Юрій Чига*
ВЕЛИКДЕНЬ НА БУКОВИНІ
Буковина була і ще є багатоетнічним краєм, і кожний етнос має свої обряди, пов’язані із різними церковними святами та іншими подіями. Великодні обряди розпочинаються тижнем, який передує Великодню і зветься Великим: кожен із його днів ніс у давнину певне культове навантаження.
Знаю багато повір'їв, пов'язаних з цими днями у горах, де проживає переважна частина гуцулів.
Так, у Чорну середу заказувалося обрізати дерева, бо могли висохнути. Вірили, що на Живний четвер після того, як люди виходили з церкви після вечірньої, «приходять мерці на відправу». У Велику п’ятницю ніхто не пускав кров із ніякої маржини, так само ніхто в цей день не йшов по рибу або полювати. Це табу підкріплялося страхом, що поранений звір «клєстиме цілий рік», і це прокляття діятиме до дев'ятого покоління. Цієї застороги дотримувалися в пам'ять про страту того дня Ісуса Христа.
Найважливішим атрибутом Великодніх свят у буковинців усіх без винятку конфесій - це ритуальні страви, а серед них на головному місці - випечення паски, яку в православних і греко-католиків печуть із муки найвищого гатунку, щедро заправляючи яйцями та родзинками. Пам’ятаю, коли був малолітнім, як старалися господині, аби паска файно виросла, аби добре загнітилася, аби у церкві на Великдень люди виділи, шо справжня ґаздиня випекла файну паску і спорядкувала у кошику усе, що належить.
В українців ще однією важливою ритуальною стравою вважається великоднє яйце - здебільшого розписане, розмальоване, чи просто забарвлене в один колір - відповідно звалося писанкою, крашанкою чи галункою.
Особливо культивувалися колись і тепер писанки у гуцулів, і тому у кожному куті села обов'язково було і є кілька дівчат, а також жінок різного віку, які вміли та вміють їх розписувати.
Залежно від орнаменту, писанки у гуцулів носять назву «рибки», «сорок клинків», «рожа», «фасулька». «горішки», «рускаль», «гребелька», «коники», «птахи», «хрестикова» і т.д., назви, котрі існують і сьогодні.
Я мав нагоду бути кілька годин у Кильменському районі Чернівецької області на кордоні з нинішньою Молдовою, де проживають молдовани, як вони себе називають. Тут я бачив галунки, пофарбовані лише помаранчовим, червоним, рожевим кольорами, і в жодному разі - у зелений чи блакитний.
Християни освячують ритуальний хліб та інші основні страви у церквах, і з цією метою прилагоджують святкові кошики. Господині складають його зазвичай у суботу, щоб увечері перед дванадцятою годиною встигнути на Божу Службу до церкви. Буковинки з давен клали поряд із паскою яйця, хрін, часник, солонину, сир, сіль тощо, але в дерев'яну дійницю, як кажуть украінці-гуцули, - «скопец» гравірований.
У гуцулів, пам'ятаю, що у кошик або скопець ставили тільки домашні продукти, а саме: паску, домашню бужену ковбасу, бужену солонину, хрін, свіжий зелений часник, зелену цибулю, сир сіль. Бувши дитиною, бачив, що одні господарі мали у скіпцях і пляшку вина. Обов’язково у кошиках ставилися до освячення писанки та галунки. Одні освячували по 15-20 писанок у маленькому кошику, бо хрещеним маткам та батькам, а також і вінчаним, сусідам та іншим улюбленим годиться дати файну освячену писанку, а також ці писанки добре мати вдома.
Колись у гуцулів діти ходили «за писанками» до сусідів, хрещених батьків, до рідних, а якщо прийшли гості або випадково інші особи, ближчі чи дальші, то обов’язково їм дарують писанку. В інших зонах Буковини освячували і фрукти, але взагалі великодній кошик містив подібні страви у всіх зонах Буковини.
Нині я купую паску, випечену у пекарні. Вона має прекрасний вигляд, звільнює газдиню від труда та емоцій чи вийде із печі як слід, але, купуючи паску, пригадую покійну маму, як вона з великим хвилюванням її пекла і старалася, щоб мала файний вигляд і би не вийшла сирою. Як не маю домашніх ковбасів і будженої солонини, то знайдемо у магазині, те ж саме й сир, яйця та інші продукти. Це, по-моєму, знижує смисл найбільшого християнського свята для старших, котрі запам’ятали інші звичаї.
Українці низовини у пасхальний кошик додавали також насіння городніх культур: бобу, квасолі, маку, гороху, ріпи, цибулі, часнику, червоного буряка, щоби потім посадити. Так грядки краще зародять і насіння не переведеться. Врешті, всі українці Буковини, головно гуцули, знаходять місце й для пляшки води, хріну, кропиви, рушничного пороху та іншої всячини, яка після посвяти слугувала засобом для лікувальної магії, ворожбицтва.
Після богослужіння та освячення паски і страв надходила пора великодньої магії. Насамперед усі квапилися додому. Гуцули вірили, що «хто борше буде в хаті, той скорше зробить діло». Біля церкви газди не забували давати бідним трохи страв - за померші душі.
Гуцули тричі обходили зі святістю оселю, а потім ішли до худоби. Освяченими стравами торкалися кожної тварини примовляючи: «Аби си так нічо не брало вівці, кози, корови, єк нічо не озме свіченої паски».
Хто мав сад, то так само здійснював довколо нього ритуальний обхід.
Не лише гуцули, але по всій Буковині ґазди теж у першу чергу йшли до худоби, дбаючи таким чином про її здоров’я і благополуччя дому. Ввійшовши після обходу до хати, господар викладав скибки пасхи з сиром та іншими стравами, причому кожному з домашніх в окрему миску. Після молитви розпочиналася ритуальна трапеза, у якій куштуванню кожної з посвячених страв надавалося певне значення.
Так, свячені яйця мали запобіпи від шлункових корчів, сир - від лихоманки, хрін давав силу, часник їли, щоби бути славним (крім того, без часнику не обходилося жодне велике свято), солонину - щоби бути ситим, вербу - щоби рости скоро, як верба.
Після великодньої трапези розпочиналися молодіжні забави. Молодь співала, а діти гралися. Залишилися інформації, як ще до 40-х років на Пасху місцеві парубки в центрі села влаштовували «колиски», тобто гойдалки, де впродовж Великодніх свят колисали дівчат. Ті колиски стояли аж до Вознесіння. На другий і третій дні Пасхи парубки ще й приводили музик.
Так само й буковинська молодь у вівторок популудню зазвичай влаштовувала танці з музикою, які тривали до вечора.
Ряд великодніх молодіжних забав були пов'язані з писанкою. У нас, в селах громади Ульма, у понеділок волочівний парубки «парували» писанки. Зібравшись коло церкви, хлопці один із одним «цокалися» писанками. У цій грі вигравав той, чия писанка після «цокання» залишалася цілою.
В таку саму гру забавлялася на Великдень і вірменська молодь. Хлопці змагалися, хто перекине писанку почерез церкву. У селах, де храм був високий, це мало кому вдавалося.
Яскравим продовженням молодіжних забав були Великодні понеділок та вівторок, звані «обливальними». Цікаві були обрядові ігрища «обводою». Намагалися відкупитися від обливальників писанками. Ця забава мала продовження і біля церкви.
На Буковинській Гуцульщині Великодній понеділок ще називався «Волечівним» - бо цього дня всі, від малого до старшого, «волочилися» селом. Хлопчики - щоби здобути писанки, взяти участь в іграх та подзвонити у церковні дзвони, дівчата - показати свою красу, а господарі погостювати у кума чи сусіда.
Від Великодня аж до Вознесіння в українців, румунів, вірменів було прийнято вітати один одного словами "Христос воскрес!"
Великдень, чи Пасха, на Буковині традиційно вважається одним із найбільших свят календарного року. Але буковинці різних національностей і віроповідань відзначають це свято по-різному і здебільшого в різний час.
За матеріалами: "Український вісник" №7-8 (квітень 2013). Часопис Союзу Українців Румунії. Бухарест, Румунія, 2013 р., стор. 4. Картинку Буковини взято з сайту: https://buktravel.com.ua/
* Юрій Чига (1946 - 2018)- видатний гуцулознавець з Сучавщини (Румунія), дослідник гуцульських традицій і старовіччини.
Народився Юрій Чига 14 березня 1946 року в селі Лупшин громади Ульма Сучавського повіту в простій гуцульській родині. У школі в сусідньому селі Бродина навчався рідною українською мовою. Фах вчителя здобув у педагогічній школі, був скерований на роботу у велике українське село Поляни, що на Мараморощині. Під час служби в армії (в місті Oradea) вступив до вищої школи офіцерів, був командиром взводу, однак ретельна перевірка спецслужб виявила, що у молодого офіцера Юрія Чиги троє вуйків були членами ОУН, тому змушений був залишити військову службу. Однак після інвазії в Чехословаччину його знову покликали до армії як командира-розвідника. Ледве відбув кілька місяців і повернувся вчителювати в рідному селі Нісіпіті, згодом став директором школи.
Працював заступником голови сільради в Ульмі, директором будинку культури, був на громадській роботі. Один із співзасновників часопису Союзу українців Румуні – «Українського вісника», працював тут шість років. Став заступником голови СУРу за часів Степана Ткачука. Донині був головою осередку СУРу в Ульмі. Постійний автор і член редколегії журналу «Ґражда» (Львів).
Понад двадцять років досліджував традиції, обряди і фольклор буковинської Гуцульщини. Написав сотні статей, підготував до друку кілька книг, серед них – «Ой багата Гуцулія (збірник співанок), «Люблю тебе, Гуцуліє» (збірник пісень і балад), «Ульма – село гуцульського субетносу», «Мирослава Шандро – педагог, етнограф і народний митець». 26 лютого 2018 року душа Юрія Чиги відлетіла у кращі світи - на робочому столі залишилась недописаною знакова праця «Історія, традиції та обряди гуцулів Румунії»...
За матеріалами: http://buknews.com.ua/
Більше про Великдень дивіться на "Малій Сторінці":
