|
Оксана Аннич
"Ходім, вже час!"
Женися, не женися
За владою й грошима,
Та смерть - не зупинити
Вона стиска плечима...
Тихо підійде,
На вушко ніжно прошепоче:
"Ходім, вже час!"
Й у даль, далеку понесе,
І враз цей світ погас.
Кудись у темряву тягне,
І опиратись сил немає.
"Стривай, пусти, куди ведеш?"
Та відповіді так не взнаєш,
Смерть відповіді не дає.
"Агов, чекай хоча б на мить,
У мене справ є тут чимало!"
Смерть зупинилась й каже: "Цить,
Життя прожив своє невдало!"
"Чому ж невдало, я ж - король,
У мене золота багато!
Усе потрапило під мій контроль!
Йди геть, бо змушу я тебе втікати!"
"Е, ні, не всім ти здатен керувати,
Мене не зможеш ти прогнати!"
Смерть, не спиняючись, тягне
Ти намагаєшся кричати,
Смерть хочеш налякати,
Та голос хрипло замовкне.
Востаннє серденько забилось,
Пізніше втомлено спинилось,
Замовкло й спить.
Усе далеко залишилось,
Посеред темряви згубилось -
Життя урвалося, як нить.
Навколо тиша й чорнота,
Кудись летить твоя душа,
Повсюди темно.
Куди ж поділася краса?
В руках немає ні гроша,
"Ех-х, дійсно, я прожив даремно!"
Посеред темряви та зливи
Душа відчалює від тіла,
Кудись летить.
Уже не буде більше сили,
Не зробиш жодного ти діла,
Усе закінчилося вмить.
Скінчилось твоє існування,
Твоє нікчемне панування,
Віднині ти - слуга.
Дратує те тупе мовчання,
А в голові одне питання:
"У чім моя вина?"
"Тому, що за багатством гнався,
Ти крав та не спинявся,
Під себе жадібно все гріб.
Над іншими знущався,
Над бідними сміявся,
Цим самим коїв гріх.
Тобі усього було мало,
На всіх ти поглядав зухвало,
Вважав себе царем.
Але життя вже пролетіло,
Тобі вже стане зрозуміло,
Що був ти Ледарем!"
|
|
