Володимир Свідзінський. Ліричні поезії (1922)

* * *
Вже хутко день. Сховався місяць. 
Здригнувсь жахливий сон.
Краса небес, провісник сходу, 
Палає Оріон.

Боєць потужний, над землею 
Простяг він ясний міч:
Загин усім, хто ворог дневі,
Кому жадана ніч.

Нове життя в бою повстане,
Офір воно жада.
Лиш блисне промінь, кров гаряча 
Поллється як вода.

Тоді ж то, визволена з пітьми, 
Обмитая в крові,
Зростить земля і цвіт незнаний 
І дасть плоди нові...

Але поволі гаснуть зорі;
Злотистий світ замрів 
На обрію, і тихий вітер 
Дерева розбудив.

Погас і Оріон могучий 
В уборі бойовім.
Одна лише зоря сіяє 
На небі голубім.

0 ні, не буде кар і помсти
І не проллється кров:
В очах зірниці світової
Любов, одна любов.

* * *
Мені ти милий з давніх літ. 
Один закон, один завіт 
Оба ми берегли любовно, 
Жадали одного вінка,
Чиясь таємная рука 
Нам душі збурила чудовно, 
Як подих ночі сон листка,
І поріднив мене з тобою 
Святий гармонії напій,
І горда туга за красою,
І чарівних жагучих мрій 
Невтихомирний неспокій...
І там, де я колись, на грані 
Дитячих і юнацьких днів,
У першім чистім закоханні 
Мої коліна преклонив,
Там нині ти на голос щастя 
Як зачарований спинивсь 
І цілим серцем покоривсь 
Його жаданій милій власті.

* * *

ЗЕЛЕНІ СВЯТА

Зелені свята, весняні свята! 
Липовим гіллям замаєна хата, 
Липовим гіллям, татарським зіллям, 
Чим весна багата.

Під синім небом, ласкавим світом 
Земля красує розмаїтим цвітом. 
Земля красує і нам дарує 
Зелені свята. 

Ой гаю мій, гаю, великий розмаю! 
До тебе піду, тебе звітаю.
То ж ти могучий, свіжий, дрімучий 
В зелені свята!

Кипуче поле, сріблястий колос, 
Буйна пшенице, шовковий голос! 
Стану край лану, довкола гляну — 
Зелені свята!

Зелені свята, весняні свята, 
Липовим гіллям уквітчана хата, 
Липовим гіллям, татарським зіллям, 
Чим весна багата.

* * *

КАПЛИЦЯ

Ой у полі, полі,
При тихому долі,
Не цвіт на калині біліє,
То біла капличка 
Стоїть невеличка 
Край шляху, де льон голубіє.

А в тій капличці 
Чудовий образ 
Діви Марії сіяє,
На лоні в неї 
Мале дитятко,
Як янголятко, 
Зеленою віткою грає. 
  
А глянеш навколо — 
Зелене поле 
Леліє, як море безкрає; 
Пшениченька рівна 
Стоїть гордовито,
Як тая князівна,
Дрімучеє жито
Над межами колос схиляє.

І все те багатство 
Марія Діва 
На красні жнива,
На добрий пожиток ховає; 
Од бур і негоди,
Од злої пригоди 
Покровом святим заступає.

* * *
Ой красно ти, яблунько, 
Зацвітала.
Ой рясно ти, зеленая,
Плодів приношала.
Була б ти багата,
Та прийшли дівчата 
І ласії діти,
Розхильчасті віти 
Понагинали,
Запашні яблука 
Пообривали...

— Ой дівчата, дівчата, 
Уквітчані коси,
Нас вітри колихали, 
Зволожали нас роси,
І    нас сонце любило,
Наші личенька рум’янило, 
Нас наглядало 
Золотим оком 
Ще й наливало 
Солодким соком...

Тепер нашим вітам тяженько,
То ви нас здійміте легенько.
До церкви однесіте,
До святого дому,
Учиніте славу літу золотому.

У неділю ранесенько 
Буйно пчоли вигравали, 
Старенькому пасічнику-діду 
Над ухом гучали:
— Ой діду, наш діду,
Ти проспиш до обіду,
А ми вдосвіта встали,
То вже скрізь побували: 
Розсипались ми по луках 
Цвітучих,
Розлітались по гаїнах 
Дрімучих,
Погуляли ми і в полі,
І в лузі,
Побудили дзвіночки 
В ярузі;
Сколихнули ми лелію 
В діброві,
Отрусили з неї роси 
Перлові;
Ми до кожної чарунки 
Воскової 
Доливали вологи 
Медової...

То ти, діду, добре дбай,
Одного щільника виймай,
Однеси до церкви, до святого дому, 
Учини славу літу золотому.

То на Спаса рано-пораненько 
Не червоні маки зацвітали, 
Зодягались люде хорошенько, К
олом церкву обступали.
Випливало сонце із-за саду,
Білу церкву рум’янило,
Від престолу, з глибини святої, 
Виходжало золоте кропило, 
Святило 
Яблука рум’яні,
Вінки квітчані,
Меди пахучі,
Зілля цілюче,
Все, що земля багата 
Дарувала до свята.
То на Спаса рано-пораненько 
Гомоніли дзвони дрібненько:

— Ой слава, слава 
Весняному раю,
А ще більша слава 
Та щедрому врожаю!
Ой слава, слава 
Жемчужному цвіту,
А ще більша слава 
Та дорідному літу.

* * *
Не вій, вітре буйнесенький, 
Не шуми в садочку;
Не розхвиляй зелен-листя 
На тім ясеночку.

Під ним козак молоденький 
Чи спить, чи дрімає,
По кривавім бойовищу 
Спочин собі має.

То кувала зозуленька 
Увечері в гаю:
— Козаченьку кучерявий,
З якого ти краю?   

І туркавка воркувала
До сходу край броду:
— Козаченьку чорнобривий, 
Якого ти роду?

І питала смутливая 
Червона калина:
— Чи є в тебе, козаченьку, 
Кохана дружина?

Ніхто ж того не відає 
І не буде знати...
Хоч не мав він дружиноньки, 
Тепер буде мати.

Коли б знала, то б раділа 
Матінка журлива,
Що такая придалася 
Невістка вродлива.

Вродливая невісточка,
Ще й красно убрана.
Серед саду шумливого 
Квітчаста поляна.

* * *
Як тебе утомить місто,
Як знесилишся в борні, 
Навісти мене, коханий,
У моїй самотині.

В мене зелено і свіжо, 
Повен тихости мій двір 
І до мене з вітром плине 
Аромат дністрових гір.

Буде все в твойому зорі 
Небо тепло-голубе,
І акації прозорі 
Обвіватимуть тебе.

А коли обійме небо 
Ніч, зірницями густа,
Біля перс моїх спочинуть, 
Милий мій, твої уста.

* * *

 
НА ЗАЛІСКУ

На тихім заліску — там день пливе, як сон... 
Бринять, дзигочуть мух повітряні загони,
І коників сюрчать невидні легіони,
І золотий літає махаон.

Вгорі — небес прозірчасті затони;
І сонце, там поставивши свій трон,
Огнем пронизує ставних дубів корони 
І все захоплює в томливий свій полон.

І любо там південною порою,
З утоми млосної припавши самотою 
До лона свіжого пахучої землі,

Розплинутись в якійсь гарячій млі 
І, поринаючи в солодке забування,
Віддатись маренням самотнього кохання.

* * *

НА РУЇНІ

Лежать руїною палати гордовливі, 
Кругом, буяючи, розполонивсь бур’ян; 
Не криє виноград альтанки вимисливі,
І співним плюскотом не хлюпає фонтан.

В тіні алей, глибоких і пустинних, 
Блукає тихо промінь осяйний,
Увечері рояля звук сумний 
Не будить лип широковерховинних.

Черет і осока обняли сонний став.
І пусто скрізь. Лиш дівчинка порою,
В забутий парк забрівши самотою, 
На галяві, серед високих трав, 
Коли південь виблискує й палає, 
Із бабки срібної візок собі сплітає.

* * *
Буває, в час самотніх дум 
Дивочна мрія в серці зрине,
На мить одну привабить ум 
І десь у безвісті загине.

Та дні минуть, пройдуть літа,
І скресне крига забування,
І знов зіходить мрія та 
В красі первісного повстання.

Тоді ж то, збудженая вмить, 
Душа схвильовано здригнеться, 
І легкий спів несамохіть 
З глибин незвіданих поллється.

* * *
Так сумно тут здавалось самотою,
А ти, дівчинонько, прийшла —
І стало так, неначе ти з собою 
Ясного сонця принесла.

Дивлюсь — усі гроби травою густо вкриті, 
В траві розбризкалась кульбаба золота, 
Гілки вишень, в пахучо-теплім цвіті, 
Схиляються до кожного хреста.   

І скрізь життя, і все радіє, живши,
І все жадне буяти і цвісти...
А ти стоїш, головку похиливши, 
Як анголь смутку й красоти.

* * *

ЩАСТЯ

Довірливих надій в юнацтві серце повне, 
Кипить воно у мріях, як в огні,
І щастя нам ввижається чудовне 
Прийдучого в неясній далині.

Та горе і літа, учителі сумні,
Надіяння розіб’ють безосновне;
Тоді, оглянувшись на перші наші дні,
Ми в них побачимо те щастя неуловне.

Так іноді пташок яскравих зграя 
Поперед мандрівця у полі походжає,
І вабить зір його блискуче пір’я їх;

Та тільки він наблизиться до них,
Вони перелетять йому над головою.
І знов за ним збираються юрбою.

* * *
Як важко дихає ся ніч!
Неначе в ній вогонь таїться...
...На ніжне лоно з білих пліч 
Коса потоками зміїться...

Спахнула блискавка з-за гір; 
Безодня пітьми в надрах тучі 
...Як надра темряви, твій зір, 
Як полум’я, уста томлючі...

Надходить буря... Ми самі...
Весь світ у пітьмі потопає...
О мила, мила! Не томи...
Несила... серце знемагає. 

* * *

Нежданий сніг упав на брость зелену,
Як сум на серце молоде...

Покірливо схилилася берізка,
Гілок обтяжених угору не зведе.

Збіліло все, замовкло, заніміло,
Панує скрізь холодна чистота.
Але ж то мить — поглянь на схід, берізко, 
Яка там смуга золота!

* * *
Цілий день палючий вітер, 
Буйний суховій...
Цілий день перед очима 
Милий образ твій.

На південнім краї неба 
Сріблястий туман...
Ой тумане-безумане,
Сам я безуман! 

На межі гарячій ляжу,
Очі затулю...
Ой коли б ти, мила, знала, 
Як тебе люблю!

Надо мною вітер хилить 
Жовтії жита...
Чи то сонце так цілує,
Чи твої уста?

Ох, як солодко заснути 
В золотому сні...
То колосся чи миленька 
Шепче щось мені?

* * *

ПРИПЛИВ

Тихо плине місяць повний, 
Осяваючи блакить.
Дивну власть, чудовну силу 
Мертвий зір його таїть.

Наче чари невидимі 
Ллються зверху на моря,
І бурхливо рвуться води 
До безмовного царя.

Клекотять і плещуть хвилі 
І з неоглядних далин 
Буйно котять срібні гриви 
До бережних стромовин.

Тяжко в камінь ударяють, 
Рясно сиплють синій блиск, 
Обливають білим шумом 
Темних скель безладний тиск.

Та дарма. Не зворушити,
Не збудити їм мерця; 
Безпричасні і холодні 
Риси світлого лиця.

Так і я до тебе рвався,
Так і я тебе любив.
Ти дивилася як місяць, 
Буйним морем я кипів.

* * *
Вже з дерева життя мойого
Пожовклий лист паде,
А черга днів безперестанно
До тайних меж веде.

Прийду, прийду в країну мертву, 
До мертвих берегів,
І обведу глибоким зором 
Пустелю без країв.

Не буде день, і ніч не буде,
А присмерки і сум.
І слух напружений уловить 
Лиш моря вічний шум.

І зблизяться холодні тіні,
І гляну, і без слів 
Пізнаю я з очей безодніх 
Страшний тягар віків.

І, як туман, вони схитнуться 
І тихо одійдуть;
І буде на човні невільнім 
Моя остання путь.

Десь упадуть безсилі сльози,
Як роси на траву,
А я в той час в далекім морі 
У безвість попливу.

* * *
Висхли, висхли ранні роси, 
і не пив я їх.
А тепер... Лежать покоси 
на полях пустих.

------

Будуть роси ще вечірні... 
смутно я уп’юсь.
І в степи, степи незмірні 
тихо віддалюсь. 

* * *

ТЕМНА

Стара, старенька,
Босі, потріскані ноги,
В одній руці костур,
У другій кошик.
Прихилилась лицем до церковного муру 
І наче завмерла.
Темна. Ні синього неба,
Ні свіжого листя не бачить.
Обнявши її прохолодним затінням, 
Шепоче над нею розпашиста липа.
Спека. Південь гомонить, щебече, співає... 
В саду над верхами дерев 
Пронизливо крячуть ворони.
Солодко пахнуть акації білі.
Пішла...
Я знаю житло її бідне:
Довге, узеньке подвір’я,
Зруйнований дім в глибині,
І край нього мала ліплянка.
Покрівля прогнила, погнулися стіни, 
Хутко повалиться зовсім...
Як пахнуть акації білі!..

* * *
Весна. Розкрились небеса. 
Збудилось все, що жити здібне. 
І от згортають діти знов 
Торішнє листя непотрібне.

Веселі діти: гомін, сміх...
Вони весні служити раді.
Нехай тепер трава росте — 
Ніщо не буде на заваді.

Та смутен я дивлюсь на те.
Не знаю сам я із-за чого,
А так мені, мов ті граблі 
Черкаються до серця мого.

* * *
Сіяє сад, від наморозі білий.
А тихо в нім! Нігде сухий листок 
Не шелесне. Ні вітер легкокрилий, 
Ні бистрий птах не сколихне гілок.

-------

Настала ніч. Небес блискучий човен 
Підняв уверх дві щоглі золоті.
І    вийшов я, і знов, кохання повен, 
Задумався, забувся в самоті.

--------

Солодкі ви, душі самотні мрії, 
Та не такі, як за юнацьких літ. 
У той-бо час цвіли ви, як лелії, 
А нині ви, як цей зимовий цвіт.

* * *
Ходім туди, у ліс, на гору!
Так свіжо там в південний час. 
Нас стрінуть берести і граби 
І холодком обіймуть нас.

Є місце там: здовж косогору 
Щовби і брили кам’яні,
Розбиті давніми віками, 
Чорніють дико в гущині.

Киличе пташка. Ледве промінь 
Згори промкнеться золотий;
А долі постіль оксамитну 
Нечутно стелить мох густий.

Як подих казки, нас обійме 
Зелений змрок верхів рясних,
І напою тобою в тиші 
Палку жадобу уст моїх. 

* * *
Усе в далечінь я дивлюся,
Усе в степову далечінь.
Часами, мені так здається,
Я бачу легесеньку тінь.

Іде вона тихо по полю 
У білій одежі своїй,
В душі моїй будить тривогу, 
Приковує очі мої.

Чи то моє світле дитинство 
Збирає волошки в полях?
Чи то моя мила, забута,
Сумує по згублених днях?

Дивлюсь і томлюся без краю, 
Несила очей одвести.
Уже ж мені милій назустріч 
Ніколи степами не йти.

* * *
У тьмі, як море, сад шумів.
Десь билися огненні крила, 
Вода лилась і плюскотіла,
І грім розкотисто гримів.

Але затихло все поволі.
Між хмарами в височині 
З’явились галяви ясні,
І осрібнилися тополі:

Тоді вікно розкрив я в сад 
І довго в світлім супокої 
Вдихав солодкий аромат 
І чисту свіжість ночі тої.

Край мене на твоїм вікні 
Прозірчасто сплелися тіні,
І радісно було мені,
Що ти так близько в сій годині.

Я згадував слова твої,
Твій зір, отінений глибоко... 
Твій образ був в душі моїй, 
Тебе любив я одиноко.

І видавалося мені,
Що я не розлучавсь з тобою, 
Що дух твій віє наді мною, 
Тебе покинувши вві сні.

* * *
Моя дорога в край незнаний, 
Моя дорога в далечінь.
Іду один. Немає сонця; 
Навколо мене тиша й тінь.

-----

Навколо мене все погасло: 
Всі барви, звуки, всі пісні. 
Краса вмирання, зов’явання 
Чарує сумно зір мені.

-----

А серце квітне дивним щастям. 
Все жду чогось, когось люблю, 
І листя шелест передсмертний, 
Як світлу музику, ловлю.

-----

Моя дорога в далеч темну, 
Моя душа в солодких снах. 
Як дика сарна, я блукаю 
Один в покинутих лісах.

* * *
Вона прийшла. Іде лісами.
А вже давно зів'яло все,
О скільки ніжности і жалю 
Вона в душі своїй несе.

Побачила клен-древо журне,
І зупинилась перед ним,
І доторкнулася рукою:
«Будь на вмиранню золотим».

Угледіла калину в гаї...
Додолу тихо капле кров.
«Засни, забудь... Най квітне щастям 
У білих снах твоя любов».

А небо сіре мла вкриває.
На всім лежить холодна тінь,
І тихо, тихо. Лиш синиці 
Кують сріблясте «пінь-пінь-пінь».

І прихилилась до берізки,
І скорбно дивиться в поля.
«Люблю, люблю. О Боже милий, 
Яка сумна твоя земля!»

* * *
Люблю. Покинуто, самітно.
А вже поля мої пусті;
У парку клени золоті,
І осінь віє непривітно.

Люблю, люблю. Ходжу без цілі. 
Щось жалібно шепоче гай 
І ронить листя. Листя миле, 
Прощай, прощай.

* * *

ДОЩ

Набігають бистрі хмари 
На сади на весняні. 
Загримить, по листю вдарить 
І затихне вдалині. 

Перейде, а по годині 
З чаші світлої униз 
Стрімголов ізнову рине 
Буйних крапель бистрий блиск.

* * *
Тут день — неначе сон прозорий. 
Як тихий корабель,
Пливуть кудись ліси, і гори,
І дикий безлад скель.

Пливуть отари на узбоччі,
Пливе стрімкий обрив...
І звідусіль сіяє в очі 
Небес ясний розлив.

Стою один вгорі, над гаєм...
У далеч казкову 
З усім зелено-тихим краєм 
Я теж пливу.

* * *
По лісі шум, розливний шум 
Неперестанний...
Гойдаються верхи дубів 
Високостанних.
Над ними хмари, як примари, 
Пливуть без дум,
А долі — срібне щебетання, 
Зозулі сум.

Лягти в траву, стулити очі 
І тихо снити
Про давні літа, про кохання, 
Про все прожите,
Про дорогих, що між живих 
Уже немає,
А вітру плив верхи дубів 
Нехай гойдає.

* * *

РАНОК

Весняний ранок на землі,
Коли так радісно дзвенить 
Освіжене росою поле 
І листя, сонцем переткане,
Коли облиті блиском води 
Неначе б’ються в срібній сіті, 
Накинутій далеким сонцем, —
Що він таке? Чия усмішка?
Чиєї мрії відгук світлий?
Чийого щастя відбиття?

* * *

НА ДНІСТРІ

Мільйони кружечків піни 
Пливуть за водою каламутною;
З-під весла блискучі змійки 
Розбігаються з піснею півчутною.

Крізь прозорий туман вода червоніє,
А там поверхня неначе з криці... 
Поперед човна перникоза утікає —
Не дістанеш ніяк із рушниці.

Набрунились ліси на стрімких покотах; 
Дико хмуряться скелі;
Розвила весна блакитний прапор, 
Обсипала цвітом морелі.

Свіжий вітер з південного краю 
Дзвінко пролітає верхами. 
Золотисто-прохолодний ранок 
Розливає блискіт над берегами.

* * *
Потопало сонце за житами,
Над ланами блисокм полилося...
Ти сказала: "Ви такі холодні,
Як оце колосся"

-----

І сказала, й тихо плакать стала... 
На межу, зволожену росою,
Ти сльозу ронила 
За сльозою.

------

Похиливши голову в задумі, 
Колоски ти рвала несвідомо... 
І погасла радість межи нами,
І печаль повіяла знайомо.

------

Тихо ми верталися додому,
Не бриніла срібна нить розмови, 
І до тебе не знайшов я в серці 
Ні краплини жалю, ні любові.

-------

Ой чого ж, коли літа минули, 
Так до тебе прагну я тужливо, 
І здається, що без тебе жити 
Неможливо.

* * *

ГОРИ

Так близько мій край заповітний: 
Лиш гори отсі перейти,
І міг би я з серця свойого 
Всі скорбі життя зволікти.

І міг би я знов привітати 
І молодість світлу мою,
І ту, що любив я так довго,
А може, ще й досі люблю.

Десь там вона ходить самітно 
І згадує давні літа,
І слід її в полі широкім 
Цілують шовкові жита.

А я безпоривно згасаю 
За пасмами гір мовчазних 
І тільки задумаюсь часом, 
Як сонце заходить за них.

* * *
В часи давноминулі,
Як сі степи, просторе 
Лежало тут безплодне 
Світло-пустельне море.

Під поломним промінням 
У блискітках сліпучих 
І дихала, й двигтіла 
Безодня вод могучих.

І острови-атоли,
Неначе персні білі,
То тут, то там лежали 
На смарагдовій хвилі.

І, звідусіль укриті 
Від наглої негоди, 
Дрімали в тих кружалах
Прозірно-теплі води.

І велетні дерева 
Схилялись над водами 
І тихо шелестіли 
Пір’ястими верхами.

Але віки промчали 
І нині — подивися:
Степи, поля і луки 
Без краю простяглися. 

І там, де глибинами
Блукала хижа риба,
Тепер орач співає,
Блищить розрита скиба.
  
І синім блиском неба,
Як світлим сном, обняті, 
Збожілля золотого 
ечуть лани багаті.

По захисних долинах 
Сріблясто ріки в’ються, 
Тісняться людні села,
За вітром верби гнуться.

А там, де лоно моря 
Рясніло островами,
Горби високоверхі 
Сплітаються вінками.

На збоччі їх, як хмари,
Лягли ліси дубові,
І будить тихий вітер 
В них шелести шовкові.

І сниться їм часами 
Пустеля вод солоних,
І острови жемчужні,
І плюск лагун півсонних.

І мріються їм древа 
В дивочному уборі 
І їх дрімливий шелест 
На безпритульнім морі.

* * *
             ...Прощай,
Мій хлопчику! Не буду більше я 
Приходити до тебе на дозвіллю,
І ти, мене угледівши здаля,
Устріч мені не будеш вибігати,
Мене вітаючи веселим криком.
Не стану я казок тобі казати
Про змія, про розбійників, про сонце,
А ти, мене довірливо обнявши,
Не станеш слухати моєї мови 
З блискучим зором непорушно-темних 
Увагою поширених очей.
Не підем ми удвох з тобою більше 
В долину нашу, до струмка швидкого, 
Де ти босоніж плюскався і грався,
Де все, що ти стрічав або знаходив,
В тобі живу цікавість пробуджало: 
Принесені водою жовті кости, 
Розколина у скелі віковій,
І бистрий шелест ящірки в кущах,
І дикі мальви, що росли над яром, 
Здіймаючись свічками золотими...

* * *

ВОРІТТЯ

В безмежності часу ми прийдемо знов. 
Тоді наше серце буде прекрасне:
Не потьмариться наша любов,
І наша радість не згасне.

Минуле покриється вічною тьмою;
Та що нам по скорбному спомині?
Ми вперше станем собою,
Засіяєм, як зоряні промені...

* * *
О Боже, не дай загубити ключі 
Від сонця, від серця Твого огняного, 
Бо тяжко і страшно вночі 
У кривавому хаосі світу земного.

Але дай, щоб духовний мій зір 
Убачав перед себе щохвилі,
Як пасмо сіяючих гір,
Верховини Твоєї одвічної цілі. 

* * *

НА ЗАХОДІ

Глибокий сніг заліг степи. 
...Порвало серце срібні волоконця... 
На заході безодня огнева Р
озкрилась по відході сонця.

Понуро жмуряться ліси. 
...А як збирав я тії ниті!.. 
Криваво-темний цвіт зорі 
Розвіяв вітер по блакиті.

-------

Густа імла на діл лягла.
...Які із них сплітав я ткані!.. 
Холоне захід. Тоне зір 
В повільно-смутному згасанні.

-------

Так гаснуть серця почуття. 
Колись забуду, як любив я... 
Горять краї димчастих хмар, 
Як непорушних гір верхів’я.

* * *

ВІТЕР

Тече берізка 
Тремтячим блиском,
За буйним вітром 
Простягши гілля; 
Могучі клени 
Свій шум зелений 
Бурхливо клонять 
На свіже зілля.

А буйне збіжжя 
Аж до обніжжя 
Горбів далеких 
Кипить розливне,
І все, здається, 
Біжить, сміється 
У слід блакитний, 
За днем поривним.

* * *

ЗИМА

1
За гаєм, гаєм,
За деревами 
Кують морози 
Поломну зброю, 
Поломну зброю — 
Мечі огнисті,
А в гаю тихо.
Заячі лапки 
В пухкій пороші 
Слід проснували, 
Сосонки темні,
Як ті чернички, 
Струнко і строго 
Чекають сонця,

...Кують морози 
Мечі огнисті.

2
Розцвіли сніги 
Іскряним блиском.
За садом сонце!
А в саду, саду 
Западь глибока 
Здіяла чудо:
Сплела дерева 
За білі руки 
Та й зчарувала.
А на квітнику,
По сухім бадиллю, 
Розсипались снігурі, 
Як червоні вуглики. 
Сидять, гойдаються 
І все гудуть та й гудуть 
В свої срібні сопілки.

...Розцвіли сніги 
Іскряним блиском. 

3
В синій пустині 
Сіяє місяць,
В безмовний смуток 
Закований.
Тишею ночі, 
Туманним блиском 
Сад зачарований. 
Пагілки яблунь 
В холоднім цвіті 
Тонко срібліють 
На темній блакиті,
І непорушно 
Їх сіть воздушна 
Тінню прозорою 
Долі повторена.

...В безмовний смуток 
Місяць закований.

* * *
Дубовий ліс в сумній покорі 
Ронив зів’яле покриття.
Вона в гущавині прозорій 
Була безжурна, як дитя.

Багровим листям уквітчала 
Сніг чола. Радісним теплом 
Сміялись очі... Щось співала...
І тихий шелест був кругом.

І раптом постріл десь... І знову... 
І посвист... Як ранений звір, 
Вона метнулась; жах раптовий 
В бездонну ніч поширив зір.   

І, як безумна, в ліс глибокий
Наосліп кинулась вона,
І шумно пугач вирлоокий
Жахнувся, збуджений від сна.

Дрімливі древа ледве встигли 
Розбігтися з її путі...
В далекі застуми забігла,
В безмовні пущі золоті.

І зупинилась... Наслухала...
І довго серця неспокій 
І бурні перса гамувала 
Маленька ручка — сон лелій.

Нігде ні звука. Все замовкло.
В задумі іноді плечем
Вона стене. А лист пожовклий
На неї сиплеться дощем.

* * *
Я вгорі, над лісом.
День — блакитна повінь. 
Десь внизу, глибоко, 
Шум потока ллється.

Що це? Через гори 
Хтось до мене лине... 
Крила розгортає...
О, невже ж то мила?

Мила, мила лине! 
Зводить білі руки,
Щоб мене обняти...
Ні, то хмарка біла!

То пливе хмаринка 
По пустелі синій...
День крізь сон сміється... 
Я один на скелі.