Володимир Винничук
ГЕЙ, ХТО В ЛІСІ, ОБІЗВИСЯ...
Оповідання
Завантажити текст оповідання Володимира Винничука "Гей, хто в лісі, обізвися..." (txt.zip)
Зінь тихесенько-тихесенько відчиняє двері до горниці *1 й з усієї сили зціплює щелепи, щоб двері не рипнули. Бо ці паскудні двері раз у раз так тонесенько та жалібно риплять, що мама неодмінно зараз же почує з кухні. А як почує, так і пошле бабцю подивитися. Ну, а тут нічого доброго вже не жди. Бабця, як тільки побачить Зіня біля святочного стола, то так жахнеться, неначе Зінь уже півпаски з'їв та поскоромився так, що й сам бозя його не обчистить.
А Зіньові тепер зовсім не паски треба в горниці. Нехай вони собі всі там стоять на тому столі – і паски, і ковбаси, і крашанки, і хрущики, – нехай стоять, він їх і пальцем не чіпне. Бо йому щось інше треба взяти в горниці.
Та як не зціплює щелепи Зінь, а двері таки риплять, та ще ж так хитро та тонесенько, неначе кажуть: «А-а, іде-еш?»
Зінь прикипає й озирається до кухні. А звідти вже визирає голова бабці в темній хустинці, з двома собачими вушками над чолом.
– А ти куди ото знову, га? Гріха набиратися? Га? От я тобі!
Зінь ласкавенько схиляє голівку до плеча й щиро-щиро каже:
– А я, бабусенько, їй-бо, не до пасок.
– Не до пасок? А хто облупив маненьку *2 пасочку?
– А вона сама облупилася.
– «Сама»? От я тобі дам «сама». Зачини двері до горниці. Он як побачить Корчун, то він тобі задасть. Іди до кухні, сиди там.
Зінь слухняненько зачиняє двері й іде за бабцею до кухні, а сам скоса поглядає на вікна, чи не стоїть уже там Корчун із торбою.
Зінь – дуже слухняний та лагідненький. Він майже ніколи не сперечається, ні з ким не свариться, не верещить, не пацає *3 ногами. А тим часом добивається всього, чого хоче. І тільки тим добивається, що дуже ласкавенький. Так же бо сумирненько схиляє голівку до плеча, так щиро-щиро дивиться чорнень- кими хитрими оченятами, так ласкавенько посміхається, що просто-таки соромно відмовити йому. І коли б не отой Корчун, то не знати, що б він виробляв з усіма.
Бо Зінь, як уже правду казати, нікого не боїться, ні тата, ні мами, ні бабці, – тільки Корчуна. До тата, мами й бабці можна посміхнутися, пригорнутися, хитренько підлабузнитись, розм'якшити і зворушити та й добитися-таки свого. А до Корчуна ні посміхнутись, ні пригорнутись чи підлабузнитись і не пробуй.
Навіть бозя Зіньові – не страшний. І до бозі можна підлабузнитись: треба тільки гарненько скласти ручки, пошепотіти губами перед іконами, сильненько постукати лобом багато-багато поклонів – і бозя вже задобрений.
Так коли вже на те, то Зінь і не мав великої певності, чи й був десь отой бозя. Скільки Зінь не питав і маму, і бабцю, і самого тата, ніяк не міг допитатися: а який той бозя, а де ж саме він живе, а що робить. Кажуть – на небі. Але скільки Зінь не дивився на небо (аж шия часом боліти починала), ніколи ніякого бозі не бачив. Горобців, голубів, метеликів, мух бачив, а отого бородатого, сивого дідуся, що на іконі, ні разу. І як він міг, отой дідусь, жити на небі? А що ж він їв, а де ж він спав?
Все це було якесь неясне, непевне. А от Корчун, еге, це було цілком ясне та певне. Корчун був здоровенний-здоровенний, удвоє більший за маму, за бабцю та й за самого тата. Волосся в нього було таке кучеряве та буйне, що Зінь міг би сховатися в ньому, як у бур'яні. І брови, і вуса, і борода теж були страшенно кудлаті та чорні. А зуби великі-великі та жовті, як зубки часнику.
А жив Корчун не десь там на небі – невідомо де та як, а таки тут на землі, недалечко десь од Зіня. Зовсім десь недалечко, бо кожної хвилини міг прийти й зробити з Зіньом усе, що схотів би: забрати в торбу, віддати зайцям, циганам, халамидникам *4. І, розуміється, давно б уже забрав, коли б Зінь своєчасно не каявся та взагалі не був такий лагідненький та слухняний.
А раз уже було так, що Корчун трохи-трохи не вхопив Зіня.
Зінь стояв собі за хвірткою на вулиці й дивився, як хлопці гралися в цурки. Зіньові було заборонено виходити за хвіртку, та коли ж хлопці так гарно та весело гралися, що Зінь не витримав і таки вийшов. Ніякого нігде Корчуна не було. Зінь сперся собі спиною на лавочку та й дивився, не роблячи нікому ніякої шкоди. Здається, чого б тому Корчунові чіплятися до нього?
Аж бач, уже якось довідався і де не взявся коло хвіртки. Зінь тільки тоді й помітив його, як Корчунові коліна стали перед самими очима Зіня. Зінь задер голову, і – матінки мої рідні! – згори нависла над ним, як дерево, кудлата величезна голова Корчуна, з банькатими, страшними, червоними очима і сизим носом. Голова моторошно посміхалася та спускалася все нижче та нижче до Зіня, а коліна розсувалися та розсувалися, аж поки Корчун увесь не присів перед Зіньом. Зінь похолов, заціпенів, а серце затіпалось, як отой горобець, що тато дав Зіньові в руку.
– А чий ти, хлопчику? – страшним, рипучим голосом сказав Корчун, і на Зіня війнуло з рота Корчуна тим самим смородом сірки, що казала бабця.
Зінь несамовито закричав, прожогом кинувся до хвіртки й улетів у двір.
Як Корчун не погнався за ним, як не схопив його в торбу, просто-таки незрозуміло. Мабуть, тому, що Зінь уже не був за хвірткою, значить, уже не робив недозволеного. Бо Корчун не смів хапати Зіня, як він не робив нічого забороненого.
Але з того часу Зінь твердо й непохитно знав, що Корчун – зовсім не те, що бозя, що це – справжній і страшний бог кари та заборони. І коли Зіньові казали: «Чекай, чекай, ось скажу Корчунові», то він готов був усе робити, аби тільки не казали.
Та Корчун проте сам усе-усе знав. Чи Зінь не хотів уставати, – Корчун зараз же якимсь дивом довідувався про це й от-от уже підходив до хвіртки з торбою. Так що мама аж мусила виходити за двері та гукати йому: «Не йди, Корчуне, Зінь уже встає!» І коли Зінь швиденько вставав, то Корчун одходив собі.
Чи Зінь не слухався бабці й не молився бозі, чи вередував, чи лінувався, чи тягав кошеня за хвіст, – Корчун усе знав і зараз же йшов по Зіня з торбою.
І сховатися від Корчуна не було ніякої змоги. Зінь уже й так думав і сяк, але Корчун усюди міг його знайти.
– А як я в скриню сховаюсь?
– Еге, Корчун і там знайде.
– А як на піч у самий-самий куточок залізу?
– Знайде й на печі.
– А як... а як поїду далеко-далеко, аж до тітки на село?
Не було спасіння й у тітки на селі. Корчун був скрізь, Корчун міг пролізти в найменшу щілинку, навіть до мами під ковдру прийти, коли б Зінь туди сховався від нього.
І Корчун міг усе зробити, він був усемогутній. Чи вітер надворі здіймався такий, що аж гуло у комині, то, значить, Корчун напускав той вітер, щоб Зінь швидше лягав спати.
Чи Зінь починав кашляти й чхати, то, значить, Корчун застудив його за те, що не послухався бабці. А раз Зінь на свої очі бачив, який же то Корчун сильний та могутній.
Зінь стояв у дворі та в щілинку хвіртки дивився, як загруз дядько з возом у болоті серед вулиці. Загруз і ніяк тобі не може виїхати. Періщить-періщить конячинку батогом, шарпа-шарпа віжками, чмока-чмока губами, а віз як уріс. Бідні конячинки пнуться з усієї сили, чвакають копитами в болоті, витягають спини як по шнурку, а віз тільки похитується. А болото густе-густе, блискуче та сиве. Люди стоять під самим парканом і звідти гукають дядькові та поради дають, а помогти нічим несила, бо доступитися до воза ніяк не можна, – кожний утопився б.
Аж тут ізвідкись узявся Корчун! Великий-великий, більший за всіх та кудлатий, та страшний. Усі, як побачили його, так і почали йому щось кричати. А він став, заклав руки в кишені, подивився на дядька з возом і страшним своїм голосом гукнув дядькові:
– Карбованця даси?
Дядько спочатку не хотів давати карбованця, просився, молився. Так куди ж там ублагати Корчуна, – мусив таки згодитись.
Згодився, випріг коні, стоячи на дишлі, потім сам сів на одну конячину та й виїхав на ній на сухе, тягнучи другу за собою. А віз лишився сам серед болота.
Тоді Корчун підтяг вище колін халяви і пішов до воза по болоті. Ноги йому угрузали в багно аж по коліна, але що то Корчунові! От він підійшов до воза, помацав руками полудрабки, пошарпав злегка. Далі зайшов ззаду, заліз задом під віз, узявся руками за колеса, крекнув, напнувся, і віз аж чвакнув задніми колесами та й піднявся над болотом. Корчун трохи випростався та так і поніс воза по болоті на сухе. Народ здійняв такий крик од радості та захвату, що аж мама вибігла до воріт.
Що там далі було, Зінь уже не бачив, бо мама зараз же зачинила хвіртку й повела Зіня в хату.
От такий був Корчун. І боялися його всі-всі, не тільки Зінь, навіть ота страшна босячня, що лежала по проваллях. За подвір'ям Зіня зараз же були великі провалля, горби та глинища. От по тих глинищах та проваллях і кишіли халамидники. Як сонечко пригрівало, вони вилізали на горби й лежали на них сірими, подертими купами. А як вітер чи дощ, то ховалися в глинища. І на горбах, і в глинищах вони дурно не лежали, а грали в карти, або пили горілку, або сварилися та бились. Зінь часто дивився на них крізь щілину паркану й дуже добре бачив, як вони боялися Корчуна. Ще здалеку помітивши його, вони зараз же здіймали таку саму шамотню, як мама та бабця, коли тато сердитий вертався з роботи.
«Корчун! Корчун іде! Хлопці, Корчун іде!»
І похапцем, похапцем ховали і карти, і гроші, і горілку, і все-все. (Бо Корчун, як хотів, то забирав усе, що йому хотілося). А він ішов собі поволеньки, заклавши руки в кишені. Піджак наопашки, картуз аж на потилиці, кудлаті кучері як вивернутий кожух на голові, а сам величезний та страшний.
Надійшовши так, що йому видко босяків унизу, він стане над проваллям і голосом, немов заводський гудок, як ревне пісню:
Гей, хто в лісі, обізвися,
Гей, хто в темнім, одгукнися!
Та викрешем вогню, та закурим люльку,
Не журися!
Босяки знизу, неначе страшенно зрадівши, починали гукати, кликати, співати тої самої пісні. Тоді Корчун помалу сходив до них стежкою. І Зіньові видно було, як, зійшовши, він карав халамидників: то ногою одного штурхне, то ляпаса другому дасть, то плечем іншого штовхне так, що той аж ноги догори задере. І ніхто-ніхто не смів йому й слова напроти сказати. Тільки як він одходив, то вони в спину йому грозилися кулаками і сердито та пошепки про щось гаряче говорили між собою.
Так-от, Зінь, не взявши в горниці того, що йому треба, слухняненько йде за бабцею в кухню. Голівку схилив на ліве плече, личко задер догори, оченятками дивиться ясно та одверто (бо він же зовсім не до пасок підбирався).
А в кухні дим, чад, гармидер, задуха. Мама така вся червона, як буває тоді, коли з бані приходить, аж палає й пашить усім лицем, чолом, руками. Піч теж пашить і палає. Шибки від сонця так само палають. Тільки бабця та кішка Зозулька не палають і не пашать, бо обидві старенькі й сіренькі.
Зінь підходить до стола і пальцем обережненько торкається до купки родзинок.
– Мамо, а родзинки теж скоромні?
Мама місить тісто на столі з такою люттю, неначе спіймала давнього свого ворога.
– Скоромні, скоромні, не чіпай.
Зінь якийсь мент мовчить і ніжненько пучкою надушує на зморшкуваті густо-червоні ягідки.
– А на Великдень уже це скоромні?
– На Великдень їж, скільки схочеш.
– А чого ж тепер скоромні?
Мама хапа качалку й починає качати тісто, злякано озираючись до печі.
– Мамо, а чого ж тепер скоромні?
– Одчепись, Зіню. Сядь собі там та грайся чимсь.
– А чого ж, мамусю, скоромні? Корчун не хоче? Правда?
– Правда, правда. Одійди звідси. Сядь там. Мамо, підкиньте ще дровець у піч.
Зінь слухняно відходить трошки набік і пучкою обережно підлазить до купки шафрану. Шафран жовтий та пухкий, неначе порох з квіток.
– А чого ж, мамо, Корчун не хоче?
Мама не чує, бо качає тісто. Зінь знову трохи мовчить і згортає шафран у рівненьку купку. Тепер він – неначе манесеньке, тільки що вилуплене курчатко і смачно пахне паскою.
– Мамо, як бозі поставити свічку, так він же не сердиться? Правда?
– Не чіпляйся, Зіню.
Але бабця за маму відповідає:
– Свічечку бозі раз у раз треба ставити.
– Щоб не сердився?
– Щоб не сердився, щоб гріхи прощав.
– А хто дужчий: бозя чи Корчун?
Бабця чогось чудно посміхається, зиркає на маму і бере в руки розкачане кружальце з тіста.
– Хто, бабцю?
– Дурний ти, хлопче. Сядь собі он там та не чіпляйся. Може, вже годі, доню, та будемо ліпити?
На цей раз Зінь не відходить і не сідає. Навпаки, підходить ближче до бабці й задирає до неї голову:
– А як Корчунові поставити свічечку, так і він не буде сердиться? Правда, бабцю?
Але й бабця його вже не чує. Вона підтюпцем підбігає до печі й сердито рогачем одставляє набік горщик.
– Мамо, а бозя в карти грає?
Мама сердито озирається до Зіня й замахується голою рукою з налиплим на неї тістом.
– От я тобі як заграю, то ти мені відчепишся тут! Геть із кухні! Забирайся. Іди собі надвір.
Зінь злегка знизує плечима й тихенько виходить із кухні. То самі його тягнуть у кухню, то виганяють. Правду каже тато, що жінки перед святами як навіжені.
Але Зінь задоволений, що його вигнали з кухні. Тільки надвір він не йде, а знову нишком підкрадається до дверей до горниці й відчиняє їх. Вони, паршиві, знову тонесенько й жалібно скавучать. Одначе з кухні ніхто не визирає, і Зінь пролізає крізь щілину дверей до горниці.
Тут тихо, чисто й холоднувато. На довгому столі, як попи в ризах, стоять паски з білими шапками. Коло них у великих мисках, немов букети квіток, запишалися розмальовані яєчка, – червоні, зелені, жовті, сині. Хрущики великою жовтою купою, як покручені стебла старих очеретин, лежать збоку просто на столі. А посередині поважно і важко розлігся окорок. І все таке смачне та скоромне, що Зіньові аж мокро в роті стає.
Але він обходить стіл і навіть пучкою не торкається ні до пасок, ні до яєчок, ні до чого. Він прямує просто до покуття. Там, перед бозями, горить лампадка. Через те, що їм запалено лампадку, вони не мають права бути сердитими і їх боятися нема чого, хоч би й паску їв.
То Корчун має право сердитись, бо йому не запалено ні лампадки, ні свічечки. А коли він не буде сердитись, то тоді можна буде і паску їсти, і скоромитись, і на вулицю бігати, і все-все робити. Зінь підставляє стільця до покуття, вилізає й обережно стає на ноги. Бозі зблизька кумедні, губаті, з витріщеними очима. З-за бозі – мами Ісусика – стирчить кінчик свічки. Зінь делікатненько, потихеньку витягає її і ховає собі за пазуху. (Мама Ісусика за це не повинна сердитись, бо їй же є лампадка).
Злізши з стільця, Зінь хазяйновито становить його на місце і швиденько вислизує з горниці. От тепер він може собі й надвір іти!
Та не тільки надвір виходить Зінь, а ще далі: аж до хвіртки паркану, аж до провалля. Сонце гріє в голову й лице, як у кухні піч, і треба жмуритись, щоб не било в очі та щоб видно було, чи є серед босяків Корчун.
Ні, від хвіртки нічого не видко. Тоді Зінь, боязко пригнувшись, іде далі понад самим проваллям. От тепер видко: внизу на траві кружка сидять У халамидники. Але Корчуна серед них немає. І нігде не видно його.
От коли б Корчун знову заснув отам під тим горбиком! Адже бозям ставляють свічки тоді, як вони сплять, а не як ходять чи в карти грають. Та нема нігде Корчуна. Тільки самі босяки. Та й вони не сплять, не грають у карти й навіть не лежать. А збились усі докупи та про щось гаряче-гаряче балакають. Та все чогось поглядають на гору, – не в той бік, де притулився в ямці Зінь, а в другий, туди, кудою раз у раз приходить Корчун. Мабуть, вони не слухались своїх мам, поскоромились та тепер бояться, що Корчун забере їх у торбу. Ага, от він же їм задасть!
А Зіньові він нічого не може зробити, бо раз, що Зінь не поскоромився, а друге, що він йому поставить свічку. Як Корчун засне он там під горбиком, Зінь тихесенько спуститься, підлізе та й поставить йому свічечку. А тоді прийде додому й буде собі їсти і хрущики, і пасочки, і яєчка, і родзинки, і все, що захоче, бо Корчун уже не могтиме сердитись.
Та от нема сьогодні Корчуна, оце біда!
Але Зінь, проте, лежить за горбиком і дивиться вниз на босяків. Молодесенька весняна травичка така ніжна та чиста, що Зінь пригортається до неї лицем, як до мами, а вона дихає на нього свіжим духом землі та сонця. За проваллям мерехтить у жовтяво-соняшній мряці синя далина. А в проваллі вже стоїть сивий холодок, і тінь розрізає провалля на дві половини – одна темна, густо-зелена, а друга жовта від сонця. За проваллям мерехтить у жовтяво-соняшній мряці синя далина. А в проваллі вже стоїть сивий холодок і тінь розрізає провалля на дві половини — одна темна, густо-зелена, а друга жовта від сонця, як шафран. І в отій шафрановій сидять босяки.
Аж ось раптом з-за горба на другім боці чути гучний, як заводський гудок, голос:
Гей, хто в лісі, обізвися,
Гей, хто в темнім, одгукнися!
Тут усі халамидники, неначе купка горобців, спурхують і стають на ноги. їм так страшно, що деякі з них пригинаються до землі й смішно навкарачки повзуть кудись убік. А інші не знають, де їм дітися, і тільки мнуться на одному місці та все гаряче шепочуться між собою.
Та овва! — нічого не поможе: Корчун усіх знайде, усіх у торбу забере і віддасть циганам.
Ось він уже вийшов із-за горба і стоїть над проваллям, великий-великий та такий страшний і могутній, що Зіньові аж дух забиває бід страху та хвилювання.
Одна нога в Корчуна в галоші, друга чогось обмотана мішком. Піджак — наопашки, ззаду з-за кучми волосся поблискує проти сонця кінчик козирка.
Приставивши руку дашком до очей, Корчун дивиться вниз, до босяків. А вони йому махають руками, а вони гукають та кличуть його до себе. От хитрі, як піддобрюються!
Але Корчун не хапається і помалу сходить стежкою вниз.
От він їм зараз покаже, як скоромитись та не слухатись своїх мам!
От він уже недалечко від них, от-от-от зараз зцапає он того, що стоїть попереду в самій сорочці.
Зінь увесь завмирає від чекання і аж руками вгрібається в травичку, щоб краще бачити.
Але тут несподівано починає робитися щось страшне та незрозуміле.
Тільки Корчун підходить до босяків, як іззаду, з-за схилу провалля, вихоплюються оті самі халамидники, що рачки повтікали. Двоє з них тягнуть за собою велике рядно і швиденько підкрадаються до Корчуна. Підкравшись, вони стрибають на нього і накривають отим рядном. І як тільки ті накривають, так усі халамидники враз кидаються на Корчуна, навалюються на нього, обмотують рядном, волочать, топчуть, кричать, свистять. Звідкись іще збігаються інші босяки й теж кричать та свистять.
А там, де накрили Корчуна рядном, якась страшна галаслива купа тіл, зовсім така сама, як буває на вулиці купа собак, що загризуться між собою. Часом із неї випинається щось кругле, сіре, як величезний лантух, і підносить на собі вп'ятих у нього босяків. Але на те кругле знову навалюються, знову гатять по ньому ломаками, кулаками, ногами, знову валять на землю і накривають його своїми тілами.
Серед галасу та свисту часом чути страшний рев Корчуно-вого голосу, але щораз слабше та слабше. А босяки все б'ють та б'ють, та топчуть ногами, та гасають, як осатанілі.
Зінь, омертвівши, уп'явшись пальцями в вогку землю, лежить і широкими очима дивиться вниз. Що ж це робиться там7! Корчуна б'ють? Хіба можна Корчуна бити, всевладного, всемогутнього бога?!
Та от уже й не б'ють. От уже здирають з нього рядно. От він лежить непорушно, великий-великий, але скоцюрбленкй, подертий, з чудно підгорненою під себе головою. Піджака на ньому немає і на сірій сорочці видко щось червоне.
Ось один із халамидників паца його ногою, але Корчун не схоплюється, навіть не ворушиться. Другий босяк чогось нахиляється над ним, підводить йому голову й щось каже до інших. Тоді всі чогось озираються й починають швиденько розбігатися на всі боки.
Зінь нічого не розуміє: чого ж вони тепер бояться і тікають, адже Корчун лежить і не ворушиться?
І в проваллі вже тихо-тихо та порожньо. Нігде ні одного босяка. Тільки Корчун лежить усе так само, скоцюрбившись, уткнувшись головою в землю, обнявши одною рукою зелену травицю.
І Зіньові так чудно, так моторошно і страшно від того, що Корчун отак лежить там, що йому хочеться заверещати, як покинутому на самоті у темному льоху. Але й верещати страшно. Через те він задом-задом одсувається від краю провалля, потім стає рачки й хапливо, озираючись назад, повзе до хвіртки. Прошмигнувши в неї, він стає на ноги й прожогом летить до хати.
І тільки коло хати зупиняється і круглими, повними жаху та непорозуміння очима довго дивиться назад, до провалля. Сонце так само пече в голову, б'є в очі, так само цвірінчать горобці й сіра курка ловить мух коло забутого горщика. І значить, він уже не страшний? І не може сердитись? І не може в торбу забрати?
Зінь, як сонний, помалу йде в хату. З кухні так само чути гомін мами та бабці. Пахне пиріжками, ковбасою, шафраном. Тепер Зінь, уже не крадучись, іде в горницю. Двері тоненько и паскудненько пищать, та Зінь не боїться й не щулиться. волі, в сонній задумі підходить він до стола, торкається пучкою запеченого, як на сонці засмаженого, окорока, відколупує шматочок сала з нього й підносить до рота. Але жує мляво, аби жувати. Потім так само відколупує з паски грудочку білої шапочки й гризе крихку, солодку шкуринку. Солодко, але чогось не смачно. Чогось сумно і тяжко Зіньові. Він неохоче бере з купи хрущика й одгризає кінчик. Солодко, ніжно, але не смачно, не страшно, не скоромно і сумно-сумно.
Зінь сідає на стілець, задумано дивиться у вікно і мляво гризе хрущика. А в очах йому все стоїть сум і непорозуміння.
Раптом двері відчиняються і входить мама. Вона за чимсь своїм прийшла сюди, але, побачивши Зіня з хрущиком у руці, за святочним столом, кам'яніє на місці. А Зінь сидить собі спокійненько та якось чудно дивиться на неї, не боячись, не тікаючи, неначе нічого особливого він тут і не робить.
— Та ти що ж тут робиш, анциболоте ти! Га? Що ж то ти їси?!
— Хрущика.
І тах тихо та мляво каже Зінь, що мама аж тетеріє й навіть лякається.
— Хрущика?? А хто ж тобі дозволив скоромне їсти? Га? Зінь сумно зиркає на маму:
— Так Корчун уже не страшний, мамо. Корчун уже не прийде з торбою. То ви вже можете їсти. Він уже не може сердитись. Він, мамо, там лежить та... та...
Але тут Зіньові очі чогось заливаються слізьми, і він, скривившись усім лицем, гублячи з рота крихти хрущика, гірко плаче.
Мама нічого не розуміє, але швиденько підходить до Зіня, бере в нього з рук хрущика, кладе на стіл і зсаджує Зіня з стільця. З-за пазухи його випадає свічка. Мама піднімає и і теж кладе на стіл, а Зіня виводить із горниці.
У кухні йому миють руки, рота, лають, хрестять, дають ковтнути свяченої води, щоб змити скоромне. Зінь слухняно дається робити все, що хочуть, але йому не страшно від того, що поскоромився, не соромно й не турботно.
Тільки в широких, заплаканих оченятах усе стоять сльози, сум і непорозуміння. Бо там, за хатою, в проваллі лежить самотою скоцюрблений, розчавлений і безсилий-безсилий тепер бог Корчун.
Примітки:
*1 Горниця – світлиця, святіша кімната в домі.
*2 Маненька (розм.) – маленька.
*3 Пацає – хвицяє.
*4 Халамидник – у В. Винниченка це слово вживається удвох значеннях: як синонім із зневажливим відтінком до слова «жебрак» (тут) і як аналог до слова «розбишака» на означення «пустотлива, непосидюча дитина» (приміром, в оповіданні «Федько-халамидник»).
За матеріалами: Винниченко Володимир. Намисто. Оповідання. Упорядник Йосип Брояк. Художник Людмила Ільчинська. Видавництво "Веселка, 1989 р., стор. 27 - 42.
Більше творів Володимира Винниченка на нашому сайті:
