Галина Мирослава. «Втратити... Знайти» (оповідання з книги «Маю вам сказати»)

Хаджибейський лиман. Картина художника Юрія Домовєсова.

Галина Мирослава

ВТРАТИТИ... ЗНАЙТИ

(оповідання з книги «Маю вам сказати»)

Ще вчора, в останню п'ятницю літа, його П`ЯТУНЬЦЮ, Осип прощався з морем. Тепло, як прощаються з побратимами. І водночас наскрізь тривожно, ніби з усім своїм ВСЕСВІТОМ. Прощався від самого світанку аж до глухих сутінків. Але нині субота, день, котрий він завжди присвячував упорядкуванню, толоці, а він у дорозі, і вже досить далеко від дому. Його тіло звикло до розкладу, руки до роботи просяться, сверблять. Важко Осеві* не при ділі, особливо зараз.

Залишена на згадку морська бірюза, чи, як кажуть його турецькі друзі, фіруза, кольором щастя вперто стоїть перед очима, де-не-де змінюючи відтінки, прозорість, блиск, мовби граючи з ним у незрозумілу, але вкрай щемливу, навіть щебетливу - сплески хвиль, плюскання риби, пташині переспіви - гру. Незримою тугою пронизуючи у намаганні ошанути його всього. Осип ледве втримується, щоб не заквилити чайкою. Якби ж то була можливість, він викричався б у море, а тут і перекинутись словом нема як, немає з ким. А єство таки потребує, ще й як! Йому треба проговорити, виговорити, заговорити до йоти усі страхи, аби не муляли. Таке з ним уперше. Бо ж більшу частину життя Ось* жив у страсі перед системою, боявся не бовкнути чогось зайвого, а тепер-от боїться мовчати. І не тому, що прийшов такий час, коли всі спішать виплеснути щось своє з нутра, щоб то не було — думки, емоції, або й безмірну свою порожнечу. З Осем інакше — його мучить передчуття, що тільки перетне кордон, назад дороги не буде. Що більше не повернеться додому, не вловить в околії блаженних запахів моря, якими дихав і надихався, якими жив, які його переслідують. Йому ж не 30, вісімдесятка на носі.

З дочкою, безумовно, поладить, вони все життя жили душа в душу, вона його притаковить, про все подбає, але де ж він у чужій стороні візьме Чорне море?! Понад міру дороге йому, ніби своїми руками викопав, наповнив, випестив. Якби не поховав свою Моєньку, любу аж до відчуття тепла від неї навіть після її відходу, свою досі кохану дружиноньку, яку впродовж їхнього спільного життя не називав інакше, як Моєнька, витворивши це слово від звичного займенника ''моя'', не зрушив би з місця за жодні гроші.

Людей тут вистачає. Лише в автобусі понад 50 пасажирів. А як заговорити, коли серце не відчуває когось свого?! Не чіплятися ж до незнайомців, хоча вони з ним разом вже пів дороги. Тепер-от повиходили з автобуса, стоять гусачком, майже торкаючись один одного. Начебто простіше розговоритись. Але Осип не вперше переходить кордон. Затямив, що кожен, хто чекає своєї черги до віконця з митником, від якого залежить дозвіл, має триматися тут осібно, такий порядок — розмовами або невідповідними рухами можна собі нашкодити. Не факт, що не роздратує таким чином якогось митника. Зрештою, постав його на цю посаду, то й він не довірятиме випадковому чоловікові. Професійна уважність диктує своє. Хіба зможе митник, відволікаючись на зайві шуми, або піддаючись симпатіям, справно виконувати свою роботу?! Він на службі. Тут потрібна концентрація. Та ще неабияка. Адже варта, де б вона не була, якої сфери людської діяльності не стосувалась би, — це шалена відповідальність. І ті, хто гідно виконує свої обов'язки, справді варті не нарікань, а поваги, вдячності, бодай доброго слова. Осип мимоволі відвісив поклін у сторону найближчого митника.   

А тоді роззирнувся. Втішило, що зір ще в нормі. У його віці це рідкість. Мовчки подякував морю, яке знову поплило в очах. І не порахуєш, скільки разів за морем стежив, далину намагався видивити, вдивлявся, роздивлявся — от і маєш результат. Шкода лишень, що не залишив на полотні жодного відбитку побаченого. Пробував, та й не раз. Скутий він якийсь. Рука не слухається, кольори невідповідні, передусім бракує атмосфери руху, запаху, звуку, без яких море — не більше, ніж калюжа. Скульптор теж з нього не вийшов. Спершу думав, що школи бракувало, але тепер вже не має певності, що вона б кардинально щось змінила. Видається йому, що обділений природою, не додала вона йому чогось такого, від чого найпростіший штрих видається живим та таким, що невидимими променями проникає в душу. Зрештою, Осип не відчуває себе нещасним. Навпаки. Доля подарувала йому море, природа — душу, вільну душу, і серце, добре, чутливе. Дарує сни майже щоночі, пишні сни, часом кольорові, багаті, всеохопні. Таки варто було народитися!

Митник, ліворуч від нього, раптом зупиняє всіх жестом руки. Якась перезмінка. Осип опиняється якраз перед плакатом, на якому чітко виписані три речення, кожне — іншою мовою. Мови знайомі: англійська, польська, українська. І слова й думки прості, на будь-який рівень сприйняття.  

— Як цікаво! — майнуло в голові, — Від усіх — туристів, мігрантів, біженців — вимагають одного, а звертання з різним підтекстом. Правила сформульовані так, що чітко враховують психологію носіїв мови. Приміром, англійською написано: ''Підходьте індивідуально''. Яка повага до притаманного англійцям почуття власної гідности!

І прочитав польською. Тут інші слова: "Підходьте поодинці". Одним словом, не метушіться, шановні поляки, не скупчуйтесь. Щодо своєї, зачепило до глибини. Шкрябнуло. Кольнуло. Дорікнуло. ''Підходьте по черзі!'' — йому як урок. Таки треба  нетерплячим українцям нагадувати про існування черги, про те, що нема змісту влаштовувати безпричинні перегони, боротися за місце під сонцем, змагатися, хто перший. На якусь мить знітився. Він не раз ловив себе на тому, що йому важко спокійно чекати в установах. Хвилини очікування там видаються днями. Проте сидіти годинами на березі моря міг би вічно. То ж не марнування часу, то канал, через який Осип проникає у безчасся, у вічність, у себе зрештою-решт.

Та будьмо відверті: у тій черзі язик в Ося більше з іншої причини свербів. Перед ним стояла краля, яку важко було не зачепити. Пухкенька, смачненька, такий собі вареник у добрій сметані. Якби не вік, ущипнув би її. Словом, зрозуміло, не пальцями, не дикий же. 

— Вона ж не настільки пуста, — подумав, — щоб не розуміти, що робить. Не може не знати, що чоловіків спокушає! Не випадково ж вбралася у прозорий пеньюар, який лише для маскування називається сукнею. 

Щоправда, Осипові неабияк сучасний одяг підіймає настрій, веселить, надає драйву, наснаги, особливо труси, які молодь називає шортами. Такі оказії самі напрошуються на дотеп. Чи міг би він колись припустити, що доживе до часу, коли найпристойніша публіка, та, що з краватками, викликатиме на біс у найпрестижніших палацах голих та напівроздягнених, мовби вони з когорти найславетніших королів та королев. Певно, цивілізаційне коло мчить у бік Адама з Євою. Щоби простіше — пару фігових листочків, то й зодягнулися. Економія!!! Сила — в простоті. Але мусить обійтись без жартів. Треба себе очередити. Прикусити язика. Сміятись хіба у вуса, точніше — у те, що від них після гоління залишилось. Тишечки-нишечки. Не просто змиритись, однак поки себе може втримати. Допомагає знаття того, що й сам сприймав колись звертання від незнайомців як прилипання. Найнеприємніше було —  коли чіплялися старі дідугани або дивні бабушенції. Отож, триматиме язика за зубами. Тільки б до Холма дістатись чимшвидше. А там вже й дочка зустріне, наговориться, від зайвого, що так на язик проситься, очиститься.

От і контроль позаду. Треба почекати на інших. Околеса більш-менш спокійно, ще трохи залишилось, а там і автобус, дивись, рушить далі. Але в останній момент Ось відчув, як невидима, прецінь гаряча й волога, наче щойно вийнята з морської піни, якась рука торкається його руки, її пальці переплітаються з його пальцями. Він розгублено озирнувся. Що б це мало означати?! 

За тиждень до смерті Моєнька розповідала дивну історію: коли їхала в автобусі з Херсона, казала, що побачила, але чи так?!, що на якусь мить на порожнє сидіння біля неї сіла молода красуня в білій сукні. 

— Ходімо зі мною, — сказала чарівна дівчина. — Надійшов твій час. Я по тебе, — і розчинилась.

Чи було це видиво, чи справжня дівчина, але Моєньки не стало.

Чи довго йому самому ряст топтати?! Невже Моєнька за собою кличе?! А, може, море до себе прагне забрати?! Таке пишногруде, запаморочливе, коли сердиться, і таке кучеряве немовлятко, коли з ласкою. Перехоплює дихання, коли заковтує. І наповнює, виштовхуючи. Зайшов би зараз у його воду. Але...

Від думок про море відірвав його голос водія, що своїм ''із'' витягав усе з нутра: ''Виходьте із приміщення''. Останнім часом Ось усюди натрапляє на те різке ''із'', якась пошесть, підкоп під спокій — ліплять його де треба й де не треба, наче підважити мову хочуть. І його разом з нею. Буває, що такий вибрик виправдано — слухач пробудиться, особливо той, що вже почав засинати, заколисаний гармонією, однак не колоти ж періодично м'яз голкою, ніби співрозмовника корч вхопив. Чи то навмисно практикують, аби дошкулити йому?! 

Рідна мова Осипові теж Моєнька — така ж ніжна, плавна, витончена. Тільки м’якою не може її назвати, бо відразу його ніби струмом б’є, тут же пригадує свою пригоду, коли один журналіст з Європи, з яким випадково пару років тому перетнувся, зачепив за живе: "Ви кажете, що українська — м'яка мова, але я уважно слухаю, прислухаюсь і кажу вам, як людина зі сторони, що ні. Порівняйте: ви ''е'' говорите там, де в грубій на ваш погляд російській звучить щось м'якше, до прикладу: ''є'', ''йо'', ''і''. Те саме з ''і''. Українською ''пісня''  — російською ''пєсня'', ''твердо'' — це ''твьорда''''. Осипу не вдається пригадати, що відповів тому чоловікові, у будь-якому разі, пан з Європи не змінив своєї думки, бо Осип не знає, як пояснити людині, яка по-іншому чує, що слово ‘’пісня’’ для нього витонченіше, ніж ‘’пєсня’’.

Як розтлумачити людині, що для вуха, налаштованого на українську мову, засильне пом’якшення створює дисонанс?! 

— Co za dużo, to niezdrowo, — кажуть поляки, — заспокоює себе Ось. — Може, не так м'яка наша мова, як не різка, не тисне на слухача. Сердечна, ласкава, немовби морська вода. Навіть коли запінена суржиком, бо піна мусить колись осісти. Мова — то хвиля, що рухається та рухає, міниться, залишаючи тепло в серці.

А навколо холоднішало. До тіла проривався різкий вітер. Однак не було можливості собі допомогти — теплі речі залишились в автобусі, водій, на жаль,  затримувався. Ось не врахував, що доведеться чекати на дворі, спішив постати перед митником у всій своїй красі. Йому взагалі незвично про такі деталі думати. Його тілу завжди було тепло біля моря. Навіть узимку. Парадоксально, та факт. А тут холод за холодом: між людей, від погоди, без моря. Хоча ні —   море таки з ним. Сьогодні він у цьому впевнився.

Вкотре йому здалось, що морська вода поруч, цього разу на пучках пальців. І наче стала струменем. Здригнувся, коли струм пішов через руку. І разом з ударом струму з’явилось переконання, що він таки мав саме зараз бути тут. Адже прийде час, коли його коло замкнеться. Тож повинен встигнути. Бо таки має скинути з душі той камінь. Він не раз думав про місце, де народився, але ніколи, ніколісінько!, не шукав його. У документах, які йому видавали, те місце не було зазначене. А він пам’ятав. У далекому дитинстві, коли ще ледь говорив, чув від батьків, що всі вони родом з Холмщини, з якогось маленького села, де стояла велика красива церква. Майже не пам’ятає батьків, лише завжди чув пориви тепла, які від них продовжували йти хвилями, навіть після того, як назавжди втратив зв’язок з родиною. Те тепло гріло його в найскрутніші хвилини, особливо до знайомства з Моєнькою, а зараз він знову його відчув. Осип так і не дізнався, чому його забрали від батьків, точніше — їх у нього. Ріс по дитбудинках, без батькових колін, які б його погойдували. Тих відчуттів не забув. Без материнського голосу, що вигортав би, як маленькі скарби з кишені, родинні пісні та оповіді. Єдині історії, які не втомлюючись слухав змалечку, ховалися в мушлях. Коли прикладав мушельки до вуха, відчував незримий зв'язок з родом та з вічністю. І так сталось, певно, невипадково, що доля занесла дочку саме на Холмщину. Та як знайти точне місце з крихт слів, які пригадує?! Схоже на те, що шукатиме камінчик на дні моря. Навіть років народження батьків не знає. Хіба прізвище має незвичне як на українця. Завжди асоціював його зі знаменитим поляком. В усіх його документах написано: українець. І батьки говорили українською. Це потім у дитбудинках на російську перейшов. Останніми роками все більше материнською спілкується. Колись однокласника мав з прізвищем Коберник. Може, не дочули, не ту літеру написали. Зробили з нього Коперника. Хтозна. Осип розпружується. Відчуває, як щось усередині клекоче. 

— Усе повертається по спіралі до початку, до джерела, — проговорює беззвучно обвітреними губами, — Аби вийти на вищий рівень.

І відчуває такий прилив сил, мовби щойно вийшов з моря. Пішки готовий кожне село готовий обійти. Десь-таки відчує місце, де колись стояло їхнє обійстя, знайде точку опори роду, там нап'ється з криниці води, а як не буде криниці — припаде до землі й умиється росою. Тоді вже й відходити не страшно.

Вишивка. Холмщина та Підляшшя.