Маркіян Шашкевич. "Дайте руки, юні други" – збірка віршів з ілюстраціями

 

Завантажити текст книги Маркіяна Шашкевича "Дайте руки, юні други" (txt.zip)

 

 

ЗАПОВІТ БУДИТЕЛЯ

Уявляю: посеред сільського вигону чи на сонячній галявині задуманого гаю, на березі струмка чи побіля старовинної дзвіниці забавляється дітвора. Нараз веселий гамір затихає. Малята, здалеку помітивши невисоку худорляву постать, кидаються навперейми до улюбленого вчителя. Ось він наближається, бере найменшу дівчинку на руку і, відчуваючи нетерпіння своїх юних друзів, сягає в кишеню свого досить-таки поношеного плаща. Тепер малеча зовсім заспокоюється — адже з «Читанки для малих дітей» вони чують такі знайомі рідні слова, які вони знають з уст своїх матерів, батьків, сестер під час зимових і весняних свят, і тоді, гарячої жнивної пори, і сумирної лагідної осені, коли люди усією громадою справляють толоку...

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила...

Ці щирі проникливі рядки виспівалися з серця юного Маркіяна Шашкевича понад півтора століття тому. Син підневільного українського народу, чия земля була розділена-пошматована між двоголовими хижаками — цісарською і царською імперіями, Шашкевич разом зі своїми однодумцями, побратимами — Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким засновує гурток любителів слов’янської старовини. Цей гурток, названий іронічно «Руською Трійцею», розбудив духовне та національне відродження української культури в Галичині. Стоячи на чолі гуртка, Маркіян Шашкевич виступив пристрасним поборником єднання своїх соратників з українською літературою, яка на той час була славна іменами Тараса Шевченка, Євгена Гребінки, Петра Гулака-Артемовського. Він власноруч переписує і поширює поезії Кобзаря, звеличує синівські почуття любові до Дніпра-Славутича, золоточолого Києва, до славної народної вольниці — Запорозької Січі. Завдяки сподвижницькій праці Маркіяна було підготовлено й видано (за кордоном) літературно-публіцистичний альманах «Русалка Дністровая». У цій книзі поруч із народними піснями, легендами, науковими й етнографічними розвідками знайшли своє місце перлини нової української лірики в Галичині — щирі й дохідливі поезії Маркіяна Шашкевича.
Жорстокі релігійні та цензурні переслідування, поневіряння по вбогих галицьких селах тяжким каменем лягали на серце народного Будителя. Незважаючи на страшні удари долі, Маркіян створює свою знамениту «Читанку». Так, як колись його далекі попередники — першодрукар Іван Федоров, вчений і художник Памво Беринда, як безсмертний Тарас Шевченко, Маркіян творить книжку для навчання рідного народу. Сина Володимира, який продовжить його справу, Шашкевич виховує на любові до кириличної абетки, славетного східнослов’янського письма. Творець «Читанки» для малих дітей, яка вийшла в світ уже після його смерті, Маркіян Шашкевич залишився в свідомості поколінь як автор першого сонета в українській літературі, першого оповідання про народних месників — опришків. Та й саме слово «Читанка» він перший створив і дав цьому поняттю життя на віки...
Полум’яний син рідного народу, співець побратимства між людьми, народами і культурами, великий попередник і натхненник Каменяра, Маркіян Шашкевич своїм словом і ділом заслужив на довічну шану серед нащадків. Тож на його схвильований заклик:

Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде, —

відгукуються молоді серця від Карпат до Полісся, від Дністра до Дніпра. Возз’єднана українська земля як священний дар береже заповіт Будителя.

(Роман Лубківський, упорядник)

 

 

* * * * *

 

СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО ЯЗИКА

Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде, 
Най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.

Разом, разом, хто сил має, 
Гоніть з Русі мраки тьмаві; 
Зависть най нас не спиняє,— 
Разом к світлу, други жваві!

 

* * *

 

 

 

ВЕСНІВКА

Цвітка дрібная 
Молила неньку, 
Весну раненьку: 
«Нене рідная!
Вволи ми волю — 
Дай мені долю,
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила, 
Щоби я була,
Як сонце, ясна,
Як зоря, красна, 
Щоби-м згорнула 
Весь світ до себе!» 
«Доню, голубко! 
Жаль мені тебе, 
Гарная любко;
Бо вихор свисне, 
Мороз потисне,
Буря загуде,—
Краса змарніє,
Личко зчорніє, 
Головоньку склониш, 
Листоньки зрониш,— 
Жаль серцю буде».

 

** Вірш "Веснівка" вперше опубліковано в альманасі «Русалка Дністровая» 1837 року. У 1841 році М. Максимович передрукував вірш у другій книзі альманаху «Киевлянин». Російською мовою вперше переклав Б. Турганов, польською — П. Париляк, угорською — А. Фордітаса. У зв’язку зі 175-річчям від дня народження М. Шашкевича та 150-річчям альманаху «Русалка Дністровая» поезію переклали: В. Рагойша (білоруською), Л. Міріджанян (вірменською), І. Давидков (болгарською), Я. Кабічек (чеською), Б. Дірліх (сербо-лужицькою), А. Бострем (німецькою), Тань Делін (китайською), М. Скрипник (англійською), Я. Кравець (французькою) мовами. На слова «Веснівки» композитор В. Матюк (1852—1912) створив мелодію для солоспіву.

 

 

* * *

 

 

ВІРНА

Зашуміла дубровонька, листом зашуміла,
Затужила дівчинонька, серцем затужила.
Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий, 
Бо із війни за три роки не вертає милий.
На могилі-верховині милого спращала,
Біле личко цілувала, слізьми проводжала.
«Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати — 
До твоєї соколеньком я прилечу хати.
Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися, 
Подай ручку біленькую, додому вернися».
Вдарив коник у копита, задзвонив станлями, 
Лишилася сиротонька з журними гадками.
Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву,
За лісами, за горами лишив чорнобриву...

Край діброви на горбочку сипана могила,
Там дівчина із зорями щодень виходила.
Виходила із зорями, стояла до ночі,
Свої чорні за миленьким видивила очі.
Ой ходила, ой бродила зимами, літами,
Витоптала биту стежку білими "ногами.

 

 

* * *

МІСЯЧЕНЬКО КРУГЛОКОЛИЙ ЗАКРИВСЯ ХМАРОЮ

Місяченько круглоколий закрився хмарою;
Чи так тобі зо мнов любо, як мені з тобою?

Ой лісами, берегами білі сніги спали,
Очі мої сивенькії сльозоньки залляли.

Вихор дикий, студененький лопотить гілками, 
Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками.

Ой як тяжко, побратиме, тверд камінь глодати, 
Ой ще тяжче бездольному в світі пробувати.

В гробі сумно, в гробі тихо, сумрак студененький, 
Ой як ляжу серед него, тогди я щасненький.

 

* * *

 

 

 

О НАЛИВАЙКУ

Що ся степом за димове густо закурили?
Чи то мрачка осідає, стеляться тумани? —
Не мрачка то осідає, не туман лягає,
Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає.
А в неділю на розсвіті полк козацький скорить, 
Тоді молод Наливайко до коня говорить:
«Ступай, ступай, ворон коню, бистрими ногами, 
Недалеко Біла Церков, йдуть ляхи за нами».
Гей, по степі віє вітер по густих бур’янах,
Гей, там блищать довгі списи в сивеньких туманах! 
У Гуманю дзвонять дзвони і мир б’є поклони: 
Надлетіли з чужих сторон чорнії ворони. 
Збиралися козаченьки, радитися стали,
По далекій Україні посли розсилали,
А у місті Білій Церкві лиш звізди згасали, 
Ударили з самопалів, і коні заграли.
Тоді постиг Наливайко, під ним кінь іграє
«Гей, молодці, за свободу!» — до них промовляє. 
Вздовж списами городили зелені байраки — 
Уставляються по степі молодці-козаки.
Гей, там ляхів сорок тисяч — дим в’єсь по болоні, 
Від розсвіту аж до смерку ржуть бистрії коні. 
Гей, там гримлять з самопалів, орють копитами, 
Та степ кровця сполокала, зволочен трупами. 
Гей, на степу густа трава, степом вітер віє,
Не по однім козаченьку стара неня мліє.
Гей, на степі сивий туман, кургани курились,
Не по однім козаченьку вдовиці лишились.
Тоді молод Наливайко зачав утікати,
За ним в погонь вражі ляхи — не могли здігнати. 
А на Дніпрі на порогах плине чайків триста... 
Вертайтеся, вражі ляхи, з соромом до міста!

 

 

* * *

 

 

 

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ОБСТУПЛЕНІЄ ЛЬВОВА
 
(Строєм народної пісні)

Ой у чистім полі да близько дороги,
Там стоїть наметець великий, шовковий,
А у тім наметці стоїть стіл тисовий 
Да гетьман Хмельницький сидить конець стола, 
Молодці-козаки стоять доокола.
Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи, 
По всей Україні розсилає вісти...

Військо куренноє в поход виступало,
Ляхи розроняло да Львів обступляло.
Як гетьман Хмельницький кіньми навернув — 
Та й Львів ся здвигнув;
Як гетьман Хмельницький шаблею звив —
Та й Львів ся поклонив.
На розсвіті з замку із рушниць стрілєли,
А смерком козаки замок підпалили 
Да раненько доокола весь Львів обступили. 
Ударили з самопалів — двори погоріли.
А гетьман Хмельницький посли посилав, 
Словами промовляв:
«Як будете миритися,
На окуп винесіть три миси червоних,
На окуп виведіть сто коней вороних.
Як будете битися,
Мечами рознесу мури високії,
А кіньми розорю двори біленькії...»

А у Львові рано всі дзвони заграли,
А високі ворота остіжом упали.

 

* * *

 

 

 

БОЛЕСЛАВ КРИВОУСТИЙ ПІД ГАЛИЧЕМ, 1139

Не згасайте, ясні зори,
Не вій, вітре, зниз Дністра,
Не темнійте, красні звори, 
Днесь, Галиче, честь твоя!

Бо хто русин — підлітайте 
Соколами на врага!
Жваво в танець, заспівайте 
Піснь веселу: гурра-га!

Побарися, облак тьмистий,
Ще годинку, ще постій:
Тобі прийде розповісти 
Славний руський з ляхом бій. 

Од Бескида аж до моря 
Піснь весела загула,
Від запада аж де зоря 
Чути голос: гурра-га!
 
Покрай Дністра, край бистрого, 
Ясний сокіл там жене —
Ярополка київського 
Скоропадний кінь несе.

Гей, хто русин — за ратище,
В крепкі руки — меч ясний, 
Шпарка стріла най засвище,— 
Гордий ляше, день не твій!

Не оден ти город красний 
Лютим мечем розметав,
Руки не оден нещасний 
По родині заломав!

Нині щезла пуста слава, 
Скверний розірвавсь вінець, 
Сорок восьма крвава справа 
Гидкий дала ти конець.

Бач, Болеслав гордовитий 
Поклоном низеньким впав,
Враг, напасник сановитий,
На чужім коні втікав.

Радость, радость, галичани:
Не загостить більше враг! 
Грими, Дністре, шуми, Сяне,— 
Не прискаче вовком лях!
 
 
 

* * *

 

 

 

СПОМИНАЙТЕ, БРАТЯ МИЛІ

Споминайте, братя милі, 
Славнії часи старі!..
Ніби Прута бистрі хвилі, 
Плили руські лицарі.

Блискали шеломи в сонці, 
Червонилися щити,—
Славні Русі оборонці 
Йшли на ворога в світи.

Чи на Дон той каламутний, 
Чи на Литву, на ятвяг,
Чи на Краків баламутний, 
Вічно скорий до зневаг.

Від копит шляхи стогнали, 
Від прапорів нісся шум,
Аж до неба підлітали 
Гомони лицарських дум!

Споминаймо, братя милі... 
Може, спомин спосіб дасть 
Воскресити в новій силі 
Руську славу, руську власть!

 
 

* * *

 

 

 
 

ЗГАДКА

Заспіваю, що минуло,
Передвіцький згану час,—
Як весело колись було,
Як то сумно нині в нас!

Святовида *1 лиця ясні
За Лабою *2 слов’ян чтив.
Купайловий *3 танок красний 
Царинами вітром сплів.

Гай ся на честь гарний Лади *4 
Піньом дівиць розлягав,
Мир в подяці для Коляди *5, 
Веселячись, снопи клав.

Над ярою Волтавою *6
Суд Любушин *7 мир давав;
Над Дніпром-Славутицьою
Так Ярослав ся вславляв *8.

Поза білими водами
Білий гніздо орел вив,
А руськими сторонами
Дзвін вічовий гомотів.

Новгорода сила й слава 
Світом цілим зголосла, 
Києва золота глава
Під небеса ся звела.

Слави дочка величана 
На світ цілий сіяла,
Піснь Люмира, піснь Бояна *9 
Голосніше їй гула.

Нині думка йде сумненько, 
Темним лісом гомонить,
За Дунай, за Дніпр туженько 
Згадка журна лиш летить.

Понад Дністра берег крутий 
Гамор галич розлягат,
Там сум душу хапле лютий,
В безвість гадка пропадат.

Городища де бували —
Днесь могили ся звели, 
Богів храми де стояли — 
Грехіт мохи поросли.

Поза води, поза тихі
З Славов гаразд пробував, 
Загудівши, вихор лихий 
І сліди їх позмітав.

Красна Ретра з Арконою *10 
Пилом вічним припали, 
Діти вірні з матерьою
Десь в безвістях ізчезли...

Де ворони ся злітають,
Колись славний стояв тин *11.
Тяжкі мраки днесь лягають,
Як на ногах татарин *12.

Щастя, гаразд з-під могили 
Гомоном лиш залітат;
Як слов’яни колись жили — 
Журна думка лиш згадат.

Із русина щирой груди
В нобратимий летить край.
Побратимі де суть люди,—
Поза Волгу, за Дунай.

*1    Святовид — бог слов’ян надлабських і надбалтицьких, зображаючий сонце. (Прим. М. Шашкевича).
*2    Л а б а — Albis fluvios (Прим. М. Шаигкевича).
*3    Купайло — бог плодів земних. Опис обрядів Купайлових найдені, крsм інших, в «Истории Малой России» Дм. Бантиш-Каменського, ч. III, стор. 84, прим. (Прим. М. Шаiкевича).
*4    Лада — бог милості, ладу і женитьби або весілля; досі у нас пісні весільні зовуться л а д к а н я. (Прим. М. Шашкевича).
*5    Коляда — бог миру і пирування.
*6    Волтава — ріка у чеській землі. (Прим. М. Шашкевича).
*7    За княгині Любуші споминаються первий раз у чехів. (Прим. М. Шашкевича).
*8    Ярослав Володимирович (1019) зчинив збірку прав руських, знакому під іменем «Правди Руської». (Прим. М. Шашкевича).
*9    Люмир і Боян — півці стародавньої Слов’янщини — сей на русі, той у чехів. (Прим. М. Шашкевича).
*10   Преславні городи у слов’ян над нинішнім морем Балтицьким. (Прим. М. Шашкевича).
*11   Твердогород. замок. Іірнміри: Милятин. Гусятин. Рогатин. Чорнятин. (Прим. М. Шашкевича).
*12   Повідають люди, що татари, вертаючи з полоненими, ставаючи на нічліги, пов'язаним полонянцям лягали на ноги, щоб не повтікати. (Примітка М.Шашкевича).

 
 

* * *

 

 

 

ЧОМ, КОЗАЧЕ МОЛОДЕНЬКИЙ

Чом, козаче молоденький, 
Рониш слізоньки дрібненькі,
На всхід сонця поглядаєш 
І так тяженько вздихаєш?..

Ой я, козак молоденький,
Роню слізоньки дрібненькі,
На Вкраїну поглядаю,
За Вкраїною вздихаю,
Бо там моя родинонька,
Бо там мила дівчинонька.
На Вкраїні буйнесенькій 
Мої други милесенькі,—
Як за ними не тужити,
Коли з ними мило жити?
Ах, найліпше при родині 
В своїй рідній Україні!
Там-то світить сонце ясно, 
Там-то цвітуть цвіти красно,
В степах буйні вітри віють 
І травоньки зеленіють,
Небо чисте — все погода 
І чистенька в Дніпрі вода; 
Чистіша вода в Дунаю,
Як ту, в пустім, скучнім краю.
 
 
 

* * *

 

 

 

ПОЗА ТИХИЙ ЗА ДУНАЙ

Поза тихий за Дунай,
Де мій сокіл пробував, 
Лети, гадко, в чужий край, 
Де го туга обгортає.

Неси душу там мою, 
Легкокрилий вітроньку, 
Руську пісню неси му, 
Щиру брата пісоньку.

Тужно, тужно там тобі, 
Милий брате рідненький, 
Но по студеній зимі 
Вітрець дихне тепленький.

Серед луга край води 
Зацвіла калина;
Будь веселий, щаслив ти, 
То щаслива й родина.
 

 

* * * 

 

 

 
 

ПІДЛИСЄ
 
Шуми, вітре, шуми, буйний, 
На ліси, на гори,
Мою журну неси думку 
На підлиські двори.

Там спочинеш, моя думко,
В зеленій соснині;
Журбу збудеш, потішишся 
У лихій годині.

Там ти скаже дуб старенький 
І єден, і другий,
Як там жив'єм ще маленький 
Без журби, без туги.

Там ти скаже та соснина 
Й всяка деревина,
Як там грало серце моє, 
Світала година.

У садочку соловійчик 
Щебетав пісеньки,
Розвивав ми пісеньками 
Літа молоденькі.

Там колодязь студененький,
А дуб воду тягне;
Не так щастя, як той води 
Моя душа багне.

Підлисецька горо біла!
Як тебе не бачу,
Так ми тяжко, так ми сумно, 
Що трохи не плачу.
 
Веселая сторононько!
До серця сь припала; 
Душа тебе, як милого 
Мила, забажала.

Там-то любо, там солодко, 
Весело і мило!
З миленькою у любощах 
Вік би ся прожило!
 

 

* * *

 

 

 

НАД БУГОМ

Гей, річенько бистренькая, 
Гей, стань, подивися,
Як я плачу, як горюю! — 
Зо мнов пожурися.

Твої води веселенькі,
В них рибонька грає;
Моє серце розпукаєсь,
Від журби ся крає.

Трава к тобі з любощами 
З берегів ся хилить,
Вовня її поцілує —
І наперед стрілить.

Моє серце бідненькоє 
Радощів не має,
Лиш розлуку із долею, 
Лиш сльозоньки знає.

Рано встану та й заплачу 
І вечером плачу;
Доле ж моя веселіша,
Коли ж тя обачу?

Журбо, тяжка розлучнице, 
Чом не пропадаєш?
Доле ж моя, зоре моя, 
Коли ж засвітаєш!?

Ой річенько бистренькая, 
Ой стань, подивися,
Як я плачу, як горюю! — 
Зо мнов пожурися.
 

 

* * *

 

 

БАНДУРИСТ
 
(Уривок з піснетвору «Перекинчик бісурманський»)

Пісенька

Присів на царинці — молодь обступила,
Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.
І вийняв бандурку, і обтер полою,
І став ї строїти, і повів рукою 
По струнах злегенька — струни згаморили. 
Півець розуміє — бо з ним говорили;
Вже літ сорок і два їх бесіду знає.
І вдарив сильніше, і скорше тру чає:
І стали гриміти та бескидським громом,
І стали шуміти та степовим шумом;
То знов заскипіли, як води старого 
Отця Славутиці — бо о нім думає 
Півець і мислію честь єму співає;
То знов злебеділи, як би галич много, 
Стадами злетівши, чисте поле вкрили;
То знова злегенька, стиха гомоніли.
Мов згадка літ давніх і минувшой долі. 
Щораз то тихше і тихше бриніли, 
Розлетілись за півця думкою но полі.
А потому зглохли — зовсім заніміли...

 

 

* * *

 

 

 

ПОБРАТИМОВІ

Побратимові, посилаючи ему пісні українські 

(Дума)

Отак, Николаю, вкраїнські вірлята 
І веселять душу, й серце загрівають; 
Отак, Николаю, руські соколята 
То вголос, то стиха матері співають.
Аж мило згадати, як то серце б’ється, 
Коли з України руськая пісенька 
Та мило-солодко вколо серця в’ється,
Як коло милого дівка русявенька.
Так го обнімає, так до себе тисне, 
Пригортає, і любує,
І голубить, і цілує,
І плеще, і тішить,
І медочком дишеть,
Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!

Аж тут і небавком буйний вітер повине, 
Гостинець вже інший — от вже думку несе. 
Несе й каже: «Сю ніч степами гуляв я, 
Нагулявшись доволі, по могилах лягав я 
Буцімто спочити, а то підслухати,
Як то стара бувальщина буде розмовляти 
Про давні літа,
Про давні часи,
Як слава гула Світом вокруги;
Про руських батьків,
Боярів, князів,
Про гетьманів, козаків».

І стане повідати зразу так мило,
Стиха й величаво, мов над морем цвіла 
Цвіт-доля любенько; потім голосніше
Застогне, заплаче — щораз то сумніше, 
Сумніше, страшніше гукне, засковиче,
З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе, 
Щоби поспитати 
Про спис, про шаблюку,
Щоби розвідати 
Про орду-канюку:
Як руським тілом згодувалася,
Як руськов крівлев напувалася,
Як руська шаблюка все її вітала,
Як кривим зубом серце добувала,
В пущі вигідненько на нічліг стелила,
В воду під могилу спати кладовила.

І знов згомонить ти нишком, мило-немно,
Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно,
І луну розпустить ген-ген долинами,
І гомоном шибне ген-ген дубровами;
Ні, то комусь-то десь там повідає,
Як-то колись-то красою засяє,

Як при Чорнім морі 
Себе заквітчає,
В степах на просторі 
Весело заграє,
Як в водах-Дніпрі 
Змиєсь, прибереся,
Легеньким крильцем 
На Дністр занесеся;
В тихенькім Дністрі 
Собі прилягнеся,
Крилоньками сплесне,
Стрясе, з лопотить,
Під небо, до сонця 
Ген-ген полетить,
Під небом, край сонця 
Сонечком повисне:
І буде літати,
І буде співати,
І о руській славі 
Скрізь світу казати!

 

* * *

 

 

 
 
ПІСЕНЬКИ І ГРАЧКИ ДІТОЧІЇ

Вже сонце красно — 
Хвала-бо — встало, 
Бачте, як ясно 
Світом засяло!
Нічні, сонливі 
Мраки розбило; 
Боже, ах, боже,
То твоє діло!

Весело, мило 
На світ глядіти, 
Добро приспіло: 
Радуйтесь, діти! 
Гомін лісами,
Піснь дубровами 
Щастє розносить, 
Сильно голосить, 
Весело, мило:
«Боже, ах, боже,
То твоє діло!»

Зелень розвилась 
Геть царинами, 
Радість розплилась 
Всіми світами:
Весна миленька, 
Надія — літо,
Осінь повненька,
Бо в стогах жито; 
Взимі весело,
Хоть всюда біло.
 
Боже, ах, боже,
То твоє діло!

Дуброви, гори 
З полонинами, 
Долини, звори,
Ріки з струями,
Небо високе 
І звізд без числа, 
Море глибоке — 
Чудів всюда тьма! 
Всьо так порядно, 
Всюда так ладно. 
Всюда щось жиє, 
Робить, ділає, 
Двигшись, літає, 
Ходить і плине,
Радо співає,
Весело, мило:
«Боже, ах, боже,
То твоє діло!..»

 

* * *

МАРУСЕНЬКА МИЛА

Марусенька мила 
Цвіточки садила,
Водов підливала, 
Стихонька співала: 
«Ростіть ми, цвіточки, 
Райськії діточки; 
Ростіть ми весною, 
Розвиньтесь красою; 
Літом ми зацвійте, 
Головку пристрійте 
Мені, молоденькій, 
Строїтись радненькій!»

 

* * *

 

 
 
 

ФРАГМЕНТИ

ДУМКА

Ти, конику-воронику, що ти задумався,
Чи ти, коню, голодненький, чи ти утомився?
«Ні я, пане, голодненький, ні я утомився,
Лишень мене ти сумуєш, що ти зажурився:
І поводи ось опустив, головоньку звісив, 
Волосічко в нелад пало, і шапочку погубив...»
Не дивуйся, вороненький, мені, молодому —
День біленький вже померк, темна нічка запала 
Через ліси дороженька до миленькой хати...
Через ліси дороженька, і то не одная, 
Дороженька далекая, а ніч темненькая.
«Не журися, молоденький, ще я...»

 

* * *

ВІДКИНЬ ТОЙ КАМІНЬ, ЩО ТИ СЕРЦЕ ТИСНЕ

Відкинь той камінь, що ти серце тисне!
Дозволь — в той сумний тин
Най свободоньки сонечко заблисне:
Ти не неволі син!

 

 

* * *

 

РУСЬКА МАТИ НАС РОДИЛА

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?..

 

 
* * *

 

СЕРЕД ПОЛЯ, КРАЙ МОГИЛИ

Серед поля, край могили,
Калина стояла,
На калині на буйненькій
Зозуля кувала.
Не зозуля кує сумно,
Головку склонивши...

 

* * *

 

НА ЗЕЛЕНІЙ ПОЛОНИНІ

На зеленій полонині 
Вода бистра протікає, 
Покрай води край бистрої 
Калинонька гілям має.
 

За матеріалами: Маркіян Шашкевич. "Дайте руки, юні други". Вірші.  Упорядник Роман Лубківський. Художник Костянтин Музика. Київ, видавництво «Веселка», стор. 1 - 44.

 

 

Більше козацьких віршів на "Малій Сторінці":