Оксана Давидова
ЗОЛОТАВІ ВІДБЛИСКИ
(романтичне оповідання)
Кажуть, що третя чверть найважча – вона тягнеться так до-о-вго. Вдень майже немає сонця, а вечір настає так швидко, що цьому радіють тільки закохані, які можуть гуляти вулицями не ризикуючи, що їх здалека побачать насмішники-однокласники. А що робити самотнім, отаким як Марина? Ще й скільки свят тут! Один День Валентина чого вартує! А свято Весни, коли хлопці вітають дівчат?! Марина могла цього року залишитися взагалі без привітань… А класом так і шурхотять записки… Вчителька он назбирала вже цілу торбу – якщо перепише, – справжній роман буде, товстелезний! І все про кохання, бо кому ж хочеться на святі Закоханих самому під стіночкою стояти, поки парочки танцюватимуть?
Двері тихенько прочинилися і в клас спробувала непомітно просковзнути Женька. Та їй це не вдалося б за будь-яких обставин! Широкі штани, майка, величезний мабуть, батьків, піджак, кепка ще й купа усіляких сяючих ніби, справжнє золото, ланцюгів. Ці ланцюги дзвеніли як дзвоники цілого стада корів, що повертаються додому.
– Лопушенко! Чому запізнюєшся?!
Женька щось пробурмотіла і всілася поряд з Мариною. Дівчина спробувала не звертати на колишню подругу уваги, але та поводила себе так, ніби й не було колись неприємною історії з вкраденою мобілкою. Женька зашепотіла у вухо Марині:
– Ти ж не знаєш чого я запізнилася! Я – за-ко-ха-ла-ся!
Це було не дивно. Останній рік Женька весь час в когось закохувалася. Спочатку це був футболіст Сашко, і Женька була в курсі усіх футбольних подій. Потім – відмінник Андрій, який її не помічав. І це було добре, бо цілий тиждень Женька вчила всі-всі уроки. Та таке розумне кохання виявилося не по зубах Жені і вона терміново перекинулася на недосяжного Джастіна Тімберлейка. Тоді Женька вражала всіх куцою сріблястою курткою та рожевими легінсами при температурі –18°С. Те її кохання закінчилося разом із уколами від бронхіту. А тепер, схоже, щось новеньке.
– Він такий… крутий! Репер! У нього гурт свій, вони репетирують в нашому ЖЕКу.
Про своє нове кохання Женька розповідала весь день. Її не бентежило, що Марина взагалі ніяк не реагує на ці оповідки, а думає про своє.
В дверях гардеробу Марина зіткнулася з Сергієм. Маринине серце так голосно застугоніло, що його почув би будь-хто. Але Сергій її взагалі не помічав. І цього разу пробіг, мало не збивши з ніг.
Дівчата вийшли зі школи. В голові крутилася незакінчена думка: «От якби ж Сергій…» Дув холодний вітер і Марина заховала руки в кишені. Намацала цукерку, і, розгорнувши, поклала до рота. Десь за думками Женька намагалася проспівати реп. А від цукерки стало так солодко…
Але… Марина раптом зупинилася. А звідки в кишені цукерка? Ще й з таким незвичним смаком… Дівчина дістала з кишені обгортку. Золотавий папірець з іноземними літерами, у нас такі не продаються. Саме такі дві цукерки вона знайшла три дні тому в поштовій скриньці. Звісно, вона викинула ті солодощі – хто знає, який божевільний чого туди підклав? А виявляється, це не випадковість! Виявляється, хтось навмисне вкинув цукерки, щоб пригостити її! Тобто вона… комусь подобається.
– Вибач, Женю, мені час… – І Марина майже побігла від нав’язливо мугикаючої однокласниці.
Марина рвучко смикала дверцята від пошти, але ключ, як на зло, застряг. Ледве не виламавши замок, у напівтемряві скриньки вона побачила золотаві відблиски. Ще дві цукерки!
Ноги стали такі легкі! Дівчина ніби злетіла на свій поверх. Гупнула дверима квартири і забігла до кімнати. Увімкнула тільки маленький нічник, і сіла дивитися як відблискують таємничі цукерки.
– Ой, доню, ти вдома? – здивувалася мама заглядаючи до темної кімнати. – А я думала, ти ще гуляєш. Чого в темряві сидиш? Я твою Женю бачила. Гуляє вся в ланцюгах з таким самим хлопцем. А ти чого вдома?
– Чого я вдома…
Марина задумалася. А що їй заважає зробити так само, як оцей таємничій прихильник? Скоро ж свято Валентина! Вирішено! Треба зклеїти гарну валентинку і вкинути в скриньку Сергію! Де він живе дізнатися – не складно. А потім… потім. Може якось натякнути, що це вона. І може, Сергій зрозуміє…
Та якось влаштується. Повинно!
Марина дістала оксамитовий картон, лискучі стрічки для подарунків, яскраві наліпки, ножиці… За роботою пройшов вечір. На столі лежало вже чотири валентинки, але саме «тієї» так і не вийшло. Нічого. Час ще є. Завтра зроблю.
Вранці Марина щойно вставши, подзвонила Жені. В слухавку буркнув сонний голос.
– Женю, привіт. Слухай, а ти, випадково, не знаєш, адреси Сергія з класу на рік старше? Та є одна справа… Ага, записую.
Марині сяйнула нова думка: до дня Валентина ще скільки днів! А таємничі цукерки, з таким казковим смаком… Так хотілося пригостити Сергія цим дивом…
Марина вийшла раніше і попрямувала до Сергієвого будинку. І ледве встигла втекти, вкинувши до поштової скриньки іноземну цукерку: Сергій якраз спускався сходами.
Знову з хлопцем Марна зіткнулася в шкільному коридорі. Навіть не зіткнулася, а ніби зачепилася на погляд його блакитних очей. Їй здалося, чи він справді, був здивований? Чого б це?
І цього вечора Марина клеїла валентинку, і наступного… Насправді гарна листівка вийшла тільки перед самим днем Валентина. Марина бережно вклала її в конверт і написала: «Від М.» І тут задзеленчав телефон.
– Уявляєш, Марино! – заторохтіла Женя. – А я сьогодні з кимось зустрічаюся! Не вгадаєш! Пам’ятаєш, ти в мене адресу хлопця питала, Сергія? Він такий високий, гарний! І як я його раніше не помічала?! Так от я сьогодні з ним зустрічаюся! Коло кінотеатру. Мабуть, романтичну комедію будемо дивитися…
Ноги налилися свинцем, слухавка впала мимо телефона. Марина зайшла до кімнати. Там, ніби знущаючись, сяяв золотавим серцем конверт з валентинкою.
Яка злість взяла Марину! На Женю, на Сергія. На себе! От дурепа! Валентинки вона йому клеїть! А він в цей час з цією крутихвісткою!..
Коли мама прийшла з роботи, вся кімната марини була всіяна дрібно-дрібно порізаними рожево-золотавими шматочками – залишками тих двадцяти валентинок…
На ранок Дня Валентина в поштовій скриньці лежало п’ять іноземних цукерок. Та сьогодні Марина не зраділа їм. Було якось порожньо і глухо. Що за дурниці – підкидати цукерки?! Дівчина закрила скриньку, залишивши солодощі в середині.
Святковий для всіх однокласників день пройшов для Марини якось кособоко. Вона не змогла розв’язати задачу на самостійній. А на хімії не чула про що її питав вчитель. Навіть Женя помітила, що Марина якась похмура.
Хотілося повернутися швидше додому і лягти в ліжко. Та після уроків вчителька нагадала, що Марина обіцяла допомогти провести конкурси на святі. Отже, доведеться йти і дивитися, як Сергій і Женя танцюватимуть…
Спортзал, в якому проводилися дискотеки, зараз був прикрашений навіть краще, ніж на Новий рік. Веселі школярі гуляли ще зграйками. Це потім, коли почнуться танці, всі розіб’ються на пари.
Марина сіла в кутку, коло реквізиту для конкурсів. І, щоб не дивитися на веселих товаришів, розглядала стіну. Фарба потріскалася і стала схожа на географічну карту. Якщо вести пальцем по цій тріщині, то здається, що під пальцем тече ріка.
Заграла музика. Марина навіть стріпнулася і ще міцніше притиснула палець до стіни.
– Марино… – почувся хлоп’ячий голос. – Можна я… Можна мені…
Дівчина здивовано підняла очі. Перед нею стояв Сергій.
– Я запрошую тебе…
– Але ж ти з Женею зустрічаєшся?
– Що?! Та я вчора їй книжку передавав для її брата. І все.
Марина легко піднялася і музика захопила їх. Вони вдвох стали ніби та річка, що пливла під її пальцями по стіні…
– Маринко, а чому ти поклала в мою скриньку цукерку, з тих, які я тобі клав?..
Оповідання опубліковано в журналі "Пригоди".
Ілюстрації намалювала Уляна Балан.
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.