Більше...

Оксана Іваненко, "Біла ніч. Зустріч" (оповідання з книги "Тарасові шляхи")


Оксана Іваненко

ТАРАСОВІ ШЛЯХИ

 

Оксана Іваненко. Біла ніч. Зустріч. Оповідання зі збірки Тарасові шляхи

 

Оксана Іваненко

БІЛА НІЧ. ЗУСТРІЧ

 

Як добре, що в Петербурзі білі ночі!
Хлопці, зморені денною працею, ще сплять. Зовсім тихо і на хазяйській половині. Тільки Тарас ніяк не може заснути в своєму кутку.
У крихітне віконце на горище пробивається світло. Видно, як удень. Це петербурзька біла ніч. Тарас не може заснути. Та він і не хоче зараз спати. Голова його повна думок і мрій. Це його єдиний вільний час, він може думати про що хоче. Зараз так видно, він навіть може робити, що хоче!
Тарас посміхається сам до себе, обережно, щоб нікого не розбуркати, встає, накидає на плечі халат, засовує в кишеню сірий рисувальний папір і олівці. Зупиняється на мить.
«Одразу візьму цеберку і пензлі, щоб потім додому не заходити, а прямо на роботу», вирішує він і бере цеберку з-під охри, довгі малярські пензлі. Чоботи в руках, щоб бува не зарипіти коло хазяйських дверей, і чорним ходом спускається на вулицю.
Вулиці залиті молочним світлом білої ночі. Тиша. Він іде рівними вулицями до Неви. Здіймається мереживо щогл над каламутною, як у всіх гаванях, водою; фрегати, торгові кораблі, широкі баржі стоять на рейді. Тхне смолою. Лунає гомін людських голосів, бо і вночі тут не припиняється праця. Саме вивантажують на берег величезні гранітні циліндри.
Це привозять матеріал для Ісаакіївського собору, який будують на Сенатській площі. Тарас уже не раз з цікавістю ходив навколо величезного риштування, в яке ще одягнена будова, дивувався з велетенських мармурових брил, шо їх прикотили з Фінляндії, задивлявся на портики з гранітовими колонами з капітелями. Більше трьох тисяч робітників зайнято на будівництві собору, і цього літа будова росте особливо швидко. Тарас зупинився на мить коло гавані. Скільки людей, скільки невідомих шляхів пропливли, пройшли всі вони — і ті моряки, шо привезли ці надзвичайні прикраси, і ці обідрані вантажники, які на мускулястих руках виносять привезене з далеких країн.
— З дороги! — штовхає хтось сердито в бік, і він замислений іде далі. Галас і гомін лишаються позаду, а з ним знову тиша чарівної білої ночі. Ось його улюблена набережна, де стоять ті будинки, на які він завжди дивиться з тугою і заздрістю. Університет... Академія наук... І шо найдужче полонить його неспокійну душу — Академія художеств.
Він дивиться на сфінксів, які підводяться з води напроти і ніби охороняють завжди вхід до цього світлого храму.
Але що це? Чи це почулося? З будинку Академії линуть голоси, співи... Може, йому здається? Що діється зараз там, уночі? Яке життя буяє в цьому недосяжному для нього храмі?
Коли б не сонний воротар, він може б по-хлоп'ячому зліз на спину однієї з цих страшних кам'яних істот і зазирнув у вікно. Але, звичайно, він цього не зробить.
- Швидше, швидше проходь, Тарасе, — каже юнак сам до себе, — це не про нас з тобою писано.
І вже не зупиняючись, він іде далі. Напроти над Невою — Зимовий палац, де живе сам цар Микола І. З вікон його їдальні добре видно Петропавловську фортецю, де конають у ланцюгах борці за волю, на кронверку якої десять років тому повісили п'ятьох «святих безумців»—декабристів.
Тепер уже Тарас знає це; про них тоді прочитав рядки Пушкіна один із студентів у Ширяєва.
Так, і Пушкін Олександр Сергійович живе в Петербурзі...
Тарас проходить мостом над Невою і простує до Літнього саду. Коли б він знав, що Пушкін Олександр Сергійович недавно навіть жив тут зовсім близько і що й він часто білими ночами в халаті і в пантофлях виходив у Літній сад і, сміючись, казав друзям: «Літній сад — мій город».
Зараз нікогісінько тут нема. Сторож мирно хропе коло своєї будки. Всі статуї в тьмяному світлі білої ночі здаються зовсім іншими, ніж удень, не такими грубими. Тарас замріяно дивиться на чудову, величну і в той же час легку, немов мережану, чавунну огорожу саду, на маленький будиночок праворуч - найперший палац Петра Першого. Маленький золотий флюгер на даху будиночка стоїть нерухомо — вітру нема. Рідка для Петербурга спокійна година. Він пройшов садом, помилувався на високу мармурову вазу напроти Михайловського замку і повернувся в алею статуй. Яка тиша, який спокій зараз у цьому саду! Ніхто і ніщо не заважає, він зможе віддатися своїй улюбленій справі. Тарас виймає папір і починає перемальовувати. Але всі почуття, думки, мрії збуджені прогулянкою. Він не може зараз перевтілити їх, перелити у спокійні лінії. Ех! Якби можна було заспівати! Заспівати рідну пісню, яку співали сестри, мати, старий дід там, на далекій Україні. Йому дуже захотілося заспівати так, як колись співав він сам, блукаючи степами, ярами, над синім Дніпром. Цього, звичайно, не можна робити. Але в голові линуть ці пісні, з якимись новими, своїми словами, і замість того, щоб малювати, як збирався, на рисувальному папері він записує свої пісні.
Перед очима вже не розкішні Растреллівські палаци, ажурні огорожі, владновелична Нева. Перед очима линуть широкі степи, зелені гаї і діброви, рідний Дніпро, то такий ласкавий, привітний у літні ясні дні, з тихими вербами, що схиляються над ним, то непокірний, ревучий і могутній.
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилі підійма...
Як дивно, як несподівано прийшло натхнення! Та це ж вірші, такі вірші, які чув, які читав у книжках Жуковського, Пушкіна!..
Біжать рядки за рядками. Легко, без напруження, Тарас пише рідною своєю мовою, якою розмовляв на селі з батьком, братами, сестрами, якою розказував дід свої нескінченні оповідання, якою рідна ненька співала пісні над убогою колискою. Він перечитує, і самому дивно, що виходить так складно, так просто і гарно, і він усміхається щасливою, розгубленою посмішкою.
Як же це добре, що в Петербурзі білі ночі!
Тепер у Тараса почалося подвійне життя. Удень він працював, як завжди, з усією ширяєвською артіллю, але вночі, коли всі в домі засинали, нишком одягався і йшов на своє улюблене місце в Літньому саду і знову писав там свої вірші і перемальовував статуї античних богів.
Так і зараз, зайшовши у мовчазний сад, прогулявшися мрійно алеєю вікових лип, він сів на перекинуту порожню цеберку з-під охри і почав малювати Сатурна, який у колі богинь пожирає свою власну дитину.
Вже починало сходити сонце. Тарас заглибився в малювання і зовсім не помічав, що сьогодні він не один. Адже в таку ніч не йому одному не спалося. Молодий чоловік у короткому літньому пальті і круглій шляпі вже давно з цікавістю стежив за ним. Він нечутно підійшов до хлопця і поклав йому руку на плече.
Найпершим рухом Тараса було схопити малюнок і швидко сунути за пазуху.
- А що ти тут, парубче, робиш? — спитав молодий чоловік.
- Я нічого не роблю, — відповів ніяково Тарас, не розуміючи, як поставитись до цього. — Я йду на роботу і по дорозі зайшов у сад.—Тарас підвів голову і побачив кругловиде, ще молоде обличчя, карі теплі лагідні очі і додав одверто: — Я малював.
- Покажи, що ти малював! — попросив незнайомий. Тарас несміливо вийняв із-за пазухи папір. Незнайомий подивився на малюнок, потім з усмішкою глянув на Тараса.
- Добре, дуже добре, — мовив він. — І часто ти сюди ходиш малювати?
- Як близько до роботи, то часто, а як ні—так під неділю.
- Ти вчишся малювати?
- Еге, у покойового майстра Ширяєва.
- А звідки ж ти сам будеш?
- З Вільшаної... — мовив Тарас і усміхнувся. Мабуть, цей чоловік і не чув ніколи такої.
Але чоловік раптом радісно обняв за плечі Тараса.
-Так ти ж мій земляк! Я ж з тих країв! Тарас весь спалахнув від радості.
- Правда? Ви правда звідти?
- Ти обов'язково приходь до мене! — казав юнак. -У цю ж неділю приходь. Дай клаптик паперу, я запишу тобі свою адресу — спитаєш художника Івана Сошенка.
- Художника Івана Сошенка,—як щаслива дитина, яка не може ще отямитися від втішної несподіванки, повторив Тарас.— Обов'язково прийду.
Час було вже йти на роботу.
Тарас схопив своє цебро й пензлі і так глянув на свого нового знайомого, такою щирою, незвичайною вдячністю сяяли розумні його сірі очі, що Сошенко відчув одразу якийсь зв'язок з цим обідраним малярським учнем, якусь відповідальність перед його щирим глибоким поглядом.
З небувалим піднесенням, яке створюють лише справжні людські пориви душі і серця, йшов молодий художник додому. Займалася зоря. Прокидався Петербург.

За матеріалами: Оксана Іваненко. "Тарасові шляхи". Київ: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь", 1953, 142 с.

 

Всю повість Оксани Іваненко "Тарасові шляхи" читайте на "Малій Сторінці":

Оксана Іваненко. Тарасові шляхи. Повість
Уся величезна спадщина Тараса Григоровича Шевченка — поезія, проза, щоденник, — все насичене великою любов'ю до знедолених. Це був великий народний поет і мислитель. Природа, жива людина, жива реальність були основою творчості Шевченка. Невичерпним джерелом його сюжетів було життя українського народу. Уся творчість Шевченка показує, що він стояв на вершині тодішньої передової культури. Він є основоположником нової української літератури. Читайте про життя Кобзаря у повісті Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». 

Інші твори та статті про Тараса Григоровича Шевченка на "Малій Сторінці":

Тарас Шевченко
У цьому розділі пропонуємо публікації, які дотичні до особистості Тараса Григоровича Шевченка.
 
 
 
 
 
 
 
 

Більше творів Оксани Іваненко на "Малій Сторінці":

Лісові казки Оксани Іваненко"Писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а читала я з чотирьох років...Псувала на своє безліч паперу...і в шість років вирішила видавати свій журнал. Він називався "Гриб". Мій журнал, правда, після кількох номерів "прогорів"... Але я продовжувала писати нескінченні повісті."(Оксана Іваненко)
 
Оксана Іваненко, оповідання для дітей
Оповідання Оксани Іваненко: "Біла ніч. Зустріч", "Маленьким про великого Тараса".

Останні коментарі до сторінки
«Оксана Іваненко, "Біла ніч. Зустріч" (оповідання з книги "Тарасові шляхи")»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті