Ганна Черінь
ПЕРШИЙ СНІГ
Розтала в хмарках зірка рання,
І в сяйві соняшних доріг,
Як символ першого кохання,
Упав на землю перший сніг.
Як всюди сяє міць морозна!
Блищить кришталь замерзлих брил...
Бере душа найширший розмах,
Найдальший лет окріплих крил.
Отам дівчина промітає
Для когось стежку до воріт.
Там гурт дитячий вибігає
Ліпити бабу у дворі...
І люди всі такі хороші,
Як лиш буває в цій порі.
Розносять пошту листоноші,
І хліб розвозять пекарі.
І все розумне, не даремне,
Все змісту сповнене й пісень.
Усім сказать би щось приємне,
Чи хоч, принаймні, «Добрий День!»
Вклонитись соснам придоріжним,
На здивування стрічних дам!
Я радість ніжну, першо-сніжну,
Ні за що в світі не віддам!
Хай заметіль злетить, як шершень,
І стежку вихром замете —
Та перший сніг — кохання перше —
Лишиться чисте і святе.
* * *
ЗИМА
Вчора все було похмуре,
Нудно плакали дощі.
Непривітні сірі мури,
Наїжачені кущі...
А за нічку землю цілу
Вкрив легенький, ніжний сніг.
Хтось тихенько постіль білу
Постелив — і спати ліг...
І затихло ціле місто,
Тільки вітер шепче:
«Цить! Скрізь так лагідно і чисто,
Все заснуло — хай же спить...»
А на ранок, як навмисне,
Свище заметіль, як змій,
В льодові лабети тисне
Без жалю мороз лихий.
А на ранок — вийдеш з хати —
Всі дороги замело!
Так не хочеться лишати
Хатній затишок, тепло!..
І проте - виходять люди
Йти і борсатись в снігах!
Сніжна свіжість рветься в груди,
Сніжна радість і снага!
А мороз?! На те одежа,
Рук тепло, гаряча кров,
В молодих серцях пожежа,
Що зовуть її — Любов.
* * *
СНІГОПАД
Вночі глибокий випав сніг,
Немов приснився сон.
На полі ковдрою заліг,
І місто взяв в полон.
Виходять люди вранці з хат,
Мов ескімоси з юрт.
Гілки лапаті, мов курчат
Сидить пухнатий гурт.
Не їдуть авта. Черги — страх!
На працю встигнеш як?!
Сніжинки тануть на устах,
Такі чудні на смак.
Стоїш і ждеш... А сніг кладе
Тобі на плечі шаль.
В такий чудесний, свіжий день
І спізнитися не жаль!
Та ось автобус. Раді ми,
Мов за неждану ласку!
По сніжнім їдем килимі
Вперед, у білу казку.
* * *
МОРОЗНІ МРІЇ
Сонця пруг — все вужче й вужче.
Брав мороз все дужче й дуже,
1 навішав нам на ранок
Снігом вишитих фіранок.
Чий мистецький пензель вмілий
Ніжні взори добирав?!
Кинув кілька сніжних лілій
На морозний килим трав...
Чи на склі, чи лиш в уяві
Пролітає буревій! ?
В загадковій цій забаві
Грань матерії і мрій.
Ось в однім вікні темніє
Непорушний силует...
Хтось марнує час на мрії —
Може то який поет?!
Я твої думки, юначе,
Крізь вікно читаю наче:
Ти своїй ,напевно, милій,
Що про тебе мріє теж,
Кілька тих морозних лілій
Думкою в дарунок шлеш.
Десь далеко, може й ні,
Інший профіль при вікні:
Задивилась мила пильно,
Бо в морозному вікні
Сукня видиться весільна —
Й він на білому коні.
Сніг нечутно і повільно
Із думок узори тче
І ворожить непомильно:
Що судилось — не втече.
Грають мрії, сяють зорі
На морознім срібнім взорі.
* * *
СПАДАЄ СНІГ...
Спадає окрилений сніг
Нечутно, повільно, врочисто,
Покровом сніжинок дрібних
Помалу вкриваючи місто.
Зима із далеких країв
Іде на пухнастих лапах...
Хто першого снігу не їв?!
Що ж ліпше за смак той і запах?!
Хоч сніг у одежу нову
Всю землю не встиг ще сповити,
А бабу в дворі снігову
Вже встигли поставити діти!
І, працю скінчивши наспіх,
Побігли в хати — бо темніло...
Густіше посипався сніг —
І стало скрізь чисто і біло.
І в сяйві замислених зір
Виблискує свіжістю місто,
На білий вдягнувши убір
З вогнів електричних намисто.
8 грудня 1958
* * *
ЯЛИНКА
Випав сніг — сипкий, глибокий,
Біле все — й кінця нема...
Обгорнувшись в сніжний спокій,
В місто в'їхала зима.
І взялись цупкі морози,
Завихрило гак, що страх!
Замерзають теплі сльози
На засніжених очах...
А ялинка біля ґанку,
Що на схресті трьох доріг,
Вбрала білу кожушанку
Й заховала ноги в сніг.
Ще й пухнату шапку білу
Соболину, дорогу...
Простояла нічку цілу
У глибокому снігу.
Біля неї вітер плаче,
А вона все жде когось,
Насторожилась — неначе
Має вже прийти ось-ось.
Не прийде, чекати шкода:
Не хотів, а чи не зміг...
А навколо непогода,
Плаче вітер, сипле сніг...
* * *
ВЖЕ БЛИЗЬКО
Календар повільніший від серця,
І тому так тягнеться зима.
Вже весна прийшла — часом здається
А її немає та й нема!
Вийдеш на дорогу спозарання,
Ще туман в очах, солодкі сни...
Вітер пахне щастям і коханням...
Що ж це, як не перший знак весни?!
Он цвітуть пухнасті, ніжні мірти,
Слива мріє в китицях рясних...
Та своїй уяві ви не вірте:
То ж за нічку випав свіжий сніг!
Та хоч скрізь так холодно і слизько
Для весни вже всі пісні й вірші,
Бо ж вона вже тут, зовсім вже близько
Бо ж вона уже в моїй душі.
За матеріалами: Ганна Черінь. "Чернозем". Збірка поезій. США, Чікаго, 1962, стор. 102 - 109. Малюнок Зенич Олени.
Більше віршів про зиму на нашому сайті:
