Марія Дем’янюк. «Квітка з твоєї долоні проросла у моєму серці…» - цикл поезій про кохання зі збірки «Світань»

***
Квітка з твоєї долоні
проросла у моєму серці.
Тану в твоєму полоні
крапелиною в сині озерця.
Ніжність твоя до нестями
гладить моє волосся.
Серце ледь чутно співає,
райдужне двоголосся.
Звідки такі мережки
слів неймовірно ніжних?
Сховані вже сережки
плетивом шовкоманіжним.
Ніжно тебе голублю,
Тепло торкаюся скроні.
В серці твоїм виростає
квітка... з моєї долоні.

* * *

Нічне

Зірка упала в очі –
теплі з тобою в нас ночі.
Місяць упав у серденько
і усміхнувся, мов ненька.
Хмари упали у душу,
тишу таку не порушу,
буду між ними літати,
щастя своє сповивати.
Вірші мостились в долоні,
в рими горнулися сонні...
Лише метелик ночі
крилами хизувався,
І на муругі крила
стомлено Янгол глядів...

***
Сонце твоїх обіймів
Розтопило муругий смуток.
Знову біжу я полем
З безліччю незабудок.
Хмари кладу на долоні,
Наче кульбаби здуваю,
Небо цілую у скроні,
Сяєво сині черпаю.
Маків тендітні голівки –
У пурпурових хустинах,
Ніжно-рожевий ранок
Сяє у сріблоросинах.

* * *

Тобі

Я стаю тендітним сяйвом,
Засинаю на твоїй долоньці,
Яка схожа на пелюстку ромашки,
Що приклеєна до жовтого сонця.
Я крізь сон відчуваю подих твій,
Ніжний, легкий, як світло неба,
Поцілунок, добраніч, тремтіння вій,
І блакиттю всміхаюсь до тебе.
Як багряна зоря заллє небовид,
Підрум’янить обличчя світанку,
Я росою ромашки вдихатиму світ,
Усміхаючись ясно серпанку.

* * *

Нічне прохання

Поклич мене в свій сон, благаю,
Під звук небесного роялю
Моє там серце заспіває
Як віддано тебе кохає:
Романс для двох…
Зови мене в свій сон, благаю,
Натхненно пензлем намалюю,
Як в пошуках тебе мандрую
Країною надій, рожевих мрій:
Ескіз для двох…
Проси мене в свій сон, благаю,
Там розповім як смуток тоне
У погляді озер бездонних –
Твоїх очей: сюжет для двох…

* * *

Старий знахар

Старий знахар 
зелень-ковдру сплітав:
м’ята-рута – 
подих її не забути,
чаберевий куточок – 
не злічити тих ночок,
і солодкі вуста – 
маку в полі доста.
Темно-сині волошки...
О! Якби хоч на трошки
повернутись в минуле,
що не зникло... поснуло,
та пірнути в ті очі
де солодкий обман,
лазуровий туман...
І солона сльоза – 
волошкова роса.
Старий знахар
землю всю уквітчав
своїм спомином.
Бо кохання співає
в зморшках серця його
весногоміном…

* * *

Коло

Ти обійняв мене й утворилося 
коло. Я – в центрі кола,
Та небосині ріка
розлилася довкола.
Стишена ніжність
навшпиньках ступала чутливо –
Світло блискуче
в долоньках несла чарівливо.
Лагідне сяйво
торкалось купелі-зіниці:
Дотиком Бога 
ясніють закохані лиця.
Я обійняла тебе 
у твоїм колі,
і закружляли слова – 
дякують долі.

***
Якби не Ти, мене би не було.
Якби не Я, ти також був би Іншим,
Та із мосту поміж святим і грішним
Ми не стрибнули б у швидке русло.
І не втонула б неба синь у морі,
І вітер хвилями не так би малював,
І хмари човеном повезли б наші долі
Не цим маршрутом, на не той вокзал.
Якби не Ми, то все було б інакшим...

* * *

Про ніжність

Я заздрю твоєму сну, бо ти у його полоні,
А я біля тебе сиджу, і ніжність
             жевріє в долонях.
Солодкого спокою миті: ти спиш,
             мов маленьке дитя.
Не в силі тебе розбудити, спи любий,
             моє життя.
Всміхаєшся тепло вві сні, бо, мабуть,
             наснилось приємне,
І світло розлилось в мені,
       тобі усміхаюсь взаємно.
На ранок, як сон відлетить,
        прокинешся ясноздивовано,
І ніжності сяйво умить зустріне
                   тебе зачаровано.

***
Усміхаюся усіма зорями нічного неба – 
Для тебе.
Місяць човником мандрує в морі кохання
До рання,
Я запрошую сон, що блукає
        на стомлених ніжках,
До ліжка,
Де чекаю під ковдрою
        ніжності і поцілунків – 
Долі дарунків.
І намисто думок, подарованих днем,
Ледь торкнувшись, знімаю.
Під мелодію вітру, який колискову співає,
Свої сни я вітаю…

* * *

Тобі

Люблю тебе усіма барвами багряних кольорів:
палітрою ніжно-рожевою,
пурпуровими хвилями червоних морів,
відтінками клена порою листопадневою.
Люблю тебе глибокою синявою:
пірнаю у небо, біжу волошковими долинами,
в обіймах твоїх розтікаюся блакитною рікою
з дивними мушлями із сяючими перлинами.
Люблю тебе переливами оранжевого:
золотом соняхів, цілунками жовтогарячих нагідок,
усміхаюся сяєвом ясної літньої пори
з безліччю ластовинок – помаранчевих міток.
Кохаю тебе лазуровим відтінком,
зеленим, багрянцем, білосніжною ніжністю...
Ти – світ мій! Дарунок, з безмежною щедрістю
Подарований Небом безкраїм Любові 
Всевишності…

***
Невимовна ніжність у моє серце увіллється,
Як подумаю про тебе, коханий.
На подих твій душа мрією озветься,
Рожевою, мов сонця промінчик ранній.
Твої сліди приховані шовком моїх думок,
Щоби вітер їх не розвіяв.
Синьооке небо одягає із жасмину вінок,
Щоб хмариною усміхатися твоїм мріям.
Слова твої оселилися у моїх ясноднях,
Де їм затишно і надійно.
А сни зачаровано споглядають зоряний шлях,
Де для тебе пісня моя звучить нестримно.
Дозволь в молитвах трепетно згадувати тебе,
І більшого щастя не знаю. 
Нехай твій Ангел тебе береже,
Й кохає, як я кохаю...

* * *

Листопадневий падолист...

Листопадневий падолист,
Вальсує вітер листя кленa.
У жовтозорянім намисті
Танцюють почуття шалено.
Душа пече солодкомуко:
Кленове листя зорегасне,
Кораблики думок прекрасних,
Зітхання соняшних світань.
Бальзамово шепочуть віти – 
Коханню нашому ясніти,
І жовте полум’я розлуки 
Цілує ніжно наші руки.
Листопадневий падолист,
Кружляють зорі в дивовальсі,
Журба розтанула в романсі
В листопадневий падолист...

***
Коли печаль одягне пектораль,
І скіфи-воїни складуть щити,
Віщунка зачитає пастораль,
Де у саду гуляємо я і ти.
Сюжет завершено: Завіса – Небеса,
Закінчилися пристрасті Шекспіра,
Лише звучить тихенько дивна ліра,
І стиглі яблука... Яка краса!
Завершилася довга епопея,
Та чути кроки нового Енея.
Як Марк Шагал держав її за руку,
Тримай мене, не винесу розлуки...