"Гостина" - легенда-оповідання з циклу "Легенди старокиївські" (Наталена Королева)


Наталена Королева

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ
 
ГОСТИНА  

 

Наталена Королева, Легенди старокиївські, Гостина
Завантажити повний текст твору (doc.zip)


Ігумен Теодосій трохи відсунув напівзгорілу, товсту восковицю. І те світло було заяскраве для його келії, бо ж прикрив долонею-дашком очі:
— А таки ж знайшов, брате, яка лічива сила вкрита в тому твоєму синенькому горошкові? — спинив свій лагідний погляд, немов огорнув ним дрібну сухорляву постать брата Григорія, що «сіяв зілля та дерева плодовиті плекав» в свойому огородці при Лаврі.
Чернець-садівник простяг до ігумена запрацьовану, вузловату на суглобах руку, немов хотів спинити мову найдостойнішого:
— Не «горошок», високопреподобний отче! Не горошок: орошок! — притиснув голосом на третьому о, немов підкреслив пальцем. І з деталями, що міг би знати вчений ботанік, почав пописувати дикий, дрібний горошок, що люди звуть «горобиним» або «заячим».
— Не може ж бо бути, щоби Господь так гойно розсипав по землі рослину цю, коли вона не на славу йому й не на користь людині!..
Від другого вогника з олив’яного каганчика, що блимав у куточку ігуменової великої келії, зірвалось болісне зітхання, а за ним — півголосне шепотіння:
— О Господи, поможи... О Господи, поспіши!.. Дремля необорна одоліває... схибив і в цім рядку, о Господи!..
Теодосій повернувся до переписувача книг — Іларіона.
Дарма шо брат Іларіон «зручно знав книги писати і про красу писанія дбав, як личить», однак з давнього звичаю «днями й ночами писав у келії Теодосієвій». Одно: тут все при руці була кожна книга. Дуже-бо любив учений ігумен «почитання книжнеє», бачачи в ньому «незмірну глибінь й джерело мудрощів». І чималий «скарб книжний» переховував у своїй келії.
За Ярослава ще заложив ігумен Антоній основу цієї скарбниці, добре пам’ятаючи слова мудрого князя: для коня узда кермою є, для мудрого ж — книга.
А друге: братові Іларіонові завжди здавалось, що коли він не в келії свого ігумена та збожньованого вчителя «в письмі книжнім»,— не має його рука певності, а око — «міри правої».
Теодосій поглянув на водяну клепсидру — дар Ярославової княгині Інгігерди-Ірини. Під майстерно вирізаним заморськими хитрецями зображенням голуба літерами-кучериками сплітався напис: «І дух Божий ширяв над водою».
— Спасенне діло рук ваших, братіє! — підвівся з небарвленого дубового стільця ігумен, рівно випростав ще молоде тіло й плавким рухом правиці благословив переписувача й садівника.— Таж дух міцний, а тіло кволе. Ідіть з миром.
Час і мені на обход.
Насунув каптур на очі й зробив крок до дверей, щоб своїм звичаєм, як то робив щовечора, обійти увесь свій монастир. Таж тупотіння квапливої ходи в потемках сіней і схвильоване: «Благословен Бог наш!» — затримали на місці ігумена й ченців.
— Завжди, нині і присно! — уставною формулою дав  
Теодосій дозвіл вступити прихожому до своєї келії.
— Княже посольство, всечесний отче!
Ігумен накинув на плечі мантію-рясницю й взяв високу патерицю-посох. В трапезній братія оступила княжих послів, стривожена новиною:
— Негайно, присланим кочем, під почесною охороною княжих дружинників має вирушити до князя Святослава ігумен Теодосій. Має там ще до «неділі світлої» привести до миру-покори княжого брата Ізяслава.
— А як не намовить? — мов зітхання вирвалось з уст брата Анастасія, диякона.
Від світських христолюбців чув про княжі незгоди, братні суперечки та обабічну заїлість. Отож й вилетіла та думка, в голос вбрана. Княжий боярин знизав раменом й підніс куточок уст, відкіль, мов стрілка, вислизнув усміх:
— Намо-вить!.. В палатах княжих і срібла-злота не бракує, та й не бракує глибоких хурдиг. А в них — колодки й дибки, бичі й ланцюги — все напохваті. Подивиться на них ваш найдостойніший— і хороші слова обріте. Не вчинить же свою голову винуватою перед паном своїм. А посидить трохи в темниці, то більше помолиться, відтіль по правді  говорячи: —«Із глибин воззвах к Тобі»! Мир, браття, між  братами бути мусить!
Жартував боярин, може, й не дуже мудро, як на простоту чернечу. Бо ж вступила до них через ту глумоту стурбованість, аж духом хитнула. До рук свого доброго ігумена  хиляться, плачем тужать. Таж проти всесили княжої хто вспряне! Хіба втеком рятуватись...
А Теодосій, мов у тихій сазі вода гладенька — спокійно й сяйним усміхом до братей озивається:
— Жартує боярин добрий. Але ж і те спом’яніть, що й смерть сама Лазареві не на успіння була, а на славу Синові Божому. Я ж — не мертвий ще й не на смерть видючу, лише на гостину княжу їду. Хваліть же Господа з веселістю!
Такий же лагідний і ясний став перед Святославом.
Таж князь все своєї:
— Най Ізяслав покориться! Таки ж бо на престолі київськім — я, а не він! Брати ж — завжди один старший, другий — менший! Влада і честь належить мені.
— Таж владою, господине-княже, ласка не привертається. А без ласки яка ж то ціна покори братової?
Аж по яблуку меча вдарив рукою Святослав:
— Не брат він мені. Ворог! І тому скоритись мусить: під нозі-бо собі кладу ворогів своїх!
Очі жаринами світять, обличчя — яскравіше за карбункули з княжого вінця, гостріше за рубіни поплечин-бармів палає:
— Якби чужий був мені Ізяслав, може, змив би гану кров’ю зобидчика. Коли ж згадаю, що таки ж брат він мені,— пекло здається не досить глибоким, щоб наложив він душею своєю.
Баче Теодозій: не здоліє він злості княжої. Вже й про Каїнів гріх сміливо пригадав, але ж той:
— От бачиш,— стверджує,— це ж і є той доказ твердий, що братня ненависть — річ найприродніша! Від кого ж міг би її Каїн перейняти, коли на ту пору й людей у світі ледь-ледь чвірка була. Не забаг це, а — природа, як голодна чуть, як потреба сну. Не треба й навчати...
Зайво сіяти слова на кам’яне серце господинове. Ні намовити, ні перемовити!
Та не гнівається князь на чесного ченця, й дурно братія за нього тремтить у монастирі Лаврському. Не до хурдиг тісних відвели ігумена, а посадили за столи застелені. Вожами-осетрами дніпровими частує його князь і осетрами білими чечугами — найсмачнішою з усіх рцб, й солодкою, соковитою соминою. Отроки-гридні медами-винами заморськими в золотих погарах гостя підносять, і князь уже брови не зводить, мов і про гнів свій забув, говорить милостиво:
— Піст, спасівка — говориш, отче чесний. Знаю й не кажу подавати тобі диків печених чи лебедів дніпрових. І сам не споганюся стравою скоромною, рибою лише живлюся. І ти не погребуй гостиною худою. Призволяйся, коли до ранку затриматись не хочеш.
А по вечері ще й хвалиться князь перед ченцем новими прикрасами, що казав у палатах своїх поробити: здавалася занадто простою та оселя синові, що в ній містилась мудрість батькова. Килимами царгородськими — замість тонкотканих свійських налавників застелені лави в княжій їдальні. Подушки шовкові не пухом лебединим, як в старовину водилось, але ж пухом з переквілих реп’яхів набиті.
І ладан в золотих кадильницях, мов у церкві Божій, куриться, блакитною хмаркою з ніжних кучериків попід стелю кедрову звивається. І хитрій різьбі стовпів, що на них княжі палати спираються, не надивується ігумен печерський, й перед статуями грецькими, з Візантії привезеними для прикрас хором Святославових, від здивування руки складає. Та все ж таки всього дивніше йому, що серце людське так уперто не хоче впустити до себе любові, любові до найближчого ближнього, до брата рідного, з одного лона народженого...
І таки дійсно, ні до чого доброго князя не намовивши, як боявся брат Анастасій, вже аж по півночі від’їхав печерський ігумен з двору княжого. Вертався назад без паради: не з пишним почетом людей ратних з могутнім боярином попереду, як сюди приїхав, а на критому возику простенькому й з одним лише візником.
Темно під будою, з килима напнутою над візком, але ще темніше на душі ігуменовій.
Бичує нестримно її думка одна:
— І як же, Господи, правитиме землею нашою князь-господин, коли ж він і над власним серцем не пан?! Сам від себе не оборониться... Як же ж зможе він Київ святий від ворога боронити?
Зітхає в смутку тяжкім добрий ігумен. Рипить, помалу посуваючись, візок, немов у темну ніч вгрузає, потопаючи то сюди, то туди в долину, то сюди, то туди вгору видираючись по дорозі кривульчастій, що ярами й байраками в’ється. На коневі погонич куняє, не зачіпає коней, бо ж таки потемку мудріший кінь за найдосвідченішого візника.
Бачить-бо вночі око тварини німої те, чого зір людський і забіла-дня не вглядить. І, видать, недаремне захвилювалась зненацька вся чвірка, «гусинцем» запряжена. Нашорошили коні вуха, похропують, мило на них виступає. Аж скошують очі, не під ноги собі, а за себе вбік зизують. І є чого...
Від пітьми, немов клаптик ночі, відірвалась відьма й упала, пустуючи, молода, розвеселена нічна чортиця візникові на плечі, шукаючи пристановища на наступний день. Чорні коси парусом по вітру пустила, очима іскри метнула, на мить біллю блиснула колінами й простягненими руками, що ними за кучеряве волосся княжого слуги вхопилась. І окульбачила людину, як степового коника-тарпана. З беззвучним сміхом назад вихнулась, знов наперед схилилась, аж підборіддям торкаючись візникового волосся. І раптом, як вода, губкою випита, всмокталась уся: увійшла в тіло погонича коней.
Коні спинились, засмикані віжками. М’яко гупнули на вогку землю візникові постоли. А руки відхилили край килима, що будою накривав візок.
— Агов, чорноризче бородатий, годі вже тобі куняти. Вилазь-но мерщій! — гукнув візник.— Ке сюди-но! Так. Лізь на коня. Вам-бо щодня свято: вночі спите, а по акафістах — медами-винами підкріпляєтесь. А нам, смердам, одно знай:
роби та й роби! Най же хоч раз в життю на подушках під килимом і я собі попаную. А ти замість мене за погонича коням ставай. Ну, рушай...
Чернець — ані слова з уст. Тільки ж на коня не сів, як було те при «гусинці» в звичаю, а чвалає пішечком, провадячи передню пару коней за вуздечки, немовби не смерда везе, а самого князя-переможця.
Так і їхали, аж нагнав їх світанок.
Солодко виспався смерд. На шовкових подушках вилежав боки й чортицю, що в нього вступила, гарно приспав.
Й так йому заспівати кортить, що непереливки, таж:
— Ех! На скотього бога! Заприсягне чернець бородатий, що я п’яний був. П’яний погонич при конях... є, ні... Ще маю розум в голові...
Виглянув щілиною під килимок. Дивується: сам своєму вигіддю не вірить. Де ж бо: їде, на подушках вивернувшись, під килим прохолода приємна вливається, над водою імла прозора, мов завіса на ігрищах кощунників та ігреців княжих підноситься; слухає, як над заводями Дніпровими чайки кигикають й так високо в небо влітають, що аж зорі небесні крилами своїми одну по одній гасять. А під серцем щось солодке смокче...
— От так вигіддя нечуване!.. Чи ба...
А чернець бородатий човгає собі при конях, помалу, крок за кроком. До блідих зірок усміхається та на сон денний кожну окремо благословляє. Кущі придорожні, що ряси його чіпляються, знаком хреста значить. Тонкі пальці, мов з воску відливані, вервицю тримають, а тихі слова молитов з уст на бороду, мало просивілу, падають. Тільки не чує їх візник під килимом: така-бо густа й кучерява та борода, що не тільки слово, а й птах би з неї не вимотався.
Темним мереживом на порожевілім небі закреслились дерева. До міста стольного від Княжого Звіринця потяглись люди кінно й пішо. Дичину та мед золотий, маківки та й овочі стиглі на княжий стіл святочний — на Спаса звозять.
І бачить візник-погонич: низенько, з превеликою пошаною кланяються всі зустрічні ченцеві. І не тільки люди посполиті, смерди, хлопи та ратаї прості, але ж он і боярин з коня спішився й під благословіння ченцеве підходить.
І злякався погонич. Душа в ньому змаліла, під серцем так засмоктало тривогою, що та вбога душа мишею переляканою шуснула, немов з тіла вирватись була радніша.
— І ніхто ж не сказав мені, що чернець от такий значний!
Ах, турія ж моя голова. І чого ж я, дурень, сам в таке лихо впросився?
Та в ноги Теодосієві:
— Омана бісівська розум затуманила... Не винен я, отченьку, не винен!
А ігумен його лагідненько з пороху підводить:
— Таж знаю, брате, знаю. Ось, у церкві будемо, то й битимеш там поклони. А на свято днешнє, на Спаса будеш гостем нашим, і акафіста послухаєш, і медів наших покуштуєш.
Нічого не тямить слуга княжий, що з ним діється. Радів би, так сором душу заливає й щось у грудях, під ложечкою шкрябає: сльози по червонім обличчю течуть, а воно само сміється. Та опанував собою й впросився, що до сповіді з ченцями приступить, щоб на щедре свято Спасове хліб ангольський з братьми розділити й душею умитою «в бані пакибитія» Христове свято зустрінути...
В притінку тихої церкви золотою квіткою сяє вічне світло лампади. Пахне відгуком відлетілого кадильного диму.
Тремтить флюїд каяття й молитви. Чернецтво чорними тінями пересувається нечутно, підходячи до свого пастиряігумена, йому по черзі в гріхах сповідаючись. А за ними у куточку, в застумі, стоїть княжий слуга, тінню присмерковою, як жінка — хусткою, загорнувшись. На серці ж у нього — такий сум смертний, так усього холодом і обвіває. Зацитькати того суму не можна. Одно: втекти! Так ноги не слухають, кроку ступити не може. Аж власні руки кусав би з розпачі, плакав, голосив би, як на похоронах боярських жінки-голосільниці виводять. Так от же, й голосу відвести не може, слова вимовити не годен. Кожен крок, що наближає його до отця ігумена-сповідника, немов до лютої смерті його наближає. Кожне побожне зітхання братів, що коло себе вчуває, вщерть наливає серце болістю нестерпною. Відчує одно: краще вже вмерти відразу, як до сповіді тієї приступати!
Бо ж — напевне чує — вже нема в нього душі, тільки збудьок маловартний лишився...
І раптом упав візник-погонич навзнак на кам’яну підлогу церковну, відбивається від неї руками й ногами, як пливець, що заливають його розбурхані хвилі, з останніх таки сил борониться проти непоборної стихії.
Кілька ченців кинулось до комонного погонича, а поміж іншими — вітром пронеслося ледве чутне страховинне слово: біснуватий!..
Розсвічуються вогники восковиць. Наквап принесено ризи ігуменові. З трохи зблідлим, але зі спокійним обличчям Теодосій перериває сповідь чергового брата й, не відводячи погляду від одержимого, облачається в ризи. Четверо ченців, піднісши біснуватого, видалили його з церкви.  Звичайно екзорцизми відбуваються перед церковними  дверима, поза церквою, біля «стовпа біснуватих». Тож до нього припевнили одержимого за шию, руки й ноги, щоб не допустити до каліцтва. Є-бо звичаєм демонів — при «страшних молитвах» кидати своїми офірами об землю, товкти ними та луком вигинати їхнє тіло в корчах.
Та вже обличчя погоничеве — цілком байдуже. Не помічає, що з ним де є. Відсутній він.
Братія з розквіченими восковицями стає півколом й тихим шепотом відмовляє в хорі:
— Да воскреснет Бог і розточаться вразі його...
— Вийди з нього, Сатано! — лунає спокійний, але твердий голос Теодосія.— Найменням Божим наказую тобі, щоб не мучив ти цього слуги Божого. Не твій він і не маєш в ньому частини своєї.
Наталена Королева, Легенди старокиївські, ГостинаПіднісши руки, ігумен простягає їх до біснуватого, немов передаючи з них силу свого дужого тіла та міцнішу за неї — силу духа:
— Во ім’я Отця і Сина...
Зненацька з візникових білих уст виривається несподіваний зойк. Верещить пронизливий, високий голос жіночий, хоч і вилітає той голос, як бачать всі присутні, з вусами й бородою зарослих уст смерда. Ченці падають навколюшки, свічки тріпотять, мов крильця вогняних метеликів, готових зірватись до лету.
— Відійди, Сатано...— наказує Теодосій.
— Не Сатана я... Хіба ж ти не чуєш? Ти ж бачив...— верещить жіночий сопрано.— Не знаючи ж, ані з ким маєш боротись, як відважуєшся стати до бою зі мною?
У Теодосія міцніше зазначається жила на чолі.
Правиця знову креслить в повітрі знак хреста:
— Кажу тобі: облиш цього народженного, хрещеного, молитовного раба Божого.
— Не лишу його, бо хочу бути в тілі людському! Ти ж  маєш свою келію! Хочу і я мати своє приміщення! —  відбивається наївними аргументами молода бісиця й вишкірює погоничеві зуби, клацає ними, як готовий кинутись і кусати пес.
Ігумен підступає ближче до біснуватого, тримаючи над його головою простягнені долоні, однак не доторкається ними одержимого. По чернечому хору пробігає нове шепотіння молитов. Раптом один з наймолодших братів похитнувся. Свічка прудко тремтить в його руці. Двоє ченців виводять його з кола, підтримуючи під руки. Ті ж монахи, що лишились, тісніше присовуються до обох супротивників, немов замикають коло, що в нім відбувається грізний бій. На чолі ігумена виступають дрібні, блискучі краплини поту: білі пальці починають тремтіти, однак очі світяться тим самим незмінним, спокійним і певним вогнем.
А верещання одержимого переходить у звірячий крик, спочатку — скажено лютий, далі — подібний на скавуління й виття побитого собаки, нарешті в скигління. Нараз біснуватий безвладно звисає на стовпі. Якби на ньому не було ретязів, що підтримують тіло, воно впало б на землю збезсилене, як мертве. Теодосій ще раз хрестить всього немічного великим хрестом, брати відв’язують від стовпа княжого візника й обережно відносять до келії. Він вже на руках ченців тихо й спокійно засинає.
Таж перед полуднем, коли братія підходить до святого причастя, дехто з молодих ченців, що поперше бачили відправу «страшних молитов», з тривогою оглядались на монастирського гостя, що в побожній молитві чекає на свою чергу.
— Чи ж не вхопить його знову? Найрадніше-бо не пускає до святого престолу сила темна!
Та погонич підходив до вівтаря з ясно-дитячим обличчям. Не пам’ятав нічого, що було з ним від менту, як задрімав на коні, відвозячи візком ігумена. Не знав і того, що спав у возі; не міг збагнути, як опинився там.
— Не дивуйся, синку,— заспокоював його Теодосій,— Бачив я, що захворів ти, як же мав я тебе лишити на коні?
Буває,— додав задумливо до братей,— нагло падає недуга ця на людину, що цілком дужою виходила з хати своєї...


За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 113 - 123.


Останні коментарі до сторінки
«"Гостина" - легенда-оповідання з циклу "Легенди старокиївські" (Наталена Королева)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka