Оксана Давидова. Оповідання «Як стати знаменитим»



Оксана Давидова . Як стати знаменитим (оповідання). Ілюстрації Вікторії Дунаєвої. Оповідання було опубліковано у Великій дитячій газеті — №2, 2009 р.

 

 

Оксана Давидова

ЯК СТАТИ ЗНАМЕНИТИМ

(оповідання)


Сьогодні Гонта ходив якийсь не такий… Замріяний, зітхає… Взагалі, його звати Дмитро, а Гонта – прізвище. Але Дмитриків у нашому класі аж чотири! Спочатку, коли вчителька Олена Станіславівна казала: «Дмитре, до дошки!», вставали відразу четверо хлопців. А вже за тиждень – жоден. Бо кожний сподівався, що то не його викликають. Тоді вона стала називати їх на прізвища. І тепер вже ніхто не міг сказати: «А я думав, що то батьків Дмитра Скальського до школи викликають!» Так і приліпилося: Гонта і Гонта. Його навіть мама тепер так іноді називає. А ще, буває, перекручують і звуть Гонкою. Це через те, що він на перервах ганяє, як болід на «Формулі-1». Та сьогодні мій друг чомусь став тихим і непомітним. Я не дуже й переймався, може, у нього просто живіт болить. Але коли весь останній урок він не зводив очей з кирпатої Ольки Синиці, я зрозумів: все, пропав хлопець – закохався! Це ж тепер ні кіно з ним не подивишся, ні в комп’ютер не пограєш. Лише про неї думатиме. Ні! Товариша треба негайно рятувати.

Я взяв Дмитра за лікоть і привів його додому. Він, здається, навіть не помітив, що я хазяйную в нього на кухні. Ой, забув назватися! Я – Сашко Квасоля. Люблю попоїсти, а ще люблю всілякі вигадки. Тож зробивши канапки, я приніс їх до кімнати Гонти. А той… сидить, втупившись у фотокартку нашого класу. І чого дивитися – сьогодні ж усіх бачив!

– Гонта! Ти що це робиш?!

– Нічого… Дивлюся… – а голос такий тихенький! 

– На кого? А… – здогадався я. – Ти що, закохався в цю Ольку Синицю?! Та вона ж як справжня синиця – тільки щось цвірінькає й крутиться туди-сюди.

– Закохався? Та ні… не закохався.

Ну, я майже заспокоївся й навіть уже руку до канапок простягнув.

– Тільки вона мене не помічає...

– Ну то й що? – здивувався я. 

Але Гонта був такий сумний! Мені його навіть шкода стало.

– Чого це вона не помічає? – вирішив я його розрадити. – Он сьогодні вчителька помилилася, Гонкою тебе назвала. Всі засміялися, і вона також.

– То їй сусідка анекдот розказала…

І зітхнув так гірко-гірко.

– Та подумаєш, не помічає! Помітить!

– Як це? – стрепенувся Дмитро.

– Потрібно, щоб ти прославився! – авторитетно виголосив я.

Гонта аж засяяв.

– А як же я можу стати відомим?

– Ідея! Ти ж футбол любиш?

– Так.

–Тоді давай станеш відомим футболістом. Як Андрій Шевченко, ось! Тренування починаємо негайно!

Я вхопив із кутка м’яча й подав пас Гонті. Дмитро чомусь підстрибнув, і м’яч пролетів якраз у нього під ногами. Потім ударився об стіну, відскочив угору, ледь не зачепив люстру, стукнувся об книжкову поличку. Поличка відірвалася, й книжки боляче гепнулися мені на ногу, але м’яч не вгамувався. Він залетів на шафу й скинув звідти порожній круглий акваріум – у Гонти колись були рибки. І треба ж такому статися – акваріум упав точнісінько на Гонту. 

Коли курява від книжок трохи вляглася, я побачив, що на підлозі сидить Дмитро з акваріумом на голові.

– Ой, Сашко… – загув він ніби з колодязя. – Я не встиг тобі сказати, що я футбол люблю по телевізору дивитися. А грати не вмію…

– Гм… Виходить, не стати тобі відомим футболістом. Хіба що… космонавтом! – чесно, друзі, я намагався втриматися й не сміятися, але він так кумедно виглядав з отим шоломом на голові!

Щоб зняти акваріум, довелося добряче намилити цьому космонавту вуха – ніяк вони не хотіли вилазити. Але моя душа й далі вимагала дії.

– Так, космонавтом ставати довго – треба ще школу закінчити, потім у інституті вчитися… І футболістом також довго… – ідеї крутилися у мене в голові. – Може, ти якийсь інший спорт любиш?

– Ні! Не хочу більше ніякого спорту!

Дмитро значно пожвавішав відтоді, як ми почали думати про славу. Все ж таки спорт – це сила! Але в мене в животі забурчало, і я згадав про канапки.

– Слухай! Я знаю ще одного знаменитого чоловіка!

– Спортсмена? – підозріло перепитав Гонта.

– Навпаки! Є такий собі Мануель Урибе, мексиканець. Так от він важив 580 кілограмів! Його через це навіть до книги рекордів Гіннеса записали! Так що сідай, їж.

Гонта слухняно став запихати в себе хліб із паштетом.

– Їж, їж. Я ще тобі зараз дуже солодкого чаю принесу й цукерки, а ще я там кашу бачив, і яйця в холодильнику є. Якщо гарно їстимеш, то швидко станеш найтовщим хлопцем! Тебе по телевізору показуватимуть! Тільки не рухайся! Щоб потовщати, треба їсти багато солодкого, багато булок і тістечок. А ще – у жодному разі не рухатися! Ніякого спорту!

Я носив і носив у кімнату їжу, а Дмитро боявся зайвий раз навіть рукою ворухнути.

– Усе, більше не можу, – простогнав він, доїдаючи тарілку каші після 5 канапок і миски пластівців.

– Як це «не можу»! Треба себе пересилити! Тобі ще треба з’їсти оці котлети, півбатона, пакунок печива…

– У мене вже живіт болить. І спина болить – я не можу сидіти й не рухатися! Слухай, Сашко, а як той мексиканець ходить?

– Е-е-е… Взагалі-то він ходити не може. Лежить увесь час. Ти ж подумай – 580 кілограмів, це ж – ого-го!

Дмитро задумався.

– Знаєш, моя мама важить 58 кілограмів. Це виходить, я повинен стати, як 10 моїх мам?! Не хочу! – обурився.

– Тоді я не знаю, як тобі прославитися… – але розгубився я не надовго. – Слухай, може, ти гарно співаєш? Станеш відомим співаком…

– Мені казали, що й співати треба вчитися…

– Дурниці! Знаєш, які таланти бувають?! Може й ти талант, тільки ще не відкритий! Співай! – закомандував я й усівся слухати.

І Гонта заспівав. Ой, краще б я цього не пропонував! Від його виску тремтіли шибки, надворі почали підспівувати коти, і злякано заскавучав собака. А потім, мабуть, замість барабанів, сусіди стали стукати по батареях.

– Досить! Не співай! – я ледве перекричав його.

Гонта невдоволено замовчав. Він, здається, пишався собою.

– А я й не знав, що так голосно можу співати!

– Знаєш, Дмитре, співом ти можеш прославитися лише як найгірший співак України! – розкритикував його я, прочищаючи вухо. – Не ображайся.

– Пхе… ображатися на тебе… – Але, здається, все ж таки образився. – А як ще люди ставали знаменитими?

– Ну… Є видатні письменники, вчені, актори, лікарі… Але для цього треба довго вчитися…

– А щоб відразу? – не вгавав Гонта.

– О! Згадав! Був такий собі Герострат, я про нього в енциклопедії прочитав. Ось хто швидко прославився! Жив аж 2000 років тому, але його досі пам’ятають.

– Мабуть, щось видатне зробив?

– Він спалив храм Артеміди. Правда, його через це стратили…

– Не буду нічого підпалювати! Взагалі, всі твої ідеї якісь дурнуваті! – чогось розсердився Дмитро.

– А розумних ідей, щоб раптом стати відомим, немає! – відказав я.

– А мені дурна слава не потрібна! І взагалі… не заважай мені. Я уроки робитииму! 


Отак завжди! Я придумую, придумую, а потім ще й винний.

А та Синиця таки помітила Гонту. Він не посоромився й на день Святого Валентина їй валентинку подарував. Тепер разом сидять, уроки вчать. 

…А я ще стільки ідей мав!

 

Оксана Давидова . Як стати знаменитим (оповідання). Ілюстрації Вікторії Дунаєвої. Оповідання було опубліковано у Великій дитячій газеті — №2, 2009 р.


Оповідання було опубліковано у "Великій дитячій газеті" №2 за 2009 рік.
Ілюстрації Вікторії Дунаєвої.

 

 Читаймо також на "Малій Сторінці":

Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачкаОксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.


Останні коментарі до сторінки
«Оксана Давидова. Оповідання «Як стати знаменитим»»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми