На відео: Анатолій Дімаров. Аудіоказка "Для чого людині серце".
Казка Анатолія Дімарова "Для чого людині серце" — про дерев’яних чоловічків, які не знали, що таке радість, горе, співчуття. І тільки один з них — той, якому випадково дісталося людське серце, — пізнав радість живих почуттів і ціною свого життя врятував хлопчика від загибелі у морозному лісі.
ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИНІ СЕРЦЕ
Казка
Завантажити текст казки Анатолія Дімарова "Для чого людині серце" (txt.zip)
У густому-прегустому лісі, де майже ніколи не появлялися люди, жило поміж корінням дерев плем’я дерев’яних чоловічків. Весь свій вік — а жили вони дуже довго — чоловічки оті нічого не робили, бо їм не треба було ні їсти, ні пити, ані зодягатися: вони ж були дерев’яні, і найлютіший мороз не міг їм дошкулити.
Весь день бігали вони по землі, залазили на дерева, метушилися безладно, не знаючи й самі, чого вони хочуть. Вони не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість чи гнів, злість або співчуття.
Якщо й траплялося якомусь чоловічкові через власну необережність зірватися з високого дерева та зламати хребет, решта відразу ж збігалась, товпилася довкола нього, тріщала дерев’яними голосами, вертіла довгоносими головами, але й це видовисько їм дуже швидко набридало, і вони розбігалися, залишаючи свого товариша догнивати на непривітній лісовій землі.
Їх не любили звірі, бо вони часто кидались із сосен гострими шишками — не із злості, звичайно, а просто тому, що їм нічого було робити. Ненавиділи птахи, бо чоловічки руйнували їм гнізда, викидали додолу яйця, щоб подивитись, як вони розплескаються, впавши на землю.
І тому ні звірі, ні птахи не забивалися сюди, а якщо, бувало, й заскочить якийсь необачливий заєць, рятуючись від вовка чи лисиці, то відразу ж намагається вибратися звідси.
Тож зрозуміло, як були здивовані усі чоловічки, коли в їхньому володінні появилася невелика дівчинка. Вони б, може, й не помітили її, але дівчинка весь час когось гукала, а потім сіла під сосною й заплакала.
Чоловічки відразу ж збіглися до неї, причаївшись за корінням дерев, почали її роздивлятися.
— Що то? — вражено запитували одні, помітивши, як із очей дівчинки капають сльози.
— То, мабуть, дощ,— відповідали інші.
Врешті один із них, найцікавіший та найхоробріший, не витримав, вийшов з-за кореня.
— Дівчинко, що це в тебе таке? — запитав він, підставляючи тоненьку ручку під світлі краплини.
Як не була здивована дівчинка — адже вона жила у наш час і твердо знала, що такі чоловічки бувають тільки в казках,— тож як не була вражена дівчинка, однак переборола свій страх і чемно відповіла:
— Це я плачу.
— А що таке «плачу»? — поцікавився відразу дерев’яний чоловічок, бо серед його племені ніхто ніколи не плакав.
— Це — коли ллються сльози.
— А що таке «сльози»?
Дівчинка тільки схлипнула і показала чоловічкові на його долоню, де вже назбиралося світленьке озерце її сліз.
— А чого у тебе ллються сльози? — допитувався дерев’яний чоловічок, бо він, повторюю, був дуже цікавий.
— Бо я заблудилась і... і не знаю, як вийти із лісу.
— Ти хочеш вибратись із лісу? — вражено перепитав чоловічок.— А хіба є на світі щось інше, крім лісу?
— Звичайно, є. І степи, і гори, і моря, й океани, й міста, і села...
Чоловічок аж затремтів від цікавості. А що в його пустенькій голові не було майже розуму, а тільки легкі швидкоплинні бажання, то він відразу ж почав прохати дівчинку:
— Покажи мені все оте, про що ти щойно сказала!
— Добре,— погодилась дівчинка,— але ти спершу виведи мене з оцього страшного лісу.
Чоловічок навіть не оглянувся на своїх одноплемінників, які повитикали цікаві голівки свої з-за густого коріння.
— Йди за мною! — та й побіг-пострибав поперед дівчинки на тонюсіньких ніжках.
Вони йшли довго, дуже довго. Продиралися крізь густий чагарник, спускались у глибокі яруги, де у вічному похмурому мороці дзюркотіли холодні струмки, обходили товстелезні дерева, а лісові, здавалося, не було кінця-краю.
— Не спіши так! — врешті попросила дівчинка.— Давай перепочинемо, бо у мене вже серце болить.
— А що таке «серце»? — поцікавився відразу дерев’яний чоловічок.
Він підстрибував перед дівчинкою, що, знеможена, опустилась на землю, і зовсім не відчував утоми: адже у нього не було жодних м’язів.
— Серце? — задумалась дівчинка.— Це те, без чого не може жити людина.
— Покажи мені своє серце!
— Я не можу тобі його показати — воно в мене у грудях.
Чоловічок замислився — якщо він взагалі здатний був мислити,— потім запитав:
— А його дуже важко дістати?
— Його не дістають — з ним народжуються.
— Я теж хочу мати серце!
«Де ж я тобі його візьму?» — хотіла було відповісти чоловічкові дівчинка, але тут же подумала, що це буде дуже неввічливо : адже він погодився вивести її з лісу.
— Дай мені своє серце! — приставав тим часом до неї чоловічок.
— Я не можу віддати тобі своє серце, бо я без нього помру,— відповіла йому нарешті дівчинка.— Але послухай сюди. В нашому місті є один лікар, який збирає серця людей, що померли. І серця оті живуть у нього довго-довго.
Про це я читала в газеті... Якщо хочеш, зайдемо до нього, і ти попросиш у нього серце. Він добрий, він тобі не відмовить.
— Гаразд! — зрадів чоловічок і нетерпляче підскочив: — Пішли швидше, бо я теж хочу мати отаке, як у тебе, серце.
Довго йшли вони лісом, доки добралися до узлісся — прямо навпроти величезного міста. Посадила дівчинка дерев’яного чоловічка в корзинку — боялася, щоб хтось на нього не наступив,— та й понесла до славетного лікаря.
Не думайте, що цього лікаря не існує на світі. Я просто не хочу називати його адресу, бо тоді в нього не буде й хвилини для важливої наукової роботи, яку він досі ще не закінчив: ринуться до нього відразу ж тисячі людей — міняти серця.
Тож я не розказую, яким тролейбусом їхала дівчинка, на якій зупинці вийшла, до якого будинку зайшла та в які двері подзвонила,— прийде час, ви про це дізнаєтесь самі. А розкажу краще вам, як зустрів їх лікар і що він сказав, почувши незвичайне прохання дерев’яного чоловічка.
— Серце?.. Гм... А яке ж серце ти хочеш собі вибрати?
— Те, що його носять люди,— відповів тоненьким голоском чоловічок, бо він дуже сторопів, потрапивши в оцей величезний кабінет із скляними полицями, з сліпучо-білими стінами та викладеною світлими кахлями підлогою.
— Люди мають різні серця,— строго відповів лікар і, подумавши, хитнув головою:
— Добре, я покажу тобі серця, які в мене є, а ти уже вибереш сам, яке тобі сподобається.
Чоловічок погодився, і лікар пішов із ним уздовж засклених полиць. Там, у великих і малих прозорих банках, виповнених якоюсь рідиною, пульсували людські серця.
— Оце серце злої людини,— показав на одну банку лікар.— Бачиш, яке воно жовте та зморщене!
— Я не хочу цього серця, воно нехороше! — швидко відповів чоловічок, і лікар посміхнувся схвально.
— А ось блискуче, як пластмасова кулька,— далі показував лікар.— Бачиш, яке воно свіже: як довго не стукотіло, а ніскільки не зносилося. Це — серце байдужої людини.
Чоловічок постояв вагаючись: серце йому дуже сподобалось,— воно ж було таке блискуче! — але він хотів побачити й інші серця, і вони рушили далі.
— В отій он банці — серце бандита...
— А чому воно чорне?
— Воно почорніло від злочинів...
— А це чиє серце?
Перед ними не плавало, а лежало на дні банки дивовижне серце: похмуре, сіре, важке, наче висічене з твердої каменюки.
— Це — серце одного чоловіка, який дбав лише про себе і відвертався від інших людей.
І хоч чоловічок мало що зрозумів, однак не захотів брати й цього серця: надто вже неприємний вигляд воно мало!
Довго ходили вони вздовж полиць із серцями, а чоловічок все не знаходив собі до вподоби. Врешті лікар обережно дістав з найвищої полиці ще одну банку, поста¬вив її на стіл із білого мармуру.
— Оце — серце однієї дуже доброї людини. Бачиш, яке воно велике та світле!
— А що то за червоні голочки, що витикаються з нього? — поцікавився чоловічок.
— То не голочки, то нерви. Саме вони роблять серце дуже чутливим та неспокійним, і той, кому дістанеться воно, хай не розраховує на легке та безжурне життя.
Тріпотітиме його серце людськими стражданнями і болями, навіть найменше горе, що світитиметься в очах стрічної людини, будитиме в ньому такий гострий відгук, що воно не заспокоїться, аж доки людина ота хоч трохи не втішиться... Ось подивись...
Лікар зненацька ударив рукою об гостре ребро столу, скривився від болю, і серце відразу ж затріпотіло, забилося так, наче хотіло вискочити з банки.
— Я візьму його! — сказав зачарований чоловічок.
— Добре, я пересаджу тобі оце серце,— погодився лікар.— Але перш ніж брати його, ти добре подумай. Адже з цим серцем ти ніколи не знатимеш, що таке спокій.
Та чоловічок уперто твердив:
— Я хочу мати це серце!
І лікар розсік йому дерев’яні груди, вклав до них серце, що колись належало добрій людині.
Дивно й незвично почував себе чоловічок, повернувшись до своїх одноплемінників.
Темний, густий ліс наче розступився перед ним, став чистіший, прозоріший, і все, що жило в ньому та дихало — від найдрібнішої комашки до найбільшого звіра,— все збуджувало в чоловічкові уже не легковажну швидкоплинну цікавість, а постійну увагу, співчуття, а то й жаль.
Почне хто-небудь із його одноплемінників дратувати роботящу мурашку, чоловічок відразу ж і зупинить його:
— Облиш! Хіба ти не бачиш, що вона несе додому їжу?
Побачить підраненого птаха, оточеного цікавими чоловічками, відразу ж почне докоряти:
— Не чіпайте його! Хіба ви не бачите, як йому боляче? Хіба вам не жалко його?
— А що таке — «жалко»? — запитували у нього дерев’яні чоловічки, стукаючись порожніми головами.
Як він міг їм пояснити, що таке «жаль»? Адже вони не мали сердець, вони нічого не могли відчути, отож — і зрозуміти!
Тільки один дерев’яний дід, який не раз зустрічався з людьми та чув від них, що таке «жаль», авторитетно сказав:
— За всіх не переболієш, усім не поможеш. Інших будеш жаліти — сам не довго проживеш.
І всі відразу ж погодилися з ним, бо в нього була найдовша борода. Не погодився тільки наш дерев’яний чоловічок, але промовчав. Бо хіба ж могли вони, позбавлені сердець, зрозуміти його!
Отак, може, і жив би наш чоловічок серед своїх дерев’яних братів, вболіваючи за кожного скривдженого, захищаючи кожного, хто потрапив у біду, коли б не стався один випадок...
Це було взимку. Ліс стояв сонний, закутий морозом, припорошений снігом. А під високим дубом сидів нерухомо хлопчик, що заблукав так само, як і ота дівчинка, і, стуливши безсило повіки, вже й не намагався звестись на ноги.
— Що з ним таке? — запитували один в одного дерев’яні чоловічки, збігшись за новою забавою до сонного хлопчика.
— Він замерзає,— сказав дід з найдовшою бородою і пиховито оглянувся, потішений власною мудрістю.— Я уже бачив, як замерзають люди. От ми трохи почекаємо, і цей хлопчик зовсім перестане дихати.
Отут і підбіг до хлопчика наш чоловічок. Жаль стискав йому серце, пронизував тисячами голок.
Ухопив хлопчика за руку, почав торсати — будити його:
— Хлопчику, встань!.. Хлопчику, встань!..— Але в хлопчика тільки безсило затріпотіли вії, прямо в сніг опустилась побіліла рука.
Оглянувся чоловічок безпорадно: лише холодний сніг навкруги, крижане сонце вгорі та байдужі його родичі довкола.
«Він зараз замерзне!» — подумав у розпачі дерев’яний чоловічок, і таким пекучим жалем пройнялось його серце, що воно раптом спалахнуло — загорілося яскравим вогнем.
Довго горів чоловічок, зігріваючи хлопчика, рятуючи його від неминучої, здавалося б, смерті.
А коли хлопчик, зігрівшись, звівся й пішов, навіть не зрозумівши, кому він завдячений власним життям, дерев’яні чоловічки оточили свого догораючого брата, від якого лишилися тільки жевріючі вуглинки та обпалена голова з сумними, повними жалю очима.
Вони тріщали дерев’яними голосами і, не відаючи, що таке жаль, любов, співчуття, здивовано допитувались:
— Чого у тебе такі сумні очі?
— Бо мені жалко вас,— ледь чутно відповів їм догораючий чоловічок.— Але й цього вам не дано зрозуміти.
За матеріалами: Анатолій Дімаров. "Для чого людині серце". Казка. Малюнки В.М. Попович. Київ, видавництво "Веселка", 1970.
Більше творів Анатолія Дімарова на "Малій Сторінці":
Знаний український письменник, лауреат Шевченківської премії, мандрівник і природолюб Анатолій Дімаров написав багато серйозних і проникливих оповідань, повістей та романів з глибин життя українського народу. Та є в нього ще низка цікавих і своєрідних творів для дітей та юнацтва - казки, пригодницькі, фантастичні повісті. Через неймовірні, часом екстремально небезпечні, а часом веселі пригоди й випробування герої науково-фантастичних повістей проникають у безмір минулого і майбуття людства, Космосу і, певна ж річ, - людської душі... І саме це робить ці повісті цікавими та привабливими ось уже для кількох поколінь юних читачів.
.jpeg "казки")
Чимало українських письменників творили казки. Серед них Іван Франко, Леонід Глібов, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Пчілка, Юрій Федькович, Григорій Квітка-Основ’яненко, Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Іван Наумович, Василь Сухомлинський та багато-багато інших. Всупереч труднощам історичного шляху, українська літературна казка розвивалася і свідчила про те, що в мистецьких пошуках українські письменники йшли в ногу з письменниками Європи і світу.
