Марко Вовчок. Повість "Інститутка" (завантажити, читати, слухати)

На відео: Аудіоповість Марка Вовчка "Інститутка". Твір озвучили: Марія Тютюнник, Кирило Сузанський, Ніна Кіреєва, Зоя Власенко, Дмитро Шапкін, Марина Пащекун. Звукорежисер - Максим Мазур. Режисер - Роман Белєнков.

Марко Вовчок

ІНСТИТУТКА

Завантажити текст повісті Марка Вовчка "Інститутка" (txt.zip)

Т. Г. Шевченку

Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...
На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, — може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить — тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ганочках; нічка йде — охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї... та треба ж колись і перестати.
За мене, то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в неділю й не думай. «Розволочитесь, — було, каже пані гніваючись, — не пущу!.. Не той ще вік ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати».
Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, — аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по інших чуємо.
А як коли, то, було, звеселіємо не знать чого. Веселенько нам, — аж серце трепече! Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало... Не всмілимось!.. Ізглядуємось, та сміх нас так і бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив'яжуть тую до стільчика косою; інша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб пані не почула, — крутиться, вертиться, тільки рукава май-май-май... Чого, було, не виробляємо!
У старої пані не було роду, окрім мала собі унучечку, — у Києві обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... ін-сти-ту-ті... Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, — і попоплаче над ними, і попосміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! Панночка буде!
Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо-летимо... Весело зочити степ, поля красні!. Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волі дихнути!
Квіток, було, назриваєм та позаквітчуємось, як молоді, та до самого двору тими вінками величаємось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, — та так було жалко тих вінків кидати, так жалко!

Діждали панночки, приїхала... І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. Стара як обійняла її, то й з рук не випускає; цілує, й милує, та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим оком спозирає.
Посадовила її стара за стіл. І плаче, і радіє, і розпитує, і частує: «Може, тобі того з'їсти? може, того спити?» Наїдків, напитків понастановлювала; сама сіла коло неї, — не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, — чи не дійдемо, які там у неї думки, яка вдача, звичай.
— Яковось-то жилося тобі, серденько, самій? — питає стара. — Ти мені не кажеш нічого.
— Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
— Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
— От захотіли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його ніколи!
— Голубочко моя!.. Звісно вже — чужі люди: обижали тебе дуже... Чому ж ти мені зараз сього не прописала?
— Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
— Бідолашечко моя!.. Скажи ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?
— Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...
— Та нащось же учаться люди, моє золото. От і наші панночки — на що вже бідота, та й ті верещать по-францюзькій.
— Е, бабуню!.. — защебетала панночка. — До французької мови і до музики добре і я бралась, — до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше — тільки морока... Учись та й забудь! І тим, що учать — нуда, і тим, що вчаться — біда. Багацько часу пропало марно!
— Так як же оце? Погано вчать?
— Кажу ж вам, що й нудно, і погано, й марно. Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви задумались, бабусю?
— Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Що ж, як ти далі і все позабуваєш?
— Чи подоба ж се, бабуню? Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур їй!
— А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
— Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналась, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!
І заспівала, затягла, — наче теє срібло пересипається. Стара її цілувати: «Серденько моє! Втіхо моя!» А панночка до неї ласиться та просить:
— Купіть мені, бабусечко, по новій моді убрань хороших!
— Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над панночками!
Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачця, людей туманити!

III

— Ходім лишень, голубко, — говорить стара пані, — я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.
— Се ваша панночка, — промовляє до нас пані. — Цілуйте її в ручку.
Панночка, чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки поцілувати.
Стара всіх нас показує, — се Ганна, а се Варка, а се Домаха...
— Боже мій! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши: — Чи зуміє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
Стоїть і руки заложила, і дивиться на нас.
— Чому? — каже стара. — Зуміють, серце. А ні, то навчимо.
— Як тебе зовуть? — питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панії: — Ся буде мені!
— Так і добре ж; яку схочеш, серце: нехай і ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.
— Ходім уже, бабуню; годі вже! — перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась набік, і очі чогось заплющує, і з місця зривається, — от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пихкають...
— Треба ж, голубко, — каже стара, — її на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.
— Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.
Та й говорять собі, наче про коней, абощо.
— Ой, Устечко! — журяться дівчата, — яково-то буде тобі, що вона така непривітна!
— А що ж, — кажу, — дівчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш. Яково буде — побачимо.
Та й собі задумалась.

Увечері кличуть: «Іди до панночки — розбирати». Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом і вже усе зриває з себе.
— Де се бігала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
— Та хутче ж бо, хутче!
Кинулась на ліжко:
— Роззувай!.. А вмієш ти волосся звивати? — питає.
— Ні, не вмію.
— Боже мій! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Іди собі!
Дівчата вже мене дожидають:
— А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?
— Дурна я, — кажу, — дівчата, бо не вмію кіс ізвивати!..

Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббігла усі будинки, увесь двір, і в садку була. Така веселенька.
— Дома я! — каже. — Дома! Усе мені вільно!
Цілує стару панію та раз у раз питає:
— Чи скоро в гості поїдемо, бабусечко? А коли гості до нас наїдуть?
— Та нехай же я перше сама тобою натішусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!
— Та коли ж то вже я діждусь, бабуню! В мене тільки було й думки, що приїду додому — весело буде, людно, музики, танці... Бабусенько мила, люба!
— Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тоді вже зараз і гостей проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара скрині з комори викочує та оксамити, рубки тонкії вибирає, та кроїть, та приміряє на панночку. Панночка аж підскакує, аж із радощів червоніє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води візьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплітає, то стрічками перев'є, то вквітчається...
— Ах, бабусечко, — було викрикне, — коли вже я в атласову сукню вберуся?
— Як заручишся, дитино моя, — одказує стара. — Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвітнього!
А панночка й голову задерла, і виступає так, наче вже вона княгиня великородна.
Та тільки в них і мови було, що князі та пани вельможнії. Було, і к весіллю зовсім приберуться, і будинки поставляють кам'яні, і коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, — панночка й зітхне:
— Що, бабуню! Тільки говоримо... І досі ще нікого в нас не було!
— Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.

Та й справді перхнуло до нас гостей, — як на погориджу. Одні з двора, а другі у двір. Нема нам ні сну, ні спочивку: бігаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже між ними панів нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Інша добродійка у двері не втовпиться. А паничів що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, —так, як ті джмелі, гудуть. Обійшла либонь вона їх усіх, — кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посім'янина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всім до душі прийшла, чи не було їм тоді чого іншого розважитись, тільки так комахою й налазять і налазять. Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій молодий вік собі скрасити?.. Солодко з'їсти,
п'яно спити, хороше походити, — а більше що?

VII

Потроху та помалу усе панночка на свій лад перевернула, — життя і господарство.
— Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хіба нікому в вас діла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
— Та нудно без роботи, дитино! — одказує стара.
— Візьміть книжку почитайте.
— Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
— То так погуляйте, тільки, голубочко, не плетіть! Ви мені лучче око викольте тим дротиком!
— Та добре ж, добре, угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чіпчик з стрічками рябенькими та й посадовила на кріслечку серед кімнати. Приїдуть гості — вона напоготові, привітає їх.
Стара вже світом нудить, а панночка втішається:
— Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!

VIII

Нас, дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбіга, чи шиємо. І обідати йдемо, то вона хмуриться і свариться.
Далі вже що день, то вона сердитіша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха... та й сама почервоніє як жар, — засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплітаю коси — не так! Знов розплітую та заплітаю, — знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, — чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!
Одного разу дожидали в нас полкових з міста. Двір замели ще звечора; у будинку прибрали, як ік великодню. Сіла панночка зачісуватись... Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як мені довелось туманіти коло її русої коси!.. І така, і онака, і геть-пріч пішла, і знов сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, — аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!.. Я в двері, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!» Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь — дівчата коло мене скупчились, білі усі як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так то вже мене лає, така вже люта, — аж їй у роті чорно.
— Що ти накоїла, ледащо! Як ти сміла панночку гнівити? Я тебе на Сибірю зашлю! Я тебе з світу зжену!
А панночку вмовляє:
— Не плач, не плач, янголяточко моє: сліз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Мені внось, що тобі не вгодно.
— А тобі, ледащице (знов свариться на мене), — а тобі буде!..
Та й не-знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, — так пані тільки ногою мене совманула та зараз і звеліла дівчатам до хати однести.
Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впади коло мене плачучи:
— Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко?

Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
Лежу сама, — усі на панщині, — лежу та все собі думаю:
«Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»
У хаті холодок і тихо; стіни білі й німі; я сама з своєю душею. Вітерець шелесне та прихилить мені у віконце пахучий бузок. Опівдня сонячний промінь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу... наче мене жаром обсипле. Душно мені, дрімота, а сну немає. І так усе сама-самісінька із своїми думками — як у світі жити! Рада, було — боже мій, як рада! — коли зашумить садок, стемніє світ і загур. чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче... регіт і гоміц... у хату до мене зграя дітей усипле. Веселі, червоні; вітають мене; вприскають мене дощем Із себе; пнуться на вікно, аетерплячі, коли той дощ ущухне; співають, вигукують:

Зійди, зійди, сонечко,
На попове полечко,
На бабине зіллячко,
На наше подвір'ячко!

Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так і замелись із хати. А мені ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регіт, то у тому, наче хто у дзвіночки срібні видзвонює.
Увечері, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомлені і варом соняшним, і тяжкою працею; всі мовчать — хіба який зітхне важко або заспіває сумної, сумної стиха...
Часом несподівано котора дівчина вбіжить до мене з будинку.
— Устино! Голубко!
— А що там у вас діється, сестрице? — спитаю її.
— Хоч не питай, Устино, — лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! Ох, Усте, бідна наша голівонька!
— Про мене нічого?
— Де б то нічого!.. Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла Катря.
— Іди, иди, хутенько иди, Усте!
— Куди йти?
— До панночки, до панії! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалувалась на тебе старій, що ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди ж бо, йди!
— Як же йти, Катре, не здолію я по землі ступати!
— Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб іще гірш тобі не було. Ходім-бо, ходімо!
Ледве я доплелась до будинку. На порозі стріла панночка.
— Чого се ніжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає... Годинонько ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..
На той крик і пані не задлялась прилізти... Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тоді в нас карності щоденні, щоденний плач. Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) — панночка біжить до старої: «Бабуню, мене не шанують!» Чи хто заплаче: «Бабуню, діла не роблять, та ще й плачуть!» Та на всіх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, — молодий вік ізгадала!

Тільки і дишемо, було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них — ляскотить попташиному, привітна, люба — і що то? — не пізнати!.. А вже як ті паничі коло неї... Той поруч із нею шиється, а тон з кутка на неї очима світить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж між ними, мов тая перепеличка, звивається.
— Которий-то з них попадеться? — говоримо, було, дівчата... — Дознає неборак, почім ківш лиха!
Спершу стара пані тішилась велико тими гостьми, а далі, як почались між ними сварки, стала думати та гадати: — не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привіту собі; один одного зневажає, та й сваряться і гризуться. Почала вже їх стара пані собаками (за очі) взивати. Аж так над осінь доля панноччина прийшла — і шарахнули вони усі од псі врозсип, себе самих соромлячися.

XII

Спізнався з панночкою полковий лікар та й почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, — і на панича не походив!.. А як з нею спізнався? Вже давненько панночки приїжджі переносили, що якийто вже там лікар полковий хороший: і брови йому чорні, і уста рум'яні, і станом високий, — така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь...
Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старій:
— Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали, — нехай побачу, який!..
А стара, було, на те:
— Моя дитино, нацокотали тії верхоумки скосирні, а ти віри пойняла... Велико диво — полковий лікар! Се злидні, бідота! Що тобі з такими заходити?
— Та нехай я тільки його побачу, бабуню! Чи справді він такий, як славлють.
— Цур йому! Ще вв'яжеться! І так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, — бодай ви виказились!
От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала:
лікаря та й лікаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лікаря до себе в гостину запрошує. Ті живо погодились: «Привеземо, привеземо», кажуть.
— А коли ж ви нас одвідаєте? — питає панночка, сюдитуди обертаючись та в вічі їм заглядаючи, немов як лисеня. — Чи хутко?
— Коли ви такі ласкаві, то ми й позавтрьому будемо, — кажуть гості, як на ногах не підлітуючи. І поїхали, раденькі що дурненькі.

XIII

Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:
— Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тільки тим виміщає, що нас душить.
Коли наїхали полкові, а лікаря нема. «Дякує, — кажуть, —за ласку, та нема в його часу ані години: недужих у його багато, — лічить».
— І не силуйте його, — каже стара, — нехай лічить з богом!
Панночка тільки почервоніла і уста закусила.
Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпіли!..
Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає і стогне, і кричить. Стара злякалась, плаче, по лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всіх, — по його!
Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у ліжку, як мальована, — дожидає.
Приїхав він, подививсь, розпитав. А вона ж то вже — і голівку хилить, і говорить, помісь співає. Побув яку годинку та й прощається: «Завтра навідаюсь».
Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, — тільки їй на питання головою киває. А як стара спитала: «Що, як лікар? Показався як?», то вона стрепенулась: «Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний... І що він собі думає!»
Лічив-лічив той бідолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, — постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.
Стара пані тільки що головою в мур не б'ється, та нічого не врадить: «Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете — умру!.. І не гомоніть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!»
Стара й годі, тільки охає.

XIV

Спустіло панське подвір'я; не тупочуть коні, не торохтять коляси. І панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, — все сидить та думає.
Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і рум'яніє, як червона маківка. Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: «Здорова була, дівчино! А що панночка?»
Цілий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не відступає й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвійзі, та вже така її досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
Ото вже й сватає він панночку. Плаче стара і журиться тяжко:
— Я ж сподівалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
— Ох, боже ж мій! — крикнула панночка плачучи. — Та коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала!
— Та хіба ж таки кращих за його нема? — не сміючи вже одмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов стара.
— Для мене немає у світі кращого, — нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. Стара зовсім скрутилась, — не зна далі, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, — унучечка у гнів та у плач великий. Хоче втішити: «ось поберетесь», — унучечка свою долю проклинає:
— Се господь мені лихо наслав, — каже, — і як тому лихові запобігти, не знаю.
Молодий став помічати, турбується:
— Що таке? Чого смутна?
— Та я не смутная...
— Скажи мені усю правдоньку, скажи! — просить, у руку її цілує.
— Поберемось, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Вбого!
— От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
— Бач, ти об мені й не думаєш! — одмовля йому. — А любо ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: «от живуть-бідують!»
Та й заплаче.
— Серденько моє, що ж мені, бідному, в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху... Що ж я вдію? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться!
І почнуть отак обоє собі журитись.

Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусідок, допитуються :
— Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Які дари тобі дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає?
— Вважайте самі, — одказує панночка всміхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.
— Слухайте, — каже до його, — їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться ж, щоб я не гнівалась!
Він зараз їде, купує там, що казано.
— Боже мій! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!
Знов їде він, міняє. Або так. Хоче він води напитись, — вона:
— Не пийте, не пийте!
— Чому?
— Я не хочу! Не пийте!
— Та коли ж я хочу пити!
— А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
І вже так гляне чи всміхнеться, що він послухає. Коли то й розгнівається, одвертається од його, не говорить. Він уже і перепрошує, і благає — трохи не плаче.
Панночки приїжджі дивуються:
— Ото! Чи хто сподівавсь од його такого кохання! І що ти робила? Як ти бога просила?
Наша панночка тільки всміхається.
Питають, що він їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити та атласи, що від старої панії має, та хвалиться:
— Це він мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А він на тих сусідочок важким духом дише: бодай їх слід запав!
Стара тим часом розпитує про його, як він собі мається, та й напитала, що в його хутір є.
— Дитино моя! В його хутір є!
— Справді? — покрикне панночка, зірвавшись з місця. — Де? Хто казав?
— Та не дуже далеко за містом. Недавно, кажуть, од якоїсь тітки у спадку йому достався. Тітка була бездітна; він на її руках і виріс.
— Ах, боже ж мій милостивий! Чому ж се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, — нічим гаразд хвалитись. А все ж хутір! Усе ж держава!
Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, — хуторець вітають!

XVI

Об різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, — аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.
Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає:
— Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська!
Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє:
— Чого плакати, моя дитино? Годі ж бо, годі!
— Чому господь не дав йому панства-багатства! — викрикне панночка та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.
— Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усіх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:
— Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Одродили ви мене, рідна матінко!
— Годі вже, годі, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! — промовля стара, та й сама плаче, й сміється.
— Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
— Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки міркую: зостанусь я -тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, — і хазяйство переведеться, і впокою душі не матимеш. Панське око товар тучить, — недурно сказано.
— Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на світ одродили!
— То будь же в мене веселенька, — не плач...
— Не буду плакати, бабуню, не буду! Тільки що жених на поріг, панночка до його:
— Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!
Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись:
— Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались... Пам'ятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, — як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
А вона йому:
— Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!
Молодий аж іздригнувся і дивиться на неї, — ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило...
— Що ж? — питає панночка. — Чого на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба не хочеш зо мною хазяйнувати?
І бере його за руку, сама всміхається любенько. І він усміхнувся:
— Ти ж моя, — каже, — хазяєчка кохана!

XVII

Повеселішала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, і сама до всього береться. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів і крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, — купує, крає, складує... Як у казані кипіло! Було тоді нам лишко тяжке! Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці — смерть!
На весілля панів, паній понаїздило, — гуде у будинку, як у вулені. Цікаві панночки посаг розглядають, дивуються: «Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, і се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!» Інша як побачить що, — хусточку чи сукню яку, — аж очі заплющить: так її за серце і вхопить. Так вони і липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

XVIII

За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже коні стоять запряжені, — тоді я побігла. Не можу й словечка вимовити, тільки обіймаю старих і малих.
Молодий приїхав за нею на четверику. Коні вороні, баскії. Правив візника плечастий, усатий, у високій шапці. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а візника той сидить, як виконаний з заліза, — не обернеться, не гляне.
Посідали пани у той повіз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причіпку.
— З богом, Назаре! — покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тріщить. Іній запушив верби; біліли віти і сяяли проти сонця. Дівчата висипали на улицю; кланяються мені... Швидко-швиденько бігли коні, — тільки в очах усе теє промигтіло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная доріженька попередо мною...

XIX

Хутко перебігли до міста; наче межи комашню впали. Ідуть і їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалі, перекупки. А жиди довгополі, куди не глянеш, усюди вони, наче тії хрущі, шершавіють.
Пан звелів коней зупинити коло заїзного двору і повів свою молоду у кімнати. Візниці грошей дав — пообідай, а про мене й байдуже.
Сиджу я собі та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: «Гей, хорошая, вродливая!» Я аж здригнулась. Се візника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матінко! Такий чорнявий, як єсть тобі ворон. Засміявся — зубів у його незліченно, а білі ті зуби, білі, як сметана.
— А кого вам треба? — питаю його.
— Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходімо зо мною, з Назаром, пообідаймо.
Дуже я змерзла, а піти, — думаю, — як його піти? Ще пані бучу зніме!
— Спасибі вам, — одказую, — я не хочу їсти.
Візника всміхнувся: «Як собі знаєш, дівчино!» — та й пішов.

Чималу ж я годину пересиділа, коли вийшли панн. Пан тоді зирк на мене!
— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обідала ти?
— Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуці гроші в долоні лічив, дзвякаючи. — Дайте дівці пообідати!
Хазяїн гроші в кишеню та й побіг.
— Що це, що це? — жахнулась пані. — Ми її ждатимемо?
— А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна та й намерзлась добре!
— То що? Вони до цього звичені. Спізнимось; я боятимусь.
— Бігай, дівчино, та хутенько! — каже мені пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
Пані почервоніла по саме волосся.
— Час їхати!
— Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!
— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!
— Сідай! — гримнула далі на мене і сама у повіз ускочила.
Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.
— Що ж? — питає пані. — Хутко? Тоді сердега сідає коло неї...
А хазяїн бородатий:
— Дівці а б єду не прикажете?
Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали.

XXI

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де світилось. Ідемо вулицею; стали коло будинку. На рундуці купкою стоять люди із світлом, з хлібом святим. Кланяються, вітають молодих.
— Спасибі, спасибі, — дякує пан, приймаючи хліб на свої руки. — Привіз я вам панію молоду, — чи вподобаєте?
Сам сміється, радіє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
А пані як гляне на його, — аж іскри із очей скакнули, на лиці міниться. Люди до неї — щоб то її по-своєму вітати; а вона вихопила в когось із рук свічку та в двері — стриб! Люди так і шугнули од тих дверей, нічого панові и не одмовили.
Пан, неспокійний, смутний, пішов собі, похиливши голову.
Ввійшла і я. Дивлюсь, роздивляюсь. Світлички невеличкі, та гарні, чистенькі. Стільчики, столики—все те новеньке, аж лощиться. Чую — говорять пани. Прислухаюсь — пані моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
— Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, — звіку б не казав!
— Ти, мабуть, усіх мужиків так ізучив, що вони з тобою запанібрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всміхаються до мене, трохи не кинулись мене обнімати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони сміють! — викрикне наостатку.
— Серце моє! Люди добрі, прості...
— Я не хочу нічого знати, слухати, бачити! — задріботіла пані. — Ти мене з світу хочеш оце зігнати, чи що? — вигукує ридаючи.
— Годі, годі, любочко! Ще занедужаєш... о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй мені сей случай.
— Ти мене не любиш, не жалуєш... Бог із тобою!
— Гріх тобі так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую — поцілувались.
— Гляди ж, — каже пані, — як ти не будеш по-моєму робити,то я вмру!
— Буду, серденько, буду!

ХХІІ

Проходила я по всіх кімнатах — нема нікогісінько. «Се чи не од нас повтікали?» — думаю собі. Вийшла на рундук, — ніч місячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: «Здорова була, дівчинонько!» — як на струні брязнуло обік мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всміхається. І засоромилась, і злякалась; стою як у каменю, оніміла, та тільки дивлюсь йому в вічі.
— Стоїш сама тутенька, — знов озивається парубок, — мабуть, не знаєш, куди йти?
— Якби не знала, то вас би спитала, — одмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здорові!
Та швиденько в двері.
— Бувай здорова, серденько! — сказав мені услід.

XXIII

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зіллячко за образами:
— Що це таке?
— Се баба божничок уквітчала.
— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зілля, серце! Се вже зовсім по-мужицькій.
— Добре, серденько.
Тоді вона його цілує:
— Голубе мій!
От, находились, наговорились.
— Що це, — каже пан, — що нікого нема? Куди се баба поділась?
— А бач, бач, — зацокотіла пані, — які вони в тебе порозпушувані! Схотіла, то й пішла.
— Та не де дінеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панії, вмовляючи її.
—Та де вона була?
— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
— А де моя Устина? І вона ізучилась бігати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
— Де була?
— Ось у цій кімнаті.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь і слухаю.

XXIV

Увійшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена; тільки її очі чорні іще живуть і ясніють. Увійшла, тихенько ступаючи, вклонилась панії та й питає:
— А що вам треба, пане?
Пані аж з місця зірвалась, що стара така сміла.
— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.
— Коло печі була, паночку: Ганні помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жінка важким духом дише, а все не важиться він бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Пані од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурніше.
— Готова, паночку, — тихо і спокійненько одказує бабуся.
— Серце (до панії), може б ми повечеряли?
— Я не хочу вечеряти! — одказала пані, вибігла і дверима грюкнула.
— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.
— То я собі піду. На добраніч вам, паночку!
— Іди. Та треба глядіти, стара, щоб я не бігав за тобою сам! —загомонів був на неї, та зараз і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
— Добре, паночку!
Вклонилась і пішла собі.

XXV

Ходив-ходив пан по кімнаті. Чутно йому, що пані плаче за стіною. «Боже мій! — промовив до себе, — чого вона плаче?» І так він те слово тихо, такеньки смутно промовив!
Не втерпів — пішов до неї; цілує, вмовляє. Чималу годину він її благав, поки перестала.
— А вечеряти не хочу, — каже панові. — Я на твої слуги — не то що — і дивитись не можу! Так із тобою поводяться, як із своїм братом... родичі та й годі!

XXVI

Сиджу сама у дівочій; сумно, тиша така... Ото життя моє буде! Всюди красне!.. «Тепереньки, — думаю собі, — наші дівчата наживуться без моєї панії! Веселенько та любенько їм укупці... А мені — чужа сторона, і душі нема живої...»
Коли щось у віконце стук-стук!.. Так я й згоріла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась... Сиджу, ніби не чую.
Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та двері всі попричиняла, щоб пани не почули.
— А хто се тут? — питаю.
— Я, дівчино-горличко!
— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те віконце добуваєтесь!
— То ж бо й не в теє! Нащо ж і очі в лобі, коли не зочити кого треба!
— Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крізь подвійне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вікна. А він таки:
— Дівчино! Дівчино!
— Чого се ти попідвіконню вкопався, Прокопе? — загомонів хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нікого нема!

XXVII

Хтось уступив у сінці. Я відчинила, аж це бабуся.
— Здоровенька була, дівчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько!
— Спасибі, бабусю!
— То й ходімо.
— Ось я панії спитаюся.
— Чого питатись, любко? То ж вечеря!
— Чи звелить іти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
— То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки підожду.
Пани сидять укупці любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввійшла, а пані:
— Чого сунешся?
— Пустіть, — кажу, — пані, мене повечеряти.
— Іди собі — вечеряй!

XXVIII

Пішла я за бабусею через двір у хату.
— Оце привела вам дівчину, — каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хаті за столом сидить Назар чорнявий і молодичка гарненька, жінка Назарова. У печі палає, як у гуті. Одсвічують весело білі стіни і божничок, вишиваним рушниь.ом навішений, квітками сухими й зіллям уквітчаний. З полиці миси, миски й мисочки, і зелені, й червоні, і жовті, наче каміння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тій хаті було, прибране, осяюще: і кужіль м'якого льону на жердці, і чорний кожух на кілку, і плетена колиска з дитинкою.
— Просимо до гурту! — привітали мене і вклонились.
— Може б, поруч зо мною така краля засідала, га? — каже Назар.
— Хіба ж ви тутечки найкращі, дядьку? — питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, — з кутка на мене задивився, аж гаряче мені стало.
— А то ж ні? — каже Назар. — Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!
— Хіба поночі! — одмовила йому весело молодичка.
Славна була то жіночка, — звали Катрею: білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, а сама кругленька і свіжа, як яблучко. У червоному очіпку, у зеленій юпочці баєвій. Смішлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! І говорить, і діло робить, і дитину колише; то коло стола її вишивані рукава мають, то коло печі її перстені блискотять.
— Ну, ну! — каже їй Назар, — коли б оце не галушки, я б тобі одказав!..
Тут-бо саме Катря його поставила на стіл миску з галушками.
Назар моргнув на мене.
— Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!

XXIX

Катря хоч і говорить, і жартує, а, здається, все чогось сумна і неспокійна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собі думала. Тільки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
— А що, пташечко, — питає в мене бабуся, — при молодій панії давненько служиш?
— Яка вона гарна! — закинула молодичка.
— Поможеться, що гарна! — гукнув Назар, — коли дивиться так, що аж молоко кисне!
Бабуся зітхнула важенько:
— Годі тобі, годі, Назаре!
— А наш пан такий звичайний, — заговорила молодичка, — він, мабуть, ізроду нікого не скривдив.
— Дай йому, боже, і пару таку! —промовила бабуся.
— Як то тепереньки нам буде! — смутненько каже молодичка. Зітхнула і задумалась. — Як то буде! — знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.
А я мовчу.
— Буде, як господь дасть, голубко, — каже бабуся.
— Ну, що буде, те й буде, — ми все перебудемо! — гукнув Назар. — А тепер — до галушок берітесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Пані тобі в око впала?.. Чи, може, ця краля?
Та й моргнув на мене.
— Нехай мені та пані й не сниться! — одмовив парубок, сідаючи проти мене. — Де вона й вродилась така неприязна!
Тоді молодичка до мене:
— Дівчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душі...
Та й спинилась. Всі на мене дивляться пильно... І парубок очей з мене не зведе. Якби мені не той парубок, то все б нічого, а при йому соромлюся та червонію, — трохи не заплачу.
— Дівчино! Лиха наша пані молода? — вимовить Катря.
— Недобра! — кажу їй.
— Господи милосердний! — крикнула. — Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною: — Чи того ж я сподівалась, йдучи вільна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
Та плаче ж то так, — сльоза сльозу побиває.
— Не такий чорт страшний, як намальований! — каже Назар. — Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справді її дитину пані своїм оком пожерла.
— Годі, голубко! — вмовляє Катрю бабуся. — Чого нам дуже тривожитись? Хіба над нами нема господа милосердного?
Парубок ані пари з уст; тільки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.

XXX

Повечерявши, поблагословившись, біжу назад у будинок, а за мною:
— На добраніч, дівчино!
— На добраніч вам! — одказала та й ускочила в сіни. Увійшла в дівочу, — серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю... що, як він вдивився в мене очима!.. І пані моя теж мені на думку навертається: ледве у двір ступила, вже всіх засмутила... І чого той парубок чіпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Місяць стоїть проти мене уповні...
Ой місяцю-місяченьку,
Не світи нікому!..
Пісня так і підмиває мою душу... Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб він знову озвався під віконцем, чи щоб не приходив...

XXXI

Минає день, тиждень, місяць, і півроку збігло за водою. Здається, що в хуторі тихо і мирно; цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась, і бог її знає, що їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
А пани-сусіди нашу панїю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, — добре б нам усім у неї вчитись!
Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надії й думки. Він був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсім, — ніщо з його. Опитувавсь він жінку вмовляти, та не така-то вона. Далі вже і наменути на сю річ боявся, — мов не бачить нічого, не чує. Не було в його ні духу, ві сили. Сказано: добрий пан — не б'є, не лає, та нічим і не дбає. Як почне пані обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і плаче, і сам людей лає: «А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять мені друга!»
— Не буде з його нічого, — каже Назар. — Я одразу побачив, що квач, ще тоді, як він Устину обідом нагодував,.. Якби таку жінку та мені — я б її у комашню втручив, — нехай би пихкала!
Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огні печи, він жартуватиме.
А що Катря сліз вилила, то де вже тії й сльози брались. Візьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далі й заридає уголос.
І Прокіп дуже зажурився. Усе щось собі думає і зо мною вже не пожартує.
— Оце ж бо які ви смутні! — кажу йому одного разу (се було ввечері, присмерком). — Чого ви такі смутнії?
А він мене за руку, — пригорнув і поцілував. Заки я схаменулась, його вже й немає.

XXXII

Усі люди пов'яли, змарніли; тільки бабуся велична, як і була. Як не лає, як не кричить на неї пані, — бабуся не лякається, не метушиться: іде тихо, говорить спокійно, дивиться ясно своїми очима ясними. І незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, — от як дитина до матері своєї рідної горнеться.
— Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха, ласкаво. — Нехай недобрі плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бідочку!.. Хіба ж таки й перетерпіти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути сміху, не чути гласу людського. У двір душа жива не навідається, — хіба за ділом, — та так боязко оглядується, так поспішається вже, наче йому з пущі вихопитись од звіра лютого йдеться.
Спізнилась якось, вечерявши, та й біжу хутенько. «І чому хоч Прокіп не прийшов вечеряти!» — думаю. Коли він так і вродивсь перед очима моїми! Переймає мене і оббігти не пускає.
— Устино, скажи мені правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю... Він тоді мене за руку!.. Обіймає, пригортає, та все питає: «Чи люби ш?» Такий чудний!..
Посідали, поговорили, покохались, — усе лихо забулось. Весела душа моя, і світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й пані постерегла: «Що це тобі? — каже. — Чого ее так розчервонілась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!»

XXXIII

Боже мій милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. Звелить пані на вечерю йти — Прокіп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвійзі, погорюємо обойко... Бо денної пори, хоч і стрінемось, — тільки зглянемось, словечка не перемовимо, розійдемось.
— На лихо ви покохались! — каже було Катря.
— З біса розумна ти, моя люба! — кепкує з неї Назар. — Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б і лапки полизала єси!
— Кохання в мене на умі!.. Мені й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю...
— Чого се ви дівчину сушите та лякаєте? — озветься бабуся. — Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.

XXXIV

А пані куди далі, то все злісливша, усе лютіша: аби я трохи спізнилась, забарилась: «Де була?», та й стріне мене на панському порозі лиха година.
Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мені стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить — несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, — така собі веселенька, жартую, пустую!.. І коса заплетена дрібненько, і сорочка на мені біла, — нікому, було, й не хвалюся. Що мені поможуть? Тільки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокіп наче ніч темна ходить, і вже тоді ні до їдла, ні питва, ні до розмови.
Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, — не знать, що й робити, що починати. У Катрі дитинка занедужала: а тут обід панам звари, вечерю звари та город скопай, обсій, — та ще пані гримає: «Нічого не робиш, ледащо! Дурно хліб мій їси! Ось я тебе навчу робити!»
Цілу ніч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, — до роботи. Бабуся тоді пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: «стихла мала!» або «спить мала!» І такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.
— Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? — кажу їй.
— Робитиму, робитиму, поки сили. (А очі в неї так і горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, — до дитини, а дитинка вже на божій дорозі. Тільки глянула на його бідолашна мати, тільки вхопила його до серця, — воно й переставилось.
І побивалася ж Катря, і мучилась, і раділа:
— Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, — лиха не знатиме моє ріднесеньке! — А далі й заголосить: — А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у світі?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!
Назар — ніби й нічого, розважає свою Катрю, молодим її віком заспокоює, а в самого вже пом'якшав гучний голос, — потай усіх сумує.
По тій печалі зовсім захиріла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по світу ходить не здужає. А пані все-таки:
— Чому не робиш діла? Я тобі те! Я тобі друге!
— Тепер я вже не боюсь вас! — одказала Катря. — Хоч мене живцем із'їжте тепер! Дала ж їй себе знати пані!..
— Прокопе! — кажу я. — Що оце з нами буде!
— Устино-серце! Зв'язала єси мені руки!..

XXXV

Прогнала пані Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловіка-візнику.
Пан, нишком од панії, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; він положив їй на плече, — скинула з себе, наче жабу, ті гроші. Як упав же той карбованець на муріг, — і заліг там, аж зчорнів; ніхто не доторкнувся. Та вже сама пані, походжаючи по двору, вздріла і зняла.
— Се, певно, ти гроші сієш? — каже на пана. — Ой, боже мій, боже мій!
Пан на те нічого не одказав, тільки зчервонів дуже.
А Катря не схотіла на світі жити. Щось їй приключилось після тої наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далі якось і втопилась бідолашна.
Пан дуже зажурився; а пані:
— Чого тобі смутитись не знать чим? Хіба ж ти не помітив по ній, що вона й здавну навіжена була! І очі якісь страшні, і заговорить, то все не путнє...
— І справді, — вхопився пан за те слово, — не повно в неї ума було!
Навіжена та й навіжена... Нащо й краще! Порадились поміж собою такеньки та й спокійненькі собі...

XXXVI

Згодили якось москаля з міста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообідає, то ляже на лаві та все свище, та свище, та свище, та раптом як співоне! — дзвінко-тоненько, помісь півень кукурікає. Сьому байдуже було наше лихо; тільки, було, спитає: «Сьогодні бито? — та й додасть: — Іначий і не можна: на те служба!»
Назар уже не той став, уже й він якось поник, а все жартує:
— Коли б мені хоч один день хто послужив, довіку б згадував!
Пані того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловік він хороший, так мене поважає! А він, було, як стоїть перед панією, то мов стріла вистромиться, руки спустить, очі второпигь на неї: «Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спік чорне порося...» Такеньки усе чисто одбубонів і дожидає, що пані йому одкаже; сам тільки очима луп-луп!..
А пані йому раз по раз:
— Добре! Добре! Усе добре!.. Тільки ти гляди в мене, — не розледащій між моїми вовкодухами.
— Ніколи того не всмію, ваше високоблагородіе!,, Вклониться їй низько, вправо, вліво ногами човг! Та і з хати, та на лаву — і знов свище.
— Бодай вас! — кажу йому якось. — Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живії, а ви...
— Не горюй, не горюй, дівко! На те вона служба називається. Он бач, скільки в мене зубів зосталось... На службі втеряв!.. Був у нас копитан... ух!
Та тільки ухнув.
— А ти що думала? Як у світі жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!.. І! Крий, боже!
Зговоривши теє, знов свистіти! А Прокіп з серця аж люльку об землю гепнув.
— Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! — гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на нові ворота. — Не така в мене вдача! — каже Прокіп. —Я так: або вирятуйся, або пропади!
— А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар. — Мандрівочка—рідна тіточка.
— Піймають! — скрикнув москаль, схопившись. — Піймають — пропав!
Що там у кого було на серці, а всі засміялись.
— Нe кожний копитан швидкий удасться, — каже Назар, — інший побіжить, та й спіткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втікати?.. Од якої втік, таку й здибав. Із дранки та вберешся в переперанку...
Та все пани, та все дуки... — заспівав, як у дзвін ударив.

XXXVII

У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебні правила; свічки перед богами невгасимі палали. Якось дівчинка не допильнувала, та погасла свічечка, — веліла дівчинку ту висікти: «Ти, грішнице, і моєму спасінню шкодиш!»

XXXVIII

Наша пані журилась і плакала за старою дуже.
— Вже тепереньки сама я в світі зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, — каже панові, — яка мені надія? Ти мені не придбаєш, хіба рознесеш і те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мій друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва річ — не псуй мені людей.
— Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усім турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу хотів він її розважити та й каже:
— Годі тобі, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобі скажу: я вже кума пригласив.
— Кого ж ти просив? — перехопила його пані.
— Свого товариша. Такий славний чоловік, добрий.
— Боже мій! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
А сама у плач ревний.
— Серденько, не плач! — благає пан, — серденько, занедужаєш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кінець. Скажи тільки мені, кого ти хочеш, того й завітаю.
— Полковника треба прохати, — от кого!
— Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, ізбач мені, любонько, що я тебе засмутив!
— Ото-то й єсть, що ти мене зовсім не жалуєш: усе меііе журиш!
— Голубко моя! — промовив пан стиха, — пожалуй і ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподівався...
Та як заридає!
Пані до його:
— Чого се ти, чого?
За руки його хоче брати; а він затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, і цілувала вже, і обнімала, насилу стишився.
— Та скажи ж мені, чого се ти заплакав? Ну, скажи! — просить його.
— І сам не знаю, моя любо, — одказує пан, ніби всміхаючись, — так чогось... Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмійсь мені, що я, наче маленький, розплакався.
А сам зітхнув.
— Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? — говорить пані.
— Ні, любиш.
— Люблю та ще й як!.. А вкупці не можна раз у раз сидіти: треба господарювати, моє серце!
Та й поцілувала його.
Уранці поїхав пан і полковника завітав у куми.

XXXIX

Народився син у панії. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум-полковник вкотив у двір сивими кіньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.
Я рада, що мені трошки вільніше, — вибігла до Прокопа, — стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, — веселий такий, як ще був за свого женихання з панією.
— Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? — сміється.
А Прокіп йому:
— Пане, оддайте за мене дівчину!
— Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько.
— А пані? — каже Прокіп.
Пан зітхнув і задумався, а далі й каже:
— Ідіть за мною! Візьми її за руку, Прокопе!
Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.
— Любо! — сказав пан, — я оце до тебе молодих привів. Чи вподобаєш?
А тут у кімнаті панів, паній!.. І полковник поміж усіма, неначе той індик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
Наша сидить у кріслечку. Зирнула на нас і одвернулась. Усміх веселий простиг, гнівно на пана згляне й питає:
— Що се таке?
Прокіп кланяється, просить.
— Я вже позволив, — каже пан, — не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, — нехай і вони щасливі будуть!
Пані все мовчить та уста гризе. А полковник і вирветься, й загуде, як на трубі:
— До пари, бісові діти, до пари! Обоє хороші! Треба їх звінчати, кумо моя мила. Хочеш заміж, дівко? — питає мене, та що хоче моргнути, то й очі заплющить: не моргне, вже несила — випив повно.
Усі пани за ним підхопили:
— Одружіть їх, одружіть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари...
Тоді вже й пані:
—Та нехай собі!
Ми й незчулися, як за поріг переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісінько, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані.
Дуже вона гнівалась на пана:
—Як ти мене підвів! — дорікає. — Я сього не можу тобі подарувати, як ти мене підвів!
— А тобі, — свариться на мене, — тобі буде!
«Нехай уже буде що буде, — думаю, — та вже ми побралися!» Велико тішить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже — мій!

Я зосталась при панії, як і була. Ще гірш надо мною коверзує вона, ще гірш варить з мене воду та все примовляє:
— А що? Яково тобі у замужжі? Покращало?
Як не заговорить чоловік, як не пожалує, то часом так прийде, що приміг би — крізь землю пішов. А зійдуся з ним, — весело й любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік мій куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болить.
— Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Він пригорне мене та подивиться в вічі так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
— А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупці навіки.
— О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то сподіватись щогодинки в бога — догани тобі та муки!.. А боронити — несила... Важко, Усте!
— Як-небудь і зо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвійзі легш.
— А може, й справді так,рибонько!
Та й усміхнеться і пожалує мене.
Так-то вже я радію, як розговорю його, розважу!

XLI

Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осені. Тут і зчинилось...
Одного дня трусили в садку яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то з-за тії гілки, то з-за тії. Трохи вже й притомилась бабуся, — сіла одпочити.
— От уже й літечко красне минулося! — промовила, — сонечко ще світить, та вже не гріє.
Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
— Устино-голубко! Адже ото неначе дітвора з-за ліси визирає? — питає мене.
Я гляну — аж справді коло тину купка діток.
— А що, дітки? — питає бабуся, — Чого прийшли, мої соколята?
Малі мовчать та тільки оком закидають у коші з яблуками.
— Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! — каже на їх бабуся.
Дітвора так і сипнула в гад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх, а стара обділя... Загуготіло, загомоніло коло нас: звісно, діти. Коли се зненацька як гримне пані:
— А то що?
Перелякались діти. Которі в плач, а хто в ноги, — тільки залопотіло. І в мене серце заколотилось. Бабуся спокійненько одповіщає:
— Се, — каже, — я по яблучку діткам дала.
— Ти дала? Ти сміла? — заверещить пані(сама аж труситься). — Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійко!
— Я — злодійка!? — вимовила стара... Зблідла, як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.
— Більш красти не будеш! — кричить пані. — Я тебе давненько пристерігаю, — аж от коли піймалась... Панські яблука роздавати!
— Не крала я зроду-віку мого, пані, — одмовляе стара вже спокійно, тільки голос її дзвенить. — Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашої ж душі мало?
— Мовчи! — писнула пані, наскакуючи.
Хруснули віти. З-за зеленого листя визирає мій чоловік, та такий у його погляд страшний! Я тільки очима його благаю.
— Злодійка! Злодійка! — картає пані бабусю, вкогтившись їй у плече, і соває стару, і штовхає.
— Не по правді мене обмовляєте! Я не злодійка, пані! Я вік ізвікувала чесно, пані!
— Ти ще зо мною заходиш?
Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
Захиталась стара: я кинулась до неї; пані — до мене; мій чоловік — до панії.
— Спасибі, моя дитино, — промовляє до мене бабуся, — Не турбуйся, не гніви панії.
А пані вже вчепилась у мої коси.
— Годі, пані, годі! — гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. — Цього вже не буде! Годі!
А пані у гніву, у диві великому, тільки викрикує:
— Що? Як? Га?
Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:
— Ні, годі!
Тоді вона у крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.
— Що се?
Мій чоловік випустив тоді панію з рук.
— От твої щирії душі! — ледве промовила пані. — Дякую тобі!.. Та чого ж ти мовчиш? — скрикнула ще голосніш. — Мені мало рук не вломили, а ти мовчиш!
— Що се поробилось? — питає пан на всі сторони у великій тривозі.
Пані й почала: і обікрала її стара, і всі хотіли її душі, — такого вже наковчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що вже і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка.
— Розбишака!
— Не підходьте, пане, не підходьте! — озвався мій понуро.
— Е, бачу, — каже пан, — тобі тут місця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях — скільки хотя!
Пані аж верещить:
— У москалі його, у москалі!.. Тепер і прийом у городі; зараз і вези його!
— Візьміть його! — крикнув пан на людей. — Зв'яжіть йому руки!
Прокіп не пручався, сам руки простиг, ще й всміхнувся. А Назар під той гук до мене:
— Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще, — не знаю...

XLII

Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворі візок запрягають, Назар запрягає коні під пана. Довго думав мій чоловік, — далі каже:
— Устино! Сядь коло мене!
— Що ти починив, мій голубе! Що ти сподіяв! — говорю йому.
— А що я сподіяв? Будеш вільна, — от що! Будеш вільна, Устино!
— Воля, — кажу, — та без тебе! Так мені гірко стало!..
— Воля! — покрикне він, — воля!.. Та на волі і лихо і напасть — ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! Акріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.
Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокопа. Я, в чім була, схопилась до його на візок. Стара мене благословляє і його:
— Нехай вам мати божа допомагає, діти! — А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих.
Помчали нас. Як то ще пані не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!
Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тільки серце моє колотиться, серце моє трепечеться...
Під'їжджаємо до міста. Пан закурів коло нас і випередив. В'їхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого будинку стали.
Випустив Прокіп мою руку:
— Усте, не журися.
Повели його до прийому. Я на рундуці сіла, як на гробовищі.
— Не вдавайсь у тугу, — каже Назар. — Біс біду перебуде: одна мине — десять буде.
А сам почав уже сивим волосом, як сніжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що ніхто не розважить.
Коли виводять мого чоловіка... Боже мій, світе мій! Серце в мене замерло; а він веселий, як на Великдень...

XLIII

Зосталась я з чоловіком у місті. Перебігла година тая швидко, як свята іскра спахнула, та довіку не забуду!
Зараз мого чоловіка приручили дядькові, москалеві істньому, ізучатись військової науки. Дядько був станом високий, очі чорні; волосся і вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.
От ми йому кланяємось, а він нічого; тільки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокіп гроші:
— Вибачайте, дядьку, що мало: кріпак не багацько розгорює.
Дядько кашлянув, плюнув:
— Ходім!
— Ходім на місто, дружино моя, погуляймо! — каже мені Прокіп. Та й пішли. Ходимо улицями і заулками, гуляємо собі, а він питає:
— А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вільна душа?
Та й сміється, заглядаючи мені в вічі.
Хоч як було мені невпокійно, хоч як тужило моє серденько, а й я всміхнулась і ніби чогось раділа.
Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звідки? Продати нічого. Я поїхала — нічого не взяла. Та й не великі скарби були там у мене: кілька сорочок, та спідниць дві, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того мені було тоді, щоб те забирати, а послі вже пані не оддала. От я й надумала собі: «Піду я поденно робити!» Порадились із Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповістили, питаємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй сплачували.
— Добре, — каже, — будуть гроші, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й підожду вам.
Ми й перебрались до неї в хату.

XLIV

Хазяйка наша була удовиця старенька, привітна й ласкава, а що говірка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рід їх звівся, що сама вона в світі зосталась, як билина в полі. Зітхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона сліз вилила: як, було, сидимо з чоловіком укупці та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що — ось ми молоденькі, ось ми і хороші — нівроку: жити б та жити та людей собою веселити... Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хіба тоді ущухне, як надійде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!
А вона його боялась дуже, що такий він: ані до його заговорити, ані його спитати.
— Що се за чоловік у світі! — каже, було, стара. — Який же він грізний та неласкавий — нехай бог боронить! Чи він ніколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!
Рано-ранісінько схоплюся; біжу на поденщину. Повертаюся пізно. В руці в мене зароблені гроші. Весело поспішаюсь додому.
Ще на дорозі стріне мене чоловік; любо та міцно стисне за руку і спитає тихенько:
— Чи добре натомилась, Усте?

XLV

От якось сидимо ввечері: москаль на лаві з люлькою, хазяйка коло віконця, а ми з Прокопом оддалік. Сидимо мовчки всі; коли у двері хтось — стук-стук; а далі: — Здорові були! — гукнуло щось за дверима.
Се ж Назар!
Увійшов і стоїть перед нами, стелю підпираючи: люлька в зубах; і сивизна, ти б казав, у густі кучері поховалась.
— Хазяйці і всім нехай бог помагає!
— Спасибі! Милості вашої просимо! — вітає його стара.
— Звідки се ти взявся, Назаре? — питає Прокіп. — От наче з землі вийшов!
— Я звідти, — каже, — звідки добрі люди мандрівки виглядають.
Дядько поворушивсь, — поглядає на двері.
— А чого се крутишся, пане москалю? Однії віри, — не цурайся.
Дядько все дивиться на вікна, на двері.
— Овва, який же баский! Чи не вітра в полі хочеш піймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик... От же й не пробуй — не піймаєш. А лучче дай мені люльки запалити... Як же вам ведеться тут? — питає нас. — Почому в місті молодиці моторні та гарні? — моргає на мене.
— А в вас там як? — питаю в його.
— Як?! На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
— Ох, мені лишечко! Годино моя! — зажурилась хазяйка.
Дядько тільки вуса покрутнув.
— А стара? — питаю.
— Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там пані казала.
— Еге! Було за вас обох панові на горішки: «Через твій, — каже, — розпуск двох робітників утеряли! Хто ж дурнем зостався?» — се все пані; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.
Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав із-за пазухи пляшку горілки і поставив на столі.
— Вип'ємо, — каже, — по повній, бо наш вік недовгий!.. Бувайте здорові, в кого чорні брови!
А дядько:
— Що се, — каже, — за горілка? Лучче води напитись, як такої горілки!
— Коли хто схоче, то нап'ється й води, — озвавсь Назар.
— Горілочка, здається, добра, — каже хазяйка.
— Бодай тому шинкареві таке життя добре! — одгримнувсь дядько. А проте випив іще, іще й іще. Вип'є і сплюне, налає і знов вип'є.
Стара дивується та головою хитає, а далі вже не стерпіла:
— Що ж ви так її гудите?
— Не твоє діло, бабо! — гукнув дядько. — Для приятелів п'ємо всяку.
— Та на здоров'ячко ж!
— Знайте нашу московську добрість! — додав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблід на лиці й на стіл схилився. Дивиться на нас із чоловіком та й каже:
— Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупці... Та годі, не журіться!.. Пожили, порозкошували — і буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, — вік звікуєш під палкою... Отак живи!.. Без роду, без плем'я, без привіту, без совіту, — на всіх розкошах!
А стара тоді до його:
— А де ж ваш рід, дядечку? Звідки ви самі?
— З кантоністів! — одказав похмуро москаль. — 3 тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав і не знаю.
— А матуся ваша?
— Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?
— Отакеньки і я тепер безрідна! — каже хазяйка хлипаючи.
— Іще й вона між люди! — гукнув москаль. — Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нікого тобі згадати, ніхто й тебе не згадає; нікуди піти й ніде зостатись. Усі тобі чужі, і все, усе чуже: і хата, і люди, і одежа... Степовик! —мовляв (до Назара)... — Так, брате! Мене з стенів узято... Ну, і славні, мабуть, тії степи були!.. Дай, бабо, горілки! Вип'ємо до дна, бо на дні молодії дні!
А в самого сльози котяться-котяться. І сміється він разом, і горілку п'є... Далі вже як упав па лаву, так і заснув.
— Ну, по сій же мові та будьмо здорові! — каже Назар. — Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Приніс я тобі грошенят крихту: п'ять карбованців. Поживай здоров!
— Спасибі, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобі вернути.
— Гай-га! Аби живі були! Се не панські гроші — братерські: ними не зажуришся. Я собі зароблю: тепер я вільний хоч на півроку; з собаками не піймають.
Та й пішов, попрощавшись. Тільки його й бачили.

XLVI

Господи милий! Яке ж то життя тоді наше було! Хоч і з бідою, хоч і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю, — нікого не боюся; робитиму чи ні, — ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі й на тілі, що й я живу.
Коли так навесні чутка: москалі виходять у поход!
— Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут і наказ: у поход, у поход лагодитись!
Прокіп мене розважає, доводить мені, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, — будемо вільні.
— Так, так! — кажу, — так, мін голубе!
А серце моє болить, сльози ринуть.
Вже й день походу намічений. Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвір'ї пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неї, обіймаю, як матір рідну.
— Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.
— Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклі!
— Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла... тут і вмру, моя дитино.
— Та до смерті терпітимете?
— І терпітиму, пташко.
Поблагословила вона пас, як дітей рідних, обділила, чим ма.'іп. Попрощалися ми, пішли... Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша;
скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усім грає-сіяє вишнє проміняєте сонечко...

XLVII

Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві служити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.
— Не суши себе слізьми, серденько! — приказував. — Я вернусь... сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене!
Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кров'ю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла, — зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки — і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв'язані руки мої. «Це лихо дочасне, не вічне!» — думаю.
То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Він чоловік мій, і добродій мій. Поздоров його, мати божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!

Марко Вовчок. Інститутка. Повість

За матеріалами: Марко Вовчок. «Народні оповідання». Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1986 р., стор. 140 – 193.
Ілюстрацію взято з сайту: https://rozetka.com.ua/