Леся Українка
ПОМИЛКА
(думки арештованого)
…А тепер я тут, в сій камінній скрині, в сій загратованій залізом клітці і маю час думати не тільки вночі, але й удень. Одвик я вже думати вдень, і, певне, через те мої денні думки такі важкі, сірі, незграбні, немов шорсткі, як нетесане каміння… Коли б уже швидше стемніло, чи що… Ох, ні, і вечір теж погано, бо знов почнуть мені зазирати в душу ті бліді криваві образи, знов будуть мучити німими докорами і знов я буду виправдуватися перед ними, ховаючись за те нудне безсиле слово «помилка», а вони все будуть стояти передо мною, мов кредитори перед банкротом… Ну що ж, банкрот я, банкрот, нехай навіть злісний, маєте се признання, тільки дайте мені спокій!.. Ба, спокій! чого захотів! Се ж і немало. Хіба дають спокій банкротам?.. Але ж ні, я не банкрот, принаймні не злісний. Я просто пробував удачі, а всяка ж проба може не вдатись. Адже я не на лаврах спочиваю, і сього не можна поставити мені в докір. Адже от я сиджу в тюрмі так само, як і дехто з них, а що мені не розбито голову прикладом, не розпорото живіт штиком, не прострелено груди кулею, так як іншим, то се ж тільки випадок… я навіть не можу сказати «щасливий випадок», бо щиро не бачу в сьому ніякого щастя для себе. Я не шукав безпечності в той час, як навколо мене бриніли кулі, я не втікав і тоді, коли вся юрба, ще недавно така наелектризована, кинулась врозтіч. І потім нікого я не зрадив (гм, ще б недоставало!), навіть ні одної дурниці на допитах не ляпнув, а з іншими траплялося… Ну, так чого ж мають вони докоряти мені, а не я їм? А проте я певен, що ті з них, які врятувались і сидять собі тепер безпечно вдома, хоч знають, що я в тюрмі, то думають собі про те спокійно або э тим приємним смутком, що м’ягчить душу і збільшує власну повагу до самих себе. «Бідний наш товариш! як то там йому? що то він робить в сю хвилину? А славний він, щира душа…» – і такі інші банально-лагідні думки, ані одного докору собі, ніякого картання за мене, хоча вони вкупі зо мною винні з тієї помилки… Але я хтів би знати одно – ну, нехай їм байдуже про мене, нічого, нехай се, може, й справедливо – та невже вони так-таки зовсім не винуватять себе за тих… тих, про кого я думати і згадувати боюся і таки мушу думати й згадувати як день, так ніч?.. Ох, як уже мене змучило сеє!
А хіба легше було б, якби я знав, що й вони, товариші мої, учасники «помилки», теж мучаться й картаються за неї?.. Легше, здається… Ой ні, ні! Се ж би значило, що я винен не тільки з тих ран, що на тілі, але й з тих, що на душі. Бо-таки ж я був би винен, знов я, один я і більш ніхто…
Ну, що се я справді? Що за «самобичування»? До чого се «самогризіння»? «Самоїдство» – казали ми, бувало… Се просто тюремний настрій, та й годі, от і вся причина. Ніхто ж мене не винуватить. Ще сьогодні «на прогулці» Санько і Недостатний привіталися до мене так щиро, а той, робітник – як то його на ймення? – з таким почуттям промовляв «товаришу». Адже всі, кого я бачу, від кого маю звістки, всі добрі до мене, всі приязні, ну, може, й байдужі декотрі, може, й забули про мене, але ж ніхто не корить. І в «листку» ж тому, що сьогодні передали мені, і там моє ймення спогадується серед «борців, мучеників, героїв»… Ого, я вже набираюся самоповаги!.. Ні, але ж треба бути справедливим до себе і не піддаватись неврастенії. Авжеж, неврастенії. Я навіть чую типічний біль в потилиці і в шиї, та межи плечима, а в тім’я мов щось пече. Се ж і є перевтома, звичайна перевтома від думок, від монотонності теперішнього життя і від нервовості попереднього. Звідси і різні псевдогалюцинації. Треба взяти себе в руки. Постукаю до сусіди абощо… Не озивається. Спить, може, або мізантропія напала… се буває…
. . . . . . . . . . . . .
Чи я думав, чи я не думав оцих кілька хвилин? Здається, нічого не думав, слава богу. Починає смеркати…
О, вже Санько заводить своєї:
Ой не шуми буйним листом,
Зелений катране,
Тяжко-важко на серденьку,
Як вечір настане.
Гарно він співає. Який се в нього, властиве, голос? Здається, баритон чи низький тенор. Хіба тенор буває низький? А хто його знає?.. Я вже знаю, які далі слова:
Як не хочеш, моя мила,
Дружиною бути,
То дай мені таке зілля,
Щоб тебе забути.
І чого він все цюю пісню співає? Певне, ради першого куплета, бо другий зовсім до його не приходиться – адже Санько якраз недавно одружився. Жінка його часто одвідує… Любляться вони… нащо йому ся пісня?.. Ну, хіба пісня конче мусить «приходитись»? От так собі чоловік співає, що трапиться… Але чого все одної та одної щовечора? наче вмисне для мене… Ну, вже і вмисне! Звідки йому знати?.. «Шила в мішку не втаїш». Фу, які тривіальності лізуть в голову – «шило в мішку» – чортзна-що!
Ага, от якраз:
Як не хочеш, моя мила,
Дружиною бути…
. . . . . . . . . . . . . .
А! нема чого, нема чого самому перед собою грати комедію, нема чого забивати баки самому собі тривіальнми фразами та банальними, непотрібними думками. Я ж не се думаю, і не так думаю, і не до себе думаю! Я ж думаю до тебе, люба, кохана, дорога, не моя Галю! Так щиро думаю, як уже давно не говорив… давно – може, й ніколи? А думаю часто, щовечора, як тільки чую сю пісню. Я вже з першої ноти знаю, що буду знов думати до тебе. Се навіть робиться звичкою. Так на поклик муедзина правовірний починає молитву… Боже, який сентиментальний романтизм! Ну, й нехай романтизм, нехай хоч і розсентиментальний, – коли я так думаю, коли інакше не думається, значить, се щиро і натурально, і к чорту всі тії шаблони реалістичні, натуралістичні і як там вони ще звуться. Я не повість пишу, я собі просто думаю, і яке кому діло до мого «стилю»?
…Галю, друже мій близький, несуджена мила, бажана і недосяжна дружино, скажи мені, за що і нащо уся оця мука? Чи того ж ти хотіла для мене? Чи провиділа се твоя героїчна душа, твої винозорії очі? Ти свідомо пожертвувала мною, але чи такої ти жертви хотіла? Ні, такої ти не могла хотіти, ні – я знаю тебе, я вірю тобі, я вірю в тебе навіть тоді, коли, певне, ніхто інший не вірив би. Але все ж, моя ти щира, моя чиста, моя свята, я не можу не думати, що й ти винна вкупі зо мною, може, ти навіть більше винна, ніж я… може, ти й догадуєшся про се. Може, ти докоряєш собі за мою недолю і рясні сльози котяться з твоїх ясних гордих очей, але все-таки очі ті горді, бо вони не знають, в чому ти найбільше винна, вони знають недолю мою, а вини моєї не знають, вони думають, що я сам тільки «жертва невинна» і що за мною інших жертв нема. А якби вони знали! Ні, я їм не скажу того. Я ніколи не скажу тобі в живі очі того, що хочу тепер написати, я й не покажу тобі сього, бо рука моя не здійметься пробити тобі серце тим мечем, що давно вже пробив серце мені. Сеї рани, люба моя, ніщо вже не може загоїти і ніхто, навіть ти. Якби тільки могла ти покласти мені руку на серце… я б мовчав, я б нічого тобі не сказав, але мені не так було б трудно терпіти сей біль, бо його не троюдили б оті дикі приступи лютості… прости, моя єдина… лютості проти тебе. І так не раз трудно їх погамувати, і так мені болить від того, подвійно, потрійно болить, і я плачу тоді, важко ридаю без сліз… Ох, коли б мені хоч сльози! Як я заздрю жінкам, що в них завжди сльози готові!.. А ще ся вічна комедія перед самим собою, сей страх «сентиментальності», «бабства», як се безглуздо! Епічні давні герої плакали, не соромлячись, і проте були справжніми, щирими героями, а ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більш ні над чим…
Якби скоріш запалювали світло. Буду писати, бо інакше, здається, не витримаю і збожеволію, а я не хочу сього «стилю» – він уже робиться «банальним» серед арештантів від певного часу. Я хочу нарешті бути свідомим, зовсім свідомим і вияснити собі все як слід, а там – що буде, те буде. Як вийде, що треба, напр[иклад], повіситись, ну що ж, знайдемо спосіб і повісимось, а як вийде, що й сього не досить, ну, тоді подумаємо, що його далі робити. Там видно буде.
Ну, нарешті йдуть запалювати!
. . . . . . . . . . . . . . .
Я таки буду писати до тебе, якось інакше не вмію, не думається. При тому я все-таки тямлю, що ти сього не читатимеш, і се добре, бо інакше деякі речі мені було б чудно описувати тобі, коли ти й сама їх добре знаєш, а проте не описувати не можна, не буде ніякої «систематичності», чи як би се назвати. Мені ж треба все збагнути, все провірити, а для того треба все пригадати. «Реалізмові» буде шкодити сяя «форма» писання «до другої особи», але ж я інакше не можу, та й хіба не все одно? Я ж се ні для кого пишу і маю право писати, як хочу. Правда, я хотів би написати гарно, краще, ніж думав увесь сей час, бо мені здається, що ти таки якось присутня при моєму писанні, і я хотів би, щоб воно було гідне тебе хоч по формі, коли не по змісту. Гарно – не значить нещиро, скоріш навпаки…
Однак се починає бути смішно, оця «передмова до невидимого читача», особливо беручи на увагу, що ніякого читача ніколи не буде, окрім мене самого. І, наприкінці, звідки я знаю, чи воно вийде гарно чи погано, нереалістично чи навпаки, і де границя межи щирим і нещирим – адже я недарма літератор, – ми так уже зопсовані усякими «стилями», «настроями», «напря[ма]ми», що стратили справді всяке «почуття дійсності». Буду писати, як мені хочеться, і перш усього на те, щоб не зійти з ума – се така мета, що може оправдати всі способи.
Заголовка ніякого не треба, я не вмію їх видумувати і завжди видумую не до ладу.
. . . . . . . . . . . . . . .
Ти, може, й не знаєш, з якого саме дня се почалось, хоча, напевне, той день зостався і тобі в пам’яті так, як мені. Се ж було тоді, як я зрання послав тобі того листа (я писав його цілу ніч), а ввечері ти сама прийшла до мене.
Я тільки глянув на тебе, і серце моє упало. Ти була поважна, зловісно поважна, і сині прозорі очі занадто зважливо дивились просто на мене. Я волів би в ту хвилину, щоб вони були соромливо спущені в землю. Я волів би, щоб твоя рука тремтіла так, як тремтіли мої руки, коли я помагав тобі здіймати шубку, але ж твоя маленька тверда, мов з пружинами всередині, ручка простяглась без вагання і стиснула без тремтіння мою нещасну, мов зов’ялу, руку. Потім ти зняла шапочку і обтрясла сніг, від якого твоя чорна коса здавалась посивілою і надавала тобі трагічний вигляд; трошки снігу все-таки ще зосталось, він хутко розтав і блищав крапельками при світлі моєї лампи, коли ти сіла при столі. Яка ти була тоді гарна! Мов ельфа, уквітчана росою… Такою я бачу тебе найчастіше у думці своїй… Ой, Галю!..
Ти сиділа, і я почував твій погляд на собі, але я стояв, безсило спершись на стіл, не смів підвести на тебе очей і не озивався ні словом. Я ж не спромігся і на твоє «добривечір» відповісти. Але ти хутко заговорила.
– От бачите, які в нас різні вдачі: ви скоріш одважуєтесь писати, ніж говорити, а я навпаки – думала, думала, як би відписати на вашого листа (ви ж просили власне відписати), та врешті зважила прийти і все сказати просто. Не вмію я писати. Та й довго б се було.
І знов у мене серце упало від сього «довго».
– Нащо ж довго, – озвався я тихим голосом, мов тяжко хворий – коли тут досить «так» або «ні»…
– Сього мало, бо я мушу сказати і те, і друге.
Тут я вперше звів очі на тебе, і ти під моїм поглядом тихо-тихо почала червоніти. Даремно ти з досадою зсунула брови і провела рукою разів два по чолі, – непокірна краска залила обличчя до самої хмари чорних кучерів, мов одсвіт рожевої зорі впав на твоє личенько, і в мене вже прокинулась надія. Я навіть несміло усміхнувся. Але ти раптом підвела голову ще вище і зробила той рух рукою і всім станом, який добре по знаку всім твоїм товаришам («королівський жест», жартують було вони). Від того руху твоя маленька фігурка завжди немов раптом виростає і поважніє. І голос твій при тому стає одважний і гордий. Таким голосом ти й мені промовила:
– Ну що ж, я вам скажу всю правду, хоч би там що. Ви так просите, і ви того варті. Може, від сього страждання ваше буде ще більше, але, видно, так треба, інакше не можна, та й я не вмію інакше.
Невважаючи на твій «королівський жест», я бачив і по голосу твоєму чув, що тобі дуже трудно вимовити оту «всю правду». Я попробував «помогти» тобі, але я ледве чув власний голос, і тепер я ні слова не пам’ятаю, що я тоді сказав. Тільки я добре пам’ятаю, як ти скрикнула: «Ні, ні, не те, ви не розумієте, я люблю вас, вірте мені!» – і тверді міцні пальчики боляче стиснули мою руку.
І знов я не пам’ятаю, що я сказав і як то сталося, що ти вже стояла, а я сидів і тулив твою руку собі до уст, – здається, мовчки, здається, з слізьми на очах. Ти проводила лівицею по моєму волоссі незручно і трошки тремтяче, може, то було від звичайної невдалості лівої руки до всяких рухів, але мені то було любо, миліше, ніж твої «королівські жести». Я боявся обізватись. Не знаю сам чому, але я тямив, що тим твоїм признанням ще не все скінчено і що легше було б мені не діждати ніколи кінця. Але я його діждав… Рука твоя спинилась, ти сіла на другий стілець тут же при столі, сперлась на руку так, що мені не стало видно твоїх очей, і заговорила.
– Я відповіла вам на одно питання вашого листа і не беру своїх слів назад, хоч я не думала промовити їх так… якось воно вийшло чудно… правда ж?
– Ні, ні, – прошепотів я.
Ти мов не чула того і провадила далі.
– Все одно, я люблю вас, се правда. Я хотіла сховати се од вас і написати вам, що не буду вашою дружиною, бо не люблю вас, бо люблю іншого, – так ви скоріше залишили б мене, скоріше забулися б…
– Ні, ні! – озвавсь я голосніше.
– Забулися б, певне, і потішились…
– Ні! – голос мій задзвенів так, що ти спинилась і змінила тон.
– Простіть, я вірю вашій щирості, але я думаю, що… ні, я не буду переконувати вас, що ви помиляєтесь, бо я сама не знаю, може, ви й праві… може, й праві… буває, що й довіку не забувають… Я теж думаю, що не забуду вас ніколи… І мені теж не легше було б, якби я думала, що ви не любите мене.
– Галю, так в чім же діло? – простогнав я.
– В тім, що я не можу бути вашою дружиною.
– Але ж ти… але ж ми одно одного любимо! – скрикнув я.
Ти спустила руку, і я побачив твої очі. Вони були смутні-смутні і дивились на мене так пильно, аж почорніли від розширених зіниць, але мені здавалось, що ти не бачиш мене, і мені стало чогось страшно, найбільше, коли я завважив усміх на твоїх устах нерухомий мертвий усміх.
– «Не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються», – тихим, низьким, неживим якимсь голосом промовила ти.
Мене морозом пройняло. Чи знаєш, Галю, що відтоді я не можу чути пісні з сими словами – божевільний жах обіймає мене при них.
– Галю! – криком озвався я.
Ти стрепенулась.
– Справді, що се я, мов романтична героїня, загадками заговорила? Пробачте. Я вам розкажу все просто і щиро.
І ти розказала мені, ніколи не забуду, як просто і щиро засудила ти мене на нелюдську муку, як просто доказала ти, що ми не маємо права на людське щастя, як щиро впевняла ти, що ми обов’язані бути мучениками, героями. Ні одної голосної фрази. Ти тверезо, аж прозаїчно доводила, що в наші часи мусить бути «поділ праці» у всьому, що гармонія життя справді ідеал, що до неї треба людей вести, що вона й буде колись, там, у золотому віці, в який ми обоє віримо, а тепер та гармонія неможлива, так само як неможлива праця без спеціалізації при сучасних умовах техніки і соціального ладу. Ще не настав, мовляла ти, час, надто для жінки, щоб з середньою людською силою можна було і вести громадську боротьбу і вкупі з тим жити для свого подружжя, для своєї родини: стільки широких обов’язків не можна сполучити і врівноважити.
– Ну, і нехай вони будуть неврівноважені, – боронився я, – я ж і не вимагав би від своєї дружини, щоб вона «сиділа та хати гляділа».
– Однак же треба комусь і хати глядіти, щоб вона не стала пусткою і не спротивилась обом господарям.
Я пам’ятаю, що при сьому ти всміхнулась і що мені раптом зовсім одійшов той страх, який все було держав мене мов під холодним тягарем.
– «Та сам би я й по водицю ходив, свою милу за рученьку водив», – пригадав тут і я слова з народної пісні.
– Шкода мені вас на таку роль, – поважно відмовила ти, – і… певне, се вже така наша вдача жіноча консервативна, але я принаймні не люблю «хозяйственных» чоловіків, якось воно у них ще прозаїчніше виходить, ніж у нас.
І ти привела мені скілька прикладів наших спільних знайомих, де чоловіки були «господарні», а жінки «грали громадську роль». Я мусив мовчки признати, що такі подружжя не зовсім під мій смак. Але я не одразу склав зброю.
– Ну, се пусте, у нас міг би бути поділ праці домашньої і, значить, повна рівноправність. Невже й сього не допускає «жіночий консерватизм»?
Тобі легко було розбити се, завваживши, що я за п’ять літ студентства не навчився навіть як слід чай наливати, то, значить, принаймні чверть століття мине, поки я осягну повного «поділу праці» хоч би й в самому примітивному господарстві. Так уже мене виховано, і треба се приймати як факт! Значить, дилема така: або нехай жінка господарює, або нехай буде хата пусткою.
– І нехай буде хата пусткою! – не давався я. – Невже-таки хатній комфорт вищий від усього? Та ні, се ж смішно! Я й не завважив би, яка та хата, аби ви в ній були! – хоч як я захоплений був тою сперечкою, але вже не смів звертатись до тебе на «ти», як то було вирвалось у мене в пориві признань.
– Так то вам здається… – почала було ти, але мені стало так гірко, такою тяжкою образою здалось мені твоє «резоньорство», що я схопився з місця і, нахилившись мало не до самого лиця тобі, здавленим голосом крикнув:
– Що ж се за любов? Як я можу вірити в неї?
Ти поблідла, як полотно і теж встала.
– Коли не можете, то й не вірте, – сказала ти твердо, але губи твої тремтіли і рука нервовим рухом простяглась по шапочку. Я затримав твою руку.
– Простіть… пробачте… мені так тяжко…
Ти постояла хвилину, закривши лице руками, а як одкрила, воно було вже спокійне.
– Я справді не маю права бути нетерплячою, бо се ж я мимо волі роблю над вами тяжку операцію… Ви простіть мені…
Я тільки голову схилив.
А ти знов тихо і поважно доказувала мені, що дрібниці життя мають величезну руйнуючу силу.
– Волію я, щоб мене саму зруйнувала любов, ніж щоб її зруйнували дрібниці.
Мені в горлі стало ридання, але я вже не міг сердитись на тебе…
– Я знаю, – провадила ти, – з сього є один звичайний вихід: скинути все на «білих рабинь», – але хоч би в мене й стало коштів на се, я не можу сього морально. Я вже одвикла, щоб на мене робили, та, власне, й не привикала ніколи. Ви ж знали мого батька. Знаєте моє виховання.
Передо мною став суворий образ старого «опрощенця», – я згадав, як ми з товариством ховали його, якими речами товариші прощалися з тим «правдивим шестидесятником», в якому жила «душа Рахметова». Я згадав тодішнє просте, немов чернече, убрання твоє, те єдине чорне убрання, що служило тобі і для паради за життя батька і для жалоби по смерті його… Справді, єдиній дочці такого батька, рано позбавленій материнського впливу, даремно було б доводити, що її «принципи» утопічні і не годяться в наші обставини. Се ж були вже не «принципи», а звички, міцні життєві звички. Се теж треба було «приймати як факт».
– Панно Галино, – почав я, зібравшись на силі і навіть силкуючись усміхнутись, – не так уже все це трагічно, як вам здається. Ще ж може бути такий вихід: я попрошу маму з сестрами переїхати сюди – сестри будуть раді, а мама ради них згодиться, – мама моя з натури дуже господарна, і їй, певне, було б до мислі навіть, щоб невістка не втручалась до господарства. Ви б не потребували ні про що клопотатись і ні за що не відповідали б сумлінням своїм. Все одно мама і сестри звичок своїх і типу господарства не змінять, чи ми будемо вкупі, чи ні, то, здається мені, ми можемо спокійно користати з того добра, яке все-таки є в таких господарствах. Ми б їм платили так, як платимо тепер чужим людям, тільки чужі люди тисячу раз гірше утримують нас, а лад у них такий самий буржуазний, і ми помагаємо існувати тому ладу своєю платою за стіл і хату, се вже ж ніде правди діти, – я намагався говорити так само тверезо і просто, як ти, і мені здавалось, що мені починає удаватись сей тон. Коли раптом мені здалось, що ти перестала слухати мене. Я завважив, що ти дивишся не на мене, а на стіну, де висів портрет моєї матері.
– Який суворий профіль у вашої матері, – промовила ти, немов думаючи вголос, – ви зовсім не подібні до неї.
– Я подібний до покійного батька, – відповів я і замовк, залишивши свої доводи.
Не знаю, що було б, якби я вдався публіцистом; може б, гарячка полеміки, політична боротьба пером дали б мені те самозабуття, якого я прагнув. Але я публіцистом не вдався. Я не вмію «думати колективно», надто коли я беруся за перо. Я не настільки сильний, щоб бути літературним ватажком напряму, але самостійність мого пера не дає мені бути рядовим у літературі, писати в рамках чужої програми, покорятись чужим, у всякім разі не моєю думкою збудованим планам. В житті я ніколи не був настільки незалежним, щоб мене коли вже не загнічувала, то хоч не «мулила» чия-небудь натура – і не скажу, щоб та натура завжди мусила бути сильніша від моєї, ні, часто вона була виразно слабша, але в такому разі гніт її був ще тяжчий. Твій гніт, моя сильна, моя незламна Галю, ніколи не «мулив» мене власне тому, що він був сильний, виразний, я навіть думаю, не раз свідомий (адже правда?), і я свідомо покорявся твоїй силі, я сам взяв на себе ярмо теє, і воно стало мені легким, так принаймні здавалось мені, аж поки… але про се потім. Я, власне, мав сказати, що гніт натур, слабших від моєї, гнітив мене завжди гірше, ніж гніт сильніших.
Наприклад, ніхто не мучив мене так, як один мій шкільний товариш, безвольний до краю (та безвольність навіть скінчилася у нього потім справжнім божевіллям), неврастенік з істеричними вибухами. Мені й тепер трудно розважити, що власне так покорило мене сій нещасній натурі, – не то щоб я любив його над усіх інших товаришів (були моменти, коли я зовсім не любив його, а терпів, як недугу), не то щоб я свідомо наважився пожертвувати для нього своєю незалежністю, навпаки, я вважав (бо хоробливість його вдачі приймала часто несимпатичні форми дрібного егоїзму і навіть жорстокості), що він того не вартий і що я марную на нього ту силу, яку міг би вжити далеко корисніше, – я все це добре тямив і все-таки жив у правдивій кормизі, за яку вся моя родина і близькі приятелі зненавиділи того нещасного. Головним почуттям моїм до нього були жалощі, якісь тонкі, пекучі, що проймали кожен момент моїх відносин до нього, хоч я не любив признаватись у тому навіть самому собі, а перед іншими завзято зрікався того почуття і намагався впевнити всіх, що ніякого «рабства», як вони казали, тут з мого боку нема, що я просто люблю і поважаю свого товариша і що мене, яко людину при повнім здоров’ї, зовсім «нічого не коштує» часом потурати «невинним забаганкам» хворого. Тим часом то мені «коштувало» стільки, що рік-два іще такого життя – і я вже був би дотримав компанії товаришеві у божевільні… Прикро мені думати і писати таке, але правда правдою, що тільки божевільня, забравши мого товариша, вернула мені волю – я зараз же почутив се. Аж досі мені досадно на себе, як згадаю, з яким зусиллям задавив я в собі зітхання полегкості, вийшовши від того лікаря, якому здав на руки хворого… А може, ся досада – рештки «рабства»?..
Такий я в «житті» (се актори так вживають сей вираз, яко антитезу до виразу «на сцені», – неначебто сцена вже не життя – от дурість!), але в тому іншому житті, що опановує мене в той час, коли я беруся за перо, я зовсім не такий. Тоді я нікому не покоряюсь, нікого не жалую, ні до кого своїх вчинків, себто писаних слів, не приміряю, я думаю так, як думаю я, я один, і більш мені нема ні до кого діла. Ненавиджу в той час кожного, хто заважає мені бути самим собою. Щоб ти знала, Галю, то навіть твій вплив зовсім зникав у ті хвилини, коли я узброявся пером. Ну, от і через те мене моя робота не загоджувала. Адже мені треба було чогось такого, щоб я забув себе, а тут я якнайвиразніше ставав самим собою. У вимовлених словах, у вчинках, навіть в неписаних думках я згоджувався з тобою, жив по-твоєму (мені тоді здавалось, що се й по-моєму), але я сам дивувався, чому ж мені не пишеться так. Ні, мені рішуче «не писалось» так, – я або не міг зовсім нічого написати на ті «пекучі» теми, які ми з тобою так часто обговорювали і які я, здавалось, так добре тямив і навіть почував (вони ж мені не раз спати по ночах не давали), або писав про їх щось неживе, «чуже», чи занадто «суб’єктивне», що «не могло нікого переконати, окрім того, хто вже й так переконаний», мовляла ти.
Я боявся тих моментів, коли ти читала мою «публіцистику» – у тебе тоді бувало таке непривітне обличчя, брови супилися з таким суворим болем, куточки очей часом тремтіли і губи затискались, мов від урази. Я сидів наче на лаві обвинувачених (оскаржених), насилу-силу ти здобувалась часом на таку нібито «похвалу», як: «та… здається, нічого собі…» або: «гм… ну, може, воно, як виправиться, то й до чогось буде…». Але воно не «виправлялось» ніколи, бо після такої «рецензії» я мовчки брав свій твір, систематично дер його на чотири частки і розпалював ним грубку, часом ще й у тебе на очах. Тоді ти слабо протестувала, пробуючи боронити мій твір, але я злорадо усміхався, піддмухував вогонь і примовляв: «туди йому й дорога!», а в серці нишком закипала злість, змішана з образою, злість не то на себе, не то на тебе… скоріш на себе… ні, таки й на тебе! В мені тоді озивалась глуха ураза проти тебе за те, що ти намагалась не любити «моїх дітей», «дітей моєї душі» (так зову я в думці свої белетристичні твори). А що ти се тільки намагалась, се я добре знаю, хоч ніколи з тобою про се не говорив (з гордощів, бо я нікому, навіть тобі – і тобі тим більше – не накидаюся з своїми дітьми). Бо я раз бачив, як ти плакала над моїми віршами, а раз чув, як ти комусь читала вголос мою повість (ти сього не знаєш), – так можна читати тільки те, що до душі припадає, тут уже є такі нотки в голосі, що зраджують напевнісінько!
Отож, палячи свої невдалі твори, я почував неначе помсту за «своїх дітей» – сю невдалість і завчасну смерть таких дітей, що ти б хотіла назвати своїми, якби вони вдались. Але зараз же мене брав жаль, чому ж у нас нема наших дітей, чому наш «духовний шлюб» такий неплідний? Я заздрив, і тепер заздрю, тим письмовцям і поетам, що мали своїх «егерій». Чого б не дав я, аби міг сказати про тебе те, що, наприклад, Мілль казав про свою жінку! Ще миліше було б мені, якби ми з тобою могли так злитись в одну літературну душу, як брати Гонкури. Але ж я в літературі своїй, в найінтимнішому житті душі своєї був завжди самотній, не мав ні родини, ні дружини. Ти не хотіла увійти дружиною в таємну домівку мого поетичного почуття, я не міг збрататися з тим, що ти називала в собі «почуттям колективності», своєю «громадською душею». Я не міг збагнути сеї громадської душі, себто я тямив теоретично, що се таке і з яких елементів воно утворюється, але артистично відчути його я не вмів. Мені здається, що якби ти мала літературний талан, ти б утворила на сій основі щось палкіше, ніж Ада Негрі, щось сильніше, ніж Герцен, щось таке, «світ руйнуюче, світ будуюче», якого ти хотіла від моєї нещасної публіцистики.
Але ж ти до безнадійності не літераторка! Я любив твої листи, але се більше за те, що вони були написані твоїм енергічним, твердим, буйним почерком – він так одбиває твою вдачу! – та ще за те, за що я люблю все твоє. Проте я сам занадто літератор для того, щоб таки тямити, що ти зовсім не вмієш писати, навіть листів. Не вмієш не так, як не вміють малоосвічені люди, що не тямлять літературно зложити фрази, ні, ти по-літературному, по-інтелігентськи, безнадійно не вмієш. Фраза твоя книжна, важка, педантична, в ній замерзає кожне почуття. Я не забуду, як ти раз написала мені: «оскільки моє почуття до тебе безпосереднє, остільки воно несвідоме, але ні перше, ні остатнє не повинно мати домінуючого впливу на ваші відносини» і т. д. Далебі, се подібно до карикатури, але ж я бачив се чорним по білому!..
Чому, Галочко моя, не дано твоїм писаним словам того вогню, що твоїм очам, тих тонких і ніжних відтінків, що твоєму голосу, тих чарів, що твоєму сміху, тії грації, що твоїм рухам (трошки сталева та грація, як у тонкої іспанської шпаги!) ? Чому твоя геніальність не знайшла собі виразу ні в одній людській умітності, щоб передати душу твою нащадкам? Адже душа твоя безліч разів краща, дужча, багатша від моєї – чому ж моя буде жити (я тямлю, що буде, – до чого тут фальшива скромність!), а твоя має загинути або розточитись на частки, пожити який час неповним, фрагментарним життям в пам’яті тих, хто знав тебе, а потім потроху втратити імення і ввійти незамітним матеріалом в душі тих, що вже не знатимуть тебе і ледве згадуватимуть тих, хто знав і пам’ятав тебе. Я знаю, твоя одважна «колективна душа» не лякається такої далі, ти скажеш: так і треба, бо і моя ж натура складається в часток тих людей, що жили передо мною. Се справедливо! Але моя душа сього не приймає, довіку не помириться з таким!
Галю, моя висока, моя недосяжна! Який би я був щасливий, якби міг віддати тобі свій вогонь, свою «іскру божу». Нехай би краще я розточився на безіменні атоми і розійшовся межи «людським порохом» невідомих і – байдужих мені потомних поколіннів, се скоріше було б справедливо. А ти б світила їм ясною зорею, цілим, неущербленим світлом, щоб усякий, хто зблудить з дороги, міг бачити тебе і знайти праву путь. Але так не буде… не буде! Ох, коли вже неможливо перелити в тебе мій вогонь, то нехай би ж він освітив мені самому всю тебе, всю твою душу до дна, і випалив би в серці моєму твій образ нехибними рисами, щоб я міг змалювати тебе як живу і щоб душа твоя говорила до людей крізь мої слова довго-довго (я певен, що тоді мої твори безсмертними стали б, але я не для себе хотів би сього). Та не має такої сили мій вогонь! І от чому він не потішив мене в моїй тузі великій, в моїй самоті, в голоді серця мого. Якби я міг в літературі, так, як і в житті, покоритись тобі, жити твоєю душею, я, може б, став щасливий, але я таки жив собою, писав – ой лихо моє! – тільки про себе. Часто я не одразу теє помічав: мені здавалось, що я малюю тебе, твою вроду, твою душу. Але серце моє хутко догадувалось, що се ж я про нього, про його кохання пишу, що ти не така з-під пера мого виходиш, якою створила тебе природа і життя, а такою, якою живеш ти в серці моєму. Я хтів розказати, яка ти люба, а писав тільки, як я люблю тебе, я хтів показати, яка ти сильна, а писав, як я гину з любові до тебе… І це ще гірше ятрило мою рану і не давало ні забуття, ні спокою.
На який час я зовсім покинув писати. Навіть знайшов інший спосіб заробітку, щоб не бути змушеним писати. Тільки се довго не протривало. Занадто вже я звик до сеї отрути, занадто розвилась в мені mania litteraria. Мені стало нудно жити, здалось, що я «погас», знікчемнів, виснажився, і вже замість літературної манії от-от готова була розвинутись друга манія – манія самовбивства. Але я не хотів сього, я не хотів, щоб ти подумала, ніби я вбив себе «від безнадійної любові». Я знав, що ти не поважаєш такої смерті, і знав, що не зможу впевнити тебе в іншій причині його самовбивства. Я не хотів, щоб пам’ять про мене була скаламучена для тебе почуттям якоїсь вини за собою і якоїсь настирливої зневаги до мого характеру.
І я знов став писати, Я змінив свою «манеру», і се дивувало моїх знайомих та критиків, що шукали усяких «громадських» причин до моєї «нової фази творчості». Але, властиво, ніякої нової фази не було. Я брав навмисне «об’єктивні» теми, ніби з історії або з чужого мені соціального осередку, але ж се був тільки «маскарад душі», – люди не пізнавали її, мою «суб’єктивну, індивідуальну» душу, часом навіть приймали її за «колективне сумління», але якби хто знав її до дна, то сказав би: «Я пізнав тебе, маско!» Я уділяв своїм героям по часточках своє серце, а з різних об’явів їх любові до героїнь (здавалось, таких діаметрально різних об’явів) можна було скласти одну велику і цілу мою любов до тебе. Те «колективне сумління» – то було моє власне сумління, потолочене, побите на скалки, переломлене сто раз в призмі сліз мого серця і розприснуте на тисячі фантастичних, уявлених душ, рідних-ріднісіньких сестер неврівноваженої, самій собі суперечної душі моєї. В них я бачив себе, як в уламку свічада, і догадувавсь і згадував про те, чого не бачив. Коли я малював їх незакоханими ні в кого – се значило: таким був я, поки не зустрівся з тобою. Коли я надавав щасливе кохання, се значило: так було б, якби ти була моєю! Коли я робив їх героями зречення, се значило: вони такі, як ти хочеш, щоб був я сам. Коли вони гинули в боротьбі за ідею, се зн[ачило]: т[ак] хотів би я загинути, т[ак], певне, загинеш і ти. І скрізь, і всюди ти і я, ти і я, а таки головно я, я, я… Нарешті, не стало змоги так жити.
Тобі моя «друга манера» більше подобалась, себто ти дозволила собі толерувати сю манеру, хоча все-таки жалувала, чому я не вмію виразити того всього в публіцистичній формі («так багато порядних думок губиться в масі фікцій і через те не переконує!»). Хтів би я знати, чи ти справді не бачила, що се тільки «маскарад», чи тільки заплющувала на се очі? Коли заплющувала, то се негідно тебе і нашої щирості. Але я ніколи не буду сього знати, се лишиться на твоєму сумлінні, бо я не вмію про таке питати, а ти, коли тоді не сказала, то значить і ніколи не можеш сказати, се дедалі ще трудніше буде.
Але мені здається, ти щось підозрівала. Дедалі все частіше ти заводила розмову про те, що я занадто багато пишу, що се збавляє мені здоров’я, виснажує мозок, що я не повинен всю силу віддавати на белетристику, бо сила іншої роботи стоїть облогом і нікому її робити.
– Так давай мені іншу роботу! – вирвалось раз у мене. – Я нічого б так не бажав, як іншої роботи.
Ти пильно подивилась на мене, але не здивовано, так наче ти сподівалась того, що я сказав. Однак почала перечити:
– Яку ж се я роботу маю «дати» тобі, як ти кажеш? При чім тут я? Ти член партії і маєш виразні обов’язки, аби тільки твоя охота. От тільки чомусь товариші скаржаться, що тобі частенько бракує тії охоти.
Я спалахнув.
– Цікавий знати, чи надовго б у їх стало охоти чистити такі авгієві стойла, які вони щодня роблять в редакції при помочі того, що вони звуть «рукописами». Другий раз скажи їм на те, що я дивуюся, як їм не відпаде охота приносити мені купи макулатури для виправки «стилю» (так неначеб там єсть якийсь «стиль», що тільки виправки потребує!)… А правопис! А почерки! Варто подивитись, ось поглянь! – я схопив перший-ліпший чужий рукопис зо стола, весь почерканий моїми поправками, – як їм не сором перед складачами, коли вже не передо мною! Хоч би раз само перечитало власний «твір» раніш, ніж пхатися з тим до друку! – я шпурнув зневажливо рукопис назад на стіл.
В тебе в очах блиснув недобрий вогник і в голосі озвалась «криця», коли ти промовила:
– Що робити? їм можна пробачити, вони не фахівці, вони се мусять писати, уриваючись від іншої роботи, тим і виходить хватано, абияк. Так що ж, коли «достойніші» нехтують писанням на такі прозаїчні теми – воліють критикувати, се, до речі, й легше.
Певне, в погляді моїм відбилась моя мука, бо ти, зустрівшись очима зо мною, раптом урвала і, злегка почервонівши, почала щось черкати олівцем по моєму бюварі. Якийсь час ми мовчали.
– Галю, – стиха заговорив я, – ти сама тямиш, як влучно ти попала мені в саму рану, то я вже не буду більш нічого про се говорити… Одно тільки я прошу тебе, я маю право просити тебе завдавати мені хоч такий самий біль, але іншим способом… сього способу… натяків… косих поглядів… я не можу знести… Може, я й таке заслужив… але се негідно тебе, негідно того, що є святого в наших відносинах.
Мені стало так важко, що я встав і хотів вийти на балкон, щоб не показувати тобі свого обличчя в той момент. Але ти перейняла мене, вхопила за обидві руки і – куди поділась «криця» з голосу твого?
– Прости, друже мій! Прости, дорогий! Так, справді, се негідно, мені сором за себе. Але ж ти знаєш, як я мучуся тим, що твоє уперте перо не хоче служити нашій справі так, як би повинно, – з досади на нього я поранила тебе. Пробач!
Наче в синій безодні потонула душа моя в твоїх очах… і я вже міг усміхнутися щиро.
– Що робити, Галю, – боронився я вже без гіркості, – видно, я той літератор, що «не сам пером владає, а перо ним владає», мовляв Михайловський, се вже річ безнадійна… Ну, годі про се. Ти краще порадь мені, я серйозно хочу порадитись, давно вже збираюсь.
Ти сіла й налагодилась слухати з тим поважним і ніжним виразом, який здебільшого з’являвся у тебе, як тільки я заводив мову про «пораду» яку-небудь. Я ні разу не пам’ятаю, щоб ти була в такім випадку неуважною, щоб ти не доложила всеї снаги, аби хоч приблизну відповідь мені дати на мої турботні шукання поради. І хоч я знав, що корінної, найпотрібнішої ради ти мені не даси, але я вже не почував себе самотнім, мені було легше.
Я став говорити, що белетристика мене самого не загоджує до кінця, бо я тямлю, що справа наша вимагає іншої служби від мене. Але й «чорна робота» редакційна теж не загоджує. Се, властиво, марнування моєї сили. Се могла б робити всяка освічена фахово людина, який-небудь «учитель словесності» робив би се навіть краще, ніж белетрист, а на мене навіть скаржаться часом, що я псую «точність вислову» своїми «стилістичними покрасами». Я думаю, що, наприклад, Овсієнко міг би краще від мене з сим справлятись. Я знаю, що він убогий, і хворий, і тяжко заробляє на хліб, але думаю, що йому не буде кривди, якщо партія дасть йому більшу плату за той час роботи при редакції, який він покладає за меншу плату, бігаючи по «репетиціях». Коли партія не має на се грошей, я можу покрити сей видаток, а собі за те попрошу іншої роботи. Тільки я волів би, щоб се ти була ініціаторкою сеї «переміни ролей», – одно, що ти маєш більший вплив на комітет, а друге, мені самому ніяково розпочинати про се розмову. Скажуть: наймитів наймає і т. ін. Ти розумієш?
Ти мовчки потакнула головою. Далі спитала:
– А що ж ти хочеш робити замість редагування?
Тут я дав волю своєму почуттю, я говорив, що хочу жити роботою партійною, бо мені сором «тільки писати» в той час, як люди «живуть і гинуть», мені прикро, що моя робота занадто безпечна, рівняючи до роботи пропагандистів, перевожчиків та іншої рискованої роботи, на яку йде переважно зелена молодь, тим самим служачи немов щитом нам, «старшим». По-моєму, сором так жити за плечима у молоді. Кому-кому, а мені то се навіть непростимо: адже я, очевидно, на «ідеолога» не вдався, бо я не публіцист (тут уже нічого не поробиш, факт фактом !), впливу в партії яко оратор або організатор теж не здобув і, можна думати, не здобуду, тим часом маю одвагу в характері (ти знов потакнула головою) – умію спокійно розважати в тривожні моменти, держати свої нерви в руках, маю якийсь дар спостереження, трохи психолог ex officio, вмію вираховувати всякі можливості і комбінації, до того цілком здоровий, незалежний і від мене ніхто не залежить, принаймні матеріально. Все це такі «таланти», яких, згодься, гріх заривати в землю. Правда?
Я почував, як мені горіло обличчя, а в голосі бринів якийсь веселий розпач. Ти повторила, як луна: «Правда», – але якимсь упалим, немов далеким голосом, смутним-смутним, сама зігнулась, немов поменшала, а очі поширились і дивились в якусь точку в просторі так пильно, аж трохи зачервоніли повіки і погляд став вогкий. Потім раптом випросталась, глянула мені просто в очі і промовила вдруге вже іншим, певнішим, але не «сталевим», а щирим, дружнім голосом: «Правда! Ти вартий кращої роботи, ніж коректорська. І… прости мені не тільки форму, але і зміст мого недавнього докору».
Щось мене «замулило» при сих словах, хоч я очей не міг од тебе одвести, така була ти люба, як їх промовляла. Мені щось почувалось, наче я не по правді здобув собі такі слова. Однак же я по правді говорив з тобою, то ж таки правда була все те, що я тобі сказав – бо я таки й се думав щиро – правда, але не вся! Думав щиро, але не тільки се! І я не певен був, чи здобув би я твої слова, якби доказав усе, до кінця… І тепер я не певен того… Я заглушив те «муління» просьбами «замовити за мене слово» в комітеті.
Ти знов подумала який час мовчки. Нарешті сказала виразно, роздільно, немов «гіпнотизуючи» мене:
– Добре. Уживу всього свого впливу на се. Але під умовою: коли тобі трапиться яка рискована робота – я буду з тобою, завжди і скрізь. Я теж маю на се право і «таланти». Правда?
Я хотів сказати «правда», але мені щось здавило горло і я знов, як колись, притулив твою руку собі до чола і низько-низько похилився. Ти більш нічого не питала, а рука твоя все холола, немов при сконанні.
За матеріалами: Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Київ, видавництво "Наукова думка", 1976 р., том 7, стор. 309 – 328.
--------------------
Примітки:
Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори. Т. X, стор. 242 – 264.
В незавершеному недатованому автографі (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 836) майже всі виправлення зроблені в процесі авторедагування чистового рукопису і внесені спочатку олівцем, а згодом наведені чорнилом. Наведемо окремі з них:
1 варіант 2 варіант
1. «Коли б уже швидше вечоріло…» «Коли б уже швидше стемніло…»
2. «Я щиро пробував удачі…» «Я просто пробував удачі…»
3. «Я собі думаю…» «Я собі просто думаю…»
4. «Заголовка ніякого не треба, я не вмію їх видумувати, а просто так, ну, як листи пишуть». «Заголовка ніякого не треба, я не вмію їх видумувати і завжди видумую не до ладу».
5. «Потім тою самою рукою ти обтрясла сніг…» «Потім ти зняла шапочку і обтрясла сніг».
6. «…невже-таки хатній комфорт вищий від любові?» «…невже-таки хатній комфорт вищий від всього?»
У реченні «Я [може] не настільки сильний, щоб [створити партію] бути літературним [лідером] ватажком напряму, але самостійність мого пера не дає мені бути рядовим в літературі, писати в рамках чужої програми, покорятись чужим, у всякім разі не моєю думкою [виробленим] збудованим, планам» – слова, взяті в квадратові дужки, закреслені авторкою.
Датується орієнтовно 1905 p., виходячи із змісту оповідання та листа Лесі Українки до О. Кобилянської від 3.03.1906 p.: «І чи хтось знає, що хтось має 5 непочатих поем і 3 нескінчені повісті і ніяк ладу їм не дійде».
Подається за автографом.
Егерія – німфа, від якої, за легендою, римський цар Нума Помпілій одержав релігійні і громадянські закони. Тут у значенні – порадниця, натхненниця, керівниця.
Мілль Джон-Стюарт (1806 – 1873) – англійський буржуазний політичний діяч, економіст і філософ, у своїх працях відстоював емансипацію жінки.
Гонкур Едмон (1822 – 1896) і Гонкур Жюль (1830 – 1870) – французькі письменники.
Негрі Ада (1870 – 1945) – італійська поетеса, рання творчість якої пройнята соціальними, демократичними мотивами.
Михайловський Микола Костянтинович (1842 – 1904) – російський публіцист, соціолог, один з теоретиків народництва, літературний критик.
За матеріалами: Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Київ, видавництво "Наукова думка", 1976 р., том 7, стор. 309 – 328.
Більше творів Лесі Українки на "Малій Сторінці":
Письменницю Лесю Українку (Ларису Петрівну Косач) знає весь світ. Багато творів написала вона для дорослих. Але не забула й за дітей, бо дуже їх любила. Зросла Леся у великій, дружній і працьовитій сім'ї. Мала двох братів і три сестри. Та не лише для рідних писала Леся Українка казки, вірші й поеми. Вона дбала, щоб усі діти мали, що читати...