БІБЛІЙНІ ЛЕГЕНДИ
СТВОРЕННЯ СВІТУ
Малюнок "Створення світу":
художник Ляшук-Іщенко Олена Володимирівна
Спочатку Бог створив небо та землю. Земля була порожня, і над безоднею була темрява, Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог, що світло добре, і Бог відділив світло від темряви. Бог назвав світло «день», а «темряву» – ніч. І був вечір, і був ранок – день перший.
Сказав Бог: «Нехай посеред вод буде твердь, і нехай вона розділяє води». І Бог учинив твердь, і відокремив воду під твердю від води над твердю. І сталося так. І назвав Бог твердь «Небо». І був вечір, і був ранок – день другий.
І сказав Бог: «нехай збереться вода з-попід неба до одного місця, і не хай з’явиться суходіл, І сталося так. І назвав Бог суходіл «земля», а місце зібрання води назвав «море». І Бог побачив, що добре воно. І сказав Бог: «Нехай земля вродить рослини: ярину, що розсіває насіння, плодові дерева, що родять плоди з насінням». І сталося так. І земля породила рослини: і траву, і плодові дерева. І Бог побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок – день третій.
Сказав Бог: «Нехай будуть світила на небесній тверді, щоб відділити день від ночі, і нехай вони стануть знаками для пір року, і днями, і роками. І нехай світила світять над землею». І сталося так. І зробив Бог два світила великі: велике світило, щоб воно керувало днем, і мале світило, щоб керувало ніччю, а також зірки. І Бог побачив, що це добре. І був вечір, і був ранок – день четвертий.
І сказав Бог: «Нехай у воді кишать живі створіння, й нехай птаство літає над землею під небесною твердю». І Бог побачив, що добре воно. І поблагословив їх Бог: «Виповнюйте воду в морях, а птаство нехай розмножується на землі!» І був вечір, і був ранок – день п’ятий.
Тоді сказав бог: «Нехай земля виведе з себе живі створіння: худобу, плазунів і диких звірів». І сталося так. І побачив Бог, що добре воно.
* * *
СТВОРЕННЯ ЛЮДИНИ
І сказав Бог: «Створімо людину за Нашим образом і подобою, і нехай панує над рибою, птаством, худобою, звірами, плазунами», ІЦ Бог створив людину на Свій образ як чоловіка та жінку. І поблагословив їх Бог: «Плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над всіма плазунами!» І сказав Бог: «Оце дав я вам ярину, плодові дерева, нехай буде вам на поживу! А трава хай буде на поживу звірині, птаству, плазунам». І сталося. І побачив Бог: усе, що зробив, – вельми добре! І був вечір, і був ранок – день шостий.
А сьомого дня Бог спочив від усього свого діла. І благословив цей день.
* * *
СТВОРЕННЯ РАЮ
У дні творення не було на землі жодної польової рослини, і жодна ярина польова не росла, бо дощу на землю Господь Бог не давав, і не було людини, аби порати землю. І пара з землі підіймалась, і напувала всю землю. А відколи створив Господь Бог людину, він насадив рай в Едемі на сході і там осадив створену людину.
І зростив Господь Бог із землі кожне дерево, принадне на вигляд і на їжу смачне, і дерево життя посеред раю , і дерево пізнання добра і зла. І річка з Едему виходить, щоб поїти рай. Людина мала порати й доглядати рай.
Адамові Господь бог наказав: «Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева добра й зла не їж, бо тільки-но з’їси із нього – напевно помреш!»
* * *
ВИГНАННЯ З РАЮ
Адам і Єва, його дружина, тоді ще не носили одягу й ходили голі, але нікого не соромилися.
Але змій був хитріший над усю польову звірину, яку створив Господь Бог. І спитав він жінку:
– Бог і справді заборонив їсти плоди дерев раю?
Жінка відповіла:
– Плоди дерев у саду ми можемо їсти, але плоди дерева, що в середині раю, Бог заборонив чіпати, бо можна померти.
І сказав змій жінці:
– Не вмрете! Бо відає Бог, що просто ваші очі розкриються, і ви, немов Боги, пізнаєте добро й зло.
Побачила жінка, що плоди ці їстівні й принадні, та й кортить усе знати. І взяла та скуштувала плід і дала чоловікові своєму, і він з'їв. І розкрилися очі в обох, і пізнали, що голі вони. І зшили вони фігове листя та поробили собі опаски.
І почули вони голос Господа Бога, що по раю ходив, як повіяла денна прохолода. І сховався Адам і його жінка від Господа Бога серед дерев раю. І гукнув Господь Бог Адама:
– Де ти?
А той відповів:
– Я почув Твій голос у раю, злякався і сховався, бо я голий. Господь спитав:
– Хто сказав тобі, що ти голий? Чи не їв ти із забороненого дерева? Адам відказав:
– Жінка, яку ти дав мені, дала мені плід з того дерева, і я їв. Тоді Господь Бог звернувся до жінки:
– Що ти накоїла?
Жінка відказала:
– Змій спокусив мене, і я їла. І сказав Господь Бог змію:
– Будеш ти за це все проклятий і до кінця днів своїх плазуватимеш на череві та їстимеш землю. – А тоді звернувся до жінки: – Я примножу твої терпіння, і ти в муках народжуватимеш дітей, тягтимешся до чоловіка, а він пануватиме над тобою.
І наказав Адамові:
– За те, що ти послухав жінку та їв з того дерева, проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї все життя. Тернину й осот вона буде тобі родити, і ти будеш їсти польову траву. У поті свого чола ти їстимеш хліб, аж поки не повернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох і до пороху вернешся.
І дав Адам ім'я своїй жінці Єва, бо вона була мати всього живого. І зробив Господь Бог Адамові та жінці його одежу зі шкури й зодягнув їх. І сказав Господь Бог:
– Ось став чоловік, немов один із Нас, знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки ще й до дерева життя, аби з’їсти його плід і жити довіку.
І вислав його Господь Бог із раю, щоб порати землю, з якої він був узятий: вигнав Господь Бог Адама. А на схід від Едему поставив херувима з полум’яним мечем, щоб стерегти дорогу до дерева життя.
* * *
ВАВІЛОНСЬКА ВЕЖА
Це було так давно, що вже ніхто й не пам’ятає, коли це було. Розповідають, одначе, буцімто в ті часи всі люди однією мовою говорили й усі одне одного розуміли.
І закортіло людям лишити пам’ять про себе довічну:
– А нумо зберемося разом та й побудуємо вежу високу! – мовив один.
Зраділи всі та й загукали:
– Ми збудуємо вежу, ми збудуємо вежу аж до самого неба!
Обрали гору високу – та й почалася робота! Хто глину місить, хто з неї цеглини ліпить, хто у печах обпа/лює, хто на гору підвозить. А на горі вже люди ждуть, цеглини приймають та з них вежу складають.
Всі працюють, усі співають, весело всім.
Будувалася вежа не рік і не два, Самих цеглин для неї знадобилося тридцять п’ять мільйонів! Та й собі довелося будинки побудувати, аби було де після трудів одпочивати, а побіля будинків насаджати дерев та кущів, аби птицям було де співати.
Ціле місто виросло навколо гори, на якій будувалася вежа. Місто Вавілон.
А на горі з кожним днем усе вище й вище, уступами підводилася вежа-красуня: знизу широка, догори все вужча й вужча. І кожен уступ цієї вежі фарбували в інший колір: у чорний, жовтий, червоний, зелений, білий, жовтогарячий. Верх придумали зробити синім, щоб наче небо, а покрівлю – золотою, щоб, як сонце, виблискувала.
І ось вежа майже готова. Ковалі вже золото кують для покрівлі, маляри пензлі занурюють у відра із синьою фарбою. Та ранком, звідки не візьмись, поміж людей з’являється сам Бог Ягве. Не сподобався йому їхній замір (намір) – досягти неба, де живе Бог.
«Це тому примудрилися вони свою вежу Ви будувати, – подумав він, – що у них спільна мова і кожна людина розуміє іншу. От вони і домовились!»
І наслав Ягве на землю страшенну бурю. Поки буря вирувала, вітер поніс усі слова, котрі люди звикли одне одному говорити.
Невдовзі буря вщухла, і люди знову стали до роботи. Вони ще не знали, яка біда їх спіткала. Покрівельники пішли до ковалів сказати, щоб ті швидше кували листи для покрівлі. А ковалі не розуміють ані слова.
В усьому місті Вавілоні люди перестали розуміти одне одного.
Маляр кричить:
– Фарба скінчилась!
А в нього виходить:
–Но мор пент!
– Нічого не розумію! – кричить йому інший.
А виходить:
– Женком пренепа!
І по всьму вавілону лунають слова, зрозумілі одним і незрозумілі іншим.
– Віндадори!
– Харакірі!
– Бобеобі!
–Дзин!
Покидали всі роботу, блукають, наче у воду опущені, та шукають: хто б міг їх зрозуміти?
І почали люди збиратися купками – хто з ким однаково говорить, той і намагається триматися того. І замість одного народу вийшла сила-силенна різних народів.
І розійшлися люди в різні кінці землі, кожен народ у свою сторону – будувати свої міста. А вежа почала потроху розвалюватися.
Але подейкують, що досі у кожному місті можна знайти уламки цегли від Вавілонської вежі. Тому що багато хто носив їх із собою на згадку про ті часи, коли на землі мир панував і люди розуміли одне одного.
І до сьогодні всіма мовами світу люди розповідають оцю легенду про недобудовану Вавілонську вежу.
* * *
КАЇН ТА АВЕЛЬ
В Адама і Єви було двоє синів. Старшого звали Каїн, а молодшого – Авель. Каїн орав землю, та землі не любив. І зірок не любив, і птахів не любив, і дерев не любив. Каїн усім заздрив і всіх ненавидів., тому що він був злий і жорстокий..
Коли птахи пролітали понад землею, Каїн кидав у них каміння: заздрив птахам, що вони вміють літати.
Коли зірки спалахували в небі, Каїн і в зорі кидав каміння, тому що зірки вміли світити. Коли опівдні дерева кидали на землю тінь, Каїн обламував гілки – він і тіні чужій заздрив! Злою людиною був Каїн, дуже злою.
А брат Каїна – Авель – був веселий і добрий. Він випасав овець. З ранку й до вечора блукав зі своєю отарою широкими луками, грав на сопілці, співав пісень.
Зірки, дерева й птахи слухали його пісні. То були перші пісні на землі.
Птахи, дерева й зірки полюбили Авеля. А Каїна почали боятися.
Якось холодної ночі надумали брати розпалити вогнище.
Довго Каїн розпалював своє вогнище. Та не слухався вогонь злих Каїнових рук. Не горів.
А під добрими руками Авеля вогнище спалахнуло відразу. Затріскотіли гілки, наче тільки чекали доторку легких пальців Авеля.
Заграло полум’я. Весело зробилося навкруги, тепло. Заспівав Авель пісню про вогонь і про зірки, про те, як гарно жити.
Позаздрив Каїн Авелю, що вогнище в нього розгорілося. Підняв із землі камінь і вбив брата свого.
Урвалась пісня. Упав Авель на землю. Покотилася сопілка. Не вигравати їй більше веселих пісень.
Озирнувся Каїн. Навкруги нікого. «Ніхто й не бачив, як я убив Авеля, ніхто й не довідається», – подумав Каїн. І втік до лісу. Скрадається Каїн лісом, раптом чує – дерева зашепотіли: «Каїне, де твій брат Авель?»
Кинувся Каїн від дерев у степ, а над ним зірки піднялися та як задзвонять із небес: «Каїне, де твій брат Авель?»
Заметушився Каїн: куди втікти від зірок? До землі пригнувся, плазує, наче павук, очима косує, а тут на світ благословилося.
Прокинулися птахи. З усіх боків галасують: «Каїне, де твій брат Авель?»
І здалося Каїну – то всесвіт кричить йому навздогін: Де твій брат Авель?»
– Хіба я вартівник своєму братові? – зухвало відповів Каїн.
Збагнув Каїн, що хоч нікого й не було, коли він убив Авеля, та бачили те зірки, дерева, птахи…
І зненавиділи люди Каїна за те, що він заплямував землю кров’ю. І прокляли його. І його ім’я.
Відтоді минуло багато-багато віків. Багато зірок згасло. Люди народжувалися і помирали. Мінялися звичаї. Забувалися казки. Але й до сьогодні про лиху, заздрісну людину кажуть: Каїн. Або окаянний.*
* Окаянний–грішний, проклятий.
* * *
ПОТОП І НОЙ
Минули роки й сторіччя. В Адама та Єви ще народилися сини и дочки А в тих дітей – власні діти. На землі тривало життя. Але з часом люди почали віддалятися від Бога и коїти дедалі більше зла. Зрештою усі їхні подуми й прагнення звернулися на зло. І тоді Господь пошкодував, що створив людину, й сказав: «Знищу все живе на землі, бо ніхто вже не робить добра; знищу і людей, і худобу, і небесних птахів».
Та жив на землі Ной, який здобув ласку в очах Господніх. Беручись до будь-якої справи, він прикликав Бога, знаючи, що Бог бачить усе, що він робить: Ной був праведний.
І сказав Бог Ноєві:
– Уся земля виповнилася злом. Я наведу на землю потоп, аби винищити дощенту життя. Зроби собі ковчег, тобто величезний корабель. Потім увійди до цього корабля з усією своєю сім'єю: з дружиною, синами й дружинами синів. Але не тільки ти врятуєшся: візьми з собою по двоє найрізноманітніших тварин і птахів, щоб і вони вижили. І набери побільше всілякої поживи для людей і для тварин.
Ной зробив усе, як звелів йому за угодою Бог. Настав призначений день, і Ной увійшов до корабля разом зі своїми синами, яких звали Сим, Хам та Яфет, і зі своєю дружиною, і з дружинами синів. Увійшли до корабля й тварини, й птахи, – по двоє кожного роду, як звелів Господь.
Аж ось прорвались усі джерела великої безодні й небесні загати розімкнулися. Дощ падав на землю протягом сорока діб. Потоп тривав на землі сорок днів. Води, прибуваючи, підняли корабель, і він поплив. Прибуло стільки води, що вона вкрила усі найвищі гори попід небом. І загинуло птаство, худоба, звірі, плазуни, люди. Усе, що має дух життя в ніздрях, потонуло.
Лишився тільки Ной та те, що з ним на кораблі було. А вода прибувала на землі сто п'ятдесят днів.
Тоді згадав Бог про Ноя і про кожну звірину та худобу, що були з ним на кораблі. Тоді навів Бог вітер на землю, і вода заспокоїлась. Закрилися джерела безодні та небесні загати, і дощ з неба спинився. Вода почала спадати через сто п'ятдесят днів.
Незабаром корабель осів на горі Арарат. Ще трохи – і завиднілися гірські верховини.
Тепер Ной відчинив вікно корабля та випустив крука, і літав той туди й назад, аж поки не висохла вода на землі. Потім послав голубку, щоб побачити, чи не спала вода. Але голубка повернулась до нього, бо стояла вода на поверхні землі.
Він зачекав ще тиждень і знову випустив голубку. Голубка повернулась надвечір, і в дзьобику в неї був зірваний оливковий листок. Так довідався Ной, що спала вода на землі. Коли він ще за тиждень її випустив, то більше вона не повернулась. Отже, вода висохла, а ще за деякий час поверхня землі протряхла.
І промовив Ноєві Господь:
– Вийди з корабля – і ти, і всі, хто з тобою.
Тоді всі вийшли, а Ной збудував жертовник Господеві та приніс на жертовнику усеспалення.
І поблагословив Бог Ноя й синів його та й промовив:
– Плодіться й розмножуйтеся та наповнюйте землю! А Я ось укладаю заповіт із вами та з вашим потомством і з усіма, хто виходить з корабля, що жодне тіло не буде вже знищене водою потопу, і більш не буде потопу, щоб нищити землю. Я на ознаку цього даю веселку в хмарі.
* * *
ЧОМУ ЛЮДИНА НЕ ЗНАЄ, ДОКИ ЖИВЕ
Ішов одного разу Ісус Христос із Святим Петром* дорогою і бачить – чоловік городить пліт. Підійшли до нього і дивляться, як він це робить.
– Чому з такого тонкого пруття городиш? – питає чоловіка святий Петро.
– Не таке вже воно й тонке, – відповів чоловік. – Яке є, таким і городжу.
– Узяв би та нарізав товстого пруття, то і пліт би був міцнішим, озвався Ісус Христос до чоловіка.
– А нащо мені міцніший пліт? – посміхаючись, запитав чоловік. – До моєї смерті і цей видержить.
– А хіба ти знаєш, доки живеш? – здивовано запитав Ісус Христос.
– Певно, що знаю. Ще два роки мені залишилось прожити на цьому світі, то і цей пліт доти видержить. А потім, кому буде потрібно, то нехай собі зробить інший.
Тут Ісус Христос і святий Петро попрощалися з чоловіком і пішли своєю дорогою.
– Це недобре, Петре, що людина знає, доки живе, – озвався по дорозі Ісус Христос до святого Петра. – Краще вже нехай людина не знає, доки живе, бо тоді вона буде сумлінно працювати і постійно дбати про себе і свою сім’ю.
Тому від того часу і аж донині жодна людина не знає, доки живе.
* Святий Петро –учень Ісуса Христа, апостол, пророк.
* * *
ПРО МОЙСЕЯ
Одному ізраїльському подружжю Господь подарував сина. Щоб дитина не потрапила до рук злих єгиптян, мати спочатку ховала її, а потім змушена була сплести кошика, покласти туди немовля й пустити в річку. За тим, куди попливе кошик, стежила її дочка. Кошик пристав до берега, де купалася царська донька. Добрій царівні стало жаль хлопчика, і вона взяла його. А тут підійшла дівчинка й сказала, що може знайти годувальницю для дитяти. І привела свою матір. Царівна наказала жінці взяти дитину, вигодувати її, а як та виросте, привести до неї. Мати дуже зраділа — тепер її сину ніщо не загрожує. Коли хлопчик підріс, його відвели до царівни, і та полюбила його, як рідного, назвала Мойсеєм («той, кого дістали з води, з кошика»), багато чого навчила, тому він виріс розумною людиною.
Якось Мойсей, побачивши, що єгиптянин немилосердно б'є робітника-єврея, заступився за бідолашного, при цьому вбив наглядача. Про це дізнався фараон — і Мойсееві довелося тікати. У чужій землі він заступився за дочок тамтешнього священика, потім одружився з однією із них
Якось Мойсей, випасаючи овець, побачив кущ, що горів і не згорав, потім почув голос Господа, який наказав йому вивести ізраїльтян із неволі. Мойсей сказав, що люди можуть йому не повірити. Тоді Господь перетворив його жезл на змію, зі здорової руки зробив хвору і навпаки, воду обернув на кров і сказав, що Мойсей може показати ці чудеса ізраїльтянам, щоб ті повірили йому як посланцеві Божому.
Сорок років Божий обранець вів через пустелі свій народ до землі обітованої. За цей час багато ізраїльтян зневірилися, стали нарікати й лаяти Мойсея. Коли мандрівники підійшли до гори Сінаю, то Господь передав Мойсею десять своїх заповідей, записаних на кам'яних дошках, щоб він розповів про них народові.
* * *
ДЕСЯТЬ БОЖИХ ЗАПОВІДЕЙ
Хай у тебе не буде інших Богів, крім мене.
Полюби ближнього свого... як самого себе!
Не сотвори собі кумира.
Не називай імені Господа надаремно.
Пам'ятай день суботній. Шість днів працюй, а сьомий віддай Господові.
Шануй батька і матір своїх.
Не вбивай!
Не чини перелюбу!
Не кради! Не бажай нічого з того, що тобі не належить, не заздри.
Не свідчи неправдиво проти свого ближнього!
* * *
ПРИТЧА ПРО БЛУДНОГО СИНА
В одного чоловіка було два сини. От молодший попросив, щоб батько віддав йому його частку майна. Батько віддав, а син поїхав до чужих країв, пив там, гуляв і швидко розтратив усі гроші. Залишився бідним, голодним, зникли і його «друзі». Він до того зубожів, що ладен був їсти свинячий корм. І вирішив піти до рідного батька хоч наймитом. Повернувся, а батько зустрів його радісно, дав найкращий одяг і найкращу їжу. Старший брат образився, адже він ніде не блукав, грошей марно не витрачав, сумлінно працював, але для нього ніколи не влаштовували такого пишного бенкету. Тоді батько сказав: «Ти завжди зо мною, дитино, і все моє — то твоє! Треба веселитись і тішитися, бо твій брат був мертвий — і ожив, пропадав — і знайшовся».
* * *
ПРИТЧА ПРО СІЯЧА
Ось вийшов сіяч, щоб посіяти своє зерно. І як сіяв, упало одне край дороги. Там воно було витоптане, а птахи небесні його повидзьобували. Інше ж упало на ґрунт кам'янистий і, зійшовши, засохло без вологи. Ще інше упало під терен, який виріс і заглушив паросток.
Одне ж упало на добру землю, а зійшовши, вродило стократно. Це сказавши, закликав: «Хто має вуха, щоб слухати,— нехай слухає!»
Запитали ж учні Господа, що значить ця притча. А він відказав своїм учням, що їм дано пізнати таємниці Божого Царства, а іншим ці таємниці розкриваються у притчах, щоб «дивились вони — і не бачили, слухали — і не розуміли».
А притча ця означає ось що. Зерно — Боже Слово. Аті, хто край дороги,— люди, які слухають, а потім приходить диявол і забирає слова з їхнього серця, щоб не вірили вони й не спасалися. А що на кам'янистому грунті, — це ті, хто тільки почує, то слово приймає з радістю; а кореня не мають вони, вірують дочасно,— і за час випробування відпадають. А що впало між терен,— це ті, хто слухає слово, але, перебуваючи в постійних клопотах за багатство, життєві розкоші,— і плоду вони не дають. Те ж, що на добрій землі,— це люди, що почули слово й бережуть його в щирому й доброму серці,— і плід приносять вони в терпеливості.
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/. (Малюнок "Створення світу": художник Ляшук-Іщенко Олена Володимирівна).
Більше творів з народного фольклору на нашому сайті:
