Леся Воронина, "Пригоди голубого папуги" (скорочено)


Леся Воронина. Пригоди голубого папуги. Оповідання скорочено. Малюнки Катерини Штанко"Якось на день народження мені подарували книжку. На обкладинці був намальований хлопчик, який сидів на спині у великого гусака, і написано: «Чудова подорож Нільса з дикими гусьми». Я все не могла дочекатися, коли розійдуться гості й мама прочитає мені дивовижну історію. Але того вечора вона лише почала читати книжку про Нільса, якого зачаклував розгніваний гном. А потім дорослі не мали часу. І тоді я вперше почала складати букви у слова. Не могла більше ні про що думати, крім того, чи пощастить Нільсові знову стати великим, чи повернеться він врешті додому з далеких країв?" (Леся Воронина)

 

* * *


Леся Воронина,

ПРИГОДИ ГОЛУБОГО ПАПУГИ

(скорочено)

Папугу звали Антось, жив він на останньому поверсі найвищого в місті будинку у дивному помешканні старенької пані Магди. Антося їй подарував онук-моряк. Він завжди привозив зі своїх мандрів щось цікаве: були в  квартирі величезні рожеві мушлі з Червоного моря, був японський пузатий божок, який хитав головою, коли до нього торкнутися, був справжній бумера́нг *1 із Австралії. І всі ті речі пані Магда дуже любила і навіть час від часу розмовляла з ними. 
Таке трапляється зі старими самотніми людьми, коли їм буває сумно.
Коли ж у квартирі з’явився голубий папуга, пані Магда вирішила будь-що навчити Антося людської мови. І одного ранку папуга таки озвався. Бабуся саме підмітала кімнату, коли несподівано почула:
— І нащо воно тобі здалося?
— Що? — розгублено спитала пані Магда, не вірячи своїм вухам.
— Та ото прибирати з ранку до ночі. Краще б дала мені зернят.
— Господи! Я ж казала! А мені ніхто не вірив. Та це не папуга, а просто фено́мен*2 ! — Бабуся любила різні розумні слова.
Тепер у затишному помешканні балачки не вщухали з ранку до ночі. Антось виявився дотепним оповідачем, та й бабуся бачила на своєму віку багато цікавого. Отак вони й жили б собі весело та безжурно, якби не трапилась одна, здавалося б, незначна подія. Якось до їхніх дверей приблукав безпритульний рудий котяра.
Того дня надворі шуміла злива  — і  вітер, здавалося, от-от відірве від землі їхній будинок і закрутить-понесе світ за очі. Кіт так жалібно занявчав під їхніми дверима, був такий мокрий і так тремтів од холоду, що пані Магда лишила його у себе жити. Назвала вона кота Чаком, бо дуже любила дивитись бойовики з Чаком Норрісом. Бабуся бавилася з котярою, як з новою іграшкою, а той терся їй об ноги і нявчав, мов мале кошеня. Та Антось раз у раз ловив на собі хижий погляд жовтих котячих очей. І від того погляду йому ставало моторошно.
Однієї ночі Антосеві приснився страшний сон. Чак з пані Магдою сидять на кухні за столом, п’ють чай із блюдечок, і кіт говорить людським голосом, тільки піднявкує трохи:
— Мняса не хочу, хочу мнякеньку пташечку. Я ще ніколи не куштував голубих папуг. Їв голубів і горобців, та папуга, мабуть, смачніший. Яка з нього користь? Мишей ловити не вміє, а розмовляю я краще за нього.
Після цього Антосеве життя стало зовсім нестерпне. 
Він і хотів би забути жахливий сон, та жовті котячі очі невідступно стежили за ним. І папуга замислив втечу: «Повернуся до Африки. Все-таки батьківщина. А вона хай лишається сама. Хай говорить із цим рудим котярою. Хай йому розповідає свої багатосерійні кольорові сни».
Той день пані Магда запам’ятала надовго. Був понеділок, тринадцяте число. Вона тяжко зітхнула — від її онука-моряка вже три місяці не було жодних звісток. Нашвидкуруч поснідала, відрізала котові чайної ковбаси, папузі сипонула зернят, взяла сітку й пішла до крамниці. Бабуся була така засмучена, що, виходячи, забула причинити двері до кімнати, де стояла Антосева клітка. Вони немовби запрошували Чака: 
«Ну, скоріше! Хапай цього пихатого папугу! Теж мені феномен! Подумаєш, розмовляти він уміє!» А папуга в цей час так поринув у свої мрії про Африку, що нічого навколо не помічав. І коли зовсім поруч побачив котячу морду, то мало не зомлів із переляку.
«Ні, я так просто з’їсти себе не дам!» — подумав папуга й щосили зарепетував:
— Рятуйте!!! — у нього самого заклало вуха, а котисько від несподіванки підстрибнув аж до стелі й  прожогом вилетів із кімнати.
Тепер Антосеві треба було діяти швидко й  рішуче — він підлетів до кватирки й  випурхнув на вулицю. Звідси, згори, видно було безліч кубиків-будинків. Ген далеко мерехтіла ріка, а люди здавалися маленькими, несправжніми, як ляльки. Під самим будинком світилася велика зелена літера «М».
Антось опускався все нижче і нижче, аж поки опинився біля блискучої літери, а тоді над головами людей пірнув у загадкові двері. Те, що трапилося далі, було схоже на химерний сон. Голубий папуга побачив, як до просторого залу, куди він прилетів разом із людською юрмою, в’їхали довжелезні блакитні вагони. Біля дверей вагонів утворилися суцільні живі клубки. І ті величезні людські клубки, пульсуючи, смикаючись і зойкаючи, якимось дивом увіпхалися всередину. 
Неначе велетенська риба ковтнула тих людей, а тоді голосно клацнула пащекою-дверима, вдоволено зітхнула і рвонула вперед, у морок тунелю.
Голубого папугу, немов пір’їнку, підхопило й понесло за вагонами, і, хоч як він пручався, стріпуючи своїми маленькими крильцями, нічого вдіяти не міг. Його тягло із шаленою швидкістю темними коридорами, що їх де-не-де освітлювали ліхтарі. Вони блимали з боків прудкими жовтими зірочками. 
Від тієї круговерті в голові в Антося замакітрилося, і він уже не міг зрозуміти: чи то ліхтарі, чи тисячі котячих очей видивляються-пильнують за ним із темряви.
Коли Антось отямився, його здивувала тиша. Так, після гуркоту вагонів і свисту вітру навколишня тиша видавалася дивною й підозрілою.
«Нічого собі подорож до Африки! — подумав Антось. — Не встиг відлетіти від дому, як потрапив у пастку. Якби хоч знати, що воно таке? Куди поділися потяги, чому не видно ліхтарів, і взагалі — як я сюди потрапив?»
Поступово Антосеві очі звикли до темряви, і він побачив, що лежить у маленькій нірці чи печері, встеленій м’якими папірцями. Вони зашаруділи, коли Антось спробував розправити крила. Тієї ж миті почулося швидке дріботіння, і до нірки забігла руда миша. Вона кумедно стрибала на задніх лапках, а в передніх тримала тьмяний ліхтарик.
— Як ви себе почуваєте?  — пропищала руда миша й уважно подивилася на Антося.
— Нормально, — ледве прошепотів украй розгублений папуга.
— Ну, тоді летіть за мною. Але, глядіть, не відставайте. 
Коридори у нас довгі й покручені. Стежте за моїм ліхтариком, бо загубитесь.
Антось пропхався за мишею крізь отвір, нарешті зміг розправити крила й полетів за світлом ліхтарика, озира ючись навкруг.
«Де  ж  це я  опинився?  — вже вкотре запитував себе Антось. — І чому ця миша розмовляє!?»

 

Леся Воронина. Пригоди голубого папуги. Оповідання скорочено. Малюнки Катерини Штанко


Раптом миша шаснула кудись убік, Антось кинувся за нею і відчув якусь перепону — то були старі рипучі дверцята. 
Наступної миті він завмер на порозі довгої зали, мружачись від яскравого світла, що його випромінювала величезна кришталева люстра, підвішена до стелі.
Антось озирнувся. Під стінами зали сиділо кілька десятків різних тварин. Були тут коти й собаки різної масті й породи, кілька сімей морських свинок та хом’яків. Особливо великий був гурт білих мишей. Вони сиділи зовсім близько біля Антося, порозкладавши позад себе довгі рожеві хвости, й напружено дивилися на нього блискучими намистинками очей.
Посеред зали на ящику з-під помаранчів сиділа зморшкувата мавпа. Вона підперла голову лапою й уважно розглядала папугу. Врешті промовила тихим застудженим голосом:
— Ну от, у нашому товаристві з’явилася перша пташка. 
Так би мовити, перша ластівка. Даруйте, дорогий папуго, за гру слів, — мавпа вишкірила зуби у ввічливій посмішці. — А тепер розкажіть нам, як ви потрапили у метро? Що вас спонукало полишити наземний світ і спуститися у морок невідомості?
— А  ви? Як тут опинилися ви і чому розмовляєте?  — Антось зовсім розгубився під пильними поглядами десятків очей.
— Е, ні, дорогенький, перепрошую, спершу новачок має розповісти свою, так би мовити, життєву повість, а тоді вже ми вирішуємо. Не соромтеся — можете ось на люстру злетіти.
Папуга злетів на велетенську люстру. В  сяєві тисяч кришталевих шкелець кожна пір’їнка на ньому вигравала-мінилася блакиттю. Антось відчув, що звірі милуються ним, і це його трохи збадьорило. Але тепер, коли голубий папуга спробував описати всі свої злигодні, вони почали видаватися йому не такими вже й страшними. І вся його історія зайняла лише кілька хвилин.
— Оце й  усе?  — спитала маленька сіра кішечка із сумними очима. Решта звірів обурено зашуміла.
— Тихіше!  — зморшкувата мавпа, яка весь цей час мовчки сиділа на ящику, підвела лапу, й усі замовкли. — Тепер нема чого повчати папугу. Радити всі вміють. А хто б із вас згодився жити поруч із хижаком, який будь-якої миті може тебе з’їсти?!
Мавпа обернулася до папуги:
— Ти на них не ображайся. Розумієш, нам усім не пощастило з господарями. Тому ми й опинилися тут. Мене ось також привезли з Африки. Деякі люди чомусь вважають, що коли не привезти з Африки папугу або мавпу, то ні́чого туди й їздити, — мавпа безнадійно махнула лапою. — Знаєш, у мого господаря була дочка. Мене й досі дрижаки хапають, як про неї згадаю. Не думай, вона мене не била, не смикала за хвоста й не припинала до ніжки стола. Ні! Зате вона цілісінькі дні пхала мені до рота шоколадні цукерки, зав’язувала бантики і поливала парфумами. Тьфу! І досі гидко згадати, як від мене тхнуло. І все намагалася поцілувати мене просто в ніс! — від самої згадки про це мавпу пересмикнуло.
— Ну, і що я мала робити? — вела вона далі. — Спершу тікала від неї на шафу, та вона мене й там діставала. Потім я вилазила по фіранках на карниз. То вона пристосувала спеціальну драбинку, щоб мене звідти знімати. А одного разу я з розпачу стрибнула на люстру. Висіло там кришталеве одоро́бало*3, схоже на цю нашу підземну, тільки менше. Як я на неї з розгону скочила, люстра не витримала, зірвалася з гака й так торохнула об підлогу, що мало її не провалила. 
Сусіди думали — землетрус...
Мавпа тяжко зітхнула:
— Я поламала лапу, але мене й не подумали лікувати. 
А от люстру жаліли всі. І в усьому була винна я. Думали вони, думали, куди мене подіти, і знаєш, до чого додумалися?  — мавпа з гіркою посмішкою глянула на Антося. — Вирішили віддати мене для дослідів! А я в цей час сиділа під столом і уважно прислухалася. Гадаєш, лише ти такий розумний? 
Умієш розмовляти, дивишся телевізор... Ха! Та це вміють усі звірі! Просто ти такий дурний, що про це розповів! Хіба можна довіряти людям? Треба знати все, що вони роблять і збираються робити. Так і чекай якоїсь капості не сьогодні, то завтра!
Антось спробував щось сказати на захист людей, але мавпа випередила його й майже закричала:
— І  не заперечуй! Ти, певно, хочеш сказати, що твоя бабуся не така! Можливо, хоч я в цьому сумніваюся. Мені такі люди не траплялися. А втім, виняток, як то кажуть, лише підтверджує правило. Де б я була зараз, коли б вірила людям?
Цього разу голубий папуга навіть не намагався заперечувати.
— Коли мене запхали в господарську сумку й повезли на метро до медінституту, я зрозуміла, що це мій єдиний шанс утекти. Я сиділа в сумці тихо, як мишка, а коли ми почали опускатися рухомими сходами, потроху відкрила її  — вистрибнула і щодуху пострибала по плечах і спинах людей униз. Туди, звідки долинав шум потягів. Поламана лапа боліла страшенно, але я  таки дошкутильгала до тунелю й утекла від усіх!
На цьому місці мавпа урвала свою розповідь і поглянула на Антося уважно й підозріливо. Папуга озирнувся. Усі звірі, які зібралися навколо мавпи, теж пильно дивилися на нього.
— Невже ви мені не довіряєте? — від образи в папуги затремтів голос.
— Лише ти розмовляв з ними, — озвалася сумна сіра кішечка. — Усі ми постраждали через людей. Кожного з нас колись маленькими люди взяли до себе жити, кожен полюбив свого господаря. І навіть мавпа любила свою дівчинку, хоч та її й мучила.
Мавпа спробувала заперечити, але кішечка сумно поглянула на неї, і та змовчала.
— А потім, коли ми людям набридли, нас прогнали або просто «забули» перевезти на нову квартиру... — сіра кішечка сумно похилила голову — видно, згадувала щось своє.
У цей час велетенська люстра почала блимати, бліднути й за мить погасла. Навколо запанувала цілковита темрява.
— Слухайте, а  ви не могли  б  мене вивести звідси?  — папуга спитав про це захриплим від хвилювання голосом.
Звірі мовчали. Він лише чув хекання, сопіння й шарудіння. Серед суцільної темряви моторошно світилися лише жовті й зелені котячі очі. Та враз заговорила мавпа:
— Ні, дорогенький! Не такі ми дурні, щоб відпустити тебе до людей. Ти ж їм усе розбовкаєш. Знаємо ми таких вундеркі́ндів*4 ! Сидітимеш під землею разом із нами! — мавпа засміялася хрипким голосом, а тоді враз урвала сміх і суворо наказала: — Заберіть цього боягуза й замкніть у найтемнішій норі! — ляснула в долоні, й Антось відчув, як хтось міцно схопив його за лапки й потяг коридором.
— Заждіть! Ви не зрозуміли! Я нічого про вас не розкажу!
Та все було марно. Рипнули дверцята, й Антося грубо ввіп хнули до якоїсь вогкої й холодної нори.
Скільки він просидів там у  темряві, Антось не знав. 
Страшенно хотілося їсти, а головне — пити. Та враз він стріпнувся й прислухався — хтось швидко дріботів коридором. 
Кроки спинилися біля дверей, і той хтось пошкрябав у двері. 
Антось наполохано мовчав.
— Це я, не бійтеся!
Папуга упізнав писк рудої миші й полегшено зітхнув.
— Зараз я спробую витягти вас звідси, але стережіться. 
Нас можуть кожної хвилини схопити, і тоді мавпа запхає нас у таке підземелля, звідки ми ніколи не вийдемо. А тепер — у дорогу! Тримайтеся за мого хвоста.
Миша встромила йому до дзьоба свого хвоста, й щодуху побігла темним покрученим підземним коридором. Врешті зупинилася й пропищала:
— Зараз ви побачите, чим займається наша вельмишановна мавпа. Не лякайтеся, ми вийдемо на станцію метро. 
Тепер саме година пік, і нас ніхто не помітить.
Миша подріботіла вперед і поманила папугу лапкою. 
Вони стояли на рейках. Здалеку чувся шум поїзда, тож миша шаснула до невеличкого ледь помітного отвору. Антось пірнув за нею  й, ступивши кілька кроків, опинився на холодній мармуровій підлозі. Навколо сновигали заклопотані люди, а під стіною на розкладеній газеті сиділа мавпа. 

Леся Воронина. Пригоди голубого папуги. Оповідання скорочено. Малюнки Катерини Штанко


Тільки тепер вона була зовсім не схожа на себе. На голові мала пожмаканий кашкет з поламаним козирком, одягнена була в засмальцьовані штани й куфайку, а в лапах тримала стару гармошку. Враз мавпа прокашлялася, розтягла міхи гармошки й заспівала хрипким, застудженим голосом дуже жалісну пісню:

Ніхто мене не любить,
Ніхто не поважає,
Піду я у садочок,
Наїмся хробачків.
Великих та маленьких,
Червоних та біленьких,
Товстеньких та тоненьких,
Огидних хробачків.

Мавпа схилила голову на гармошку, голос її затремтів, а плечі здригалися в удаваних риданнях. Біля мавпи почали збиратися люди. Якась жаліслива тітонька кинула на простелену газету дві гривні, хтось поклав булочку, а маленька дівчинка сумно глянула на банан, який щойно збиралася з’їсти, і простягнула його мавпі.
Антось помітив, як мавпа задоволено вишкірила зуби — усміхнулася, дивлячись на банан. Та миша вже тягла Антося назад у потайний хід.
Коли вони знов опинилися в темному тунелі, миша пропищала:
— Ось тут таємний вихід нагору. Далі ви зможете летіти без мене.
Антось не знав, що казати. Він лише вдячно схилив голову, а  тоді висмикнув зі свого хвоста найкрасивішу блакитну пір’їну і простягнув рудій миші:
— Це вам від мене на згадку!
На цьому, власне, й  закінчуються пригоди голубого папуги Антося. От тільки хочеться, щоб ви знали, якого листа написала пані Магда своєму онукові-моряку через кілька днів після цих подій.

"Дорогий онучку!
У понеділок, 13-го числа, мала я велику радість і велику біду. Вранці, як повернулася з крамниці, знайшла у дверях телеграму, з якої довідалась, що ти живий-здоровий, пливеш на своєму кораблі і за якісь півроку будеш вдома. Так мені стало радісно, що я мало не заспівала. Вбігла до кімнати, щоб розповісти про це Антосеві, і  побачила, що клітка порожня! Я прожогом кинулася на кухню, де живе у мене кіт Чак, але той сидів тихо-мирно, і жодної голубої пір’їни не знайшла я коло нього. Коли це раптом чую якесь шарудіння — бачу, сидить мій Антосик на своєму звичному місці. 
Мокрий весь, бо дощ надворі, а крила в нього не голубі, а сірі якісь, наче землею присипані.
Аж тут він випурхнув з клітки, підлетів до кота й сів йому просто на голову. Я від подиву заклякла на місці. Антось нахилив голівку і почав щось нашіптувати Чакові на вухо! 
Я розумію, що ти можеш мені не повірити — вирішиш, що я зовсім з глузду з’їхала, але це — щира правда!
І знаєш, відтоді кота немов підмінили. З кухні до кімнати він взагалі не заходить, до Антося й  близько його не підведеш,  і, головне, він став... вегетаріанцем! Вживає лише молоко та сметану. А оце нещодавно вподобав моркву й помідори. Тепер двері моєї квартири не замикаються. 
Усім кортить почути папугу-феномена й побачити кота-вегетаріанця. Так що сумувати мені тепер ні́коли.
Приїжджай, онучку, скоріш. Побачиш і почуєш усе сам. 
Цілую тебе. Не забувай вдягати теплі шкарпетки!"


*1 Бумера́нг — зброя у формі зігнутої палиці, яка сама повертається до того, хто її кинув.
*2 Фено́мен  — рідкісне, особливе явище чи людина з незвичайними здібностями.
*3 Одоро́бало — незграба.
*4 Вундеркі́нд — надзвичайно обдарована дитина.

За матеріалами: Леся Воронина. "Хлюсь та інші." Ілюстрації Катерини Штанко. Київ, видавництво "Грані-Т", 2008.
Хрестоматія сучасної української дитячої літератури для читання в  3, 4 класах. серії «Шкільна бібліотека». Укладання та передмова Тетяни Стус. Львів, "Видавництво Старого Лева", 2016, стор. 60 - 73. 

 

 

Більше творів Лесі Ворониної на нашому сайті:

Дитячі повісті Лесі ВорониноїУ підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів"  
та «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях» і «Таємниця золотого кенгуру», що увійшли до книги "Суперагент 000: Таємниця золотого кенгуру".
Дитячі оповідання Лесі Ворониної
Читайте оповідання відомої української дитячої письменниці Лесі Ворониної: "Слон на ім’я Ґудзик", "Хлюсь та інші", "Пригоди голубого папуги".

Останні коментарі до сторінки
«Леся Воронина, "Пригоди голубого папуги" (скорочено)»:
Юлія , 2018-05-02 14:54:06, #
світлана , 2018-05-02 14:55:12, #
аліна , 2018-11-27 16:06:44, #
Давид , 2018-12-08 11:30:26, #
Вероніка , 2019-01-28 18:54:14, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 22     + Додати коментар
Топ-теми