Painting by Dmitry Spiros. "Evening sail".
Оксана Давидова
ЛИШ ЗІЙДЕ МІСЯЦЬ
(романтичне оповідання)
Частина перша
Феодосія – трошки заспане курортне місто. Але там є великий порт і можна цілісінькими днями дивитися, як до нього приходять великі кораблі і як гігантські крани знімають вантажі. Чи поблукати кривенькими затишними вуличками. Або піднятися на Генуезьку фортецю, сидіти на широчезних стінах, дивитися, як від відкришуються від них шматочки і намагатися докинути ці камінчики у далекі густо-сині хвилі з білими баранцями.
Море синє-синє. Сонце яскраво-сліпуче. Вода майже тепла. Тут чудово але… нудно. Особливо, коли ти тут знаєш тільки тітоньку – господиню будинку і свою маму, яка найбільше любить лежати на пляжі. Нууудно!
З такими думками Марина крутилася на жорстких камінчиках пляжу, будувала з них вежі і цим шурхотом відволікала маму від нового детективу. Нарешті мама не витримала:
– Ну чого ти нудишся?! Тут он який величезний кінотеатр! Сходила б сьогодні ввечері.
Чудова ідея! Чому б не передивитися улюблений фільм коли взагалі робити нічого? Разом із такими самими нудьгуючими гостями міста Марина відсиділа увесь сеанс в прохолодному залі і з жалем встала з м’якого крісла після закінчення фільму.
«От їй не нудно було! – думала Марина про героїню фільму. – Он якого вона хлопця зустріла! Ну то й що, що він вампір?... Тобто, звісно, то якось… не знаю як. Але вона хоч не нудилася!»
– Привіт, красуню! – просто перед нею раптом виник білявий хлопець. В світлі ліхтарів зблиснули білі зуби. – Куди поспішаєш?
– Я не поспішаю… просто якось звикла швидко ходити… – розгубилася Марина.
– Красуню, це ж курорт! Тут не можна поспішати! От я збирався зараз прогулятися набережною. Хочеш приєднатися до неспішної прогулянки?
«Ой, казала мені мама – будь обережною з незнайомцями… але ж на набережній – он скільки народу ходить!»
– Звісно, незнайомцю – підтримала тон хлопця Марина. – Я залюбки повчуся повільно ходити.
– Тоді давай знайомитися. Я – Ендрю.
Повільна прогулянка, шурхіт хвиль, місячна доріжка, що тягнеться водною гладдю аж до горизонту… Дійсно, приємно поволі гуляти. Особливо коли поряд ось такий цікавий і чемний співбесідник. Навіть дещо старомодний. Принаймні він принципово уникав усіляких сленгових словечок і кумедно будував фрази. Нарешті мама по телефону стала трохи сердитися і сказала, що вже йде зустрічати Марину. Тієї ж миті Ендрю оголосив прогулянку закінченою. Швидко довів Марину. Чемно привітався з мамою, кілька разів вибачився, що затримав її доньку, а наприкінці навіть злегка вклонився. Мама була просто зачарована! Звісно, вона дозволила Марині і назавтра трохи прогулятися з новим другом. Але з умовою, що донька вчасно буде вдома!
Увесь день Марина провела, як на голках. Ендрю обіцяв подзвонити, коли зможе зустрітися. Звісно, їй аж ніяк не лежалося на гарячих камінцях. Вона кілька разів бігала по морозиво, потім по воду для мами, потім подивитися якийсь плакат і розпитати власника катера про екскурсію кудись, а куди – відразу ж забула. Та телефон увесь день мовчав. Тільки подружка дзеленькнула. Та Марина швиденько закінчила розмову: що вона – Женьки не чула?! Хоча ще вчора залюбки пробалакала б з нею з годинку…
Коли сонечко почало клювати носом і закотилося за небосхил (тільки маківка виглядала з-за гори), заспівав мобільний. Так швидко темнішає тут, на півдні! Щойно сяяло сонце. І – раз! – суцільна темрява! Де ж Ендрю? Раптом холодні пальці доторкнулися до Марининої руки. Вона аж струснулася – так це було несподівано цього спекотного вечора.
– Вибач, красуню. Я тебе налякав?
– Я не чула, як ти підійшов… І в тебе такі холодні руки… – було трохи моторошно. Та Ендрю так кумедно насупився і став поправляти хвилясте волосся… Марина посміхнулася. – Та дарма! Ходімо сьогодні на центральну площу?
– Як забажає прекрасна дама…
Чесно кажучи, нічого на тій площі цікавого не було. Ну, кілька гарних старих будівель, вокзал…
– Ендрю, а давай завтра вдень погуляємо? Підемо до фортеці чи ще кудись – ти ж місцевий, знаєш тутешні цікаві місця. Показав би мені.
Ендрю знову насупився і закусив нижню губу, так, ніби нагадали щось неприємне. Та це лише мить. Він струснув волоссям і засміявся:
– Ну що ти, красуню! Вдень же не так романтично! Та й спека! Краще давай завтра запросимо твою маму і скупаємося в нічному морі? Самій тобі вона ж не дозволить… Та і я не зовсім місцевий… Ми сюди переїхали…
Наступного дня Марині не бігалося. Якась думка шкреблася всередині. Навіть мама заспокоїлася:
– Ну нарешті моя донечка нормально засмагне! А то вигадали: купатися вночі!
– Засмагну… Засмага!
Ввечері Марина уважно роздивлялася навколо, коли підходила до умовленого місця. І ще здалека побачила хлопця: навколо ходили засмаглі люди і тільки білки очей та зуби виблискували, а Ендрю стояв в білій футболці, і його бліде обличчя і білі руки було видно здалеку.
Всю прогулянку Марна була неуважною і Ендрю по кілька разів доводилося казати одне й те саме.
– Що? – перепитала Марина.
– Ти якась не така… Може, тобі не затишно? Холодно?
– Холодно? – здивувалася Марна. – Скоріше навпаки! Я… просто морозива хочу. Он столики стоять, там, мабуть, є морозиво!
Вона всілися в пластикове крісло і дочекалася, коли Ендрю приніс вазочку з морозивом.
– Чому одна порція? – здивувалася дівчина.
– Та… я такого не їм… – зам’явся хлопець.
– То, може, пошукаємо де є інше морозиво? Чи, може, ти хочеш холодного соку?
Ендрю змучено посміхнувся:
– Я краще на тебе подивлюся.
Марині раптом кинулася в око плямка на футболці.
– Це що?
– Що? А… кров. То пусте. – махнув рукою хлопець.
Якби Марину перепитати, яким було те морозиво: полуничним чи шоколадним, вона б не відповіла. Просто не пам’ятає. І одна думка все крутилася в її голові. Якась зовсім неймовірна, але вона лякала. Від того було якось щемко в грудях і… божевільно весело. Аж коліна тремтіли!
– Знаєш, – раптом промовив Ендрю, коли вони вже підходили вузенькою напівтемною вуличкою, вимощеною бруківкою, до будинку (Марина весь час намагалася триматися трохи осторонь). – Я маю одну велику таємницю. Це дуже-дуже велика таємниця. Її ніхто не знає… тільки моя родина.
– Що… що то за таємниця? – чомусь захриплим голосом прошепотіла Марина.
Ендрю кинув на неї швидкий погляд, його очі зблиснули червоним!
Марині раптом стало холодно цієї спекотної ночі.
– Ні. Ще зарано. Зарано! – так само хрипко прошепотів Ендрю.
А Марна, не чекаючи на прощання, прожогом кинулася до будинку. Добре, що двері відчинені. Клацнула замком. «Та що йому… Йому (!) оті замки?!»
Тремтячими руками вона щільно позакривала всі вікна в кімнаті, залізла з головою під ковдру і на ранок прокинулася з важкою головою. Ще б пак! Проспати всю ніч в задушливій кімнаті!
Мама хвилювалася за сніданком: чи не перегрілася вчора донечка? Чи не перекупалася? А, може, оті копчені рапани були не свіжі?
– Так-так, мамо. Мабуть, пересиділа на сонці. Можна, я сьогодні не піду на пляж?
Отже, день вільний! Мама цілісінький день засмагатиме і можна подумати. Але що тут думати?! І так все зрозуміло! Вона познайомилася з… Ой, ні. Краще навіть не вимовляти! Але в день безпечно! Можна спокійно погуляти. В парку дуже гарно: густі дерева затуляють сонце, а поряд заспокійливо дзюрчить фонтан.
– Лотерея! Миттєва лотерея! Купуйте лотерею! – вигукувала засмагла аж на чорне дівчина-ровесниця Марини. І відразу захотілося зробити щось таке людське, звичайне.
– Я хочу! Дай мені, будь ласка. – дістала гроші Марина.
– Вибирай! – запропонувала дівчина. – А я тебе знаю! Ти Марина і гуляєш з Ендрю!
– Ти його знаєш?! – стріпнулася дівчина.
– Звісно! Він мій однокласник!
– І ти… все-все про нього знаєш?
– Ну… яку він сьогодні футболку вдягнув не знаю. А все інше… мабуть так! – посміхнулася незнайомка.
– Він… він якийсь дивний. І ще він казав, що в нього велика таємниця.
– Ой! Та про його велику таємницю вся Феодосія знає! – засміялася дівчина.
– Правда?! – здивувалася Марна. – Тобто ти знаєш, що він… вампір?!
* * *
Частина друга
Треба було бачити очі нової знайомої!
– Що?! Тобто хто?! Наш Андрюха?!
– Який Андрюха? – здивувалася Марина.
– Ну Ендрю твій! Андрюха! Живе поряд. Ми з ним в садочку на сусідніх ліжечках спали! Оце вигадала!
– Але ж він… тільки вночі гуляє. І взагалі…
Справді, вдень це все виглядало досить смішно. Але ж вночі було не до сміху! Реально страшно!
– Ходімо! Я тобі щось покажу! – і дівчина потягла Марину в бік міського ринку.
Пройшли між рядами, що буяли петрушкою і базиліком, пахли персиками і черешнями. І нарешті опинилися перед складом з якого тягнуло холодом.
– Дядьку Петро! – гукнула в темряву дівчина.
– Хто там? – почулося зсередини.
– Це я, Ельміра. А покличте Андрія!
– Він зараз в холодильнику. Що, дуже треба?
– Та-а-ак! – вигукнула чорнява Ельміра і підморгнула Марині. – Зараз побачиш свого принца, сяючого в сонячних променях!
В темряві погупало, зашурхотіло і надвір вийшов Ендрю. Вийшов… і засяяв, заіскрився на сонці! Та лише на якусь мить. Іній на волоссі швидко перетворився на краплі і так само непомітно випарувався. Андрій був вдягнений по-зимовому: теплі чоботи, штани, пухова куртка і поверх цього – великий фартух.
Ендрю помітив Марину і засоромився. Знову закусив губу і струснув білявими кучерями.
– Привіт Марино… і Ельміро… Я бачите… працюю я. – видихнув.
– Нічого! – заспокоїла Ельміра. – Я тебе зараз в дядька Петра відпрошу на годинку. А то твоя подруга подумала, що ти вампір!
Андрій витріщився на дівчину, а Марина готова була провалитися крізь землю!
За кілька хвилин трійця прямувала до затишної лавки, завитою диким виноградом. Ендрю зняв теплий одяг і тепер виблискував блідими колінами в широких шортах.
Всі мовчали. Тільки Ельміра шкірилася і крутила головою з Андрія на Марину.
– Як? Чому ти подумала, що я – вампір?! – вигукнув раптом Андрій.
– А що я мала подумати?! Ти з’являвся тільки вночі, коли про день казала – ти робив страждальницьке обличчя. І… руки в тебе холодні! І страшні плями крові! А ще – в тебе велика таємниця! І ти не засмаглий!
– Тю! Красу… – Ендрю озирнувся на Ельміру, яка явно насолоджувалася бесідою. – Красуні! Я ж цілісінький день працюю в свого дядька. Звільняюся тільки ввечері. Коли ж мені засмагати?! В холодильнику сонця немає! Ти ж бачила! Вчора от м’ясо розвантажували. Я навіть трохи вимастився кров’ю. А перед прогулянкою не встиг перевдягнутися. І руки холодні були, бо я працював без рукавиць, от і змерз. Поспішав до тебе, не встиг зігрітися! Все?
– Ні! Я не просто так подумала, що ти… вампір! Ти від їжі відмовлявся. І… в тебе очі червоним виблискують! – намагалася виправдатися Марина.
– Та я після холодильника на морозиво дивитися не можу! Мені весь час гарячого чаю хочеться! А очі… Я ж казав тобі про таємницю… – Андрій озирнувся на Ельміру.
– Та кажи! – кивнула чорнява. – Я все знаю про твій секрет!
– Отак! В невеликому місті нічого не приховаєш! – зітхнув хлопець. – Я пишу музику! Ми з братами створили гурт і вночі репетируємо в гаражах. Я й до дядька найнявся працювати, щоб підзаробити грошей і купити гарну гітару! От буде День міста і ми виступимо! Ми серйозно граємо, ти не думай! Я наші записи до Києва відправляв, нам навіть запропонували один запис спробувати на радіо покрутити. Тепер ти розумієш? Коли ж нам спати! Вночі я граю, вдень – працюю!
– Але ж так не можна! Треба відпочивати.
– Не хвилюйся! Це ж курортне містечко! Влітку у нас всі так: працюють, працюють. А взимку живуть на зароблені гроші. Тим паче, що завтра я отримую останню платню і все! Гітара моя! І можна буде грати вдень!
Марина почувала себе так, ніби з плечей камінь упав. Тільки хотілося впевнитися.
– А можна я до тебе доторкнуся?
Вона обережно потицяла Андрія пальцем. Аж дивно: звичайна людина, тепла шкіра!
Наступні півтора місяці пройшли пречудово! Марина познайомилася з Андрієвим гуртом, подружилася з Ельмірою, слухала гарну музику, яку складали хлопці… Та інколи, зовсім-зовсім по секрету, десь в середині, трішечки жалкувала, що Ендрю не вампір.
Джерело: https://daemirel/
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.