Життєвий шлях Василя Симоненка

Скупі рядки біографії Василя Симоненка - як коротка рисочка між датами народження і смерті. Народився майбутній поет 8 січня 1935 року в давньому козацькому селі Біївці на Лубенщині. Його наснажувала полтавська земля. На Лубенщині він плекався у материних любистках, чорнобривцях, широких трав’янистих луках, там зросив душу життєдайною водою дідівської криниці, там відчув і проніс через коротке життя глибоку синівську любов до краю, що спородив, до народу, що дав крила і мудрість. Ростила його мати – Ганна Щербань, яка працювала в колгоспі, батько ж залишив сім’ю, коли Васильку ще не виповнилося й року. Поет згадував:

В мене була лиш мати.
Та був ще сивий дід.
Нікому не мовив «тату».
І вірив, що так і слід.

Федір Трохимович – “сивий дід” – дуже опікався онуком, самотужки освоївши грамоту, любив книжки, майстерно вишивав рушники і сорочки, розповідав хлопчикові про історичне минуле українського народу.
У 1952 році із «золотою медаллю» закінчив Василь Тарандинцівську школу-десятирічку та продовжив навчатися, здобуваючи вищу освіту, в Київському державному університеті на факультеті журналістики, який закінчив у 1957 році. Отримавши диплом "літописця сучасності", працював у редакціях газет "Черкаська правда" (1957 - 1960 рр.), "Молодь Черкащини" (1960 - 1963 pp.), власним кореспондентом "Робітнича газета". Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.

Напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською "відлигою" юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі. Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів.
Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. У 1962 році Василь Симоненко став членом СПУ та планував вступати до аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР.
Влітку того ж року його жорстоко побили працівники міліції, що не могло не позначитися на здоров’ї поета, хоча офіційна причина передчасної смерті – рак. 13 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Вдовою залишилася молода дружина, без батька – маленький син Олесь, без великого поета – українці… На пам’ятнику Симоненку в селі Біївці викарбувані рядки його поезії, відомі сьогодні кожному в Україні:

Можна все на світі вибрати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Поет став однією із перших жертв радянської репресивної системи 1960-х, що будь-якими методами намагалася придушити рух опору “шестидесятників”: його чорнили і залякували, переслідували, забороняли друкуватися, замовчували після смерті. «Тиша і грім» – єдина збірка, що вийшла друком за життя Симоненка (1962), всі інші твори розповсюджувалися завдяки самвидаву, що жорстоко переслідувався владою. Вже після смерті його друзі доклали чимало зусиль, щоб побачили світ Симоненкові «Земне тяжіння» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), книжки «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжки для дітей.

Поетичне слово В. Симоненка, просте і пристрасне, розважливе і гостре, пройняте вірою у високі ідеали, повертало українцям втрачену Батьківщину. Не оминав він болючі проблеми доби, викривав псевдопатріотів, бюрократів, кар’єристів, був нещадний до ворогів Батьківщини й рідного народу. Ми віримо кожному слову поета, яке бере за душу, хвилює, будить думку, кличе до дії:

На відео: спогади про Василя Симоненка його сучасника-однокурсника професора В. В. Яременка:

Читайте твори Василя Симоненка на "Малій Сторінці":

Життя Василя Симоненка було коротким, як спалах. Та живе його щира й прониклива поезія, що, за словами Олеся Гончара, вийшла із самих глибин народного життя. Вона виспівана з мудрості народу, з його горя  і звитяжної боротьби. Звідси цей непоборний дух, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній…