Оксана Давидова
ЯК СТАТИ ЗНАМЕНИТИМ
(оповідання)
Сьогодні Гонта ходив якийсь не такий… Замріяний, зітхає… Взагалі, його звати Дмитро, а Гонта – прізвище. Але Дмитриків у нашому класі аж чотири! Спочатку, коли вчителька Олена Станіславівна казала: «Дмитре, до дошки!», вставали відразу четверо хлопців. А вже за тиждень – жоден. Бо кожний сподівався, що то не його викликають. Тоді вона стала називати їх на прізвища. І тепер вже ніхто не міг сказати: «А я думав, що то батьків Дмитра Скальського до школи викликають!» Так і приліпилося: Гонта і Гонта. Його навіть мама тепер так іноді називає. А ще, буває, перекручують і звуть Гонкою. Це через те, що він на перервах ганяє, як болід на «Формулі-1». Та сьогодні мій друг чомусь став тихим і непомітним. Я не дуже й переймався, може, у нього просто живіт болить. Але коли весь останній урок він не зводив очей з кирпатої Ольки Синиці, я зрозумів: все, пропав хлопець – закохався! Це ж тепер ні кіно з ним не подивишся, ні в комп’ютер не пограєш. Лише про неї думатиме. Ні! Товариша треба негайно рятувати.
Я взяв Дмитра за лікоть і привів його додому. Він, здається, навіть не помітив, що я хазяйную в нього на кухні. Ой, забув назватися! Я – Сашко Квасоля. Люблю попоїсти, а ще люблю всілякі вигадки. Тож зробивши канапки, я приніс їх до кімнати Гонти. А той… сидить, втупившись у фотокартку нашого класу. І чого дивитися – сьогодні ж усіх бачив!
– Гонта! Ти що це робиш?!
– Нічого… Дивлюся… – а голос такий тихенький!
– На кого? А… – здогадався я. – Ти що, закохався в цю Ольку Синицю?! Та вона ж як справжня синиця – тільки щось цвірінькає й крутиться туди-сюди.
– Закохався? Та ні… не закохався.
Ну, я майже заспокоївся й навіть уже руку до канапок простягнув.
– Тільки вона мене не помічає...
– Ну то й що? – здивувався я.
Але Гонта був такий сумний! Мені його навіть шкода стало.
– Чого це вона не помічає? – вирішив я його розрадити. – Он сьогодні вчителька помилилася, Гонкою тебе назвала. Всі засміялися, і вона також.
– То їй сусідка анекдот розказала…
І зітхнув так гірко-гірко.
– Та подумаєш, не помічає! Помітить!
– Як це? – стрепенувся Дмитро.
– Потрібно, щоб ти прославився! – авторитетно виголосив я.
Гонта аж засяяв.
– А як же я можу стати відомим?
– Ідея! Ти ж футбол любиш?
– Так.
–Тоді давай станеш відомим футболістом. Як Андрій Шевченко, ось! Тренування починаємо негайно!
Я вхопив із кутка м’яча й подав пас Гонті. Дмитро чомусь підстрибнув, і м’яч пролетів якраз у нього під ногами. Потім ударився об стіну, відскочив угору, ледь не зачепив люстру, стукнувся об книжкову поличку. Поличка відірвалася, й книжки боляче гепнулися мені на ногу, але м’яч не вгамувався. Він залетів на шафу й скинув звідти порожній круглий акваріум – у Гонти колись були рибки. І треба ж такому статися – акваріум упав точнісінько на Гонту.
Коли курява від книжок трохи вляглася, я побачив, що на підлозі сидить Дмитро з акваріумом на голові.
– Ой, Сашко… – загув він ніби з колодязя. – Я не встиг тобі сказати, що я футбол люблю по телевізору дивитися. А грати не вмію…
– Гм… Виходить, не стати тобі відомим футболістом. Хіба що… космонавтом! – чесно, друзі, я намагався втриматися й не сміятися, але він так кумедно виглядав з отим шоломом на голові!
Щоб зняти акваріум, довелося добряче намилити цьому космонавту вуха – ніяк вони не хотіли вилазити. Але моя душа й далі вимагала дії.
– Так, космонавтом ставати довго – треба ще школу закінчити, потім у інституті вчитися… І футболістом також довго… – ідеї крутилися у мене в голові. – Може, ти якийсь інший спорт любиш?
– Ні! Не хочу більше ніякого спорту!
Дмитро значно пожвавішав відтоді, як ми почали думати про славу. Все ж таки спорт – це сила! Але в мене в животі забурчало, і я згадав про канапки.
– Слухай! Я знаю ще одного знаменитого чоловіка!
– Спортсмена? – підозріло перепитав Гонта.
– Навпаки! Є такий собі Мануель Урибе, мексиканець. Так от він важив 580 кілограмів! Його через це навіть до книги рекордів Гіннеса записали! Так що сідай, їж.
Гонта слухняно став запихати в себе хліб із паштетом.
– Їж, їж. Я ще тобі зараз дуже солодкого чаю принесу й цукерки, а ще я там кашу бачив, і яйця в холодильнику є. Якщо гарно їстимеш, то швидко станеш найтовщим хлопцем! Тебе по телевізору показуватимуть! Тільки не рухайся! Щоб потовщати, треба їсти багато солодкого, багато булок і тістечок. А ще – у жодному разі не рухатися! Ніякого спорту!
Я носив і носив у кімнату їжу, а Дмитро боявся зайвий раз навіть рукою ворухнути.
– Усе, більше не можу, – простогнав він, доїдаючи тарілку каші після 5 канапок і миски пластівців.
– Як це «не можу»! Треба себе пересилити! Тобі ще треба з’їсти оці котлети, півбатона, пакунок печива…
– У мене вже живіт болить. І спина болить – я не можу сидіти й не рухатися! Слухай, Сашко, а як той мексиканець ходить?
– Е-е-е… Взагалі-то він ходити не може. Лежить увесь час. Ти ж подумай – 580 кілограмів, це ж – ого-го!
Дмитро задумався.
– Знаєш, моя мама важить 58 кілограмів. Це виходить, я повинен стати, як 10 моїх мам?! Не хочу! – обурився.
– Тоді я не знаю, як тобі прославитися… – але розгубився я не надовго. – Слухай, може, ти гарно співаєш? Станеш відомим співаком…
– Мені казали, що й співати треба вчитися…
– Дурниці! Знаєш, які таланти бувають?! Може й ти талант, тільки ще не відкритий! Співай! – закомандував я й усівся слухати.
І Гонта заспівав. Ой, краще б я цього не пропонував! Від його виску тремтіли шибки, надворі почали підспівувати коти, і злякано заскавучав собака. А потім, мабуть, замість барабанів, сусіди стали стукати по батареях.
– Досить! Не співай! – я ледве перекричав його.
Гонта невдоволено замовчав. Він, здається, пишався собою.
– А я й не знав, що так голосно можу співати!
– Знаєш, Дмитре, співом ти можеш прославитися лише як найгірший співак України! – розкритикував його я, прочищаючи вухо. – Не ображайся.
– Пхе… ображатися на тебе… – Але, здається, все ж таки образився. – А як ще люди ставали знаменитими?
– Ну… Є видатні письменники, вчені, актори, лікарі… Але для цього треба довго вчитися…
– А щоб відразу? – не вгавав Гонта.
– О! Згадав! Був такий собі Герострат, я про нього в енциклопедії прочитав. Ось хто швидко прославився! Жив аж 2000 років тому, але його досі пам’ятають.
– Мабуть, щось видатне зробив?
– Він спалив храм Артеміди. Правда, його через це стратили…
– Не буду нічого підпалювати! Взагалі, всі твої ідеї якісь дурнуваті! – чогось розсердився Дмитро.
– А розумних ідей, щоб раптом стати відомим, немає! – відказав я.
– А мені дурна слава не потрібна! І взагалі… не заважай мені. Я уроки робитииму!
Отак завжди! Я придумую, придумую, а потім ще й винний.
А та Синиця таки помітила Гонту. Він не посоромився й на день Святого Валентина їй валентинку подарував. Тепер разом сидять, уроки вчать.
…А я ще стільки ідей мав!
Оповідання було опубліковано у "Великій дитячій газеті" №2 за 2009 рік.
Ілюстрації Вікторії Дунаєвої.
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.