Наталена Королева
ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ
ТРИ MAPІЇ
Завантажити повний текст твору (doc.zip)
Лягли звалищами Симеонівська та Іванівська церкви, що на Княжій Горі, а сам Кудрявець, як удовиця у шатах, жалобою пошарпаних, журиться, припавши до землі. Нині не всміхнеться на ньому ані одна хатка білесенька. Диму мирного офірою до неба не пустить, дякуючи за хліб-поживу, що посилає їй творець кожного нового дня. Минулись для Києва дні радості. Насунули на нього — Золотоверхого Царгородового суперника — чорні хмари суму та журби.
Щоправда, не піднеслась рука Батиєва на місто Ярославове. Глянув на Київ хан грізний, глянув — і зачудувався красою золотою, що серед смарагдових садів пишалась. І пожалів суворий завойовник руйнувати красу, очам радісну.
Дарма що вже орда аж по урвиська зі всіх боків місто облягла, а нові полчища все насували, як лави грізної сарани.
Таж рухом руки спинив їх Батий, посувом брови затримав.
Сам слово до орди промовив:
— Ліпше мати живою рабинею бранку-красуню, ніж мертве її тіло на кінських копитах степами рознести!
Мертвих нам не забракне. Світ — широкий, таж сила наша і за великість світу більша!
Підніс меча й рубонув по кованій брамі «Золотих Воротах», мовляв:
— Відчиняйтесь своєму панові, доки знайшли ласку в очах його.
У відповідь з ясного неба загуркотіло тисяча громів.
Курява знялась над містом і югбю Київ укрила. А по вулицях київських плач та зойки повінню розлились, аж крізь грубезні мури шумом-хвилею виплеснулись. З Брами ж Золотої, з-над вежі Золотобрамської, де святий Архангел на варті стояв,— випав з рук Михайлових золотий меч. І перед Батиєвим конем до половини лезо в землю встромилось. Аж схарапудився кінь бойовий, найліпший аргамак татарський, що ні меча, ні води не боявся й перед щетиною списів ворожих не відступав. Хитнувся в сідлі грізний хан, пробіг озирком меч золотий, що вояки йому вже подавали, й знов до людей своїх ратних промовив:
— Коли мечем золотим викуп перед брамою міста заплачено,— зменшую їм данину.
І відступив, заборонивши руйнувати місто Золотого Архангела.
Три дні й три ночі від скрипу возів поганських нічого не чули кияни й лише на мигах порозумівались. Не чути було не тільки що слова людської мови стривоженої, але й плачів похоронних. А голосити було над чим. Хоч і не вдарив Батий громом на Київ, таж церква марморяна «Богородиці на Дівєх» — Кафолікані іклесія «Десятинною» звана, від ваги люду, що в ній іскрився, впала. Впала від тягаря гріхів люду київського, що не вмів на милість Божу сполягати. І незабаром це потвердилось. Бо ж «квіттям весняним» був Батиїв наскок перед тими «жнивами смерті», що приніс Едигей.
Що ж і по цьому збуло, те спустошила рать Менглі-Гіреєва.
Зібрала-змела, як забуті на винницях фона, що збирачі, не доглядівши, прохожому людові полишають. І текло з фон вино гніву Господнього, і не один киянин в ту пору аж до сну смертного тим вином упився.
Ох, лягла саваном мертва зима на мертве місто, давніш літописцем вченим «прелестю мира» назване. Упадь та звалища руми лишились там, де палати й храми стояли. Люд же, мов звірова лісовая по хащах та чагарниках, по печерних лігвах поховався. Спустіло місто велике й напровесні нерушено заростало травою та зелом...
Таж баба Марія, сліпа торботряска з поводатаркою малою, з «піврозумною», безпритульною сиріткою Марійкою, що в січі й пожежі пам’ять згубила й згадать не могла, чия була,— як жила, так і лишилась посеред Києва.
Трималась вірно своєї печери-землянки на узгір’ю гори Кудрявця, де пустирі ген-ген широко бур’янами були зарослі ще перед усіма татарськими ханами. Та якими бур’янами! Не тільки, що їздець на коні, але ж і дикий тур чи полоз страховинний могли любенько, мов у дебрях лісових, в тих бур’янищах ціле життя своє ховатись.
Таж баба не ховалась, бо страху не відала. Жила, світу Божого не бачачи,— сліпа була від народження, а все Господові дякувала:
— Кому я що завинила? Хто мене зобидить? Таж, Богу дякуючи, в мене нема чого взяти. Ані сама я жодному ворогові не потрібна. До роботи — не здатна, каліка слабосила, та й віком до могили схиляюсь. А краси з замолоду не мала. От і візьми щось із мене! Таж кожний ще мені дає! Навіть ворог!
Тож скажіть самі, люди добрі, хто ж мені — ворогом? Нема мені ворога на цілому світі!
І гаряче дякувала Богові за ту милість велику, що звільнив її, грішницю темну, від двох тягарів, нестерпно важких: страху й ненависті.
Щоденно виходила баба Марія з поводатиркою з свого лігва й незмінним шляхом ішла до Києва стольного. Де ще церква стояла — на службу Божу туди квапилась, хвалу серця свого з кадилом офірним сплітала. Де ж звалищами вівтарі лягли,— сльозами їх баба сліпа умивала, зашкарублими руками ніжно гладила та хрестила. Як гроби мерців дорогих...
Особливо ж любила місце, де стояла давніш церков святої Ірини. Там баба жебруща за князя Ярослава та дружину його Інгігерду — «Орисю» молилась. Не тому, що знала чи відала, чим князь Ярослав був: хистким-бо каганчиком слава людська в завоях часу блимає й щорік, то темнішою запоною той вогник кволий затягає. Таж серед братії жебрущої й доднесь перекази жили про милосердя велике до вбогих тієї Інгігерди-Орисі, чужинки, що й Київ дужче за багатьох киян любила, і людей київських власними руками обв’язувала, й бездомників голодних хлібом-сіллю в княжих палатах своїх гостила, й вином з власної правиці піднімала.
А як молилась бабуся про князеву дружину, як би ж могла й про самого князя не згадати!..
Того ж дня, як звичайно, церкви обійшла й додому вернулась. Марійка досхочу по бур’янищах набігалась-награлась ще й у віночок з торішнього нечуйвітру красно прибралась і піснями весну викликала. Обвесніло-бо вже зовсім. Та ще яка тепла провесна прийшла! Аж той світ Божий на руїнах просто садами райськими квітне-зеленіє.
І незчулась мала, як ніч надійшла, свій намет зоряний над землею розп’яла. Вітрець молоденький, легінь весняний, шемтінням ласкавим та лагідним між торішніми билами зітхає, між тими, що їх стара Марія за зиму спалити не встигла:
— Прийди, весно! Прийди, весно!
— Таж іди вже, йди! — гукала йому Марійка.
З гаїв сова обізвалась, скляними дзвіночками жаби у потоках забринькали. Вже й соловій десь тьохкає. Місяць ріжкатий, тонісінький над бором виткнувся, кажанів на послухи вислав: чи облягли вже на землі, чи сплять, чи можна вже йому, молоденькому, вийти?
Аж баба Марія з ціпком й торбами вже кличе дівчатко:
— Веди-но, Марійко, до Святої Софії.
В Марійки від здивування аж очі круглими стокротками розквіли:
— Проти ночі, бабусенько? Таж я боюся? І не бачу нич! — Й до старої тулиться.— Ще, може, й відьму спіткаємо! Або кам’яна баба з грузів устане та проти нас руки наставить!
А баба своєї:
— Е, не базікай! Бачу — не бачу! Коли не бачиш ти, дитино, то я й полапки, Біг дасть, шляху триматимусь. Ще й тебе доведу. П’ятдесят і вісім літ до Святої Софії в сю ніч святу ходжу. Тринадцять мені було, як сиротою лишилась, як і ти, доню, й з того часу в Господа на харчах живу. Тож не можна мені цієї ночі у Святій Софії не бути. Не можна! Сьогодня ж, Марійко, ніч Христова, Воскресна ніч дивна. Ти ж таки велика. На семий вже тобі пішло, то ж мусиш знати, як з-під каменя Христос встав і світ звеселив.
І щоб сном не зморило дитину, щоб не вишукувала собі страхів у темряві, розповідає баба дівчинці про Паску Велику. Давнина! Ані ще князя Ярослава тоді не було, та де, ані Києва самого!
«Земля була пуста й порожня, — мов намистину в гапт, вставляє стара з Письма, що в церкві чувала, в своє оповідання.
Тільки по самій середині землі — святе місто Єрусалим стояло, оподаль — села... Як же містові без села жити? Назарет з Віфліємом, як дітки до матері, до Єрусалима тулились. Маленькі були, вбогі, от як наша земляночка в бур’янах,— у лісах ховалися. Та ще: далеко-далеко від них — місто грішне, Вавилон, було. А в ньому сама татарва жила й грізний хан їхній — Ірод на наймення — панував...»
Так пізнавала Марійка благу вість євангельську й простодушно її приймала до серденька: як же не вірити, коли бабуся кажуть?
— А ще раз, бабусенько, розкажіть про вхід Христов до Єрусалима.
— Таж щойно розповідала!
— Але ще! Ще раз!
— Кажу ж: саме тоді Спаса в Єрусалимі святкували.
— Спаса, бабусю? Це тоді, як солодкі макагиги та мед золотий від «душ добрих» дістаємо?
— Та не коли ж!
— Йой, як гарно! — стрибає мала.— То — найгарніший день у світі! — й немов на власні очі бачить те панство, що — тоді! — до Єрусалима з’їхалось. У золоті, у корзнах, самоцвітами оздоблених, у бармах золотих. Коні — як змії, пардусів слуги на ретязях провадять. Бо ж де панство на святкування з’їхалось,— як же там без ловів? А як полювання — то, річ видима, і котюги ловецькі, й пардуси сорокаті.
Баба згадує ще перекази, що сама в дитинстві чула від старців зрячих, що тих котюг-пардусів по стінах — казали — намальовано у Софії — скрізь по сходах, що церкву з палатами княжими колись споювали.
— Таж звісно: ігрища,— нав’язує баба квітку за квіткою в різнобарвний вінок своїх уявлень.— Гудці різні на пищалях, жоломіях та бандурах красних скрізь на майдані вигравають. Танцюристки панству на потішення, рукави додолу поспускавши, танцюють — різне виводять! Хлопці на тичку височенну, гладесеньку, мов вевириці видираються. А Христос, Господь наш, тим часом до брами Єрусалимської підходить. Золотою Брамою вона звалась, як і наша. Бо ж уважай, доню, наша саме по тій Єрусалимській — рисочка в рисочку побудована, бо ж так наш князь Володимир звелів... І як пройшов Христос Золотими ворітьми Єрусалимськими — у ту ж мить нестемнісінько вони самі собою зачинилися. І з того часу, ой Господи! — ніхто й ніколи їх відчинити не може. Тільки як страшний суд наступить, от тоді знову сама собою відчиниться Золота Брама й знову з нею у славі своїй Христос вступить.
А до тієї брами, дитино, провадить хідник підземний, через всю землю з нашої Лаври святої проритий. Й ніхто не знає, де саме його вкрито. Ніхто й не знайде його, крім душ праведних тих ченців лаврських, що під землею відпочивають. А вони тим ходом простісенько до Єрусалимських Золотих Воріт прийдуть і з Христом у царство Боже увійдуть.
І справді жебрачка помацки веде за собою Марійку, бо та вся з цілою душею в чарівну казку поринає, що й в ясний день дороги б не бачила: вона дивиться-бо лише в те місце пітьми, відкіль виходять бабині слова. Тим часом знає, бо ж чула не раз, що буде далі.
— Йой, кажіть, бабусю, кажіть! — враз подасть голос, як баба замовкне.
— Ірод-хан саме тоді звелів поставити в храмі Єрусалимському на наругу люду християнському бога скотього Велеса, а з ним іще Семаргля і Мокош погану. Христа ж звелів розп’яти, за його добру науку. Мовляв: якби всі люди добрими мали буть,— то й жити ж тоді не можна татарам. Бо ж як тоді церкви Божі палити? Міста християнські плюндрувати, люд хрещений у неволю завдати?..
Вже улогою горою в байрак попід Кудрявцем вийшли баба з дівчинкою, вже ось-ось недалеко й «жидівське місто», що біля Львівської брами. Чути вже й пси явкотять. Марійці стає лячно: жидовини ж бо, як і татари, однаково «невірні».
Що, як їх з бабусею схоплять та й поженуть до Вавилона Іродові-ханові служити! Таж баба бере осторонь Жидівської слободи. Обходить стежечкою очертом, і страшна слобода зникає в темряві, як сон лихий. Вже по ній. А там вже незабаром і Софіївські мури темним островом з оксамиту ночі виходять.
Один бік церкви великої, мов широкі уста, до неба зітхають, другий — ницо в звалищах лежить грузом. Але вдень ще видно, що з різнобарвних пругів складались ті стіни могутні. І такий в них гарний рожевий колір тих пасів, що між ними ще різні прикраси-малюнки пороблено! Так любить Марійка той рожевий тон й велику-велику Матір Божу, що на стіні дрібними зірочками-камінчиками «вигаптовано». Любить Марійка ту «мусію нерушену», й тут вже їй нічого не страшно. Чого ж боятись, коли тут сама Матір Божа стало на молитві за весь люд хрещений перед Господом стоїть? Це ж вона, як говорить бабуся Марія, «є Царства Стіною Нерушимою»! І три зорі там намальовані... Ще б пак не знала їх Марійка!
Ніби й вночі бачить: на обох раменах та над чолом сяють!
— Бабусю, це ж бо вони зійшли з неба й так вже тут залишились, коли Ясний Ангел Святій Діві об’явився? Чи...
Чиїсь кроки... Чужі! Не Марійчині й не бабині будять тишу Софійського подвір’я.
— Хтось тут ходить, бабусю,— шепотить Марійка.
— Вітер, дитино,— хитає головою стара,— Торішній лист чухрає. Нині-бо лише вітер на прощу сюди приходить. Та ще те листя сухе, що жене поперед себе, як примару тих дзвінких гривен срібла Володимирового з його знаком...— Й згрібає бабуся палицею сухий лист, що справді скрізь купками лежить,— Бач, скільки його тут отой пустун понаносив.
Веснонька ще не встигла поховати під килимом нового зілля.
— Бабусеньку! Таж іде хтось... До нас іде! Ну, і як ви не чуєте?
Чує й стара: шовг-шовг та й зацокотить об плити залізна палиця. І знов шовг-шовг. Вправне вухо старої впізнає; не молода людина наближається, ще й каліка, бо ж на одну ногу припадає, другу тягне.
— Не бійся, дитино: це наша сестра-жебруща.— Й гукає вголос: — Всякий дух най хвалить Господа! Йди, йди, душе християнська. Більше нас буде на Святе Воскресіння в Святій Софії зруйнованій.
З пітьми виринає ще більш за бабу Марію збідована постать, з клунком-горбом за плечима. І немов темрява ночі ще для неї заясна — прикриває рукою дашком очі:
— Маріє! Це — ти? — Голос завмирає слабенький, як тихий вітрець в надломанім голоснику під виспром в розваленім храмі. Та баба Марія впізнає відразу товаришку колишніх, під цими ж мурами прожитих, прошацьких літ. Умнозі-бо пройшло їх!
— Маріє! — немов відгуком власного наймення вітає прихожу незряча. Й сліпма без Марійчиної помочі йде їй назустріч. Обнімаються й нахрест тричі цілуються жебрачки.
Марійка всміхається, аж хихикає: так радісно їй, що бабуся зустріла когось любого.
«Мандрівна Марія» гладить і дівчаткові пелехату голівку
й гладеньке личко, всміхається до неї беззубим ротом:
— Дістанеш, дитинко, від мене гостинчика... Але стривай: аж воскресне Христос й стане «празников празник»,— дивиться на небо, ниже очима зорі, немов рахує їх. — Уже до півночі недалечко!
Сідають старі на широкім плинтусі з позбиваним горорізом, на уламках грузів, що, мов закам’янілі вівці, ген-ген пасуться по широкім дворищі.
— Ось і знов, як колись! Все на цьому дідинцеві! — Усміх не сходить зі зів’ялого обличчя мандрівниці.— Немов до милого дому з своїх мандрів далеких повернулась. Й не натішитись, що ось і знов, мов у рідній оселі.
— Таж тільки нині не подасть нам ніхто,— хитає головою сліпа.
— Чом ніхто? Божа милість подасть!
— Так. Тільки ж нині й сама Свята Софія, як і ми — жебрачка,— вгинається сумом голос сліпої.— Каліка окрадена.
І каміння тесане, плинти й приліпи ліпші з підбаннику й порталу, сохи різьблені, — шо ціліше було геть-геть все покрадено.
— А що ж єпископ? — питається мандрівна.
— Давно ти, сестро, від нас відійшла, то й... бодай не питати! Змилуйся, Боже! Покинули Київ і єпископи наші. Несупокійно, мовляв, у ньому жити.
— І не печуться?
— Печуться, єже обрітши що красне, собі його взяти й відвезти, як той грек казав.
Хвилина тиші пригашує скаргу сліпої. Але за хвилю сама сліпа додає:
— Та не плачмо над цим, сестро. Сказано-бо: стіною нерушимою є тільки мудрість Божа — Софія свята. Вона й перед єпископами недостойними храм чесним і землю свою оборонить.
— Амінь, сестро!..
Марійка слухає, як починає нова бабуся про мандри свої розповідати.
— Херсонес... Святий Климент, папа Римський, вже подруге після смерті ув’язнений: не пускають невірні! Не пускають ані до печер святих, де жив та молився. Кажуть люди: є-бо й там люду хрещеного досить! Ангели самі храм збудували біломармуровий, мережаний над тілом його у морі глибокім. І тільки в ніч от сю, у сьогоднішню ніч опівночі з-під моря — Евксінту Буряного виходить він на світ...
Таж не сподобив мене Господь його побачити. Не узріли мої грішні очі чуда великого. А що вже мук натерпілась!
Скільки путі сходила-перейшла! Була б і живою не зосталася,
коли б не один старий невіра-поганець — най йому Бог милосердий буде — признав, що я несповна розуму. От тоді тільки вже йшла я скрізь, як по рівному ослоні. І їсти давали, і спати скрізь пускали. Бо ж у них, бач, благословен єсть той піврозумний.
І знов радісно Марійці, і знов аж вголос хихикає, бо ж таки й вона — «піврозумна»! Але ж враз отямлюється. Все у тієї видющої бабусі «невірні» та «невірні», аж моторошно Марійці слухати. «Бо ж до Вавилона ходила! Та її ті татари і хан Ірод збили. І ногу поламали, тому й шкутильгає»!
Але такай думати страшно. І Марійка махає біля себе рученятами: відгонить від себе ті грізні думки, як влітку мошкару, коли та дуже тне. Але «невірні» все перед очима крутяться. Тоді Марійка починає підстрибувати, як та мошкара, спочатку на однім місці, двома ніжками, потім однією й непомітно для себе відстрибує в пітьму. Найліпше б заспівати, так біля церкви, те — «грішка»! Марійка згадує, як восени тут шукала ягоди. Вона вміє знайти й в пітьмі. Тепер, на жаль, ягід нема, але ж фіалок тут завжди сила!
Схилившись, щоб ліпше чути запах трав, Марійка йде повільним кроком, притискуючи рослини босою ногою.
Ягід так шукати не можна, але фіалки... Ось вони! Й, прикуцнувши, вибирає з трави квіточки. Вибирає швидко, одну по одній. Бо ж у пітьмі тільки нерухомої фіалки не знайти, коли ж притиснеш її босоніж,— тоді запах міцнішає. А з тим запахом, що розливається по дворищу, відлітають і думки про Вавилон, про скотього бога та про тих страшних «невірних», що чужу бабусю били...
— І все ж таки, голубоньки мої, щаслива я, що по тій землиці ступала, де Климент святий ходив. На піску тому клячила, де море тіло святої Теодосії, як на золоте ложе поклало... Тільки ж одного жаль: чуда на морі не бачила, а йшла я по нього аж на край світа, людоньки! — долітають в пітьму до Марійки слова. Таж Марійка навмисне не прислухається.
Тепер-бо вона не тільки чує сильний запах з пучечка, що тримає в ручці, а таки ж і бачить їхню ситу фіалову барву.
Бачить, мов удень! Чи ж воно вже розвиднилось? Бач, а чужа бабуся не така, як своя: казати-казала, а «опівночі» й не покликала, щоб дати обіцяний дарунок!
Дівчинка випростується й оглядається назад. А там — з-поза стіни, тієї виламаної зубцями, що мов сходи до неба, аж між самі зорі, — повно світла.
Марійка підбігцем гонить до храму, піносить ніжку, щоб не зачепитись за поріг, і — застигає. Ніжка тихесенько опускається на плити, в грудях спирає дух, а серце тремтить-тетелить, як розгойданий дзвін. Той, що бабуся казала про нього: «Ой рано-раненько та заздвонить дзвін в Єрусалимі»...
У Софійському храмі нема іконостаса. Лише кілька низеньких сох-колюмн відділяють вівтар від храму. А у вівтарі перед престолом — довгастим, мурованим, як гробниця,— світла, світла! — Не свічки — зорі порозквітали
вогнистими квітами на високих, срібних стеблинах білих.
Дзеленчать розгойдані злотосяйні кадильниці, і не знати: світло чи аромат в’ється з них так, що з радощів сльози на очі набігають, а на устах солодкість росою осідає.
Довкола престола — тих Божих ангелів, як зір на небі!
Ані не оглянути всіх, не те, щоб полічити. Білосяйні, як сніг, ясніші за сонце, над зорі, над квіття гарніші.
І між ними Марійка впізнає «знайомих», що були на образі, а тепер прийшли сюди. Ось Гавриїл з лілеєю, он Михайло з мечем, Урієль з блискавкою, Рафаїл з блакитносрібною великою рибою. А найгарніший зі всіх — он той, з веселковими крилами, одягнений, як візантійський цар-василевс — Ангел Доброї Ради, Марійкою найулюбленіший.
«Днесь спасеніє миру бисть», — саме виводить «веселковий» ангел, й Марійці здається, що той спів підносить її від землі, мов крила.—«Яко воскресе, воскресе Христос»...— хвилею прибою летять у відповідь тисячі радісних ангельських голосів.
Згадала Марійка про обох бабусь. Хоче їх покликати. Таж їх нема на кам’яній подушці. Аж он вони: в земному поклоні обидві припали обличчям до землі. І Марійка тепер ясно бачить, що то вони — і не вони. Ані своєї бабусі Марії, ані «чужої» нема. Замість них інші, таж і ці знайомі. Бачила їх, але — де й коли?
Ах! Та це ж було недавно! Як вона з бабусею ходила до церкви святого Юра! Там було на стіні намальовано все-все, що ось тут є тепер. І покривала так само бликитним сяйвом облиті, й руки у одної от так зіп’яті над головою!
«Мироносиці»! — казала на них бабуся! Мироносиці!..
Але ж було їх три. І та третя, що не припала обличчям до землі, тримала в руці такий гарний глечик. От так...
І, наслідуючи рух, Марійка підносить ручку з фіалками, скільки може — догори й розтуляє пальчики. Фіалки падають ароматними краплинами найдорогоціннішого пурпуру, того фіалового «тричі барвленого», що був у Візантії ознакою тільки єдиного василевса...
За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 92 - 103.