Володимир Даник. "Якою ж мовою – творити..." (роздуми)

Володимир Даник

ЯКОЮ Ж МОВОЮ – ТВОРИТИ...

Інтернет – це і спілкування! Коли публікації на літературну тематику, то коментарів здебільшого небагато. Але вони усе ж з’являються. З’являються і запитання. Ну, скажімо... чи варто писати російською мовою в умовах зовнішньої агресії, в умовах гібридної війни. 
Мовне питання... О, у нього глибоке коріння! Питання гостре... І надміру загострювати його не варто, але ж і забувати про нього не треба.
У цього питання немало аспектів, і відразу ж на нього не відповіси. Але все ж, як мені здається, не треба ставити знак рівності між імперськими апетитами політиків і щирими літературними творами та публіцистикою, написаними російською мовою, бо серед них, цих творів, немало таких, що відстоюють українську позицію.
Знати мову можна по-різному. Можна говорити і розуміти те, що тобі кажуть. Можна читати і ясно сприймати прочитане. А писати – це вже інший рівень знання! І цей рівень, якщо вже він протягом літ сформований, не хотілося б втрачати. Бо це можливість безпосередньо звернутися до багатьох читачів у країнах, що виникли після розпаду колишнього Радянського Союзу. Та і не тільки в них. Отже, тут є над чим замислитися.
А переклад усе ж далеко не завжди може у повній мірі передати зміст і звучання оригіналу. А кожному автору хотілося б таки бути прочитаним якомога більшою кількістю читачів.
Згадується такий епізод. Було це ще перед подіями у Криму і на Донбасі. Центральний ринок у Черкасах. Підходжу до кіоску, що торгує пресою. Бібліотеки біднуваті і далеко не кожне видання там є. Цікавлюся газетами, що виходять українською мовою.
Чоловік, що торгує у кіоску, мовить не без іронії:
– Ну, вы же знаете... У нас же русский язык – притесняют!
І справді ж переважна кількість газет, що продавалися (українських газет!), були російськомовні. Але ж знайшлося і декілька видань, що виходили українською мовою.
Згадується розмова з Олександром Апальковим, талановитим прозаїком, що очолює канівське видавництво «Склянка часу». Знаю його переважно як автора-прозаїка, що пише російською. І тут раптом потрапляє до рук його досить невелика за обсягом книжка – українською! Отож і запитую Олександра  –  невже почав… писати українською?! Виявилося, що це переклад. І треба сказати, що переклад непоганий. А, взагалі кажучи, Олександр,  як з’ясувалося,  пише трьома мовами – російською, українською і… німецькою! Ось так. 
Згадався творчий семінар літераторів-початківців, що проходив ще у радянські часи,  і у якому я колись брав участь ще на початку своїх літературних пошуків. Початківці  (здебільшого  – поети...) читали власні твори, інші учасники семінару давали їм оцінку, а хтось з уже досвідчених письменників підводив підсумки і висловлював при цьому і власну думку. Один з поетів (родом з Умані, сам росіянин)  читав свої вірші,  що були написані і російською, і українською мовами. І керівник семінару, і його учасники висловили несподівану думку, що усе ж вірші українською цього автора сприймалися краще.  Ну, можливо тому, що лагідній натурі автора віршів більш відповідала милозвучна українська мова. Хоча, і вірші його російською теж були непогані. Ось такі парадокси.
Сам  я починав писати російською мовою. Починав з авторської пісні. А вже потім почав писати – рідною... українською. Цьому сприяло і те, що на роботі (а працював інженером) більше спілкувалися російською, та і документація, яку готували, була тією ж мовою. Та й інформаційний простір (газети... телебачення... радіо...) теж у великій мірі був російськомовним.
А у літературній сфері, коли згадати нашу літературну студію, серед авторів-початківців більшість у той час писала російською мовою. Членів Спілки письменників у області було тоді трохи більше десятка. І писали вони переважно українською. Ось така непроста арифметика. Бо і сама тема непроста. І певна річ, потребує продовження.

Матеріали надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Читайте також на нашому сайті: