Наталена Королева
ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ
ОПОЙНИЙ ДИМ
Завантажити повний текст твору (doc.zip)
Гашта позіхнув. Потягся й правицею обмацав м’язи своєї лівої руки. Оглянув широкі груди, угнув у стані тулуб сюди й туди. Пересвідчився: нема ніже ушкодження, ні в ребрах, ні на ліктях, ні на ступнях. І здивовано похитав головою.
Молодий скит не знаходив на собі жодної рани й не відчував найменшої болісті в тілі. А тим часом чувся недужим.
Не спалось, хоч трава була під ним м’яка, день теплий. Зрана не мав нічого в роті: не хотілося ані випити гострого, смашного, добре заквашеного кобилячого молока. Не мав опойний дим смаку й до прозорого, червоного, як фанат, в’яленого на сонці м’яса з дикої ноги. Так само ані в’ялена дніпровська чечуга, що її особливо любив, не викликала бажання їсти.
Чув, як обкипає серце, але не міг з’ясувати ступеня й характеру своєї досади. От немовби згубив у степу вже переможеного ворога!
Е-ех!.. Злісно розмахнувся жмутом буйволових ремнів, що з них виплітав вузди, аж від сириці вчулося в повітрі кілька посвистів. Троє невеликих, волохатих диких коней-торпанів, що стриножені паслись недалеко на узліссі, метнулись вбік й нашорошили свої короткі вуха.
Перерізані ударом ремнів, звислі безсилі голівки високих будяків-крутаїв, що вже відціль починали своє панування над степом, відбивали вільну блакить широкого неба й тепер, зламані, ще гостріше запахли медом.
Таж хіба в тім потішення для дужого парубка? Знищити квітку — може бути забавою лише про жінку. А Гашта — досвідчений бойовник.
Розправив ноги, порухав усіма пальцями й зсунув до потилиці гостроверху шапку-шличок й наче тим ще дужче роздратував досаду.
— Ну, бойовник! А що ж з того, коли ось вже тричі дозрів у небі повний місяць, й знову вже зник, упавши у безвість темної ночі, як стиглий овоч падає часом у воду. Тричі!.. А за цей час не було ані бійки з сусідніми племенами, ні набігу чужинців по здобич, не сталось гонитви в степах за ворогом.
Тільки й бачив кров, що з упольованих звірят. Тільки всього й знищення, що кілька зрубаних на паливо буків. Ані не горів ліс... Рішучо нічого не сталось за цей довгий час, що могло б бодай трохи потішити серце молодого скита, розпрудити в жилах кров, що гускне, мов масло в сколоченому молоці! Можна так жити?
Гашта глянув звічев’я на блакитний Бористен, що ліниво плив під кручею жовтими пісками берегів, витягся горілиць й почав наспівувати бойової пісні, що давніш відразу настроювала його на войовничий лад і викликала загару.
А сьогодні й той лік не допомагав: тільки збільшувалась досада, аж не можна було влежати на траві. Бо ж на кого ти розпалишся, як ніде поблизу нема ворога!
«Були часи»,— потягли думкою ключі мандрівних журавлів.—«Були часи, коли можна було битись досхочу з аланами на Гнилому Морі».— Жовте обличчя скита скривила глузлива усмішка,— «Pallus Meotidae» називають те море дикуни греки. Справді, дикий нарід! Тільки про гроші або ж про красу та про жінок турбуються вони. Немовби за гроші купується здобич? Чи можна ту красу з’їсти або випити? А жінки!..» — погордливо сплюнув на саму згадку про грецькі пісні. Немов вони, ті греки, ані не догадуються, що правдивий муж мусить ставитись з погордою до кохання. Жінка є тільки здобич, а радість від неї в тім, що можна показати на ній свою силу й волю. Бо ж вона послухає у всьому кожногомужа. Навіть грека. Але помститись або завдати ворогові муки, та ще такі, щоб йому смерть видалась солодкою ласкою,— на те жодного грека не вистачить. Греки — сміття...
Кинув жмут ремнів і знов потягся, аж у суглобах хруснуло.
«Не інакше як злий дух вхопив мене. Може, вже увійшов і в печінку»? — Гашті від цієї думки аж похолола спина.
Знав-бо, що звідти ніщо не вижене лихої сили. Не дурно ж бо й найстрашніша отрута на стріли здобувається з гнилих печінок...
Стриножений торпан заржав пронизливо-високим голосом. Метнувся від лісу й незугарно пострибав по вогкій землі. Скит кинув погляд на узлісся, не побачив жодної небезпеки, але трохи вирівняв свою думку, ніби вивів її з хащі.
«Таж треба піти до ворожбита!»
Має-бо Гашта у кудесника свого коня, справедливого коня, не степового торпана! Лишив там на лікування, як той кінь закульгав. Сталось це саме тоді, коли грецькі купці вимінювали у Гашти боброві шкури. Гашта знає: то греки так поробили його коневі. Напевне вони! Таж вони й на самого Гашту кинули чари. Отой сивавий, що так вперто торгувався,— саме він це й вчинив! Напевне!
«Дивний той народ, ті греки! У них і старі все ще хочуть жити, знаходять від життя радість! А їхнім синам і в думку не впаде повбивати батьків, уже не здатних до бою чи полювання. Ні, таки то дикі люди! Дикуни вірні!»
Зате ж у Гаштового племені, мабуть, на цілий збір є лише одна стара людина: ворожбит. Дитиною привели його в полон, з Тавриди. Він «поскитився», таж дарма що такий сивуляк, його ніхто досі не вбив, бо не має дітей. Нема кому про волфа подбати. Тож він і на влови не ходить, і в боях уділу не бере. Дивний, майже як грек. Ще й одноокий. Тільки ж тим своїм незрячим оком... В нім — вся його сила, бо ж тим темним оком він бачить речі таємні. А що вже знає тих чарів!
Пізнає враз, що саме зашкодило людині, чи навіть і коневі.
Знає також, як і здихатись лиха. Відун, старигай!..»
Скит звівся на свої короткі ноги. Свиснув на пса, що голосно чавкав, зализуючи прокушену вовком ногу. Собака, сам цілком подібний до вовка, підійшов до господаря, але дивився похмуро й не крутив хвостом. Гашта виніс з печери стару, смердючу кістку й кинув собаці:
— Маєш, але торпанів стережи сам! — вказав на торпанів і пояснив собаці, що слухняно тримав у зубах кістку: — До віщуна піду. Най зніме з мене чари.
Обернувся й, коливаючись з боку на бік, подався до річки ходою людини, що призвичаєна пересуватись тільки комонно.
Присмерк темними плахтами починав застилати землю.
День вгасав, як багаття. Дніпро став червонаво-золотистим, мов розплавлена бронза. Сонце втікало за верболози, а з ним зникали, немов утікаючи в безвість, сила й бадьорість з Гаштиного тіла. Ішов помалу, байдужно, ані не дивлячись під ноги, мов сонний. При самому березі, куди позбігали з кручі спрагнені старі осокори, Гаштині ноги заплутались.
Не знать — чи в галуззі, чи в тінях густих осокорів, тільки ж зненацька ніби хтось висмикнув з-під них усю землю, й скит полетів додолу, ніби від штурхана в спину. Не впав, однак, на чотири, але став на рівні. А йому назустріч — з глибини ями — розсвітились два вогники.
— Вовча яма!..
Ще й не порожня. Але Гашта не мав часу міркувати.
Раніш, ніж думка оформилась,— вже сама рука вихопила з-за паса ніж. І раніш, ніж вовк встиг відступити до дальшого закутка ями, скит блискавично швидким рухом вдарив звіра ножем під морду. З розпоротої горлянки порснула тепла кров й неначе змила з Гашти чари. Аж легенький усміх виглянув з-під рідкого скитового вуса, коли Гашта вправними рухами розпоров шкуру вовкові на череві аж до хвоста й радісно стяг, немов зняв розстебнутий кожух.
— Віддам ворожбитові. За коня і за себе!
Зовсім споночіло, коли видерся з глибокої ями і враз почув занесені легеньким вітром від води слова:
— На вітер і на меч!.. На вітер і на меч!..
Були не голосні й одноманітні, як маячення. Та Гашта враз пізнав чутне шепотіння ворожбитове, що, мов водяний щур, проживав у землянці-печері, а не в критому возі, як скит. Гашта присів за кущем терну: завжди ліпше подивитись з укриття, що робить другий. А потім і цікаво побачити, як з коня буде виходити лихий дух, не лякаючись скитової присутності. Відціль скитові добре видно й ворожбита, й коня. Цікаво, який же той кінський дух? Чи з конячою головою?
Однак, хоча волф-«наузник» не змовкав,— жоден дух не виходив з коня, якому ворожбит, присівши напочіпки, розчищав ножем п’ятку копита. А кінь слухав тихого голосу, не рвався й не смикав ноги, ніби хтось сидів на ньому, тримав на короткім поводі й тис йому п’ятками боки. За хвилю старий лікар відклав на пеньок свій струмент, у дерев’яній мисці з темною, мов дьоготь, тектиною намочив на довгі пруги повсті й помалу обмотував коневі ноги. Потім погладив коня й, не перестаючи примовляти, завів його до сусідньої печери.
Тоді скит нагло вискочив на площинку перед житлом волфа.
Вищерблений місяць полив зеленавим світлом невелику постать скита з плисковатим обличчям й приплюснутим носом. Проти Гашти стояв ворожбит, кощавий, сухий, неначе з головою бородатої птиці — так висувався наперед, ніби дзьоб, його довгий ніс. У довгій, білій одежі волф виглядав істотою з іншого світу, досконалішого й вищого. Не схвилювався несподіваною появою й нічого не запитав.
Лише всміхнувся на незугарно пов’язані слова скита, що той намагався ними висвітлити, які саме чари впали на нього.
— Нуда — звуться вони. Хворість вигійна,— хитнув білою головою наузник. Але не повторив і не пояснив: Гашта не зрозуміє, про що мова. Тому старий самодин лише похитував головою, а коли скит, виговорившись, змовк,— волф сказав:
— Не бійся. На твою неміч маю добрий лік. Маю. Я ж бо — зілійник.
Поглянув на мокру вовчу шкуру й повісив її на галузі бсокора. Потім почав роздмухувати вогонь. Коли ж збудив до життя ледве тліле вугілля, сипнув на нього пригорщу сухого, між долонями стертого, зілля. Над вогником закучерявився солодкавий дим. Тоді зілійник звелів скитові сісти щільно біля вогню.
— Дихай тим димом. Не бійсь: це — колопні, що з них тчуть полотна на одежу. Колопняний дим одягне твого духа в одежу духів. І побачиш далекі часи, що прийдуть, коли,— вказав на стемнілу річку з срібною доріжкою до місяця,— коли ця річка, може, переживе твоїх онуків і праправнуків.
Да-а-леко це! Але дихай — і вдивляйсь*1).
Від солодкого диму скитові спочатку зашкрябало в горлянці. Душило, ніби сплющувало горло, а заразом наростало почуття роздратованості й неспокою, аж кортіло відійти. Та дим уже розіслався широкою смугою, обгорнув Гаштові цілу голову, і враз його заспокоїв. Скитові здалось, що він стає малою дитиною, і що то — не дим, а материні руки легенько притуляють його голову до м’якого хутра та вкладають у мішок, що в нім скитські матері носять за плечима своїх немовлят. Пахнуло теплом у обличчя й враз стало незвичайно радісно, аж розсміявся. Справді-бо: вже таки він — Гашта — не бойовник, а малесеньке немовлятко! Хі-хі-хі... Ха-ха-ха!..— нездержимо зареготав уголос. Сміявся довго, немов іржав, як кінь. А тіло тим часом неначе наповнювалось сонцем. От, як та в’ялена чечуга, коли її піднести на рівень очей і дивитись на сонце крізь неї. І з цього творилась радість. Не та буйна радість, що дає її перемога над ворогом, і не та, якою наповнюється тіло, коли втомлений і спрагнений нап’єшся досхочу студеної води. Ні, почував себе, як у дитинстві, коли на світі — гарний, погожий день, а ти сам — здоровий, повний сили, цілком вільний забавляєшся собі, як сам знаєш...
Ворожбит, побачивши на Гаштинім обличчі перші смикання м’язів сміхом, усміхнувся й собі: «Вже справляє реготи!» — підсипав до вогню ще трохи тертого зілля, загорнув жар попелом, немов притакуючи, хитнув головою й пішов напувати щойно оперованого коня. Зірвав пригорщу листя з дикого горіха, що виріс біля печери. Ніщо-бо так не відгонить мушви та комарви від коней, як горіховий запах — треба лише витерти свіжим листом все тіло тварини!
Повільними рухами тер коня, поглядаючи на вовчу шкуру. А Гаштові тим часом здавалось, що зілільникові кроки пролунали, як хода велетня по горах. М’яке ж шарудіння свіжого горіхового листя, зім’ятого ворожбитовою рукою, виростало до згуку бурі, що перекочується верхів’ями лісу та гне й ламає столітні дуби. Хотів оглянутись і пересвідчитись, але ж нараз йому зникла уява простору, часу й міри.
Здалось — скит єдиним кроком може перекрочити цілий світ. Глянув — чи, може, тільки так видалось — на стіну ворожбитової печери, чи ж вона ще тут? Може, розплилась, як той солодкий дим, що її перед хвилею цілком заслоняв? Так ні ж: стіна була на своєму місці. Он бачить на ній Гашта висічені на камені рисунки страховинних звірів: з іклами, загнутими, як половина кола від походного воза, з вухами, що аж падають на передні ноги, з довжелезним носом, витягненим, мов кишка, в трубу, що дістає аж до землі. Гашта знає: тепер таких звірів не знайдеш по степах. Ані в лісі. Таж ворожбит колись казав, що в давноминулі часи такі потвори паслись тут, скрізь, в степу й в лісах, які давно зітліли й розпались на порох. Зображення ж давніх звірят повирубували на пам’ятку «дикі люди», що колись давно жили тут перед нами. Це вони полишали своїм нащадкам...
Нехай! Що до того скитові? Були — та вже й нема, і нема на що згадувати. Але ж, казав ворожбит, внуки, правнуки, часи майбутні... Це цікаво Гашті. Чи ті його правнуки знатимуть такі чари, як цей волф, чи відатимуть про таку недугу не недугу, як та, що якось назвав її ворожбит, коли вона — Гашту привела сюди? А — певне! Бо ж хіба в світі щось змінюється?..
Та зображення стародавніх мамутів з печерної скелі глянули на скита живими, блискучими очима, заморгали повіками, заколивали хоботами, а один, той останній, навіть махнув коротеньким хвостом. Аж Гаштові стало ніяково.
Оглянувся по своїй бойовій сокирі, та погляд зачепився за фалди власних, синім по білому пружкованих штанів. В незвичайний спосіб чомусь уложилися ці фалди! Ось самі ворушаться й з них вимотується пречудовий кінь. Шия — цілком, мов у лебедя, вигнута дугою, горда голова — гарна, суха, блискуча, вушка — манісенькі, гостряками аж до середини звернені, так рівно стирчать, що й ока не відірвати!
Таки, справді, пречудовий кінь, саме такий, як часами мріє скит. Та жаль, що образ вже змінився. Натомість стоїть вояк у гостроверхому, блискучому шоломі, не в повстяному шлику, як має сам Гашта, а — в металевім шоломі, що про нього також Гашта мріє. І зброя на воякові — прегарна, блискуча, без найменшої плямки або цятки. От би таку мати й собі! І зненацька Гашту заливає радість. Він пізнає: це ж — той майбутній, далекий його нащадок! І зброя його, й той пречудовий кінь — також його! Ах, яка краса і сила! Ось вже бачить Гашта, як ціла рать в крицю критих вояків б’ється в степових просторах. За хвилю — всі їхні лати в крові, кров стікає цівками з блискучих мечів. Особливо це так гарно видко на білих шиях велетенських коней, що й самі зубами рвуть коней ворожих! Ой, скільки ж крові! Вона аж забарвлює воду в річці. Таки й справді Бористен тече червоний, й несе безліч трупів на своїх хвилях. Часами навіть сама смерть не розплела міцних рук ворогів. Обнявшись, як брати-приятелі, і по смерті ще б’ються вони, не вступаючись один одному ні в ненависті, ні в помсті!
— Отеє — воно! — незмірно тішать ці образи Гашту.— От так мої нащадки! Гарні! Ці не відступлять від наших звичаїв.
Ненависть і помста залишаться їхнім гаслом, як це є й нині!
Так і мусить бути. Тільки так!
А тим часом довкола Гашти виростають голови. Чоловічі й жіночі. О, все більше й більше! Вже — цілий натовп. За ним встають стіни, об’являються дивовижні будови. Не на возах серед степу чи в узліссях байраків або в дерев’яних будах, але в кам’яницях живуть ці люди. І Гашта не може надивуватись, яких невиданих речей понабудували ті його, Гаштині, праправнуки. А в тім здивуванні зароджується в Гаштиній голові спочатку неясна думка. Вимотується помалу й повільно набирає форми. Ось що його хвилює: чи ж залишились вони — оті його внуки — також і його внуками по духу? Ой, навряд... Ой, щось воно не так. І аж волосся ворушиться на Гаштиній голові жахом, коли він бачить, скільки між тими людьми дідів, немічних, старезних, баб, зігнутих, що ледве сунуть, спираючись на палицю. Сама старизна! А ще страшніше, що деяких старих ведуть молоді, обережно підтримуючи ту ветхість, що перешкоджає життю й рухливості та зменшує оборонність племені. А люде все йдуть і йдуть. Всі — старі й молоді — поспішають до Бористену, заповнюють весь широкий піскуватий берег і один по одному входять у воду.
На березі повно невідомих «жерців», волфів, ворожбитів, наузників, кудесників, зілійників. У золотих лудіннях, в барвистих шатах, у білих завоях. Із золотих кадильниць клубиться над ними блакитний дим, такий опойний, такий запашний, духовитий. Волфи співають і навхрест кроплять водою голови занурених у воду людей. А їхній провідник увесь виблискує золотом і самоцвітами, з мечем коло паса, стоїть на оздобленому повищенню на самім березі.
— Це — добре! Все дуже добре! — радіє скит.— Як є меч, то буде війна. А це головне. І навіщо б чоловік жив?!..
Але до Гаштиного вуха долітають дивні слова, що їх голосно проказує один із жерців. Говорить про милосердя, про любов до всіх, навіть... до ворогів?.. Ні, це так тільки вчулось!.. Про працю мирну, порядок, спокій. Що? — аж закипає кров у серці скита,— Що?.. Але стривай? Таж он говорять, що це — хрестяться люде в грецьку віру. В грецьку? У віру тих дикунів?
Гашта так збентежений, що аж руки йому холодіють й затинаються так, що під нігтями аж виступає кров на долонях.
— Грецька віра? Любов до ворога? Милосердя до переможеного?..
Ні, це не його нащадки! Це — греки. У-у, скудота! Греки — очевидно. Прецінь правнуки мусять заховати чесноти своїх прадідів. А чеснота скитів — погорджувати любов’ю, і до братів, і до жінок, не то що до ворогів! Любов, кохання — то найбільша слабість, що знесилює мужа більше за недугу
тіла, дужче за рани, що їх дістав у бою. Милосердя? Тобто не вбивати й не мучити переможеного ворога? Може, ще й не пити веселощів перемоги з ворожого черепа? Чи не забирати в нього зброї, коней, жінок і дітей?.. Ні, таких скитів, щоб мали подібну віру, не може бути... Це — грецькі
нащадки, не мої! — хитає гордливо Гашта головою.
Рад би встав і пішов до свого воза. Таж чомусь звестись на ноги не може, а перед очима вже вирізьблюється нова постать.
Гашта ані догадатись не може: що б це могло бути?
Одежа на прихожім — довга, чорна, шкуратяним пасом підперезана. На голові — сличок, короткий, не бойовий, також із чорної тканини. І знов — старець! Борода біла — аж по пас.
— Пропали тут скитські закони: старих не вибивають, свою силу розріджують,— зсуває брови Гашта.
А той білобородий «чорноризець» розгортає перед себе сувій і, схилившись над ним, щось швидко й дрібно креслить пером, кладучи рядки з одного боку на другий. На білім сувої виростають чорні стьожки хитрих кучериків, закручених хвостиків, дуже красних візерунків. Гашта ще не розуміє: навіщо все те, кому потрібне? Однак така вже дивовижна та «одіж духів» з конопляного диму, що скит «бачить» думку чорноризця, що її той — от штука! — гусячим пером, звичайним, підгостреним гусячим пером «вкладає» в білий сувій.
Скит вловлює чужі й чудернацькі для його вуха наймення Аскольда і Діра, потім — Ігоря. А про них пише чорноризець:
«... і коли хто хотів хреститись,— не боронили йому. А тільки глузували».
«Хм... «Хреститись»... Чи це ж не означає саме отого, щоб стати милосердим?» — наче хтось інший вкладає скитові думки в голову. Але його мозок противиться й викидає з себе чужину: це — погано! Якщо ж з таких глузували, ще й прив’язавши їх до кола та витягаючи з них жили,— тоді це — добре! Ні, таки мусить скитський дух жити.
Мусить! А з ним жива буде й ненависть, і помста, й найвища радість — проливання крові. Хто ж зречеться радості?
Заспокоюється скит. І таки має з чого радіти.
Тепер чує знайомі вигуки й зойки. Он-бо, в диму й вогні знов лунають войовничі покрики, стогін і зойки смерті, брязкіт зброї й кінське ржання, що заглушує тупіт копитів.
О, о!.. Падають мури, валяться високі кам’яниці, в руми обертаються міста... Он найгарніше місто на горі над самим Бористеном...— не чує за військовим гамором Гашта його наймення, — он і те місто аж угинається під напором збройної сили. На тлі кривавих річок, між руїнами мурів й золотих бань — дивних будов, між горами — трупів людських і кінських, бачить Гашта незчислимі полки «чужих скитів»...
Якби ж довідатись бодай їхні наймення! Бодай наймення їхніх вождів... Як, як? Батий?.. Гірей і... Андрій ...Боголюб?
Що то — «Боголюб»? Ще той... А зрештою, що наймення! їх ані не вимовиш. Хіба ж не однаково, як називати ті чи інші, але ж все-таки ті самі річі? Таки ж греки й тепер інак називають те, що має свою, питоменну скитську назву.
І Гаштин дух роз’яснюється... Він з радості бачить, що слово — лише звук. Ось воно налітає, хвилює, підносить,— і враз уже нема по ньому й сліду!
А люде — все ж ті самі! Таки ж Гашта не може помилитись: що більше в них вдивляється, все дужче переконується — такі ж самісінькі, як і він. І серцем чує: це ж скити!
Такі ж порядні скити, з твердою рукою, з безжальним серцем, з могутнім завзятим духом, що погорджує словом, але радо промовляє тільки вогнем і руїною. Так! Не одурив ворожбит — це його нащадки!.. Тільки волф сказав немудро, мовляв, аж коли й пам’яті не буде по Гаштових нащадках.
Такі часи ніколи не прийдуть! Ні, на цій землі вічно житимуть скити... Вічно!..
Знову, як на хребті теплої хвилі, підхопило радістю Гашту. Немовби його зірвало з місця й понесло в дивну країну прозорого холоду. Мерзнуть кінці пальців, студені потічки пробігають по спині, ноги обуті у ледяне взуття. Але ж від того холоду тіло не болить, як це буває при морозі.
Навпаки,— в серці стає все радісніше. Наростає тепле почуття дивної гордості, що от він, Гашта, син невеликого свого племені, прецінь цілком інший, відмінний від усіх. Бо ж тепер йому це ясно зовсім: він з істоти, що була з тіла й крові, тепер перетворився на чисту кригу. Довкола — темна, непроглядна ніч. Нема їй кінця, нема їй меж. А перебувати на ній без руху — була така неуявна розкіш, про яку ніхто не міг би й мріяти. От так би й лежати завжди!
А все ж таки нема довкола повного спокою. Десь там — далеко-далеко... чути рухи, бій, боротьбу, вбивання й смерть все нових і нових натовпів людських. Тільки ж ті людці, таки справді, не люде, лише людці, дрібнесенькі, малесенькі, як комашинки. На самій Гаштовій долоні вміститься їх кілька десятків, та де — кілька соток! А від того скитова гордість сама росте, шириться, збільшується до безмежних розмірів, підкреслена смішними ордами цих дрібнолюдців. Так, він — скит Гашта, начальник свого славного роду — є істотою, надприродно великою, виїмковою, одинокою істотою, що з нею не може бути порозуміння, бо ж хіба такі дрібні «хрущики», оті дрібнолюдці можуть зрозуміти його, велетня Гашту?.. Вони?.. Ха-ха-ха!..
Коли ворожбит повернув до багаття, Гашта твердо спав.
Спав тяжким сном смертельно п’яної людини.
Вугілля дотлівало. Гашиш вже більш не курився. Тільки якимсь ніби відгуком чи тінню запаху озивався ще в печері його солодкавий аромат. І від нього коли-не-коли пирхав та чхав у сусідній печері оперований Гаштин кінь...
*1) За посвідченням Геродота, вживання конопель (новіша назва) для курення пішло від скитів, які давніш перебували на землях, шо згодом їх посіли праотці нинішніх українців. Наліг курення коноплі (потім — індійської, так званої Cannabis Sativa) поширився поміж азійськими народами. Нині вживають «гашишу» щонайменше 200 000 000 азіатів. В рушних добах ця наркотикоманія поширюється і в Європі.
За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 7 - 19.