Легенда-оповідання з циклу "Легенди старокиївські" - "На Делосі" (Наталена Королева)


Наталена Королева

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ

НА ДЕЛОСІ

 

Наталена Королева, Легенди старокиївські, На Делосі


Завантажити повний текст твору (doc.zip)

 

«Перш як зачну розповідати,
мушу попередити: не дивуйтесь,
що називаю варварів грецькими
найменнями».
Платон, «Крітіас»

«Росою небесною — росою з-під хмар зійди, світлий боже!»

Пісня ладоржиць*, жрекинь богині Лади, тане у притьмі лісової святині. Печера «Соняшного Народження» сховалась від світу у хащах посвятного бору. Причаїлась під корінням старезних дубів, що виросли з того самого зерна, з якого й Мати Земля повстала.
Мерклий вогонь ватри таємно освітлює постаті молоденьких жрекинь: Лада — весняна богиня й приємна їй квітуча юність.
Заквітчані вінками з омели та галузок зеленої ялини, ладоржиці схилились над висіченою з «дикого каменю» мискою: купають Сонце-немовлятко, що народилось саме у хвилину весняного рівноденства — найтаємничого зі всіх земських свят.
Дві жрекині приклякли. Кладуть на розіслану мережану хусту, що накриває золото пшеничної соломи, прикрашений чотирма свічками вінок з зеленої ялини. Його сплетено ще перед місяцем, на знак, що нове Сонце почне вічний круг свого вічно поворотного бігу, розділеного на чотири пори року.
Наймолодша з посвятних дів, Аргаl, свіжа, як яблуневий квіт, виймає з купелі новонароджене Сонце. Навколо голови дерев’яного зображення бога, вирізаного з дикої грушки, грає золото шпичастого німба. Ватра обсипає його іскрами відблисків. І бліднуть у тому миготливому сяйві вогники товстих восковиць, що по дві в руці тримають їх ладоржиці.
Таємними світелками зорять погляди очей-агатів.  
Золотий сповивач обвиває хрест-нахрест грубо назначену фігурку бога, що нагадує ворочок сиру, затягнений вгорі зашморгом.
Ввесь білий одежею й волосом, співець — боян Вальто — дає знак молодому своєму учневі, Відрадові. І оба разом вдаряють у струни. А Вальто скандує.
— Ізлякалися-ізбентежились та всі країни земні, коли матінка Ніч Темна*2) мала сина породити.
Непереборний-бо буде — те знали. Тому бентежились — лякались, щоб лихо їм від переможного не сталось.
Як птаство перелетне країни сполошились. По світу цілому заметушились. З-під ніг матінки Ночі пурхали — тікали. На себе ступити не давали.
Лише острів невеликий, що на хвилях коливався,— він твердої землі корінням не тримався*3),— як відчув Матінки Ночі зітхання, до ніг їй килимом постелився. Стелячись молитвою ревною володареві моря поклонився.
— Підопри мене, володарю, берлою тризубом! Щоб матінка Ніч не оступилась, щоб до морських глибин та не звалилась!*4) Слава ж Даждь-богові, що силу-радість дарує!
Слава Даждь-богові, що народжується немовлятком, Яр-богом могутнім виростає, на старця Хорса дозріває і знов немовлятком у світ повертає.
Жрекині встромили до дерев’яних гнізд ставників свої восковиці й, вхопившись за руки, заточились плавкими рухами, зображуючи танцем вічний біг соняшного життя.
— Даждь світові радість, Даждь-боже!
Даждь світові радість, Даждь-боже! — Закликали світові долю ладоржиці. І спів посвятних дів падав теплим чистим дощем на закуту ще морозом землю, пробуджуючи її цією першою — передвесняною! — таємницею.
В ногах цяцькованої колиски Сонця-немовлятка лишились навколішках жрекині Арга й Опіда.
Вальто пригравав все частіш, то ледве торкаючись струн, то перебираючи їх враз всіма пальцями. І бліді, рухливі руки старого бояна радісно метушились, розбризкуючи кришталеві краплини звуків «дощового» танку. Старече ж тіло срібноволосого музики то нахилялось, то хиталось, то відкидалось, танцюючи на місці, захоплене виром мелодії.
Відрад же торкався струн тільки кінцями пальців. Душа його вся була в очах, що влипли поглядом у юну Аргу.  
Здавалось, для юнака вся краса і гармонія, втілились у молодій жрекині — найчарівнішій за всі містерії-таємниці.
Зненацька, немов збуджений дзвоном струн, ліс озвався бурею могутнього співу. І в цій бурі втопились і спів ладоржиць, і гра Вальтова та Відрадова.
Повінню розбурханого моря валив люд, щоб на велике свято вклонитись Печері Народження. Входити-бо до неї не смів.
То ж жрекині, з прикрашеним свічками вінком, посунули білим проводом з яскині. З їхніх уст довідається люд, що народилось непереможне Сонце й люду — Миру бажає!
По «мирбажанню» жрекині Печери Народження не виходили до люду, аж доки не приїде «з землі Даждь-богової» — з того острова, що «корінням землі не тримався», — посол Соняшного бога.
Ціле літо лишався цей делоський посол у країнах надбористенських. Навчав мистецтвам лікування та складанню пісень. Засвячував і до ворожбитства. Коли ж восени щедра богиня Деметра-Меляйно обдаровувала люд новим врожаєм, делоський посол повертав додому. Але не сам. З ним відбували з-над Бористену дві жриці з дарами «в колосі і соломі»*5) та кілька юнаків «почетної варти». Часами жрекині — й хтось з юнаків — лишались при Делоській святині*6), бажаючи пізнати таємниці світлосяйного Фойбоса.
Дні довшали. Летіли швидкими скоками, навздоганяючи Весну. Темна Ніч-мати роз’яснювала своє обличчя, радіючи, що росте її дитина Сонце.
Давно сховано писану колиску Сонця. Воно стало вже юнаком — Яр-богом, повним життєдайної сили.
Наростала — разом із Сонцем — і радість в Аргиному серці. Жрекиня мріяла засвятити себе ворожбитству. Чи ж не казав-бо сліпий ясновидець Гомер, що ворожбити служать людству однаково, як лікарі, архітекти та солодко-голосі співці.
Вабило Аргу впізнати тих таємних істот,— ідолів, безтілесних,— що з’являються духовому зору людини й відслоняють їй надпоземські таємниці.
Арга сходила до підземної Печери Народження. Там коло схованої колиски Сонця й постаті бога-немовлятка зберігалась гідрія посвятної води з потоку Касотіс, що протікає Дельфійським храмом й кидається у безодню, над якою стоїть тройніг ворожки — пітії. Щороку привозив делоський посол і тієї води з посвятних Дельфів.
Напившись касотійської води, Арга занурювалась у мрії — прозорі й легкі, як сон у недрімному стані. Ввижались їй тоді ясні генії, заслонені сліпучим сяйвом вічного світла...
Чула «спів зор» — гармонійний і тихий...
Однак часом згуки іншої пісні виривали дівчину з її екстазу:

В горах я, у хащах несхідних заснула,
На камінь схилившись чолом.
І Фойбос промінний мені там з’явився...
 
Рвав і кидав вітер шматками з посвятного гаю «Пісню
Дорійки», що навчив їй ладоржиць делоський посол.
То співала Опіда — колись нерозлучна подруга Аргина.
Але нині все далі розходились приятельки.
Опіда уникала всього, що не було посвятним гаєм. Тільки в ньому й ним жила, у товаристві свого ведмедя Дайно.
Малим ведмежатком приніс його ладоржицям Вальто. І Опіда унялась безпомічної тварини. З рук випоїла ведмедика. Тож Дайно ходив за своєю пістункою, мов її власна тінь.
— Виховала нам, мов Мавка, ведмежатко Опіда,— жартував Вальто. — Але ліс, замість ведмедя, нашу діву нам забрав.
Однак не боронив Опіді блукати самодином.
— Зла людина до святого гаю приступу не має. Лихі духи на жрекиню не відважаться. Ну, а проти звіра, якби напав, й Дайно раду дасть. Бач, яке ведмедисько виросло!
Коли вечір розкидав хащами блакитні серпанки, а зоря Вечірниця розсвічувала в небі свою лампаду, Опіда повертала з лісу з оберемками зілля. А за жрекинею незугарно коливався Дайно. Сьорбав повітря, мов студену воду, сопів, хрохкав... Нарікав на цілоденну втому чи ділився спостереженнями? Цього, мабуть, не могла б висвітлити ані Опіда.
Дарма що розуміла свойому ведмедикові.
Найбільш приносила конвалії — Вальто-бо їх варив та Відрада напував. Чари на юнака впали: не п’є, не їсть, ані музика його не тішить. Мовчки мовчить, зі своєї келії не  виходить. Хіба як солов’ї заллють ніч кришталевим потоком своїх співів.
Та ще Опіда тирлич-зілля збирала. Його-бо найбільш доводилось жрекиням варити опівночі, у дощовій воді, що її зібрано з першої весняної громовиці:
— Тирлич, тирлич! Десятьох приклич!

А з десятьох — дев 'ять,
А з дев ’ятьох — вісім.

Приказували ладоржиці, мішаючи стеблиною любистку білі сережки тирличу у мідяному*7) котлику, доки не дійдуть до того — єдиного,— по котрому дівчина тужить й кого хоче прив’язати до себе силою непереможної Лади.
Таж відійшла уже з посвятного гаю й остання прохачка, потішена надією. Гай належить лише місяцеві та ночі. Вона ж перетворила його у блакитну казку. І Арга п’є чари цієї казки. Слухає, вкрита тінню, шепотіння дерев, намагаючись зрозуміти таємну їхню мову. Ладин вівтар — «весняний» той, що взимку ховають до бічної прибудови,— нині біліє, мов виплетений з місяшного квіття, рясно закосичений вінками.
Раптом Арзі здається, що — майнула повітряна постать...
Ідол?..
Іде, мов пливе, облитий місяшним сяйвом... Чого ж він схиляється?
Що це? Рухом, яким «виймають слід» на лихі чари, «ідол» підносить жменю землі з протопту-доріжки.
Арзі захололо серце: впізнала-бо в «ідолі» — Опіду! І не йме віри очам. Бачать-бо вони ясно: мов Чорнобогові  
вірники, закопує слід Опіда... Ще й під вівтарем Лади!
Кам’яною Грім-бабою знерухоміла Арга. А Опіда ватру ладить. З тисових галузок, що смертю дихають. Ялівцеві ягоди сушені у вогонь мене. Блакитне квіття «ненависника», що серця розлучає, на тому вогні варить.
Сама, як по мерцеві, плаче.
— «Забуття смертного»! — у темної Морени, не помочі світлої Лади, собі прохає.
На приятельство з дитинства вірне, на Ладу ясну, подругу-посестру Арга заклинає...
І «в добру хвилю» прийшла. По вінця переповнене серце Опідине гіркістю мовчання. Радо прихиляє його, щоб дружні уста упили жури — серце облегшили.
— Відрада серце кохає! — змиває болість сльозами Опіда.— Душею ж не можу від світлого бога відірватись!
Але про вістря своєї болісті мовчить Опіда: найдужче-бо пече, що Відрад, де б не узрів Аргу, не може від неї очей відвести.
Таж усміхом сяють барвінки Аргиних очей:
— Коли по богові плачеш, не страшне тобі кохання до смертного!
І, обнявши подругу, говорить про вільність крилату віщої діви, яка виреклась кохання земного, а з ним й путів, що найдужче в’яжуть жінку-коханку, крила душі її порохом поземським присипають, до невільництва віддають... Слухає Опіда. А серце в ній, як дитина хвора, квилить: «Що тая воля! Що тая вільність, коли в самоті нема з ким серця розділить!..» Гіркі жалі у мовчанню зі сльозами ковтає Опіда. І раптом хапає поривчасто Аргу за руки:
— Не повернемо більше з Делосу! Заприсягнись і ти: лишимось там обидві. Пітонісами станьмо!
Ясний усміх Аргине обличчя осяяв.
— Інакше й бути не може! — вимовляє спокійно. І ясне, як її чоло, Аргине серце, не скаламучене бажанням власного, окремого, «свого» щастя.
Опіда ж навколішки паде, землю цілує, присягою страшною присягає:
— Най мати Мелянто дару свого святого мені відмовить, коли обітницю свою я порушу!
Двічі місяць дозрів і золотим овочем впав у блакить Егейського моря від часу, як гіперборейці привезли на Делос свої дари в зерні і колосі та милих Фойбосові лебедів з Бористену.
Відпливли — повернули додому многовесельні триреми, залишивши на Делосі троє камілів-новиків: Аргу, Опіду та юнака Відрада, білих, мов ті бористенські лебеді. Рік-бо і три дні повинні ходити каміли у всьому білому — від взуття й до пов’язки, символу засвяченої офіри, тої пов’язки, що стьожкою обхоплює чоло й двома кінцями спадає на рамена.
Минули палкі літні дні. Але ж і в час виноградного збору Фойбосове проміння падає на землю вогненною зливою. І цей жагучий поток дивним полум’ям розпалює Відрадову кров.
Як у сні живе молодий каміл. Здається йому — на святі він, опойному, радісному... І кожний новий день — ще нове, невідоме — щастя несе... І пив би, не напився цього щастя золотого, сяйливого, як дні осіннього виноградного збору.
Так голосно стукотить серце Відрадове, аж рукою мусить притиснути — зацитькати його, щоб не збудило ще мармурових Муз під колюмнадою...
А музи, справді, немов ожили, зігріті теплом світлодайного бога! Чи ж це не вони там — під лаврами, на півкруглій лаві, відпочивають, слухаючи Полігімнію, що оподаль тихо перебирає струни ліри, приглушуючи їх долонею? Але Опіда це, задумана — не Полігімнія! На лаві ж храмові учні.
Закінчився день навчання. В цей час учні відпочивають, вправляються у метанні дисків, миле Фойбосові. Або грають у котгабос*8).
— Відраде! Чекаю на тебе! — гукає на юнака спартанка Іфтіма — з тобою-бо змагаюсь найрадніше!
Іфтіма єдина з дівчат храму приєднується до дискоболів.
Природнім рухом, без тіні соромливості, спартанка скидає свій довгий, широкий плащ, який загортає її всю, так само, як і інших дівчат храму, на спосіб, яким носять рясну цю загортку жінки з Танагри.
Під плащем Іфтіма має одежу свого краю: коротку туніку, по коліно, як Артеміда-ловкиня.
Опіда було зробила рух, щоб відійти. Варварка соромиться при погляді на наге тіло. Таж зауважила: Відрадові очі когось шукають.
— Невже ж би Арга грала з ними? — обурилась Опіда.
Але, немов вчувши заздрісну думку жрекині, Відрадів погляд всміхнувся Опіді.
Двоє невільників, що куняли біля ксісти — широкої, довгої алеї, обсадженої кипарисами, розв’язували нанизані на ремінь дзвінкі диски.
Легкою, пружною ходою віддалялись дискоболи по вибрукованій на початку мармуровими плитами алеї, далі висипаної дрібним, м’яким піском.
Опідин погляд слідкував за ними.
Коротка туніка Іфтіми й її рухи, позбавлені дівочої м’якості і нерішучості, робили спартанку цілком подібною до ефебів.
Опіда відчула: ревнощам нема місця, дарма що Іфтіма виявляє цілком неприховано свої симпатії до Відрада. Для спартанки — бористенський каміл лише добрий товариш.
Але знає також жрекиня Лади, що кохання між учнями й храмовими дівчатами — не потерпить святиня: серця тут належать тільки і цілковито Фойбосові... Чому ж вся Опідина істота тремтить страхом й пече її терпкість, коли побачить Відрада біля Арги?
— ...«але сон помилитись не може, бо походить від Зевса!
Помиляється лише ворожбит, що не справно його пояснив»...— долітає з групи камілів, що залишились на лаві під лаврами.
— Де говорять про сон,— там напевно мусить бути й Арга,— підносить голову молода ладоржиця. І зараз же гострою голкою вкололо її.
— Може, це на злість Арзі всміхнувся до мене Відрад?  
Підійшла ближче до гуртка храмових учнів: Арги з ними немає.
З ксісти лунають вигуки, сміх, оплески. Дискоболи наповнюють повітря гамором, як ластівки у вечірні години.
Сонце занурюється у море, роблячи з хвиль золоту апофеозу.
Опіда повільною ходою віддаляється. Іде до посвятного гаю. Там лишився Дайно, ведмедик, що не розлучився зі своєю пістункою. Тільки ж сьогодні не може його докликатись Опіда. Дайно знайшов у дуплі старого в’яза гніздо диких бджіл. І чатує над ними, вловлюючи найзручніший мент, щоб оволодіти солодкою здобиччю.
Веселий гамір дискоболів помалу затихає. Тиша посвятного гаю тулиться до Опіди, обіймає її, як мила подруга. І в серці дівчини стає тихо. Хоч є й ледве закреслений гіркий присмак.
Так: вона відреклася опоєння людськими радощами, щоб наблизитись до свого бога. І цим увільнилась також від тягаря людських страждань.
Її дух, хоч і в тілі ще,— одягся летом у високості...
— Як та «одягнена вітром» Ніке! — встає перед очима прекрасна копія Самотракської богині Перемоги, що постановлено нещодавно в Делоській святині.
Так! Перемога Опідина — найвища зі всіх. Бо перемогла вона себе саму...
Під склепінням віт уже споночіло. Лише виблискують зломами кришталю прохолодні й співучі джерела.
Опіда втягає в себе запашну тишу.
І в ній є той самий,— що в душі жрекині — гіркий присмак,— ледве чутний... уже не болючий.
— Гіркий смак лаврів! — зітхає і усміхається одночасно Опіда. Труснула головою.
— Геть із журою! — й розглянулась: чи не видно де Дайно?
В цей мент дівчину вхопили міцні обійми. Відрадове обличчя схилилось низько-низько. Від дихання молодого каміла аж розвіялось легеньке пасмо волосся на щоці.
А сам дивиться так сумно, так ніжно, що у Опіди підкошуються ноги, з тіла втікає вся сила. І раптом стає так солодко і млісно...
З останніх сил відштовхнула юнака й обернулась:
— Тікати!
Але дорогу їй заступає Арга. Тримає за нашийник ведмедика.
— Треба назавтра замкнути Дайно,— озивається спокійно, немов не бачила Відрадового поцілунка,— бо ранком відвідає святиню Анахарсіс — славний «скитенянин».
А йому напророковано, що його доти поважатимуть за одного з семи мудреців Еллади, доки не вчинить його смішним ведмідь — його земляк.
Ще ледве на зорю благословилось. Ще не прокинувся світлосяйний Фойбос. Хоч коні його — Лампос*9) та Фаетон*10), запряжені до соняшної колісниці, били вже нетерпляче копитами по небесній лазурі, струшуючи на землю цілий дощ зор.
На крилах блакитноокатого метелика пролинув Зефір*11).
Рожевоперста Еос*12) кропила шлях бога Сонця росою, розкидаючи по небу пригорщі злотисто-рожевих троянд...
А в Делоській святині уже збирались жерці.
«Великі віщування» — 7 дня місяця Бізіос, у день народження Фойбоса, уже давно відбулися. Але щодня відбувались «Малі віщування», для кожного прочанина зокрема у вирахований жерцями-профетосами його «щасливий день».

Наталена Королева, Легенди старокиївські, На ДелосіСаме на сьогодні припала черга на славного не тільки в Атенах, але й в цілій Елладі Анахарсіса.
Прибрана у білі завої, увінчана лавром Кінарете, ворожка-пітія сиділа на високому тройногові, чекаючи подиху  бога, який наділить її ясновидінням.
Не піднесла очей на невисокого, раменатого філософа, що наблизився сам, без жодного супроводу. Невільники раніш принесли до святині цінні дари Анахарсісові: срібні кратери, ковані вази і таці. І звиклі до мистецьких виробів жерці дивувались досконалості, з якою варвари-митці викували срібло, втіливши на ньому лікарів-скитів, що лікують коней.
Молодий жрець відібрав від філософа таблички з написаними на них питаннями.
Кінарете нахилилась над проваллям, що як і в Дельфах, темною смугою перерізувало храм, й вдихала таємну пару, яка білою легенькою імлою підносилась над проваллям, мішаючись з димом кадила. Уста Піфоніси шепотіли нечутні людському вуху слова, призначені одному лише богові.
Раптом, охоплена жахом, віща діва відкинулась назад.
Але верховний жрець Амфілітос звів молитовно руки й силою Фойбоса відігнав зловісну змору.
Хор заспівав пеана, а жрець зі стилосом напоготові чекав, щоб врити у віск диптихона слова пророцтва, одягши їх гекзаметрами. Накреслені рукою скриба вірші, перехоплені вкритими дзеркалами, розсвітяться вогненними рядками на чорній, мармуровій дошці перед вівтарем бога. Звідти їх впишуть жерці-хрезмологи до Віщої книги, що в ній зберігались усі віщування, щоб радитись з ними при занадто темних, не збагнених людському розуму пророцтвах.
Амфілітос прочитав перше Анахарсісове питання:
— Яка доля краю цієї людини?
— Страшна доля країни вбогої тому, що вона багата! — озвалась пітія, мов крізь сон.— Нещаслива країна, бо обдарована гойно. Але не є ця країна рідною для людини цієї, що там народилась.
— Як? — метнув словом Анахарсіс. Таки ж я — скит! — своїм звичаєм закокетував він, своїм «варварством».
— Сам у цьому признаєшся. Країна ж та — еллінським духом овіяна. І варварові «рідною» бути не може.
Уста пітії замкнулись: пророцьку видину розігнав, не до речі озвавшись, сам Анахарсіс.
— Назви ж наймення наймудрішого,— прочитав Амфілітос друге питання.
— Талес, Піттакос, Біас, Клеобул, Мизон, Хилон і Солон...— перерахувала, немов з книги читаючи, пітія.
Анахарсіс зсунув брови й знизав раменами: надіявся-бо почути своє власне наймення. І злість закипіла у скитському серці, накритому атенським філософським плащем...
— Яку ж подобу...
Але не довелось почути, «яку подобу має скитська душа» — третє Анахарсісове питання.
До храму з бурмотінням задоволення всунувся Дайно-ведмідь. Йому пощастило вирватись з ув’язнення й повернути до дикого меду в дуплі. Задоволений, зі здобиччю в передніх лапах, коливався він до Опіди. Отриманий успіх майнув обличчям наймолодших з жерців. І це вкінець обурило філософа.
Так його,— вславленого! — на глум беруть?!
Придбані в Атенах звичаї розвіялись димом. Скит вирвав точений кипарисовий стовпчик, що підтримував балдахін над Кінарете й як з рогатиною кинувся на Дайно.
Позбавлений підпори балдахін впав на жертовник з ароматами, накрив собою пітію й згорнув жмутом довге волосся ворожки, разом із завоями, на жевріюче вугілля жертовника.
Вогонь спалахнув в одну мить, обхопивши Кінарете. Пітія зіскочила з тройнога й злетіла до провалля. Жерці витягли з нього ще дихаюче, але напівобвуглене тіло. Стара приказка: «Де пройде скит — лишається смерть» справдилась: на третій день по віщуванню Анахарсісові у дворі храму приправляли похоронний стос для Кінарете. Таж в мент смерті пітії Фойбос проявив свою волю: на темному волоссю Арги з’явились три білі плями — немов від дотику пальців невидимої руки.
— Сам бог вказав майбутню пітонісу!
І першим бажанням нової віщої діви було, щоб Відрад повернув додому.
— Гніваєшся за поцілунок Опіді? — прошепотів, прощаючись, юнак.— Цілував на них дотик твоїх уст, що так часто торкались Опідиних...
— Не мене і не Опіду кохаєш, Відраде! — глянула юнакові в обличчя Арга.— Юність твоя прагне кохання. Любиш любов. І її цілуєш на устах коханки будь-якої. Іди ж, шукай тієї, що, віддавши тобі свою любов, потішатиметься у твоїх зрадах ніжністю до своїх дітей. В час прийдеш! При купальському багаттю знайдеш її...
Відрад труснув кучерями. Перед очима майнуло золоте полум’я купальських ватр... зашумів ліс. Не металево-темних лаврів, що пахнуть солодко й гірко. Дубовий ліс зашумів прибоєм зелених хвиль, налитих силою, витягненою з рідної землі... Тужним покликом відгукнулись купальські пісні. Аромат купальської ночі обгорнув опойними обіймами.
Юнак не підніс погляду на Аргу — кохання своїх юнацьких мрій.
Його покликала Земля — нестримано-приваблива коханка. Відрад зрозумів: переквіла й обсипалась яблуневим квіттям весняна пора його юності з бурями й мріями.
Відрад почув себе доспілим мужем, серце якого заручилось на добру і злу долю з рідною Землею.
 
 
* Цікаво, що ще нині в Сербії називають «ладоржицями» (очевидно: ладожрицями) закосичених зеленню дівчат, що зі співами ходять селами на Зелені свята, а потім збираються на забави: співи, танці.
*1) Так називає Геродот привезену з Бористену на Делос діву, що зі своєю подругою Опідою стали потім славними в Греції пророкинями — пітіями.
*2) У стародавніх греків мати Фойбоса звалася Лето, або Латона, що означає Темна Ніч.  
*3) Про острів Делос існувала у греків віра, що він «не тримається корінням землі».
*4) Цю пісню чула авторка у Києві від лірника, якого було покликано до київського Інституту благородних дівиць разом з московським «сказателем» билин. А професор Вас. Ник. Малінін висвітлював різницю між «южноруським» і «собственно руським» світоглядом й «підходом» до теми.
*5) Так зазначає Геродот.
*6) Крім Арги й Опіди, Геродот ще називає другу пару посвятних дів — Лаодіке та Гіпероху, які також лишились на Делосі.
*7) Мідь засвячена Ладі.
*8) Старовинна аттицька гра: треба плеснути водою з певної віддаленості на шалю терезів, щоб вона спустилась й стукнулась об камінь.
*9) Блиск.
*10) Сяйво.
*11) Передранішній вітер.
*12) Світанок, зоря.

За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 157 - 171.


Останні коментарі до сторінки
«Легенда-оповідання з циклу "Легенди старокиївські" - "На Делосі" (Наталена Королева)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Ультракомпактный рюкзак 10л Quechua чёрный
Ціна: 155 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 красный/серый
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 красный/серый
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Ультракомпактный рюкзак 10л Quechua чёрный
Ціна: 155 грн
інтернет-магазин: rukzak