Марія Деленко 
Казка про росинку Намистинку
Землею мандрувало веселе літечко. Побувало всюди: у полі, у лісі, у саду і квітнику, у місті і селі. У торбинці несло вишеньки-черешеньки, сунички, глечик липового меду, пучечок м’яти-любисточку, наперсточок та кольорові нитки, бо ж час від часу після дощу потрібно було веселицю на небі вишивати. За довгий літній день притомилося і присіло під копичкою запашного сіна. Зелений коник Цвікунець взявся його розважати. На маленькій скрипочці вигравав мелодію радості, а Соловейко, замруживши очі, витьохкував на калині для усього світу.
Окрайчик сонця сховався за видноколо.
Тихо-тихо на землю опускався кучерявчик вечір. Усе темрявою окутав. А всеньке небо зорями засіяв. Літечко зручно вмостилося під копичкою і задрімало, бо ж завтра знову у мандри.
В таку пору і впала на землю разом із іншими подружками росинка на ім’я Намистинка. Бо вона і справді нагадувала кругленьку намистинку. Отож опинилася вона у квітнику дівчинки Настусі на пелюстці Білої Півонії. Росли тут ще і чорнобривці, і мальви, і зелений барвінок, і синенькі черевички, і золоті нагідочки, і кучерявий горошок. Дівчатко дуже любило свій квітник і старанно доглядало його. Тут було тихо-тихо. Всі квіти спали. І снились їм кольорові сни. Намистинка незчулася, як і сама солодко задрімала.
Ранок розбудив Літечко, що солодко спало під копичкою, бо ж йому пора у мандри. Воно умило личко у джерельці, поласувало вишеньками-черешеньками та поспішило назустріч сонцю.
А у квітнику Вітерець-пустунець намагався розбудити квіти. Йому ж ні з ким пустувати. Біла Півонія легенько розтуляла пелюсточку за пелюсточкою. Відкрила Намистинка оченята і побачила величезне рожеве колесо, що викочувалося із-за лісу. І від того увесь світ був ніжно-рожевим. Росинка глянула на себе і ойкнула: «Яка ж я гарна, яка розкішна!». Платтячко її засріблилося, заграло всіма кольорами красуні-веселиці. «Чи ж бачить хто мене?» – думала вона. І стала на сам краєчок пелюстки Білої Півонії, яка здивовано розглядала свою гостю. Ще такої не бачила! Вітер погойдував розкішну квітку, а Намистинка роздивлялася довкола. Та якось не втрималася і закотилася глибоко між пелюстинок. Там було затишно, але нічого не видно. І плаття її стало звичайним, буденним. Бо сонячні промені не могли так глибоко між пелюсточки заглянути та прикрасити сукню росинки. Заплакала вона дрібними слізоньками, які були менші макового зернятка. Почув це Вітрик-пустунець. Заглянув між пелюстки: «Ого, рятувати треба – подумав, – бо ж плаче». І взявся розгойдувати Білу Півонію. Ура! Вдалося! Росинка Намистинка викотилася знову на краєчок пелюстки та якось знову не втрималася і відчула, що падає вниз. О, приземлилася! Це було щось чорне та тверде. На неї дивилося двоє величезних очей. Щоб не впасти далі, вона вхопилася за щось довге та тоненьке.
– Муррр! А ти хто?– запитало оте невідоме.
– Я росинка Намистинка, а ти хто?
– Я Мурррчик, котик дівчинки Настусі. Ти куди зібралася?
– Не знаю. Тут, на землю.
– А ти звідки?
– З неба.
– А що там у небі?
– Висота, зорі та хмари. А ще веселка. А ще внизу земля.
– Ого. А ти що літати умієш?
– Умію, коли стаю частиною хмарки.
– Як це ? – дивувався Мурчик.
– Сама не знаю.
– А хочеш, познайомлю тебе із песиком Бровчиком? Може він знає, як ти хмаркою стаєш.
– Ну добре, – погодилася Намистинка.
– Міцно тримайся за мої вуса, а то ти така кругленька, що скотишся на землю, як я буду іти. Ти така маленька і прозора, що боюсь загублю тебе. А ти мені подобаєшся.
Намистинка вчепилася за вуса і вони підійшли до невеличкого будиночка, де мешкав Бровчик.
– Привіт! – сказав Мурчик, – ти не знаєш, як оця крапелька, що у мене на носі, стає хмаринкою?
– Привіт ! – сказала Намистинка.
– Що-о-? – здивувався Бровчик, – а вона що – розмовляє?
– Ага, розмовляє – відповів Мурчик, – сам дивуюся. Каже із неба упала. А щоб знову туди піднятися, хмаркою стає.
– Гм, – почухав Бровко лапкою за вухом, – такого не знаю. Але здогадуюся, хто нам допоможе дізнатися. У нашої господиньки Насті є такий мудрий Інтернет, а у нього – друг Ґуґл. Він усе знає, про що б не запитати. Гайда до Насті!
Товаристство пішло шукати дівчинку. Котик тихо-тихо ступав, щоб росинка не скотилася та не упала у траву. Там її знову не знайдеш, бо їх у траві багато, а от розмовляє тільки та, що на носі. Бровко хвостом зачіпав ті росинки, бо стежка у траві була вузенькою, від чого він у нього став мокрий та смішний.
Настя сиділа на ґанку та малювала картину «Літо». Там світило сонце, розквітали квіти, річечка, наче синя стрічка, Мурчик на лавці дрімає, а Бровко зібрався у мандри стежиною.
– Настечко, а гарна ж картина – сказав Бровко.– У нас тут гостя чи із неба чи із землі. Он у Мурчика на носі сидить.
Як не роздивлялася Настя, як не придивлялася – нічого не бачить. Та немає там нікого.
– Та куди ж вона поділася ? – витріщав очиці кіт – Тільки ось сиділа кругленька, маленька, срібляста.
Це була росинка. Вона і говорити уміла. Тільки не знала, як це їй вдається бути то хмаркою, то крапелькою, жити то на небі, то на землі.
А тим часом з Намистинкою творилося диво. Тепло сонячних променів торкнулося її. І вона відчула, що стає легенькою, наче хмаринка. У неї наче крильця виросли і незчулася як полетіла. Піднімалася все вище і вище до сонечка. А кругом багато таких же росинок летіло до сонця, щоб стати хмаркою. Летіла Намистинка і раділа, що ввечері вона знову повернеться на землю.
Здивовані Бровко і Мурчик губилися у здогадках: куди ж поділася веселкова крапелька. Бровко сказав, що цю тайну може розгадати, дядько Ґугл, що живе у Інтернеті, коли його запитати. Він же усе знає. Добре пошукаємо відповідь у дядька Ґугла. Настя написала питання у комп’ютері.
«Чому росинка стає хмаркою?»
На моніторі появилася відповідь.
– Ого, та вона увечері повернеться! – зраділи усі. – Ми будемо чекати її під Білою Півонією.
Літній день добігав до небокраю. Сонце, наче велетенське колесо, тихо опускалося за лісом та ще промінчиками гралося між хмарок. Весь світ у такому ніжному та тендітному рожевому мареві.
Настечка, Бровчик і Мурчик сиділи під кущем Білої Півонії і чекали дива, яке ось-ось мало повернутися на землю таку всім рідну та милу.
Казка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Чимало українських письменників творили казки. Серед них Іван Франко, Леонід Глібов, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Пчілка, Юрій Федькович, Григорій Квітка-Основ’яненко, Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Іван Наумович, Василь Сухомлинський та багато-багато інших. Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу.
