Оксана Давидова. «Найкращий котик» (оповідання для дітей)

Оксана Давидова

НАЙКРАЩИЙ КОТИК

(оповідання)

Артемко давно мріяв про котика. Хлопчик обіцяв про нього піклуватися. А щоб показати це, став сам за собою прибирати й чистити зуби без нагадування. І от – Артемко з батьками попрямували на величезну виставку котів.

Яких тільки породистих котів тут не було! І капловухі британці з круглими жовтими очима. І  величезні мей-куни, більше схожі на тигрів, ніж на кицьок. І навіть лисі коти, які грілися біля обігрівачів. Коти сиділи у великих клітках чи на м’якеньких подушечках коло спеціальних переносок. Господарі їх вичісували, гладили, підгодовували кормом чи показували всім, які пухнасті хвостики у їхніх улюбленців. 

У Артема розбігалися очі. Нарешті всі разом вибрали породисту сіамську кицьку.  Господар сказав, що скоро він продаватиме таких самих кошенят. Тож лишилося почекати зовсім трішки.

Дорогою додому Артем аж підстрибував, уявляючи як граційно гратиметься м’ячиком породиста кицька та як дивитиметься яскраво-синіми очима у вікно, чекаючи на хлопчика з садочка. 

Раптом під ногами щось проскочило, притислося до стіни і запищало. 

– Це щур! – злякалася мама.

Але ні – це було малесеньке кошенятко. Брудне, з заплющеними очима й піднятою лапкою. Воно тремтіло від холоду під стіною. Артем підняв його. Малятко затремтіло ще дужче.

– Воно брудне! Не чіпай його руками! – насварила мама.

– Мамо, воно змерзло. Ще й поранене! – показав Артем.

Мама поглянула на татка. Тато кивнув, загорнув кошеня у свій шалик, і вони пішли до ветеринарної клініки. Ветеринар оглянув малюка, призначив ліки і попередив, що котик може залишитися сліпим на одне око.

– Це нічого! Я про нього піклуватимуся! Воно ж без нас пропаде, – сказав Артем і обійняв кошенятко.

Вдома кошеня обережно викупали, висушили в пухнастому рушнику, нагодували спеціальним кормом  та дали ліки. Так кошенятко залишилося у Артема. Він вже не мріяв про породистого кота. Адже мав багато клопоту з цим. Сіренький малюк був страшенно лякливий. Коли Артем хотів його погладити, кошенятко ховалося під диван. А від м’ячика тікало за шафу. Їсти виходило коли на кухні нікого не було. Але найбільше клопоту було з туалетом. Мале ніяк не розуміло, що ходити треба саме туди, а не робити калюжу в куточку за диваном.

– Це зовсім невиховане кошеня! – сердилася мама. 

Артем розхвилювався, що малюк злякається. Тому побіг з ганчіркою в куточок. Це була неприємна робота. Але Артемко дуже хвилювався за тваринку. Він витер підлогу, взяв кошенятко на руки і відніс до туалету. А потім став стежити – щойно малюк побіжить шкрябатися в куточок, як Артем ніс його в туалет. Як же зрадів Артем, коли одного разу почув, що кошенятко шкрябається в туалеті!

– Ура! Я його навчив! Я справжній дресирувальник котів! – радів він. 

А кошенятко потроху одужувало, підростало, зі страшненького брудного звірятка перетворилося на гарненького пухнастого котика. Воно потроху звикало до Артема й до татка з мамою. І вже залазило до них на коліна – помуркотіти. І навіть навчилося гратися з м’ячиком. Та найбільшою радістю для всіх стало чергове відвідування ветеринара.

– Обидва ока у вашого кошенятка  здорові! Ви вчасно почали його лікувати. Тепер треба буде йому зробити щеплення. І не забувайте приносити його раз на рік на огляд до лікаря. До речі,  як ви його назвали? – запитав ветеринар.

– Це – Шнурок. Він дуже любить бавитися шнурками! – усміхнувся Артем і обійняв свого котика. Звичайного, безпородного, але найкращого в світі! А Шнурок тихенько замуркотів.

Оповідання опубліковане в журналі «Мамине сонечко 2-5» №2, 2019 р.
Ілюстрації Вікторії Скаканді.

 Дивіться також на нашому сайті:

Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.