх шарпнемо аж ну! — ляснув його по плечу дяк. За зиму наготували з сотню стругів. Дерево було сире, Гасан не вірив, що ці посудини триматимуться на воді, але набивалося в струги по двадцять і по тридцять воїнів, і вони пливли. Військо не викликало особливого захвату в колишнього яничара. Зброя: луки, списи, сокири та басалики, пищаль одна на десятьох, щоправда, вогненного припасу достатньо. Шаблі — тільки в дяка та в боярських дітей, у них же — стальні лати й кольчуги, а то все — стебновані ватяні кафтани, які чи й захистять від татарських стріл. Вражала Гасана нужденна їжа цих людей. Хоч і сам, скільки пам'ятав, жив упроголодь, бо яничари наїдалися лише під час грабувань захоплених городів, але все ж звик мати щодня жменю рису в казанку. Ці ж люди могли не їсти день і два і терпіли, не скаржилися, ще й виспівували своїх веселих пісень: Ах ви, девки, девушки, Голубины гнездышки! Много вас посеяно, Да не много выросло... Ловили рибу, били звіра, здобували де що могли здобути, іноді крали, іноді знаходили припаси на пасіках, розкиданих по берегах Псла; на той випадок, коли вже ніде нічого не змогли б улузати, кожен мав торбинку пшона й дрібку солі, щоб зварити собі такого-сякого «хльобова» і перебути тяжкі дні. У боярських дітей були з собою запаси солонини. В дяка до м'яса малася навіть приправа — цибуля й перець. Гасана часто розпитували про Стамбул, про султана, про палаци й багатства, він розповідав, іноді обережно згадуючи й про свої зустрічі з султаншею, його слухали з захватом, і ніхто не вірив тому, що він розповідає. Надто неспівмірним було їхнє життя з тим далеким і недосяжним світом заморським. Воїнам плачено по півтори дєньги щоденно, але ні купити ніде нічого не могли, ні навіть показати кому-небудь те своє нужденне срібло — хіба що один одному. Земля лежала принишкла, налякана ордою, люди порозбігалися, ховалися десь у кріпостях — у Києві, в Канові, в Черкасах, сюди спускалися хіба що на літні уходи, та й знов утікали на зиму до сховку. Так і бачив Гасан, як утікають навіть ці найвідчайдушніші, зачувши страшну ходу орди, поперед якої летять хмари птаства, круки висять у тій стороні, звідки вона насувається, ночами тривожні згуки дрижать у повітрі, і земля струшується від страху. Але тепер сила йшла на орду, і хоч невелика, але міцно зібрана в кулак, тверда, найнесподіваніше ж: ішла плавним походом, чого тут ще ніколи не чувано. Сотня тяжар військових розтягнулася на таку відстань, що не охопиш і оком, дяк Матвій Іванович, прикладаючи долоні до рота, погукував на сусідній струг, щоб не відставали, перегук котився далі й далі, гримів весело й могутньо: «Гей-гей-ого-го-го!» Так випливли в Дніпро, поминули Келебердянську забору, ріка розливалася могутня й безмежна, як небо, що далі пливли, то ширшали води, крутий правий берег знову раз і вдруге насунувся на ріку кам'яними замшілими скелями, а лівий стелився полого аж до обрію, зеленів молодими лозами і вербами, чорнів могутніми дубами, які ще не одяглися листям, хлюпостався у водах велетенської ріки розлоге, вільно, первозданне. Вода в Дніпрі була холодна й солодка. Може, саме цю воду пив Гасан у забутім дитинстві? Хто ж то знає. Закидали сіті, ловили велику рибу — осетрів, сомів, пудових сазанів. Тріпотіла між ними стерлядь, тяжко сплескувала білорибиця. Качок падало на воду стільки, що їх ловили руками. Сторожкі гуси не підпускали до себе людей, їх діставали стрілами. Пливли повільно, часто зупинялися, вибираючи не затоплені весняними водами острови, іноді приставали й до берега. Виставивши дозори, від'їдалися й відсипалися, щоб набратися сили, бо дорога була далека, небезпечна й тяжка. Гасан сказав дякові Ржевському, що, здається, він має знати черкаського старосту князя Вишневецького, то чи не послати до нього людей, щоб дав він провідників по Дніпру і перевощиків на порогах. Але тут у дякові ожили підозри, він став випитувати в Гасана, звідки та як він знає того князя, і що то за чоловік, і чому конче треба їм зноситися з ним оце тепер. Гасан тільки рукою махнув. — Ех, Матвію Івановичу, ти ж не в царському приказі, де треба морду надувати та напускати на себе неприступність! Ти чоловік з поля та з бою, мав би більше вірити людям, які хочуть добра цій землі. Звідки я знаю того князя Вишневецького? Живеш на світі, то й знаєш те чи се. Прибігав князь до Стамбула, хотів служити султанові. Ну, султана не застав, а султанша стріла його не вельми привітно. Потримали ми його в найпаскуднішому караван-сараї, погодував він бліх і не витерпів: побіг назад до свого короля. Чув я, що вициганив собі староство Черкаське. — Коли то такий непевний чоловік, що бігає туди й сюди, то як же можемо покладатися на нього? — Не на нього, а на козаків. Попросити, щоб дав козаків для супроводу. А сам князь — шкода й мови. Бігав і бігатиме ще. І навіть не від слабшого до дужчого, а до того, де побачить вигоду для себе. Ось почує, що царське військо пройшло вже й по Дніпру, — ще й до царя прибіжить. Але дяк уперся на своєму: — Царське веління було взяти для супроводу тебе, а більше нам не треба. Нащо тобі ці козаки? Маю своїх — путивльських. Теж козаки, вміють стріляти, воюють і пішо й кінно. Чого ж іще? — Я проведу тебе, Матвію Івановичу, на бусурмана, коли ми його побачимо. Покажу, де, і як, і кому стати, щоб дошкулити найбільше, бо знаюся на їхніх військових звичаях і хитрощах. Але шляху туди знати не можу. — Дніпро й приведе. — Дніпро великий. Його треба знати. А я, вважай, уперше тут, як і ти, дяче. — Сказав же: з Стамбула вибіг. Хіба не знав там доріг? — Стамбул не Крим. Ти, коли б сидів тільки в Москві, знав би всі дороги на Сіверщині чи на Дону? Та балачки ті не привели ні до чого. Ржевський твердо дотримувався царського веління: йти без розголосу, ні з ким не зноситися, за перекинчиком турецьким наглядати пильно, від себе не відпускати, зайвої довіри не виявляти. Пливли далі й далі, ріка ширшала, могутнішала, наливалася весняними водами, вночі соловейки били в лозах своїми піснями, аж виляски йшли, сонце світило ясніше і ясніше, пригрівало дужче та дужче, гребці розстібали свої товсті кафтани, тоді й геть їх скидали, лишалися в самих сорочках, молоді, ясноволосі, — не воїни, а добрі мандрівники в цьому зеленому тихому краї. Вже перед порогами, не знаючи, як пробиратимуться далі, зупинилися коло двох островів посеред ріки. Дяк з Гасаном та боярськими дітьми отаборилися на меншому острівцеві, струги пристали до великого довгастого острова, що був трохи вище по течії. Ще й не розташувалися як слід і не роззирнулися, коли до меншого острова, не знати й звідки, пригреблося кілька вутлих на вигляд човників, з них повистрибували на пісок високі дебелі чоловіки з шаблями й рушницями, в грубих білих сорочках і киреях наопаш, у високих шапках, вусаті, як Гасан, якісь мовби надто суворі, але й добродушні водночас. Дякові люди вхопилися за пищалі, але прихідців це не злякало, йшли собі спокійно, підходили ближче, один з них застережно підніс руку. — Хто такі? — гукнув дяк. — А козаки ж, — сказав той, що піднімав руку. — Звідкіля? — допитувався Ржевський. — Та звідсіля ж, бо й звідки ще? Я отаман Мина, або Млинський, а оце отаман Михайло, або Єськович. Люди наші там, на березі, а ми це перескочили до вас, щоб сказати про себе. Пищалі довелося опустити, бо козаки вже підійшли впритул і люди були, з усього видно, мирні. — Як же не боялися сюди пливти? — ніяк не вірив дяк. — Бачили, яка в мене сила? — Та бачили, — сказав Мина, — якби бусурманська сила, то ми б її вже давно шарпнули. А так дивимось: богу моляться, говорять по-нашому, — отож, люди добрі, треба їм помогти. Привели ми з Михайлом трохи вам своїх козаків. У мене сто та в Михайла двісті, а тільки в мене такі, що кожен за сотню справиться, бо то козаки-перевощики, не знаю, чи й чули про таких. — Я чув, — сказав Гасан, — та ти на мене не зважай. — Ти ж голомозий, хто на тебе зважатиме? — засміявся Ми-на. — Бусурман чи потурнак? Впіймали тебе чи сам прибіг? Та вже однаково, коли ти тут. Ну, то ось. Козаки наші воюють з бусурманами не тільки на суші, а й на морі. На море не всі йдуть, а тільки відважні та здатні зносити його запах. На човнах виходять у море, йдуть берегом вправо, аж до турецьких околиць, доскакують і до Царгорода. Коли натрапляють на турецькі галери, вважають зовсім за ліпше згинути, ніж безсоромно тікати або піддатися, через те часто побіждають, попавши і в розпучливе положення. Човни в нас хоч і невеликі — на двадцять чи на тридцять чоловік, — та, щоб їх зробити, треба якийсь час, то, допоки довбають було козаки чи на Томаківському острові, чи на Чортомлицькому, вже кримчаки й пронюхають і коло Кизи-Кермена виставляють сторожу і на берегах і на воді, бо там Дніпро перегороджений залізними ланцюгами, привезеними з Стамбула, і тримаються ті ланцюги на поплавках, коли ж ждуть козаків, то на поплавках ще й засідає сторожа. Ну, то ми як? Стружемо свої човни деінде ось тут, а тоді збираємося на отому острові, де ваші тяжари пристали, звемо його Становим, а вже оцей ваш, де стоїте, можемо тепер назвати й Московським, бо чого ж? Від Станового ж і починаємо плавбу. І мої хлопці-перевощики проводять, як то сказано, через пороги. Ніхто цього не вміє, крім них, і щоразу ждуть тут од козака або життя, або смерті. Воно можна й по суші, хто страх має перед водою, так тяжко ж і довго, кримчаки побачать, і тоді чи й проберешся до моря тайкома. Опріч того, хочеться козакові з долею погратися ще перед турком. — І скільки тут порогів? — поспитав дяк. — Порогів самих дев'ять, та ще забори, лави та камені крутьки[86], бучки[87] і просто шипи, є ще щітки[88] та черені[89], є упади[90], одміті[91], прорви, ну та це не при всякій воді. Нині вода велика на порогах обрітається, і ще вона прибуватиме помалу до святого ієрарха христового Миколая, а після празника святого Миколая через неділю то вже ниспадати почне скоріше, ніжлі прибувати. У нас як кажеться: хочеш жить — не напийся. — А переправляєте ж як? — поцікавився дяк. — 3 людьми чи порожняком? — Люди йдуть по берегу, а вже з стругами тільки ми. Хто й на судні, інші утримують його на косяках[92], другі спускаються у воду, піднімають судно над гострим камінням і обережно спускають його па чисте. Та вже побачите самі. Як то в нас співається: «Та гиля, гиля, сірі гуси, до води, та дожилися наші хлопці до біди. Та гиля, гиля, сірі гуси, не літать, доживуться козаченьки ще й не так». Ми то своїх човнів переправляємо скільки? Ну, десять од сили. А щоб аж сотню, та ще таких тяжких — то й не бувало. А спробувати треба. Страху наженемо на самого султана, коли вправимось. Ось глянете на пороги — то й самі побачите. Вже перший поріг, до якого підійшли назавтра, перегороджував усю течію Дніпра кам'яним пощербленим гребенем, чорні похмурі зубці стирчали над водою, повороніла вода з диким шалом кидалася на ті зубці, клекотала і бучала, закручувалася в одміті, в несамовитому перестрибі мчала вниз, так ніби хотіла пробити кам'яне дно, провалитися на той світ. Дяк мовчки перехрестився. Гасан тільки свиснув. Навіть у його багатому на пригоди яничарському житті не траплялося такого. — Це ще й по поріг, — втішив їх Мина. — Тут широчінь, є куди кинутися, обійти. А є й страшніші, Вовніг, скажімо, — то там з водою таке виробляє, як вовна стає закучмлена. Над усіма ж Дід стоїть, або Ненаситець, то вже всім порогам поріг. Вже як його перейдеш, то й перехрестишся. Ми там і кашу останню варимо на острові. Хоч скільки лишається припасу, все вкидаємо в казан. Так і острів звемо: Кашоварниця. А плав оце відсіля й починається. До Кам'янки-річки пішов, балка Трояни остається вліво, нижче вп'ять камінь Горбатий, бо в нас усе має назву. Хто став, того й камінь. Розбився козак на камені — ось уже й зветься він Родич. Потайний так і зветься Потайний. З горбом — Горбатий. Жеребець — як пійма, то ожеребишся на ньому, хоч ти й не кобила. Ось хоч би й Кам'янецький поріг. Тут і річка Кам'янка і острів Кам'януватий. Воно ніби від того, що багато каміння. А чому? Довкола пісок, а тут камінь. А було, кажуть, так. Впіймали татари козака-переправщика та й заставили переправити їх через поріг уночі, щоб козаки не бачили. Козак повів човен прямо на поріг, потопив ворогів, утонув і сам. А Дніпро повернув течію і виніс шапку козакову до ніг його дівчини, яка його ждала. Дівчина від горя скам'яніла. Ото й річка та острів. А сестра козакова, залившись слізьми, стала річкою Самарою. Таке воно буває. Ну, то ото після Горбатого попадаємо в Кучерову яму, а після направляємо човни, щоб по ходу йшли. Далі під степом — привал перед Сурським порогом. Тоді Сурський поріг. При малій воді треба йти в заход — це невеличкий поріг такий, як забора. Ну, тепер вода велика, підемо прямо. Після Сурського — Лоханський поріг. Коли з-під степу відпливаєш, накриваєш Бабайошний вир, там на бабайках, по-вашому весла, поробить прийдеться. Далі упад від Буцівого каменя. А збоку з-під Лоханського порога — хід на Кулики. Під Богатирем привал знову. Легенда така. Наш силач кинув камінь, а татарський не докинув. От і Богатир той камінь. У Звонецький ідемо в поріг, в канаву не ходимо. Як допливем до Кізлевого острова, привалимо. Як вода тиха, пускаємо який-небудь предмет: кошовку чи кусок дерева, куди попливе — туди в пороги йти, бо так показує слог води. До рівної води йшли так тяжко й довго, що Гасанові здавалося: ніколи не дійдуть, навіки зачепляться на цих кам'яних щітках, що перегороджували Дніпро, ніби наслання нечистої сили. Але людина забуває небезпеку, щойно полишає її позаду. Дяк Ржевський, забачивши неприступні скелі Хортиці, забажав стати там і розпочати закладення кріпості для царя московського, бо ліпшого місця не знайдеш у цілій землі. Гасан кілька разів нагадував дякові, що ' мають вони йти далі, бо про кріпость мови не було, недвозначно натякали про дальший похід і козацькі отамани Млинський та Єськович, які повели своїх козаків самочинно, заохочені силою Ржевського, головне ж — його сміливими намірами. — Поки бусурмани не пронюхали нічого, треба на них вдарити! — напосідав Мина-Млинський. Єськович мовчки крутив вус, але стояв завжди за спиною в Млинського, так ніби підпирав його слова і своєю силою і мовчанням. Врешті дяк звелів пливти далі. Що то була за плавба! До Іслам-Кермена доскочили зненацька, татари насилу встигли втекти з кріпості на лівий берег і звіялися до свого хана з розпачливою вістю про небачену силу на Дніпрі. Козаки зайняли татарських коней і худобу, частина дякових людей тепер ішла верхи разом з козаками, тим часом струги, майже не пристаючи до берега, швидко пливли на низ. Козаки з берега виспівували: Як нас турки за Дунай загнали, Більш потопали, як виринали; А ти, мій пан, і чобітка не вмочив, Ні чобітка, ні стременочка Ні стрем'яночка, ні сіделечка, Ні поли жупана, ні чобітка-сап'яна. Під Очаків, де мав сидіти турецький санджакбег, підпливли так само несподівано, як і під Іслам-Кермен. Турецький ага встиг утекти, оборонці замкнулися в острогу, але Гасан так поставив козаків і московитів, що кріпость взято одним приступом. Забравши багато «язиків» і «доскочивши» чимало майна, попливли назад. Не втікали, пливли, як переможці, бо ж заволоділи всією рікою до самих її витоків, і ось тут їх наздогнали з великим, понад десять тисяч, військом санджаки з Очакова і Бендер. Козаки порадили не втікати, а зробити засідку в очеретах, які були тут, нїби море, і, коли вороги підійшли, вдарено по них з рушниць ї пищалей. Стрільба була страшна. Горіли очерети, гамір, зойки, молитви й прокльони — все це тривало цілий день, покладено трупом чи не половину турків, решта стала відходити. і ось тоді Гасана вдарило в груди. Він і не збагнув, що поцілений, ще вистрелив сам і мав силу відгукнутися на заклик дяка Ржевського: «Доганяй, Гасане!» Аж тоді опустився на землю і тепер лежав боком край дніпровської води, споглядаючи на червоне сонце над очеретами. Очерети ламалися, тріщали далі й далі від нього, дві сили розходилися врізнобіч, одна з перемогою, друга розбита, а він лишався посередині, на нічийній землі, сам нічий, не приставши ні до чийого берега. Кров витікала з нього широким струмком, життя відлітало, зоставалися смуток і жаль за всім, чого не зробив або не зумів зробити, надто жалко було йому оту далеку зрозпачену жінку, що б'ється в кам'яних стінах султанського палацу, прагнучи щось зробити для рідної землі, і заламує руки від безсилля. Ніхто ніколи не довідається ні про її наміри, ні про її душу. Мав би він розповісти цим людям про Роксолану, та не встиг, все ждав слушного часу, а час той не настав — прийшла смерть. Гасан заплющив очі і лежав довго-довго. Сонце вже висіло над самим краєм очеретів, тиша огортала вмираючого, наче на тім світі, і з тієї тиші зненацька зродилися для Гасана запах і барви Туреччини, її стоголосся, гамір базарів, зойки муедзинів, стрункі чорнокосі дівчата, червона черепиця покрівель, сади такі зелені, що незмога передати словами, сонячна чіткість краєвидів, пахощі лавра і водянистий дух конюшини, табуни коней і зоря над ними, золоторогий місяць у високому небі і білий пил на дорогах, білий пил, наче висіялися на землю всі небесні зорі. І він збагнув, що вже ніколи не зможе жити без тої ворожої й рідної водночас землі, але знав також, що й повернутися туди не зможе ніколи, бо вмирає. Хто визначає, де тобі вмерти, — бог чи люди? ЧАС Ні років, ні місяців, ні днів. І так усе життя. Тільки перші п'ятнадцять років жила Роксолана, а тоді мовби вмерла і час зупинився для неї. Точка відліку часу ув'язнена в гаремі разом з нею, пори року, тижні, місяці, роки відмічаються тільки залежно від дрібних гаремних подій та змін погоди. Так ніби стріла часу, не маючи ні спрямування, ні сили, зависла в просторі і для тебе настала якась непорушна тривалість, вільна від послідовності руху і від будь-якої змінності. Час зупинився для тебе, він не дає ні надій, ні обіцянок, він розгалужується, мов гілляста блискавиця, над іншими й для інших, але не для тебе, бо про тебе він забув, збайдужів до твого існування, і зникла в ньому навіть тривожна небезпека повернення всього найгіршого, коли зватиметься він уже й не часом, а містичним перським словом «црван». Та хоч як непорушне сиділа Роксолана за непробивними мурами Топкапи, хоч яких обмежень зазнавала для тіла і духу, хоч як намагалися невидимі сили зупинити для неї час, відгородити її під нього, кожна прожита мить приносила усвідомлення нерозривного злиття з усім сущим, відчуття своїх початків і своєї конечності, і це давало сили і відбирало сили. Рух зоряних тіл, обертання землі, течія рік, шум лісів, гамір натовпів, народження і вмирання, геній і ницість, благородство й підступність — хіба це не час і не саме життя? Змінилися королі в Франції, Іспанії, Англії, Швеції, Данії, Польщі, Угорщині. Німеччина, Швеція, Данія, Швейцарія, Англія, Нідерланди поміняли віру, московський цар завоював Казанське царство, Бабур захопив славнозвісний діамант Кох-і-Нур і вивіз його з Агри. Парацельс почав по-новому лікувати людей. Жан Нікот привіз до Франції зілля, зване людьми тютюном, поклавши початок повільному їхньому труєнню. Меркатор сконструював перший глобус. Леонардо да Вінчі винайшов маховик для прядіння і мотання шовку. Пісарро розбишакував у Новому Світі. Один землетрус знищив Лісабон, інший — найстрахітливіший у діях людства — в китайській провінції Шеньсі викликав загибель 830 тисяч людей. Мікеланджело написав фреску «Страшний суд». Коперник опублікував працю про геліоцентричну систему. Нострадамус почав свої пророкування про кінець світу. Мусульмани ждали тисячного року хиджри. Християни, не дочекавшись кінця світу, який мав настати в семитисячному році від сотворіння світу, стали малювати свого бога у восьмигранному німбі, сподіваючись протривати ще тисячу літ. В Італії лунала музика Палестріни. Маргарита Наваррська написала «Гептамерон», Єлизавета, донька Генріха від страченої ним Анни Болейн, стала англійською королевою, в Данії королевою стала Христина, нещасні Нідерланди теж було віддано під регентство жінки — Маргарити Пармської. Брейгель і Босх лякали своїми химерними видіннями, і їхні картини подобалися навіть іспанському королеві Філіппу. Московський цар Іван звинуватив своїх бояр у смерті улюбленої жони Анастасії. Чи ж звинуватить когось у її смерті султан? Адже й вона — Анастасія, і її день святкується 12 вересня, та тільки хто ж його святкуватиме? У Франції геніальний Рабле написав «Гаргантюа й ІІантагрюель», а на зміну безпутному Війону, який знущався з усіх святинь, прийшли суворі поети Плеяд.''Жоакен Дю Белле і П'єр Ронсар, і Ронсар писав: «О книго, не ридай! Судилось, певне, так, щоб у житті зазнав я від богів лиш кари. Та тільки я помру — і зникнуть злі примари, дістанеш ти вінок, хвали почесний знак. О книго, не сумуй! Поки живе людина, заслуг не визнають... Та як вона загине — тоді по смерті нас вшанують, мов богів. За все життя у нас лише про кривду згадки. Та смерть зупинить глум підступних ворогів, і шану віддадуть тобі в віках нащадки». В Іспанії прийшов на світ Сервантес, незабаром мав з'явитися в Англії Шекспір. Які матері народжували їх? Чи й для їхніх убрань награбовано коштовностей з усього світу, платячи за них сотнями тисяч людських смертей? Падали на нещасну жінку події, на які не могла впливати, запитання, на які не було відповідей, пробувала боронитися, відстояти бодай свою душу, захистити хоч своїх дітей, і все валилося довкола неї, час гримів над нею стосильне, як чорний вихор, який усе змітає. Відчувала себе в самому центрі світобудови, бачила, яка недосконала то споруда, хистка, коли й не злочинна. Розгородилися кордонами, богами, ненавистю, а хто може відгородитися від часу? КАМІНЬ Баязид тоді їхав без поквапу, мовби вагався. Іноді кінь ставав, а його вершник сидів закам'яніло, бездумно, пустооко дивився поперед себе. Куди їхав, од чого втікав? Тисячолітній пил, руїни від землетрусів, занесені пилом і вітром люди, убогі селища, мазар невідомого святого з стрічечками, які чіпляють неплідні жінки: червоні, хто хоче сина, білі — на дочку. Білих мало. Залишки від давно вмерлих народів. Святині в скелях. Викуті в камені богині врожаю з пухкими черевами, богині любові й материнства зі звислими грудьми, з розсунутими колінами. Торкав коня стременами, їхав далі. Мати нахиляла його серце до своєї землі за морем, а йому люба була тільки Анатолія, не міг без неї, без цих просторів, без суворих гір і глибоких долин, налитих сонцем, з їх всеплодющістю, як у його улюбленої Хонді-хатун, яку завжди в час небезпеки полишав у Бурсі, а тоді забирав з собою у безконечні свої мандри. В Бурсі ладен був прожити хоч і все життя: І тоді, коли послав султанові з-під Сереза голову самозванця і отримав веління їхати в Амасію, завернув до Бурси. Переправився через Мармару до Муданьї, там піднявся в гори, проїхав над урвищами Улудагу, побіля виноградників і оливкових гаїв і задихнувся од видовища велетенської безмежної долини, в яку скочувалися з Улудагу прозорі потоки прохолодного повітря, обвіваючи високі зелені чинари, віковічні горіхові дерева і славетні персикові сади. Єшіль Бурса — Зелена Бурса! Там у кам'яних розкішних гробницях, прикрашених яшмою, мармуром і мистецькими плитками з Ізніка, Ізміра й Кютах'ї, спочивають шість перших султанів з роду Османів. Там у Челік-Сераї над теплими джерелами Каплиджа Хонді-хатун доглядає його синів Мехмеда, Баязида і Селіма. Може, слід було б називати синів, починаючи з його батька Сулеймана, і тоді султан був би милостивіший до нього? Однак коли Хонді-хатун уже в Амасії народила четвертого сина і Баязид назвав його Сулейманом, султан однаково ж не змилувався і не перевів шах-заде навіть у Бурсу. Не помогла Баязидові вельможна його мати. Мріяла про якусь безмежну імперію для нього, де панувала б справедливість, мов на небі, а тим часом не могла для улюбленого сина випросити в суворого султана бодай одного османського города. Що ж йому зоставалося? Сидіти, ждати, коли помре падишах і на трон сяде брат Селім, який пришле до нього вбивців і вб'є всіх його маленьких синів і навіть Хонді-хатун, коли та буде вагітною? Дев'ять безумств переслідують чоловіка: самохвальство, жага до чужої жони, відсутність жони власної, передавати владу жінці, прокляття доброзичливого, звичка позичати те, чого не зможеш віддати, нелюбов до своїх братів... Його брати були мертві, лишився один, і вже й не брат, а ворог, загроза його життю. Щоб зберегти власне життя і життя своїх синів, треба було усунути загрозу. Чи важила тут любов або нелюбов до брата? І чи було це безумством? Баязид ні з ким не радився, нікому не казав. Навіть його далека мати нічого не відала ні про його намір, ні про те, що сталося незабаром. Якби не юрюки, Баязид, може, й сидів би спокійно в Амасії, хоч як вона йому була не до вподоби. Але юрюки їхали і їхали до нього звідусіль, осідали довкола нього, мов бджоли біля матки, несли свої скарги і свою нужду, так ніби він був султан або й аллах. А як вони жили? Крик і зойки б'ють аж під небо, але ніякої справедливості для бідного і надій теж ніяких. Втікали з селітряних заводів у Марраші і з рудників Акдагу, з ливарень Біледжика, де лили ядра для гармат, і з срібних рудників Ергані. їх, людей волі, султанські субаші і лябаші заганяли під землю, заливали водою, тримали в холоді й голоді, загрожували зсипати на кюрете кашіла[93]. Чому вони прийшли до нього? Бо так їм сказали софти з амасійських медресе, які розбігаються щовесни по всій державі, щоб знайти собі прохарчування, і ведуть боротьбу з лихом. Софти знаються на високих науках, і вони сказали, що шах-заде Баязид ібн-ель-Гаїб — син тайни. Написана у безконечній вічності доля незмінна, і боже призначення має бути сповнене саме ним. Чи вони це справді казали, чи він слухав лиш самого себе? З-під Сереза привів з собою кількох відчайдухів, які перескочили до нього, коли вбив самозванця, тепер вони збирали для нього з усіх усюд всіх невдоволених, а їх у всі часи було задосить. Хмари люду прямували до Амасії, Баязид з такими незліченними натовпами міг би йти хоч і на Стамбул, але не хотів виступати проти султана, послав гонців у Манісу до Селіма, кликав того зійтися під Коньєю, в серці Анатолії, і хай битва між ними вирішить, кому зайняти трон, коли настане відповідний час. Мабуть, все ж тяжіло над Баязидом прокляття імені, бо два султани, які перед ним носили це ім'я, воювали з рідними братами і обидва вмерли не своєю смертю. Баязид Блискавичний на Косовім полі вбив старшого брата Якуба, зайняв престол, царствував у славі, але загинув від жорстокого Тімура, Баязид, прозваний Справедливим, довгі роки вів неправедну війну з своїм братом Джемом, поки й добився його смерті, а сам загинув од власного сина Селіма. Чи ж і йому судилося зазнати прокляття цього імені? Був тут безпорадний і беззахисний, як тебрізький килим перед брудом. Пішов до Коньї, перемірюючи пів-Анатолії зі своїм строкатим військом, яке могло налякати когось хіба що своєю численністю, та, здається, лякалося тієї численності й само. Селім не побачив ні Баязида, ні війська. Був надто байдужий до метушняви світу, щоб устрявати в таку дурну справу. Послав до Стамбула свого великого візира Мехмеда Соколлу, той став перед самим султаном, був допущений до царственого вуха, ніхто не знав, що він сказав Сулейманові, ніхто не відав, куди вирушив Соколлу з столиці, одержавши від падишаха три тисячі яничарів і сорок гармат. Три тисячі піших яничарів проти незліченної сили кінних юрюків, проти диких вершників, одчайдушних харцизяк, — що вони важили? Коли на полі під Коньєю Баязид побачив тісно збитий гурт виснажених тяжким переходом яничарів, він засміявся. Знав: махне рукою, пустить своїх диких вершників — і зметуть вони все безслідно, чи й знайде він бодай слід якийсь од Селіма. А Мехмед Соколлу, розглядаючи безладні натовпи Баязидово-го війська, став перед яничарами, вилаявся так, як умів лаятися тільки він, а тоді виголосив коротку промову, бо вмів промовляти до загрубілих сердець. — Діти мої! — сказав Соколлу. — Те, що ви бачите, недовго затулятиме вам сонце. Ніхто там не знає про наші гармати, які ми зараз викотимо наперед і влупимо їм у самі кишки, в тельбухи, в печінку і в серце. А вже тоді підете туди ви, і ніхто не сміє повертатися до мене без голови ворога, коли хоче зносити свою власну. Не стачить вам, чоловічих голів, стинайте жіночі або й дитячі, та тільки приносьте їх мені поголеними, діти мої! Вірменський хроніст Вардан Багішеці записав: «1559 року сини хондкара Сулеймана Селім та Баязид почали війну між собою біля Коньї. Селім примусив брата до втечі аж до Ерзерума, звідки той пішов до шаха з трьома синами...» Баязид утікав з-під Коньї, хоч за ним ніхто й не гнався. Не гналися, але поженуться, знав це напевне. Селім примчить до Коньї, розіпне намет з атласу й шовку, роздаватиме дарунки на золотих блюдах, блаженствуватиме, пожинаючи плоди перемоги, вихвалятиме свого Соколлу, називаючи його Іскандером. Бо хіба ж не погромив він незліченні брудні орди Баязидових юрюків, як колись великий Іскандер з тридцятьма тисячами розвіяв порохом триста тисяч воїнів Дарія. А тоді з Стамбула прийде суворий султанський фірман про погоню за зрадливим шах-заде. Тому Баязид хоч і вагаючись, все ж їхав далі й далі. Кінь під ним у золотій вуздечці, сідло золоте, чепрак і нагрудник у бірюзі, бо бірюза захищав вершника: його не скидає кінь і не стягне на землю ворог. Окрім того, бірюза приносить щастя, здоров'я, береже від пошесті. Володіє чарівною здатністю вбирати в себе нещастя й хворощі, тоді блідне, міняв колір, і її викидають, беручи свіжу. Баязид пильно придивлявся до своєї бірюзи: чи не блідне? Слідом за ним сунули цілі хмари нужденного, зрозпаченого люду. Позаду не мали нічого, крім голоду і блукань, попереду ждала їх невідомість, але, раз повіривши цьому здобичливому шах-заде, вони вже не відставали від нього. Готові супроводжувати хоч і на край землі, мандрувати й до самої смерті, бо що таке все їхнє життя, як не мандри, туляння і поневіряння? Родини з усім скарбом. З вівцями, віслюками, верблюдами. Безладна, безмежна валка, яка ні зупинитися, ні просуватися вперед як слід не може. Ні відігнати назад, ні попровадити вперед. Сунуться, сунуться, не військо, не помічники, не спільники — зайвий тягар і нещастя. Вночі розводили вогнища, доїли овець і кіз, жінки годували дітей і мостили їх спати, чоловіки знаходили розвагу в биятиках півнів. Яким чудом зуміли зберегти півнів, везти їх з собою, готувати для цих чудернацьких бойовиськ? Півнів було багато. Мало не кожен приносив свого, мало не всім кортіло дістатися в коло, тому обмежувався час для сутичок, стояли в черзі, мов до стамбульських повій, нетерпляче дихали один одному в потилиці, відпихали й відтручували передніх, проштовхуючись туди самі. Хто дочі-кувався своєї черги, готував перед тим півня. Лизали півням дзьоби, плювали їм під крила, смикали за ноги, струшували одурілих птиць, обкручували довкола себе, а тоді пускали в коло і мовчки, не дихаючи, стежили, як ошалілі бійці залізно дзьобають один одного, як тече з гребенів кров, вискубується пір'я на шиї й на грудях, викльовуються очі. Найдивніше: щодосвіта Баязида будили півні. Ці закривавлені, побиті, напівживі птиці ще співали! Чи заспіває ще він коли-небудь, як співала колись його мати в гаремі, велика султанша Хасекі? Чом не спитав поради у матері, перш ніж кинутися в змагання з Селімом? Вона б не допустила його згуби. Колись вважав: сонце над головою, здоров'я і життя — ось і все щастя для людини. Тепер збагнув: щастя тільки там, де є надії. В безнадії людина жити не може. Було в нього сонце над головою, але якесь ніби несправжнє. Розстилався довкола безмежний світ, але якийсь мертвий, без рослинності, без барв і звуків, і тиша така лежала повсюди, що чутно було шурхіт змії, яка проповзає по каменю. Так ніби ти давно вмер, вийняли з тебе душу, і тільки твоя марна оболонка мандрує без пуття, без цілі й надії. Може, тому їхав він без поквапу, вагаючись, мовби хотів повернути коня, хоч і знав, що вороття немає. Тепер мав їхати далі й далі, до крайньої межі великої імперії султана Сулеймана, не зупинятися й там, переступити ту межу, поставити себе назавжди поза османським законом, для якого він тепер був утікач, зрадник, запроданець, і відмірювалося йому за це єдиною мірою — смертю, і мав він бути убитий стільки разів, скільки разів буде впійманий. Відступу не було, і Баязид попровадив свого коня вперед. Він провів багатотисячні натовпи через гори, неприступними тропами попід самим небом і нарешті вивів на схили, звідки спускалися тропи в схожу на рай Араратську долину. Потоки нещасних вигнанців ринули в безмежжя долини. Земля гуділа під їхніми босими ногами, як барабан. Після дикого холоду на засніжених перевалах тут саме повітря кричало від розпеченості і аромати від плодів літали, як птахи. Сорок днів пробув Баязид гостем вірменських князів. Нарешті від шаха Тахмаспа прийшов дозвіл перейти йому Аракс і прибути до Тебріза, але тільки з синами, полишивши весь свій супровід бажаний і небажаний там, де він є. Так він пішов за Аракс, а ті розвіяні по світу люди далі покотилися за вітром, не знати й куди, не знати як і навіщо. Не міг сам ніколи зупинитися, і всі, хто йому мав нещастя довіритися, теж були приречені на те саме. Через Хой Баязид прибув до Тебріза, шах зустрів його привітно, надарував йому золота, одягу, худоби, безліч речей і послав жити в своєму палаці в Казвін, куди переніс столицю ще покійний шах Ісмаїл, прославлений у народі, як поет Хатаї. Через Ардебіль і Султанію Баязид їхав до Казвіна. Сто сімдесят коней і дванадцять верблюдів везли поклажу. Скелясті шляхи, гори й гори, вузькі проходи, долини бездонної глибини, далі кам'яниста рівнина від Султанії до самого Казвіна. Султанія була вся в руїнах ще з часів Тімура. Залишки царської кріпості з чотиригранними вежами, страхітливе каміння повержене, як життя Баязидове. Шах-заде занедужав, не мав сили триматися на коні, його поклали на ноші, які прилаштували між двома мулами, так продовжував свою скорботну подорож. Його супроводжували шахські слуги і слуги ханів Тебріза й Султанії, в тигрових шкурах на плечах, мовчазні, але запопадливі. А може, сторожкі? Вже пильнували, щоб не втік? Перед Казвіном їх зустріли молоді вершниці в різнобарвних шовках, з золотими покривалами на волоссі, з відкритими вродливими лицями — найкращі співачки столиці. Перед ними їхали флейтисти, зурначі й барабанщики. Зустрічали султанського сина музикою й співами. На головному майдані Казвіна теж зустрічали його музики і натовпи роззяв. Казвін стояв на сухім піщанім полі. Не мав ні стін, ні сторожі, ні війська, бо до ворога ж однаково далеко. По широких вулицях котилися хмари пилюги, щоб прибити порох, майдан перед шахським палацом цілий день поливали водою. Шахські палати сховані були серед садів. Ворота й стіни в плитках, розписаних золотом, перед ними гармати й чотири воїни. Баязидові сказали, що вночі кількість сторожі збільшується до п'ятнадцяти, а біля шахських покоїв — деке, де він житиме, щоночі чергуватиме тридцять ханських синів. Сторожовий писар-кішкіджі щовечора називатиме йому імена його охоронців і знайомитиме його з багатствами і походженням їхніх батьків-ханів. Праворуч од головної брами була ще одна брама, яка вела у великий сад з баштою посередині. Баязиду пояснили, що це Алла-капі — божі врата, втечище для злочинців. Хто встигає сховатися там, той може жити там доти, доки зможе себе утримувати. Знайомство з Аллакапі виявилося пророчим. На новруз шах прибув до Казвіна, пишно приймав Баязида в Табхане і в Диван-хане, а тоді несподівано вночі султанського сина брутально розбудив один з ханських синів і сказав, що, коли він хоче зберегти життя своє і своїх синів, то ще до ранку має сховатися в Аллакапі, подбавши про припаси і запаси, бо ж їхній звичай про втечище йому вже відомий. Баязида обмовив якийсь з вельмож — вніс у вуха шахові вість, нібито Баязид разом з сестрою Тахмаспа задумали його вбити і зайняти трон Ірану. Це було ніби в легенді про Сіявуша, про якого розповідається в «Шах-наме» і співається в піснях. Сіявуш, син царя Кавуса, втік од свого батька до туранського царя Афрасіаба. Той дав йому в жони свою доньку, тоді, повіривши наклепові, стратив Сіявуша. Чи його теж спіткає така доля? Тим часом Баязида з синами посаджено в залізну клітку, підвішену під високими деревами, так що до неї з землі незмога була й дістати. Не знав Баязид, що султан Сулейман прислав до шаха своїх людей з вимогою видати втікача. Тахмасп прийняв послів у Диван-хане і на всі їхні домагання відказував: «На моїй землі його немає». Посли повернулися ні з чим, а шах уночі прийшов у Аллакапі, звелів звільнити Баязида, до ранку учтував з ним, сміючись з обдурених послів і запевняючи свого гостя, що з ним нічого лихого не станеться. Дорога до Стамбула була далека, гонці скакали довго, але султан закам'янів у своїй упертості, гнав до шаха нових послів і знов домагався видачі бунтівливого сина, погрожуючи новою війною за непослух. Шах любив сидіти з Баязидом у саду коло водограю в неквапливих бесідах, при плодах і вині, розважався музикантами й танцівницями, слухав поезії, навперемін складали з шах-заде свої власні вірші. Якось надвечір Тахмаспові видалося, ніби з басейн