Володимир Нагорняк
БІЛОГОЛОВИЙ СІРНИЧОК
(Казка)
1
Жив-був Білоголовий Сірничок. У сірниковій коробці,— а саме так називався його будинок,— яких тільки сірників не було: Рудоголові, Чорноголові, Червоноголові, Жовто- та Зеленоголові; а ось з Білоголових — лише один, він. Та що казати, в інші часи на це ніхто, мабуть, і уваги не звернув би: «Подумаєш, сірники як сірники, ну, різнокольорові, ну, подумаєш, буває...».
Втім, про все по порядку. Коли сонце, добряче натомившись, ішло на відпочинок, і наступала безпросвітна ніч, сірники світилися. Кожний по-своєму: Червоноголові — червоно; Жовтоголові — жовто; Зеленоголові — зелено... Але кращого світла, — всіма кольорами веселки, — як у нашого Білоголового, не було ні в кого.
Спочатку жителі сірникової коробки пишалися його красою, ставили в приклад, раділи навіть просто випадковій зустрічі з ним. Спочатку, а потім... ─ Ми повинні тут верховодити!!! — ні з того, ні з сього раптом загорланили Червоноголові.
─ Ні — ми!!! — рішуче звелися на ноги Чорноголові.
─ Нічого собі! А скільки вас?! Ми, безперечно, ми!!! — не на жарт розпалилися Рудоголові, і хоч зараз були готові кинутися в бійку.
А що таке — бійка в сірниковій коробці? Вірна погибель. І не когось там одного-двох — усіх, без винятку.
─ Чудні! Хіба це так важливо? — тихим, але впевненим голосом зупинив суперечку Білоголовий — а засвітився як. Засвітився як! Як ніколи.
Побачили тоді сірники, хто перший серед них, по праву - перший. Побачили, але виду не подали. Одні, бо уперті, не захотіли; іншим — стало соромно.
Зрозуміли, що такого світла, як у Білоголового, немає ні в кого. Зрозуміли, але зерно розбрату було вже кинуто.
─ Будь з нами! — обступили його чорноголові.
─ Ні, з нами! — це вже Чорноголові.
─ З нами! З нами! — розштовхали всіх Рудоголові.
І знову засвітився наш Білоголовий. Якось небачено по-іншому, я сказав би, гнівно. Здавалося: ось-ось — і загориться. ─ Буду! Але з усіма, і ні з ким — окремо... — сказав і пішов від них.
2
Кілька днів гуділа сірникова коробка, як вулик з бджолами перед дощем, була не при собі. Нарешті, начебто, уляглося.
─ Що він, цей Білоголовий, корчить із себе?! — як завжди, підкинули жару Червоноголові.
─ Ну, світиться, подумаєш... А що нам з того?! — не вщухали Чорноголові.
─ І хай собі світиться! Він нам не указка! — ще більше розпалилися Рудоголові.
─ Та що ви всі на одного накинулися?! — намагалися заступитися Зеленоголові. Куди там?! Пізно. На них цикнули всі разом — і вони замовкли. Були вихованими та й молодими ще, зеленими.
─ Ходімо! Поставимо його на місце!
─ Ходімо! Бач, який...
─ Ходімо! Ходімо!
Різнокольорова демонстрація направилася до квартири Білоголового.
3
- Що ви моняєтеся там?! Запізнюємося.
І куди ж це ми запізнюємося, га? Не обов’язково — автобусом. Якихось п’ять кілометрів — це і для Павлика не відстань. Правда, Па... Лежить!..
- Та встаю, встаю, уже встав... — увесь тиждень Павлик готувався до походу, прокидався раніше п’ятої ранку, а сьогодні... І це ж треба! Ой, як спати хочеться, як назло.
Отже, вирішили йти пішки. Що це за похід на автобусі?! Татка умовляти не довелося, погодився зразу ж. Щодо речей, то два дебелі рюкзаки були набитими до верху ще з учорашнього вечора.
- А мені що нести? — включився в збори Павлик.
- Твоє завдання: йти за нами і не хникати. Утримаєшся за ведучими... — але тут татко, а він у Павлика льотчик, замовк, скоса глянувши на диспетчера, — ну і слово — не вимовиш, — тобто на маму. - Ну як це - нічого не нести?! — корив себе хлопчик. — Хоч сірники візьму! Може, згодяться... — і дістав з шухляди сірникову коробку. Так, так, саме ту.
4
Кольорова демонстрація до квартири Білоголового не відбулася. Що таке похід, сірники — звідки їм? — не знали. Цікавість і тривога злилися воєдино.
Нагрудна кишенька Павлика була мілкою, та й саму сірникову коробку хлопчик привідкрив.
─ Дерева, гляньте, як ми! — визирнули з коробки Зеленоголові.
─ А, ось же, гляньте, гляньте наперед! І наш колір знайшовся — заметушилися Жовтоголові, побачивши скошене пшеничне поле.
─ Та... Краще вгору подивіться — скільки там нашого кольору! — загордилися Синьоголові.
─ Е-ех-х! Вирватися б звідси, я себе прославив би! — вийшов наперед Старший Червоноголовий. — Бачите, скирда?
─ Бачимо, жовта... — здивувалися Жовтоголові.
─ А підпалити її, га?! Знаєте, який вогонь буде!!! Потім цей вогонь перекинеться на поле, а там — на дерева, а там — на село. І все це від одного сірника. Що скажете? Ну, як?!
─ Дурний ти і не каєшся!!! — аж тут всі помітили Білоголового. — І все одним махом спалити?!
─ Правильно, спалити! А для чого ж тоді ми, сірники?
─ Для життя... Для життя!
─ Скаже таке...
5
Ніщо не віщувало поганої погоди, а, тим більше, дощу. Ага, та й ще такого — як із відра! Де вона тільки взялася, та хмара? І посеред степу. Повертатися? Ну про це і розмови не могло бути: стільки готуватися, так чекати, повертатися, та й
до лісу вже було значно ближче. Павлик, і не подумаєш, навіть зрадів зливі. Добігли, начебто, швидко; але промокли добряче, до ниточки.
─ Назбираємо хмизу, розпалимо вогнище, обсушимося... — випалив захеканий татко, скидаючи рюкзак.
─ Допоможи! — це вже мама, два рюкзаки сперлися на столітній дуб.
Проблем з хмизом не було, та й бути не могло, — у лісі ж. Проблеми виникли потім, коли кинулися розпалювати вогнище.
─ Галю, дай сірники.
─ Не взяв?!
─ Не взяв... Що, концерт відміняється?..
─ Шановні глядачі! Просимо вас не розходитися... — попробував було Павлик вставити жарт, але осікся під татковим поглядом.
─ Що ще ти там?! Які глядачі?!
─ Не виміщуй на дитині! — вступилася мама.
─ Та нате вам сірники!!!
─ Сірники?!
─ Сірники?!
─ Сірники, сірники...
6
Коли вперіщив дощ, сірники, зрозумівши небезпеку, замовкли. Не до розмов, не до чварів. Найважче було першому ряду: вся волога, а то й дощові краплини, падали спершу на них.
— Все. Ось і ліс! — полегшено зітхнув Білоголовий. — Вижили...
Сім’я Марченків розпочала збирання хмизу на вогнище. Найбільше старався Павлик, забігав найдальше. «Молодець!» — сказали б іншим разом сірники. Але не тепер. Кожний крок хлопчика наражав їх на небезпеку — мокрі дерева так і сипали краплинами... Обійшлося...
Татко взяв у Павлика коробку, відкрив, довго роздивлявся:
─ Галю, бачиш, різнокольорові, — передав сірники мамі.
─ Ага, красиві... У-у-у! — задрижала з холоду.
7
В теплих маминих долонях сірникам було затишно, приємно. Але тривожно. Хочеш ─ не хочеш, а комусь із них доведеться йти на вогнище. Кому хочеться?
— Ну, не поминайте лихом! — рвонувся Білоголовий у перший ряд.
— Куди ти?! — хором крикнула сірникова коробка. Було вже пізно: Білоголовий наполовину вискочив з неї.
8
─ Все готово. Розпалюємо. Сірники.
─ На.
─ О, Білоголовий, сам напросився!
Першою взялася вогнем газета. Полум’я з неї перейшло на хмиз, який, пустивши сльозу, почав розгорятися дедалі більше та більше. Вогнище запрацювало.
Обсушилися швидко. Та й дощ, як несподівано раптово розпочався, так раптово і закінчився. Згодом проміння сонця вже нашпилювало на себе листки дерев, нишпорило по кущах і траві. Захрумкотіло вогнище. Відпочинок обіцяв бути славним.
9
І, всерівно, день був хвилиною. Ретельно погасивши залишки вогнища, Марченки збиралися додому, в місто. Вже були запаковані три рюкзаки. Так-так, ви не помилилися, саме три.
В третьому, також повному-повнісінькому, — гриби, і статні боровики, і мальовничі підберезники, і хитрющі лисички, і різнокольорові сироїжки. Нести цей рюкзак, зрозуміло, зобов’язався Павлик. «Своя ноша плечей не тягне!» — цікаво, де він почув таку поговірку?
10
Вийшли з лісу і лиш тепер помітили звивисту стежечку через степ.
─ Іди по стежці!
─ А ось і наш дім видніється. Правда, тату? Рукою подати...
─ Ага, кілометрів п’ять будемо подавати. Не зморишся?
─ Я?! Та ніколи в світі!
Повітря аж струміло степом. Йшлося легко. Легко і думалося. Мама думала, що вона робитиме з грибами. Татко ж подумки уже був на роботі. Лише Павлик ні про що не думав. Його очі милував, здавалося, безкрайній степ. Він вдивлявся, в обрій, на якому з кожним кроком все більшав і більшав їхній дев’ятиповерховий будинок. Мурашник, як говорив татко. Павлик раз по раз оглядався. Ні, зовсім не на те як ідуть батьки, і не на ліс, котрий віддалявся, не на стежку, а... А-хто його знає!
11
─ Та що ви знову про того вискочку! Знайшли про що, — все розпалявся Старший Червоноголовий.
─ Подивіться — веселка! Світиться, як Білоголовий наш... світився... — милувалися небом Синьоголові.
─ А ось і зоря прокльовується. Та подивіться ж! — відірвали погляд від степу Жовтоголові.
─ О! А ось і скирда. А підпалити її, га?! Знаєте який вогонь буде!!! Потім цей вогонь перекинеться на поле, а там — на дерева, а там — на село. І все це від одного сірника. Що скажете? Ну, як?!
─ Дурний ти і не каєшся!!! — не втерпіли Зеленоголові.
─ Ви чули?! Ні, ви чули?! — аж заричав, намагаючись привернути до себе увагу, Червоноголовий. Але чомусь ніхто його не почув. Чи не хотів почути? Ніхто.
* * *
Зозулине «Кукуріку!» або
Як Зозуля свій голос шукала
(Казка)
Дуже-дуже давно – (ще за царя Тимка, коли земля була тонка; а то і раніше) – зібрала Мати-Природа птахів з усього-усього світу,а було їх видимо-невидимо, та й каже: «Вирішила я наділити вас голосами, щоб у кожного свій голос був». Як вирішила, так і зробила.
Залементувало птаство: заскрекотало сороками, защебетало соловейками, заугукало совами, зацвірінькало горобцями-синицями – та й знялося хто куди, хто де жив. Аж тут прилітає Зозуля, і зразу так, ніби це в неї позичили і не віддають: «Природо, а мені?! Дай і мені голос, і швидко, бо ніколи!». Здивувала, ба, навіть більше – обурила Природу така зухвалість, запитує: «А де ж це тебе носило?». «Та-а, - відповідає вертихвістка,- та-а…».
Звісно, мовчить що яйця, з котрих майбутні зозуленятка вилупляться, по чужих гніздах вона розкладала. Хто це скаже? Така з неї мати була. А Природа ж все знала, знала, тільки виду не подавала, подумала хвилинку та й каже: « І мені ніколи! Треба було з усіма бути, а не гасати по чужих гніздах. Зрозуміла?! Позичиш який сподобається, дозволяю».
Летить Зозуля, а наперед неї – думка: «У кого ж голос позичити?». Бачить: сидить Сорока на дереві. Зозуля до неї:- Сороко, Сороко, заспівай! Може я собі в тебе голос позичу. Так мені Мати-Природа сказала, дозволила. «Співати чи не співати?» - розмірковує Сорока. «Заспіваю – хай і Зозуля мій голос прославляє» - і заспівала: «Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! Скре-ке-ке!» - Ну, то як – позичаєш голос?» - питає Зозулю. - Де ти бачиш голос, га?! Скрипить, як вічний дуб, і називає цей скрип голосом. Та вже краще зовсім безголосою зостатися, аніж такий голос мати!
І полетіла Зозуля далі. А назустріч – Горобці: «Цінь-цвірінь! Цінь! Цвірінь!» - ледве розминулися. «Може, у Горобців голос позичити? Та ну, це вже зовсім несерйозно! – принижувати так себе».
Коли чує: хтось у гущавині співає – свистить-тьохкає-переливається… Чує, але не бачить. «О, у кого із них позичу собі?» Відшукала – один. Соловейко. Усіма голосами. Ні, та ви тільки подивіться: мале, трохи більше від Горобця, а як співає, як співає!.. – Соловейку, Соловейку, заспівай! Може, я собі в тебе голос позичу. Так мені Мати-Природа сказала, дозволила. – Позичу. Чого б не позичити? У мене їх багато. Тобі який? Цей? – заспівав. – Чи цей? – затьохкав. – Чи, може, цей? - засвистів.
Розгубилася, зовсім розгубилася Зозуля. А ти не розгубився б? Такий вибір! – Соловейку, можна я з друзями пораджусь, га? – запитала. - Та будь ласка! – відповів той. А які можуть бути друзі у Зозулі? А ніякі! Бо ні з ким вона не дружить. Хто ж тоді буде з нею дружбу водити? Ніхто! Збрехала.
Летить. Уже і ліс закінчився – летить. Перебирає подумки соловейкові голоси, та ні на одному з них зупинитись не може. Вигін. Поле. До ставка підлітає. Розмахнулась сісти на вербу – гнучка дуже. Ой, та недалечко ж, яблуня – туди. Відпочиває. Раптом голос: «Ти хто така?!» - оглядається, а то Шпак – виграє пір’ям на сонці.
– Я? Зозуля.
– А я Шпак. Заспівай – я тебе переспіваю.
- Ти заспівай. Може, я собі в тебе голос позичу. Так мені Мати-Природа сказала, дозволила.
- Будь ласка. Ось так Горобці співають: «Цінь-цвірінь! Цінь-цвірінь!»; ось так Сорока: «Скре-ке-ке! Скре-ке-ке!»; ось так Соловейко: «Фіть-фіть! Тьох-тьох! Ай-ай-ай!»; ось так…
- Що ти всіх передразнюєш? Своїм голосом заспівай.
- Своїм?
- Своїм-своїм! Підсовує мені тут…
- А який же свій, га? Цей? Ні! Цей? Та ні! А, може…
- Та ну тебе! – і полетіла.
Летить. Крайню сільську хату проминула вже, коли…
- К-кук-ку-ріку-у!!! – ледве не впала на льоту.
- Оце голосище! – приземлилася біля курника.
- Добрий день! Познайомимось, мадам. Я – Петро Зозулястий. Півень. А ви?
- Зозуля.
- Зозуля?! О, а ми з вами, випадково, не родичі?
- Не родичі. Думаю, що не родичі.
Та кури тут таку куряву підняли – повезло що господарів удома не було: «Куд-куди! Куд-куди! Куд-куди!»
- Я у Вас голос позичу. Мати-Природа сказала, дозволила. А Ваш голос мені так подобається, так подобається… Тільки, будь ласка, угомоніть Ваших жіночок. Поговорив Півень на вищих тонах з курями, ті наче вгамувалися, але косили, косили поглядами на неждану гостю.
- Набираєте в себе повітря і щосили випускаєте, а в цей час язичком так, язичком… Тільки щоб у роті нічого не було. Зрозуміли?
- Зрозуміла – відповідає Зозуля.
Бачить: а прямісінько перед нею зернина проса. «Хоп!» - і клюнула. Почекай, пережуй – ой, та їй же ніколи! «Слухайте!» - а яке там «Кукуріку!», одне лише «Куку!..» і вийшло.
Засіла зернина проса в зозулиному горлі – і ні туди, і ні сюди. «Ку-ку!, ку-ку, ку-ку!» - намагається викашляти цю зернину, та й так навічно зі своїм «Ку-ку!» і залишилася. А хто їй винуватий? Сама! Поспішила – курей насмішила. Отак-то!
* * *
ЛЕГЕНДА ПРО ЧУМАЦЬКУ СIЛЬ
ДІД СТАШКО: От що значить, хлопче, сонечко: пригріє - траву чую. А туман мені вуха рушником зав’язує, глухим робить.
ЛЬОНЬКА: А хочете, дідусю, і я вам коротеньку чумацьку легенду розкажу? Хочете?
ДІД СТАШКО: Давай ...
ЛЬОНЬКА: Узнав якось у селі один господар, що чумаки біля села будуть проходити, взяв добрячий шмат сала і мішок та й вийшов їм назустріч. «На сіль, - каже, - поміняю». А від чумацького шляху далеченько жив.
ДІД СТАШКО: Скажеш таке: до чумаків усеньке село виходило, як на свято. І на сіль поміняють, а бідний котрий, то і так дадуть.
ЛЬОНЬКА: І цей господар аж пуд солі на сало виміняв.
ДІД СТАШКО: Сало є сало: чумаку в дорозі перша підмога.
ЛЬОНЬКА: Та й несе цю сіль додому. Трохи пройшов і: «Е-е-е, - думає,- обманули мене чумаки, пройдисвіти!»
ДІД СТАШКО (обурюється): Що? Неправда! Ось перехрещуюсь перед тобою (тричі хреститься) неправда, брехня! ЛЬОНЬКА Та то він так лише подумав! А насправді-то... Проходить ще трохи й починає думати вже по-іншому: «Ні, що не кажи, а чесний-таки вони народ, ці чумаки, не обманули!»
ДІД СТАШКО: Чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді. І про се всі знали, і вірили чумаку, бо як він скаже, то, не сумлівайся, так воно і є. Точно кажу,не сумлівайся!
ЛЬОНЬКА: А коли вже доніс додому, то так подумав: «Обманулися чумаки, обманулися - передали...»
ДІД СТАШКО: Здається, і я на того господаря скидаюся, тілько, замісто солі - роки. Малим літав сими стежечками-доріжечками, а зараз, бачиш, ледве ноги переставляю: малим не бачиш, старим плачеш. Он лавка – хай моя сіль присяде.
* * *
ПРИВІТ, ГУБАТИЙ,
або КАЗКА ПРО СТРУМОЧОК,
З ЯКИМ ПОДРУЖИВСЯ ВІТЕР
Не стану обманювати: серед братів-зимових вітрів цей, дійсно, був найсильніший.
Бувало, зберуться — на початку грудня — вітри навколо озерця, щоб заморозити його для зими, дують-дують, з останніх сил дують, а озерцю хоч би що, лише біля берегів тонесеньким льодком візьметься. А прилітає цей, Найсильніший, та як дуне — до дна, до самісінького дна промерзає, бідолашне.
У січні ж, коли майже безперестанку валить з небес, брати-вітри здували сніг у невеликі кучугури, сікли, робили його косим. Пам’ятаєте: сніг падає не прямо, як у грудні, а косо, і січе. Люди так тому і місяць назвали – січень. Треба, скажімо, тобі кудись пройти — обличчя рукою прикрив і, будь ласка, йди куди тобі треба.
А прилетить — навіть якщо випадково — Найсильніший, та як дуне, як дуне: носа з хати не показуй, із дня ніч нараз робиться. Отаким-то був!
У лютому — о, що не говори, а це вже його місяць! – ніякого спасіння тобі, допоки сам не втихомириться. Навіє, намете велетенських кучугур, — ні проїхати, ні пройти, – заховається за найбільшою та, знай собі, любується своїми проказами. «Я, я — найсильніший!.. Хто посміє перечити? Ну хто? Та ніхто.
Серед людей, наприклад, таке також буває: уродиться — не угодиться. Що вже йому не говори, що не втім’яшуй, хоч кілок на голові теши, а воно, як вітер цей — все на зло робить, таке затяте.
Але ніщо на світі не вічне. Пробігло між хмарами весняне сонечко і поплили кучугури, як не було їх ніколи. Сонця не задуєш. Почали брати-вітри у вирій на далекий холодний Полюс збиратися. Пропонують і нашому.
- Летіть собі, якщо вам хочеться: я залишаюся.
- Як це — залишаюся?
- А так це — залишаюся!
І що ти думаєш, залишився. У березні ще трішечки побуяв, поки сніг зовсім не зник, але сушити калюжі, — а іншого нічого не виходило, бо сонце, тепло, — сушити калюжі не став. Та ти що? Скажеш таке! На добро виходило — а це ну аж ніяк не в його характері.
Приліг якось на ще холодних від зими скалах, у тіньочку від дерев, та й споглядає світ, що, незвично для нього, зеленіти починав. Забувся, роздрімався навіть, коли – та не може бути! — дзеленчить щось під ногами. Зухвало так. Без особисто його, Найсильнішого, дозволу на те. Стрепенувся, дивиться: Струмочок бігає веселий, пританцьовуючи та приспівуючи, весні радіє.
- І не боїться мене! Мабуть, не замітив... — подумав про себе та дунув легко-легесенько на нього. А й це, як видно, навіть це, не сподобалося Струмочку: - Слухай ти, Губатий: хочеш напитися — пий мою живу воду, а гратися не потрібно — я не іграшка!
Що завгодно ладен був почути Найсильніший, тільки не це. Та йому ж, та ніколи ж навіть у думках перечити не смів! Аж задихатися почав.
Дунув на Струмок — піском, глиною, землею та камінням все зарівняв. Піди скажи що тут Струмочок пробігав — веселий, пританцьовуючи та приспівуючи, весні радів — та хто тобі повірить, га?! Походив ще спересердя по деревах — ті ледве вистояли, — та й гепнувся на скали.
Спочиває. Споглядає незвичний світ. Потроху забувся, заснув, коли — та не може цього бути! - аж зіскочив на ноги: овва! Струмочок бігає веселий, приспівуючи, весні радіє. І де? Біля нього ж таки!
Аж зайшовся гнівом Найсильніший. Три ночі та три дні дув із усіх сил безперестанку. Пісок, глина, земля, каміння, скали, дерева з корінням виривав. На місці Струмочка гора з Говерлу виросла. Виліз на цю гору. Там і заснув. Зразу ж.
Скільки спав не скажу — невідомо. Але прокинувся від того, що дуже-дуже води захотілося йому. Спускається, чує — ну, це вже ні в які ворота!!! — Струмочок. Так-так, той самий! Обминаючи гору, біжить веселий, пританцьовуючи та приспівуючи, весні радіє.
Зібрався було ще раз дунути на зухвальця, але просто вже ніяких сил не залишилося, тільки й видавив:
- Води дай...
- Пий, будь ласка, і досить бешкетувати, Губатий!
Пив довго-довго. Напився – як на світ народився. І силу відчув, і помолодів наче. А, всерівно, думка, як черв’як яблуко, точить, сидить у голові:
- Невже ти сильніший за мене?..
- Ой, та хіба це так важливо?! Хочеш, я скажу в чому сила моя?
- Х-хочу-у!!! — аж викрикнув. А самому подумалося: «Невже скаже?!»
- Працюю на життя. Ось навіть ти — був майже ніякий, а спив моєї живої води, силу відчув. І не один ти: трава, дерева, звірі, птахи, люди — усім я потрібний. У них моя сила!
- А мене навчиш? — вирвалося у Вітра.
Завтра, якщо хочеш і будеш мати час, підемо до того Струмочка. Подивишся: нічого особливого, як багато-багато інших. Не в мене, у тих інших струмків запитаєш, і не я, а вони тобі скажуть: «Так, це той самий Струмочок, з яким подружився Вітер.»
* * *
СЕРДЕШНА ОСІНЬ
(казка)
1
Жила-була на світі Осінь. Звичайнісінька жіночка, в роках, але дуже вона вже брала все до серця.
Такою була сердешною. Вересень, Жовтень та Листопад – сини Осені – жили та господарювали окремо.
Вирішила якось мати відвідати старшого з них – Вересня.
2
Заходить на Вересневе подвір’я. Господи, такий пташиний вереск зчинився, хоч вуха ватою закривай.
- Що тут у тебе таке?! – кричить Вересню,бо, якби говорити, то і свого голосу не почуєш.
- Пташок у вирій збираю! – відповідає-кричить Вересень.
- А вони що?! Самі не зберуться?!
- Зберуться! А чи захочуть повертатися?! А як же ми без них?!
Зраділа старенька, що син у неї та такий добрий: забрала мжичку, відігнала туман у хмари, засвітила сонце по-літньому. Роздивляється на Вересневе господарство: городина не зібрана, яблука та груші не струшені, горіхи не збиті, трави не скошені. Почала йому в хаті про це говорити, а Вересень лише посміхається, не розуміє мамину тривогу:
- Ой, та встигнеться! А пташки на крилах весну принесуть… Відпочивай – піду я: роботи, сама бачиш, багато… Потім поговоримо, ввечері.
«Добрий, трудолюбивий…» - додала сонця, аж спекотно стало. «Але якийсь непутьовий! Хіба пташки зараз найголовніше?!» - і заплакала дощиком.
«Та ні! Славно працює. Чого ж це я йому сльозою-сльотою заважаю?» - зупинила дощик. Хмари, правда, не відганяла і вітерець легенький залишила. «Хай. Щоб не обливався потом…» А Вересень підняв очі в небо та чимдуж до птахів подався.
«Ага, та я йому дай крила, то і сам у вирій полетить – не задумається!» - обурилася Осінь і жбурнула пучком зливи. Баче: пташки швидесенько поховалися та й сам Вересень наче до хати направляється.
« А роботу хто за нього поробить?!» - зібрала зливу, викинула за обрій, знову поманила сонечком. З пів-дороги до хати завернув у червоне від спілих помідорів поле Вересень. Є куди руки прикласти!
Ой, а надовго? Поки не з’явиться перша пташечка… «Ну, що ти йому скажеш?!» - знову старенька засльотилася-засльозилася. І так із дня у день!
Нарешті не витримала мати та й каже: - Мабуть, піду… Жовтня провідаю; Як він там? –
Провів її Вересень до обрію – («Робота, мамо!») - та й побіг, ага, до пташок, у вирій їх збирати.
3
Іде старенька, іде, а на душі, як і на небі – пасмурно. За сльозою-сльотою дороги не видно. Коли… очам своїм не вірить!.. різнокольорові трави-кущі-дерева… краса яка!.. О, а хто ж це там з мольбертом ходить, над кожною травинкою, над кожним листочком нахиляється?.. Га?! Придивилася: так і є, Жовтень, її Жовтень.
4
- Добрий день,синочку!
- О,мамо! Добрий день! Малюю…
- Бачу. Вмієш.
- Е-е, та ти ще не все бачила! Але ходімо в хату – відпочинеш з дороги.
Заходить Осінь в хату. А там – та що відпочити?! – сісти нема де – все розкидано: хата не підметена, торішня павутина на стелі та стінах гойдається…
- Ти вже, мамо, якось тут примостись, а я піду – робота!
Прибирає стара в хаті, а в самої сльози з очей, як дощ з неба. А Жовтень по всіх усюдах з мольбертом ходить. Забіжить увечері, щось швиденько перекусить із того, що мати приготує; і ледве не за столом засипає.
А вдосвіта – лиш розвидниться! - знову за мольберт хапається. Наче не мати до нього приїхала. І словом з Осінню перекинутися Жовтню ніколи - все малює.
І що вже Осінь не придумувала - і дощі, і зливи, і вітри будила, і заморозки в Зими позичала - не доходить, не відривається синок від мольберта. Ось, глянула у вікно, зупинився біля калини: в який колір китиці не фарбує, як не гне її саму, бідолашну, - не береться ніяка фарба, окрім червоної. Душу відвів на листочках та й подався далі.
Приходить одного разу Жовтень до хати, а мати йому:
- Піду я вже, синку, до Листопада…
- Дивіться самі,- та й заснув натрудженим сном.
- Не до мами тобі, мабуть… - а кому? - спить уже.
5
…І подибала вранці Осінь далі… Начебто і краса навколо, а радості ця краса не приносить – якась байдужа, нежива. Підняла голову, бачить: іде назустріч Листопад. Ага, іде: пташок гамселить, листя з дерев струшує!..
6
- Добрий день, синочку!
- Добрий день, мамо!
- Ти що тут все на злості замішуєш: ворон лякаєш, листям кидаєшся?..
- Ні, буду, як Вересень, у вирій їх виряджати… Чи, як Жовтень – листочки розмальовувати!.. А ти надовго?
- Та-а, піду не зупиняючись!.. - зірвалося з язика у старої.
- Ну і добре… Ки-иш-ш, чорна нечисть, розсілися мені тут!!! – кинувся на зграю ворон, побіг за ними…
«І в кого він такий безсердечний?!» - подумала - «Звісно в кого – Морозенків син…»
7
До своєї домівки Осінь добрела вже при зорях. Гуділи ноги, нило тіло.
«Ляжу,відпочину…» - і подумати не встигла як заснула. Снилось їй… Та нічого їй не снилось! Бо спала міцно-міцно. Так міцно, що незчулася як випав і через три місяці розтанув сніг; як розцвіла живою красою Весна; як змінилася вона стиглим Літом…
8
Прокинулася від пташиного вереску. Вийшла з хати:
- Це ти, Вересню?
- Ага, пташок у вирій збираю… Добрий день, мамо!
- Добрий день, синочку! А вони що? Самі не зберуться?!
- Зберуться… А чи захочуть прилітати з вирію до нас? А як же ми без них, мамо?!
* * *
СІМ’Я — СІМ Я
— Діду, а що таке — сім’я?
— Ну, як тобі сказати: сім’я — це сім я... Рахувати вмієш?
— Вмію.
— Один, два, три, сім я... Вкумекав?
— Ні.
— Ось ти, наприклад, одне - я, батько — друге я, мама — третє, я — четверте я, бабуся Софія — п’яте... Дійшло?
— Угу! Кіт Матроскін — шосте я, пес Будулай — сьоме я...
— Ого, куди зайшов! Ти ще і кур порахував би.
— А скільки їх?
— Вони — не люди, а тварини, птахи... Сім’я у нас — п’ять чоловік.
— Неправда...
— Що неправда?!
— Не сім’я, а якесь п’ять я ...
— Ну, ти і скажеш, так вийшло...
— Не так вийшло! І скажу! Хай тато з мамою куплять нам братика. А то і двох, братика і сестричку, як тітка Марія та дядько Петро... Мене ж купили, грошей вистачило. О, курей продамо! Самі ж учора говорили, що повен двір крику, а яєць не несуть. І буде у нас справжня сім’я! А в магазинах все так подорожчало... Ну, позичимо трохи... Скажемо!
* * *
На Івана, ой, та на Купала…
1. Верба
Несемо, ага, несемо… Скільки нас? Десять і я, одинадцять… Дівчат не беремо, бо не дівчача це справа - хай вінки плетуть. А вони і плетуть! Щоб потім було що на вербу кидати. А верба,подивися: струнка, як тополя. Відшукав же її, ріднесеньку, саме я. Так-так,я – всім сподобалася. На березі річки Матіршанської… Що я?! П’ять років. Ні,п’ять з половиною. Віталик. Тримаю,останню гілочку тримаю, але ж не хничу…
- Несуть, несуть, гляньте, несуть! Хлопці вербу несуть!..
- І де це ви таку красу надибали?
- Де-де? Біля Матіршанської?! Скільки там корів пас, а такої не бачив…
- А і хто ж її знайшов?
- Та ось! - обертаються на мене.
- Він?!
- Тю-ю, а хто ж? На пляцу… Ви ж не та розумниця Валя з Києва, котра наш пляц обзиває площею, бо так її вчили. А мене покличе на площу - буду думати куди це, а про пляц тільки подумає – і я вже там. На пляцу нас, мужиків… раз, два, три, чотири… багато! Пару лопат, називаємо роскалями, з’явилося, копають.
- Ти що перший раз роскаль бачиш? Дай сюди!
- А ви тут чого? Ки-иш-ш на сідало!!! – гримає чи то на жінок та дівчат, чи то на нас – та на нас! - дід Міхало. – Поназбігалися… Де вас стілько набралося? Як з інкубатора… Ще не празник… Вінки плетіть!!! - ой, та хто там на його увагу звертає, хто його чує.
2. Свято
Аж любо-любо глянути: листочки такі живі та радісні - не відійдеш!
А ось і перші вінки на вербу полетіли… Один, бачиш, не зачепився – я закину! О… Тільки мовчи!.. Кольо Чорний та Васька Фільків, ось, вінки з кропиви та будяків доплітають. Дивися кому дістанеться - ото буде сміху…
«Ой, та на Івана, ой, та на Купала…» - жінки та баби хороводять. І дівчата вплітаються в коло. «Жалюча яка!!!» - рвемо кропиву, щоб дівчатам веселіше хороводилося. Тільки обережно – дивися, щоб від тіток не перепало…
- Шантрапа, ану досить кропиву – хмизу на вогнище назбирайте!!! – це уже на нас старші хлопці. Вогнище вийшло на славу. Верба, як наречена.
Коли полум’я, врешті-решт, приземлилося-уляглося, почали парубки перестрибувати вогнище. Перший. З такими ногами… Перестрибнув. Другий. Та цьому і розганятися не потрібно було! Третій…
Та ну! О, а цей підпеньок, що?, розганяється, ну-ну, і стрибає… Куди?! Витягують з вогнища, обливають водою з голови до п’ят, сідає сушитися. І нас, малечу, не минула купальська купіль.
- Котра година, дядьку Якове?
- Ще не північ – встигнете обсохнути. Ближче до вогнища, не бійтеся!..
3. Легенди
- Ой, а скільки на Купала історій усяких про нечисту силу розповідають – слухаємо - страшно-страшно…
- Видумки це все! Папоротник розцвітає: іди, знайди цвіт, зірви, повертайся, але не оглядайся – скам’янієш… Брехня…
- Ну і піди!
- Що я - дурний?
- А що - розумний, коли таке городиш?!
Дівчата з віночками долі - (кожна плете лиш сама, найкращі, їх на вербу не кидають) - вирушили до ставка. Хлопці - за ними. Малеча, діди - усі. Дійшли. Замовкли. Дівчата опускають вінки на воду, дивляться куди, до якого берега, пристануть. А хлопці намагаються виловити. Бо кажуть: до кого віночок долі пристане, за того й заміж дівчина вийде… Один виловили!.. Хто?! Чий?!
- Петро!..
- Ага, котра моєю буде?! - радіє-сміється.
- Галю, твій!
- Мій?! Мій… Петро, віддай вінок!!!
- Поцілуєш - віддам!
- Люди ж…
- Хай бачуть!
Легенди, кажете?.. Ну і хай собі легенди! Але куди потім ділися Петро та Галя ніхто не знає. Подейкують: за цвітом папоротника удвох ходили… А яке гучне весілля було у них восени! А скільки народу було на тому весіллі! Як на Івана Купала? Та більше, більше! Легенди, кажете…
4. На щастя, на добро!
- Скільки?..
- Підождіть! Почекайте!
Ждемо. Чекаємо. Раніше півночі не можна. Ну… Нарешті! - Ламай вербу!!! – ой, що робиться!.. Я аж три вінки прихопив та одну гілочку. Один віночок викину аж на хату - щоб у нашій хаті все було щасливе та добре.
А Володькові Антоновому вінок з кропиви попався, ага, і Нінці Маньчиній.
А другий віночок занесу у хлів - щоб наша Рудоля та свині не хворіли. Третій віночок - не полінуюся та не побоюся! – віднесу аж на наш город - щоб родив нам. А саму вербову гілку - біля криниці. Ідіть до нас, люди!
Верба допоможе. Та по-іншому і не може бути – бо на щастя, на добро! Пам’ятаєте – моя верба… Хто я?! П’ять років, ой ні, уже п’ять з половиною, Віталик.
Казки люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Завантажити текст казок Володимира Нагорняка (txt.zip)
Дивіться також на "Малій Сторінці":
У цьому розділі зібрані поезії Володимира Нагорняка для дітей - його графічна та звукова абетки, вірші про Україну, та про пори року, безконечники, забавлянки та багато інших цікавинок.