Більше...

"Михайлик", легенда-оповідання Наталени Королевої (цикл "Легенди старокиївські")


Наталена Королева

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ

МИХАЙЛИК

 

Наталена Королева, Легенди старокиївські, Михайлик

Завантажити повний текст твору (doc.zip)


Коли Всемогутній поділив створену їм землю на країни, населені окремими народами, кожна країна — і кожний народ — дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна людина при народженні свойому. Бо ж кожна країна — як і кожний народ — має власну несмертельну душу і вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі.
Все-бо створене Відвічним — є одна родина, в якій всі братерством зв'язані.
Схилившись над землею, ангели з дозволу Всемогутнього вибирали собі, яка кому сподобалась, країни.
Перш за інші розібрали країни теплі, з небом гарячим, з повінню квітів, з лісами пальм струнких, квітучими ліанами переплетених. Ті-бо країни найбільше нагадували ангелам Рай. Порозбирали і землі гір величних, сяйливих вершин снігових, що до неба найближчі. Навіть пустиня німа, бліда від спеки і світла, знайшла свого охоронця — Азраеля. Понад все-бо він любив тишу і самітність. Тоді ж ще не був він Ангелом смерті. Не народилася-бо ще тоді з життя людського смерть.
Один тільки Михайло — архангел архістратиг Михаель — не вибрав ще краю, над яким тримав би переможну варту свою. Бо переможцем над князем Пітьми уже був: бо заздрість, пиха, зарозумілість раніш за смерть народились, щоб приправляти їй шлях.
— Чому ж ти, мій архістратигу, не вибрав ще землі собі? Чи ж не гарний тобі світ, що створив я? — запитав Всемогутній. І голос його покотився могутнім громом над світами. А риза розвіялась сліпучо-сяйливими хмарами, коли простяг він правицю свою, світ благословляючи.
— Саме тому, Владико світів, й не вибрав, що все,— таке гарне!.. Аж не бачу розділу між Раєм і Землею.
Притакнув головою Відвічний, тихим усміхом обличчя його освітилось. І від того усміху теплий дощ впав на землю крізь ясне, соняшне проміння.
— Коли меж Рая і Землі ти не бачиш,— водитимеш людські душі в Рай надпоземський, як вони для нього у Раю земному дозріють. І до наймень своїх «архістратига», «князя ангельського» прийми ще назву «Психопомпос» — «Водитель Душ»...
Михайло ж тим часом вказав на розлогу країну, всю золоту від листя осінніх лісів. Тоді, як не було ще смерті й зима не існувала на світі. Вона-бо образом смерті є. І весна враз з золота осені розквітала.
— Цей край я хотів би. Золотий він — як моя зброя соняшна. Річка ж блакитна, що його перерізує — як моя орифлама — прапор, з гаслом моїм: «Хто — як Бог?»
— Най же буде країною твоєю,— ствердив вибір Михаеля Всемогутній і додав тихо: — Аз неї чи не найбільш поведеш ти душ людських у Засвіття!..
І тінь перебігла чолом Відвічного. А над бровами сивими закучерявились хмари. І на мить заслонили лик Божий.
І став охоронцем України архангел Михайло. Хоч тоді ще Україною земля та не називалася. Таж що Вождь ангельський взяв під охорону свою країну ту, — розквітла вона красою і багатством. Ніде в світі не було такої чорної, як оксамит ночі, родючої землі, пересиченої життєдайною силою. А що вже тих риб у Бористені-ріці! Що того меду, овочів, квіття!.. І люде у щастю-вдовіллю справді не помічали, як від дочасного життя до Світла Вічного переходили. Були щасливі, незлоблі, веселі, привітні. А Михаель-арханел, князь Сил Небесних, жив серед люду свого, навчаючи славу Відвічному співати, красні пісні складати. Ще й по сей час у піснях тієї країни ті відгуки Раю чути...
— Хто — як Бог? — гаслом мав вождь-архангел. Люд же свій навчав: — Будь у малому вірним — натхнення ж шукай у великому.— І, бачачи щастя країни Михаелевої, люд сусідній казав:
— «...в Бористенській країні живе сам бог Світла, Гармонії й Пісні!» І не смів дуже довго жодний нарід на «люд архангельський» зброю свою піднести.
Таж ворог відвічний, той, кого архангел зверг у Пітьму, але не вбив, бо духи смерті не знають, виборсався з хаосу передвічного, що ще у позасвіттю клубиться. І до сусідньої з Архангельською країни дібрався. Там скитський нарід, що прийняв його, як гостя, навчив жорстокості, безжальності, помсти і злоби та жадоби до влади. Коли ж скитський нарід дозрів — шукав стежки, як до народу архангельського дійти.
Як звичайно, найкоротша й найлегша стежка ішла серцем жіночим. Була-бо в землі архангела й дружина дів-бойовниць, що, як і юнацтво, присягу складали; зі всім чорним та злим боювати, Світлу Вічному служити, про власне щастя поземське забуваючи, про родину, кохання не дбаючи. Когортою ангельською об'їздили бойовні діви всю землю свою. Де було треба помагати — помагали, де захистити,— захищали. На прапорі мали архангельське гасло: «Хто — як Бог!» А в серці закон неписаний:
— І служити йому — радість найвища!
Себе ж і інших підсильнювали словом вождя свойого:
— У малому будь вірним. Натхнення шукай у великому.
І сталось, що наймолодша з дів-бойовниць в мандрівці своїй притомилась. Днина парка була. Рівноденство літне наближалось. Розморило сном Томірісу. І заснула > пахучому лісі, між сонцем пролитих кущів, на моху оксамитному, пухкому. Прокинулась, бо, здалося, хтось на вухо сказав: «Долю свою не проспи!»
Зірвалась на рівні їздкиня. Перед нею — юнак-скит, беззбройний та сумний, що аж стиснуло серце Томірісі.
— Чим помогти тобі можу? Чи близьким твоїм? — запитала діва-лицарка.
А юнак:
— Близьких не маю,— зітхає.— Самітній я — як вітер в степу. Помогти ж...
Чим поможе йому бойовна діва, коли від кохання він гине! їй же кохати не вільно...
— Хоч би приязнь твою — як друга однолітка, як рідної сестри, мав я...
І подарувала Томіріса приязнь свою юнакові. На знак же приятельства вірного — дозволила в уста поцілувати.
— Зла-бо не може бути в поцілунку,— запевняв юний скит. — Інакше не цілували б жерці підніжжя бога, келих посвятний або і вівтар...
І щовечора квапилась у гайок Томіріса. Там солов'їв слухала з милим приятелем своїм, «кітче очко» — жучків світляних збирала, вінка плела, пісень співала, як звичайно щасливі коханням дівчата те чинять.
— Тільки тепер,— говорила,— зрозуміла я значення слів: «вірним у малому бути, натхнення шукати у великому!»
— Тобі — моя вірність... Натхнення ж в коханню... Аж кличе Томірісу світлий вождь.
— Хто як Бог! — привітанням свого краю діву вітає.
— Кохання — мій Бог! — в серці відповідає діва, хоч уста встановлене гасло вимовляють.
— Чи все гаразд, діво бойовна? Добре з Пітьмою боюєш? У малому вірна? Натхнення в великому шукаєш? Не маєш потреби у помочі моїй?
«Коли б швидше у лісі вже бути»,— думає діва. Сама зброєю гримить, мечем виблискує:
— Озброєна я!
А милий у гайку на все раду має:
— Таж навчає вас вождь, що вільну маєте волю! Кинь же цю зброю свою! Підемо в край мій. Будеш там жінкою мені — як жінці личить.
Спустила голову Томіріса.
— Боїшся вождя? — всміхається скит.— Чому ж не охоронив він тебе? Не попередив, коли він все знає!
— А знає-бо, знає! Інакше: чому питав би, чому б про поміч нагадував... Іспит був то... Яка ж ціна-бо доброї волі, не випробованій іспитом? — Сльоза на віях повисла. А скит з Томіріси глузує:
— То ж твоє приятельство!.. Поспіши ж на вправи свої!
Чи не забагато часу коло мене промарнувала, лимарко бойовна!..
Образа пече Томірісу. Образа й нестерпний жаль.
— Подругу я маю...— виплутується, лукавить.— її жалію...
— Так забери із собою! — сміється молодий скит.— Юнаків у нас досить!
Таж за рік набридло Томірісі з подругою двигати мужової волі ярмо. В малому вірною бути?.. Тут це гасло здавалося бути не на місці.
І, забравши доньку-немовлятко, відійшла Томіріса. Подруга ж її дитинку покинула скитам:
— Хлопець то! Виросте муж з нього, щоб жіноцтву волю свою накидати. Не хочу його!
Так почався рід амазонок, що чарів кохання бажають, волі ж власної — віддати не хочуть. А що влітку кохання впізнали, ухвалили «законом амазонок»:
— Вільно бойовним дівам кохати, доки квітне бузина.
І пішли на край Михайлів скити-сусіди, за жінок своїх помстою палаючи. Пішли й амазонки, бо там їх «пригноблювали» — накидаючи їм закон, який не самі вони утворили. Приєднались до них й савромати — діти скитів-батьків, матерів амазонок.
— Розбивають родину-бо нам!
Щоправда, завжди відбивали ворожі наїзди Михайлові вої. І славили вождя свого, що Михайликом звали. Юнаком-бо безвусим й прапрадіди його знали. Таким залишився й для правнуків ангельський вождь. Але: вічно в бою... Майже забули за тихе родинне життя... Сплять — у полі на голій землі... Ані рік не пройде у миру. Від шоломів — волосся облізло. Залізо близни натерло на тілі...
— Чи ж це життя? Що з тієї слави?
А до міста архангелова, що над Бористеном на пагорбках стоїть, міста багатого, красного,— ворог таємно шле послів:
- Пощо нам битись? Чи ж не брати ми? Видайте тільки Михайлика — він-бо корінь війни. Нам не треба ні палат ваших пишних, ні скарбів. Кочовий нарід ми. Куди нам зі скарбами? Сьогодні тут ми — завтра ж тільки курява віє за нашими возами. Михайлика дайте — та й все. Ми ж вам брати!..
І радила рада таємна три дні і три ночі. Над містом тиша стояла, як над мерцем перед погребальною годиною.
На четвертий же день — у ясний південь— зібрався люд перед Михайликовою оселею: старшина і вояки, духовні, і люди думні, і весь нарід посполитий.
— Голос народу — голос Божий! Чи ж не так?
Вийшов Михайлик без зброї, спокійний та ясний. Сум тільки в очах.
— Чи ж добре обдумали, людоньки? — обзивається вождь.
— Добре! — гуде хуртовиною.— Миру-спокою ми прагнемо! Ми ж бо брати! Навіщо бійка-війна! Братерської згоди бажаємо!
— Руки зв'язать! — гукнув голос із натовпу. Віддавати, то віддавати як слід: беззбройного й нездібного до спротиву. Зойк жіночий серед народу зірвався. Звісно: жіноцтву «вчорашнього жаль»... У майбутнє не вірять! А на небі — соняшне світло померкло. Вітер зірвався, куряву збив. Завили пси, схарапудились коні. Птаство літає без пуття... І раптом світлом жовтим, зловісним облило все живе. Обличчя — мов у мерців стали. Замість сонця ж на небі — чорний круг, вогненним промінням увінчаний.
Люд — на коліна, голосить. Хто Перуна, хто Хорса, хто Господа Ісуса на поміч-рятунок кличе.
А Михайлик — у жовтавому світлі — ввесь залитий стоїть, ніби на статую золоту перетворився. Раптом крила світляні — немов з проміння ясного зіткані — за плечима розгорнулись. Вгору вождя піднесли. І став Михайлик золотим ангелом на капличці, що на брамі міській звичаєм давновіким стояла. Меч золотий у правиці, Змій-ворог лукавий — у ніг. А на підніжжі слова:
— Вірним у малому будь. Натхнення шукай у великому!
Таж не тільки архангел золотою, холодною статуєю став-Стали металом студеним і серця тих міщан, що вождя свого ворогу видали.
І доти на київських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студені серця і не стане гаслом живим:
— Вірним будь у малому. Натхнення шукай у великому!
Тоді знов оживе життям живим золота постать архангельська.

 

За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 171 - 177.


Останні коментарі до сторінки
«"Михайлик", легенда-оповідання Наталени Королевої (цикл "Легенди старокиївські")»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті