Дмитро Білоус. Вірші про рідну мову

Дмитро Білоус

КОЛИ ЗАБУВ ТИ РІДНУ МОВУ

Коли забув ти рідну мову — 
яка б та мова не була — 
ти втратив корінь і основу, 
ти обчухрав себе дотла. 
Коли в дорогу ти збирався, 
казала мати, як прощавсь, 
щоб і чужого научався, 
й свого ніколи не цуравсь.
Ти ж повернувсь душею бідний, 
не просто розгубив слова, 
немов якийсь Іван безрідний, 
Іван, не помнящий родства.
Не раді родичі обновам.
Чи ти об'ївся блекоти,
що не своїм, не рідним словом
із матір'ю говориш ти?
Ти втратив корінь і основу, 
ти обчухрав себе дотла, 
бо ти зневажив рідну мову
ту, що земля тобі дала,
ту, що не вбили царські трони, 
ту, що пройшла крізь бурі всі, 
крізь глузи й дикі заборони 
й постала нам у всій красі.
Сяйних перлин тобі не шкода, 
адже, набувши вищих прав, 
те, що дала сама природа, 
ти добровільно занедбав.
В пальті строкатім, як афіша, 
крикливі модні кеди взув. 
А мати? Де ще є рідніша 
за рідну, котру ти забув?
Для тебе й Київ — напіврідний, 
і Мінськ піврідний, і Москва... 
Бо хто ти є? Іван безрідний, 
Іван, не помнящий родства!

* * *

ЯКЩО З УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ…

Якщо з українською мовою
В тебе, друже, не все гаразд,
Не вважай її примусовою,
Полюби, як весною ряст.
Примусова тим, хто цурається,
А хто любить, той легко вчить:
Все, як пишеться, в ній вимовляється, —
Все, як пісня, у ній звучить.
І журлива вона, й піднесена,
Тільки фальш для неї чужа.
В ній душа Шевченкова й Лесина,
І Франкова у ній душа.
Дорожи українською мовою,
Рідна мова — основа життя.
Хіба мати бува примусовою?
Непутящим бува дитя!

* * *

РІДНЕ СЛОВО

Ти постаєш в ясній обнові,
як пісня, линеш, рідне слово.
Ти наше диво калинове,
кохана материнська мово!

Несеш барвінь гарячу, яру
в небесну синь пташиним граєм
і, спивши там від сонця жару,
зеленим дихаєш розмаєм.

Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове.
Хай квітне, пломенить червоно
в сім'ї великій, вольній, новій.

* * *

ВІЧНО ЖИВА

А мова не корилася царю —
ані царю, ані його сатрапам,
з орлом двоглавим стаючи на прю,
що брав її у пазуристі лапи.

Несла устами відданих синів
мужицьку правду, ту, що є колюча,
сміялася з ненависних панів,
що їхня правда на всі боки гнуча.

Плюндрованій, не надавали прав,
немов на звіра, об'являли лови.
Орел  впивався  в  душу,  тіло  рвав —
він  був  безмозкий,  хоч  і  двоголовий.

Заборонити дереву рости,
ширяти вольній птиці у блакиті,
живій ріці між: берегів плисти,
ходити сонцю по своїй орбіті?

Заборонить дощеві поливать
гінке стебло, щоб не зросло колосся,
поетові — писать і малювать,
щоб  приректи  народ  на  безголосся?

О як хотіла, прагла воля зла,
щоб ти була лиш суржик, мішанина:
щоб вічно недорікою була
на втіху скалозуба-міщанина!

Хай давню жуйку міщанин жує,—
воскресли,  піднеслися  духом  люди.
Бо є в народу мудрість*, сила* є,
І рідна мова є і вічно буде!

* відредаговано (ред.)