Віра Артамонова
СОНЕЧКО КАЗАЛО ПРАВДУ
(збірка оповідань для дітей)
Завантажити текст оповідань зі збірки Віри Артамонової "Сонечко казало правду" (txt.zip)
Оповідання Віри Артамонової про хлопчика, який любить фантазувати: "Бджілка", "Їжачок-реп'яшок", "Сонечко казало правду", "Ясенок", "Сперечались кубики", "Бляшаний півник".
Віра Артамонова
БДЖІЛКА
Оповідання
Калюжка — як дзеркальце. В нього дивиться кульбабка з бережка.
І раптом на воді щось задріботіло, заворушилось.
Володя придивився: бджілка. Од її крилець кружечками розходились дрібнесенькі хвильки. Мабуть, хотіла сісти на кульбабку, та не втрапила на ту, що на бережку, а на її відображення у воді. Намочила крильця і не може злетіти.
«Треба рятувати,— подумав хлопчик.— Але вона може вжалити...»
Подав їй соломинку, та зморена бджілка не змогла вибратись на неї.
«Нехай жалить. Трохи поболить — та й перестане... Зате вона житиме»,— не злякався Володя і підвів під неї долоню.
Бджілка й не збиралась жалити. Відчувши під лапками опору, розправила крильця, задзижчала і знялася в небо, а Володя почув:
— Дзижчу, лечу по солодкий мед!
* * *
СОНЕЧКО КАЗАЛО ПРАВДУ
Оповідання
Ну й вигадник же цей Володя! Наслухається по телевізору та від бабусі Варвари казок, а потім починає свої вигадувати. В нього і котик, і песик, і сонечко в небі можуть думати і говорити, як люди.
Мама слухає — усміхається, а Володин братик Сергійко, який уже ходить до другого класу, питає:
— Ну, чому ти хочеш бути брехунчиком? Обманювати не можна.
— Хіба ж я обманюю — просто хочу казки, бо в казці гарно.
— Обманюєш!
— То виходить, що й бабуся обманює, і той дідусь, що живе в телевізорі?
— Ні, вони казки розказують.
— А я хіба ні?
— Який з тебе казкар, ти ще й до школи не ходиш і не про Котигорошка оповідаєш, а про те, що бачимо довкола.
— Хіба ж я кажу, що казкар. От півник вранці кукурікнув, наче промовив: «Доброго ранку».
— Невже? — допитується Сергійко.
— От прислухайся вранці: ку-ку-рі-ку — доб-ро-го ранку!
— Не схоже.
— Бо ти не хочеш, щоб було схоже. А я почув, то й кажу йому: «Кукуріку!» Говоримо. Потім у вікно зазирнуло сонечко.
— Невже й воно вміє говорити?
— Воно — ні... Сонечко вміє писати промінням. От і написало на підвіконні: «Виходь надвір гратися».
— Ти ж і читати ще не вмієш.
— Буквами — ні, а коли сонечко пише промінням — умію.
— Воно викликає гратися, а ти йому що?
— Кажу: «Викочуйся вище в небо».
— Хіба воно вміє чути? — сміється Сергійко.
— Авжеж, уміє. Ти от смієшся. І воно сміялось у небі, коли я, зробивши гімнастику, поснідавши, вибіг на подвір’я. І вже не пише, а й говорить, тільки трішки шепелявить, наче вишневі листочки шумлять. Торкнулось моєї голови променями і питає: «Це в тебе промінчики?» — «Ні,— кажу,— це чубчик».— «Такий золотавий, аж світиться!» — «Бо я білявий,— кажу,— вмився, зачесався».— «А хочеш бути чорнявим?» — питає мене сонечко. «Це сажею обмазатись, чи що? Не хочу, я люблю бути чистим...» — «Забруднюватись не треба,— каже,— тільки частіше виходь надвір».
— Це вже казка, чи що? — питає Сергійко.
— В казці лютий змій, вовки, ведмеді, а це було зі мною.
— Як це було? — знову сміється Сергійко.
— Отак і було... «Ходімо на озеро купатися»,— сказало сонечко. І ми пішли. Я — стежкою, що повилася в траві, а воно пострибало по верхів’ях ясенів, черешень. Добрались до озера.
Дивлюсь, а воно вже у воді, довкола нього дрібні хвильки мерехтять. Глянув у небо — і там сонечко. «То вас двоє?» — питаю. А воно: «Ні, то мій братик у небі лишився світити, а я прийшло купатися. Пливи,— гукає,— до мене, вода не холодна, я нагріло її за весну!» Ми купались, плавали, бризкались. З берега на нас дивились кульбабки, що теж схожі на сонечка. «Приходь і завтра»,— сказало сонечко, коли ми накупались, наплавались досхочу. А я йому: «Прийду не сам, а з братиком Сергійком».— «Приходьте,— каже,— якщо хочете бути здоровими, дужими!» А сьо-годні рано глянув я в дзеркало — справді, чорнявим став, тільки чубчик посвітлішав. Сонечко казало правду. То ходімо, Сергійку, на озеро. І сонечко прийде...
— Таки вигадник,— сказав Сергійко.
Та й побігли обидва до озера. А вгорі з дерева на дерево перестрибувало сонечко, ніби промениста білочка.
* * *
ЇЖАЧОК-РЕП’ЯШОК
Оповідання
Володя підкидає м’яча вище хати, а Сергійко — вище ясена. Володі подобається грати з братиком. Підскочив — одпасував. А Сергійко підкинув ще вище. Цьо¬го разу Володя прогавив — і м’яч упав у малинник, що за штахетами.
— Піди принеси,— сказав Сергійко.
— Чому я повинен приносити? Ти ж його туди закинув.
— А ти не одбив — тобі і йти.
І Володя пішов.
Малинник густий, довкола нього — штахети і трава. Дивиться Володя: там, де повинен був упасти м’яч, колючий їжачок клубочком скрутився, наче м’яч їжачком став. А в траві, біля штахетів, лежав справжній, гумовий. Володя штовхнув його ногою у малинові зарослі, щоб не було видно, і гукнув:
— Йди сюди, Сергійку!
— Що там? Не можеш знайти м’яча?
— Його вже ніхто не зможе знайти.
— Чому? Де ж він дівся?
— Йди сюди — побачиш.
Сергійко підійшов і радісно скрикнув:
— О! їжачок!..
— М’яч на їжачка перетворився, як у тій казці, що вчора по телевізору показували. Впав у малинник — і перетворився... І зараз ти не повіриш, як не вірив, що сонечко уміє говорити.
— Він тут живе,— сказав Сергійко.
— Хто?
— їжачок.
— І зовсім ні. Він тільки що з’явився. Був м’ячем і захотів стати їжачком. От і став. А захоче — знову стане м’ячем.
— Казочка.
— Нехай буде казочка, але спробуй знайти м’яча,— став біля штахетів Володя та одсунув ногою м’яча у густу траву.
Сергійко глянув туди, сюди. М’яча не побачив ніде і сказав:
— Коли так, то винеси цьому колючому м’ячикові в блюдечку молока.
Зрадівши, що братик повірив, Володя, щось мугикаючи, поспішив до хати.
Повертаючись з молоком, він виразно проказував віршик:
М’ячик став їжачком — Поласує молочком, їжачок-реп’яшок,
Із колючок кожушок.
* * *
ЯСЕНОК
Оповідання
Біля паркана, на подвір’ї, росте високий гіллястий ясен. При ньому, біля самого стовбура, зійшов маленький. Вже розпустив свої листки, що схожі на зелені веселочки.
— Мамо, ось маленький ясен росте! — сказав Володя, показуючи деревце.
— Ясенок,— проказала мама.
Хлопчик подумав хвилинку і заперечливо похитав головою:
— Ні, ти — мама.
— А хто ж іще? Звичайно, твоя мама.
— То чому ж ти кажеш «я — синок»? Це я — твій синок.
— Жартівник ти, Володю. Я кажу «ясенок» — маленький ясен.
— А було ж, мабуть, так,— почав вигадувати Володя,— коли він зійшов із зернятка-насінинки, глянув на І свого татка — великого ясена і сказав: «Я — синок!»
— Отак і сказав?
— Авжеж.
— Хіба ж дерева говорять?
— Звичайно. Листячком — шу-шу, шу-шу... І хто хоче почути, що вони кажуть,— почує.
— Хто захоче — почує,— погодилась мама.— А ти, вигаднику, принеси із сарая лопату, то й пересадимо цього синка он туди, де любисток росте.
— Нащо? Хай росте біля свого татка.
— Біля татка він високий не виросте — гілля йому сонечко заступатиме.
— Це наче в дитячий садочок синка поведемо.
— Нехай так.
— А скучно малому не буде?
— Ні, він говоритиме з татком: шу-шу, шу-шу... І Володя побіг по лопату.
* * *
СПЕРЕЧАЛИСЬ КУБИКИ
Оповідання
Володя будував із кубиків вокзал, а потім школу, потім — високу вежу. Вежа сягала йому до пояса. Та хилитнулась — і кубики розсипались.
Володя взяв зошит, намалював вежу, яку щойно хотів побудувати, ще й червону зірку на вершечку, а кубики зібрав у ящик і до вечора ними не грався. Коли ж задрімав, йому причулося, що кубики гомонять, сперечаються .
— Я найкращий,— казав зелений,— бо навесні все зеленіє.
— Ні, я найкращий,— шепотів червоний,— бо й гвоздики червоним цвітуть, і червоні прапорці на святі, і зірка на нашій вежі червона.
— А може, таки я найкращий? — обізвався голубий.— Адже й небо за вікнами голубе.
— А пшениця яка в полі, коли дозріє? Такий і я,— похвалився жовтий.
— Ні, я кращий за всіх,— крикнув синій,— бо моїм кольором цвітуть волошки!
— А я...— хотів щось про себе сказати рожевий, але Володя не дослухав суперечки, ступив до ящика і тихо промовив:
— Ви — дерев’яні кубики, вас пофарбували, і всі ви гарні. Завтра збудую з вас місток — і ви станете як різнобарвна веселочка.
* * *
БЛЯШАНИЙ ПІВНИК
Оповідання
— Вставай, уже світанок! — будить Сергійка Володя.
— Справді, світанок,— розплющив очі Сергїйко.— А чому ти так рано встав? Тобі ж у дитячий садочок ще не пора.
— Мене півник розбудив.
— Таж він ще не співав. Я завжди чую, коли він піє, і прокидаюсь.
— Цей, що бігає по подвір’ю, ще не співав.
— А який же тебе розбудив?
— Той, що над ганком із бляхи вирізаний.
— Не теревень, Володю. Хіба ж бляшаний може піяти?
— Вдень не може, стоїть собі над ганком і слухає, що на світі робиться, а вночі...
— І вночі так само.
— Коли ти хочеш, щоб стояв,— стоїть, а я знаю інакше...
— Як же ти знаєш? — питає Сергійко, йдучи вмиватись.
— А отак: коли звечора всі поснуть, він дивиться в небо, на зорі, і думає, що то золоті зеренця. Раптом одне впало на дах, друге. Потім посипалась ціла жменя. Півник залишає ганок, тихо ступає лапками по даху, клює ті зеренця. Коли поклює всі, на сході починає світати. Ситий півник клюне кілька росинок, що впадуть на дах із ясенового листя, і від задоволення тихо проказує «ку-ку-рі-ку». Так він дякує небові, ясену. А потім піє той, що бігає по подвір’ю.
— Он воно як! А я думав...— усміхається Сергійко.
— Нічого ти не думав! — заперечує Володя.— Ти просто мені не віриш. От наступної ночі не лягай спати, а заховайся на подвір’ї і дивись на дах.
— Наче ти не спав — ховався...
— Авжеж, ховався.
— Де?
— Під ковдрою.
— І що ж ти побачив?
— Те, що кажу, те, що хотів побачити. Не віриш?
— Якщо ти хочеш, щоб я вірив,— вірю.
— Отак би й раніше, а то: обманник, обманник. Тим часом запіяв той півник, що цілий день бігає по подвір’ю.
За матеріалами: Віра Артамонова. "Сонечко казало правду". Оповідання для дітей. Художник Леся Гармиза. Київ, видавництво «Веселка». 1989 рік, 24 с.
Читайте також на "Малій Сторінці":
.jpeg "казки")