"Блакитна дитина" – повість Анатолія Дімарова

На відео: аудіо-повість Анатолія Дімарова "Блакитна дитина" (скорочено).

 

 

 

БЛАКИТНА ДИТИНА

Повість

 

Це весела книжка про дотепного й вигадливого сільського хлопчака. Багато трапляється з ним різних пригод - і веселих, і сумних, бо кипуча невгасима енергія так і бурхає в ньому, як у вулкані, і часом проривається в зовсім несподіваному навіть для нього самого напрямі.

 

Завантажити текст повісті Анатолія Дімарова "Блакитна дитина" (txt.zip)

Читати повість Анатолія Дімарова "Блакитна дитина" у текстовому форматі

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК

Колись я чув казку про чарівний місточок.
Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем.
Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок.
Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа.

 

БІЛЯ ВІКНА

 

Мама іде на роботу, а ми залишаємось удвох: я і мій брат Сергій. Мені — п’ять років, братові — два.
Велика кімната з глиняною долівкою і широкою дубовою лавою під стіною, старенький стіл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев’яне ліжко, де ми спимо втрьох,— оце й усі наші достатки. Та ще біля дверей стоїть висока бодня з борошном. Дуже цікаво видиратися на неї і дмухати в те борошно: по сипучій поверхні бігають довгасті ямки, зривається завірюхою біленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу і смикає мене за ногу, щоб я поступився місцем.
Але найцікавіше місце в кімнаті — єдине невелике віконце в чотири шибки.
Надворі — люта зима, намело величезні кучугури, все покрилося білим, навіть люди, що іноді заходять до нас, сиві од інею. Мама йде в школу, а ми відразу кидаємося до вікна, щоб ще раз побачити її, окутану білим туманом.
Ми давно поділили нижні шибки: ліва — Сергієва, права — моя. За ніч вони обростають грубою кіркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого ніжно-білим сніжком. Коли цей сніжок обережно лизати, то він холодний і трохи солодкий на смак. А як почнуть дубіти язики, тоді краще хукати на шиби.
Спершу з’являється кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посередині — світлішає й світлішає, тоншає й тоншає кірочка льоду, доки не заголубіє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плівкою скло.
Тепер треба лише пильнувати, щоб віконця не замерзли. Мороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників.
Ми поприлипали до вікна і крізь блакитні кружальця дивимося на високі снігові замети, що іскряться під сонцем, на запушені інеєм дерева, які немов понадягали теплі хустки, на застиглі дими понад хатами.
Згодом дерева й сніги починають червоніти. Темнішають, видовжуючись, фіолетові тіні попід заметами, а вікна загоряються червоним.
Хата теж наповнюється холодними тінями. Вони спершу кубляться під лавкою, столом, ліжком, сизуваті й непевні, а потім починають потихеньку скрадатися на середину кімнати. Здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб’ються під лаву.
Та чим більше кривавиться сніг і видовжуються тіні надворі, тим густіші, темніші, нахабніші тіні у хаті.
Я намагаюся не оглядатись. Щільніше тулюся до віконця, все завзятіше хукаю в синювату вже шибу. Робиться моторошно: наче хтось, великий і патлатий, тихенько ворушиться 
за плечима. Боюся оглянутись, і водночас наростає непоборне бажання оглянутися назад.
— У мене є гостра шаблюка, я сильний! — голосно кажу я, щоб налякати того, який причаївся за спиною.
— І в мене є шаблюка,— тоненьким голоском відгукується Сергійко.
— Я нею аж сто вовків порубав! — вихваляюсь я, сторожко прислухаючись, чи не заворушиться перелякано той. — І ще сто порубаю!
— Ги-и-и! — несподівано починає пхинькати брат. — Хочу спати... Ги-и-и!
Мушу відірватися од вікна, що вже згасло й посіріло. Беру дерев’яну шаблюку, оглядаюся назад.
У кімнаті вже зовсім темно, особливо внизу. Той, що стояв за плечима, кудись зник: певно, заховався під лавку. Чекає, доки я злізу на долівку, щоб вхопити мене за ноги волохатими руками. Сторожко прислухаюся, наставивши перед собою шаблюку.
А Сергійко тягне своє:
— Хочу спати!.. Ги-и-и!..
Хоч-не-хоч, а треба злазити. Нагинаюся й починаю сікти шаблюкою попід лавкою. Вимахую довго, тикаю в усі куточки, доки не починає боліти рука. Якщо він там і був, то вже лежить, порубаний, стікаючи чорною кров’ю.
Зіскакую на долівку. Брат обхоплює мене руками й ногами, тулиться до мого плеча. І незвична войовнича наснага оволодіває мною. Хочеться, щоб зараз став передо мною той, я б сміливо кинувся на нього, захищаючи брата, що довірливо тулиться до мене.

 

СТОРОЖИХА

Мама тяжко захворіла. Її повезли до міста, а ми залишились удвох.
Сидимо і тихенько рюмсаємо: від жалю за мамою, від страшенної самотності, від того, що ми нікому не потрібні.
До кімнати заходить сторожиха — товстелезна тітка з зав-жди сердитим обличчям. Часто-густо, коли поблизу немає мами, сторожиха ловить якогось учня-бешкетника і лупцює його мокрою ганчіркою. Учні її дуже бояться, а мама сва¬риться з нею. І ми щиро дивуємось маминій хоробрості: адже вона така маленька супроти сторожихи! 
— Чого це ви соплі розвішали! — гримає вона на нас. — Отакі великі парубки, женити скоро!
«Парубки» перелякано замовкають, приглядаючись, чи не тримає сторожиха за спиною мокрої ганчірки.
Вона починає прибирати в кімнаті, а важке, наче висічене з темного каменю, обличчя стає ще сердитішим.
— І їсти дітям нічого... Тілігенція драна! — лає когось сторожиха, никаючи по закутках. Дістає пшоно, хліб, скоринки сала й довго стоїть над тим добром, скептично закопиливши губи.
Виходить так же несподівано, як і зайшла. А ми, голодні, як вовченята, дивимося на пшоно і хліб, боячись поворухнутися: нам здається, що сторожиха стоїть з ганчіркою під дверима, тільки й чекаючи на те, щоб ми полізли до хліба.
Знову в дверях — сторожиха. В одній руці — глечик, а в другій — вузлик.
Дістає по пиріжку, наливає молока:
— Їжте, кошенята!
Пиріжки з квасолею, великою та солодкою, молоко холодне і дуже смачне. Сергій присмоктується до важкої череп’яної чашки, довго сопе в неї, і пузце його росте на очах. А коли відривається, то в нього через увесь лоб — підкова з білої піни.
— Холосе! — задоволено тягне Сергійко. Оченята його стають маленькі та сонні.
Я дивлюся поверх чашки на сторожиху, що сердито чистить картоплю, вона вже не здається мені такою страшною, як півгодини тому.
Минає кілька днів. Сторожиха приходить щодня: полаяти «тілігенцію», прибрати в кімнаті, зварити нам їсти. І кожного разу приносить домашнього гостинця: пиріжок, пампушку чи корж з вкрапленим салом, що смачно хрумтить на зубах.
Іноді сідає навпроти нас, підпирає підборіддя рукою, тихенько зітхає. В такі хвилини обличчя її стає лагіднішим, не таким уже суворим, хоч я ніколи не бачив, щоб вона посміхнулася або розсупила брови.
— Забрала б я вас до моїх песиголовців, так матінка ж ваша... — сказала якось вона, і я, обпалений несподіваною пекучою тугою за мамою, за її ласкавими руками і милим, рідним голосом, не витримав — голосно схлипнув. 
На мою голову лягла важка, огрубіла долоня. Нічого не говорила сторожиха, навіть не пестила, як то робила мама, а просто тримала руку на моїй голові.

 

ДВАДЦЯТЬ КОПІЙОК

Одного разу знайома вчителька Галина Петрівна дала мені листа і попросила вкинути в поштову скриньку.
Я йшов вулицею, мало не тріскаючись від пихи. Здавалося, всі знають, куди я йду, що несу, і з повагою дивляться на мене. Стискаю у лівій руці листа, а в правій — довгого патика, пильнуючи собак.
Ось і сільрада. Видираюся на ганок, потім — на поручні і опускаю листа до скриньки.
Назад я вже їхав верхи на патикові.
Галина Петрівна похвалила мене і пообіцяла дати, коли буде зарплата, двадцять копійок.
З того часу я щодня бігав до крамниці і довго стовбичив біля прилавка, оглядаючи звабливі речі, що їх можна було купити за двадцять копійок. Крамар згодом дізнався про скарб, що мав звалитися на мене, і охоче вступав у розмову. Він бідкався, що не вистачить краму, що доведеться, мабуть, спеціально посилати гарбу до району.
Під’юджуваний отакими розмовами, я врешті вирішив купити собі кілька блокнотиків, олівців і фарби. Сергійкові — барабан, а на здачу — цукерок.
Тепер тільки треба дожити до зарплати.
Я вивів на клаптикові паперу стільки паличок, скільки залишалося днів до зарплати, і щодня закреслював по паличці. І чим менше залишалося паличок, тим більше наростало в мені святкове нетерпіння.
В переддень зарплати бігав до крамниці запитувати, чи буде завтра відчинено. Крамар, мружачи лукаве око, почухав за вухом, погмикав і нарешті повідомив, що завтра таки вихідний (серце моє провалилося в безодню відчаю), але заради такого покупця він, так тому й бути, відчинить крамницю!
Настав довгожданий день. Схопившись до схід сонця, я відразу ж закреслив останню паличку і став чекати на Галину Петрівну.
Ще ніколи час не тягнувся так повільно. Наче йому по-перебивало ноги, і він, охкаючи та стогнучи, котив угору 
важкенне сонце, доки тінь піді мною стала темною та куцою. Я стояв біля воріт і, притуливши долоню до чола, вдивлявся у посірілу від куряви вулицю, виглядаючи Галину Петрівну. А поруч нетерпляче тупцявся Сергійко, чекаючи на барабан.
Галина Петрівна прийшла разом із мамою. Була весела та привітна, як і завжди, а я не відводив од неї погляду, чекаючи обіцяного.
— Ти чого так на мене дивишся? — запитала вчителька.
Я почервонів і одвернувся. Чомусь соромився нагадати про двадцять копійок, бо навіть не міг допустити, щоб Галина Петрівна забула про них. Адже оцей тиждень я тільки й снив ними!
І коли вона пішла, я довго заглядав на стіл, чи не лежать там обіцяні гроші.
Кілька годин я сидів у кутку, гірко роздумуючи, що не матиму ні блокнотів, ні фарб, ні олівців. Пригадав обіцянку крамаря спеціально для мене відчинити крамницю, і образа на Галину Петрівну потроїлася.
Потім я зважився. Вирвав із зошита чистий аркуш і довго сидів, старанно виводячи кожне слово. Закінчив і ще раз перечитав:
«Сільраді.
Хай Галина Петрівна віддасть двадцять копійок, що не віддає.
Голова сільради сидів за столом і читав газету. Незважаючи на спеку, він був у кожушку, а чорна кудлата шапка лежала поруч. Я зупинився перед столом, терпляче чекаючи, поки голова мене помітить.
Ось він повернув до мене почервоніле від натуги обличчя, витер долонею чорні вуса, що звисали донизу, і здивовано запитав:
— Ти як сюди потрапив?
— До вас,— тихенько промовив я, не спускаючи з нього заворожених очей. Мені стало страшно — такі великі були і стіл, і голова, що звівся на весь зріст, щоб краще мене розгледіти.
— А чий ти такий, метелику?
— Учительчин.
— Чого ж вона хоче, мати твоя? 
Хотів пояснити, що це хочу я, але язик мій наче приріс до піднебіння. Тоді я мовчки простягнув заяву.
Голова сів, схилившись над папірцем, і обличчя його знову натужно почервоніло. Він довго ворушив губами, розбираючи дитячі каракулі, потім нерозуміюче подивився на мене.
— То це ти написав?
— Я.
— То чого ти хочеш?
Вислухавши мене, голова аж упав на стілець, затрусився від сміху.
— Пилипе!.. Ох, Пилипе!— стогнав він знесилено, відма-хуючись од мене рукою.— Іди-но сюди, Пилипе!
Зайшов Пилип, височезний парубійко з олівцем за вухом і рябим, як ластів’яче яйце, обличчям. Прочитавши заяву, він весело заблимав на мене білими віями, а потім теж роз¬реготався.
Я стояв насупившись. Не міг зрозуміти, що ж тут смішного: адже все, написане в заяві, було правдою, аж ніяк не веселою для мене.
— Ну котись, малий, додому,— промовив голова, витираючи шапкою веселі сльози. — Або зажди...
Загорнувши полу кожушини, він довго нишпорив у кишені, аж ось простягнув до мене руку.
На широкій, покритій грубезними мозолями долоні, посеред дрібно накришених тютюнових корінців казково блищали двадцять копійок. Затамувавши подих, не вірячи своєму щастю, я простягнув тремтячу руку, обережно взяв срібну монету і міцно затиснув у кулаці.

 

ВАНЬКО

Його ми побачили на греблі ставка, під великою дуплистою вербою. Спустивши до води босі, посірілі від «курчат» ноги, він часто вимахував довгим прутом з прив’язаною до нього суровою ниткою.
На ньому були замалі вже штанці, збляклі від сонця та часу, подерта на ліктях синенька сорочка і бриль без дна, зате з широкими крисами. Діловито підшморгуючи кирпатим носом, хлопчина завзято хвиськав по воді довгою ниткою.
— Він рибку ловить? — запитав у мене брат, дивлячись круглими оченятами на воду. 
Хлопець ще заповзятіше замахав лозиною.
— Нічого він не ловить! — голосно заперечив я.
— Ні, ловлю,— відповів незнайомець хрипким баском.— Я вчора отаку-о впіймав! — якомога ширше розвів він руки. — Вона я-ак учепиться зубами!..
Зацікавлені, ми підійшли до нього, посідали на греблі. Внизу, наче в зеленому дзеркалі, відбилися наші обличчя, і було дуже цікаво і трохи страшно — ану ж упадем! Там жили веселі плотвички і великі вусаті соми, відлежувалися в намулі ледачі карасі і повзали страшні, схожі на гадюк, в’юни; а ще далі, аж на середині ставу в найглибшій ковбані, сидів схожий на величезну корягу дід-водяник. Нам дуже хотілося, щоб хлопчина впіймав рибину, і ми сиділи, принишклі, не відриваючи очей від води.
Сиділи довго, доки хлопчина, хвисьнувши востаннє, не сказав:
— Немає риби. Поховалася. То, мабуть, грім буде.
І задер до неба голову.
Ми теж подивилися вгору, і хоч небо було чисте, все ж той грім здався досить ймовірним.
— А то нащо? — запитав я, показуючи на вузол на кінці нитки..
— Ги, дурний! То ж щоб риба не обшморгнулася! — пояснив хлопчина. — Ось приходьте завтра, будемо рибу ловити.
Другого дня ми вже втрьох завзято вимахували лозинами, хвиськали нитками по воді. Риби не навудили, зате подружилися з Ваньком.
Дивний хлопець був той Ванько. Досить було мені чи братові згадати маму, як він одразу ж перебивав нас розповіддю про власну матір.
— Це мама дала,— казав я, частуючи товариша шматочком цукру.
— А моя мати отаких-о пирогів напекла! — розводив руками Ванько. — Та смачні-пресмачні!
— А нам не приніс! — з докором мовив я.
— Бо я їх зразу ж з’їдаю,— зітхав Ванько. — Бо мати каже, щоб я більше їв...
— Дивіться, які мені мати нашила,— хвастався він чер-воними латками на ліктях, — Вона мені каже: «Скидай,
Ванько, сорочку, я тобі полатаю...»
—Тебе мати не сварить? — цікавився я. 
— Ні,— крутив головою Ванько.
— І не б’є?
— Ні.
— А коли чашку розіб’єш?
Вчора ми з братом пили молоко і, зчубившись, розбили чашку. Нам таки добре перепало од мами.
— І тоді не б’ється! — твердо відповів Ванько. — Моя мати найкраща у світі!
Хоч нам і важко було погодитись з останнім твердженням товариша, однак дивуватися такій незвичній мамі була неабияка причина.
Якось Ванько прийшов до нас, і ми довго гралися вдома. Коли ж за дверима почулися знайомі кроки і залунав най-мелодійніший для нас мамин голос, я і брат наввипередки кинулися до неї. Схилившись до нас, мама усміхалася люблячими очима, ласкаво запитувала, чи ото вже так ми скучили за нею, і я, сповнений гордощів за свою маму, переможно оглянувся на Ванька.
Він сидів, зіщулений, міцно стуливши губенята, і не відривав од нас потемнілих, ревнивих очей. Зустрівшись з моїм поглядом, Ванько скривився, зірвався на ноги, вибіг із хати.
Я знайшов його аж на греблі, під отією вербою, де ми колись ловили рибу. Уткнувшись обличчям у широкий стовбур, як у мамину спідницю, Ванько тихенько плакав...

 

НЕ ХОЧУ РАЮ

В один з літніх днів мене і брата застукала посеред степу гроза. Взявшись за руки, ми щодуху лопотіли твердою степовою дорогою, а за нами рухалася сиза стіна, схожа на спущені пасма забрудненого льону. Чорні хмари, що наче кипіли у величезному казані, перевернутому догори дном, раз по раз гадючилися сліпучими блискавицями, і оглушливий тріскіт ще більше підганяв нас.
Степ попереду здавався ще безмежнішим, а ми — наче дві пилинки, що загубилися в його освітленому сонцем просторі.
Ось нас обігнала прозора тінь і помчала вперед; потім ще одна, темніша і важча, аж прогнувся під нею степ; свиснув навздогін вітер; дзвінко розплескалися перші краплини, і дорога стала наче подзьобана віспою. А позаду, прориваючись крізь безперервне громовиння, наростав і наростав всепоглинаючий шум водяної стіни. Той шум був найстрашніший: здавалося, велетенська хвиля ось-ось наздожене нас, захльосне, закрутить у божевільному вирі.
— Агей!
Дзвінкий хлоп’ячий голос пролунав так несподівано, що ми відразу зупинилися.
— Сюди давай! Сюди-и-и!
Лише тепер помітили ми за сотню кроків від дороги невеликий глинобитний сарайчик з напівзруйнованими стінами і білу постать, що, підстрибуючи, вимахувала руками. Круто звернувши, ми помчали стернею.
Ледве вскочили в халупу, як відразу ж зашуміла, заплюскотіла степова злива. Стало темно, як уночі. Притулившись до стіни, ми стояли, приголомшені нестримною стихією, що наче заповзялася затопити землю.
Першим порушив мовчанку хлопець, в якому я впізнав сина сусіди — Миколу.
— Скоро пройде,— упевнено сказав він, виставляючи голову в пролом стіни. — Бульки танцюють.
Я теж обережно виставив голову надвір. По численних озерцях, що заливали стерню, рясно стьобали краплини, вискакували, немов справді танцюючи, бульки. Вони то зникали, то знову появлялися на неспокійних поверхнях калюж. Мені було не зрозуміло, чому оцей танець мав провіщати кінець зливи, але Микола на два роки старший од мене, отож я не міг сумніватися в правдивості його слів.
— Ну, зараз Ілля покотиться,— сказав Микола, коли зли¬ва почала стихати. — Скидайте картузи! — крикнув він, повернувши до нас налякане обличчя.
Ми позривали кашкетики, а Микола одійшов від пролому, забився в найтемніший куток. В ту ж мить, наче накликана його словами, між хмарами й степом сліпучо замиготіла тонка ламана стрічка, і страшний гуркіт пригнув наші голови.
— Ставайте на коліна! — закричав Микола, і не встигли ми попадати біля нього, як знову блиснуло, тріснуло. Ки¬нуло нас на Миколу.
— Свят, свят, свят! — захрестився Микола, дивлячись по-білілими очима на миготливо-сліпучий пролом у стіні.— Господи, Сусе Христе, помилуй нас, царице небесна, спаси нас, великомученице Варваро, моли бога о нас!
Хрестився і кланявся, стукаючи лобом об встелену курячим послідом долівку, а ми, оглушені несамовитим громо-винням, тулилися один до одного і тремтіли від страху. 
— А ви чого! — закричав сердито Микола. — Що, я за вас хреститися буду?!
Я і брат дружно замахали руками, застукотіли лобами об м’яку долівку. Налякані, робили це так запопадливо, що коли гроза прогуркотіла на захід, передо мною ще довго хилиталася вгору і вниз залита водою стерня.
Так сусідський Микола почав прилучати нас до релігії. Затамувавши подих, слухали ми про бога та янголів, про чортів і святих, про пекло і рай — всю оту біблійну премудрість, що нею був напханий Микола.
Уроки не минали даремно. Потай від мами ми хрестили¬ся на ніч, хрестили і маму, коли вона поверталася до нас спиною, бо не хотіли, щоб вона потрапила в пекло. Хрестили й кота.
Я часто мріяв про рай. Просто неймовірним здавалося, що рай увесь в садах з золотими та срібними яблуками, що немає в ньому злих собак та сторожів, які за якесь там червиве яблуко шмагають кропивою.
Потім ще хотів мати крила. Великі, як у гусака, щоб літати, наче янгол.
Бентежило лише одне: для того, щоб потрапити в рай, неодмінно треба померти. А вмирати чомусь не хотілося. Навіть Миколі, хоч він сам переконував нас, що райське життя набагато краще від земного.
Якось Микола сказав, що до раю можна потрапити й живцем, тільки для цього треба стати святим.
Може, мені зрештою і вдалося б прилучитися до лику святих, якби не один випадок.
Була у Миколи стара баба, яка доживала свій вік у старшого сина. Весь час лежала вона на печі, прогріваючи натруджені кості, і лише в гарячі літні дні виповзала на сонце. Постогнуючи і хриплячи, дивилася вона безбарвними, байдужими очима, і мені здавалося, що баба сліпа.
— Ох, господоньку, коли ти вже забереш мене, рабу твою, до себе! — раз по раз благала вона.
Ми, принишклі, сиділи коло неї, розглядаючи і потемнілу та звислу, наче з чужого обличчя, шкіру на лиці, і запалий рот з чоршпуг зубом-пеньком, що ним баба перетирала хліб, і висушені працею руки. Трохи зігрівши старечі немочі, баба завжди дечинала розповідати нам казки та релігійні історії. Часто замовкала і довго шамкала беззубим ротом, а потім ніяк не могла пригадати, про що ж вела мову.
Якось вона заговорила про рай.
— І от ви, рабенята божі,— шамотіла баба,— будете там вічно сидіти і голосочками янгольськими прославляти господа бога нашого...
— Як прославляти?
— Співати, дитинко, співати. Дадуть вам янголи архви у руки...
— І довго співати треба? — тремтячим голосом перебив я.
— Вічно співатимете.
Світ померк мені в очах.
Пригадав уроки співу у вчителя музики, який, на мою бідну голову, був твердо переконаний, що таланти не родяться, а робляться і що навіть ослиська можна навчити мелодійно співати. Коли він, високий і довгобразий, повільно заходив у клас, я припадав до парти, як припадає, мабуть, до землі перепел перед кібцем. Та вчитель відразу ж знаходив мене, тикав довгим, як смичок, пальцем і трохи в ніс говорив :
— Іди до дошки.
Я покірно виходив з-за парти, і починалися мої муки.
— До! — вдаривши камертоном по столу, командував учитель.
— До-о! — заводив я.
Учитель морщився.
— Ре!
— Ре-е! — щосили намагався я взяти вірний тон.
— Мі!
— Мі-і!
Вище мені не вдавалося забратись. Сердито махаючи руками, учитель зривався на ноги, боляче стукав мене камертоном по лобі і знову примушував затягувати оте прокляте «до».
Кінчалося тим, що я, ледве стримуючи сльози, заводив таке дике «мі», від якого вчитель злякано затуляв вуха, а клас хилився од реготу...
Отож, почувши, що доведеться співати і в раю, я уявив собі довготелесого бога з ненависним камертоном у руці. Простягаючи невблаганного пальця, він дістає мене з райських кущів і примушує голосити «до» — на потіху всьому раєві.
І якщо тут, на грішній землі, все-таки була надія спекатись отих співів, то в раю вони будуть вічними... 
В той же день, збунтувавшись проти релігії, я люто побився з Миколою. Зціпивши зуби, з насолодою гамселив кулаком товариша, і мені здавалося, що я б’ю вчителя музики і бога, які зіпсували мені рай ненависними співами.

 

СИН УЧИТЕЛЬКИ

Я збираюся на ковзанку.
Взуваю старі, напхані соломою мамині черевики на висо¬ких закаблуках, дістаю дерев’яний ковзан, підкований товстою дротинкою, і простую городами до ставка, що виблискує під зимовим сонцем велетенським дзеркалом.
Чистий лід стугонить піді мною, ковзан, як живий, виривається з-під ноги, а я заповзято стрибаю, щосили відштовхуючись лівою ногою і вимахуючи руками, щоб зберегти рівновагу.
Поступово лід усівають дітлахи: на ковзанах і гринджолятах, у свитках з довгими, на виріст, рукавами і в маминах хустках, зав’язаних міцно попід пахвами. Підстрибують, ковзаються, штовхають санки, падають, підшморгують червоними носами, сяють освітленими нехитрою дитячою втіхою оченятами.
Посеред ставка, тримаючись окремим гуртком, ковзаються чотири хлопці — багацькі синки. Всі вони в справних чумарках, у чоботях не з батькової чи братової ноги і на ковзанах, змайстрованих сільським ковалем,— з тонкими, високо загнутими шинами, що так і врізаються в лід. Ось вони дружно розбігаються і по черзі обганяють усіх ковзанярів, в тому числі й мене.
Гордість моя вражена. Я починаю щосили відштовхуватись од льоду, намагаючись їхати врівень з багацькими синками...
Захекані, ми зупиняємось аж у кінці ставка.
— А ти нічого їхав! — зверхньо кидає найстарший із них, Василь, дивлячись на мене сірими банькуватими очима.
Важко переводячи подих, я лише киваю головою.
— То ми тихо їхали! — заперечує інший.
— Все одно нагнав би! — не здаюся я.
Василь раптом відгортає полу чумарки, дістає величезний білий пиріжок і підносить до рота. Лице його відразу стає непривітне й похмуре, наче він боїться, що хтось може поласуватися на той пиріжок. 
Друзі відразу ж обступають його, жадібно заглядають до рота.
— Дай мені!.. Дай!.. — починають канючити вони, і Василь, неохоче відламуючи по маленькому шматочку, роздає товаришам. Ті миттю ковтають і знову чіпляються до Василя, а він прожогом запихається пиріжком, мало не давлячись, ковтає великими шматками.
Наближаюсь до гурту. Страх як хочеться покуштувати того пшеничного пиріжка, і я починаю ковзати навколо них, наче прив’язаний до Василя невидимим мотузком. І чим менше лишається пирога, тим коротшим — мотузок.
Спокуса стає над мої сили. Повільно під’їжджаю до гурту і, вдаючи з себе якомога байдужішого, несміливо простягаю руку:
— І мені дай...
Василь перестає жувати. Дивиться на мене так, наче я сказав щось неймовірне. Врешті тикає в мене пальцем, глузливо кричить:
— Дивіться, він просить! Син учительки, а просить!
— Ге, просить!— дружно підхоплює компанія. — Син учительки, а просить!..
Повільно, щоб не дізналися, як мені стало образливо, соромно й боляче, від’їжджаю од них. Не плачу, хоч мені дуже хочеться плакати, лише палають щоки та міцно стискаються кулаки. А вслід несеться, лунає на весь ставок, штовхає в спину:
— Син учительки!.. Ге-е!.. Син учительки!.. Ге-е!.. Ге-е!..

 

КАРНАВКА

У крамниці появилися пугачі.
Великі, двоствольні, з двома курками, вони приворожили хлопчаків усього села, стали причиною палких благань і розчарованих сліз. І не один віник походив по дитячій спині, не одна мати, втративши терпець, давала дзвінкого поти¬личника прохачеві:
— Я тобі дам пугача, анахтемський ти сину! І який ірод привіз їх на мою голову?
А «ірод», вусатий дядько-крамар, нахилявся до нас з-за прилавка, мружив лукаве око:
— Що, хлопці, по пугачі прийшли? Біжіть до батьків по гроші, бо скоро не буде. А пугачі добрячі — чи город стерегти, чи вовків бити. Я б сам узяв, так грошей катма,— з жалем чухав він потилицю.
Крамар діставав коробку, повільно вимотуючи наші душі, виймав заповітного пугача.
Двоствольного.
З двома курками.
Тремтячими руками брали ми дорогоцінну зброю, роздивлялися, цілились, обнюхували з усіх боків.
— А стрельнути можна? — запитували найхоробріші.
— Е-е, того вже не можна! — простягав крамар руку за пугачем.— Чого не можна, того не можна. От гони карбованця, тоді й стріляй собі на здоров’я.
Легко йому було казати — гони!
Одного разу мій товариш, Микола, той, що учив нас хреститися, таємниче сказав:
— Я знаю, як пугач здобути.
Він довго мучив мене, доки повів до сарая, а там, у най темнішому кутку, розгріб сіно і дістав невеликий глечик, обмотаний брудною ганчіркою. Посередині ганчірки темнів довгастий проріз.
— Що це? — здивувався я.
Товариш оглянувся, потім нахилився до мене, таємничо прошепотів:
— Карнавка...
І, помітивши, що я нічого не розумію, вже голосніше додав:
— Оце ось сюди копійки кидати, а як назбирається багато, то розбий — і маєш пугача!
— Тут уже багато грошей?
— Поки що немає, — зітхнув Микола. — Та скоро будуть...
Сповнений поваги, я обережно взяв глечик, потрусив ним над вухом. Уявив, як забряжчать у ньому копійки, і самому непоборно захотілося мати карнавку.
— Дістанемо,— втішав Микола. — В нас у погребі з молоком он скільки стоїть! Вип’ємо молоко, і буде карнавка. А тоді повернемо.
— Мати не взнає?
— Все одно битиме,— почухав спину Микола. — Вона в мене така: спершу поб’є, а тоді вже питає, чи не я.
Так у мене появилася карнавка. 
Я заховав її в хаті, під припічком, і по кілька разів на день діставав порожній глечик та трусив над вухом. Знову ладен був повірити у Миколиних божків, аби лише вони зробили чудо і наповнили глек копійками. Та богові, мабуть, не потрібна була моя дешевенька душа, бо карнавка залишалася порожньою.
Щодня я і Микола бігали дивитися, чи є ще пугачі. Якось Микола похвалився, що він знайшов на стежці аж десять копійок, і з того часу я не одривав очей від дороги, розгрібаючи босими ногами м’яку пилюгу. Серце моє солодко завмирало, мені здавалося, що ось-ось заблищить срібна монетка.
Щоночі снився один і той же сон: наче іду дорогою, збираю повні пригорщі гривеників і зсипаю до карнавки. Прокидаючись, відразу ж ліз під припічок, та карнавка була порожньою.
Якось, прибираючи в кімнаті, вимів я з-під столу складений у кілька разів папірець. Нагнувся, розгорнув і тут же сів на долівку, не вірячи своєму щастю: в руках були три карбованці.
Спершу подумав, що їх, мабуть, загубила мама; але мені так хотілося вкинути ті гроші до карнавки, що я одразу відігнав цю думку. Гроші взялися звідкіля завгодно, хай навіть звалилися з неба чи випали з віника, тільки не з маминих рук.
Цього разу я не залишив карнавку під припічком: здавалося, що вона не досить надійно захована. Довго носився по хаті і нарешті зарив у бодню з борошном. Та не встиг вийти з хати, як пригадав, що мама ж збиралася пекти хліб, і вскочив назад, як на пожежу. Поспішно вирив обсипаний борошном глечик, заліз під ліжко і поставив у най темніший куток.
Потім, протягом дня, я раз по раз навідувався до карнавки, щоб переконатися, що вона стоїть на місці. Чомусь було жаль відразу взяти гроші і нести до крамниці. І як мені не хотілося пугача, все ж я вирішив ще трохи потримати гроші в карнавці.
Увечері прийшла мама. Забившись у куток, я насторожено пильнував, як вона перекладала зошити й книжки, шукаючи чогось на столі.
— Хто сьогодні замітав?
В мені все похололо. 
— Ти нічого не знаходив?
Коли б це було раніше, я відразу подав би гроші. Але зараз вони лежали у карнавці, а в крамниці чекав на мене пугач. До того ж мама не питала прямо про три карбованці, отже, вона шукала щось інше.
— Ну, чого ж ти мовчиш?
— Н-ні... нічого...
Мама якось дивно подивилася на мене, але не сказала ні слова. Вона трохи постояла біля столу, про щось думаючи, і обличчя у неї було сумне та втомлене
— Я сьогодні загубила три карбованці,— врешті сказала вона. — Вони мені були потрібні на ліки... А тепер доведеться бути без ліків.
Я затято мовчав. Дуже жалів маму, та признатися в брехні було понад мої сили. Тим більше, що вона ж не запитала відразу про гроші.
Настала ніч. Мама сиділа біля столу, перевіряючи зошити. Лампа була затулена газетою, щоб світло не падало на нас, і освітлювала мамине обличчя. Може, вперше за своє недовге життя, розтрусний історією з отією троячкою, я пильно дивився на маму. З обличчя її не сходив втомлений вираз, і воно було таке ж запечалене, як і в розмові зі мною.
Раптом пригадав її слова про хворобу, про те, що оті три карбованці призначалися мамі на ліки, і пекучий жаль здавив моє серце. Хотілося, дуже хотілося зірватися з ліжка, підбігти до мами і припасти до її ласкавих рук. Та між нею і мною була тепер карнавка, де лежали три карбованці.
Пізно вночі, коли мама вже спала, я тихенько заліз під ліжко, дістав з глечика три карбованці і поклав на стіл, під одну з книжок.
А вранці з похмурою насолодою четвертував на городі карнавку. Сидів і товк на борошно черепки, хоча й знав, що Микола лупцюватиме мене за неповернений глечик.

 

ПОМСТА

Був у нашому селі скляр.
Невисокий, худий, з маленьким, зібраним у кулачок обличчям, ходив він довгими сільськими вулицями, вставляючи шибки. Роботи ніколи не бракувало, бо славився він умінням так вставити шибку, такою замазкою прикріпити її, що вже і рама потрухлявіє від негоди та часу, а скло тримається, як припаяне.
Жив скляр у невеликій кособокій хатині, без сім’ї, без родичів, старим парубком, понурим та непривітним. Розповідали, що висватав він колись найкрасивішу дівчину на селі, поставив для неї простору хату з веселими вікнами, та її вже пізніше, в роки громадянської війни, жорстоко поглумившись, забили бандити.
Повернувшись з армії Будьонного, скляр у той же вечір спалив свою хату. Це стало причиною того, що на скляра почали дивитися, як на людину не сповна розуму. А він жив відлюдком і майже щонеділі гірко напивався.
За роботою ж скляр завжди був суворий і тверезий. Обличчя його, заросле по самі очі густою щетиною (мені здавалося, що він тримав у зубах велику щітку), ставало поважним та урочистим, а очі, наче відлиті з надзвичайно прозорого скла, спалахували гнівними вогниками, коли він бував невдоволений, чи світилися втіхою. Перед тим, як приступити до праці, скляр завжди скидав кашкета чи шапку, хоча б який мороз не був надворі.
Склив він швидко та вправно і майже завжди лаявся.
— Хіба це вікно! — вигукував, презирливо тикаючи пальцем у невелику раму. — Сліпаки, а не вікна!
Господар ніяково посміхався, але заперечувати не смів: у селі була відома склярева пристрасть до великих вікон. Він навіть одвертався, коли проходив повз хату з маленькими вікнами.
Незабаром у нас закінчили будувати нову школу: велику, простору, з широкими та високими вікнами. І скляр не працював біля них, а священнодіяв. Обережно брав величезні шматки скла, відмірював, проводив алмазом — і одна за одною весело виблискували до сонця нещодавно порожні рами.
Вставивши шибу, він трохи відходив, схиляв голову набік, і прозорі оченята його сяяли такою неприхованою втіхою, що й ми, хлопчаки, проймалися шанобливо-урочистим настроєм.
— Хата без вікон — що людина без очей,— повчав він нас. — У пітьмі жити — кажанами бути.
Затамувавши подих, стежили ми, як скляр, націлившись, швидким рухом алмаза проводив по склу білу лінію, не користуючись лінійкою. Ось він тихенько постукував уздовж тієї лінії, злегка натискав пальцями і — трісь! — шибка була готова.
Наша дружба з склярем, який наче переродився за ці дні, щораз більше міцніла і, може, стала б постійною, коли б не один прикрий випадок.
Відпихаючи один одного, щоб краще бачити, ми з Миколою перечепилися і полетіли на велике скло, яке скляр саме збирався розрізати. Схопилися, як обпечені, щоб дременути світ за очі, але розгніваний скляр встиг вліпити нам по такому міцному потиличнику, що ми полетіли сторчака в кропиву.
Зупинилися аж на греблі. Дзвеніло в голові, боліли потилиці, шкіра на обличчі та руках аж горіла, обжалена кропивою.
— Я йому не прощу! — буркнув Микола з сльозами на очах. — До нових віників пам’ятатиме!
Пізнього вечора, коли вже добре стемніло, ми підкралися до школи. Нікого поблизу не було, лише на вигоні співали невтомні дівчата.
— Давай! — шепнув Микола.
Я розмахнувся і щосили пожбурив цеглину у вікно. Тріснула рама, з страшним брязкотом посипалося скло, ми щодуху помчали геть.
Рано-вранці Микола забіг до мене. Очі його задоволено світилися:
— Пішли подивимось, як скляр молитися буде.
Причаївшись у бузині, що густо росла навколо будинку,
ми нетерпляче чекали на нашого ворога. Двох вікон як не було. На землі густо рясніли блискучі скалки, валялися дві великі цеглини.
— Іде! — штовхнув мене ліктем Микола.
Ми аж затамували дух, готуючись почути сердиту лайку скляра. А він, підійшовши до покалічених вікон, оніміло застиг, наче не вірив своїм очам. Повільно нагнувся, підняв цеглину і раптом заплакав.
Плакав мовчки, без лайки, без слів, і нам моторошно було дивитись, як плаче доросла, стара людина, навіть не витираючи сліз, що зависали на густій щетині, гаряче спалахували поодинокими росинками. Ми відчули, що зробили щось дуже погане, дуже зле, далеке від звичайної помсти, і мовчки порачкували з кущів. 
І в той день, і на другий, на третій, і ще багато днів, проходячи мимо ніколи, я і Микола не могли дивитися на вікна.

 
ПАСТКА

В найдальшому кінці городу, під тином, що виходив на вузьку безлюдну вуличку, любив я сидіти в гарячі літні дні. Тут росла висока кукурудза й золотоголові соняшники, стелилося по землі широколисте гарбузиння, а під самісіньким тином свіжо зеленів високою травою вузенький моріжок.
Тут завжди було таємниче і тихо, і почував я себе так, як почував би, мабуть, уславлений мандрівник, забравшись у невідому країну. Наслухавшись матусиних розповідей про південні країни, я полював тут на тигрів та левів, крокодилів і носорогів,— і моя бузинова пукавка завдавала жахливих спустошень тропічній звіроті.
Можна було й просто сидіти, спостерігаючи, як снують невтомні павуки свої мережки, як осипається золотистий пилок з обважнілих соняшників, як яскраво спалахують, вилітаючи з тіні на сонце, великі золотисто-зелені мухи — наче коштовні камінці, запущені з рагатки. Над головою ж, про літаючи на медозбір, діловито і стримано гули бджоли — і від того ще відчутнішою ставала умиротворена тиша.
Не менш цікаво було і виглядати з-за тину, спостерігаючи за лінивим життям вулички, порослої посірілим від спеки споришем. Була лише одна незручність: зависокий тин, і мені доводилося весь час спинатися навшпиньки, а це не давало довго дивитись.
Одного разу я вирішив удосконалити свій спостережний пункт, проламавши в тину щілину. Довго морочився біля огорожі, висмикуючи пересохлі лозини, що ламалися з легеньким димком. Та коли була готова дірка, достатня для очей, я, як і кожен смертний, захотів більшого — просунути туди й голову.
То була нелегка справа — зробити дірку для голови. Але наполегливість взяла своє, і я, насилу просунувши голову в дірку, виставив свою балбешку прямо під літнє гаряче сонце. Збоку, мабуть, голова моя була схожа на невеликий гарбуз, що ріс прямо з тину, та мені мало діла до того, яким я здавався збоку. Вертячи головою, переможним поглядом оглядав я безлюдну вулицю.
Скоро заболіли коліна, і я вирішив трохи перепочити.
Та дзуськи! Не знаю, як це сталося, тільки витягти назад голову я вже не міг. Проклятий тин вчепився у мене, як у грішну душу, і як я не кректав та сопів, як не вертів головою і смикав лозини руками, вирватись було годі.
Зрозумівши, яка мене спіткала халепа, я заревів з переляку та відчаю, запацав ногами по м’якій ріллі.
Так, здавалося, минула вічність. Сонце пекло немилосердно, і в мене була вже не голова на плечах а чавун, розігрітий на вогнищі. А тут іще й муха. Велика, зелена, нахабна, вона прив’язла до мене, мов каторжна, і впивалася то в опухлий від плачу ніс, то в щоки, то в губи, кусала й лоскотала нестерпно. Скосивши на неї люті очі, я пирхав, дув, мотав головою, та вона сиділа, як приклеєна, наче знала, що я не можу дістати її руками
Та врешті доля змилосердилась над моєю бідою: на вулиці появився дід. Босоногий, у полотняних штанях з довгою матнею і в такій же сорочці, з сивою бородою й вусами, пожовклими від тютюнового диму, він спокійно дибав вулицею, постукуючи товстою палицею по землі, наче пробував, чи вона під ним не завалиться.
Затамувавши подих, дивився я на діда. Я страх боявся, що він зверне у якийсь двір і не підійде до мене.
Коли ж він наблизився впритул, так і не помітивши мене, я набрав якнайбільше повітря і щосили ревонув:
— Ді-і-ду! Діду-у!
— Гух!
Дід стрибонув так, наче наступив на розпечену залізяку. Потім довго стояв, витріщивши на мене очі та хапаючись рукою за серце.
—Ді-іду, поможі-іть! — заголосив я.
— І гемонське ж дитинище! — отямився нарешті дід.— І сатана ж тебе впер сюди!
Він довго кректав, розсуваючи вузлуватими руками ло¬ини, а я терпляче нюхав пропахлу табачищем та пилом матню.
Врешті дід пропхнув мою голову, потім схопив палицю і, перегнувшись через тин, уперіщив мене по спині.
Біг я додому так, наче за мною гналася вся ота тропічна нечисть, що про неї розповідала мама. 

 
ЗЕМЛЯНІ МЛИНЦІ

В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала: «їсти!», навіть діти не бавилися в свої звичайні ігри, а гралися в їжу.
Випікали з чорної, розмоченої дощами землі пишні перепічки та млинці, варили з назбираних камінців галушки та вареники. Потім ходили одне до одного в гості, церемонно припрошували покуштувати багатих страв, розпускали неіснуючі ремінці на розбухлих від лободи та полови животах.
Сьогодні ми мали гостювати у Банька, що жив за чотири хати. Ванькова «світлиця» була біля самих воріт, на густому спориші, і ми залюбки гралися там.
Ми вийшли на вулицю і відразу ж зупинилися: біля воріт стояла сусідська дівчинка і гірко плакала.
— Чого ти, Ганнусю?
— Со-онька покинула! — хлипала дівчинка.— Гратись не хоче!
Ганнусю ми любили, може, на зло Соньці, яка часто дражнила нас і била сестру. Тому, не задумуючись, я запитав:
— Хочеш з нами? В гості до Банька?
— Хочу,— погодилась Ганнуся і відразу вчепилася за мої пальці. Вона була дуже худа, і тоненькі, як палички, ноги, здавалося, ось-ось не витримають, поламаються, лише великий живіт, віддуваючись наперед, задирав брудну сорочину.
— А що в гостях? — допитувалася вона, намагаючись не одстати від мене.
— Там будуть отакі-о млинці, галушки і вареники з сиром,— відразу ж включився я в гру. — Потім пиріжки з яблуками та медом, сметана, шулики...
Голодна фантазія моя не знала меж, і Ганнуся щораз ширше розплющувала і так великі од голоду очі.
— І імені дадуть? — боязко запитала вона.
— Дадуть і тобі.
Дівчинка ще міцніше вчепилася в мою руку.
Банько зустрів нас у «світлиці». Подав усім по черзі руку, як це робили дорослі, розпитав про хазяйство, про врожай. Потім, погомонівши, почав припрошувати до столу:
— Сідайте, дорогі гості, та їжте, що бог послав! Оце моя  стара напекла млинців з муки нового помолу, то пригощайтеся!
Вдаючи, що сіли до столу, ми вмостилися на спориші навколо черепків із водою, якихось купок, прикритих зеленими лопухами. Ганнуся швиденько підняла лопух і недовірливо подивилася на чорний земляний млинець. Потім, уже розгублено,— на нас. А ми саме вдавали, що їмо ті млинці, раз по раз підносячи їх до рота та нахвалюючи. Тоді й вона вхопила млинець, швидко надкусила і почала жувати.
І раптом Ганнуся гірко заплакала. Випльовуючи землю, вона плакала так, що аж трусилося худеньке тільце, а обличчя її розпачливо кривилося.
— Хочу справжніх! Хочу млинців! — не вгамовувалася Ганнуся, а ми мовчки дивилися на неї, бо нам самим хотілося, дуже хотілося справжніх пшеничних млинців!

ПО ДРІЖДЖІ
— Оце, сину, на гроші, біжи до крамниці та купи дріжджі. Тільки дивися, щоб одна нога була тут, а друга — там! І здачу принеси!
У мами звичка завжди нагадувати про здачу. Наче в крамниці немає цукерок, а в мене — постійного бажання поласувати ними. Та я вже знаю: гроші — є гроші і не кожна копійка призначається на цукерки.
— Та не забудь — дріжджі! Чуєш — дріжджі! — кричить услід мама.
Я тільки знизую плечима: що вона, зовсім мене за маленького вважає! Затиснувши в руці гроші, біжу вулицею і весь час повторюю:
— Дріжджі! Дріжджі! Дріжджі!
Майже перед крамницею, біля двору з небіленою хатою, помічаю Банька. На ньому такий же, як і колись, бриль, а на сорочці — ще більше латок.
Біля Банька стоїть велика порожня цеберка, сам же він, ставши на коліна, щось заклопотано робить.
Все твердячи про дріжджі, підходжу до товариша.
Ванько довбає ямку. Довбає зламаним кухонним ножем, серйозно і заклопотано. Лише іноді розгинається, щоб провести по брудному лобу вимазаною в землю рукою.
— Що ти робиш? 
Вдаючи, що нічого не чує, Банько копає далі.
— Нащо тобі ямка?
— Це колодязь, а не ямка!— заперечує Банько.
— Колодязь?
Дріжджі вмить вискакують із голови.
— Справжній колодязь? З водою?
— Еге,— стверджує Банько.
Він нарешті припиняє роботу. Я недовірливо заглядаю до ямки. Вона зовсім неглибока, на дні й не видно води.
— Хіба це колодязь!
— Колодязь! — уже сердито твердить Банько.— Ось ще покопаю, і буде вода.
— А навіщо вона тобі?
— Буду воду брати. Вийшов за ворота — і є вода! А так — поноси оце відрище від криниці!
— А як же ти братимеш? — знову впадаю я в сумнів.— Відро ж сюди не пролізе!..
— Я кухлем,— відповідає Банько.— Ну, мені ніколи з тобою,— кидає він і знову береться за ніж.
Я вже з заздрістю дивлюся на товариша. Страшенно хо¬четься і собі покопати колодязь.
— Дай трохи покопати! Я ж тобі вчора давав подути у мій свисток!
Банько поступається місцем.
Минає досить часу. Ми вже встигли кілька разів помінятися, в мене лоб теж уже не чистіший за землю, що вигортається з ямки. А води все нема та й нема.
Врешті Банько каже:
— Тут, мабуть, джерела немає. Треба в іншому місці копати.
Зводиться й роздивляється навколо, вибираючи місце для нового колодязя. А я згадую, що мене ж мама послала в крамницю.
— Мені треба йти.
— Куди?
— Купити того... Ну, як його...
З жахом переконуюся, що встиг забути, що ж маю купити. Хоч убий, не можу згадати!
— Нічого,— втішає мене товариш.— Ти зайди в крамницю, подивишся і зразу згадаєш.
— Може, і ти підеш? — з надією дивлюся на Банька: чоімусь здається, що нам удвох буде легше пригадати.
Банько відразу ж згоджується. Бере відро і простує за мною.
В крамниці ми довго тупцюємо біля прилавка.
— Оце?.. Оце?..— тихенько штовхає Банько, але я заперечливо мотаю головою.
Врешті в очі впадає дивовижна квасоля, насипана на тарілку. Була вона незвичайного кольору: темно-коричнева, аж блискуча, і дуже велика. Такої квасолі не було на жодному городі.
— Що то? — зацікавився і Банько.
Придивившись до папірця, що лежав на тій же тарілці, я повільно прочитав перше слово: «Драже».
«Драже... Драже?.. Драже!.. То саме ж його й казала купити мама!»
На радощах я забув навіть про здачу і купив на цілого карбованця.
Ішли додому повільно, бо Ванькові заважала цеберка, а мені — чималий пакунок з отією квасолею. Тільки — що воно за квасоля? І чому має таку чудернацьку назву — «драже»? І навіщо вона мамі?
Зупиняюся, дістаю одну квасолину, обережно надкушую — і але очі заплющую від нежданої насолоди: квасоля виявилася до біса смачною!
Ми пішли ще повільніше, беручи по черзі по квасолині. Драже було багато, кульок — великий і здавався нам невичерпним.
І чим ближче було до хати, тим коротшими ставали наші кроки. Банько навіть роздумав копати колодязь і вирішив провести мене аж додому.
По дорозі він кричав до зустрічних хлопців:
— Дивіться, у нас драже!
Хлопці підходили, заглядали до пакунка, і кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела ціла ватага.
— Що ж ти приніс?! — сплеснула' руками мама.
— Драже,— промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.
— Боже мій, та хіба я посилала тебе по драже! — вже зовсім розсердилась мама.— Дріжджі! Дріжджі! — закричала вона так, наче я був глухий.— Вернися назад, обміняй на дріжджі і принеси здачу.
Я взяв кульок у руки і лише зараз помітив, що він удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дріжджі та ще й здачу?
Вийшов з хати, сів під тином і став доїдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.

ПОХОРОН
З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона.
Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним берегом, де ми любили гратися. Углядівши нас, дід Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:
— А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!
За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю. У садок до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак не дратували,— з тієї простої причини, що не мав дід ні садка, ні собак. Був у нього лише великий качур і невеликий табун качок. Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на розплід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.
Ми відплачували дідові не меншою ненавистю і вперто ходили гратися на той піщаний берег, лише розвідавши наперед, коли дід кудись зникне.
Сьогодні, дізнавшись, що дід Стратон пошкутильгав аж у сусіднє село до дочки, я, Микола, Банько і Сонька прийшли до річки на полювання. У нас, у хлопців, були рогатки і повні пазухи камінців, а Сонька мала варити набиту нами «дичину».
Залігши в траві, ми довго стріляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю.
Аж ось із дідового двору появився качиний табунець.
Живі качки!
Зарядивши рогатку, Микола поповз по траві, а за ним посунули й ми.
Качки повільно йшли піщаним берегом з красунем-ка чуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонці, і ми не могли одірвати від неї очей..
За першим разом камінці перелетіли через табун і плюснули у воду. 
— То я навмисне не вцілив,— тихенько сказав Микола.
— І я навмисне.
— І я.
Але вдруге ми цілились старанніше, натягали рогатки сильніше — і були нагороджені понад всякі сподівання. Качур раптом голосно, гелгекнув, а потім упав на пісок, щосили б’ючи крилами.
Нас наче вітром здуло.
Задихані, зупинилися ми аж біля Ванькової хати.
— То не я вцілив,— сказав Микола.
— Ну й не я!
— І не я!
Ми підозріло подивилися один на одного.
— А може, він живий, тільки прикидається,— висловив думку Ванько.
— Пішли подивимося,— скомандував Микола.
Хоч і знали, що діда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.
Качур непорушно лежав на землі. Ми стояли над ним, онімілі.
Першою обізвалася Сонька:
— Давайте зариємо. Щоб дід не знайшов.
Порада здалася доцільною. Ми підняли селезня і понесли його за вигин ріки, звідки не видно було дідової хати. Тут, у піску, і почали рити ямку.
Потім Микола сказав:
— Давайте його поховаємо. Я буду батюшкою, ти і Ванько нестимете мари, а Сонька — його жінкою.
Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я і Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але «батюшка» швидко дав лад, і похоронна процесія рушила в останню путь.
Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я і Ванько несли на марах «покійника», а позаду, як і годиться,— качурова жінка.
— Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! — наслідуючи попа, вимахував кадилом Микола.— Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю і переставився-а! А-амі-інь!
— А-амінь! — дружно підхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покійником:
— Та куди ж ти від нас іде-еш?! Та на кого ж ти мене, сиротину, покида-а-єш?!
Час від часу Ванько повертався і розраював убиту горем «удову»:
— Не плачте, кумо, не плачте. Всі ми з землі вийшли, всі в землю й підемо. Добра у покійника була душа, царство йому небесне!
Біля ями процесія зупинилася. Микола ще енергійніше замахав кадилом, Сонька ще голосніше запобивалася, а я і Ванько, знявши паски, обережно опустили нещасного качура на дно.
Потім ми насипали високу могилу, поставили в головах хрест з перев’язаних навхрест ломак. Сонька збігала до дідової садиби, наламала дозрілих соняшників, обсадила ними могилу. Помилувавшись могилою, ми розійшлися, згадуючи для годиться добрим словом покійника.
А ввечері занепокоєний дід Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, він набрів на могилу, розрив її і знайшов «покійника». Про те, що говорив у той час дід, як лаяв і кляв нас, хай напише хтось сміливіший.
На другий день розгнівані батьки справляли нам «поминки». Викручуючи нашмаганими задками, ми голосили так, що чув, мабуть, не тільки дід, а й померлий наглою смертю качур.

ОТАКА МОЯ ДОЛЯ
Сьогодні ми збираємося в гості.
Мама зодягла нам чисті штани та сорочки і наказала:
— Біжіть, дітки, погуляйте надворі, поки я зберуся.
І дітки побігли гуляти.
Ми знали, що оте мамине збирання триває досить-таки довго, тому не боялися забаритись.
Вибігши на вулицю, ми зупинилися, розглядаючи штани. Вірніше, не штани, а великі перламутрові гудзики, що так і вигравали до сонця.
Аж ось із сусіднього двору, стрибаючи на одній нозі, вигулькнула Сонька. Подрана сукенка підскакувала на ній за кожним тим вистрибом, на плечах метлялися дві тоненькі, перев’язані синенькими стрічечками кіски.
Помітивши нас, Сонька враз перестала стрибати, а невеликі, розбишакуваті очі її так і вп’ялися в перламутрові гудзики.
— А в нас штани чисті, ага! — випнув Сергійко пузце.— І солочки!
Сонька підійшла, простягнула руку, покрутила гудзика на Сергієвих штанях.
— Ми в гості йдемо,— додав я.
— Я щодня в гості ходжу,— відповіла Сонька і під-шморгнула, пересмикнувшись худеньким лицем.
— А в мене нові штани! — вів своє Сергійко.— А в тебе немає!
— Захочу, так сто буде! — заперечила Сонька, хоч очі її аж горіли від заздрощів.— Я через увесь двір на одній нозі прострибала!
— Пхі, через двір! Я по всій вулиці прострибаю!
— А я через всеньке село!
— А я через усі села!
— А я через усю землю!
Далі стрибати нікуди, і я, переможений, замовк. Сонька ж підстрибнула на одній нозі, показала нам язика і вигук¬нула:
— А в нас квочка на качиних яйцях сидить!
Тут нашим хвастощам настав кінець. Квочка на качиних яйцях? Це щось дуже цікаве.
— Бре!
— От і сидить! — не здавалася Сонька. — Хочете, покажу?
— Покажи!
Соньчине обличчя відразу стало хитре, як у лисиці:
— А дасте гудзика?
— Його ж треба відривати. Штани ж упадуть. А нам у гості йти.
— А ми іншого пришиємо. У мене є... Дасте?
Спокуса побачити незвичайну квочку і жаль за гудзиком недовго боролися в мені.
— Тільки спершу квочку покажи.
Ми потихеньку зайшли до клуні, де сиділа квочка. Сонячне проміння пробивалося сюди сліпучими смужками, і ми спершу нічого не бачили, крім яскравих стовпців, наповнених рухливим пилком.
— Он вона,— прошепотіла Сонька, показуючи в темний куток. 
Відстовбурчивши крила, квочка сиділа у старому решеті непорушно, мов нежива. Ми довго дивилися на неї, не насмілюючись підійти ближче: кожен з нас був хоч раз подзьобаний квочкою — цим страховиськом, що з лютим «кир-р!» кидається прямо межи очі, захищаючи курчат.
Та ось квочка заворушилася, заквоктала, обережно вилізла з решета. Кілька разів струсонула крилами, потягнулася, наче людина, спинаючись на замлілі лапи. Потім, заклопотано квокчучи, попростувала з клуні.
— Напитись пішла,— пояснила Сонька.— Давайте глянемо на яйця.
Щільно причинивши двері, щоб квочка не пробралася назад непоміченою, ми побігли до решета.
В затишному солом’яному кубельці лежали голубуваті качині яйця. Теплі й ласкаві, вони так і просилися до • рук.
— А квочка їх не давить? — поцікавився Сергійко.
— Ні.
— А як вона сідає?
Замість відповіді, Сонька повернулася спиною до решета, обережно присіла над яйцями. Ми пирснули — такою кумедною здалася вона.
— А тепер давай гудзика! — підвелася Сонька.
Як мені не шкода гудзика, а треба розплачуватися.
— Відривай.
Сонька вчепилася двома пальцями в гудзик. Але мама знала, хто його носитиме, тому й пришила найміцнішими нитками. Ми довго крутилися та сопіли, намагаючись відірвати гудзик, врешті Сонька, впершись однією рукою мені в груди, щосили смикнула другою до себе.
З сухим тріском гудзик переламався навпіл. Сонька поточилася назад, а я з усього маху всівся в решето.
Застріляли^ давлячись, яйця, чвиркнули в усі боки перемішаним білком і жовтком та ще якимось чортовинням, а мої штани враз промокли до пупа.
Ошелешений нежданою напастю, я якусь мить сидів у решеті.
Потім похмуро підвівся. Навіть не лапав себе ззаду, бо й так знав, яке золото там налипло. Стояв і гірко роздумував, чого воно так діється в світі, що де яка халепа не вилупиться, обов’язково я мушу вскочити в неї.
А за дверима, тривожно квокчучи, металася квочка. Вона ще, бідна, не знала, що я вже посидів на яйцях! 

НАЧИНКА
Мама розкачує тісто, а ми крутимось біля столу, відпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, в Сергійка аж побіліло волосся, і мама жене нас геть:
— Погуляли б, горенько мені з вами! Ну, чого лізете під руки? Хай уже він... А ти ж старший!
Я тільки важко зітхаю: отак завжди. Як тільки мама примушує щось зробити чи докоряє за щось, обов’язково починає з осоружного: «Ти ж старший». Наче від того, що мені на три роки більше, ніж Сергійкові, не мушу ні бавитись, ні лазити в шкоду, ні дивитись, як мама готує пиріг.
Цей пиріг — для нас ціла подія. Великий, на весь лист, він лежить, покритий чистим рушником,— «підходить», як пояснила мама. Потім його беруть і обережно саджають у піч.
Тоді ми повинні ні стукнути, ні грюкнути, навіть не за-говорити голосно, щоб пиріг не «сів». І хоч нам важко уявити як може сідати пиріг, однак ходимо, як коти, побіля печі і киваємо один на одного пальцями:
— Тс-с-с... Тс-с-с...
Нарешті пиріг виймається з печі. Пухкий і рум’яний, він сяє, як сонце, пахне ж так, що я мимоволі облизуюсь, а в Сергійка світяться очі. З одного боку тільки трохи пригорів, і мама, відрізавши, дає нам по шматочку.
— Почекайте тільки, нехай охолоне.
Еге ж, почекайте! Хай чекає хтось дурніший, а ми тим часом, обпікаючись, їмо пухке тісто. Особливо смачна на¬чинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинці та пересипаних цукром, вона так і тане в роті.
— Я б усе пироги їв,— каже Сергійко, збираючи крихти.
Я не заперечую.
— І чого мама так рідко їх пече? — дивується брат.
— Бо мука дорога!
— Дивіться ж, не чіпайте пирога! — наказала нам мама перед тим, як іти на роботу.— Ось хай гості прийдуть, тоді й будемо їсти... Біжіть краще надвір, пограйтеся...
Ми, звичайно, і не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно від-почивав, прикрившись рушником.
— Я тільки гляну,— врешті не витримує Сергійко. 
Він обережно стягає рушник, тикає пальцем у рум’яну скоринку.
— Він добрий-предобрий... І начинку видно,— показує брат на те місце, де мама відрізала нам по шматочку пирога.
— Не чіпай, у тебе ж палець брудний! — ревниво зауважую я.
Сергійко швидко облизує пальця, витирає полою:
— Уже чистий... Я тільки трошки...
І не встиг я отямитися, як він виколупує трохи начинки і кладе до рота.
Я хотів крикнути на нього, стягнути з стільця за штани, але братові очі засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала: облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки.
— Еге, ти більше! — відразу ж запротестував Сергійко.
— Ну, годі! — врешті схаменувся я, коли в пирозі з’явилися дві великі дірки, наче там порпалася пара мишей.— Ходімо краще гратися.
— Ходімо,— неохоче погодився Сергійко, однак з хати не йшов. Залишати ж його самого я боявся: дуже вже підозріло він поглядав на стіл.
— Я ще трошки,— обізвався за якийсь час Сергійко, благально дивлячись на мене.— Одну капочку... Ось стілечки...
Я почухав потилицю і потягнув рушник з пирога.
— Тільки потрошку ж! — сказав братові, аби заспокоїти власне сумління.— Бо мамка нам лупки дасть.
Коли ми вдруге відірвалися від пирога, він мав такий вигляд, наче там побувало з десяток мишей. Нещасний пиріг аж запався, втративши половину начинки.
Лише тепер пригадали ми мамин наказ і перелякано подивилися один на одного. Що ж його робити?
— А як увесь з’їмо? — запитав Сергійко.— Скажемо, що то собака з’їв...
Я тільки похитав головою: хіба ж собака дістане зі столу! Та й мама вже не один день знає нас, щоб відразу догадатись, чия це робота.
— І навіщо ми ту начинку їли! — вже каявся брат.
Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!
— Краще б ми її не їли!
— А як ми дірочки позаліплюємо? — все шукав порятунку Сергійко. 
— Чим, у біса, їх заліпиш!
— Тістом... Або хлібом...
— Хе, тістом! Хіба ж гості не розберуть!
І ми знову засумували.
— Знаєш що? — врешті надумався я. — Давай зробимо нову начинку.
Сергійко погодився, і ми відразу взялися до роботи. Дістали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли їх і змочили водою. Щоб гості не розібрали, мамину начинку ми з’їли до решти, а свою напхали в пиріг.
Після того нам відразу ж закортіло надвір. Бігали по траві, гралися в «квача» і намагалися навіть не згадувати про пиріг.
Однак чим ближче насувався вечір, тим тривожніше ставало у нас на душі:    а що, як гості помітять нашу начинку?

КОТИЛАСЯ ТОРБА
Якось Сонька, коли ми були в неї, запропонувала:
— Давайте в жмурки гратися. Тільки цур-цура: з хати не виходити!
Я, Сергійко, Сонька і Галя стояли посеред світлиці.
— А в сінях можна? А в кухні?
— Скрізь можна. Тільки горшки у сінях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!
Соньчина мати, тітка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.
Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчині батьки, я щосили закричав :
Котилася торба з високого горба,
А в тій торбі — хліб-паляниця,
Кому доведеться, тому і жмуриться!
Потім запитав:
— Уже?
— Ще! Ще!— лунав з другої кімнати Соньчин голос. Там тупотіли ноги, торохтіли глечики.
— Вже!
Відірвавшись од кожуха, я зразу пішов у ту хату, звідки гукала Сонька. Там була величезна піч з багатьма запічками та припічками, стояли дубові лавки і стіл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на піч і відразу ж побачив їх усіх.
— Це того, що вони за мною лізли,— сердилася Сонька.— Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони як пришиті!
Сонька уткнулася обличчям у кожух і заспівала про торбу, а я тихенько поліз під піл. Сергійко й Ганнуся відразу ж порачкували за мною.
— Куди ви! — засичав я на них.— Ховайтесь окремо!
Та вони й не думали рухатися з місця.
— Ну, сидіть уже тут. Я деінде сховаюся.
Швидко вибравшись з-під полу, гукнув Соньці: «Ще!» і подався на кухню. В сіни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.
Ставши посеред хати, я задумався. На піч? Ні! Сонька відразу загляне туди. Під стіл? Теж помітить. У запічок?.. Мені хотілося заховатися так, як ще ніхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. І коли мій погляд упав на бляша¬ну заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печі, отвір знову закрив за собою. От тепер нехай пошукає!
Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно відсунув його, поставив туди ж і гор¬нятко, поки вмостився як слід. Під боком був м’який солом’яний попіл, що так і здіймався, досить тільки поворухнутися.
Сонька вже пішла на лови. Я затамував подих.
— Галя й Сергійко! — відразу ж закричала вона.— Сту калочки-палочки!
Згодом настала й Ванькова черга.
— То я просто не хотів бігти, що ти мене застукала,— солідно виправдувався Ванько.
Потім почали шукати мене. Сонька нипала по кімнатах, кричала: «Вилазь, я тебе бачу!», та я добре її знав, щоб піддатись на цю дешеву приманку.
— Він, мабуть, на горищі сховався.
Вони подалися в сіни, зарипіли драбиною.
Я хотів уже було вилазити, щоб першому добігти до полу, коли грюкнули двері. «Сонька повернулася, — подумав я.— Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю!»
Не довго думаючи, вимастив сажею обличчя, вдихнув яко-мога більше повітря, аж віддулися щоки, тихенько підліз до заслонки. Тільки я зібрався відтулити її, як заслонка сама поїхала набік, і передо мною з’явилося обличчя... тітки Одарки. Та я вже не міг стриматися.
— Га-ав!
Соньчина мати голосно гикнула, закотила очі під лоба і тихенько лягла на долівку...
Возили тітку Одарку за сорок кілометрів до славетної ворожки — виливати переполох. Одужала зовсім Соньчина мати чи ні, я не знаю, однак до самої смерті твердила, що на власні очі бачила чортяку:
— Отаке мале, як моя Сонька, морда ж чорна, як у арапа! Ще й гавкає собачим голосом.

 

КАЗОЧКА ПРО ЛІТАК

Оцю історію я почув, коли мені було неповних сім років. Розповідала її знайома вчителька, мамина подруга, що іноді наїжджала до нас із міста — з таємничого Миргорода. І я, що ніколи не був далі сусіднього села, дивився на неї, як на сьоме чудо світу.
Розповідала вчителька про невеликого хлопця, який захво¬рів якоюсь загадковою, таємничою хворобою. Де тільки його не возили, чим не лікували — хлопчик все танув і танув, як ота тоненька свічечка, що згоряє від невмолимого вогню. Батьки були у відчаї і не знали, що вже й робити.
Врешті вони звернулися до одного старенького лікаря. Той оглянув хлопчика, вислухав його, а потім запитав:
— Він у вас нічого не просить? Що він хотів, коли був здоровий?
— Він і зараз просить купити літак,— відповіли батьки.
— Тож купіть негайно літак, поставте непомітно біля ліжка, щоб він, прокинувшись, відразу ж побачив його.
Так і зробили. Їздив батько аж у Полтаву, а таки привіз літак.
То був незвичайний літак. Великий, з чотирма яскраво пофарбованими крилами, з моторчиком і пропелером, він на¬віть запускався і злітав у повітря.
— І що б ви думали?— закінчила вчителька. — Хлопчик після того відразу ж почав видужувати.
Мама дивувалася, слухаючи подругу, а я, що не пропустив жодного слова, тихенько підійшов до неї і смикнув за рукав:
— Купи й мені літак. 
— Атож, нагадай козі смерть! — засміялася мама. — Біжи краще подивися, де Сергійко.
Я неохоче пішов, а думка про літак не залишала мене. Минулого року, восени, у високому холодному небі забринів, загув, гостро спалахнув на сонці дивовижний металевий птах. Майже всі дітлахи, позадиравши голови та кричачи від шаленого збудження, помчали вслід за літаком, не розбираючи, де тини, де перелази.
І от виявляється, що літак той, ну, нехай трохи менший, можна купити в Полтаві. В нього яскраво пофарбовані крила, отакі, мабуть, як у великих метеликів, він гуде і літає, як той, що пролетів минулого року над нашим селом.
Є від чого втратити голову!
Ходив по вулицях, шукаючи брата, що подався кудись з дітлахами, а літак все кружляв перед очима, аж я незчувся, як і сам почав густи, розставивши крилами руки та бігаючи вздовж вулиці.
Увечері я ще раз спробував ублагати маму.
Замівши без маминого нагадування хату, винісши сміття, я підійшов до мами і солоденьким голоском запитав:
— А коли я піду до школи, ти мені купиш літак?
— Та відчепись ти від мене! — аж розгнівалася мама.— Дався тобі той літак!
Насупившись, я одійшов від мами, забився у найтемніший куток.
Цілу ніч мені снився літак. Наче я заводжу його, а він вимахує крилами, злітає високо-високо, а потім знову опускає ться вниз. Снилося, немов я заніс його до хати, поставив на стіл. І тільки поставив, відразу ж прокинувся.
Було вже досить видно, аби переконатися, що стіл порожній. Я відразу ж заплющив очі, щоб додивитися сон про літак, але тут прокинувся Сергіїще, почав перелазити через мене, я його сердито вщипнув, він щосили закричав, проснулася мама — і почався мій день.
Відтоді я щовечора охоче лягав у постіль, бо кожного разу сподівався побачити літак.
Врешті я вирішив, що залишився єдиний шлях одержати незвичайну іграшку — захворіти.
Але як тут захворіти в дідька, коли навіть узимку ні чхнеш, ані кашлянеш, хоч завжди приходиш додому з мокрими ногами і повною пазухою снігу!
— Ти знаєш що? Ти наїжся донесхочу зелених яблук,— пораяв Ванько, коли я поділився з ним своєю бідою.— Я колись наївся, то мало дуба не дав.
Ми забралися в сад, і я з заповзятою рішучістю взявся трощити зелені кислющі яблука. Щелепи мені зводило, котилася слина, та я жував і жував, бо на що ж іще можна мені сподіватися! Ванько ж час від часу тикав мене кулаком у живіт і розчаровано зітхав:
— Мало. У мене такий-о був. А пуп— як груша добряча!
Наївшись тих яблук, я прийшов додому, ліг на ліжко і почав терпляче чекати, доки прийде час «давати дуба».
Але я, мабуть, народився під нещасливою зіркою, бо в животі тільки бурчало — і більше нічого. Єдиним наслідком було те, що я довго не міг їсти яблук: досить було побачити їх, як відразу ж зводило щелепи і котилася слина.
— То в тебе пузо луджене,— сказав мені Ванько.— 3 таким пузом, хлопче, нічого не зробиш.
Микола нараяв після дощу лягти прямо на землю й лежати, поки висохне земля.
— Отоді вся сирість у тебе ввійде, і ти вже захворієш. От бий мене сила божа, якщо я брешу!
Ледве діждався я того дощу! Ледве переждав, доки він скінчиться! Та тільки, знявши сорочку й штани, ліг у мокру траву під тином, як якийсь незнайомий дядько, що проїжджав мимо волами, угледів мене і не полінився злізти з гарби.
— А що ото ти робиш, песький сину! Матері-батькові гостинця хочеш додому принести?
Не встиг я зірватися на ноги, як клятий дядько розмахнувся щосили батогом і кілька разів оперезав мене вздовж спини, а потім іще й по литках.
Після того випадку я вже не наважувався сушити власним тілом землю. Тим більше, що земля вже підсохла, а коли ще буде той дощ!
— Не щастить же тобі! — бідкався разом зі мною Ванько.
Так і залишився я без літака. І з кожним днем історія, розказана маминою знайомою, все більше здавалася мені каз-кою, що її розповідають дорослі на втіху малим.

 

СМОЛЯНИЙ БИЧОК

Микола прибіг до нас, червоний та задиханий:
— Вгадайте, що я бачив!
Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який 
був уже не котом, а Гнідком, що мав везти нас у гості до Банька.
— Зайця!
— Де?
— Біля нашої хати!
— Бре? — першим отямився я.
— От бий мене сила божа, якщо брешу! — широко перехрестився Микола. — Там такий зайчище, як оцей стіл! Так і пряде вухами. Я тільки з хати, а він — гульк і на город.
Зрештою ми повірили. Микола ще довго розповідав про того незвичайного зайця, що не боїться аж до порога підбігати, а потім закінчив:
— От якби його спіймати.
— Як же його, довгоногого, спіймаєш? Він як чкурне...
— Хіба що яму викопати...
— Хе, яму! Так і дасть тобі тато біля хати яму копати!
— Тато не дадуть,— відразу ж охолов Микола, почуху¬ючи спину.— Вони в мене такі: як що, так і за батіг.
— Отож...
Ми зажурилися. Кожен думав про зайця і про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну клітку (адже заєць — як наш стіл!): сидить у ній довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопці повмирали б від заздрощів.
— От якби смоляний бичок у нас був...— розпочав я невпевнено.
— Хи, то ж казка! — презирливо обірвав мене Микола.
— Ну й що, що казка! Дістати б смоли, налити на дорогу — заєць і вскочив би... От тільки де смоли дістати?
Микола відразу повеселішав:
— Смола є.
— Де?
— У діда Стратона.  Дід саме днища човнів смолить, на березі, біля ставу. От якби хто хоробрий був...
Він не докінчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про діда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долівці.
— А заєць же був! — знову спокушав Микола. — Ех, і заєць!
— А нам його даватимеш? — не витримав я.
— Питаєш! 
Домовившись, ми поділили обов’язки: Микола візьме цеберку і буде пильнувати за дідом, а я, виждавши, коли дід Стратон піде підвечеряти, наберу з бочки смоли, скільки зможу.
Цього разу, понад всякі сподівання, кампанія пройшла успішно.
Потерпаючи, підбіг я до великої залізної бочки, в якій топилася смола, зачерпнув густої чорної маси і попер на город, під саму Миколину хату. Біг, і здавалося, що ось-ось вискочить дід Стратон, наздожене і вчеше кийком по хребту.
— Де будемо виливати?
— Під вікном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тоді з вікна — мах! — і на нього. Тільки нехай стемніє, щоб тато не бачили.
Виливши смолу на стежку під вікном, ми розійшлися.
— Гляди ж,— вдесяте наказував я,— як впіймаєш зайця, неси до нас.
Спали ми погано. Снилися зайці, величезні, як стіл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухі все оббігали її стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не біжить Микола із зайцем.
Та не так сталося, як гадалося.
Десь запівніч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вітру. Стара доти дибала стежиною, поки й улізла в ту смолу, як муха в мед.
— Гвалт! Пробі!
Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге і стала рачки.
— Люди добрі, рятуйте, хто в бога вірує! — жебоніла вона.— Ой, смертонька моя!
На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася після баби.
До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча. Задираючи догори насмолені ноги, стогнала та згадувала всіх великомучеників-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своїх волохатих ніг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално і лупцював Миколу:
— Я тобі дам зайця, песький ти сину!
Микола ревів, як бугай...
Вранці, здивовані відсутністю Миколи, ми пішли шукати товариша. Знайшли його аж на городі. Він колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червоні, як у зайця, очі. 

СВИЩИК
Ви знаєте, як робиться свищик?
Береться в добрий палець завтовшки лозина, відрізається від неї цурупалок сантиметрів десять завдовжки. Потім посередині прорізається навкруг молода кора, обережно обстукується колодочкою ножа, доки не здійметься, як рукавичка. Ну, а тоді вже просто: видовбав у оголеному дереві ямку, надрізав кінчик, знову натяг кору — і свищик готовий. Стромляй його, чоловіче, до рота і свищи собі на здоров'я!
Отак приблизно учив мене Мицола, коли я поцікавився, де він доп’яв свищика.
Не відкладаючи справи, я крадькома взяв дома ніж і майнув до річки, де густими кущами розрісся верболіз.
«Нароблю торбу свищиків,— багатів я думками,— та й буду свистіти-висвистувати по селу. Один дам Сергійкові, один — Ванькові, а Соньці не дам. Ти, — скажу, — ти дала мені вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила!»
З отакими приємними думками нарізав я оберемок лози, приніс під хату і засів за роботу.
Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кілька лозин відкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий ніж не хотів різати дерева, але й це ще була не біда. Найтяжче було зняти кору. Стукаєш потихеньку — не здіймається. Почнеш стукати дужче — лопається. А коли вже лопнула — відкидай її набік і берись за іншу лозину.
«Нащо мені торба тих свищиків,— порозумнішав я згодом, витираючи мокре чоло.— Зроблю п’ять: три мені, один— Сергійкові, один — Ванькові».
Врешті тяжка праця моя увінчалась успіхом: кора обкрути нулася навколо деревини і повільно знялася.
Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не підносив до рота щойно придбаного музичного інструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога більше повітря, я заплющив очі і щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.
З хвилину сидів, заціпенівши від щастя, а потім знову підніс свищик до рота. Дмухав і дмухав, поки закрутилося в голові.
Хотів одразу ж побігти на вулицю, але тут на мій свист прийшов Сергійко і остовпів, не зводячи з свищика зачарованих очей.
— Дай і я посвищу,— простягнув він згодом руку.
Я завагався: ану ж зіпсує! Свищик уже встиг набути в моїх очах неабиякої цінності, я не віддав би його зараз за жодні багатства у світі.
— Я краще тобі інший зроблю.
— Зроби,— погодився брат і сів біля мене.
Другий свищик мені вдалося змайструвати значно швидше, і, притулившись спинами до призьби, ми засвистали у два роти.
Яка ж то була музика! Все навколо завмерло, слухаючи нас, навіть соняшники повернулися цікавими головами, заглядаючи через тин.
Ми дмухали то разом, то навперемінки, дмухали щосили, аж починали боліти животи і наверталися на очі сльози, дмухали, повернувшись один до одного червоними від натуги обличчями,— і все не могли награтися досхочу.
Увечері ми похвасталися обновою перед мамою.
— Ой, які хороші! — похвалила мама.— Ану, заграйте, я вас послухаю.
Згодом мама сказала:
— Ну, досить, а то в мене голова починає розвалюватись. Завтра іще насвищетесь.
Отуди к бісу! То грайте, то не грайте! Ніяк я не міг зрозуміти мами.
Брат слухняно поліз на ліжко, я ж все ще сидів біля печі, розглядаючи свищик. Зараз, коли мама заборонила, мені чомусь захотілося посвистіти, хоч умри.
Я обережно підніс свищик до рота і скосив на маму око: вона сиділа біля столу, обклавшись зошитами.
«Ану потихеньку, щоб і не почула»,— подумав я.
Свищик ледь чутно пискнув. Я перелякано глянув на маму. Вона спокійно сиділа, видно, нічого не почувши. Тоді я дмухнув сильніше.
— Толю, що я тобі казала,— тихо зауважила мама, дивлячись у зошит.
Неохоче одірвавши од рота свищик, я замовк. І що це за життя, коли не можеш робити, що тобі хочеться? Змайстрував собі втіху, ось вона, в руках, а пограти— зась! Хіба є ще такий свищик на світі! А свистить він як!
А може, вже й не свистить? Може, вже зіпсувався? 
Від самої лише думки про це мене пройняв циганський піт. І як тут утриматись, щоб не спробувати?
Ні, таки свистить...
— Толю! — все ще не відриваючись од зошитів, але вже голосніше каже мама. — Ти довго будеш на моїх нервах грати?
«На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах... І що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик. І завжди у неї голова болить. От у мене ніколи не заболить, хоч сто років свистітиму...»
Кручу свищик і так і сяк, притуляю його до губів, а дмухнути все ж боюся. Врешті наважуюсь— і мама цього разу вже відривається від зошитів.
— Ти що, віника захотів? — сердито запитує вона.
З віником у мене давнє, не зовсім приємне знайомство, і я завмираю.
— Лягай уже спати,— трохи лагідніше каже мама.
Ну, що ж, спати, то й спати, покірно погоджуюся я. От тільки б свиснути на прощання. Хоч трішки. Хоч разочок. Бач, як він ловко тримається в роті!
І мені здається, що свищик, вгадавши моє палке бажання, свиснув сам по собі. Свиснув так голосно й різко, що мама аж підскочила за столом, а потім мовчки звелася і пішла в куток, де стояв знайомий мені віник.
Взявши віник, вона підходить до мене. А я, витріщивши гіа маму очі, продовжую щосили свистіти. Повітря саме вири-вається з мене, струмує крізь свищик, і він заливається, як несамовитий, аж лящить усе навколо.
У мене, очевидно, дуже кумедний вигляд, бо мама раптом опускає віник і знесилено сміється.

 

НЕПОРОЧНИЙ ОТРОК

В нашому селі з’явилася «божа людина».
Зупинилася вона в Миколиних батьків — найпобожніших людей в усьому селі, і ми почали ходити за Миколою, а він, надуваючись від пихи, вдавав із себе страшенно заклопотаного та неприступного.
І чим більше росла Миколина пиха, тим гострішою ставала наша цікавість: яка вона з себе, ота «божа людина», і що вона в нас робитиме? 
Микола з таємничим лицем відводив то одного, то другого набік і шепотів на вухо:
— Вгадувати буде.
Що вгадувати, він і сам до ладу не знав; але цього було досить, щоб ми аж горіли від бажання побачити того незна-йомого чоловіка.
Та Микола був невблаганний:
— Еге, чого захотіли! Приведу, то тато з мене сім шкур спустять.
І лише тоді, як ми почали спокушати його різними багатствами, Микола не встояв:
— Гаразд, поведу,— сказав він, набиваючи кишені нашим добром. — Але цур, казатимете, що самі прийшли!
Ми погодилися і босоногою ватагою посунули до хати.
На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгій лавці тулилися лише жінки, всі, як одна, в біленьких хустинах, від чого обличчя їхні здавалися ще темнішими та скорботнішими. Побожно склавши на грудях натруджені руки, вони дивилися в бік покутя і навіть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати.
Там, на покуті, під многоликими образами, возсідала «божа людина». Це був огрядний чолов’яга з смоляною бородищею, рум’яними, як наливні яблука, щоками і товстими червоними губами. Голосно плямкаючи, він невтомно возив з великого полумиска вареники, щедро купаючи їх у сметані, а жінки побожно заглядали йому до рота і час від часу зітхали, наче той дядько виконував бозна-яку важку та важливу роботу.
Ми завмерли, тулячись до дверей, ладні кожну мить ви-пурхнути з кімнати.
Ось «божа людина» одірвалася від полумиска, витерла пальці об бороду. Щоки її залисніли, жваві меткі очі вмить оббігли жінок і нас, принишклих та трохи настраханих. Дядь¬ко посміхнувся, потім розправив бороду, урочисто мовив:
— І потрібен мені, жіночки, непорочний отрок, мужського полу.
Жінки, наче по команді, заворушилися, журно захитали головами:
— Та де ви його найдете, чоловіче добрий!
— Серед ваших синочків, мої дорогенькі, серед ваших...
— Ой, не найдете в нас непорочного!.. Та вони ж у нас всі бузувіри!
— Не грішіть, мої солоденькі,— ласкаво заперечила «бо¬жа людина». — Сказано-бо в святому писанії: устами младенця глаголить істина. Іще, як Ісус Христос наш сказав,— він задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця,— істинно говорю вам, якщо не будете як діти — ввійдете в царство небесне!
— Ой, істинно, істинно! — дружно зітхали жінки.— Тільки ж то не про наших гаспидів Христос говорив.
«Гаспиди» ж не спускали очей з «божої людини». Дядько все більше подобався нам — саме тим, що заступався за нас перед матерями.
— А треба, жіночки, треба,— наполягав чоловік. — Без непорочного отрока мужеського полу не зможу я провіщати вам ні вашеє будущеє, ні прошедшеє ваше, ні настоящеє.
Нам щораз ставало цікавіше. Та тут до хати зайшов Ми- колин батько, повів грізним оком і наче вимів нас на подвір’я.
В той день поміж нами тільки й розмови було, що про «божу людину»:
— Чуєш, Миколо, а що це за непорочний отрок?
— Це коли ми з вами не грішимо.
— То навіщо він йому?
— Вгадувати,— туманно відповідав Микола. І вже починав сердитись: — Та що ви присікалися до мене! Самі ж чули!
Та нас обсідали нові сумніви:
— А що таке мужеський пол?
Тут уже спасував і Микола. Ми довго думали та гадали, але так і не вияснили, що ж то воно за штука така. Дійшли лише до думки, що того полу серед нас і слухом не чувати, і видом не видати.
Другого дня Микола бігав з двору в двір, збираючи хлопчаків :
— Ідіть до нас, буде вибирати!
— Кого?
— Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копійок і по калачу.
Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?
Незабаром біля Миколиної хати вишикувалась босонога черга кандидатів у «непорочні отроки».
Пристроївся і я. Спершу вагався, а потім, добре розміркувавши, вирішив, що мої гріхи аніскільки не тяжчі, ніж у моїх товаришів. Крав ябдука й груші, толочив чужі баштани, висмикував хвости в гусаків, дратував собак, вкидав у річку котів, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тільки міг, штани, чубився з братом,— але хіба ж не переконував мене сам Микола, що не согрішиш — не покаєшся! А каятись мені доводилось досить-таки часто, особливо, коли свистіла наді мною лозина чи випорскував із чужого садка, несучи повні штани кропиви, напханої безжалісною дядьківською рукою. Отож всі гріхи свої я чесно спокутував і зараз не менш непорочний, ніж оці хлопці, що стоять передо мною в надії на калач та десять копійок.
І чим ближче посувалася черга, тим більше хотілося мені потрапити їв «непорочні отроки».
Хлопці, що виходили, були похнюплені та засоромлені. Я вже знав, що дядько наклеював їм на ніготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, і запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопці, як не витріщали очі, нічого не бачили, і тоді «божа людина», ляснувши чергового невдаху по потилиці, розчаровано говорила:
— Грішний, отроче, грішний... Клич іншого!
Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними від хвилювання ногами, я зайшов до хати.
В хаті було темно, бо на вікнах висіли кожухи та рядна. Посередині, на ослоні, горіла воскова свічка, поруч стояла в полумиску вода, а позаду, велика і таємнича, сиділа «божа людина». Мені стало страшно.
— Підійди сюди,— ласкаво покликав мене дядько. Взяв за руку, погладив по голові. — Скажи мені: согрішив ти проти господа бога нашого?
Не вагаючись, я відповів, що ні.
— Оце добре! Ось свята смола, яку я наліплю тобі на ніготь... А оце — свята вода, опусти в неї палець... От так. Тепер дивись сюди і говори за мною: «Святий Миколай, внємли моїй чистій молитві, появи свій лик перед мої чистії очиці, незапорошені гріхом, промиті молитвою...» Що ти бачиш там, отроче мій?
Напруживши зір, я не відводив очей від смоли. Мені страх як хотілося побачити того Миколая, і незабаром здалося, що на чорній блискучій поверхні з’явилася якась світла цяточка.
— Ти вже бачиш?.. Еге ж, бачиш?
Світла цяточка відразу стала більшою.
— Бачу,— прошепотів я. 
— Що ти там бачиш? — аж повеселішав дядько.
— Щось світле, як хмарка.
— Ото ж і є святий Микол ай,— промовив дядько, повертаючи мою руку так, щоб світло від свічки ще більше па¬дало на неї. — Подякуєм же богові, що ти удостоївся побачити його святого угодника...
Отак і став я «непорочним отроком мужеського полу». Я досить-таки швидко порозумівся з «божою людиною», і святий Миколай служив нам вірою і правдою. І нехай простять мені чоловіки та жінки нашого села, яким ми провіщали «настоящеє, прошедшеє і будущеє»! Але я вже інакше не міг. Дорослі гладили мене по голові, хлопці люто заздрили мені, а я походжав поміж ними, побрязкуючи чесно заробленими гривениками.
За кілька днів дядько, переконавшись, що я добре навчився брехати, подвоїв мені плату.
Та блискуча кар’єра моя несподівано урвалася.
Продала мене, сама того не відаючи, Миколина мати — тітка Горпина. Якось її викликали в школу (Микола знову щось накоїв), і, побачивши серед учителів мою маму, тітка почала голосно нахвалювати мене:
— Та й свята ж у вас дитинка, Маріє Олексіївно! Уподобилося самого святого Миколая бачити... І як воно, таке богобоязливе, у вас і виросло? А тут свого гаспида хоч у ступі товчи, прости мене, грішну!..
Мама спіймала мене біля Миколиної хати, коли я саме збирався заступати «на роботу». Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому — через всеньке, село, на загальний глум.
Після того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тільки тоді, коли грішиш, а й коли робиш святу справу.
Незвідані путі твої, господи!

 

ПУЧОК ЧАСНИКУ

Влітку, коли починаються жнива, село наче вимирає: всі рушають у степ, на далекі лани, залишаючи вдома лише старих та малих, та ще хворих. Тихо на вулицях, тихо на подвір’ях, та й по хатах рідко коли лунає людський голос, хіба що вигляне у низеньке підсліпувате віконце старече обличчя. Навіть собаки не наважуються порушити сонну тишу і лише 
вряди-годи брязкотять ланцюгами, переповзаючи з тіні в тінь.
У такі години сумно самому на селі. Тягне у поле, в ліс, на ріку, до голопузих, засмажених, запечених, як циганчата, дітлахів, з облупленими носами і такими вицвілими чубами, що годі й розібрати, кого мама вродила чорнявим, а кого білявим,— всі на одну масть. Так і хочеться залишити хату, де допікають кусючі мухи, де душно і темно, піти у великий занедбаний сад, під величезну крислату грушу, й простягнутися на м’якій травиці, п’ючи усім тілом ніжну прохолоду її.
Хороше!
Та мені не можна виходити з хати, бо на ліжку лежить хворий Сергійко, якого я мушу доглядати, поки мама повернеться з Миронівки. Пішла вона туди з самого ранку, щоб покликати фельдшера, та й досі немає, а Сергійкові все гірше та гірше. Соває неспокійно головою по подушці, шукаю¬чи, де холодніше, щоки його аж горять, і він ледве зводить посинілі повіки, коли я нахиляюсь над ним.
— Пити...
Цокотить зубами об полив’яний кухоль, вода ллється по підборіддю, на худеньке плече, брат починає сердитись і вере-дувати, відпихаючи хліб та молоко, що його залишила мама. Я і жалію його, і гніваюсь на нього за оте вередування, за примусове сидіння в хаті, коли надворі отакий день, а там десь хлопці і веселі забави.
— Пити! Пити! — тягне своє брат, дивлячись на мене важким, аж немовби байдужим поглядом.
— Ну, чого тобі ще? — мало не плачу я, оглядаючись безпорадно по хаті. — Ось іще сало... Хочеш сала? Добре, з часником...
Брат мовчить, пасучи за мною очима. Нарізаю тоненькими шматочками сало, шукаю часнику.
— Бач, немає часнику, уже весь з’їли. Та нічого, сало й без часнику добре...
— Часнику! Хочу часнику! — відразу ж починає брат, наче зрадівши, що нарешті знайшов, що вимагати од мене. І скільки я його не вмовляю, брат квилить одне:
— Часнику-у...
У відчаї вибігаю надвір. На нашому городі часнику годі й шукати. Хіба що в тітки Одарки...
Обережно підкрадаюся до тину, ступаю на перелаз. На подвір’ї сусідки нікого немає, город теж манить до себе безпечним безлюддям. Та я все ще вагаюся, не насмілюючись скочити через перелаз.
З тіткою Одаркою в нас старі порахунки. Вона переконана, що більшого від мене пройдисвіта немає в усьому світі, і не раз боляче влучала лозиною по моїй спині, коли ловила на яблуні, в огірках або горосі.
Особливо ж важке серце почала носити на мене тітка Одарка, коли я, перебуваючи в «непорочних отроках», не втримався від спокуси віддати зуб за зуб і наклепав Миколиній матері, в якої саме щезло масло з погреба, що святий Миколай вказує своїм несхибним перстом на Соньчину матір. Жінки позбивали одна одній очіпки, а потім довго перегукува¬лися через вулицю, пригадуючи батьків і пращурів кожної аж до десятого коліна.
— А ти, трясця твоїй матері, сто чортів тобі в печінку, і не попадайся! — пригрозила мені тітка Одарка (я принишк на той час у гарбузинні). — Спіймаю — сім шкур з тебе спущу, ворожбита поганський!
Тож не дивно, що перш ніж шаснути на сусідський город, я довго вагався. Але тут знову випливло передо мною роз¬пашіле обличчя брата, і я майнув через пліт.
— А куди це ти?
Я вискнув, крутнувся, але вже було пізно: тітка Одарка, яка наче з неба впала, міцно тримала мене за вухо.
— Ти що тут робиш, поганський ти сину? Кажи зараз, що робиш!
Я затято мовчав. Тоді тітка дала мені стусана в спину і потягнула до хати.
— Пустіть! Ну, пустіть! — почав викручуватись я, щоси¬ли впираючись ногами в землю. Мені здавалося, що в хаті, де нікого немає, тітка візьме ножаку і почне білувати мене, як вівцю.
— А кажи, що робив?
— Нічого ще не робив... Я хотів часнику позичити...
— Позичити! — аж руками сплеснула тітка. — Хіба ж так позичають: рачки на город! Бач, позичальник знайшовся!
А що я знову замовк, вона запитала:
— Навіщо тобі той часник?
— Братові... У мене брат хворий...
Мені було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить і чекає на мене.
— Братові?.. Чим же він хворий?
— А я знаю!.. Мама по фельдшера пішла... У Миронівку...
— Та чого ж ти зразу не сказаїв, песиголовцю ти такий! — знову закричала тітка Одарка.— Ну й клятуща ж дитина, прости мене, господи!
Все ще не відпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:
— На та йди, брат тебе чекає, либонь... Ну чого стоїш, як укопаний?
Затискаючи часник у спітнілій долоні, я повільно пішов, оглядаючись на тітку Одарку. Все простив я їй зараз: і бійки, і сварки, і скарги на мене, і навіть насмикане вухо, що таки добре боліло. Все простив я тітці Одарці за оцей пучок часнику!

 

УРОК

Кожне літо приносило мені не тільки розваги та забави, а й працю на городі. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як і водиться на селі.
Тож не встигнеш досхочу накупатися в річці, наброди¬тись по луках чи набігатися в лісі, а мама вже загадує:
— Бери сапку та йди полоти.
— Ще ж рано,— намагаюся відтягнути осоружне полоття.
— Іди, іди, не вигадуй... Там за пирієм сапки не потягнеш.
І я хоч-не-хоч, а мусив іти.
Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезні рядки картоплі, кукурудзи, помідорів та іншої нечисті, що так і перла з землі на моє безталання. «І навіщо ото,— гірко роздумував я,— такий городище? Ех, виросту, то зовсім не заводитиму городу! Краще купатися в річці чи ходити по полуниці...»
Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зітхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання.
Цього разу мама загадала полоти помідори.
— Ой, їх так багато! — пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогодні мав іти в ліс: гратися з хлопцями в «червоних» та «білих».
— Нічого, нічого, ще встигнеш набігатись, — «втішила» 
мама. — Ти вже споли помідори, а картоплю я буду сама полоти... А хочеш, я дам урок.
— Який урок?
— От відміряй половину грядки, це буде тобі на сьогодні. А решту — завтра виполеш.
Подумавши, я пристав на таку пропозицію.
— Тільки дивись, добре поли,— попередила мама.— Прийду зі школи — перевірю.
— Та гаразд,— сказав я, наслідуючи дорослих. — Чого вже там.
Прийшовши на город, я відразу ж розбив помідори на дві частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогодні, була значно менша від тієї, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогодні ж я мав, хоч умри, кінчити якомога скоріше. «Може, завтра град випаде чи ще яка радість. То не треба буде й полоти...»
Тверда земля аж дзвеніла під сапкою, пиріїще аж намотувався на держак, і мене розбирала злість. Здавалося, що бур’ян навмисне чіплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городі.
Вже сонце підбилося на доброго дуба, коли прибіг Банько.
— Пішли!
— Куди? — похмуро запитав я.
— Та до лісу ж! І хлопці вже зібралися... То ти не йдеш?
— А ти не бачиш! — мало не плакав я.
— То я вже пішов.
— Іди!
Банько ще трохи постояв, поколупав босою ногою землю, а потім тихенько, наче від хворого, побрів із городу.
«Бач, йому весело, всім їм весело,— ображено супився я. — А тут маєш з оцими помідорами!» В ту хвилину найнещаснішою в світі людиною був я. І вже не тільки пирій, а й самі помідори наче насміхалися наді мною, забігаючи в найгустіший бур’ян, щоб я мав нахилятися над кожним.
А хлопці ж оце граються в «червоних» та «білих», ганяють по лісу. Уявив собі Миколу й Банька, з якими мав бути в розвідці. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготові дерев’яні шаблюки, ось налітають зненацька на «ворога», вимахуючи грізною зброєю:
— Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!
Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. І пирій — уже зовсім не пирій, а вороже військо, яке я маю порубати і винищити. Я налітаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою:
— Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра!
Падають вороги, благають пощади, та я безжально налітаю на них.
Перевів я дух лише тоді, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся — і відразу наче хто відро крижаної води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тільки пирій, але й помідори.
Стояв і проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з «білими». Отак воно завжди: задумаєш хороше, а виходить зовсім навпаки!
Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогодні врятуватися від маминого гніву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубані помідори назад у землю, ще й попритоптував, щоб міцніше стояли.
— Оце молодець! — похвалила мене мама, прийшовши зі школи. — Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.
«Еге ж, повезеш,— думав я. — Знала б ти правду — не те говорила б!»
Мама пройшлася вздовж рядків, зупинилася над тим, де я «воював».
Я похолов.
На щастя, вона не нагнулася і не спробувала смикнути рослину...
Увечері, прибігши додому, я знову пригадав помідори і тихцем майнув на город. Листочки на них уже помітно прив’яли.
«Треба полити,— подумав я. — Може, ще приймуться».
Наступного дня я прокинувся разом із сонцем. Тихенько встав, дістав кухоль і цеберку.
— Ти куди це? — здивовано запитала мама.
— Та... поливати.
— Що поливати?
— Та... помідори.
— Ти ж учора поливав.
— Я ще й сьогодні...
Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадли¬вість здалася їй підозрілою. Але в моїх руках, крім кухля й цеберки, нічого не було, дивився я на неї ясними та від¬вертими очима, і вона нічого більше не сказала.
Набравши води, я поніс цеберку на город. Помідори прив’яли зовсім, ще нижче осіли, аж поприпадали до землі.
«Може, саме приймаються»,— утішав я себе і шпарко взявся до роботи.
Полив помідори раз. Потім, подумавши, став поливати і вдруге. Здавалося, що весь день носив би воду, аби уникнути біди.
— А чого це ти зсередини почав? — поцікавилась мама, що зненацька підійшла до мене. — І навіщо стільки води? Вони позамокають...
Мама нахилилася, взялася за стебло, що аж плавало у воді, і воно вільно висмикнулося з землі.
Вона ще не встигла розігнутися, а мене наче корова язиком злизала. Не міг же я чекати, поки мама розбереться, що й до чого!

 

ДВА ЛІТРИ

Сталося це в першому класі, в другій половині навчаль¬ного року.
Учителька задала нам додому отаку задачку:
«Господиня надоїла від корови 16 літрів молока, а від кози — 2 літри. Скільки всього літрів молока вона надоїла?»
Списуючи з дошки задачку, я навіть не підозрівав, скільки клопоту завдасть вона мені.
Прийшовши додому, я сів за стіл, розкрив зошит і почав рішати задачку.
Уявив собі корову: велику, червоної масті, з спокійними очима, з довгими рогами — точнісінько таку, як у Миколи.
Коза ж була в Соньки — шкідлива та розбишакувата, як і її маленька господарка.
Не любив я кози!
— Отже, так,— почав я рахувати, схилившись над зоши¬том. — Корова — велика, коза — маленька. Від корови Миколина мати надоює 16 літрів молока, а від кози Соньчина мати надоює 2 літри... Хм...
Послужлива уява поставила поруч Миколину корову і Соньчину козу.
«Для молока з-під корови треба он яке відрище, а для кози й маленьке горнятко завелике буде...» 
І я виразно бачу два літри: один для молока з-під корови, другий — для молока з-під кози. І звичайно ж, той літр, що для корови, набагато більший, ніж той, що для кози!
Як же їх тепер додавати, горенько моє!..
Я аж упрів, намагаючись злити оте молоко. Зливалося воно то легко, але скільки всього буде літрів — от задача! І якими літрами його треба міряти — коров’ячими чи козячими?
Біда мені з цим молоком!..
Під кінець у мене зовсім уже замакітрилося в голові. Мелькали великі корови й малі кози, валилися на мою бідну голову то одні, то другі літри, і щедро лилось молоко, яке конче треба було виміряти, бодай воно скисло!
Зневірившись, я взяв зошит і почимчикував до Банька. Банько мусив-таки вирахувати, адже він уже мав колись мороку з отакою задачкою. Там розповідалося, що один господар мав три барани і чотири кози. «То скільки ж всього було голів?» — запитувалося під кінець.
Банько, що саме стояв біля дошки, недовго думав. Взяв шмат крейди, звівся навшпиньки і вивів на дошці: 3 барани додати 4 кози — буде 1 голова.
— Як одна? — здивувалася вчителька. — Ану порахуй: три додати чотири, то скільки буде?
Наморщивши лоба, Банько почав рахувати на пальцях.
— Буде сім.
— От бачиш!.. То скільки буде всього голів, коли до трьох баранів додати чотирьох кіз?
— Один голова!
Як не билася з ним учителька, вона так і не могла втовк-мачити, що худобу можна рахувати на голови. Банько знав лише одного голову — сільради, і не хотів поступатися цим, хоч у ступі товчи.
Повертаючи зі мною додому, він все бубонів:
— Хіба ж у баранів голови бувають?.. То тільки в нашому селі є голова — дядько Никифор... І який дурень триматиме у себе аж три барани, та ще до них чотири кози додаватиме? — хазяйновито запитував він. — Два барани і чотирьох кіз треба продати, а натомість купити овець. Отоді вже й зводити їх докупи...
Тож я й пішов до Банька як до людини, що вже мала справу з отакими химерними задачками. 
Ванько довго зітхав та шморгав носом над зошитом. Врешті підвів голову і запитав:
— А знаєш, чого в кози молоко холодне?
— Чого?
— Бо в неї хвіст задертий. Вітер туди дує і молоко студить.
Я погодився, але від того вирішення нашої задачки не просунулося вперед.
— Треба до Соньки йти,— сказав згодом Ванько. — Вона, мабуть, знає: у неї ж коза є.
— Пхі, я вже давно вирішила! — сказала нам Сонька.
— Ану покажи!
Сонька розгорнула зошит, і ми побачили: 16 літрів + 2 літри = 18 літрів.
— Тю, дурна, так їх же так не можна додавати!
— А то чому?
— Бо в кози ж літри менші. Коза ж менша від корови, то й літри менші!
Сонька подумала-подумала, почмихала-почмихала, а таки мусила погодитися з нами.
І вже втрьох билися ми над проклятущою задачкою.
— Знаєте що,— сказав очманілий Ванько,— давайте спіймаємо козу, подоїмо її та й подивимось, скільки ж буде того молока.
Сказано — зроблено. Сонька взяла невелике горнятко, а я і Ванько метнулися до кози. Ми таки подоїли б козу, бо уже встигли схопити її за роги, а Сонька вчепилася в дійки, коли б не тітка Одарка, яка мала звичку появлятися саме тоді, коли її найменше ждуть.
— А що ото ви, песиголовці, затіяли?! — закричала вона, хапаючи лозину. — А нащо ото над твариною ізнущаєтесь?! Чи вам нікуди руки прикласти, щоб вони вам повсихали?!
Так і не вирішили ми задачки про корову та козу. І дов¬го ще вчителька не могла нас переконати, що літр молока з-під корови аніскільки не більший від літра молока з-під кози.

 
БІЛЯ ЯЛИНКИ

Незадовго перед Новим роком мама покликала нас до себе і запитала:
— Діти, ви пам’ятаєте Ганну Григорівну, оту, що приїжджала до нас минулого року з міста? Так от, цього року в неї буде ялинка. Ганна Григорівна запрошує нас до себе...
Гой-га! В нестримному захваті ми застрибали по хаті, здіймаючи куряву, і мама відразу ж мусила нас охолодити:
— Але дивіться мені, не пустуйте! Ти чуєш, Толю?
Звичайно, чую! Та я, коли треба, буду тихше води, нижче трави.
Мама щось не дуже йняла мені віри, бо додала:
— Дивися ж, як тільки Сергійко хоч раз поскаржиться мені, що ти його кривдиш,— не візьму на ялинку.
Це вже справа складніша. Не бити Сергійка я ніяк не міг. З тієї простої причини, що такого вреднющого брата не було, мабуть, відколи й земля стоїть.
— Ти ж дивися тепер мені, не бігай до мами,— застеріг я його. — Ти чув, що мама сказала: як тільки поскаржишся, так і не поїдемо на ялинку до міста...
Чи то Сергійко добре затямив мою пересторогу, чи я менше штурхав його, тільки ми витримали до Нового року, і ось уже сидимо в санях, закутані ковдрою, притулившись одне до одного.
Сани скриплять і погойдуються, коні весело трюхикають, візник веде з мамою непоквапну розмову, а ми виглядаємо крізь невелику щілину у ковдрі в білий світ, де спалахують холодні іскринки, танцюють понад засніженими полями. Нам затишно й весело, невідоме місто й ялинка, що чекають на нас, заполонили всі наші думки, і ми тільки сопемо від повноти почуттів.
Час від часу мама нахиляється до нас веселим почервонілим на морозі обличчям в опушеній білою памороззю вовняній хустці і турботливо питає:
— Не померзли, дітки?
Ми заперечливо крутимо головами, боячись, що мама заверне сани додому.
Аж ось і місто. Під’їжджаємо до великого, під залізним дахом будинку з високим ганком, вступаємо поперед мами спершу в коридор, а потім у кімнату і застигаємо, вражені, приголомшені, зачаровані:    прямо перед нами, гордовито підіймаючись до стелі, стоїть ялинка.
Відразу неможливо й роздивитися всі іграшки на ній. Це щось казково блискуче, сяюче, незвичайно привабливе, що іскриться сріблом і злотом, спалахує червоними, зеленими, синіми, жовтими вогнями, побожним трепетом сповнює наші душі. Ми стоїмо, онімілі, нічого не чуючи й не бачачи, крім оцієї ялинки, яка, немов казкова царівна, прилетіла з-за глибоких морів та високих гір, з-за тридев’яти земель, при¬летіла та й стала, чекаючи нас.
— Ну, знайомтеся ж, діти! — наче з-за рожевого туману долинає до мене мамин голос.
Обережно зітхнувши, щоб не налякати казкове видовище, я відриваю зачаровані очі од ялинки і бачу перед собою хлопця мого віку в красивій матросочці з білим відкладним комірцем.
— Оце Юрась, Ганни Григорівни синок,— пояснює нам мама. — А це, Юрасю, Толя і Сергійко.
— Подайте один одному руки,— говорить Ганна Григо-рівна, що стоїть поруч у розкішній темно-вишневій сукні.
Та ми упираємося, наче бичиська, набусурмачено погля-даючи один на одного. Ноги мої немов приросли до підлоги, мені соромно й дуже незручно.
Дорослі ж тихенько підштовхують нас одне до одного, і врешті наші руки стикаються.
— Ось і гаразд. Тепер ми з вашою мамою підемо в ту хату, а ви залишайтесь біля ялинки. Приймай своїх гостей, Юрасику!
І дорослі пішли. Юрась стояв навпроти нас, закопиливши губу, широко розставивши ноги в коротеньких штаненятах, і уважно дивився на мене.
— Ви з села? — запитав він раптом.
— А то ж звідки! —не досить привітно відповів я. Мені вже здавалося, що він насміхався з нас, селюків.
Ми знову замовкли.
— Це ваша ялинка? — запитав згодом Сергійко.
Він уже дивиться не на Юрася, а на ялинку, і в очах його виграють всі оті святкові вогники, все срібло і злото.
— Це — моя ялинка,— поправив Юрась. — Це мама і папа для мене зробили.
«Папа»? Я ледве не пирснув від сміху, що він називає тата папою, наче хліб.
— Хочете, я вам її покажу.
Ще б не хотіти! Ми аж горіли бажанням підійти до неї ближче.
За якісь півгодини ми гралися навколо ялинки. Я вже добре роздивився ялинкові багаті прикраси, вони так і просилися до моїх рук. 
Особливо причарували мене великі сріблясті пряники, що звисали на нижніх гілках майже до самої підлоги. Я просто- таки не міг відірвати очей, мені здавалося, що пряники ті мусять бути найсмачнішими в світі ласощами. Та попросити у Юрка я не наважувався, тим більше, що він ревниво погримував на нас, як тільки ми підходили дуже близько до ялинки.
— Давайте у поїзда гратися,— запропонував згодом Юрко. — Я буду паровозом, а ви — вагонами.
Він став рачки, ми пристроїлися за ним, і поїзд рушив навколо ялинки. Юрко гудів і пихтів, наслідуючи паровоз, ми голосно цокотіли і незчулися, як в’їхали під саму ялинку. Перед моїм носом загойдався сріблястий пряник, і я вже не міг втриматися від спокуси: рука сама собою простяглася до нього, швидко зірвала і піднесла до рота.
— А-а-а! — помітив те Юрко. — Ва-а-а! Віддай пряник! Віддай!
Видер у мене пряник, та побачивши, що він надкушений, ще дужче закричав, затупотів ногами, затріпотів руками.
Вбігли дорослі. Я стояв, похнюпивши голову. Юрко кричав як недорізаний. Мама сварила мене, а Ганна Григорівна разом з чоловіком намагалися заспокоїти свого синочка, тицяли йому до рук якісь цяцьки та цукерки.
Коли Юрко втихомирився, його мати запропонувала нам знову погратися. Та мені вже було не до гри. Я раптом побачив свої та Сергійкові благенькі штанці, і черевики, почищені сажею, і мамине простеньке плаття, порівняв усе те з парадним одягом Юрася, якого встиг зненавидіти, з розкішною сукнею його матері,— мені стало так незатишно, як ще не було ніколи.
І ялинка, й кімната, й господарі — все стало чужим та ворожим. Захотілося раптом додому, де лише глиняна долівка, та стіл, та ослін, але все це своє, близьке і рідне.

 

ЯБЛУНЕВА ЛОМАКА

Зустрів я Миколу по дорозі на город. Віддуваючи щоки, він пройшов мимо, наче й не помітив мене.
— Ти куди, Миколо?
Микола замугикав, наче німий, тицьнув пальцем у віддуту щоку, а потім показав на город. 
Зацікавлений, я пішов за ним.
В кінці городу, в розпушеній землі, стирчала суха вишнева палиця. Микола присів біля неї, нахилив голову і, розкривши рота, полив водою.
— А то нащо?
— Щоб росла,— відповів непоквапно Микола, витираючи долонею рота.
— Палиця?
— Еге ж, палиця.
— Та вона ж суха!
Я простягнув до неї руку, але Микола швидко відштовхнув мене:
— Не чіпай! Вона вже досі коріння пустила.
І знову присів бля палиці, дбайливо вминаючи землю.
Вражений, я дивився то на Миколу, то на вишневий патик. Я знав, що коли вирубати з верби кілок та ввіткнути його в сиру землю, то за якийсь час він пустить коріння, простягне до сонця тоненькі гілочки. Але ж то вербовий кілок, та ще й щойно вирубаний! А тут суха вишнева палиця!
— І вона ростиме? — все ще не вірив я.
— Ростиме,— впевнено відповів Микола.— Про це й у книзі написано.
— У книжці?
— Еге, у біблії... Там отакенна,— розвів руками Мико¬ла.— Тато її щовечора вголос читають. Там і написано...
— Що ж там написано?
— Як один святий з рота суху гілку поливав, а вона й розцвіла.
Моя зневіра похитнулася. Коли це написано в книжці, та ще в такій великій, то, мабуть, таки правда. Але ж навіщо носити воду ротом? Хіба немає відра?
Перш ніж відповісти, Микола подумав, чухаючи ногою ногу.
— Бо в роті слина... У відрі немає.
— І ти давно поливаєш?
— З учорашнього дня. Відро води вже переносив.
Я з повагою дивлюся на Миколу. Переносити в роті відро води — це вам не жарт!
— А мені... можна?
— Тобі?
Він подивився на мене так, наче оце вперше бачив. 
— Мабуть, можна... Тільки ротом воду носити! — закричав він услід, бо я вже щодуху біг додому.
Знайшовши велику яблуневу ломаку (якщо вже поливати, так щось варте уваги!), я поніс її на город, ввіткнув у м’яку землю. А потім побіг у сіни по воду.
«І зовсім не важко! — подумав я, повертаючись з повним ротом води. — Так і сто відер переносити можна!»
Згодом я вже жалів, що в мене такий малий рот.
«От якби такий, як у вола,— заздрісно мріяв я, плутаючи поміж картоплинням.— Щоб одразу піввідра набирати».
Під кінець мені здавалося, що язик мій розбух від тієї води, наче губка. Та що язик! Намагаючись набрати якомога більше води, я часто ковтав її, і в животі у мене хлюпало, як у бочці.
«Досить»,— вирішив я, коли відро спорожніло на третину. Мене трохи канудило, але я заснув задоволений. От завтра встану, вийду на город, а ломака вже обросте гіллям, набубнявіє бруньками, обкидається рожевим цвітом. Загудуть бджоли, появиться зав’язь, а там і яблука. Отакі, як добра головешка, червонобокі та смачні...
Вранці я побіг на город. Але ломака стояла така ж суха та безлиста, як і вчора. Ще не вірячи власним очам, провів я по сухій корі рукою, а потім тихенько висмикнув із землі. Коріння теж не було.
Сердитий, я побіг до Миколи.
— А ти хрестився?
— Ні.
— Ото ж то й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити!
— Чого ж ти вчора не сказав? — мало не плакав я з великої досади.
— Бо й сам повинен знати! — відрізав Микола.
І я знову до вечора носив ротом воду.
«Тепер уже конче прийметься,— думав я, лягаючи спати.— Лоба хрестив, воду ротом носив — якого ж ще дідька їй треба!»
Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч підпалюй, і вперто не хотіла пускати коріння.
І я знову побіг до Миколи.
Знайшов його під хатою. Тримаючи ножа, він майстрував нове пужално.
— Ти чого води не носиш?
— Бо мені вже не треба,— відповів Микола, ховаючи очі.
— Як то не треба?
— Бо в мене уже прийнялася.
— І коріння пустила?
— І коріння...
— І гілляки є?
— І гілляки...
— І зацвіла?
— Та зацвіла...
«Отже, я щось робив не так, коли мене спіткала невдача,— журився я, повертаючись додому.— Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася».
Незчувся, як опинився на Миколиному городі. Дійшов до гіллячки і остовпів. Вона стояла така ж суха, як і цоза- вчора. Я обережно потягнув її до себе, і вона легко висмикнулася — внизу не було жодного корінця.
Потім я пішов на свій город. Висмикнув суху яблуневу ломаку і рушив бити Миколу.
Щоб знав, як обдурювати чесних людей!

 

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Уже в четвертому класі ми почали вивчати історію. Про Київську Русь, про варягів та греків, про оту всю сиву давнину, що зачаровує, як найцікавіша казка.
Готували уроки з історії втрьох, бо мали всього один під-ручник. Збиралися найчастіше у Соньки, розкривали книжку з малюнками і довго їх розглядали.
Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег з своєю дружиною. Так і було написано: «з дружиною», і ми, спантеличені, довго шукали поміж вусатих, озброєних мечами та списами дядьків, що сиділи на конях, оту князеву дружину.
— Вона, видно, десь позаду,— врешті вирішив Банько.
Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила:
— І зовсім не позаду! Вона вдома залишилась: князеві борщ варить.
Ми далі роздивлялись малюнок.
— А навіщо в них ото відра на голові?
— Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голів їм не повідрубували. 
— Я собі теж такий меч зроблю.
— Де ж ти заліза візьмеш?
— А я з дерева.
Ванькова думка нам сподобалась, і кожен вирішив про себе змайструвати меч.
— Ну, давайте вже вчитися! — з жалем одірвався від малюнка Банько.
Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотілося, а сидіти просто так було нудно.
— Давайте гратися,— запропонувала Сонька.— У піжмурки.
Я згадав піч і одразу ж відмовився.
— Краще давайте у князів гратися,— обізвався Банько.— Візьмемо мечі, сядемо на коней і будемо рубатися мечами.
Не довго думаючи, ми збігали надвір — висмикнути з тину по хворостині на коні. Сонька і я озброїлись замість мечів качалками, а Ванько доп’яв рогача замість списа. Ми вже були розійшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:
— Стійте, а шоломи!
І справді, які ми князі без шоломів?
— У мене нехай картуз буде за шолом,— сказав врешті Ванько.
— І в мене.
В Соньки ж картуза не було. Вона вибігла в сіни і згодом повернулася з полив’яним горнятком на голові.
Я розсміявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:
— Краще скинь. Ану ж хто вцілить — мати тоді й ноги повисмикує!
Сонька відразу ж погодилась. Вона знову пішла до сіней і цього разу ввійшла з новісіньким чавунцем на голові.
— Цього вже ніхто не розіб’є!
Я заздрісно подивився на чавунець. Він так і блищав на Соньчиній голові, не те, що наші кашкети.
— Ти ж дивися по головах не бий,— попередив Ванько.— А то тобі тепер не страшно.
Ми знову роз’їхалися в кутки, повернули «коней» і з бойовими вигуками помчали одне на одного.
Що то був за бій! Всі київські князі попереверталися б у своїх домовинах від заздрощів, коли б почули, як заторохтіли наші мечі та списи, як заіржали коні, коли б побачили, яка курява піднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожі лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто і що ми, і почали рубатись по-справжньому.
Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в’юном закрутився на місці. Тоді чесний Ванько, пе¬рейшовши відразу на бік потерпілого, пішов у наступ і підчепив князеву дружину рогачем під ребра. Та не лишилася в боргу і рубонула свого супротивника качалкою по голові.
Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потім, піднявши догори рогача, рушив на Соньку.
Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку і метнулася до дверей. Та вже було пізно. Розгніваний Ванько нагнав її на порозі і з усього маху вперіщив рогачем по чавунцеві.
По хаті пішов дзвін, як у кузні. Сонька йойкнула і очманіло закрутилася на місці. Бігти далі вона не могла: чавунець наліз їй аж на плечі. Вхопившись обома руками, Сонька смикала його догори, а мені раптом здалося, що вона ось-ось відірве його разом з головою. З переляку я забув навіть про власне плече і підбіг до Соньки:
— Болить?
— Чавунець не скину-у! — заголосила Сонька, шарпаючи щосили посудину.
Я відразу ж узявся їй помагати. Кинувши рогача, підійшов і Ванько.
Вже удвох смикали ми той чавунець, не жаліючи Соньчиної шиї.
Втомившись, ми опустили руки і безпорадно подивилися один на одного. Нам стало страшно. А що, як не вдасться звільнити Соньку від клятої посудини і вона ввесь вік змушена буде ходити з чавунцем на голові. Сонька ж голосила, як на похоронах. Але голос її долітав до нас глухо, наче з невеликої діжки.
— Ой, я нічого не ба-ач-у! — побивалася вона. — Ой, що мені від мамки бу-уде-е!
— Треба чимсь змастити,— здогадався нарешті Ванько.
Ми знайшли пляшку олії, -поставили Соньку рачки, нахи-лили їй голову донизу і почали лити прямо з пляшки, намагаючись змастити чавунець. Мотаючи головою, Сонька пирхала й відкашлювалася, та ми не зважали на те.
— Хватить,— сказав Ванько, коли пляшка спорожніла наполовину.
Але не помогла й олія, хоч возили ми Соньку в чотири руки мало не по всій хаті.
Зморені, ми сіли біля Соньки й зажурилися.
Так і застала нас Соньчина мати — посеред хати на долівці.
— О господи! — сплеснула вона руками, побачивши, яку шапку наділа її дочка.— О святий Миколаю-угоднику! Та що ж це ви, гаспидські душі, тут сочинили?!
Ми мовчали, бо й так було все зрозуміло.
Тітка Одарка теж нічого не вдіяла, хоч мало не скру¬тила в’язи своїй дочці.
— Боже мій, боже! — бідкалася вона.— Та я ж його щойно з базару принесла, аж три карбованці заплатила! То для того, щоб ви в нього свої дурні голови пхали, щоб вони вам попухли!
Та як їй не жалко було чавуна, а довелося-таки вести Соньку до коваля, щоб розпиляв посудину.
Штовхаючи невидющу дочку в спину, тітка Одарка гнала її поперед себе до кузні. Ми йшли назирці, хоч тітка й кричала до нас, щоб ми щезли з її очей, не доводили до гріха. Та нам жаль було Соньки. До того ж ми боялися, щоб коваль не відпиляв їй разом з чавуном і голову.
Дибаючи поруч зі мною, Ванько всю дорогу бубонів:
— Краще б вона оте горнятко наділа. Горнятко хоч розбилося б.
І відразу ж, щоб заглушити, мабуть, совість, підіймав кашкет, обережно торкався рукою голови:
— Ось помацай, яку вона гуляку тією качалкою набила!

 

З ЧУЖИХ ЗУБІВ

Ніколи у нас вже не було кращого пса, ніж Котько.
Мама принесла його, маленького, у кульку з газети, і він як висунув свою коричневу мордочку, як глянув своїми блискучими очима-намистинками, так і приворожив наші душі!
На свою біду принесла мама оте цуценя. Воно чомусь не хотіло ночувати в будці, а все просилось до хати, і наші серця не витримували. Потай від мами впускали ми Котька, а щоб надійніше заховати, то брали у ліжко. І як же гнівалася мама вранці, коли дурний Котько брав та й вилазив з-під ковдри на мамині очі! Скільки разів збиралася вона віднести цуценя назад, але ми голосили як недорізані, і ма¬ма не витримувала:
— Ну, гаразд, цього разу залишу, цитьте тільки. Але дивіться мені: знайду ще раз Котька у когось під ковд¬рою — тоді хоч кричіть, хоч плачте, все одно віднесу!
Ми дружно клялися, що не братимемо Котька на ніч, і клятви тієї нам вистачало... до наступної ночі.
Ріс Котько разом з нами, гасаючи лісами та луками, бігаючи купатись на річку, ділячи наші радощі й болі. І не було вірнішого друга, ніж Котько. Дістанеться, було, котромусь із нас на горіхи, заб’ється з своєю бідою на город, а Котько тут як тут. Хвостом помахає, лапи на плечі покладе, в носа лизне — тільки й того, що слова не скаже! Поскаржишся йому на свою гірку долю, і полегшає на душі.
Так непомітно і виріс Котько. А що не знав він ні ланцюга, ні бійки і ріс поміж нами, то не було, мабуть, в усьому світі пса добродушнішого від нашого. До всіх родичався, хто не заходив до двору.
— І що то за собака, що й не гавкне ніколи! — ремствує було мама. — Обберуть колись злодії — він і оком не моргне.
Та ми не дуже журилися з того, тим більше, що й крас¬ти в нас не було чого. Не мали ми ні корови, ні овець, ні свиней. Був лише Котько та кіт на хазяйстві.
Одного разу прийшов я додому злий, як оса: учителька пообіцяла розповісти мамі, що я бешкетував на уроках. Побився б із Сергійком, щоб хоч трохи відвести душу, але брата, як на гріх, не було, і я, кинувши на лавку книжки, вийшов у двір.
Стояла тепла та сонячна погода — тим похмуріше було в мене на душі. Пожбурив грудкою в горобця, що цвіріньчав у кущах, показав язика Соньці, яка кликала мене до себе у двір, і похмуро почвалав у соняшники, ладен заховатися від усього білого світу.
Тут і надибав Котька. Він лежав на пухкій землі і, мружачи від насолоди очі, гриз здоровенну кістку. Кістка та, мабуть, була дуже смачна, бо Котько не випустив її з пащеки навіть тоді, коли вгледів мене. 
Я заздрісно дивився на нього. Щасливий Котько! Ні тобі уроків, ні вчительки, ні школи! Знай, гасає собі по надвір’ї, без турбот і гризоти, і ніхто не візьме його за вуха, не потягне до хати, примовляючи:
— Ану, розкажи, чому ти уроку не вивчив! Ану, поясни, навіщо ти парту чорнилом облив! — наче так легко оте розказати та пояснити!
Ех, чому я не Котько!
А Котько, не звертаючи на мене жодної уваги, все гриз кістку, що аж тріщала під іклами.
Мені стало досадно. Тут людина гине, а він наче нічого не бачить!
— Дай сюди кістку!
Котько тихенько загарчав, не перестаючи, однак, помахувати хвостом.
— Чуєш, дай сюди!
Пес загарчав уже дужче, скосивши на мою руку почер¬вонілі очі.
— А, то ти так!
Я сердито вхопив кістку за вільний кінець. Вона раптом здалася мені дуже потрібного, прямо-таки необхідною. Котько теж перехопив кістку зубами, ближче до моєї руки, і люто гарчав, уже не вимахуючи хвостом. Він тягнув кістку до себе, а я до себе, і обоє були дуже сердиті й не хотіли поступитися один одному.
Врешті я втратив терпець і шарпонув щосили кістку. Тоді Котько, люто гаркнувши, укусив мене за руку.
Я скрикнув і випустив кістку. Котько теж відскочив і винувато завищав, наче просив мене пробачити йому. Кістка, яка враз стала непотрібною нам обом, валялася на землі, а з моєї добре-таки розпанаханої долоні щедро лилася кров.
Возила мене мама аж у Полтаву — колоти від сказу. Хоч мені й було дуже боляче, але я не гнівався на Котька. Я на все життя запам’ятав, що ніколи не слід видирати кістку з чужих зубів.
Навіть коли це зуби твого найвірнішого друга.

 

НОВІ КОВЗАНИ

Радість, як і біда, приходить саме тоді, коли найменше чекаєш на неї.
Ну, хіба я міг знати, що під час зимових канікул мама 
збереться в гості до сестри! Ми теж дуже хотіли їхати, але в тітки якраз хворіли діти на скарлатину, і мама побоялася брати нас із собою:
— Ще заразитесь, що я тоді робитиму з вами?
І хоч ми й запевняли її, що не заразимось, однак мама не повірила нам і поїхала сама, залишивши нас на сторожиху.
Той тиждень, поки мама гостювала в тітки, здався нам вічністю. І як же зраділи ми, коли одного ранку раптово відчинилися двері і, наче з казки, появилася мама! Як, повторюю, зраділи ми мамі, а ще більше — великій корзині, в якій таки мало щось бути для нас!
Ми ледве дочекалися, доки мама розв’яже хустку, скине пальто. Червона, приємно холодна з морозу, вона здавалася нам іншою, не буденною мамою, яку ми звикли бачити щодня. Тим більше, що поруч із нею стояла таємнича корзина.
Що ж у тій корзині?
Мама дістає невелику рушницю з червоним прикладом.
— Це, Сергійку, тобі. Ти не бешкетував тут без мене?
— Ні,— шепоче Сергійко, щосили пригортаючи подарунок. Зараз відірвати його від тієї рушниці можна було б хіба що тільки шматками.
Мамині руки знову в корзині. Мені здається, що вона навмисне порпається так довго, зловживаючи моїм терпінням.
— А це, Толю, тобі.
Щось гаряче блиснуло на сонці, засяяло, немов дзеркало.
Ковзани! — так і тьохнуло у мене всередині.
Мама щось говорить, але я вже нічого не чую, роздивляючись розкішний подарунок. Справжнісінькі фабричні ковзани, з гвинтами та «лапками», ковзани, що не потребують ні мотузок, ані соснових цурупалків, якими стягують оті мотузки.
І які ж вони красиві! Блискучі, з високими, круто загнутими носками,— такі не бояться жодної дороги, понесуть тебе хоч на край світу!
— Це мені тітка подарувала? — вдесяте запитую маму.
— Звичайно, тітка.
— Яка вона хороша!
Не минуло й години, як я виїхав на нових ковзанах із хати. Надворі стояла відлига, було по-весінньому тепло, сонце світилося з кожного озерця, що розлилися по вулиці. Та мене ніщо не могло зупинити. Ковзани самі винесли з двору, і я поїхав, як ото кажуть, не питаючи дороги: калюжа то й калюжа, сніг то й сніг. Розігнавшись, я нахилявся, милуючись, як ковзани ловко розсікають воду, як залишаються позаду дві поздовжні хвильки, трикутником розходячись одна від одної.
Згодом за мною бігала ціла валка дітлахів. Вони стрибали на своїх дерев’яних, не зводячи зачарованих очей з моїх ковзанів. А Сонька хоч і крикнула відразу: «Пхі, мої кращі!», однак теж чомусь не одставала від мене.
— Дай, я проїдусь разок! — врешті не витримала вона.
— Твої ж кращі!
— Але ж мої не залізні! — не розгубилася Сонька.— Дай, я тобі теж щось дам, коли ти попросиш.
Однак жодна сила не примусила б мене сьогодні позбутися хоч на хвилину нових ковзанів. Я невтомно кружляв, переїжджаючи з одного кінця вулиці на другий, і вся ватага, сопучи, вимахуючи руками та штовхаючись, як пришита, сунула за мною.
Аж ось нам назустріч, із свого двору, вийшов директор школи. Це був суворий на вигляд, літній уже чоловік, його ми, учні, поважали й боялися, здається, дужче боялися. І як же було тут пропустити нагоду похизуватися новими ковзанами перед самим директором школи!
— Розступіться! — вигукнув я, хоч і так ніхто не заступав мені дороги.
Розігнавшись з усієї сили, я помчав через широчезну калюжу — прямо на директора. «Добридень, Іване Степановичу!» — дзвінко вигукнув би я, хвацько його обминаючи. «О, то в тебе нові ковзани! — здивувався б Іван Степанович.— Ану, покажи, покажи...»
Так би воно й сталося, коли б не чорт, який завжди бігав за моєю спиною. Він і тут зробив свою підлу справу: на мій шлях до Івана Степановича, встелений тільки трояндами, взяв та й кинув каменюку.
Тільки я випростався, щоб набрати хвацького вигляду, тільки розкрив рота — вигукнути оте: «Добридень!», як ковзани наскочили на каменюку, і я, наче з гармати вистрілений, гепнувся Іванові Степановичу просто під ноги. Директор, хоча й був людиною суворою та поважною, опинився, однак, у тій калюжі швидше, ніж я встиг його привітати...
Увечері, похмурий та нещасний, вийшов я з сокирою на вулицю. Справи мої були не дуже веселі: мама заховала до скрині ковзани і сказала, що не віддасть, поки я гарненько не перепрошу Івана Степановича.
Знайшовши оту каменюку, я вирубав її з примерзлої калюжі і довго гамселив по ній обухом, зганяючи злість. Потім заткнув сокиру за пасок і підняв каменюку. Вона була важка, але я таки допер її до ставка і втопив, прокляту, в ополонці!

 

КІТ НА ДОРОЗІ

Я і Ванько йдемо до школи.
Під ногами скрипить влежаний сніг, мороз хапає за носа, і Ванько щосили розмахує довжелезними рукавами чумарки, пошитої на виріст, щоб хоч трохи зігрітися.
Щойно ми пройшли нашу вулицю і повернули на іншу, як попереду, так кроків за двісті, вийшов із двору величезний чорний котище. Він трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам дорогу чи ні, а потім обережно зійшов із стежки у сніг.
— А тпрусь, проклятий! — закричав щосили Ванько.
Він замахав руками і кинувся навперейми котові. Тоді кіт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору.
— Все! — сказав Ванько, коли я підбіг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане.
— Що —все?
— Не можна нам вулицею йти. Хіба не бачиш?
І ткнув пальцем у котячі сліди, що рівненьким ланцюжком перетинали вулицю.
Я чув, що коли кіт перейде дорогу, то чекай якоїсь напасті. Але, признатися, не дуже вірив у це, бо мама сказала, що то забобон. Однак забобон забобоном, а коли прямо тобі на очах перейде дорогу отакий котище, то це вже інша справа. «Ще коли б він був хоч не чорний»,— подумав я, наче виправдовуючись перед мамою.
— Може, переступимо?
— Еге ж, переступимо! — мало не плачучи, заперечив Ванько.— Воно тебе як переступить!.. 
— Що ж його робити? Нам же в школу треба!
— Підожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе візьме,— пораяв Банько.
Ми стали чекати. Мороз дедалі злішав і вже починав забиратися в чоботи, а на вулиці, як на гріх, а ні душі. Я боявся запізнитися в школу і тому не витримав перший:
— Може, таки підемо?
— Еге ж, підемо! Воно тебе піде!
Врешті Банько, ляснувши себе по лобі, закричав:
— Тю, дурні! Давай обійдемо. Поза хатою, городами.
Повеселішавши, ми перелізли через тин і, грузнучи в гли-бокому снігу, вийшли на город. Вийшли і зупинилися: за сараєм, дивлячись на нас, сидів отой капосний кіт.
— Таки накличе біду,— прошепотів Банько, бліднучи на виду.— Давай потихеньку, може, обійдемо.
Але кіт не чекав, щоб ми рушили далі. Не встигли ми й кроку ступити, як він, знову задерши хвоста, майнув донизу — через рівчак, на город, одбіг і сів, оглядаючись на нас.
Ми у відчаї подивилися один на одного. Тепер і я переконався, що кіт навмисне не дає нам дороги.
— Я знаю цього котяру,— бубонів сердито Банько.— Це баби Горпини кіт, такий же вреднющий, як і баба.
— Що ж його робити? — зажурився я.
— Давай ще раз обійдемо,— похмуро відізвався Банько.
Робити було нічого, і ми побрели по снігу — навздогін котові. Раз у раз провалюючись в борозни, витирали спітнілі лоби. Тепер уже про те, щоб, махнувши на кота рукою, піти прямо в школу, ми й не думали. Той нелегкий шлях, що ми його пройшли від городу до рівчака, просто-таки забороняв нам поступатись котові.
— Я свого кота, як прийду із школи, то повішу! — сказав згодом Банько.
Я з ним мовчки погодився.
Ми таки обійшли чортового кота, хоч і були наче скупані. На урок, цілком зрозуміло, запізнилися і, що найгірше, ніяк не могли пояснити — чому.
Розгнівана нашим мовчанням, учителька поставила нас до дошки, і ми протягом уроку стояли, як стовпи, похнюпивши голови.
— Бач, обійшли, і то лиха набралися,— сказав потім Банько.— А що б то було, коли б ми прямо через отой слід поперлися! 

ОДВІЙКИ
Ще ніколи, здається, не було такого щедрого літа, як того року. Кукурудза стояла як ліс, у картоплі не можна було пройти, помідори росли великі та рясні, поміж густим огудинням дозрівали смугасті кавуни та дині з потрісканою корою. Гарбузи ж виросли такі, що їх важко було й поворушити.
Та найбільше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезні круглі решета, набиті тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима і ми будемо вечорами лускати смачне насіння. Я дуже любив соняшникове насіння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпікає долоні, та ще до того й трохи посипане цукром. Жодні ласощі не зрівняються з таким насінням!
Тож усе літо, доки ті соняшники дозрівали, я часто на-відувався на город, проганяючи нахабних горобців, що викльовували зернята. Кидав у них груддям, стріляв із рогатки, ганяв їх по всьому городу і навіть поставив опудало з віхтем соломи замість голови та старим, подертим кашкетом.
Не дивно, що коли мама сказала якось, що ми на два тижні їдемо в гості до тітки, я в першу чергу запитав:
— А соняшники?
— Нічого з ними не станеться, з твоїми соняшниками,— заспокоїла мене мама.— Я попросила Васютиху, вона їх позрізає і виб’є.
Я заспокоївся. Якщо тітка Васютиха, тоді інша справа.
Васютишин город межував з нашим. Це була кремезна тітка з червоним обличчям, з ласкавим, аж солоденьким, голосом. Ми часто поралися на городах в одну і ту ж пору, і вона, спершись на сапку, не втомлювалася вихваляти мене перед мамою:
— Та й роботящий же у вас, учителько, синочок, дай йому, боже, здоров’я! Та й золоті ж у нього ручки!
Я червонів од задоволення і аж пихтів, намагаючись показати перед оцією симпатичною тіткою, на що я здатний. Тітка Васютиха після кожної отакої розмови здавалася мені все приємнішою.
Тож, почувши, що тітка Васютиха буде збирати насіння, я поїхав у гості з спокійною душею. 
Швидко минули два тижні в гостях. Так швидко, що ми ні разу не встигли й побитись як слід із своїми двоюрідними братами. І ось ми вдома.
В перший же день побіг я на город. Соняшники стояли з позтинаними головами, і мені стало сумно. Але пригадавши, яке смачне смажене насіння, я повеселішав і подався до мами:
— Коли ми заберемо насіння від тітки Васютихи?
— Забирай хоч сьогодні,— відповіла мама.— Тільки дивись, не бери багато за один раз, а то підірвешся.
Забачивши мене, Васютиха зраділа так, наче зустріла рідну дитину:
— То ви вже приїхали? А я тут скучала-скучала без вас! Ану, покажися, який ти виріс! От у матусі синочок, дай їй, боже, здоров’я та щастя!
Я врешті відважився нагадати їй про насіння.
— Зібрала, аякже, зібрала. Я ваше в першу чергу збирала, щоб, борони боже, чого з ним не сталося. Еге, еге, я така: своє хай пропадає, а за чужим уже догляну! Як твоя матуся сказала, так і зробила. Ще й провіяла.
— То можна забирати?
— А чого ж не можна!
Вона повела мене в сіни, де стояло жлукто з насінням, а поруч — великий мішок.
— Оце ось, синку, і ваше насіннячко,— показала вона на мішок.— Я його у мішечок зсипала, щоб, борони боже, яка курка не клюнула!
Я попробував підняти мішок. Важкенький, але нести можна.
По дорозі зустрів Ванька. Він допоміг мені донести насіння додому, а натомість я йому сказав:
— Приходь увечері, будемо насіння смажити. Із цукром.
Ще не встигла мама, що повернулася з школи, й поріг переступити, а я вже до неї:
— Смаж насіння!
Мама дістала листа й почала набирати насіння.
Взяла одну пригорщу, другу... Потім понесла те насіння до світла. Вона довго роздивлялася його, тоді ще раз підійшла до мішка, заглянула в нього і гірко розсміялася:
— От, сину, які люди на світі! — наче дорослому, сказала вона мені.— Не насіння — одвійки віддала нам Васютиха. З свого і нашого насіння. 
Все ще не вірячи, я кинувся до мішка. Всі насінини були плескаті і порожні. Так ось чому так легко було його» нести!
Сльози так і бризнули з моїх очей. Я вибіг з хати і наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.
— Давай їй вікна повибиваємо! — запропонував відразу ж Ванько.
Та я не погодився. Що вікна! Вікна вона вставить, а насіння ж у неї залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвійки.
У-у, як ненавидів я в ту хвилину тітку Васютиху!
І я таки придумав, чим їй віддячити.
Підстерігши, коли вона пішла з двору, ми з Ваньком відчинили сінешні двері і підійшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене — цеберка з водою. Швидко висипали попіл у жлукто, прямо на насіння, залили зверху водою, ще й перемішали кописткою.
Хай тепер лускає!

 

МОРГУН

Якимсь побитом дістав я книжечку Нечуя-Левицького і прямо-таки проковтнув чудові оті оповідання. Все сподобалося мені: і баба Палажка, і баба Параска, і веселі парубки та дівчата, які щовечора сходились на вечорниці, співали пісень та переморгувалися.
Гм, переморгувалися... Відклавши дочитану книжку, я задумався. Не знав, навіщо ото треба переморгуватися, але то, мабуть, дуже цікаво й потрібно, коли в книжці пишеться.
Не довго думаючи, дістав я зі столу невелике люстеречко і спробував моргнути. Спершу одним оком, потім — другим, а тоді вже й обома.
Не минуло й години, як я міг викликати на герць всіх отих парубків та дівчат. Я моргав, підморгував, переморгувався, і хоч під кінець у мене таки добре заболіли повіки, однак я був дуже задоволений собою.
Відставивши люстро, майнув на вулицю хвастатись.
Першою здибав Соньчину сестру — Ганнусю. Вона злякано подивилася на мене, а потім запитала:
— Ти очі піском засипав?
— Тю, дурна! — щиро образився я.— То ж я моргаю! 
— Моргаєш?
Ганнуся, видно, нічого не зрозуміла, бо засунула до ро¬та пальця. Я махнув на неї рукою і побрів собі далі. «Що воно, дурне, тямить! От коли б Сонька!..»
Уже уявляв, як будемо з Сонькою переморгуватись. Я стану на подвір’ї, а вона в сінях, точнісінько так, як у тій пісні:
Дівка в сінях стояла, 
На козака моргала...
Однак мені не щастило: не встиг я пройти кілька кроків., як з нашого двору виглянула мама.
— Толю, а йди-но сюди!
— Чого? — неохоче повернувся я.
— На тобі гроші, збігай до крамниці по сіль. Тільки швиденько: одна нога там, друга — тут.
У крамницю саме привезли цукор, і набилося повно жінок. Я пристроївся у хвості і став терпляче чекати на свою чергу.
«А все ж, як воно на тих вечорницях?—роздумував я.— Певно, дуже цікаво. І для чого ото треба моргати?.. Ану, чи я не розучився?..»
Я моргнув у спину тітці, що стояла передо мною, раз  моргнув удруге.
Ні, не розучився.
Тітчина спина раптом зникла, натомість виріс прилавок*, а за прилавком — тітка Настя, висока, дебела молодиця, жінка крамаря.
— Що тобі треба, малий?
Отут і сталося несподіване. Замість відповісти я заморгав їй прямо в обличчя. Все в мені похололо, а тітка Настя закам’яніла, витріщивши на мене очі.
Червоний як рак, я не знав, куди подітись від сорому,  а клятуще око взяло та й ще раз підморгнуло.
Тут тітка Настя охнула, вхопилася обома руками за живіт і, задихаючись від сміху, повалилася на прилавок. Я кулею вилетів з крамниці.
— А чого ти такий червоний? — поцікавилась мама. — Приніс сіль?
— Немає солі,— збрехав я, боячись, що мама знову пошле мене до крамниці.
Мама почала лаяти ні в чому не повинного крамаря, а я при згадці про випадок у крамниці ладний був повиймати собі очі.
Та на цьому не скінчилися мої муки.
Другого дня, після уроків, мене наздогнав одноліток Василь, тітчин Настин син.
— Ти нащо до моєї мамки моргав? — запитав він люто.
— Я не моргав.
— Брешеш, моргав!
— Сам ти брешеш!
Слово по слову, і ми взялися за чуби. Згодом Василь, витираючи соплі і сльози, побіг додому, а я сумовито побрів слідом.
А вранці, щойно вчителька зайшла до класу, Василь підняв руку:
— Варваро Петрівно, а учительчин Толька до моєї мамки моргав!
Довго ж я не міг навіть чути про Нечуя-Левицького, хай йому легенько на тім світі тикнеться!

 

ОБРАЗА

В ті далекі часи мені здавалося, що немає нічого на світі смачнішого, ніж пироги з квасолею.
Мама пекла їх дуже рідко, лише на великі свята. Може, тому, що берегла борошно, а можливо, й через те, що квасоля погано родила. Бо не всяка квасоля годилася в ті пироги. Треба було вибирати велику та білу, не поморщену, одна в одну. Розпарена в гарячому тісті, вона так і танула на язиці! Іноді, було, вже наїсися, а все одно довбаєш начинку та тихцем, щоб не помітила мама, носиш до рота.
Пеклися ті пироги у печі, прямо на поду, на кленовому чи капустяному листі. Пишні й великі, з запеченою нижньою шкоринкою, іноді трохи обсипані попелом, а то й з маленькою вуглинкою, пахли вони піччю, маминими руками. Добре взяти такого пирога, ще гарячого, і, перекидаючи з долоні в долоню, відкушувати по маленькому шматочку. А ще краще трохи остудити, сунути за пазуху, майнути на вулицю. «Ось подивіться, не тільки у вас пироги печуть! »
Правда, в багатьох сім’ях пироги пекли з білішого борошна. Іноді навіть з крупчатки. Але все одно наші були найсмачніші. 
Та одного разу маминому пирогові була завдана велика образа.
Ходив по нашому селу жебрак Овсій. Був це невисокий сивенький дідок з ріденькою борідкою, на диво мовчазний. Ховаючи очі під кошлатими бровами, ходив він од хати до хати і стукав кийком у вікно. Йому виносили, чим багаті і раді,— чи то окраєць хліба, чи шматок сала, чи картоплі. Все те Овсій мовчки брав і складав у величезну торбу, що звисала через плече. І так же мовчки, не попрощавшись, не подякувавши навіть, ішов з двору.
Влітку він ходив завжди простоволосий, у розхристаній на грудях брудній сорочці, і сиве кучеряве волосся покривало всі його груди.
Ми, дітлахи, його боялися. Нам здавалося, що Овсій знає якесь незвичайне, зле слово, від якого можна закам’яніти, як у казці.
Ходив Овсій не сам, а із старим, аж спопелілим псом, таким же мовчазним та понурим, як і його господар. Говорили, що жебрак ніколи не розлучається з собакою, навіть спить з ним і їсть з однієї миски.
Отже саме тоді, коли мама діставала пироги, а ми, принишклі, не зводили з печі очей, Овсій постукав до нас.
Мама вибрала найбільший пиріг і подала мені:
— Біжи, синку, дай йому пиріжок.
Тримаючи пиріг, як святиню, вибіг я на вулицю. Був переконаний, що ніколи не подавали такої розкоші Овсієві. Тож яке було моє розчарування, коли Овсій байдуже взяв пиріг і подибав із двору, а за ним, опустивши голову,— нерозлучний собака.
Я стояв прикро вражений. Як, він навіть не покуштував, а отак собі пітпов, наче тримав у руці звичайнісінький кусень хліба? Ні, того не може бути! Він просто вдає із себе байдужого, а вийде за двір, одразу ж учепиться зубами в той пиріжок.
І я пішов назирці за жебраком.
Була саме обідня пора. Вийшовши на спорожнілу вулицю, Овсій трохи постояв, похитуючись, а потім завернув під тин, на спориш.
Скинув торбу, сів і почав діставати нажебрачене. І чого тільки там не було! І пишні білі кренделі, і маківники, і пиріжки, і шматки пасок, і крашені яйця. Кожна хата свідчи¬ла про свої достатки в отій жебраковій торбі.
Та ось Овсій дістав і наш лиріг. Потримав його в руці, наче зважуючи, гмикнув, сердито й презирливо, і кинув... собаці.
Носив я у своєму серці образу на жебрака Овсія, аж доки він не помер.

ЯКИЙ ТЕРПЕЦЬ У НАШОГО ВЧИТЕЛЯ

Літні канікули завжди зливаються в моїй уяві з лісами та луками, з теплим піском і ласкавою водою — з усіма отими благами, що чекають на тебе по трудах праведних протягом довгих місяців шкільного життя. Смажить тебе з ранку до вечора сонце, вибілюють вітер та вода, огортає ноги м’яка дорожня порохнява, манить у свої блакитні безмежжя навколишній простір. І ні тобі книжок, ні домашніх уроків, ні досить-таки тяжкої необхідності вставати щоранку о сьомій, ні маминого сердитого подиву,— звідки, мовляв, воно й узялося, отаке ледащо, якого ще й у роду не бувало. Все те зникає в літні канікули, в безконечне тримісячне свято, переповнене купанням на річці  до синіх пупів, гасанням по лісу — до корчів у литках, ласуванням всілякими їстівними та неїстівними травами і зеленими плодами — до лютої оскоми в зубах.
— І нечистий їх не візьме, саранчат ненаситних! — лаялись дядьки, оглядаючи обнесені нами яблуні, мало що не відразу після зав’язі.— Бач, як оббили, бодай вас божа сила била!
Та ми напихали бездонні пазухи свої зеленими яблуками, і нечиста сила нас не брала, і божа сила не била, бо набридли ми, мабуть, і богові, і чортові не гірше, ніж нашим батькам чи нашому вчителеві, який забіг од нас на час канікул аж за тридев’ять земель, до своєї рідні.
Ех, коли б оце літо та було безконечним! — не раз мріяли ми, повертаючись з річки чи лісу.— Не треба було б іти до школи, готувати уроки, без яких, здається, теж можна жити на світі!
Отак думали ми на початку канікул.
Та минав місяць, минав другий, і ми починали нудьгувати за школою. За свіжопофарбованими партами, за веселим галасом на перервах і тишею на уроках, за новими підручниками, за учителем, який теж, мабуть, уже занудився без нас. 
І тоді починали гратися в школу.
Викопували в піску ямки для ніг — це були парти, сідали попарно — це були учні, а перед ними ходив, надимаючи для більшої солідності щоки та суплячи вибілені брови, го¬лопузий хлоп’як: це — вчитель.
Цього разу вчителем був я.
Намазав глеєм борідку і вуса, як у Івана Петровича, взяв до рук палицю — вказівку і повагом зайшов до «класу».
— Здрастуйте, діти! — привітався я басом.
Ванько, Сонька, Сергійко й Ганнуся дружно підвелися з-за парт.
— Сідайте, діти.
Я помахав вказівкою, потім постукав по уявному столу, вимагаючи тиші.
— Діти, хто мені скаже, що було задано додому?
Ванько і Сонька відразу підняли догори руки. Дивлячись на них, простягнули до мене вибруднені долоні й Сергійко та Галя.
— От нехай Галя скаже. Що було задано додому, Галю?
Галя стояла мовчки. Галя ще не ходила до школи і тому не знала, що відповісти «вчителеві». Тоді Сонька, приклавши долоні до рота, голосно зашепотіла:
— Кажи, задачки, дурна!
— Задачки, дурна,— слухняно повторила Галя.
У «класі» вибухнув регіт. Мене теж розбирав сміх, але я вчасно згадав про свою вчительську гідність і, постукавши палицею, суворо звернувся до Соньки:
— Омельченко Софія, не підказуй!
— Я не підказую! — відрізала Сонька.
— Як не підказуєш? — щиро обурився я оцій безсоромній брехні.— Я сам чув!
— Мало що кому вчулося!
— То ти своєму вчителеві отак відповідаєш? Ану вийди з-за парти!
— Не вийду!
— Ні, вийдеш!
— Ні, не вийду!
— Ні, таки вийдеш!
— Ні, таки не вийду! — вже почервоніла Сонька.— Ось тобі, якщо я вийду! 
Вона швидко зсукала гостреньку дулю і ткнула мені нею під самого носа.
Такої явної зневаги я не міг стерпіти. До того ж мій учительський авторитет остаточно загинув би, коли б я по-ступився Соньці.
Я підскочив до Соньки, вхопив її за вухо і щосили по¬тягнув з-за парти. Сонька зло верескнула, крутнулася в’юном і боляче вкусила мене за пальця. У відповідь я свиснув її палицею по голові — учениця разом з, «учителем» покотилися в пісок, годуючи одне одного штурханами.
Від остаточної поразки врятували мене Банько і Сергійко. Спільними силами відтягли вони Соньку од «учителя», надавали їй духопеликів і прогнали геть.
Важко дихаючи, я повернувся до «класу». Щеміла рука, боліло коліно, але я героїчно продовжував урок:
— Так хто, діти...
Мені так і не судилося докінчити фрази. Величезний кавалок глею, пущений мстивою Соньчиною рукою, заліпив мені обличчя.
Розлючений, кинувся я навздогін за Сонькою, а за мною побіг увесь «клас».
Сонька бігала, як коза. Коли ми, захекані, зупинилися, вона пританцьовувала на одній нозі, показувала язика і сукала дулі.
— Біс із нею, із Сонькою, хай вона здохне! — сказав нарешті Банько.— Ходімо догравати в школу.
Та я вже не міг учителювати. У мене пропав увесь запал, до того ж на зубах тріщав пісок, і я змушений був раз у раз спльовувати слину.
— Давайте краще купатися.
Вертався до річки і думав, який ото пекельний терпець у нашого вчителя, що ніколи не кидає уроку та не втікає з класу.

В ПОТІ ЧОЛА
З посірілого, вилинялого неба проливалася така спека, що нам здавалося:    сидимо ми у величезній печі, з якої щойно вигорнули жар. До того ж я і брат побилися, не поділивши іржавого, знайденого на попелищі гвіздка, і тепер сиділи у куцому затінку під сараєм, похнюплені та нещасні: нам було нудно. 
— Хлопці! Гей, хлопці!
Соньчина голова виросла над тином.
— Ідіть-но сюди.
Вона доти кивала гострим підборіддям, поки ми не підійшли до тину.
— Там Микола здурів!
— Де-е?
Нудьгу нашу наче вітром видуло.
— Тамечки, у ставку,— ковтаючи слова, квапилася Сонька.
Нам так захотілося побачити здурілого Миколу, що за хвилину ми вже були біля ставу. Притуливши до великого рота пальця, щоб ми мовчали, Сонька зігнулася в три по¬гибелі і почала скрадатися до греблі. Ми порачкували за нею.
Попереду пролунало якесь ляскання, наче чимось м’яким ударили кілька разів по воді.
— Дивіться.
Микола стояв в очереті, спиною до нас, по пояс у воді, закотивши сорочку аж під шию. Стояв непорушно, а навколо тихенько крутилася потривожена ряска, і від греблі по воді простяглася каламутна стежечка. В правій руці Микола тримав довгу палицю з повислою на кінці мокрою ганчіркою.
— Він рибу ловить? — пригадав, мабуть, Сергійко своє знайомство з Ваньком.
— Тс-с-с! — засичала на нього Сонька.
Микола стояв довго. Так довго, що ми вже почали втрачати терпіння. Врешті він, ляснувши востаннє ганчіркою, повернувся до берега і вийшов з води, весь покритий зеленою ряскою та рідким, стікаючим багном.
Вийшовши на сухе, Микола почав уважно оглядати себе, а потім щось оббирати і вкидати до невеликого горнятка, що стояло біля штанів.
Ми звелися, як по команді, підійшли до Миколи.
Забачивши нас, він одразу ж присів, прикрив горнятко рукою.
— Ви чого сюди прийшли? — визвірився він.— Ану геть звідси!
Та ми й не думали кудись рушати.
Тоді Микола, насупившись, узяв горнятко й штани і почалапав вздовж берега. Відійшовши за сотню кроків, він 
поставив горнятко, прикрив його штанами і знову поліз у очерет.
— А що ти робиш? — врешті наважився я.
Микола мовчав.
— Пхі, ще й мовчить! — заспівала Сонька.— Здурів, та й мовчить!
— Сама ти здуріла! — не витримав Микола.— Я п’явки ловлю.
— П’явки?!
Замість відповісти, Микола поважно вийшов на берег і знову почав обдивлятися свої ноги.
— Бач, не взялися,— розчаровано пробубонів він.— А там бралися.
— Навіщо тобі п’явки?
— Гроші заробляю. На ножика складаного.
— Хто ж тобі за них гроші дасть?
— В аптеці,— відповів поважно Микола.— Нам учителька вчора з книжки читала... В аптеці за них гроші платять.
Не повірити Миколі ми не могли: коли вже вчителька, та ще й з книжки!.. І не встиг Микола обчистити з себе жабуриння, як Сонька, задерши спідничку, рушила у воду. Микола теж поспішив слідом, боячись, щоб вона не перехопила у нього здобичі. А я все ще тупцявся на березі. П’явок я не боявся, бо не раз доводилося відривати їх від литок, коли бродив по очеретах. Але тоді вони чіплялися самі по собі, коли я й не знав...
— А де ж та аптека?
— В Миронівці.
— І за них гроші дають?
— Ото дурний, не вірить! Та вчителька ж читала!.. От куплю ножика складаного, не повіриш тоді!
— Та хай не лізе, нам більше буде! — вигукнула Сонька, і я відразу ж поліз у воду.
Сергійко теж почав був скидати штани, але я прикрикнув на нього: ще втопиться, дурний, на мою голову.
Не можна сказати, щоб то було приємне заняття: стояти й чекати, поки якась п’явка учепиться тобі в литку чи вище. Але на що людина не йде заради свіжої копійки! І ми стояли, наче апостоли, доки не синіли губи, а потім обережно вилазили на берег.
Здобич складали в Миколине горнятко, вирішивши, що ловити будемо докупи, а потім чесно поділимо гроші. 
Прийшовши додому, Микола заховав горнятко під піл. Увечері, коли погасили каганець, всі п’явки якимсь побитом повилазили на волю. Мати з батьком спали на долівці, і Микола прокинувся серед ночі від материного переляканого крику. Батько голосно чортихався і ляскав себе поза пазухою, віддираючи якусь нечисть, що повпиналася в тіло.
Дісталося ж на горіхи Миколі, коли засвітили каганець і знайшли оте горнятко! Мати скаржилася на бога, що послав їм до хати отакого харцизяку; батько лупцював гаспида пужалном і бажав, щоб йому стільки сліз відлилося, скільки з нього за цю ніч виссали крові п’явки.
Та Микола мужньо стерпів і цю халепу, як терпіли ми і болючі «курчата» на ногах, і пекельне сонце, що під ним треба непорушно стояти, чекаючи на п’явки. Сільські діти, ми добре знали, що кожен шмат хліба, кожна копійка дістається тяжкою працею, в поті чола, а не падає до рота, наче груші з верби.
Нарешті настав день, коли ми понесли нашу здобич в Миронівку до аптеки. Підштовхуючи один одного, ми боязко зайшли до кімнати з білим високим прилавком, з численними баночками та пляшечками, що стояли на полицях вздовж стін. Марлеві фіранки погойдувалися на вікнах, було чисто і прохолодно, наче щойно винесли лід, і ми, сторопівши, збилися тісною купкою біля дверей.
Аптекарка, молода червонощока дівчина в білому халаті і такій же хустині на голові, привітно запитала:
— А чого ви, діти?
Онімілі, ми лише переступали з ноги на ногу.
— Та кажи ж! — штовхнув я під бік Миколу.
— Ми той... учителька...— почав жувати Микола, виставивши поперед себе міцно зав’язане горнятко.
— Яка вчителька? — здивувалась аптекарка.— Що там у вас?
— П’явки! — хором уже відповіли ми.
Поволі наші язики розв’язалися, і аптекарка, зрозумівши нарешті, що нам потрібно, заглянула до горнятка.
— Так це ж звичайні п’явки! — вигукнула вона.— А ми приймаємо медичні. З коричневими спинками... А ви наловили болотяних.
— Болотяних? — по-дурному перепитав Микола. 
— Еге ж,— весело ствердила аптекарка.— Як же ви їх стільки наловили?
Коли ми розповіли, все ще надіючись одержати гроші, вона дзвінко зареготалася, мотаючи білою головою.
Похмурою ватагою ми залишили аптеку. Мені дуже хотілося вдарити чимось важким Миколу, а він міцно притискав до грудей горнятко, наче все ще не вірячи, що ці п’явки нічого не варті.

 

СЛОВО І ДІЛО

Мама часто мене повчала:
— Ніколи, сину, не бреши та не хвастайся. Знай, що хвастунів ніхто не поважає й не любить.
Я щиро погоджувався з нею, поки її слухав. А вибігав з хати, і добре мамине слово вилітало з голови.
Так було й зараз.
Ми стоїмо один перед одним і немилосердно хвастаємося.
Ми щойно познайомилися, а тепер, як і водиться, набиваємо собі ціну.
Мій новий знайомий — син лісника. Мати його — давня мамина подруга, і ми приїхали до неї погостювати.
— А я гадюк ловлю,— говорить Василь.— Отак хватаю за хвоста і кручу, доки в них голова не закрутиться...
— Пхі! — спльовую я на знак власної зверхності.— Що гадюк! Он я повен рот жабенят набираю!
— І не ковтаєш?
— А я рот язиком закриваю.
Василь морщить лоба і натужно сопе.
— А мене баран минулого року побив,— врешті говорить він.— Як звалив у борозну, то мало всі ребра не потовк...
—Що баран! — перебиваю я його.— У нашому селі бугай, як ваша хата, то він мене цілий день на своїх рогах носив!
— І не заколов?
— Ні... я потім зірвався...
Василь уже з повагою дивиться на мене. Це додає мені жару, і я пускаюся на ще більші хвастощі:
— Ти знаєш, який я сильний... Мене у нашому селі всі хлопці бояться!
— Ну-у? 
— Не віриш? От як не віриш, то поїдь з нами в наше село і запитай там хлопців.
— І ти усіх подужаєш?
— Усіх! — і оком не зморгнувши, стверджую я. Мені й самому зараз здається, що це — свята правда.
—    От добре! — радіє раптом Василь. Для чогось відводить мене у кущі і, оглянувшись, таємниче шепоче: — Підемо хлопців бити. Давай?
— Яких хлопців?
— А пастухів. Що корови пасуть. Вреднющі такі! Вони мене завжди б’ють.
— А їх багато?
— Чотири... Та ти не бійся! Коли ти в своєму селі усіх хлопців б’єш, то цих і поготів!
— Авжеж поб’ю! — бадьорюся я.
— То підемо бити?
— Добре,— погоджуюсь я. Та й що мені лишається робити? Не признаватися ж Василеві, що в нашому селі хлопці мене б’ють частіше, ніж я їх! — Добре,— кажу я,— тільки не сьогодні. Давай завтра вранці.
— А то чому?
— Вранці я найсильніший.
Василь відразу ж погоджується. Вранці то й вранці.
В ту ніч я довго не міг заснути. Чомусь муляли подушки, я перекидався з боку на бік і все думав про хлопців, яких мав бити.
Вранці мене розбудив Василь.
— Пішли!
— Куди?
— Та хлопців же бити!
Я довго надягав штани та сорочку, ще довше вмивався та снідав, зловживаючи Василевим терпінням.
— Пішли швидше, а то твоя сила пропаде! — квапив він.
Врешті я вийшов із хати. Василь відразу ж побіг у кущі і витягнув два кийки.
— А то навіщо?
— Як навіщо? Таж хлопців бити!
Я взяв кийок і почимчикував за Василем. Мені дуже хотілося, щоб тих хлопців не було на паші.
Але моя щира молитва не дійшла до бога. Під лісом паслося з десяток корів, а біля багаття стояли хлопці.
Забачивши нас, вони пішли назустріч. 
— Ти отого рудого першого бий! — гаряче шепотів Василь.— Він найсильніший.
Рудий наближався до мене, вимахуючи довжелезним батогом. Я виразно бачив його плескате обличчя, товстий недокурок, що хвацько звисав з нижньої губи.
Підійшовши до нас, хлопці зупинилися.
— Ви чого сюди прийшли? — непривітно запитав рудий.
— А це не ваше поле! — відповів Василь, ховаючись за мою спину.— Ідіть собі геть, а то він вам дасть!
— Хто — він? — тицьнув у мене пужалном рудий.— Ану, як він нам дасть?
— Бий! — штовхнув мене у спину Василь. — Та бий же!
І я, розуміючи, що відступати вже пізно, щосили розмахнувся кийком. Рудий швидко присів, кийок просвистів у нього над головою, а я поточився набік.
Хлопці наче по команді відскочили, засвистіли довгими батогами.
Коротка наша сутичка скінчилася тим, що я і Василь дременули до лісу. Хлопці гналися за нами і батожили з усіх сил. Голосячи, ми стрибали, як зайці.
Зупинилися аж на галявині.
— Ти!..— схлипуючи від плачу, повернувся до мене Василь.— Ти!..
Від великого болю та злості він не міг навіть придумати, як найдошкульніше обізвати мене.
— Хвалько ти нещасний! — врешті випалив він.
— Еге ж, хвалько! — не втримував я сліз.— Звідки ж я знав, що вони з батога-ами!..

 

ПУГАЧ

Мама таки придбала для мене отой двоствольний, з двома курками пугач, за яким умирали всі хлопці села. Сталася, правда, ця радісна подія, коли я вже ходив до четвертого класу, в день мого народження.
Я народився в середині травня, і баба повитуха, яка знайшла мене серед почорнілих качанів від торішньої капусти та принесла до хати, журно хитала головою:
— Ой, не в добрий час воно у вас знайшлося, вчителько! Ото як народиться в маю — весь вік маятиметься!
Клята бабка як у воду дивилася! Маявся я влітку і взимку, весною і осінню. Рясним дощем сипалися на мене напасті, так що я не встигав і носом підшморгувати, пере-живаючи чергову біду.
Однак я не дуже тим журився, а ріс собі та ріс, усім повитухам на зло. До того ж мої друзі маялися не менше од мене, і якщо по моїй многостраждальній спині ходив віник, то Сонька діставала по литках лозиною, Банька частували паском, а Миколу, зважаючи на його старший вік, шмагали вишневим пужалном.
Однак не мало й хорошого мав я у своєму дитинстві. От хоча б пугач!
Сталося це так.
Щойно розплющив я очі, як відразу ж побачив на стільці картонний коробок.
— Це мені?
— Тобі, тобі,— сказала сяюча мама.— Вітаю тебе, синку, з днем народження!
Ху-гу! Як опечений, зірвався я з ліжка, ухопив коробок. Тремтячими руками відкрив кришку і остовпів: там лежав пугач.
Справжнісінький. Двоствольний.
З двома курками.
Що то за пугач був, люди!
З обох стволів грізно стирчали гострі бойки з гвинтами збоку. Досить їх відтягнути назад, повернути трохи набік, щоб трималися,— і заряджай, чоловіче, в обидва стволи та йди собі на полювання!
Того ранку я пішов до школи з зарядженим пугачем при боці.
Першим зустрів Миколу.
— А в мене пугач!
Микола аж рота роззявив, побачивши зброю.
— Дай подивлюся!.. А стрельнути можна?— запитав він згодом.
— Еге, який хитрий! Я й сам ще не стріляв.
— То давай удвох стрельнемо. Я з одного, а ти з дру¬гого.
Я подумав і згодився.
Микола, насупившись, почав цілитися в тин, а я затулив долонями вуха.
— Є, попав! — закричав щосили Микола і кинувся до тину. Я побіг за ним. Були впевнені, що знайдемо величезну діромаху, але там було стільки дірок, що годі й шукати пробиту пугачем.
— Оця, мабуть,— ткнув у найбільшу Микола.— А тепер ти стріляй.
Я заплющив очі і посунув гвинтик угору. Пугач бабахнув, наче з гармати, а я щосили закричав:
— Є, попав!
Микола вже не відставав од мене до самої школи.
— Після уроків підемо зайців стріляти,— умовляв він мене.— За дідову Стратонову хату, там їх до погибелі! Сам бачив.
Я згоджувався:
— Тільки Ванька візьмемо, бо хто ж їх носитиме!
Ніколи ще не здавалися мені такими довгими уроки, як у той день. Сидячи на першій парті, я слухав і не слухав учителя, з нетерпінням чекаючи на ту хвилину, коли пролунає дзвінок і ми вирушимо на зайців.
Врешті я не витримав. Тихенько, щоб не помітив учитель, дістав з торби зарядженого пугача, затиснув у руці під партою. Одним оком поглядаю на вчителя, що сидить боком до мене, а другим — на грізну зброю.
«От кінчаться уроки, візьму Ванька та Миколу і підемо на зайців. Заєць я-ак вискочить з-за вишні, а я в нього — бабах! — є один. Бери, Банько, за вуха та клади до торби... А тут другий... Третій... Ба-бах! Ба-бах!..»
Уявляв, як повертатимемось із полювання, обвішані зайцями, як повибігають і старі, й малі, дивуючись на нас. А ми йтимемо посеред вулиці і навіть не поглянемо ні на кого.
Ех, скоріше кінчалися б уроки!
Учитель, наче навмисне, все мордує Соньку, що не вивчила уроку. Вона аж упріла біля дошки, намагаючись вирахувати задачку. І все наставляє до мене вухо, щоб я підказав. Та мені зараз не до Соньки. Я саме полюю на зайців, цілячись з пугача в учителів черевик, що блищить он під столом.
«Коли б це був не черевик, а заєць, я б його зараз з обох стволів: бах! ба-бах! — бери, Ванько, до торби!..»
Обережно рухаю гвинтики, що тримають бойки, але вони наче приросли до місця.
«Чи не зіпсував їх Микола?» — непокоюсь я і трохи сильніше натискаю на гвинтики. Ні, не зіпсував, бач, уже їдуть... 
Гвинтики їдуть, їдуть, а я, наче заворожений, дивлюся на них...
Пугач випалив, наче з гармати. Блискучий черевик підлетів вище столу, а я, вирячивши очі, дивлюся на зблідлого вчителя.
Настає грізна тиша.
Потім, як і водиться, приходить розплата.
Вже червоний, учитель відбирає у мене пугача, виводить за вухо із класу і наказує не приходити до школи без мами. Обеззброєний, знеславлений, тюпаю я вулицею, кленучи свою долю, яка надала мені народитися в маї місяці.

 

ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК

Отак закінчується казочка, навіяна минулими роками.
Та чи закінчується?
Місточок ще провиса над безоднею і манить до себе той берег. Там бігає босоніж хлопчак, росте, як трава, не ховаючись від дощів та вітрів, не боячись ні тучі, ні грому.
Там залишилося моє дитинство.
І доки не щез місточок моєї пам’яті, я буду проходити по ньому, хоча б він став такий вузький, як лезо ножа.

 

 

ЧАСТИНА ДРУГА

БЛАКИТНА ДИТИНА

Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі:
— Це що?.. Що це таке?!.
І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть «двійка» або навіть «трійка», схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. То ж дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його із сторінки щоденника, і все допитується:
— Що це таке, я питаю?..
Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха.
Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі?
Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого:
— Розказуй, що ти там накоїв?
Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого ти там зарізав?
Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно.
— Ми, той... Я, той... Ну, бігали...— починає мій син видушувати із себе слова.— А тоді, той... каталися...
— На чому каталися?
Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!
— Далі! — суворо вимагає дружина, не без підстав підозріваючи, що це ще не все.
— Ну, той... Сів на Олеся, а він навіз мене...
— На що навіз?
— На той... На Параску Михайлівну...
— О боже!..
— Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син.— Тільки побігла...
— Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові?
Син цього не знає, тому й мовчить.
— А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він мене уже й вухом не веде!
Це вже до мене.
Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу:
— Це — недобре! Це дуже, сину, недобре!
— Твій тато ніколи такого не робив! — вставляє дружина для зміцнення мого авторитету.
Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття.
— Так, не робив,— видушую я із себе.
А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки:
— Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балу¬вався.
— І приносив додому відмінні оцінки! — додає дружина.
— Усі вчителі не могли ним нахвалитися...
— Бо він не був хуліганом!..
— Він спокійно сидів на уроках...
— І не завдавав учителям жодних прикрощів...
Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима.
— Ну, йди,— зжалюється врешті над сином дружина.— Йди і постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!
У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватись губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина,— ліхтарі ліхтарями.
Син, важко зітхнувши, іде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п’ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір’я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!
Весь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюся її, поки не розповім усієї правди.
Усієї до кінця.
Отже, про блакитну дитину.
* * *
У дядька Матвія був найвищий пліт, найзліший собака, найважчий кийок і найсмачніші в саду яблука. Іще дядько Матвій мав найбільші, з лопату, долоні із зашкарублою, як тертушка, шкірою, і грубезний голос, а надто коли він погрожував :
—Походіть мені, походіть! Упіймаю — голови всім геть поскручую!
І ми ніскільки не сумнівалися в тому, що й справді поскручує. При одному тільки погляді на його страшні руки у нас починало потріскувати в шиях, тож ми обходили дядька Матвія десятою дорогою.
Я, може, і не наважився б полізти в сад до дядька Матвія, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прізвищем— Чровжова. Об прізвище це спотикався кожен новий учитель, поки наламував собі язика.
Пам’ятаю, як появився у нас молоденький учитель географії, та ще на біду трохи й заїка. Поки вчитель той викликав нас по одному, щоб познайомитися, все йшло гаразд. Та ось він добрався до Олі Чровжової.
— Ч-ч-ч-ч...
Все більш червоніючи, учитель «чикав», як горобець, поки ми закричали всім класом:
— Чров-жо-ва! 
Він, бідолаха, так і не навчився вимовляти оте рідкісне прізвище.
І ми не раз користувалися цим.
Бувало, захворіє Оля, географ, побачивши порожнє місце за партою, цікавився:
— Ч-чому не п-прийшла Оля?
— Яка Оля? — запитували ми.
Ми добре розуміли, кого він мав на увазі, але вдавали, що ніяк не можемо здогадатися. Географ червонів з великої досади і починав «чикати», намагаючись вимовити прізвище Олі.
Робили ми так не тому, що не любили географа. Навпаки, він досить швидко встиг зацікавити нас своїм предметом, розповідаючи про далекі заморські краї, про нашу неосяжну країну так, наче сам оце щойно повернувся звідтіль і все те бачив на власні очі. Ми захоплено слухали про таємничих африканських пігмеїв, про казкову Індонезію, всіяну тисячолітніми храмами, про тропічні ліси Амазонки, в яких ще не ступала людська нога, про мандрівку Арсеньєва по Уссурійському краю, і нудний підручник з географії оживав прямо у нас на очах, починав дихати цікавим неповторним життям. Отже, ми поважали Віктора Михайловича, але це не заважало нам при кожній нагоді примусити його «починати» над прізвищем Олі.
Над прізвищем, яке протягом одного шкільного року здавалося мені наймелодійнішим.
Та хіба тільки мені?
Майже кожен хлопець з нашого класу вважав за свій обов’язок штовхнути, вщипнути Олю, посмикати її за коси. І може, від того, що їх найчастіше смикали, у Олі були найдовші серед усіх дівчат коси. Чорні, товсті, вони звисали до пояса і надавали гордовитого вигляду смаглявому обличчю з великими терновими очима.
Отож якось, коли ми веселим гуртом поверталися з шко¬ли, Оля, що почувала себе маленькою царицею серед вірних васалів, примхливо сказала, кивнувши гарненьким підборід¬дям на сад дядька Матвія:
— Як би я хотіла скуштувати отого яблука!
І зиркнула лукаво на мене.
Я одразу простягнув своєму найвірнішому другові Ванькові книжки й чорнильницю:
— Тримай!
— Ти що, здурів?!
— Держи і картуз!
Тут уже й хлопці переконалися, що я не жартую. Якщо вже зняв картуза та віддав товаришеві, значить, збирається лізти до саду всерйоз. Бо дядько, впіймавши в саду чи на городі непрошеного гостя, в першу чергу одбирає картуз: єдиний на селі документ, який засвідчує особу господаря.
Пліт був високий, та мені хотілося, щоб він виріс до неба. Щоб я ліз по ньому і ліз, а йому не було кінця-краю. Бо мені здавалося, що дядько Матвій причаївся по той бік і, як тільки я виставлю голову, так і скрутить мені в’язи!
Осідлавши пліт, сторожко дивлюся в сад. Залитий сонцем, він стоїть у світлій тиші,— ні тобі дядька Матвія, ні навіть лютого Полкана.
А внизу мої товариші-однокашники: задерли голови, не спускають очей.
І поперед усіх — Оля Чровжова.
Зібравшись із духом, зістрибую в сад. Швидко біжу до найближчої яблуні з побіленим стовбуром, мавпою видираюсь наверх. Лізу все вище і вище, поміж розлоге гілля, щоб заховатись у листі.
Ху!.. Найстрашніше, здається, позаду.
Вибираю найстигліші яблука, гарячково пакую до пазухи. І коли пазуха наповнюється, вирішую злазити.
Глянув униз і обмер.
Піді мною, задерши догори морду, стоїть чорний, мов із пекла, Полкан. Очі червоні, грива наїжачена, з ікластої пащеки виривається тихе гарчання: злазь, мовляв, злазь, я тебе тут уже зустріну!
Де він узявся? Коли встиг підбігти? Наче сидів у землі, вижидаючи, поки я видеруся на яблуню!
Висну на гілляці, не наважуючись злізти. Полкан же, бачачи, що я не дуже поспішаю до нього, гарчить усе лютіше, розгріба задніми лапами землю.
Отоді я й вчинив помилку, в якій каюся й досі.
Якби я принишк собі непорушно, Полкан, може, і дав би мені спокій. Але коли йдеться до погибелі, то сам собі накинеш петельку: я вибрав найважче яблуко і пожбурив униз на Полкана.
Ображене собаче виття переповнило сад. Скажено валуючи, пес підскочив до яблуні, почав гризти стовбур, а мене так і винесло на найвищу гілляку!
На несамовитий гавкіт вибіг дядько Матвій. Босоногий, у розхристаній сорочці, з розпатланим волоссям на непокритій голові: мабуть, обідав, а то й дрімав по обіді.
— Ану злазь! Злазь!
Я щосили вчепився в гілку, приріс до неї всім тілом. У відчаї дивився на своїх друзів, які, вгледівши дядька Матвія, дременули так, іцо тільки п’яти миготіли та віддувалися сорочки. Оля ж Чровжова, Оля, заради якої й затіялась уся ця акція, спокійнісінько йшла, віддаляючись, по той бік вулиці!
— Злазь, кажу! — кричить до мене дядько Матвій і, розпалившись не менш од Полкана, починає щосили трусити яблуню.
Яблука падають, а я висну. Яблука густо торохкотять об землю, я ж наче приріс до гілляки. Тоді дядько Матвій приносить довжелезну тичку і намагається мене нею збити.
Гнаний страхом, я пробую здертись ще вище. Гілка не витримала, і я шаснув донизу.
Я, мабуть, дуже забився б, якби не Полкан. Він, видно, хотів ухопити мене на льоту і поплатився за те власною спиною. Полкан поповз геть, а я опинився в руках дядька Матвія.
Чому він не скрутив мені в’язи в ту першу хвилину, я й досі не знаю. Він тільки ухопив мене, мов обценьками, за руку і поволік у найдальший куток саду.
Там росла густа кропива. Скільки я живу, а більше не бачив такої розкішної кропиви. Такої зеленої, такої молодої і такої жалкої. Дядько Матвій нахилився і почав голою рукою рвати оту кропиву. Нарвавши добрячий пучок, скомандував :
— Скидай штани!
— Не скину!
Тоді дядько Матвій, не питаючи моєї згоди, сам заходився знімати штани...
Кажуть, що кропивою лікують од ревматизму. Якщо це так, то я не захворію на ревматизм, поки й житиму. Дядько Матвій не випускав мене з рук, поки втер усю кропиву в оте місце, заради якого, власне, і носять штани.
— А тепер біжи!
І я, підхопивши штани, ушкварив од дядька Матвія. Кулею вилетів із саду, вихором промчав через село, і коли б не ставок, то не знаю, де б і зупинився. А так ускочив у став та й киснув до самісінького вечора. Забрався в очерет, щоб ніхто не бачив, і стояв, аж поки сіло сонце і повернулась із паші худоба.
Отам, в очереті, вимочуючи кропив’яну отруту, я поклявся найстрашнішою клятвою помститися дядькові Матвієві.
Це була моя перша жорстока образа, моя перша ненависть. І як же вона пекла моє незагартоване серце, які мстиві картини породжувала в моїй розпаленій уяві!
Але моя помста так би й обмежилася бажаними серцю картинами, коли б не більш практичний Банько, який разом зі мною переживав мою ганьбу.
Банько жив недалеко од дядька Матвія і вже давно запримітив, як дядько Матвій щосуботи, коли добре стемніє, бере клуночок яблук, чимчикує городами до крайнього двору, де жила самогонщиця Олена, та й стрибає через перелаз до неї у двір.
— Через перелаз?
— Та як собака!
Ледь діждавшись суботнього вечора, свиснув я Банька. Він вибіг з лопатою, і ми повз городи, левадою, помчали до двору вдовиці.
— Тут,— шепоче Банько, показуючи на місце, де по той бік перелазу починається стежка.— Ось тут і копай...
Поплювавши на долоні, я шпарко берусь до роботи. Довбаю утоптану землю, кидаю подалі груддя, щоб не лишилося сліду, і ще жодна робота не приносила мені стільки втіхи, як оця.
Коли я заглибився по коліна, Банько, що стояв на сторо жі, скомандував:
— Досить! А то й ребра потрощить!
І хоч я був не від того, щоб дядько Матвій лишився й без ребер, однак послухав Банька.
— Може, чимось прикрити?
— Навіщо? Темно буде, вони й так не побачать.
Не побачать, то й не побачать. Зачистивши дно, я виліз із ями і разом із товаришем подався додому.
Довго не міг заснути в ту ніч: все прислухався, чи не кричить дядько Матвій, ускочивши в яму.
А на ранок од веселої новини гуло все село: у викопану мною яму вскочив не тільки дядько Матвій, а й голова ССТ (сільського споживчого товариства) — пісний на вид чолов’яга, що його люто ненавиділи всі парубки та дівчата нашого села. Він так і пас, хто з ким стоїть, хто кого проводжає з клубу, а потім доносив батькам.
Тож зрозуміло, чому так реготало село, особливо молодша його половина, коли дізналося про нічну пригоду.
— Отак рядком і полягали, голубчики! Не встиг один відповзти в гарбузиння, як уже другий до ями — хрясь!..
— Хто ж її викопав?
— А бог його знає! Хіба ж воно признається. Невідомо хто, тільки якась добра душа...
Отак я поімстився дядькові Матвієві та ще й заробив похвалу од людей.
От жаль тільки, що не можна було признатися, хто копав оту яму!
* * *
Я довго сердився на зрадницю Олю. Не міг їй простити байдужого вигляду, з яким вона пішла геть, коли дядько Матвій лікував мене кропивою. А вона, помітивши, що може втратити одного із своїх вірних васалів, почала проявляти до моєї кирпатої особи посилений інтерес.
І як вона це майстерно робила! З якою чисто жіночою спритністю, ще зовсім підсвідомо, закидала ласкавенький гачечок своєї прихильності то з одного, то з іншого боку!
Перше, що вона зробила, це подружила із Сонькою. Із Сонькою, яку терпіти досі не могла, з якою не раз билася іще з першого класу, бо вжитися з Сонькою міг хіба що ангел небесний.
Тепер же вони стали нерозлучними подругами. Ходили під час перерви, обійнявши одна одну за стан, про щось шепотіли, а коли я пробігав мимо, починали сміятися.
Я вдавав, що те мене ніяк не обходить. Хоч усе більше сердився на Олю, а Соньку — ту прямо з’їв би! Строщив би разом із її великим ротярою, з світлими розбишакуватими очима — і кісточок не лишив би!
Потім Оля почала ходити до Соньки готувати уроки — і розбила всю нашу компанію: я не міг тепер і носа поткнути до Соньки. Ванько, забігши до мене увечері, здивовано допитувався :
— Ти чого не приходив?..  Ми тебе ждали-ждали та й жданики поїли...
— Мені краще самому! — відповів я гордо.
— А ти знаєш, яка розумна Оля! — захоплено говорив Банько.— Лузає задачки, тільки лушпиння летить! Раз- раз — і нема!
— Ну й нехай собі лузає! І що ви причепилися до мене із своєю Олькою?! Подумаєш — Олька!
— Ну, не хочеш, то й не треба,— розсердився врешті- решт мій товариш.— Проживемо й без тебе!
— І живіть...
Банько пішов, а я довго никав подвір’ям, не знаючи, куди себе приткнути. Відчував себе самотнім, усіма зрадженим і дуже нещасним.
Іще уявляв себе запорожцем.
Саме захопився Гоголем, особливо «Тарасом Бульбою». До пізньої ночі сидів над книжкою, неспроможний одірватись від сторінок, що дихали повним суворої романтики життям запорозьких козаків.
Пишучи свого «Тяраса...». Гоголь і не підозрівав, у яку халепу я вскочу через нього. На уроці математики, коли я, приловчившись, поклав на коліна під партою книжку та й перенісся у Січ, наді мною нависла грізна тінь Павла Степановича :
— Чим це ти так захопився?
Застуканий зненацька, я хотів був сховати книжку, але вимоглива рука вчителя вже тягнулась до мене:
— Дай сюди!
Павло Степанович узяв книжку до рук, подивився на обкладинку, погортав сторінки.
— Хороша повість,— схвалив він мій смак.— Але це не значить, що її треба читати під час уроку... Повтори те, що я щойно пояснював!
Я мовчав. Жодної думки не міг видобути із своєї голови, запамороченої запорозьким життям. Жодного слова.
Ох, Гоголь, Гоголь! Микола Васильович! До чого ти призвів найпалкішого свого шанувальника! І тебе не мучить совість, великий письменнику, коли ти бачиш нещасну, похилену постать, з опущеною головою, з жалісним «брехунцем» на худій потилиці?
— Сідай,— каже, так і не діждавшись відповіді, Павло Степанович.
Я опускаюсь за парту, а Павло Степанович несе мого Гоголя до столу. Розкриває класний журнал, щось коротко пише.
— Незадовільно... Тобі незадовільно...— котиться шепіт по класу.
«Коли б я був запорожцем,— думаю в похмурому розпачі,— я б вам усім показав!..»
Діставши од мами чергового прочухана, я став обачливішим: не читав Гоголя на уроках, не засиджувався до пізньої ночі при лампі. А роздобув свічку та й запалював потай, сховавшись із головою під ковдру: в одній руці—свічка, у другій — книжка.
Читав отак кілька ночей, поки мама не заходилася коло прання.
— Господи! — жахнулася вона, вгледівши пропалену ковдру.— А це що таке?
Як я не опирався, мама таки докопалась правди. Знайшла і недогарок свічки, прихований під подушкою...
Тож, начитавшись Гоголя, уявляв себе запорожцем.
У малиновому жупані, в широких, як море, штанях, на баскому коні, з мушкетом, шаблюкою й списом. Грізні вуса прикрашають моє мужнє обличчя, оселедець в’юниться з-під смушевої шапки з шликом та китицею, ще й турецька сережка — срібний півмісяць — у правому вусі: трофей од самого крияського хана. В’їжджаю на широке шкільне подвір’я якраз під час великої перерви, серед остовпілої тиші прямую до ганку, на який вибігли усі вчителі на чолі з директором.
— Потримай,— кидаю недбало повід Ванькові. І поки Ванько намагається втримати гарячого аргамака, я зіскакую хвацько на землю: так із списом, мушкетом і шаблюкою підходжу до директора та й наказую йому провести мене по всіх класах — показати, як навчаються учні.
Директор передо мною — навшпиньках, учителі не знають, на яку й ступити, а учні їдять мене заздрісними очима. Я ж, дійшовши до п’ятого «Б», де якраз урок Павла Степановича, заявляю, що хочу трохи послухати, як навчаються діти.
Недбало сиджу за столом, покручуючи чорного вуса, і коли блідий од хвилювання Павло Степанович починає викликати до дошки учнів, показую списом на Олю:
— Ану поспитайте оту дівчину!
Оля, звичайно, не може сказати ні слова. Вона дивиться на мене і мало не плаче. Вона віддала б усе на світі, аби я простив їй оту зраду, простягнув їй руку. Але я добре засвоїв лицарський кодекс запорожців, що міняють жінок на тютюн та люльку, на гарячих коней та гострі шаблюки. Тож і вдаю, що мені байдужісінькі Олині сльози. Зводжуся, ручкаюся зверхньо з Павлом Степановичем, кидаю: «До побачення, діти!» та й виходжу з класу.
А там сам директор шанобливо підводить коня, питає, коли я ще завітаю до них, куди збираюсь податися.
— Не знаю. Як повоюю Оттоманську імперію, так і заїду в гості. Тож готуйтесь до зустрічі, скликайте музиків, варіть мед-горілку, а я не забарюся!
Та — на коня, та й — бувайте здорові!..
А мама виходить на ганок, гукає, обриваючи безжалісно мрії:
— Толю, я за тебе воду носитиму?!
Стежити за тим, щоб у відрах завжди була вода,— один із моїх обов’язків.
Тож я з жалем ізлажу з коня, складаю зброю, скидаю з себе пишне запорозьке вбрання та й шкрьобаю з двома порожніми відрами по воду.
Воду для пиття наш куток носить аж із лісу: там вона набагато смачніша, аніж колодязна. Під високими соснами, обнесена товстими дубовими дошками, притулилась криниця, і вода в ній не темна та моторошна, як у колодязі, а світла і радісна, і прозора така, що видно все дно, встелене чистим білим піском.
По тому дону весь час гуляють піщані фонтанчики, появляються, зникають невеликі лійки: то проривається з глибокого підземелля вода, б’є джерелами, омиваючи по дорозі до світла коріння оцих сосен, що виросли довкола криниці найвищі, наймогутніші на весь ліс.
Від криниці стікає струмок: впадає у невелике лісове озерце, таке ж світле, як і криниця, і неглибоке — всього по пояс. Вода у ньому посередині блакитно-біла, од неба та хмар, а по краях — зелена, од вільхи й ліщини, що жадібно товпляться понад берегом, пнуться напитись води.
Тут водяться довгі й вузькі, схожі на в’юнів, рибини, що ми їх називаєм минками. Тільки в’юни темніші, а минки світліші і набагато менші: завтовшки з олівець. Ми їх ловимо довгими палицями, розщепленими на кінці. Приловчишся, поцілиш в’юнку рибину та й витягнеш із води.
Минками, як і ящірками, добре лякати дівчат: пускати їм за комір. А більше ні на що вони, здається, непридатні; в усякому разі їх ніхто в нашому селі не їсть, бридуючи гадючими головами.
Через минків ніхто з хлопців, навіть найвідчайдушніші, тут не купається. Всі переконані, що оці тоненькі рибинки тільки й ждуть, аби хтось заліз у воду. Не встигнеш як слід і намокнути, як минок уже в тебе всередині: забереться непомітно ізнизу, та й поселиться в животі.
— А тоді виростає в гадюку,— не раз лякав нас Банько — великий прихильник отаких історій.
— Бре?
— От тобі й бре! От полізь у воду та й побачиш!
Ми боязко відступали, а Банько переможно кричав:
— Ага, злякалися!.. Он хлопець із сусіднього села не знав, та й скупався, то у ньому отака-о завтовшки гадюка виросла. Пузо було — о, а їв за трьох. Скіки йому не поставлять — усе вмолотить!..
— То він так і живе з гадюкою?
— Та ні, вже не живе... Ліг якось спати в садку, а мати візьми та й постав миску із молоком біля рота. То гадюка і виповзла на те молоко. Мати і відрубала їй голову...
Вражені, ми довго мовчали. А озерце здавалось нам ще лиховіснішим.
Після того, набираючи воду, я завжди пильнував, щоб у відро не потрапив минок.
Носив я воду, як і всі хлопці, в руках: коромислами користувалися жінки та дівчата, і ми зневажали жіночий той «пристрій».
Ідеш, було, довжелезною піщаною вулицею, тримаючи відра в руках, і плещуться в них два невеликих озерця прохолодної, аж у зуби заходить, та смачної ж пресмачної води! Весь світ загляда у твої відра, товпиться напитись: і гаряче літнє сонце, і небо та хмари, і дерева, що стоять обіч вулиці, по той бік тинів.
Стрінеш поважного дядька, який повертається з роботи на обід, привітаєшся чемно, а він і запитає:
— Водичку несеш? А дай, хлопче, покуштувати!
Візьме відро, поставить на пліт, перехилить, подме, мов на окріп, та й припаде до металевого вінця.
— Х-ху, ох і смачна ж!.. Спасибі тобі, хлопче, та великий рости!
Дякує і не витирає вусів. А там росяними краплинами затрималась вода, і здається, що дядько понавішував коштовні намистини. І стає тобі радісно, і відра мовби аж легшають, чи то додається сил од дядькової подяки...
Отака в нас вода!
Поставивши у сінях відра, я швиденько виходжу надвір: підібрати запорозький одяг та зброю, розшукати коня. Але за ними давно й слід прохолов. Втомлена уява моя не хоче рушати на пошуки, і зрадлива Оля може спокійно готувати уроки чи гратися з подругами: її не будуть забирати татари в ясир, а я не гнатимусь із оголеною шаблюкою — визволяти з полону...
Пересердивсь на Олю пізніше, коли ми всією школою розбивали парк на величезному пустирищі поміж сільрадою і закритою в перші дні колективізації церквою. З церкви тоді ж поскидали хрести, познімали дзвони, і вона кілька років простояла пусткою, а потім її пристосували під клуб. Побілили крейдою стіни, розмальовані богами й святими, розвішали гасла і портрети вождів, на амвоні влаштували сцену, а там, де стояли богомольці, розставили лави.
І був би клуб як клуб, коли б у ньому взимку не стояв такий холодище, що люди вже за кілька хвилин починали тупотіти ногами. Іще одна вада: нелади з акустикою. Коли голова сільради, колишній червоний партизан, скликав урочисті збори з нагоди революційного свята і виголошував довжелезну промову, то люди чули тільки: гу! гу! гу! — така несамовита луна котилася клубом. Тож з огляду на це свята намагались проводити на повітрі: на вигоні перед крамницею.
Того ранку кожен хлопець прийшов із лопатою, а дівчинка— з цеберкою. Нас так і парували: по двоє на яму, і чи то лукава Оля так приловчилася, чи випадково це вийшло, тільки ми опинилися удвох.
Не дивлячись на дівчину, я заповзято копав яму, а Оля весь час запитувала:
— Не заморився? Дай іще я покопаю...
Нахилялася, начеб для того, щоб пересвідчитись, чи багато вже викопано, зазирала в моє обличчя великими усміхненими очима.
Я відповідав гордо, що ні, не заморився. Що вона собі думає: я ж не баба, щоб раз копнути та й утомитися! І копав заповзято і прокопав би, мабуть, наскрізь земну кулю та й виткнувся б десь аж у Америці, коли б не Павло Степанович:
— Годі, Толю, годі! Ця вже й так заглибока. Ідіть по деревце, он уже привезли.
Уже вдвох кинулися ми до воза. А там товкотнеча, а там крик, а там вереск: кожен намагається ухопити деревце побільше та покраще.
Нам дісталася тендітна тополька з набубнявілими бруньками на гілочках. Несли ми її обережно, пильнуючи, щоб не пошкодити. Оля йшла попереду, я — позаду, і я відчував, як тепло наших рук струмувало по деревині — під її гладенькою, аж оксамитовою корою. І не було вже у моєму серці ні образи, ані гніву.
— Біжи по воду! — вперше я звернувся до Олі.
Оля зраділо вхопила відро, побігла до бочки з водою, де знову сміх і крик і весела, нетерпляча черга: скоріше б підставить цеберку під прозорий тугий струмінь. Ось Оля вже вертається, перехилившись у стані, і не помічає, як довга коса полощеться своїм кінчиком у воді. Стає над ямкою, сяє до мене очима:
— Лити?
— Лий,— кажу я, і Оля, враз посерйознішавши, обережно перехиляє відро.
Потім вона тримає деревце, щоб воно стояло прямо, а я пригортаю землею.
Наша тополька здавалася нам найкращою від усіх топольок, яворків та кленочків, що наче позбігалися з лісу та зібралися у веселому гурті: кожне у своїй ямці, посеред маленького озерця, вкритого небесною блакиттю. І велетенський пустирище, який стільки років заростав бур’янами, невпізнанно змінився, прикрасившись стрункими рядами дерев...
* * *
Навчався разом зі мною син лісника — Василь Кологойда, і не було в нашому класі хлопця, який би потай не заздрив йому.
Змалечку ріс Василь у лісі, і все, що там бігало, літало, стрибало і повзало, знаходило з ним спільну мову. Він знав звички усієї звіроти і птахів, не боявся навіть отруйних гадюк: спритно хапав їх за голови та й ганяв нас по лісу.
У себе вдома тримав Василь їжака, зайця, лисицю, а на ланцюгові у нього замість собаки сиділо вовченя, спіймане під час облави мисливцями з міста. Іще мав Василь великого приятеля — вужа Микитку, що вже не один рік жив у їхньому погребі і виповзав на його голос. Кілька разів, на наше прохання, приносив його Василь до школи: вуж спав собі за пазухою, хоч би тобі що, і тільки на голос господаря виставляв із манишки гостреньку голівку, показував роздвоєного язика.
Якось наша вчителька, Тамара Оксентіївна, викликала Кологойду до дошки. Помітила підозрілий валок, що оддимав сорочку, підійшла поближче, спитала:
— Що там у тебе?
— Микитка.
Учителька розтулила рота, збираючись, мабуть, запитати, що то за Микитка такий, як вуж, почувши своє ім’я, сам виставив до неї цікаву голівку.
Ми навіть не могли уявити, що жінка, а тим більше — вчителька отак може верещати. Хлопці, які бували в місті, потім казали, що так верещать пожежні машини, коли мчать на пожежу.
Тамара Оксентіївна так і не довела уроку до кінця: пішла в учительську, мабуть, пити воду, і то не раніше, аніж відправила Василя разом із Микиткою додому:
— Йди, і не приходь без батька!
Василеві добре нагоріло од тата, а ми щиро журилися за Микиткою, що його Василів тато заніс у ліс.
Тоді, щоб хоч трохи нас втішити, добра душа — Василь приніс повну торбину живих жабенят та й ну лякати ними під час перерви дівчат! Посадить двоє-троє в рота, підійде, розтулить губи, мовби хоче щось сказати, а жабенята — стриб! — у саме обличчя!
Того ж дня, повертаючись із школи, Ванько поцікавився:
— Слухай, а ти взяв би жабу до рота?
— Пхі, ще б не взяти! — відповів я хвалькувато, хоч,, признатися, не був дуже впевнений у цьому. — Мені це як раз плюнути!
— А я нізащо не взяв би! — зітхнув сумовито Ванько.
— Чому?
— Бо від жаби — бородавки. От усипле язик бородавками — що будеш робити?
— Дам полизати собаці. Собака як полиже — всі до одної бородавки пощезають!
— Добре, як буде лизати... А то візьме та й одкусить! Хамкне разок — тільки його й бачили, твого язика!
Бісів Банько завжди отак: тільки зберешся зробити добру справу, як він і підкотиться із своїми сумнівами!
Я, можливо, й не заходжувався б коло тих жабенят, якби Банько, гордий за товариша, другого дня та не похвастався перед хлопцями:
— А Толька теж може в роті жаби тримати!
Хлопці до тієї новини поставилися скептично.
— Бреше твій Толька!
— От і не бреше!
— А не бреше, тоді хай покаже!
Що мені лишалось після цього робити?
— Сьогодні в мене жаби немає... Хай завтра упіймаю та й покажу...
— Покажеш?
— Покажу!
— Хлопці, гей, хлопці! Толька завтра у роті жаби носитиме!
Повернувшись із школи, я відразу ж подався на луки.
Вирішив почати із пуголовків: у них все ж дві ноги, а не чотири,— не так шпарко стрибатимуть у роті. Знайшов не¬велике озерце, наловив пуголовків, вибрав найменшого, сполоснув добре у воді і, набравши якомога більше у груди повітря, обережно поклав пуголовка на висолопленого язика. Точнісінько так, як клав гіркі жовті пілюлі од малярії.
Пуголовок попався ручний та смирний: не стрибав, не рвався з рота, а тільки ворушив хвостиком.
Їй-богу можна тримати!
За якусь годину жабенята вільно гуляли в мене по язиці, весело стрибали у воду.
— Де це ти пропадав? — сердито запитала мама.
— Гуляв.
Мама почала сварити мене за те, що я біс його зна де тиняюся, «а уроки хто за тебе вчитиме?», але навіть це не могло зіпсувати мого святкового настрою. Коли б мама знала, чого я сьогодні навчився, то в неї не вистачило б, певне, духу мені докоряти!
Але в мене вистачило розуму змовчати. З гіркого досвіду знав, що дорослі мають свої, відмінні од наших, погляди на речі, і те, що нам здається нормальним та бажаним, часто- густо викликає у них роздратування.
Незрозумілі вони, оці дорослі! Так, наче забули, як самі колись ходили до школи. 
Хоча й люблять раз по раз нагадувати про це.
— Коли я була маленька, учителі не могли мною нахвалитися.
— Ні, у мій час таких, як ти, дітей не було! Були діти, як діти, а не такі шибеники, як ти! Хоч на ланцюг тебе припинай!
А Ваньків тато, так той не забуває ніколи додати:
— Бо на нас батьки лози не жаліли! От ми й повиростали людьми!
Хоч за моїм глибоким переконанням і зараз лози переводять не менше, аніж колись.
На другий день я підхопився до схід сонця та й подався бігцем до ставка. Спіймав трьох жабенят і гайда до школи.
Хлопці вже виглядали мене.
— Приніс?
— Приніс.
— Ану покажи!
Я розгорнув ганчірочку, пильнуючи, щоб жабенята не по-вискакували на дорогу.
— І посадиш до рота? — хтось недовірливо.
— Посадю! От хай тільки дівчата надійдуть!
Ми вишикувались біля шкільних воріт, виглядаючи дівчат.
Пройшла одна зграйка учениць, пройшла і друга.
— Давай же! — квапили мене нетерплячі.
Та я все ще не розгортав ганчірочки:  чекав на Олю. Бо перед ким же, як не перед нею, похвастатись своїм досягненням!
Ось, нарешті, і вона. Іде з Сонькою, розмахує сумкою.
Я розгорнув ганчірочку, вихопив жабеня та швиденько до рота. Притиснув до піднебіння язиком, ще й зціпив зуби, щоб не вистрибнуло передчасно.
Стою, жду, поки Оля підійде поближче.
— Доброго ранку, діти!
Павло Степанович! Підійшов з іншого боку так, що ми й не помітили, стоїть, жде, поки ми привітаємось.
Хлопці відповідають йому невпопад, а я тільки вирячую очі.
— А ти чого не вітаєшся? — дивується Павло Степанович.
У мене, мабуть, дуже вже незвичний вигляд, бо Павло Степанович кладе мені на чоло долоню:
— Що це з тобою? Ти не захворів?
Я заперечливо трясу головою.
— Так чого ж ти мовчиш?
Язик мій, втративши пружність, згорнувся ганчірочкою, і жабеня, мов шалапутне, застрибало по роті. З усіх сил намагаюся притримати язиком жабеня і — ковтаю його разом із слиною, що наповнила рот...
Ух!
Очі мої лізуть на лоба: я відчуваю, як жабеня, пірнувши в живіт, починає веселий свій танок десь аж біля пупа...
На кілька днів я стаю героєм усієї школи. Слава сяє довкола моєї голови, і навіть семикласники, ці неймовірні в наших очах істоти, які от-от попрощаються із школою... навіть вони проявляли посилений інтерес до моєї скромної особи. Зупиняли посеред шкільного подвір’я чи в коридорі, недовірливо допитувались:
— Це ти живі жаби ковтаєш?
Я, сяючи, кивав головою.
— І велику ковтнеш?
— Ковтне! — запевняли горді мною однокласники. — Він і вола проковтне!
Я ж скромно відмовчувався. Не хотів заперечувати, щоб не розчаровувати своїх друзів. І нізащо не зізнався б, що часто просинаюся посеред ночі та прислухаюсь: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі?
* * *
Але не тільки веселі пригоди траплялися в моєму житті.
Коли б дорослі знали, як тяжко жити підліткові, скільки неприємностей звалюється на нього, які прикрощі чекають його на кожному кроці, вони ставилися б до нас із більшим співчуттям і не так часто хапалися б за реміняку, лозину чи віник.
Спокійнісінько ходять вони будь-якою вулицею, і ніхто не смикне їх за чуба або косу, не заліпить грудкою в спину, не підставить ноги та не повалить у пилюку. А спробували б вони отак хоч раз побитися, коли — соплі з носа, сльози з очей, ще й не реви, а то засміють — дражнитимуть до смерті!
Він завжди перестрівав мене, коли я повертався з водою.
За віщо він мене так зненавидів, я й досі не знаю. 
Чого йому злого не заподіяв, а от чимось не сподобався й квит!
Він — це Грицько, менший син глухонімого чоботаря, точнісінька копія батька: такий же довгорукий, кремезний, такі ж близько посаджені очі по обидва боки вузького носа, конопате обличчя. Мав руде волосся і червонуватого відтінку шкіру. Був він одного росту зі мною, але набагато сильніший. До того ж зовсім нечутливий до болю. Казали, що до цього привчив своїх дітей німий: не чуючи їхнього крику, випускав із рук лише тоді, коли бачив кров.
Перша моя сутичка з Грицем сталася ще напровесні: по-вертаючись од джерела, я ніс воду, а він вискочив із двору та й наплював у відра.
Що мені лишилось робити, як не поставити відра на землю?
— Ти чого?
— А нічого!
— Ти нащо наплював?
— А так... Захотів та й плюнув! От захочу — ще наплюю!
— Тільки спробуй!
Грицька не злякала моя похмура погроза: він засміявся нахабно і знову чвиркнув у відро.
Зчепившись, ми покотилися в пилюку.
Розборонила нас якась тітка: стягла за комір Грицька, що духопелив мене — не жалів кулаків. Я теж одбивався, що було сили, але мені перепало набагато більше.
І коли тітка, надававши нам обом потиличників, спровадила Грицька у двір, а мене погнала по воду, я, правду кажучи, не витримав: заплакав. Ніс у одній руці порожні відра, а другою витирав очі і все промовляв крізь сльози:
— Начувайся!.. Я тобі покажу!.. Ти ще знатимеш!..
Й не так боліли мені натовчені боки та розпухла губа, як пекла безсила образа.
Відтоді Грицько не минав жодної нагоди зчепитися зі мною. Коли б я не проходив біля його двору, він завжди вистрибував із-за тину, налітав на мене з кулаками.
Скільки разів котилися мої відра з водою в пилюку! Скільки разів розбороняли нас дядьки і тітки! І скільки разів мені доводилося повертатись по воду!
І — диво дивне: я міг би спокійнісінько ходити іншою  вулицею. Правда, було б це трохи далі, але я спекався б ненависного Грицька. Однак якась невідома сила примушувала мене ходити повз двір німого, наражаючись раз у раз на бійку.
Край оцим сутичкам поклав мій вірний друзяка — Банько: він разом зі мною почав ходити по воду, і в перший же день ми одлупцювали Грицька. Правда, і зараз сили наші були майже рівні, але в нас було чотири кулаки, а в Грицька — тільки два. До того ж Банько не розводив особливих церемоній: вибравши зручну хвилину, торохнув щосили відром по голові супротивника!
І хоч Ванькові дісталося потім од батька за погнуте відро, поле бою лишилось за нами: подряпаний, побитий, Грицько ганебно втік у двір. Вже звідти, з-за тину, кричав нам услід, щоб ми начувалися, та ми навіть не оглянулись. Взявшись за руки, рушили вулицею, і жодні воїни світу не несли з такою гордістю бойові нагороди, як ми синці та подряпини, здобуті у чеснім бою з супротивником.
А хіба доводилося дорослим повертатись додому з розпанаханою до пупа сорочкою? Іти, як на страту, стуляючи оті дві розідрані половинки докупи — в марній надії, що вони якось самі по собі зростуться? Іти й гарячково думати, як пояснити мамі, наскільки необхідно, прямо-таки кров з носа треба було здертися на сосну з гладеньким стовбуром, де перші сучки так високо, що й кашкет упаде з голови, коли на них тільки глянути? І то тільки глянути! А я мав іздертись, забратися аж на верховіття. Цього вимагала моя хлоп’яча гідність, бо коли б відмовився, товариші мої сказали б, що я — боягуз, і мені тоді проходу не було б!
І я таки видряпався так, що наді мною було тільки небо, а підо мною — гострі верховіття сосен, бо ця, на яку я заліз, була найвища.
Дув вітер, сосна рівномірно погойдувалась, і я, вчепив¬шись у тонкий стовбур, летів у блакитний простір, мов на велетенській гойдалці, аж дух мені забивало і лячно лоскотало в грудях. А внизу — страшно було й глянути! — ввіткнутими в землю сірниками стояли мої друзі з задертими догори головами.
А ти, мамо, замість того щоб пишатися оцим подвигом сина, починаєш суворо допитуватись, як це я примудрився розпанахати навпіл нову-новісіньку сорочку!
— Ну, я поліз на сосну...— починаю жувати слова.
— На сосну!.. Чого ж тебе понесло на оту сосну та ще в новій сорочці?
Тут я вже зовсім втрачаю мову. Відчуваю ж бо: що не скажу, мама все одно не зрозуміє, що нова сорочка і сосна мають між собою найтісніший зв’язок. Що коли б я був у старій, заношеній льолі, то, можливо, і не подерся б на сосну.
Тоді мама, втративши надію почути од мене хоч слово, дістає голку й нитки та й тиче мені до рук:
— На сам і зшивай! Сам собі будеш латати, як на тобі все так і горить!
І я, нічого не поробиш, беру голку, нитку та й сідаю кравцювати.
Не знаю також, чому дорослих не чіпали собаки, не товкли барани, не хвицали коні. Чи вони, дорослі, знали якесь слово, що кожного разу, цілі та неушкоджені, повертались додому?
Мені ж досить було появитися біля найсмирнішого цюці, як той ставав як скажений. Гавкав, аж вив, піднімався на задні лапи, напинаючи ланцюг, бризкав лютою піною. І, не дай боже,— зривався! Гнав тоді мене вподовж вулиці, поки я або врятуюсь од нього, злетівши на тин чи на дерево, або він таки ловив мене та й вихоплював ззаду отакенний шмат штанів! І добре, як тільки штанів, а то, бувало, прихопить і шкіру.
Чому вони мене так ненавиділи? Не чіпав же їх ніколи, хіба що кинеш там грудочкою, намагаючись поцілити межи очі, особливо, коли очі ті міцно заплющені, а їх власник солодко дрімає, пригрівшись на сонечку. Або постукаєш палицею по паркану, чи, просунувши в дірку, шуряєш нею туди-сюди, поки з собаки й піна піде...
Все життя пам’ятатиму один прикрий випадок, чисто психологічного, так би мовити, плану.
Галина Іванівна була дуже молода і дуже красива. Така красива, що ми аж завмирали, коли вона заходила до класу.
І як же ми готували її уроки з української мови та літератури! Як намагалися один споперед одного піднести догори руки, щоб Галина Іванівна помітила нас та запитала! Яким дружнім «добридень» щораз зустрічали її, бо і в найпохмуріший день до класу разом із нею наче входило сонце!
І як жалкували, що ми — не дорослі! Щоб отак, як
Віктор Михайлович, єдиний ще неодружений серед учителів, запросити Галину Іванівну до клубу в кіно або на виставу та й сидіти з нею поруч.
Одного разу Галина Іванівна задала нам додому письмову роботу. Ми мали написати, як помагаємо своїм батькам. Твір той треба було здати за два тижні.
Я довго думав, що писати. Мамі я помагав, хоч іноді й не так охоче, як мамі хотілося б. Особливо влітку, коли річка аж кричить — кличе до себе купатись, а тут поли осоружну кукурудзу чи підгортай картоплю! Однак я не ухилявся од праці, як не кривився. Бо хто ж його все те переробить, якщо я не помагатиму своїй мамі?
Але про це ж напишуть усі. Мені ж хотілося написати щось особливе. Щось таке, про що ніхто в нашому класі написати не зможе.
А для цього треба зробити щось незвичайне. Чого я досі ніколи не робив.
Нагода здійснити цей намір випала навіть швидше, аніж я сподівався: маму викликали на дводенну нараду до району, а ми із Сергійком лишалися на хазяйстві удвох.
Проводжали маму до залізничної станції: через ліс за три кілометри. Доріжка спершу бігла поміж соснами, і тут іти по ній було важко: гарячий пісок так і пересипався під ногами. Потім стежка курнула ліворуч, униз, попід вільхи, і наші босі ноги заляпотіли по пругкому прохолодному чорнозему. Поруч, ховаючись у густих заростях папороті, біг прозорий струмок. Колись тут протікала справжня річка. Вона починалася на тому самому місці, де тепер залізничний місток, що його чомусь у нас називають котлованом. Там били величезні джерела, але коли прокладали залізницю, то їх загатили. Вкинули туди, кажуть, не одну сотню мішків клоччя ще й привалили зверху величезними брилами, і тепер з-під каміння б’ють тільки маленькі джерельця, даючи початок струмкові.
Вода там така ж смачна, як і в криниці, з якої ми носимо воду, і Микола клявся-божився, що на власні очі бачив, як зупинився пасажирський поїзд і пасажири, всі до одного, висипали з вагонів та й побігли із насипу: пити воду.
А вантажні поїзди,— запевняв Микола, так ті завжди зупиняються. Бо всі машиністи знають, яка там смачна вода.
Тож ми йдемо понад струмком, і мама все наказує, звертаючись до мене:
— Ти ж, Толю, дивися! У печі стоїть борщ. Коли поїсте, то віднеси в погріб, щоб не закис... А кашу розігрієте та й будете їсти з молоком...
— Та не забувай годувати порося! — вже з вікна кричить мені мама.
Мама поїхала, і ми залишились удвох. Стояли посеред колії і дивилися, як зникають удалині цяцькові вагончики: такі маленькі, як сірникові коробки. Аж не віриться, що в них — люди. І наша мама.
Сергійко часто зблимує світлими віями: от-от розреветься, і тоді я смикаю його за руку, сердито кажу:
— Гаразд, пішли! За витрішки тут гроші не платять!
По дорозі повчаю брата:
— Чув, що мама казала? Щоб ми не бешкетували, не билися, порались по хазяйству... Дивися ж мені!
Сергійко тільки сопе, поспішаючи за мною. Хоч він уже в першому класі, та все ніяк не росте: такий же, як і два роки тому. Однак упертості йому не позичати. Як що, так: «Я сам!» І одпихає мене кулаками!
За це ми найчастіше й заводимось. Бо я страх не люблю упертих людей!
Хоч — яка він людина? Так, першокласник, витиральник.
Витиральниками прозвали першокласників за те, що ду¬же вже зручно витирати руки об їх стрижені голови! Як забруднив руки, так і шукаєш якогось шкета з першого класу.
Мама, коли я поб’юся з братом, все докоряє:
— Ти ж старший! Будь розумніший — поступись!
А сама, бач, ніколи не поступиться!
Пам’ятаю, як брат почав ходити до школи,— леле, що тоді було! Боячись запізнитися, він схоплювався, ще коли було темно, і, не ївши, не пивши, біг до замкненої школи. Сідав на ганку і, скулений, ждав, поки то одчинять школу!
Одного разу його приволікла сторожиха. Саме приволікла, бо Сергійко всю дорогу орав ногами і кричав так, наче його різали.
— Маріє Олексіївно, заберіть-но дитину! Сидить під школою, як старченя, — ще простудиться!
І що мама з ним тільки не робила! І вмовляла, і била — не помогло!
Отаке золото — мій молодший брат!
Бач, іде, мовчить, удає, немов і не чує. Немов і не йому я все те кажу!
Перший день минув без особливих пригод. Ми пообідали борщем, а кашу вирішили з’їсти увечері. Замість неї я дістав два шматки колотого цукру, твердого, як камінь, і дуже солодкого, і ми влаштували бенкет: випили з отим цукром у прикуску по три кухлі води. Сергійко, так той пив у приглядку: поклав цукор перед собою, дивився і пив. Со-олодке!
Пили б іще, та більше не лізло. В Сергійка аж очі почервоніли, і коли він устав, то вода булькала в ньому, як у закритій посудині.
Спати полягали пізно: брат усе не хотів роздягатися, та й мене все тягло до книжки. До того ж трохи лячно було гасити світло і лишатись у темряві.
Другого дня, повернувшись із школи, я вирішив прибрати в хаті, щоб мама, зайшовши, побачила і змитий стіл, і чистий, акуратно розставлений посуд, і помиту підлогу. Сергійко, правда, спершу огинався, але коли я йому пригрозив, що розповім мамі і вона не дасть йому гостинця,— погодився.
Я прибирав — брат виносив сміття. Повертаючись до хати, з надією питав:
— Уже?
— Уже, уже! — сердито перекривляв я його. — Тобі б усе ганяти! На ось винеси брудну воду, бо я підлоги не домию. Та щоб одна нога була там, а друга — тут!
Сергійко взяв відро, неохоче посунув надвір. А я стояв посеред кімнати, і кімната аж сяяла, особливо там, де вже була змита підлога. Лишалося зовсім небагато, якийсь клаптик, та ще в сінях. Потім я викручу ганчірку, як завжди робить мама, та й постелю на порозі, щоб не наносити грязі до хати.
Але де ж це Сергій? Чому його так довго немає? Чи не гайнув кудись гратися, кинувши відро? Ну, я ж йому!
Сердитий, вибігаю на ганок, кричу:
— Сергійку!.. Сергійку-у!..
Мовчить. Хоч голову даю на відруб, що він мене чує.
— Сергію! — гукаю ще раз, уже й не надіючись, що він обізветься.
От же вреднющий!
Знаходжу брата аж на городі. Ще здалеку бачу його схилену постать: стоїть на колінах, щось робить, а поруч — відро.
Тихенько підхожду. Брат такий заклопотаний, що навіть не помічає. Нагорнув греблю, вилив туди брудну воду, пустив на маленьке озерце листок із калачика — човен. Нахилився і дмухає, ганяючи зелений човник від берега до берега.
— Ти що робиш? — питаю сердито в нього.
Брат зводить на мене втішені очі:
— Озеро...
Тут я вже не витримав! Раз-раз ногою по греблі — ось тобі озеро! Лясь-лясь по потилиці — ось тобі човен! Ще й доброго штурхана під бік: знай, як воду виносити!
Брат із ревом — на мене! Так і цілиться вчепитись зубами в руку. В нього звичка така: кусатися. Раз як ухопив за пальця — мало не відгриз.
Я побіг од нього до хати, а брат лишився надворі.
Гаразд, обійдусь і без нього. От хай тільки мама приїде, я їй розкажу, як він мені допомагав!
Набрав піввідра чистої води, домиваю підлогу. Аж двері — гурюк! — брат заскочив у хату! Лице перекошене, в руках — палюга. Я не встиг і на ноги схопитися, як він — повз мене, та до комода, та — торох по кофейникові!
Мені аж в очах потемніло, аж руки затіпались, коли я побачив, що він наробив!
Кофейник! Мій улюблений кофейник! Порцелянова посудина, біла, як лебідь, розмальована розкішними, немов щойно зірваними трояндами! Скільки годин просидів я перед ним, змальовуючи оті троянди, скільки втіхи мав я од нього! Коли ж перейшов із четвертого класу до п’ятого, сяюча мама піднесла його мені в подарунок.
— Назовсім?!
— Назовсім...
І ось лише черепки валяються на підлозі, і Сергіїще товче їх палюгою на борошно...
До цього часу я чомусь думав, що комини викладаються з міцнішої цегли. Або принаймні цегла ота кладеться у два- три ряди, а не ставиться на ребро. Можливо, по інших хатах так комини й складені, тож вони і досі стоять цілі-цілісінькі. Наш же розвалився, мов іграшковий, коли ми розлюченим клубком накотились на нього.
Після того як гуркіт ущух, як чорна ядушна хмара попелу, сажі та паленої глини трохи осіла, покриваючи пилом усі речі в хаті, ми, налякані, приголомшені нежданою бідою, розчепили руки і подивилися один на одного. Стояли посеред цегли, перемазані, як чорти, і коли б нас оце побачили Банько або Сонька, вони реготали б до сліз.
Але мені було не до сміху.
Зовсім не до сміху.
Бо про що ж я писатиму в тому самостійному творі?
* * *
Нещодавно, перебираючи папери, я знайшов старе поблякле фото: молода ще жінка сидить на ганку, освітлена вечірнім, при заході, сонцем. В пенсне з тоненькими шнурочками (такі тепер не носять), простоволоса, у стоптаних капцях. То — моя мама. А побіля неї, східцем нижче, примостився підліток, у темній сорочці, в штанях, із яких він давно вже виріс, і скуйовджена, непригладжена чуприна його стирчить на всі боки. Підліток читає книжку, для нього, здається, не існує нічого на світі, крім отих сторінок, засіяних густими рядками літер. Зайде сонце, все темніше ставатиме довкола, а він пожадливо ковтатиме рядок за рядком, підносячи книжку все ближче і ближче до очей, бо вже зливаються літери, розпливаються, втрачаючи чіткі свої обриси.
А коли зовсім стемніє, він з жалем одірветься від читання і побреде, немов п’яний, до хати. І разом із ним, товплячись у вузьких сінешніх дверях, чіпляючись шпагами й шпорами, підуть веселі, хоробрі, життєрадісні мушкетери його величності короля Людовика Чотирнадцятого та й, посідавши до столу, стукотітимусь нетерпляче великими кухлями, кличучи корчмаря.
— Ось я тебе постукаю! Ти що: хочеш останню чашку розбити?
Атос, Портос, Араміс і д’Артаньян перелякано ховаються під стіл, а я одсуваю поспішно чашку, тим більше що не вина наллє туди мама, — напою, гідного справжніх мужчин,— а кислого молока.
Швидко п’ю оте молоко, заїдаючи черствим куснем хліба, так же швидко прочищаю місце — ближче до лампи, і знову — носом у книжку. Якісь півгодини після вечері, поки мама порається, біля посуду, я маю законне право посидіти з книжкою. То вже потім, як мама ляже, буду канючити в неї «трошки», «ще трошки», «ще остілечки», «ось до цього рядочка», а зараз я боюся прогавити хоча б хвилину.
— Відчепись! — бурчу до брата, який лізе до мене.
Але Сергійкові нудно самому. Він бере виделку і кладе її на книжку — якраз туди, де я читаю.
Я нетерпляче скидаю виделку на підлогу.
Сергійко лізе під стіл, довго там нишпорить, потім знову підсуває мені виделку.
— Відчепись, бо заїду! — сичу я сердито і жбурляю виделку додолу.
Брат, здається, дав мені спокій. Знайшов виделку, чаклує з нею біля лампи. Та не встиг я забутись за книжкою, як він ще раз суне мені перед очі оту прокляту виделку.
Тут я вже не витримую. Люто хапаю виделку, щоб пожбурити її в брата,— і виделка сама летить на підлогу, а я стрибаю по хаті, розмахуючи рукою: Сергіяка не даремно чаклував біля лампи! Він розпік крадькома ручку виделки та й поклав мені на сторінку.
Брат переревів, я пересипав, студячи опечене місце розтертою картоплиною, мама, подивившись на пальці, сказала, що нічого не буде — заживе до весілля, і ми тихо-мирно вляглися спати. Але я ще довго не можу склепити повік.
Перед очима юрмляться хоробрі мушкетери, дзвенять у поєдинках шпаги, бабахкають пістолети, спливає прекрасне обличчя підступної міледі,— казковий, яскравий, такий неподібний до нашого сільського життя світ. Я намацую під подушкою книжку — непоказну, зачитану, з обшарпаними палітурками, — яка схожа на чарівну скриньку: досить розгорнути її — і звідти з мелодійним дзвоном простягнеться добра, мудра рука письменника, поведе за собою. І я нетерпляче заплющую очі: хоч би швидше минула оця нікому не потрібна ніч та настав ранок!
Книжки брав у шкільній бібліотеці, а потім мені пощастило: я натрапив на скарб.
У комірчині, в найтемнішому та найдальшому од дверей кутку стояли один на одному два великі ящики, збиті з грубих дощок. Я довгий час не звертав на них уваги, а потім зацікавився і запитав про них маму.
— Це — речі вчителя, який виїхав од нас, — пояснила мама. їй, мабуть, не сподобався вираз моїх очей, бо вона відразу ж додала: — Дивись мені: не смій і торкнутись тих ящиків! Чуєш?
— Та чую,— нехотя відповів я і відійшов, замислений, од мами.
Два отакенні ящики! Цікаво, що в них може бути? От би заглянути до них хоч краєчком ока!
І чого невідомий той учитель не їде по них? Коли б там був посуд чи одяг, він давно вже забрав би їх до себе.
Що ж там може бути?
Якісь цікаві прилади? Мідні трубки, наприклад, що за ними полюють усі хлопці села: дістають на самопали. Один кінець заплескується, потім просвердлюється дірочка, потім прикріплюється дротом до дерев’яної ручки — і зброя готова! Тепер черга за сіркою.
І довго не може здогадатися мама, куди діваються сірники. Не встигне купити десяток коробок, як уже й нема.
То, може, там мідні трубки? Або вогнепальна зброя?
Хвастається ж Микола, що знайшов у себе під стріхою наган із набоями. Обіцяв показати, навіть вистрелити, та все зволікає, випробовуючи наше терпіння.
Оті таємничі ящики мені як більмо на оці.
Кілька разів, користуючись маминою відсутністю, залазив я в комірчину, обмацував грубі, погано обстругані дошки.
Врешті не витримав. Вибравши годину, коли мама пішла на батьківські збори, а Сергійко погнав із товаришами до лісу, взяв сокиру, прокрався до комірчини. Запалив свічку, приліпив на край діжки.
Ящики стояли один на одному, загадкові і таємничі. Видно було, що з того часу, як їх поставив отут учитель, ніхто до них не доторкався: дошки аж сиві од пилюки, а з одного боку бородою старезного дідька звисає густе, обсипане пилом павутиння.
Обережно просуваю лезо сокири в щілину, починаю підважувати верхню дошку, міцно прибиту гвіздками. Дошка вищить так, наче я видираю їй зуби, і я, шарпонувши раз-другий, завмираю та прислухаюся, чи ніхто не почув отой скрип.
Нарешті поміж дошкою та стінкою ящика утворилась щілина, достатня для того, щоб просунути руку. Відклавши сокиру, обережно просуваю долоню і намацую тверді палітурки книжок.
Перше почуття, яке мене охопило,— це прикре розчарування. Я чомусь вирішив, що то підручники, і мені здалося, що учитель навмисне набив ними ящики, аби поглумитися з мене.
Уже й сам не знаю, для чого дістав верхню книжку. Вийняв, підніс до свічки і — завмер.
Джек Лондон!
Оповідання й повісті!..
Я часто мріяв про скарби. Важкі золоті дукати і драхми. Персні із смарагдами і діамантами, кубки і чаші, всіяні коштовним камінням. Шаблі, пістолі й мушкети, оздоблені золотом. Але тільки зараз я зрозумів, що може відчути шукач скарбів, коли наткнеться лопатою на залізну посудину. Коли вивалить із ями казан, зіб’є нетерпляче кришку і побачить коштовності!..
Мені зараз здалося, що свічка спалахнула ясно і весело, осяяла найтемніші закутки. Тремтячими пальцями перегор тав пожовклі, читані-перечитані сторінки, — неждане, казкове багатство, що звалилось на мене.
Увесь верхній ящик був набитий книжками. Обережно, одну по одній, діставав я їх протягом літа й осені, і чим менше лишалося непрочитаних книжок, тим важче було до них добиратися.
Я так і не встиг довідатись, що ж запаковано до нижнього ящика: в грудні приїхав отой учитель та й забрав обидва ящики із собою.
Коли я повернувся з школи та довідався про це од мами, то відразу ж побіг у комірчину: ніяк не міг повірити, що ось зайду і не побачу мовчазних своїх друзів, які терпляче чекають на мене.
Але там було порожньо. Тільки звибало із стін порване павутиння та гостро пахло зачерствілою пусткою: цілий світ поїхав од мене, запакований в оті грубі ящики, і я стояв, жорстоко пограбований, без шеляга в кишені.
Печально зітхнув і вийшов, зачинивши щільніше за собою двері...
Щоб більше ніколи сюди не вертатися...
Хоч і гнівався дуже на отого вчителя, який не міг почекати хоча б до весни, однак не міг не відчувати і певної вдячності до нього. Адже якби не він, не оті його ящики, я хтозна-коли зміг би читати такі цікаві книжки.
Що приносили мені стільки втіхи.
Що породжували в моїй розпаленій уяві звабливі мрії.
В ті далекі часи не було ще супутників і польотів у космос: людина піднялася трохи вище хмар на звичайнісіньких поршневих літаках, тож ми і мріяти не могли про космічні мандрівки, хоч з ракетною технікою уже зав’язували практичні стосунки.
Разом зі мною вчився якщо не майбутній Ціолковський, то принаймні Головний Конструктор потужних ракет, за допомогою яких людина одірвалася од Землі та й полинула в космос. І якщо його ім’я не стало уславненим у наші дні, то в цьому винна війна: Гриць Побігай дев’ятнадцятилітнім юнаком загинув на фронті.
У той час єдиною відзнакою, яка засвідчувала, що Гриць має справу з піротехнікою, була густо всіяна порохом права щока. То Гриць випробовував нове пальне для ракети, і воно загорілося раніше, аніж він встиг відскочити. Постраждав разом із Грицевою щокою і курник, в якому потай од батьків провадились досліди,— дощенту згорів, але то вже дрібниці, що про них не варт і згадувати!
Мати тулила до обпаленої синової щоки мокру ганчірку, тато знімав паска: не для того, звичайно, щоб гладити ним синка по голівці! Але що людина не витримає, на що вона не піде заради науки!
То ж Гриць, ще не встигло як слід охолонути місце, на-стьобане батьком, взявся робити нову ракету. Щоб вона була отака-о, щоб піднялася аж отуди-о, а впала щоб аж отам-о!
До створення ракети він залучив мене, Банька і Миколу.
Майже місяць ми так і ходили, нерозлучні, злютовані спільною справою. Уриваючи кожну вільну хвилину, пробиралися в ліс, у густий молоденький сосняк, посеред якого була влаштована таємна майстерня. Там ми різали, пиляли, стругали, збивали, склеювали — з наших рук не сходили синяки та подряпини.
І ось ракета готова. Довжелезна, із соснини, з загостреним попереду корпусом, з короткими крилами і трубчастим хвостом. Вона нагадує нам велику стрілу, націлену в небо. Гриць розвертає рейки так, щоб ракета летіла вглиб лісу, але я заперечую:
— Там як упаде — до віку не найдеш! Давай на село!
— А як кому на голову? — запитує обережний Банько.
— А ти не на наше — на сусіднє давай!
Гриць слухняно націлює рейки на сусіднє село: туди хай летить, чужих голів нам не жаль.
В ракеті — чотири склянки пороху й сірки, перемішаних, щоб не так швидко горіло. З вузенького сопла звисає змочений гасом гніт. Він тягнеться через увесь стартовий майданчик, щоб ми, підпаливши, встигли одбігти та поховатись за тим он горбом.
— Ну, давай! — нетерпляче квапить Микола.
Та Гриць, як і всякий справжній конструктор, не поспішає: причіпливо оглядає ракету, смикає навіть за крила, перевіряючи, наскільки вони міцно приклеєні.
— Та годі тобі! — не витримую врешті і я, а Ванько додає:
— Полетить... Як не розвалиться, то полетить.
Гриць нарешті дістає сірники, кричить: «Старт!» і запалює кінець гноту. Ми щодуху мчимо до сховища.
Попадали. Притулились до землі. Завмерли.
Глухими молотами гупали наші серця, відлічуючи повільні секунди. І коли нам почало здаватися, що гніт давно вже погас, що ракета так і не полетить, — розколовши тишу, пролунав оглушливий вибух, і вище сосон злетіли уламки ракети...
Розчаровані, пригнічені невдачею, ми підійшли до стартового майданчика. Микола покопирсав босою ногою уламок рейки, подивився презирливо на приголомшеного Гриця:
— Конструктор!.. Ех, ти!..
А ще я мріяв стати парашутистом.
У той час вся наша країна захоплювалася парашутним спортом. У кожній майже газеті друкувалися фото парашутистів-рекордсменів. Ковтаючи заздрісну слину, ми розглядали вольові мужні обличчя, стрункі постаті в комбінезонах з парашутами на грудях і на спинах. Кожен із нас, не вагаючись, не задумуючись, стрибнув би з літака. Адже це так просто: потягнув за кільце — і чекай, поки над твоєю головою сніжно-білою квіткою розпуститься шовк!
Я не раз стрибав у мріях. Стояв на крилі, і вітер бив мені в груди, і пілот махав рукою, що пора вже покидати літак. Але я вирішив побити всі світові рекорди і вперто показував йому пальцем у небо:
— Вище! Ще вище!.. Іще!..
У пілота аж зеленіє од страху обличчя, бо так високо він ще ніколи не залітав, і тоді я, махнувши йому на прощання рукою, кидаюся головою униз.
Каменем падаю до землі, не розкриваючи парашута. Кілометр. Другий... Десятий... Двадцятий... Тридцятий...
А на землі застигли люди. Не відриває очей Павло
Степанович, завмер Віктор Михайлович, верещать од страху дівчата, стискає руки поблідла Оля. А я падаю, падаю, падаю, і лише тоді, коли до землі — рукою подати, розкриваю па¬рашут...
Опускаюся посеред шкільного подвір’я. Відстібую лямки і, ні на кого не дивлячись, прямую до Наркома Оборони, який спеціально примчав із Москви, щоб прийняти мій рапорт.
— Товаришу Нарком, парашутист Толя стрибнув із висоти п’ятдесят кілометрів!
Нарком обіймає мене і дарує малокаліберну... Або ще краще: справжню гвинтівку, шаблюку й маузер. З відповідними написами на кожному з подарунків, щоб не одібрав голова сільради, коли я з гвинтівкою через плече, з шаблюкою та маузером при боці походжатиму поважно селом.
Мрії, мрії! Які вони далекі од реальної дійсності! Бо не благородний шовк — звичайнісіньке полотняне простирадло, тихцем поцуплене з комода, пішло на виготовлення парашута. Простирадло з акуратно прорізаною діркою посередині, прихоплене по кінцях вірьовкою, що на ній мама розвішує сушити білизну, а тепер маю повиснути я.
І не крило літака піді мною — дах звичайнісінького сарая. Натовп людей заміняє Сергійко, а Наркома Оборони — босонога Сонька.
— Стрибай! — гукає нетерпляче Сонька. — Довго ми тут стирчатимем?
— Зачекай,— відповідаю їй згори. — Хай трохи стихне вітер.
Вітер — просто зачіпка. Ніяк не можу одірватись від даху. Коли б це було крило літака, я давно б уже шугонув униз головою, адже там не видно нічого. А тут я бачу і цеглу, розкидану по землі, і пеньок — трохи праворуч, і смітник — трохи ліворуч. Ану ж приземлюся на отой пеньок або стукнуся об оту он цеглину!
— То я пішла! — кричить мені Сонька.— Як надумаєшся — пришлеш Сергійка!
— Зараз стрибаю!
Вдихнувши якомога більше повітря, міцно заплющую очі та й відштовхуюсь од даху.
Чи то заплутались стропи, чи забракувало висоти, тільки парашут не розкрився, і я штопором урізався в смітник!
Не сигналили тривожно санітарні машини, не бігли до мене санітари з носилками: я сам вигрібся наверх, весь у помиях, як манія, а Сонька реготала, аж качалась по двору.
Парашут ми потім спалили. Не класти ж назад у комод простирадло з отакою діромахою посередині! І мама довго грішила на сусідку, недорахувавшись одного простирадла.
Та ще Сергій, коли ми з ним сварилися, час од часу погрожував :
— А я мамі скажу... Ага!
Хоч він же сам бігав по сірники, щоб розпалити вогонь, що на ньому згорів парашут...
А одного разу заманулося нам зупинити поїзд.
Якось Микола прийшов до школи, шкутильгаючи на перев’язану ногу.
— Де забив?
— У лісі. За мною паровозна бригада ганялася, то я на пеньок налетів!
— Чого ж вона за тобою ганялася?
— А я поїзд зупинив!
— Бре?
— От тобі й бре! — аж образивсь Микола. І як ми до нього не приставали, ніяк не хотів розповісти, яким робом зупинив отой поїзд.
Врешті розповів-таки.
— Стою ото я біля котлована, аж іде товарняк. Чах- чах! — на підйом, важкий, вагонів на сорок... Я взяв каменюку та — трах! — по вагону! А тоді по другому — трах! Тут він і зупинився. Я — навдьори, а вони всі за мною. Кондуктор попереду, за ним — машиніст, а позаду вже коче¬гар... Якби спіймали — на шмаття роздерли б!
— Ну-у-у?
— От тобі й ну! А ти як собі думаєш: це ж не підвода — поїзд!
— І довго вони за тобою ганялися?
Микола прискалив око, подивився на сонце:
— Та так що з годину... Вже як другий поїзд підійшов і почав тутукати, вони облишили мене та й повернулися.
Цілий день Микола ходив героєм, пригадуючи все нові й нові деталі неймовірної історії. І ми з Ваньком, аж позеленілі од заздрощів, домовились і собі зупинити поїзд. Тільки вже не вантажний, а пасажирський, щоб ганялася за нами не лише бригада, а всі до одного пасажири. Так чоловік із чотириста!
Відразу ж після уроків подалися до залізниці. Вже біля котлована Ванько вийняв із кишені ганчірочку, розгорнув, простягнув імені жменю товченої крейди:
— Маж морду!
— Навіщо?
— Щоб не впізнали.
Нашмарували крейдою обличчя, ще й розвернули кашкети: козирками назад, щоб зручніше драпати лісом. Взяли по добрій каменюці, стоїмо, чекаємо.
— А мо’ не буде?
— Буде... Він завжди о цій порі проїжджає... О, чуєш, уже пихкотить!
Я прислухався. І справді, за поворотом лунало глухе чах-кання. Ось воно ближче... ближче... з-за повороту виткнувся паротяг, пихкаючи димом, помчав прямо на нас, тягнучи за собою зелені вагони. Мені вже видно машиніста, що виткнувся з будки,— дивиться вздовж залізниці. Ось він побачив наші обличчя, розреготався, і так, сміючись, промчав мимо, а потім замигтіли вікнами пасажирські вагони.
— Кидай! — закричав відчайдушно Ванько.
Я розмахнувся, пожбурив каменюку, щодуху метнувся до лісу. Ванько летів попереду, тільки лопотіла сорочка та миготіли чорні п’яти. Гілки боляче стьобали по обличчю, по грудях, кущі аж тріщали, та ми зупинилися не раніше, ніж одбігли добрі півкілометра.
Стали, нашорошивши вуха. Ніхто ніби не женеться. Не тріщать гілки, не лунає сердита лайка. Тільки чахкає, віддаляючись, поїзд.
Невже не зупинився?
Почекавши ще трохи, обережно пішли назад.
— Ти ж із кущів одразу не витикайся! — повчав по дорозі Ванько. — Може, вони когось висадили та й од’їхали подалі, щоб ми подумали, що їх уже нема... А тоді — цап-ца- рап! — та й у тюрягу!
До узлісся, зважаючи на таку можливість, підповзали рачки.
Підповзли, довго придивлялися та прислухались.
Мовби нікого. Аж тоді обережно, готові щомиті дременути назад, вийшли до залізниці.
Колія була порожня. Ми, розчаровані, стояли на ній, не розуміючи, чому ж не зупинився пасажирський поїзд. Адже цілились ми на совість, та й машиніст же нас бачив...
Ще раз виходили ми до колії — пробували зупинити отой пасажирський, і тільки даремно пробіглись лісом.
Тоді наш однокласник Петро, у якого батько працював на залізниці, сказав:
— Тю, дурні, хіба ж так зупиняють? Так ви довіку його не зупините!
— А Микола ж зупинив!
— Бреше Микола, от що! Хіба ви його не знаєте? Він посміявся з вас. Щоб зупинити поїзд, треба з червоної хуст¬ки зробити прапор, стати посеред колії та й махати, поки паровоз тобі у пузо впреться.
— Еге, впреться... А як розчавить?—засумнівався Банько.
— Ще можна салом... Натерти салом колії — паровоз забуксує і стане.
Нам припав до смаку другий спосіб, а не перший. Бо моя мама не носила червоної хустки, у Банька ж не було й матері. Можна позичити хустину в Соньки, але ми боялися, що вона розплеще. Баба ж, а не чоловік!
Крім того — справді було трохи лячно! Добре, як машиніст не зазівається — вчасно зупиниться. Ану ж не встигне загальмувати!
Ні, салом таки безпечніше. Безпечніше і, мабуть, надійніше.
У Банька не було вдома сала: давно поїли. Хрюкав тільки у хліві підсвинок, так його Ваньків тато збирався різати аж на різдво. У нас же вдома лежало старе сало: мама заправляла ним борщ.
— Нічого, згодиться й старе! — розвіяв наші сумніви Петро.
Я забрав усе сало, бо його було не так уже й багато. До того ж ні я, ні Сергійко не любили, коли мама заправляла борщ салом, нам більше подобався борщ із олією.
Не жаліючи сил, натирали ми рейки. Навіть шпали помазали шкуратками.
І знову нас ждало гірке розчарування: поїзд і не думав буксувати на рейках. Промчав мимо нас, хоч би тобі що!
— А скільки ви змазали? — поцікавивсь Петро, коли ми другого дня стали йому докоряти.
— По цілісінькій рейці!
— Ге, по рейці! По рейці мало... Поїзд проскочить і не оглянеться!
— По скільки ж треба? 
— По кілометру, якщо не більше!
— По кіло-ометру? Що ж ти, свиня така, зразу не ска¬зав? Я б же оте старе сало і не переводив даремно!
— Нічого, ти не журися,— втішав мене потім Банько.— Може, твоя мати ще на тебе й не подумає... От зачекай, тато заколють на різдво кабана, тоді й два кілометри змажемо!
Так і не вдалося нам зупинити поїзда. І не тому, що на кабанові, якого заколов Ваньків тато, бракувало сала. Просто інші клопоти обсіли наші неспокійні голови, бажання зупинити поїзд потроху віддалилось, зникло на безкінечних рейках часу.
З усіх учителів ми найбільше боялися Павла Степановича, завпеда, що викладав у нашому класі алгебру.
Високий, ставний, він мовчки проходив шкільним подвір’ям, строго поблискуючи шкельцями окулярів, і, коли це траплялося під час перерви, гамір одразу вщухав, і навіть найбільші забіяки ставали тихі та смирні, як ті овечки.
А коли, бувало, якийсь школяр розлетиться — наскочить на Павла Степановича, учитель не лаяв, не кричав на нього. Він тільки серйозно дивився на порушника спокою і коротко запитував:
— Ну?
І цього було досить, щоб учень відразу втратив увесь свій запал.
Найбільшою карою у нас вважалося, коли викликали до Павла Степановича на розмову.
Я теж кілька разів стояв у кабінеті завуча: маленькій кімнатці з столом, двома стільцями та книжковою шафою. І прямо скажу, відчував там себе препогано.
Павло Степанович мав звичку довго «не помічати» викликаного учня. І чим більшою була шкода, тим довше тривала мовчанка.
Стоїш, було, коло дверей, переступаючи з ноги на ногу в смертельній нудьзі, а Павло Степанович, нахиливши велику посивілу голову, щось пише та й пише, і тільки чутно, як рівномірно скрипить перо, виводячи чіткі строгі літери. Врешті зведе голову, гляне на тебе так, наче не він тебе викликав, а ти сам напросився до нього, коротко кине:
— Ну?
І ти, переминаючись, скліпуючи, шморгаючи, ковтаючи закінчення слів, починаєш белькотати про Вальку, яка пробігала мимо тебе, і про свою ногу, яка візьми та й простягнися їй на дорозі!..
— Ну, далі?
Що ж далі. Далі відомо: Валька гепнулась на підлогу, а ти от стоїш...
— Все? — запитує Павло Степанович, і глузливі вогники починають спалахувати в його очах.
Ти ще більше похнюплюєшся, усім своїм єством показуючи, що більше нічого не маєш сказати.
— Герой! Ну, герой! Бігла дівчина, а він їй — підніжку! Я ніколи не думав, що ти отакий боягуз. Бо тільки боягузи знущаються із слабших, із тих, хто не може дати їм здачі.
Все стискається в тобі в якийсь слизький, бридкий клубочок. Стоїш і не знаєш, куди й дітись од сорому. Павло ж Степанович, ще трохи подивившись на тебе, так же тихо скаже:
— Можеш іти!
І ти виходиш од нього, ледь переставляючи ноги. Особливо оту, що через неї перечепилася Валька. І треба ж було їй пробігти саме повз тебе! Ніби інших хлопців не було на той час у коридорі.
Ніколи не кричав на нас Павло Степанович, а боялися ми його більше за всіх учителів.
То ж цілком природним був мій відчай, коли Павло Сте-панович став викладати в нас алгебру, і я ніяк не міг її зро¬зуміти.
Я-то її розумів, але не так, як інші. Ну, ніяк не міг уявити, як це можна додавати, віднімати, множити й ділити не цифри, а літери! І коли я списував із дошки, що «А+В=С», то все моє єство бунтувало, кричало, і мені хотілося задушити кожну оту літеру, як найлютішого ворога!
На другий день у мене в єдиного не було виконане домашнє завдання. Я міг би просто-напросто списати у Банька, але отой бунтарський протест був сильніший від страху одержати незадовільну оцінку.
Павло Степанович мовчки вислухав мої плутані пояснення, так же мовчки пішов од моєї парти до столу. На загальний подив, він не розкрив класний журнал, не вивів проти мого прізвища незадовільну оцінку. Про щось хвилинку подумав, потім, наче нічого й не трапилося, став пояснювати наступні правила.
Тільки після дзвінка наказав:
— Після уроків зайдеш до мене.
— Попаде ж тобі на горіхи! — журився разом зі мною Банько.— Він тебе до смерті занукає.
Коли скінчились уроки, я несміливо постукав у двері завуча.
— Увійдіть!
Павло Степанович, на мій великий подив, цього разу і хвилини не тримав мене біля дверей.
— А, це ти! Ну, проходь!
І коли я підійшов до столу, показав на стілець:
— Ну, сідай!
Я сів — на самісінький краєчок. Дивився на облізлі, аж білі, носки своїх черевиків, а всередині у мене все стискалося в сіренький клубочок.
Павло Степанович пройшовся сюди-туди по своєму тісному кабінеті, зупинився біля мене, поклав на моє плече руку:
— Так не виходить нічого з алгеброю?
Я наважився звести голову, подивитися в обличчя вчителя: очі його сміялися. Спалахували за шкельцями веселими вогниками, і не було в них звичної строгості.
Павло Степанович підсунув інший стілець, сів поруч.
— А знаєш, я колись точнісінько так не міг сприйняти, щоб літерами можна було оперувати, як цифрами... А потім алгебра стала найулюбленішим моїм предметом. Ну, давай помізкуєм удвох.
За годину я вийшов от Павла Степановича... Та де вийшов — вилетів! Ушкварив таким галопом, що мало не збив із ніг Банька, який терпляче чекав на мене.
— Ну, що? Що він там тобі сказав?
Я ухопив його кепку за козирок, насунув її йому аж на очі, закричав щосили на вухо:
— А плюс Б дорівнює С!
З того дня Павло Степанович не здавався мені таким суворим, як раніше. Хоч поважав я його від того не менше.
А от нашого класного керівника Віктора Михайловича ми зовсім не боялися, зате дуже любили. Прямо-таки жити без нього не могли! Він-то без нас ще міг би прожити, а ми без нього — ніяк!
Я вже говорив, що Віктор Михайлович був дуже молодий. І, незважаючи на оту свою молодість, він зовсім не ганявся за напускною солідністю, як це робила більшість молодих учителів. Він був нам скоріше старшим товаришем, аніж строгим керівником, і тому в нас майже не було од нього таємниць.
Пам’ятаю, як взимку, на великій перерві, наш п’ятий «Б» воював із шостим «А». Нас було менше, і шестикласники, незважаючи на наші відчайдушні зусилля, зламали наш опір та й погнали з поля бою.
— Ур-р-а!
Ми ганебно втікали, а нам у спини, в потилиці гупали сніжки ворожих вояків.
Тоді Віктор Михайлович, який стояв саме на ганку, не витримав. Скинув пальто, метнувся нам навперейми.
— Ану, хлопці, за мною!
Схопив грудку снігу і перший побіг назустріч «ворожому війську».
Тепер уже наше «ура» лунало над полем бою. Кричали ми так грізно, бігли за нашим учителем так дружно, що шестикласники після короткої, але лютої сутички кинулись навтікача.
— Стійте, хлопці, лежачих не б’ють!—підняв Віктор Михайлович руку, коли ми, загнавши ворогів у приміщення, поривалися добити їх у коридорі.
Розчервонілі, горді, поверталися ми з великої перерви.
І як же ми пишалися нашим керівником! З яким захопленням дивились на нього! Такого ж червоного, як і його учні, з ніг до голови заліпленого снігом. Бо шестикласники, одбиваючись, у першу чергу намагалися поцілити в нашого командира.
От який наш Віктор Михайлович!
Дуже подобалось нам і те, що він ніколи не звертався до нас із ненависним, остогидлим нам словом «діти». Воно, оте слово, принижувало нашу гідність. Бо як полоти чи копати город, носити воду, рубати дрова, пасти худобу, прибирати в хаті, так ми вже не діти, ми вже дорослі, нас уже й «женити пора» й «віддавати скоро заміж». А як у класі, за партою, так — «діти»!
Особливо допікала нам отими «дітьми» учителька російської мови та літератури Варвара Іванівна. «Здравствуйте, дети», «тише, дети», «дети, будьте внимательнм», «кто скажет мне, дети, когда родился Пушкин»... «Дети, дети, дети»,— так і сипалося з її вуст. І одного разу ми змовились мовчати, коли вона буде називати нас дітьми.
— Здравствуйте, дети!
Ми стоїмо і ні пари з вуст.
Варвара Іванівна, що звично розігналась до столу, зупинилася, вражена. Їй, мабуть, здалося, що вона просто не почула нашої відповіді.
— Дети, здравствуйте!
Ми й далі затято мовчимо.
По обличчю вчительки поповзли червоні плями.
— В чем дело, дети? Почему вьі молчите?.. Ваня Петренко, отвечай мне, в чем дело!
Вона завжди зверталась до Ванька, коли траплялася якась подія в класі. Чомусь була переконана, що мій товариш причетний до всіх витівок.
А все — Ванькова чесна натура. Ніколи не може змовчати, завжди так і вискочить із своїм дурним язиком.
Якось ми писали диктант. З російської мови.
— «Полы сыры»,— диктувала нам учителька.— Написали, дети?
Ванько, червоний як рак, підняв руку.
— В чем дело, Петренко?
— Варваро Іванівно, я цього не буду писати!
— Почему?
— Бо воно соромітне...
Так і зірвався диктант через оту Ванькову заяву. Ми давилися сміхом, хихотіли, підштовхували один одного ліктя¬ми, показуючи оті злощасні два слова, що на них звернув свою цнотливу увагу Ванько, і наробили стільки помилок, що у Варвари Іванівни аж волосся сторч стало!
Відтоді Варвара Іванівна завжди з певною підозрою ставилась до Ванька:    чи не викине він чергового коника!
То ж не дивно, що зараз учителька в першу чергу звернулась до Ванька:
— Отвечай же, Петренко!
Ванько зітхнув, звів на вчительку чесні очі:
— Варваро Іванівно, ми вже не дєті!
— Кто же вьі? — вражено запитала Варвара Іванівна.
— Ми товаріщі!
Я й досі дивуюся, як у Варвари Іванівни вистачило педа-гогічної витримки не розреготатися, дивлячись на деяких «товарищей», що стояли за партами — «от горшка — два вершка»! Однак вона не розсміялася, навіть іскорці сміху не дозволила пробитись на свої очі. Вона тільки трохи помовчала, а потім серйозно сказала:
— Хорошо, быть по сему: я к вам буду обращаться, называя вас товарищами... А вы знаєте, что такое «товарищ»? Какие большие, неимоверно большие обязанности накладывает зто слово на тех, кого так называют? И что нужно делать, чтобы быть достойным зтого обращения? С зтим словом шли под пули, под пытки, на смерть бойцы революции, герой гражданской войны. Слово зто помогало возводить Днепрогзс и Магнитку, преобразовьівать нашу великую Родину... Вот что значит — «товариш», товарищи дети!
Як зачаровані, слухали ми вчительку — боялись дихнути. І спасибі вам, Варваро Іванівно, що ви не розгнівались на наш отой вибрик, не кричали, не кликали директора або Павла Степановича. Спасибі за те, що, скінчивши злальяу промову свою, ви серйозно звернулися до нас:
— А теперь — здравствуйте, товарищи!
Задзвеніли шибки, стеля здригнулась од нашого «здрав-ствуйте»!
І принаймні весь той навчальний рік ми вели перед по успішності з російської мови та літератури.
До того нас зобов’язувало горде, високе слово «товариш»...
Віктор Михайлович, звертаючись до нас, називав не дітьми, не товаришами, а просто хлопцями і дівчатами, як своїх молодших друзів. І, їй-богу ж, це страшенно подобалось нам і ніскілечки не підривало його авторитет!
А як він умів нас запалити, зацікавити найнуднішою, здавалося б, справою!
Пригадую, як ми, старшокласники, під час жнив ходили збирати колоски.
Виходили на колгоспне поле дуже врочисто: в колонах, клас за класом, під червоним прапором, директор і завуч — попереду, учителі — збоку, кожен біля свого класу. На краю скошеного поля, всіяного копами, зупинялися, і директор, витерши хустиною змокрілого лоба, звертався до нас із коро¬тенькою промовою.
Потім до нас підходив бригадир — дядько Іван, Миколин батько, і розводив нас по полю.
— Так, значиться, так: щоб не лишилося після вас жодного колосочка! Ясно?
— Ясно! — кричали ми врізнобій.
Віктор Михайлович з таємничим обличчям помахав нам рукою, скликаючи до себе.
— Знаєте, що кажуть про нас семикласники? Що нас не треба було і в поле виводити, бо ми ще не доросли колоски разом з ними збирати... То що будем робити?
Микола, не довго думаючи, запропонував упіймати хоч одного семикласника і оддухопелити.
— Ні, так не годиться, — заперечив Віктор Михайлович.— Побити їх треба, але не одного, а всіх... І не кулаками їх треба бити...
— Кийками? — здогадався Ванько.
— Колосками, а не кийками! От вони хвастають, що сильніші од нас. А ми давайте гуртом дружно візьмемось та й назбираємо більше од них колосків. Ну, як, згода?
— Згода! Згода!— закричали ми, вимахуючи торбинками.
— Тільки без галасу! Петренко, куди побіг? Я ще не все вам сказав. Про Гавроша читали?
— Читали! Читали!
— От і уявіть, що кожен із вас — Гаврош. А семикласники — буржуйські війська. Колоски ж — розсипані по полю набої. Кожен зайвий колосок — це постріл у ворога з боку комунарів, що засіли на барикадах. І чим більше ви назбираєте отих набоїв, тим повнішою буде перемога Паризької комуни над ворогом... Ясно?
— Ясно! Ясно!
— А раз ясно, то — вперед!
— Гур-р-ра!
І двадцять дев’ять гаврошів, войовниче вимахуючи тор-бинками, кинулися на стерню...
В той день наш клас здав найбільше колосків. Назбирали ми їх стільки, що вистачило б на всіх семикласників району.
А що ж! Хай знають, як то ми «не доросли», буржуї задрипані, хай не лізуть воювати паризьких комунарів!
Навіть Павло Степанович, здивований, допитувався у нашого керівника:
— Чим ви їх так запалили, Вікторе Михайловичу? Зібрати удвоє більше колосків, аніж семикласники!
Віктор Михайлович так і не виказав нашої таємниці. Як я не продав йому Соньки.
Бо Сонька зібрала набагато більше колосків, аніж кожен із нас, п’ятикласників. Знаючи добре Соньку, я ніяк не міг повірити, що тут обійшлося без хитрощів. Приставав до неї, поки вона не витримала: одвела мене набік та й показала ножиці.
— Ну, й що? — витріщився я на зовсім не польовий ін-струмент.
— Чик-чик! — клацнула Сонька ножицями та й показала на копи.
— Ти копи обстригала?!
— Не кричи, дурню! — засичала Сонька сердито.
— А як помітять — знаєш, що нам буде? — перейшов я на шепіт.
— Нічого не буде! — заперечила Сонька. — Хіба я така дурна, щоб на нашій половині стригти! Я он оті, що в семи-класників...
Більше я не цікавився: користується Сонька ножицями чи ні. Мабуть, користується, бо якось дядько Іван, коли почали звозити копи, бігав по полю, кричав та допитувався, яка то тварюка пообстригала снопи, як під час голодовки. Що якби вона йому попалась до рук, то він із неї і шкуру спустив би!
Але я і тут не виказав Соньки. Бо не хотів, щоб дядько Іван злупив із неї шкуру. А потім: не собі ж збирала оті колоски Сонька, не за себе вболівала душею, коли стригла снопи, а за весь п’ятий «Б» — за нашу перемогу над ворогом!..
Приїхавши до нашого села, Віктор Михайлович поселився у Миколиних батьків — займав невелику кімнату, що виходила вікнами в садок, і ми знали про кожен крок нашого вчителя. Як він рано встає, робить зарядку, як обли¬вається потім холодною, прямо з колодязя, водою, а взимку обтирається снігом. Що він їсть, і як йому Миколина мати все підсипає в тарілку, «бо вас же захарчували на міських тих харчах, там і поїсти як слід не дадуть»,— все ми знали про Віктора Михайловича. Знали навіть те, з чим він крився од усіх: що Віктор Михайлович безнадійно закоханий у Галину Іванівну.
Правда, він не смикав її за коси, не штовхав у спину, не давав їй підніжку і навряд чи наважився б узяти заради неї жабеня до рота, але й без цих видимих знаків уваги нам було як божий день ясно, що Віктор Михайлович не може і дня прожити без Галини Іванівни...
Першими помітили це наші дівчата. Помітили та й почали перешіптуватись поміж собою, страшенно горді тим, що вони знають щось, невідоме нам, хлопцям.
Але хіба жінота створена для того, щоб зберігати секрети? То ж не минуло й дня, як і друга, чоловіча, половина п’ятого «Б» була втаємничена в сердечні справи нашого керівника.
З того дня, як наш клас дізнався про сердечні справи Віктора Михайловича, нас дуже цікавило все, що протягом минулої доби сталося поміж нашим керівником та Галиною Іванівною.
— Віктор Михайлович провів Галину Іванівну після школи додому!..
— Галина Іванівна чомусь розсердилась на Віктора Михайловича!..
— Учора вони помирилися!..
Десятки пар уважних очей пильнували Віктора Михайловича та Галину Іванівну. Очей, від яких ніщо в світі не може сховатися.
Потім на безхмарному горизонті стосунків Віктора Михайловича та Галини Іванівни з’явилася третя постать, і весь наш клас аж закипів од благородних ревнощів.
Цією постаттю став один із аристократів нашого села, визнаний ватажок паруботи машиніст паровоза Федір Бурлака. Та не просто собі машиніст, а уславлений рекордсмен, фото якого друкувалося навіть у районній газеті. Ми на власні очі бачили ту газету і портрет Бурлаки на першій сторінці, так що тут не було вже жодних підробок.
Дізнавшись, що у Віктора Михайловича появився такий грізний суперник, ми не на жарт стривожились. Та й де ж не тривожитись, коли ніхто у нашому селі не мав таких блискучих, із рипом чобіт, такого синющого галіфе, таких червоних сорочок із справжнього оксамиту, що аж очі вбирали, виглядаючи з-під чорного, теж нового-новісінького піджака! А коли додати ще й кепку із наймоднішим куцим козирком, ще й з гудзиком зверху, та високий зріст, та широкі дужі плечі, то не диво, що не було в нашому селі дівчини, яка потай не зітхала б за ним!
До того ж Федора Бурлаку завжди обирали в президію всіх урочистих зборів, і він сидів по праву руку од голови сільради, партизана громадянської війни дядька Андрія.
А Віктора Михайловича не обирали ні разу. Віктор Михайлович скромно стояв десь позаду і не міг похвастатись ні модною кепкою, ні оксамитовою сорочкою, ні отакими блискучими, як чорні дзеркала, чобітьми із рипом. Були, правда, у нього нові штани, але куди тим одним-однісіньким штаням до багацького вбрання Федора Бурлаки!
То ж зрозуміла зажура, яка оповила увесь п’ятий «Б», коли ми дізналися, що Федір Бурлака став упадати за Галиною Іванівною.
Кожен день приносив нам усе тривожніші вісті:
— Учора вони проводжали Галину Іванівну вдвох...
— Федько хвастався хлопцям, що він одшиє Віктора Михайловича...
— Галина Іванівна, коли прощалася, то Віктору Михайловичу тільки тицьнула долоню, а Федькові всю руку подала...
Бідний наш Віктор Михайлович! Він марнів, худ на очах, і щоранку вже не одне — двоє відер води виливав на себе!
Коли ж ми дізналися, що Галина Іванівна, прощаючись, подала Федькові аж дві руки, а Віктор Михайлович узявся за третє відро, наш терпець увірвався. Ми вирішили, що настала пора рятувати нашого вчителя.
— От тільки як? — хвилювались дівчата.
— А це вже наша справа! — відрубали ми.
Не день і не два ламали голову, що маємо робити. Найбільш рішучі пропонували розібрати рейки, коли Федько гнатиме свій паровоз; інші хотіли пригостити його з-за тину дрючком, щоб він і дорогу забув до Галини Іванівни. Але по тверезому роздумові ми відкинули обидва варіанти. Бо попробуй вгадати, яким саме паровозом їде Федір Бурлака! І потім: розібрати колію — за це знаєте, що буде?.. То кому ж охота сидіти у в’язниці.
З-за тину дрючком — теж не випадало. Добре, як уцілиш відразу по голові та зіб’єш із ніг. Ану ж промахнешся! Куди тоді од нього втечеш? То ж то й воно!..
Виручили нас, самі того не відаючи, артисти міського театру, що приїхали в наше село: давали виставу.
Ще заздалегідь по всьому селу розклеїли величезні афіші, в яких повідомлялося, що буде показана п’єса Івана Франка «Украдене щастя» і що квитки можна придбати в крамниці — у крамаря дядька Матвія. Квитки оті були дорогенькі, не по наших дірявих кишенях, і нам лишалося тільки спостерігати, як дядько Матвій одриває довгі смужки паперу з друкованими літерами, що повідомляли, яка саме буде вистава і коли вона розпочнеться.
— Голова сільради аж п’ять квитків узяв!
— А Павло Степанович три...
— Їм то можна. У них грошей — кури не клюють!
Врешті діждались, коли до крамниці зайшов і Віктор Михайлович.
— Купив... Два купив... Для себе і Галини Іванівни...
А згодом були приголомшені ще однією вістю:
— Федір Бурлака теж два квитки взяв!
Отут ми й зрозуміли, що суперники, як то кажуть, один одному кинули свої рукавички. Що від того, чий квиток візьме Галина Іванівна, залежить подальша доля нашого класного керівника.
Після уроків ми, хлопці п’ятого «Б», зібрались на таємну нараду. Ми вже знали, що нам робити, лишилося тільки уточнити деякі деталі.
— У кого сидить квочка на яйцях? — запитав Банько.
Майже всі підняли руки.
— Щоб кожен приніс по бовтуну!
Того вечора по всьому селу кричали квочки. Потім кричали матері, допитуючись, яка це бісова личина лазила по яйцях, що потовкла половину. А другого дня, перед уроками, ми знову зійшлися за школою в бузині.
— Принесли?
— Принесли.
— Викладайте!
Хлопці — хто з-за пазухи, а хто з кишені — почали діставати бовтуни.
Ванько трусив кожну крашанку над вухом — провіряв, чи колотиться.
— Сімнадцять,— сказав він задоволено. — Досить... Хай мені тепер голову відірвуть, якщо Галина Іванівна хоч підступиться до нього!
В суботу, ще не зайшлося й на вечір, ми засіли за тинами по обидва боки вузенької вулиці: так боялися прогавити  Федька. Сиділи довго, і вже почали побоюватись, що Бурлака пішов іншою вулицею, як Ванько, що стояв у дозорі, махнув кашкетом і побіг у наш бік, згинаючись:
— Іде!
Ми поприлипали до тину.
Вулицею, порипуючи начищеними чобітьми, наближався Федір Бурлака: синє галіфе, червона сорочка, чорний піджак ще й ріжечок білої хустки, що вигляд а з нагрудної кишені. На голові ж — наймодніший кашкет із коротким козирком та гудзиком.
Федір все ближче й ближче, і затиснені в наших руках бовтуни аж мокріють од поту.
Ось він уже за п’ять кроків од мене... за три... Де ж Банько? Чого не подає команди?
— Вогонь! — лунає відчайдушний крик Банька.
Федір повернувся на той голос і дістав бовтуном прямо межи очі. І не встиг піднести руку, як злива бовтунів полетіла в нього: у спину, груди, у голову — за якусь мить він перетворився на смердючий розчавлений бовтун.
Ми не стали чекати, поки Федір продере свої очі,— чимдуж побігли до клубу.
Там уже стояв Віктор Михайлович. Схудлий, змарнілий, але такий нам дорогий, що ми пішли б за ним у вогонь і у воду. Тримав у руці два квитки, виглядав Галину Іванівну.
Як нам хотілося підбігти до нього й сказати, щоб він не тривожився! Що його супротивникові зараз не до вистави, не до Галини Іванівни. Кожен із нас знав, як гидко смердить розбитий бовтун. Один-однісінький! Бурлаці ж їх дісталося аж сімнадцять!
— Іде!
Віктор Михайлович теж побачив Галину Іванівну. Зраділо замахав до неї квитками, наче перепустками до раю, поспішив їй назустріч.
Вони про щось розмовляли, і Галина Іванівна раз по раз поглядала в той кінець, звідки мав появитися Федір Бурлака.
Потім на ганок вибіг розпатланий Гриць — наш завідуючий клубом. Він махнув рукою, домагаючись тиші, закричав:
— Громадяни, котрі мають квитки, прошу заходити! Зараз починається вистава!
Галина Іванівна востаннє глянула в той бік села, де саме одчищався од бовтунів Бурлака, гордо струснула красивим волоссям і подала руку Вікторові Михайловичу...
За місяць вони справляли весілля. І ми там були, мед-пиво пили: по вусах текло, а в рот не попало. 
Батьки наші були скупими на ласку, обережними на похвалу. Бувало, поведуть тільки шорсткою долонею по голові або зронять слово-друге, та й усе. Саме життя робило їх такими, важка виснажлива праця коло землі, яка вимагала рук та рук, не гребуючи й нашими, дитячими. Може, тому вони частіше нас лаяли, аніж хвалили, бо зайва похвала тільки псує дитину, а лайка не шпичка — в боку не застряне, в одне вухо влетить, а в друге вилетить, і за одного битого двох небитих дають.
То ж коли б справді десь появився ринок, на якому обмі-нювали б дітей за оцим прейскурантом,— наші батьки могли б стати найбагатшими у світі людьми: за кожного з нас давали б щонайменше по десятку небитих дітей!
Хоча: чого вони варті, оті зроду-віку небиті, нелаяні діти?
Пам’ятаю, як нас, уже шестикласників, лаяла тітка Одарка.
Нічого ми їй, здавалося, такого й не зробили: потолочили тільки краєчок огудиння, коли шукали огірків, а тітка Одарка репетувала так, наче ми їй сплюндрували весь город:
— А щоб же вас і земля не носила! Та бодай би вам руки-ноги покорчило! Щоб же ви подавилися отими огурками, нечестиві ви душі!
І хоч залягли ми в такому високому та густому картоплинні, що годі було нас і знайти, тітка Одарка назвала всіх до одного, наче ми були перед нею як на долоні:
— Бачу, всіх бачу, і не ховайтесь! І тебе, Миколо, бачу, клятий ти сину,— покінчиш своє життя на шибениці! І тебе, Йване, бачу,— горітимеш ти у вогні! І тебе, Только, хоч ти думаєш, що як син учительки, то тебе вже й не видно! Лежи, лежи, їж мої огірочки:    прийде час — вороги тебе отак їстимуть! Гризтимуть до маслаків — і кричати не дадуть!
Ми лежали, причаївшись, у картоплинні, не раді уже й огіркам; лежали й не відали, що пророкування тітки Одарки здійсниться повністю, тільки набагато пізніше.
Партизана Миколу повісили фашисти в сорок другому році.
І як же голосила постаріла тітка Одарка над Миколиною домовиною, коли фашисти дозволили його зняти з шибениці та поховати! Як проклинала отих душогубів, що змайструва¬ли шибеницю для Миколи!
— Та щоб же вам і землі рідної не побачити, щоб же вас і діточки рідні прокляли! Щоб же вас покорчило, покрутило та ще й об землю вдарило!
Долетіли до неба і ці прокльони тітки Одарки: корчило, крутило, било об землю фашистів, аж поки вся ота загарбницька армія благополучно сконала під ударами наших воїнів.
Банька теж не минула лихая година, напророчена тіткою Одаркою. Горів мій товариш аж двічі в підбитому літакові, та обидва рази рятувався на парашуті.
Мене ж не раз заходжувалися гризти оті добрі люди, що їм їсти не дай — дай тільки зіпсувати комусь життя! Наслані ще з дитячих років тіткою Одаркою, вони час від часу беруться за мене, і тоді я проклинаю той день, коли мені здалося, що огірки на чужому городі смачніші од власних.
Так що дорогенько обійшлися нам огірочки тітки Одарки. Та що поробиш: за чим ішли, те і знайшли. За чим стрибали, те і впіймали...
А поки що ми лежимо в картоплинні і, принишклі, слу¬хаємо, як батькує нас тітка Одарка.
Доївши останній огірок, Банько шепоче:
— Давайте утікати. Бо вони і до вечора ротяру свого не затулять!
І перший рачкує з городу, припадаючи до землі.
Ми повземо за ним. Нам страшенно цікаво вибиратися отак із картоплиння, бо кожен із нас уявляє себе на війні, і не прокльони тітки Одарки — ворожі кулі свистять над нами!
— Повзіть, повзіть!.. Щоб ви довіку по землі отак повзали!..
— Ну й лаються! — аж головою крутить Банько.
— А ти мовби уперше чуєш? — глузливо питає Микола.— Забув, як вони минулого року з тіткою Варкою воювали?
Ми з Ваньком заперечуємо: де ж забути оту триденну виставу!
Того року в тітки Одарки викохались на городі гарбузи— на подив усьому селу. Величезні, як кабани, такі, що не кожен чоловік і підніме. Люди спеціально заходили дивитися на оте чудо, а тітка Варка, яка жила по сусідству, аж зеленіла од заздрощів.
— Ото ви думаєте, що там без нечистої сили обійшлося? Та вона ж сама — відьма: бігає щоночі на ферму корови доїти! Не дарма ж наші доярки як не тужаться, а надоюють найменше молока у районі!
Люди, звичайно, як люди: віднесли оті всі слова тітці Одарці у вуха.
— Сама вона відьма! — відповіла розпалена тітка Одарка.— Я молоко дою, а вона кров із колгоспних свиней кожної ночі спиває. Через те вони в нас од вітру хитаються! Не дарма ж у неї такі губи червоні!
Саме тоді, коли між сусідками наростала глуха ворожнеча, хтось уночі, мабуть, парубки, перекотив найбільші Одар-чині гарбузи на город тітки Барки.
Вийшла тітка Одарка вранці надвір: очам своїм не повірила. За одну ніч гарбузи поменшали наполовину.
Ну й було ж потім крику! Ще зроду-віку наше село не чуло такої сварки!
Я саме читав, як до хати влетів захеканий Банько:
— Побігли!
— Куди?
— Та швидше, бо там тітка Одарка і тітка Варка водою обливаються!
Хоч як швидко біг за Ваньком, а тіток уже не застав. По¬бачив тільки величезну калюжу, так немовби пройшла добряча злива.
А жаль! Бо кажуть, що то було цікаве видовисько, коли вони зіткнулися біля колодязя та й почали обливатись водою! Витягне тітка Одарка повне відро — плюсь на суперницю! А та їй у відповідь — відро на голову!
Тож я тільки побродив по калюжі та й усього...
Вибравшись із картоплиння, ми бігцем по кукурудзі та й на вулицю — подалі од біди.
Врятувалися.
Постояли, прислухались, чи не біжить тітка Одарка за нами, та й рушили на вигін, що в центрі села, біля крамниці.
Вигін — величезний і весь порослий густим шпоришем. Оточений з усіх боків садибами, він майже ніколи не буває порожній, особливо весною та влітку.
Як тільки почне світати, через нього, мимо крамниці, простують поодинокі постаті з цигарками в зубах. То бригади¬ри, їздові та конюхи починають сходитись на колгоспний двір. І коли глянути збоку, то так і здається, що кожен із них несе до колгоспу вогник, пильнуючи, щоб він не погас. 
Вогники оті — залишки вчорашнього трудового дня, розносили вони учора обережно по своїх хатах та й плекали всю ніч, щоб не погасли, а тепер поспішають розпалити новий день. І як вони його запалять, так і люди працюватимуть. Охоче чи з неохотою, весело чи похмуро, з піснями чи мовчки.
А біля крамниці стріча їх дід Оксентій — нічний сторож. Пізнає їх, ще невидимих, по кроках, по відкашлюванню, гукає:
— Це ти, Василю? Щось ти припізнився сьогодні: Михайло вже пройшов!
— Давно?
— Та не так, щоб і давно, а щоб не збрехати, вважай, що з годину тому...
Дідова година, як у декого — верста: з гаком і без гаку, залежно від настрою. Коли дід голодний, а дочка все не ставить на стіл, тоді дід кричить:
— Ти довго будеш монятись?! Сто годин зернятка макового в роті не омав, а вона наче мертва!
Коли ж дід ситий та ще люлька в зубах, тоді його година стає довжелезною, як од землі до неба.
— Тату, ви довго спиною хату підпиратимете? Ідіть уже вечеряти, бо вам же скоро до крамниці!
— Хіба? Ти диви, як летить час! Я думав, що іще й півгодини не пройшло від обіду, а воно уже й дня катма!
Дід Оксентій з усіма на «ти»: і з малими, і з дорослими. Бо він — найстаріша в селі людина. Уже давно забув, коли й народився. Як був перепис, то намучились із ним: ніяк не могли встановити року народження.
— Ото точно пам’ятаю, що в тому році страшенна посу¬ха була. Твій прадід, Андрію, тоді ще був отаким-о...
— То це ще за кріпаччини, дідусю? — намагалася уточнити Галина Іванівна, яка заповнювала листки по перепису.
— Дурний тебе піп хрестив, от що! — розсердився дід.— Не за кріпаччини, а ще за вольної козаччини!.. От!..
Нам же дід здавався вічним. Він народився, мабуть, разом із сонцем, землею, повітрям і водою і так же вічно буде жити, як і вся природа, що оточує нас. І не раз збиралися ми довкола нього: послухати давніх, аж сивих од часу історій. Одна біда: останнім часом дід Оксентій став втрачати пам’ять і частенько-таки розпочинав про одне, а потім збивався на інше.
— Так ви ж не про це починали! — кричимо тоді йому.
— А про що?
— Про пана!
— Про пана? Та нащо його, поганця, і згадувати, як на його могилі й чортополох не росте! Як заховали, то посіпаки і ті потай хрестились од радості...
Стрівши сонце, дід Оксентій провіряв, чи цілі замки, а тоді вже повагом сунув додому. Ходив завжди у величезних чоботях, у кожухові й шапці, яких не скидав навіть у найбільшу спеку, чим і викликав найщиріше наше захоплення.
Після того, як дід забирався додому, на вигоні все частіше появлялися люди: спершу чоловіки, жінки, а потім уже й дітвора. І чим вище підбивалося сонце, тим більше повнився наш вигін людьми, що стікались до нього, як весінні струмочки.
Заходило сонце, і людей ставало все менше та мениіе. А коли зовсім темнішало, то знову появлявся біля крамниці невсипущий дід Оксентій.
На свята всією школою приходили ми сюди на демонстрацію: стояли довкола дощаної трибуни, колись пофарбованої у червоне, а тепер вицвілої, аж білої, слухали довжелезні промови дядька Андрія про світову буржуазію та про першу в світі робітничо-селянську державу. Тут же приймали нас у піонери, і я й досі пригадую, з якою гордістю стояв на трибуні, коли сам директор школи пов’язував довкола моєї шиї червону піонерську краватку: мені тоді здавалося, що на мене дивиться все село. Пам’ятаю, як, повернувшись додому, все заглядав у люстро, милуючись обновою, та так із нею й ліг у постіль: гарячою щокою на шматочок оксамитового вогню.
Найкраще на нашому вигоні на початку весни. Пізніше, влітку чи восени, ми не дуже часто буваємо тут: нас манять річка, ліс, луки. А от коли поступиться зима, пригріє добре сонце, так мй відразу ж біжимо на вигін.
Тут найшвидше тане сніг, прогрівається земля, витикається молода трава. Вона така пружна в оті перші після зимової сплячки дні, що біжиш по ній, а вона мовби й не пригинається.
Тож вигін завжди перший звільняється од снігу. Вулицями дзюркотять ще струмки, а тут уже сухо, і ми, поскидавши остогидлу зимову взувачку, бігаємо босяком, аж лопотить! І яка неймовірна насолода: відчувати підошвами дотик прохолодно-ласкавої землі!
Нині, коли я дивлюся на міських дітей, мені стає їх жаль: взимку і влітку їхні ноги закуті в черевики. Навіть під час літніх канікул, виїжджаючи на дачі в село або в табори, вони бігають взуті.
Бідні, обкрадені діти! Що вони знають про дотик землі! Про росу, яка щедро оббризкує ноги, коли раненько встати та й пробігтися по зарослому шпортнем подвір’ю. Про лугову оксамитову травицю, яка так ніжно лоскоче підошви. Про приємну прохолоду лісових стежок, що в найпекучіші дні остудять твою напечену шкіру. Про м’який, ні з чим незрівнянний дотик пилюки на збитій дорозі, яка так і пурхне з-під ніг, розтечеться легенькими хмарками!
А мокра після дощу земля? А веселі калюжі, які щойно аж кипіли од рясного крапловиння, були каламутні, аж сиві, а тепер ясні та блакитні, і в кожній полощеться сонце? Удариш по ньому ногою — воно так і бризне, так і розсиплеться на скалки, а потім потихеньку збирається докупи і — дивись — за хвилину, за дві знову плещеться у воді, знову виблискує, знову сміється, безтурботно і весело! Бо сонце не можна вбити, воно вічне. Як вічна земля, і небо, й зірки, і наша радість весні.
Ми ганяємо босоніж, і матері не бігають за нами, не кричать, щоб ми зразу ж повзувалися, а то захопимо нежить.
Але не тільки ми виходимо на вигін ранньою весною: щонеділі він аж кипить од люду.
Жінки та старші чоловіки й діди сідають на колодки, попід тинами, що оточують вигін. Колодки ті лежать з давніх- давен, вони аж повростали в землю. Вичовгані до блиску не одним поколінням, вони вже давно втратили дерев’яний свій вигляд: здаються кам’яними. Тому їх не брали ні негода, ні шашіль.
Колодки ті були одним з найістотніших атрибутів нашого села: односельці мої не уявляли собі вигону без колодок.
Якось дядько Андрій оголосив на зборах, що він хоче прибрати їх геть: дуже вже вони псують площу, не пасують до червоної, щойно спорудженої трибуни.
Однак йому так і не вдалося здійснити свій намір, переконати односельчан: люди уперлися всі як один, їх навіть не спокусила обіцянка голови сільради поставити натомість лавки із спинками, як у районному паркові. І колодки так і лишились на місці...
Тож літні чоловіки й діди розсідалися на колодках — хто з люлькою, а хто і з цигаркою — вели непоквапні розмови. А окремо мостилися жінки. Вони теж розмовляли, швидше й голосніше од чоловіків, та ніколи не лаялись, бо колодки — не місце для сварки. В нас так і велося: як вийдуть дві жінки, що досі ворогували поміж собою, на колодки, то так і знай: вже помирилися.
У неділю наші баби та матері сидять собі тихо-мирно на колодках, розмовляють, а деякі й ськаються.
Ськати вже давно нічого, бо щез із нашого побуту отой звір, що за ним століттями полювали з гребінцем та нігтем, і наш сільський фельдшер, старенький уже Митрофан Гордійович, не раз пробував відмовити жінок од тієї поганської звички:
— Не дай боже, наскочить начальство: як я його пере¬конаю, що у нас останню вошу ще три роки тому вбили?
Жінки слухати слухали, а ськатись не кидали. Розпускали коси, клали одна одній на коліна голови, перебирали волосся. Мабуть, тому, що просто приємно подрімати на колінах подруги під тих, мирну розмову.
Сам же вигін належав молодим чоловікам, парубкам і нам, підліткам: ми грали в квача.
Для цього треба мати замашну битку, м’яч, гостре око, меткі руки, швидкі, як вітер, ноги і, головне, товсту, як у воляки, шкіру. Бо якщо на тобі тендітна шкіра, то краще й не сунься: як поцілять м’ячем, то й шкіра трісне.
Тепер м’ячі зовсім не такі, як були в ті часи. Теперішні гумові, надувні, легкі — для справжнього квача не підходять. Ті ж м’ячі виготовлялися з кінської шерсті, вимоченої добре у воді, а потім обшивалися телячою шкірою. Твердющі, як камінь, важкі, як свинець, вони обпікали долоні, коли спробуєш ухопити, а як уцілять отаким м’ячем по спині чи по ребрах, то вже походиш із синяком.
Зрозуміло, чому ми, підлітки, грали в квача окремо від дорослих: вони нас просто-напросто покалічили б. Були такі вмільці, що як ударить битою, як пустить м’яч «свічкою», то не кожен наважиться його й ухопити. Від такого втікай не втікай, все одно вліпить м’ячем прямо поміж лопатками. Так приварить, що й дух заб’є і в очах потемніє!
Але як би не вдарили — не смій ображатись чи, не дай боже, скривитися: засміють!
Тож і ми носили героїчні синці, і за жодні скарби не захотіли б їх позбутися: то була ознака нашої мужності, нашої чоловічої гідності. Бо коли ти граєш у квача,— значить уже дорослий. Або от-от станеш дорослим...
Минали перші весняні дні, все вище підбивалося сонце, все далі й далі, розтікаючись на всі чотири сторони світу, підсихала земля, і сми все частіше юрмились уже не на вигоні, а на вулицях, побіля наших дворів. І квач поступався місцем перед іншими іграми.
Тієї весни всі хлопці нашого села захопилися грою на гроші. Спалахнула вона поміж нами, як пожежа, як пошесть, і ні вчителі, ні батьки не могли її погасити, до яких тільки протипожежних засобів вони не вдавалися. Скоро в нашому селі не було хлопця, який би не ходив, тримаючи праву або ліву руку в кишені: там пересипалися його «капітали».
Гра ця полягала от у чому: видовбувалась невелика ямка, а за п’ять-десять кроків прокреслювалась лінія. Ставши на ту лінію, кожен намагався поцілити битами — важкими, царськими ще п’ятаками — в ямку. Чим ближче до ямки падала бита — тим краще. Бо тоді ти перший битимеш по складених одна на одну копійках. Яка перевернулася, та і твоя.
Я пишу: «копійки», хоч їх у нас було як кіт наплакав. Ми не мали власного монетного двору, а зарплату одержували лозиною чи паском, а то й просто потиличниками, тож свіжа копійка була для нас такою рідкістю, як яблуко на Новий рік або дуже добра оцінка в щоденнику. Тому ми ввели в обіг свою монету: гудзики, і прекрасно обходились нею.
Гудзики, як і всяка порядна монета, були різної вартості. Металеві, обшиті білою матерією, мали найменшу покупну вартість. Потім ішли перламутрові: із сорочок старших братів та маминих кофт. Ці були вдесятеро дорожчі — відповідно до покарання, яке діставав кожен із нас, коли ловивсь на гарячому. Та найбільшу цінність мали великі чорні гудзики, зрізані з пальт або піджаків. Власника такої монети можна було розпізнати одразу: він недбало підходив до ямки, кидав презирливий погляд на купку зашмульганих білизняних гудзиків і пихато казав, не виймаючи руки з кишені:
— Ставлю на всі!
І ми відразу розуміли, що поміж нами з’явився якщо не крез, то його брат або кум.
Всі монети оті діставалися нам нелегко. І не раз той чи інший батько, спросоння шукаючи на підштаниках давно програні гудзики, допитувався сердито у матері:
— Одарко, як ти в чорта їх прала, що всі до одного гудзики поодлітали?!
Коли ж доходила справа до якогось верхнього одягу, до штанів там чи сорочки, у батька починала просинатись підозра :
— Признавайся, песький сину,— ти позрізав?!
Отоді нагинай свою спину і мовчки розплачуйся за кожен зрізаний гудзик...
Того літа мені особливо не таланило: я програвався кожного разу дощенту. Щовечора повертався додому з порожніми руками, з однією-однісінькою битою, що, як сирота, теліпалася в кишені.
Першим за мої програші почав розплачуватися Сергійко.
— Ма,— пхинькав він щоранку,— у мене штани не застібаються!
— Чи ти їх ковтаєш, чи гризеш? — сердито допитувалась мама, дістаючи голку та нитку.— Як день — так і немає жодного гудзика!
Сергійко мовчав, я ж, затаївши дух, стежив за маминими руками: ану ж вона помилково пришиє перламутрового гудзика!
Не пришивала. Моя мама ніколи не помилялася.
Коли Сергійко збанкрутував, настала мамина черга.
— Толю,— якось звернулася вона до мене,— це не ти споров два гудзики з мого зимового пальта?
— Не я!
— Ану подивись мені у вічі!
Я щосили розкриваю очі і дивлюся на маму. Навіть не зблимну — дивлюся, і мама, похитнувшись у своїй підозрі, досадливо сама себе запитує:
— Коли ж я їх загубила?
Х-ху, пронесло!..
Лізу до кишені, намацую великий гудзик. Один-єдиний. Другий я вже програв.
Цей теж не довго грів мої долоні.
Убитий горем, я чалапав додому і гірко думав, чому мені так не таланить. Чом інші хлопці виграють, а я ні. Хоч би на сміх коли виграв!
Але ж повинен я врешті-решт колись одігратися! Не може ж того бути, щоб вічно отак не щастило! Та й Ванько, втішаючи мене, сказав:
— Ото на тебе чорна п’ятниця найшла. Треба переждати, поки вона мине.
І я вирішив кілька днів перечекати. Яких це нервів мені коштувало — не буду й розказувати! Врешті знову вийшов на гру.
Цього разу в мене була «монета» величезної вартості: великий гудзик золотистого кольору з потаємним вушком спіднизу. Потерпаючи, я споров його з маминої святкової сукні, яку вона берегла більше од власного життя. Гудзиків отих було аж чотири, нашитих в один ряд, і я зрізав самий нижній, щоб не впало одразу мамі у вічі. До Першого травня лишалось два тижні, я надіявся за цей час відігратись.
Мій гудзик викликав справжній захват. Хлопці простягали по черзі руки, щоб роздивитись, а Микола, намагаючись пригасити жадібні вогники в очах, запитав:
— Скіки?
Тобто, яка його вартість.
Після довгих та палких суперечок оцінили його в п’ять великих чорних гудзиків. Микола дістав їх один по одному з кишені, підкинув на долоні, запитав:
— По одному чи зразу?
В горлі у мене враз пересохло. Я щосили стиснув гудзик, відчайдушно сказав:
— Ставлю на всі!
Коли ми схилились над ямкою, всі хлопці стовпились довкола: такої крупної гри ніхто із них ще не пам’ятав. Микола поклав п’ять чорних гудзиків один на один, а я свій уже зверху.
Потім ми відійшли за десять кроків, стали поруч.
— Кидай! — скомандував Микола.
Я вицілився і кинув. Бита покотилась, покотилась і лягла на край ямки!
— Урра! — аж застрибав Ванько, радий за мене.
Я ж, стримуючи радісний усміх, переможно звернувся до свого суперника:
— Тепер кидай ти!
Микола почервонів як буряк. Він потер свою биту об рукав, потім поплював на неї і, розмахнувшись, кинув...
— Ух!
Цього разу Ванько вигукнув з розпачу: клятий Микола вцілив у самісіньку ямку...
Проводжаючи мене додому, Ванько вже не пробував і втішати. Він тільки сердито бубонів:
— Дурню дурний! Треба було по одному, а ти поставив на всі. Ну, що ти теперечки робитимеш?
Я не відповідав, хоч уже знав, що маю робити. У мене не було іншого виходу, як спороти решту гудзиків і завтра віч- на-віч стати перед Миколою.
І я таки став і програвся дощенту. І єдине, що мене потім іще тримало на білому світі, це несмілива надія, що на Перше травня випаде сніг і мама замість отієї сукні надіне зимове пальто.
Адже повинна бути хоч якась справедливість на світі!
* * *
Літні канікули завжди пахли нам луговими травами, розігрітим піском, світлими дощами і далекими мандрами.
Знудьгувавшись за партами, ще з весни виглядали ми ті канікули гаряче й нетерпляче. І чим вище і дальше розсувалося небо, впоєне сонячним теплом, тим похмурнішими здавалися нам стіни класу, тим нижче опускалася на наші стрижені, як в арештантів, голови прокіптюжена стеля.
І ми, вкрай змучені зимовим сидінням у класах, починали бунтувати.
То позапускаємо собі волосся та кричимо в один голос, що вдома немає ножиць, що батькам ніколи нас стригти. Тоді Віктор Михайлович приносить із собою машинку, стає після останнього уроку в дверях та й вистригає підряд усім хлопцям великі хрести: од вуха до вуха, од чола до потилиці. То все частіше починаємо запізнюватись на уроки, і як потім не докоряють нам учителі, вони безсилі очистити наші очі од весняного дурману. А то на перерві підіймем такий гармидер, що хоч світ за очі втікай. І довго доводиться черговому вчителеві стояти у дверях, поки ми його помітимо та якось втихомиримось.
Нарешті настає довгожданий день, коли нас відпускають із школи.
На довгі, безмежно довгі літні канікули!
Коли з раннього ранку до самого смеркання можеш робити все, що тільки тобі заманеться. Ганяти лісом, мандру¬вати луками, влаштовувати розбійницькі напади на садки та городи, ловити руками по мілких, що пересихають, озерцях карасів і линів, виганяти на пашу колгоспних коней, сидячи верхи на Буланому чи Мушці, і повертатись додому разом із сутінками. Коли дорослі давно вже повечеряли та й сидять на порозі або на колодці, розмовляючи, тихо і втомлено.
— І де тебе цілісінький день носило? — запитає, зовсім не сердячись, мати.
А батько жартома додасть:
— От оженю лобуряку, тоді взнаєш, по чім ківш лиха!
Ти не скажеш нічого — мовчки прошмигнеш до хати, де стоїть на столі приготовлене для тебе матусею запашне молоко, де лежить отакенний окраєць хліба. І, виголодавшись у тих мандрах, підметеш усе, що на столі, та й поплентаєш сонно до ліжка, весь налитий солодкою втомою.
І як же спиться після того цілоденного бігання! До самого ранку, коли сонце загляне у вікно та й залоскоче твої міцно стулені повіки:
— Гей, просипайся! Проснися, кажу, бо побіжу далі без тебе!
І ти підхопишся, і вийдеш надвір, студячи розпашілі вві сні щоки свої об ранкову прохолоду.
Наші літні канікули найтісніше пов’язані з річкою.
Незавидна доля тих дітей, які ростуть далеко від річок або озер. Все живе вийшло з води, і мені здається, що люди, які росли біля світлих веселих річок, не можуть бути злими або похмурими. Вони веселої, доброї вдачі, у них світлі очі і м’яке вилужене волосся. І вони завжди щедрі: на усміх, на щирий душевний порив, на товариство і дружбу.
До нашої річки треба було йти два кілометри луками. Ранньої весни бігали ми до неї дивитись, як скресає крига.
Розлюченою білою чередою сунули крижини, ревіли, налазячи одна на одну, стогнали, ламаючи гострі блискучі роги, а сонце безжально підганяло їх гарячими батогами.
Коли трапиться велика крижина, то на ній можна й покататись. Тільки треба пильнувати, щоб не винесло на течію або щоб не звалило у воду, бо бувало й таке.
Нам частенько влітало за самовільні ті мандри, але ми не каялись, тільки дивувалися про себе: невже наші батьки, коли були отакими, як ми, ніколи не плавали в повінь?
Іноді, після особливо сніжної зими, коли весна приходила рання і дружна, повінь заливала наше село. Вода затоплювала хати, з шумом лилася в погреби, у підвали, і люди прямо по вулицях їздили човнами.
Дорослим — горе, нам — радість. Бо хіба не цікаво, замість того щоб прозаїчно тьопати вулицею, поплавати у ве¬ликих ночвах або просто на збитих у пліт дошках! Ми гуртувались у цілі флотилії і вирушали на бій — проти сусідньої вулиці. Для тієї морської битви годилося все: цегла, паліччя, глина, череп’я. І не раз вилітали шибки од заблуканої «бомби», і не один з нас летів сторч головою у воду, зіткнувшись із «ворогом». Але яка війна обходилась без жертв та руїн?
Потім, коли спадала вода, наші батьки заходжувались залагоджувати наслідки стихійного лиха. І щоразу селом ходила вперта чутка, що в когось у печі застряв сом. Такий великий, що не міг уже назад і вибратись. І хоч нам жодного разу не вдавалося бути свідками тієї події, ми страшенно пишалися, що наше село таке незвичайне: соми самі запливають у печі.
Річка наша — чиста й весела, вислана білим, митим-пє- ремитим піском. У ній така прозора вода, що коли стати на високому березі та подивитись униз, то видно всю рибу. Тут ми купаємось, вудимо рибу, печеруємо раки, тут смажимось на сонці. Загоряємо так, що під кінець літа тільки очі біліють та зуби, а то — арап арапом...
Наплававшись, настрибавшись із високої кручі, насидів- шись у воді до «бабиної» шкіри, вилазимо на гарячий пісок— на великі просторі коси. Сюди ж приганяють худобу на тирло: корів і телят. Але вони нам не заважають, хоч і приносять із собою кусючих, набридливих гедзів. Гедзів ми не вбивали, то була б надто легка розплата за те, що вони не давали нам і хвилинки спокою. Впіймавши, встромляли їм соломинку та й відпускали. Корови ж і телята давали нам можливість затіяти гру, без якої і тирло — не тирло.
Гра називалася «обирать короля». Для неї потрібна дощечка, маленькі палички, коров’ячий свіжий кізяк і хлопець, який ще жодного разу не бачив, як проходить «коронація».
Цього разу таким хлопцем був Васько, десятирічний хлопчина, який приїхав із матір’ю до Миколиних батьків. Отож раз він Миколин гість, то Миколі й карти у руки.
— Хлопці,— запитує він, коли ми повилазили з води та добре вигрілись,— хто хоче бути королем?
— Я хочу!.. Я!.. — кричимо ми один споперед одного.
— А ти не хочеш? — запитує Микола Васька, який, не роззнайомившись іще з нами, соромливо мовчить.
Васько кива головою.
Тоді Микола командує всім кандидатам у королі йти геть. Забратись подалі, щоб не бачили, як він готуватиме «корону». Те все робиться заради Васька, бо ми, що вже побували у свій час королями, добре знаємо, яку саме «корону» змайструє Микола.
Він викопає ямку. Потім покладе до неї дощечку, так щоб одним кінцем вона була у ямці, а довшим плечем витикалась назовні. Потім принесе свіжого кізяка і наляпає повну ямку. А вже зверху старанно присипле піском.
— Готово! — гукає Микола.
— Оце дивись,— пояснює він гостеві, показуючи на повтикані довкола ямки палички.— Оце жеребки. Всі короткі, а один — довгий. Хто його витягне, той і король. Витягати треба зубами... Зрозумів?
— Зрозумів,— каже Васько.
— От і добре! А тепер — ставайте у чергу!
Ми стаємо один за одним, поступаючись першим місцем Васькові.
Гість же!
— Ти перший? — дивується лукавий Микола.— Ти диви, як тобі пощастило! Ну, давай, тягни жеребок... Тільки не так. Ставай на коліна. А тепер заплющ очі... Отак. А тепер нахилися і тягни зубами жеребок... Та рота поширте розтули, а то не намацаєш...
Васькові страх хочеться стати «королем»! Тому він старанно виконує всі поради Миколи: стає на коліна, заплющує очі і, поширте роззявивши рота, нахиляється до ямки. А Микола, діждавшись, поки він нахилиться, б’є п’ятою по дощечці!
«Король» біжить одмиватися до річки, а ми качаємось по піску, корчачись од несамовитого реготу...
Згадуючи грубу оту гру, я часом думаю: добре було б, якби і зараз усіх великих та малих «королів», охочих княжити над іншими, та обирали отак, як на нашому тирлі!
Щоб хоч трохи втішити «короля», який довго відпурхує- ться та відкашлюється у воді, вирішуємо почастувати його кавунами.
Баштан, що на ньому дозрівають кавуни, лежить по той бік річки, і нам звідси видно вершечок високого куреня, в якому мешкає дядько Григір.
Споконвіку в нашому селі не вважали за гріх украсти чужий кавун. І як тільки на величезному колгоспному баш¬тані починають дозрівати кавуни, від непроханих гостей нема відбою. Вдень, скрадаючись переярками і вибалками, повзуть дітлахи, а вночі наскакують парубочі ватаги. І якщо ми вириваємо по одному кавунові, то парубки приходять із мішками, та ще й прихоплюють кийки: одбиватись од сторожів. Тому сторожі озброєні берданами — старенькими рушницями, що заряджаються прямо із дула порохом і крупною сіллю. Сторожів три, всі вони одноногі, і я довго був переконаний, що їм спеціально відрізають ноги перед тим, як призначити на оцю відповідальну посаду.
Тож дядько Григір мешкав у курені від річки, і ми найчастіше входили з ним у стосунки: звідси було найзручніше скрадатися до баштана. Забачивши наші круглі, як кавуни, голови або дугою вигнуті спини, сторож незлостиво кричав:
— Повзіть, повзіть! Ось посолю вам задниці, то й кавунів не захочете!
Коли ж ми нахабнішали і крик уже не помагав, дядько Григір шкандибав до куреня і виносив рушницю.
Тут уже не до жартів. Ми кидались навтікача, а задоволений сторож заносив рушницю назад до куреня.
Однак настав такий день, коли вже не помогла й рушниця. Тим більше, що Микола сказав:
— Не вистрелять — то вони тіки лякають... У них і руж-жо не заряджене: увесь порох з мисливцями попропивали.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю.
Ми йому повірили. І хоч як кричав дядько Григір, хоч як погрожував та вимахував рушницею, з баштана не йшли. Тоді сторож, розлютившись, приклав до плеча рушницю.
Ми всі попадали від пострілу, а Микола заверещав, підскочив та й дременув до річки.
Знайшли ми його аж під кручею. Сидячи по шию у воді, Микола вимочував сіль...
Після того ми довго не наважувались появитися на баштані.
Лишень сьогодні вирушаємо в похід.
— В усіх є дошки? — питає Микола.
— В усіх!
— Тоді пішли.
І річка аж закипіла од наших тіл.
Перебравшись на той берег, ми з ніг до голови нашмарувались глеєм, щоб нас ніхто не впізнав, поприв’язували один одному ззаду нижче спин дощечки.
— Дивіться ж,— давав останні інструкції Микола,— як дядько Григір почне цілитись, так і ставайте рачки — дощечками до нього!
Ось і баштан. Ось і кавуни. А он і дядько Григір.
— Ви знову прийшли?.. Повзіть, повзіть!.. Ось я вам зараз!..
Він швидко пірнає в курінь і появляється вже з рушницею.
— Падай! — командує Микола, коли сторож підносить рушницю до плеча.
Ми дружно падаємо на коліна, розвертаємось дощечками до сторожа. І дядько Григір опускає безсило рушницю. Сміється, аж хитається, регоче як несамовитий, а ми, ухопивши по кавунові, біжимо тим часом до річки...
Але: кавуни — кавунами, а річка — річкою.
Ось вона звабно виблискує під палаючим сонцем, плюскоче ласкавими хвилями, кличе до себе: купатись, вудити рибу, печерувати раки.
Я найбільше люблю ловити раки. Може, тому, що на рибу треба мати неабияку витримку. Стій цілісінький день із вудочкою, чекай: клюне — не клюне. Для раків же не треба ні вудочки, ні гачка, тільки добрі легені та загартовані пучки. Бо завзятого раколова можна одразу впізнати по пучках: вони у нього такі порізані, наче воював він із бритвою.
Отже, я збираюсь по раки.
Беру відро, і мама строго-настрого наказує:
— Дивися, як загубиш, то й додому не приходь!
Наче я такий дурний, що і справді повернувся б одразу додому, аби посіяв відро!
Крім відра, я беру і брата: носити раки та одяг. Раки я викидатиму на берег, а Соргійко збиратиме та у відро. Він же й пильнуватиме за тим, щоб у відрі була свіжа вода.
— А ти багато раків наловиш? — поспішаючи за мною, цікавиться брат.
— Багато: повне відро.
— І ми їх будемо варити?
— Мама поварить.
— Я люблю їсти раки! — каже замріяно брат.
Ще б пак! Покажіть мені такого дивака, що не любить варених раків!
Ось і річка. Цього разу я вийшов не до гирла, а трохи вище, де круті береги. Тут відразу глибоко: по шию, а то й з головою. І при самому дні, попід припічком, подовбані нори. Нори е всякі: широкі й вузькі, мілкі і такі глибокі, що до плеча руку засунеш, а все одно не достанеш дна.
В тих норах ховаються раки. Кажуть, що іноді й гадюки. То страшна річ: засунути руку і замість рака витягти гадюку! Мене поки що доля милувала, Микола ж розказував, що одного разу таки натрапив на зміюку. І добре, що приловчився ухопити за голову, а не за хвіст! Отакенна, товста, як нога, як обкрутилася довкола нього, то мало не задушила!
— І як же ти од неї порятувався? — питали ми настрахано.
Микола чвиркав крізь зуби.
— Я їй голову одкрутив! Кинув на землю уже без голови, а вона все одно лізе за мною... Ледве втік!
Тож я дуже боюся натрапити на гадюку. Бо я більше вірю Миколі, аніж підручникові з зоології, де написано, що гадюка дихає, як і людина, легенями, отже, не може бути довго під водою. Та й чому я мушу довіряти отим дядькам, що написали підручники? Вони ж не печерували у нашій річці раків! І гадюк наших не бачили...
Роздягаюся, лізу у воду. Намацую ногою нору — попри самому дні. Вдихнувши якомога більше повітря, пірнаю. Сильна течія відразу ж підхоплює мене, зносить, але я встигаю вчепитись за виступ і підтягую своє тіло, що рветься догори, як поплавок, до самого дна.
Ось і нора. А поруч ще одна... ще... Та тут раків та раків!.. Хапаюся за край однієї нори лівою рукою, а праву суну в іншу. І відразу ж натикаюся на щось колюче.
Є!
Наставивши гострі клешні, рак відступає вглиб нори, а я мушу накрити його зверху долонею. Якщо вдасться — накрию, то рак вважай що в кишені. Він уже нікуди не дінеться, і, головне, не вчепиться у пальці. А якщо не встигну — теж не біда! Рак ухопить клешнею пальця і не відпустить, поки його пожбуриш на берег. 
Ухопивши рака, прожогом виринаю на поверхню. Хапаю широко розтуленим ротом повітря, а брат, стоячи на березі з відром, нетерпляче питає:
— Є рак?.. Є?..
Висмикую із води рака і, розмахнувшись, жбурляю на берег.
Сергійко з вереском біжить за раком, а я знову пірнаю на дно.
Так минає півгодини-година... Від довгого перебування у воді шкіра на мені зібралася в гармошку, зуби цокотять як навіжені. Та я ніяк не можу одірватися від карниза, всіяного великими і малими печерами: майже у кожній чекає на мене рак!
— Уже піввідра! — гукає до мене Сергійко і, витираючи піт на обличчі, канючить: — Я хочу купатись!
— А раки? — запитую, сердито відпльовуючи воду. — Раки — я за тебе збиратиму?
Сергійко зітхає і покірно плентає за черговим раком.
Я б таки напечерував повне відро раків, коли б не гадюка.
Попалася вона мені в особливо широкій та глибокій норі. Тільки я послав туди руку, як щось холодне, слизьке уд¬рило мене по пальцях, метнулося в глиб.
Ух!..
Не пам’ятаю, як і вилетів з води. В мене, мабуть, був дуже переляканий вигляд, бо Сергійко кинув відро та — навтікача!
Вискочивши на берег, кидаюсь за ним. Мені здається, що гадюка женеться слідом: от-от цапне за п’яти отруйними зубами!
Потім, озброївшись кийками, обережно підходимо до річки. Гадюки не видно. Тільки повзають раки, що висипались із відра.
Зібравши раків, ми пішли од того місця подалі. Але й там я вже не наважувався лізти у воду. Мені здавалося, що в кожній норі сидить гадюка.
Сергійко теж роздумав купатись. Він тільки схилився над кручею, де вода була аж чорна від глибизни, і почав при- топлювати відро, щоб набрати води.
— О!..
Коли я обернувся на оте розгублене «о», Сергійко вже стояв на ногах, а не на колінах, і дивився на воду так, наче вперше її побачив.
— Де відро?! — закричав я розпачливо.
— Там,— показав брат на кручу, задкуючи од мене. — Там... утопилося...
Я кинувся до кручі. Ні відра, ані раків, тільки один Сергіїще, якого я зараз лупцюватиму так, що він аж запіниться!..
Зажурені, повертались додому. І хоч не я — брат утопив відро, мені од того не було легше. Мама все одно всю провину звалить на мене, бо я ж — старший, а старший за все в одвіті.
І чому в мене немає ще одного, од мене старшого брата?
* * *
В нашому селі появився художник. Дуже серйозна молода людина невисокого зросту у білих полотняних штанях. Коли він уперше пройшовся селом, то ми не могли отямитись від здивування: ми думали, що він просто забув натягти штани.
Крім отих чудернацьких штанів, художник носив яскра-во-червону сорочку, рогові окуляри, за якими ховав чіпкі маленькі очі. Рот у нього теж був невеликий, і тримав він його так, наче збирався сказати літеру «о», та в останню мить роздумав.
Незважаючи на свій невеликий зріст, художник своєю строгістю викликав боязливу пошану не тільки у нас, підлітків, а й у дорослих. Навіть дядько Андрій, який у громадянську війну власноручно зарубав польського полковника і майже до всіх звертався на «ти», навіть він шанобливо «викав» художникові.
— Значиться, такички... Нарисуєте нам таку велику картину для клубу... Дікорацію. Щоб на всю сцену. Щоб там хати були, і ставок, і верби...
— А полотно? — запитав строго художник.
— Полотна дамо. Скіки скажете, стіки й виділимо.
Художник для чогось подивився на свої приношені штани, подумав, потім сказав:
— Думаю, що метрів п’ятдесят вистачить.
— П’ятдесят, то й п’ятдесят,— відразу ж погодився дядько Андрій.— Іще, той... Гасла щоб — для клубу і в сільраду. Червоної матерії нам район на агітацію виділив, а текст я вам пізніше принесу.
Художник тільки кивнув головою, а дядько Андрій додав:
— Ну, й само собою — харчі... Три рази в день і ще коли виголодаєтесь. Випишемо в колгоспі меду, сала, пшона і олії, а житимете й харчуватиметесь у Одарки... Оце, здається, і все... А гроші заплатимо вже по роботі...
Голова пішов, художник залишився. Лишились і ми: стояли тісним гуртом, не спускаючи очей з художника. А він походив, походив по церкві, що правила за клуб, потім зупинився навпроти нас, поправив окуляри, строго спитав:
— Хто з вас уміє малювати?
В наших рядах — тихе замішання. Хтозна, для чого йому те потрібно. Ану почне бити!
— Так що, ніхто не вміє?
Тоді Ванько не витримав:
— Ось він стінні газети малює! — та й ткнув у мене пальцем.
Художник вихопив мене поглядом із гурту — від босих ніг до розвихреної чуприни.
— Будете моїм асистентом... А решту прошу залишити зал!
Що означало те слово, я тоді не знав, а запитати не посмів. Однак я дуже пишався тією посадою і аж із шкіри пнувся, аби догодити художникові.
Художника звали Аполорій Олександрович, і я довго наламував язика, поки навчився вимовляти оте чудернацьке ім’я.
Діяльність свою ми почали з того, що збили велику раму, а потім нап’яли на неї зшите полотно. Коли з цим упорались, Аполорій Олександрович заходився грунтувати полотно.
Поки воно сохло, ми взялися за гасла. Дядько Андрій приніс тексти, виведені чітким строгим почерком Павла Сте¬пановича, попросив малювати літери побільші, так щоб і здалеку можна було прочитати. Художник швидко наводив оті літери прямо олівцем на матерії, а потім дав мені щіточку і білу фарбу і сказав, щоб я малював разом із ним.
Цілісінькими днями, з ранку до вечора, пропадав я у церкві. Повертався додому аж увечері, і від мене пахло олійною фарбою. Руки мої, і обличчя, і навіть волосся були в фарбі, але я й не думав ії одмивати. Хай усі бачать, що я тепер не хто-небудь — асистент!
— Ти хоч би вмився, горенько моє! — вичитувала лагідно
мама.— Та не спіши так їсти, а то ще вдавишся!
А перед Галиною Іванівною, киваючи насмішливо у мій бік, хвалилася:
— Оце, слава богу, діждалася помочі: Толя службу знайшов!
— І багато зароблятиме? — зацікавилась Галина Іванівна.
— Та багато... Я вже думаю: чи не кинуть роботу та зовсім на синове утримання перейти...
«Смійтеся, смійтеся! — думав я про себе, уминаючи борщ. — Який же дурень за отаку цікаву роботу та ще гроші платитиме? Он хлопці аж лопаються од заздрощів, вони хтозна-що віддали б, аби тільки потримати пензля в руках. А ви кажете: гроші!..»
Покінчивши з гаслами, взялися за декорацію. Довго морочились, але ж недаром. Село вийшло наче справжнє: і хати рядочком, і ставок з вербами та прип’ятим човном, ще й лелека на стрісі.
Коли й цю роботу закінчили, Аполорій Олександрович заходився майструвати ще одну раму, маленьку.
— А то для чого? — не витримав я.
— Юначе,— строго блиснув окулярами Аполорій Олек-сандрович,— ви знаєте, що завжди губить прекрасну половину роду людського?
Я мусів зізнатися, що не знаю. Тоді художник поставив губи дудочкою і повчально мовив:
— Цікавість... Надмірна цікавість...
— А це для чого? — запитав дядько Андрій, побачивши ще одну раму із загрунтованим полотном.
Я завмер. Ось зараз Аполорій Олександрович блисне строго окулярами і запитає дядька Андрія, що губить прекрасну половину роду людського.
Та художник, на превелике моє розчарування, повівся інакше. Спритно підхопив табуретку, поставив посеред церк¬ви, звернувся до дядька Андрія:
— Прошу сідати!
— Спасибі, я не втомився! — подякував трохи здивований дядько Андрій.
— Я заготував цю раму спеціально для вас,— пояснив тоді Аполорій Олександрович.— Намалюю з вас портрет. Олійними фарбами. Тільки ви для цього повинні позувати. У вас, знаєте, дуже фотогенічне обличчя! 
Дядько Андрій аж почервонів од задоволення. Він уже був сів, та раптом згадав, що на ньому не святковий, а бу¬денний одяг. І як не умовляв його художник посидіти хоча б півгодини, як не переконував, що малюватиме сьогодні тільки обличчя, дядько Андрій затявся на своєму.
— Гаразд,— врешті здався Аполорій Олександрович, — почнемо завтра вранці.
Дядько Андрій прийшов хвилина в хвилину. Коли він появився у церкві, я його спершу й не впізнав. Військовий одяг щільно облягав розповнілу постать дядька Андрія, на голові була будьонівка з отакенною зіркою, на ногах — блискучі хромові чоботи із срібними шпорами, а при боці — справжнісінька шабля з червоною китицею, ще й наган у кобурі. Ніколи не міг би подумати, що в дядька Андрія стільки зброї!
Позуючи, дядько Андрій не сів на табуретку. Став, однією рукою обпершись на шаблюку, а в другій, відставленій, затиснув наган.
— Отакички мене і змалюйте!
І терпляче вистоював по дві, по три години. Сяде на носа муха — він тільки скосить на неї люто очі — не поворухнеться!
Дядько Андрій вийшов як живий: і одяг, і зброя, і чоботи. Подивившись на портрет, він задоволено крекнув, несміливо запитав:
— А коли його можна взяти?
— Беріть хоч зараз,—великодушно дозволив художник.— Тільки обережно несіть, щоб не розмазали фарбу.
Дядько Андрій побожно взяв портрет і поніс із церкви. Ніс лицьовою стороною од себе, щоб усім було видно, і коли я забіг наперед, мені здалося, що портрет раптом ожив та й пішов вулицею: тільки ноги мелькали спіднизу. Дядьки аж шапки скидали, побачивши той портрет.
Вперше я сидів за столом із дорослими. На почесному місці — художник, поруч — дядько Андрій, а я — на ріжечку, але все одно — за столом. Ми їли пряжену яєшню, я запивав її смачним холодним узваром, а дорослі — горілкою. Портрет стояв на покуті, і дядько Андрій не зводив з нього очей.
Після обіду настав час розрахунків. Дядько Андрій дістав засмальцьовані кредитки. Послинивши пальці, порахував, простягнув художникові:
— Оце вам копієчка в копієчку. За дікорацію, за гасла і знову ж — за мене...
Аполорій Олександрович не став рахувати гроші: недбало згорнув, поклав до кишені.
— А скільки ви заплатите моєму асистентові?
Я так і завмер. Гроші? Мені? Ні, то, мабуть, вчулося...
Те ж саме здалося, мабуть, і дядькові Андрієві. Він поблимав, поблимав, потім спитав:
— Якому асистентові?
— А от йому,— показав на мене художник.
— Йому? — звів брови дядько Андрій.— А хіба йому що положено?
— Положено,—твердо відповів Аполорій Олександрович.
Після довгого торгу зійшлись на троячці.
— Ти, малий, зайди завтра, бо сьогодні у мене немає.
Завтра то й завтра. Краще б, звичайно, сьогодні, але що ж поробиш: почекаю до завтрього.
Стрічав хлопців, хвалився:
— А я трояка заробив!
— Бре?
— От тобі й бре. У дядька Андрія, завтра вранці й оддадуть!
І хлопці, повіривши, йшли за мною, як прив’язані: цікавились, що я на ту фантастичну суму купуватиму.
— Купуй цукерків. Отих, що в обгортках.
— Тю, дурний! Краще цигарок. «Біломорканал».
Я обіцяв купити і те і друге. Адже не якихось там десять копійок — цілісіньку троячку одержу завтра у голови!
Прийшовши додому, не витримав — похвастався й перед мамою:
— Ага, а я три карбованці заробив!
— От і добре,— відповіла неуважно мама, що писала саме листи.— Помий руки та сідай їсти.
Не повірила.
Ну, нічого. Ось принесу завтра троячку — повірить.
Цілісіньку ніч мені снились гроші.
Прокинувся, ледь почало сіріти. Лежав, нетерпляче чекаючи, поки розвидниться, потім підхопився, швиденько одягся і побіг до дядька Андрія.
Там іще спали. Ну, нічого, я не гордий, я почекаю.
Став біля воріт, жду.
Мимо жене корову Соньчина мати — запитує:
— А ти чого тут притулився? Мати з дому вигнала?
Розказую їй усе по порядку: і як заробляв гроші, і як оце маю їх отримати.
— Ну, заробляй, заробляй! — сміється вона.— Багатого зятя матиму!
«Діждетесь! — дивлюся їй в спину.— Так і оженюся з вашою ротатою, щоб ділитися з нею троячкою!»
Не поспішаючи, тьопає вулицею дід Оксентій: повертається із сторожування.
— А ти кого тут стережеш?
Розповідаю і йому.
— Купуй воли,— раїть мені дід.— Альбо корову... Ну, лишайся здоровий!
Дід Оксентій чвала собі далі, а я стою і стою. Сонце все вище та вище, а в хаті дядька Андрія — анітелень! Чи вони там повмирали?
Аж ось і хлопці. Заспані, аж поприпухало попід очима. Підходять, питають:
— Є троячка?
— Ще немає... Ще не прокинулись...
Хлопці сідають поруч зі мною. Починають обмізковувати, що можна купити на оту троячку.
Стукнули двері — ми так і підхопилися! В розхристаній сорочці на ганок вийшов голова сільради. Побачив нас, здивовано запитав:
— Ви, хлопці, чого?
Я відділився од гурту, несміливо зайшов у двір.
— Доброго ранку. Ви казали, щоб я зайшов за грошима...
— За якими грошима? А, за грошима!.. Так у мене зараз нічого немає: всі учора віддав. Ти, хлопче, завтра зайди.
Розчарований, повертаюся і йду з двору. Добре, що хоч хлопці чули розмову, а то не повірили б.
Ще ніколи не тягнувся так час, як того дня. Сонце немов приклеїлось до неба: все не хотіло спускатися на захід. Я ледве діждався, коли почало смеркатися, і скоріше — у ліжко.
Мама, здивована тим, що я так рано вклався спати, під¬ходила до мене, стурбовано прикладала до лоба долоню, питала, чи я не захворів.
— Ні,— заспокоював я маму.— Я просто набігався.
— А ти поменше бігай,— сказала мама. Вона сіла біля мене, провела по моїй голові теплою ласкавою долонею, тихо мовила:
— Ти вже ж у мене великий...
І мені стало затишно й хороше, і я подумав про себе, що ось одержу троячку і куплю мамі подарунок. Який, ще не знав і сам, тільки виберу такий, щоб вона дуже втішилась, щоб розгладились зморшки на її втомленому обличчі...
— Ти знову тут? — здивувався дід Оксентій, побачивши мене вранці біля воріт.— Ще гроші заробив, чи що?
Я похмуро відповів, що й тих ще не одержав.
— Ото воно так,— сказав дід, вибиваючи об ворота люльку,— беруть — цілують, віддають — плюють. А ти не плохуй: раз заробив, то хай хоч із коліна виколупає, а віддає!
Як і вчора сходились хлопці, сідали рядком коло мене. Відповідали дружно дорослим, які зупинялися та питали, чого ми тут зібрались, що Толька має одержати зароблену троячку.
— Прийшов? — з досадою запитав мене голова.— Я ж сказав, що завтра!
Яке ж іще завтра, коли завтра — це сьогодні!
— От завтра й приходь... або ще краще — післязавтра,— сказав дядько Андрій.
Повертаючись од голови, я мало не плакав. Легко сказати: два дні і дві ночі! Як я їх переживу?
Пережив. Перемучився, а таки діждався того «післязавтра» та й зустрів сонце коло знайомих воріт.
— І досі не віддав? — спитав вражено дід.— І де в людей совість! Ну, та сьогодні оддасть. До трьох разів обіцяють, а на четвертий по шиї дають...
Дід як у воду дивився. Побачивши мене, голова скри¬вився так, наче розгриз недозріле яблуко-дичку:
— А ти вже тут? От біда мені з тобою: нема в мене грошей. Не получив... Зайди, хлопче, десь так через тиждень, отоді й віддам.
Через тиждень?!
Повісивши голову, я поволік ноги з двору.
— Ну, що, віддав? — питають мене хлопці.
— Сказав: через тиждень...
— Аж через тиждень!
Розчаровані, вертаємось од голови. Міркуємо, що робити, аби примусити дядька Андрія оддати троячку.
— Помазати ворота дьогтем! — радить Микола.
— Кому — голові? — заперечує Банько.— А до тюряги не хочеш?
— Тоді вкрасти картину?
Але й це не підходило. Як ти її вкрадеш? Ще застука на гарячому та рубоне шаблюкою по спині!
Лишалось одне: набратись терпіння й чекати.
І я, набравшись терпіння, ждав, поки мине тиждень.
Щоранку йшов під оті ворота, як на службу: сідав і чекав, поки вийде з двору дядько Андрій. Нічого йому не казав, удавав навіть, що не помічаю, що просто йшов, натомився та й сів відпочити, а в душі аж тьохкало: ану ж він зараз підійде та й скаже:
— Оце отримав-таки гроші вчора. Бери, хлопче, свого трояка та знай мою добрість!
Сидів і всім, хто проходив мимо та цікавився, чого я тут, розповідав усе по порядку. Як був асистентом, помагаючи художникові малювати картини та гасла. Як заробив три карбованці. І як голова не хоче їх оддавати.
Люди—хто сміявся, хто обурювався, а дід Овсій додавав:
— Воно так: кому охота одривать власну сорочку од тіла!
Я б таки діждався кінця отого ненависного тижня — витримав би, не помер, але не витримав дядько Андрій. Четвертого дня він вибіг рано-вранці з хати і сердито тицьнув мені троячку до рук:
— Забирай її к бісу та не мозолься біля моїх воріт! І де ти взявся на мою голову: на все село ославив!

*****
Перший у житті новий костюм я надів уже в шостому класі.
Збираючи мене до п’ятого класу, мама сказала:
—    Боже, як тебе вигнало!
Вона помовчала, розглядаючи штани, що підскочили мені майже до колін, потім рішуче хитнула головою:
—    Доведеться справляти тобі, Толю, костюм. Відклада¬тиму трохи із зарплати — от до Нового року й назбираю.
До Нового року нічого не вийшло: в благенькому бюджеті сільської вчительки прорвалася чергова дірка, і її треба було терміново залатати.
— Нічого,— втішала сама себе мама, якій, мабуть, більше, аніж мені, хотілося того костюма,— зараз він тобі не так і потрібний. Все одно з-під пальта не видно. А от хай прийде весна, отоді ти й підеш у новому костюмі!
Прийшла весна, зодягнула ліси і поля у нові одежини, а я все ще доношував тісні на мене штани, такі тісні, що раз як стрибнув через парту, то вони іззаду так і лопнули! Розпоролись якраз по шву, і я просидів решту уроків як приклеєний, не виходив навіть на перерви, аж поки Банько збігав до мене додому та й приніс зимове пальто.
— Треба-таки купувати костюм, — сказала зажурено мама, зашиваючи найтовстішими нитками подрані штани.— Доведеться в когось позичити грошей...
Але невдовзі мало прийти літо, коли всі порядні хлопці ходять лишень у старому, тож мама вирішила не влазити у борг, а почекати, поки на нашому городі вродить картопля, аж тоді вже на вторговані гроші придбати обнову.
— Тепер уже від тебе залежить, як скоро ми справимо костюм,— сказала мені мама.—Будеш старатися, от і вродить більше, і вторгуємо тобі на костюм.
І я шпарко заходився коло городу.
Ще з ранньої весни, позичивши у Миколи візка, взявся удобрювати піщану землю, щоб краще вродило. Корови ми не тримали, тож доводилося тягати гній із колгоспного двору, та ще й пильнувати, щоб не потрапить на очі бригадирові. Накладав повен візок, стромляв зверху вила і котив городами, мішаючи вулицю.
«Зате ж і картопля вродить! — тішив я себе, витираючи піт.— От зберемо по відру з-під куща — буде і на костюм, і їсти...»
Потім я садив із мамою картоплю; потім нетерпляче чекав, коли із землі видзьобаються перші листочки, бо мені все здавалося, що ми щось зробили не так і картопля загине. А там непомітно підкралося літо: з ясними днями, з теплими дощами, коли земля аж розбухає од зелені, і скільки ж мені довелося повоювати з бур’янами, що намагалися заглушити тендітне картоплиння! Скільки разів доводилося жертвувати і річкою, і далекими мандрами, сапаючи пересохлу землю, обгортаючи молоденькі ще кущики!
Щоразу, приходячи на город, ревнивим оком озирав я свою ділянку, порівнював з іншими і тішився думкою, що наша картопля — найкраща.
Потім ми копали картоплю, і відро не відро, а по піввідра таки з-під куща вигортали. Картопля була як перемита: одна в одну, рожева та чиста, а коли мама зварила для проби, то розсипалась, мов цукор,— так і танула на язиці.
Але мама так і не повезла продавати картоплю. Наче ме¬ні на зло, правління колгоспу раптом розщедрилося та виділило вчителям поросята. Тож мама одного разу, ввійшовши до хати, весело сказала:
— Оце, Толю, не будемо продавати картоплю, бо все одно вона піде зараз за безцінь, а краще вигодуємо кабанчика та продамо половину, от і будемо і з м’ясом, і з грошима.
Мамі було весело, мені щось не дуже. Неприязно позираючи на порося, яке рохкало біля столу, я думав про те, що й цього року доведеться ходити до школи в полатаних штанях.
Минула осінь, настала зима. Порося наше росло і росло, з’їдаючи всю дощенту картоплю, і ось уже мама сушить голову, де б дістати ячменю, щоб підгодувати кабанчика перед тим як колоти. А там уже з’їдене і япіне борошно, і настав нарешті день, коли до нас прийшов німий з вузьким гострим колуном і паяльною лампою. Бо в той час кожен, хто різав свиню, мусив здати шкіру, а сало без шкіри продавалося набагато дешевше, тож голова сільради дозволив мамі потай обсмалити кабанчика.
—    Тільки щоб ніхто не побачив, бо нагорить і вам, і мені. Тепер же такі грамотні стали: як що — так і донос!
Закололи кабана, спродали сало і м’ясо. Мама кілька разів їздила до району, та все поверталася з порожніми руками. То костюми були дорогі, не по наших грошах, то якраз по ціні, але замалі або завеликі. Чекати на ту обнову вже набридло не тільки мені, а й старенькому моєму піджаку: він аж тріщав, коли я його цупив на себе, і мама зажурено говорила:
— І куди тебе жене, горенько моє! Ні вдіти тебе, ані взути!
Я винувато мовчав, а мама зітхала.
Одного разу, якраз перед Першим травня, мама повернулася додому з великим пакунком. І коли я прийшов із школи, вона зустріла мене ще на порозі:
— Толю, а йди швидше сюди!
У мами було якесь незвичайне, освітлене, враз помолоділе обличчя.
— Дивися, що я тобі купила.
На столі, любовно випрасуваний мамою, лежав костюм. Сірий. З крамниці. З кишенями й гудзиками. Окремо — піджак. Окремо — штани. Без жодної плями чи латочки. Новий-новісінький.
Кинувши на лаву книжки, я обережно підступав до столу. Так обережно, наче костюм той — жива істота, і я можу її налякати.
— Це мені?
— Тобі, синку, тобі!
— Гу, гу!..
— Зажди, не шарпай, бо помнеш,— лагідно каже мама, одбираючи в мене піджак.— Давай краще поміряємо.
Я не примушую довго вмовляти себе. Раз-раз — черевики гуркотять аж під лаву. Раз-раз — і штани вслід за ними.
— Скидай і сорочку. Хіба не бачиш: я тобі купила нову!
Лише зараз помічаю сорочку, що аж виблискує синім кольором, виграє перламутровими гудзиками.
Ох, і мама ж!.. Ну, й мама ж!..
Ні в кого нема такої мами, як у мене!..
А вона осмикує на мені костюм, крутить мене і так і сяк, все не може намилуватись мною.
— Трохи великуватий, та це не біда. Я якраз і купувала на виріст.
— Можна, я вийду надвір?
— Потерпи до Першого травня,— відповідає мама, обережно скидаючи з мене піджак.— Вийдеш у новому вже на свято.
Я не пробую заперечувати. Покірно роздягаюся і лізу за осоружними старими штанами, що ображено згорнулись під лавкою.
Гаразд, походимо й у цих. Вже не довго лишилось до свята.
От тільки щоб дощу на Перше травня не було.
Настав Першотравень. Радісний сонячний ранок трохи зіпсував Сергій: ревів, як труба, що він піде в старому, а я — у новому. Заспокоївся лише тоді, як я йому віддав п’ятикутну зірку, що виміняв за самопал у одного хлопця. А той зняв її крадькома з кашкета свого брата, що приїхав у гості з армії.
Цілий ранок тільки й балачок було, що про мій новий костюм.
Підходила Галина Іванівна, хвалила обнову.
— Ти вже справжнісінький кавалер,— сказала вона.
І хлопці відразу ж стали дражнити «кавалером».
Із заздрощів, звичайно!
— Посмотрите, какой красавец! — помітила мій новий костюм і Варвара Іванівна.
Віктор Михайлович, схвально оглянувши мій одяг, сказав:
— Ітимеш у першій шерензі.
Навіть Павло Степанович не пропустив мимо уваги моєї обнови. Коли всі вишикувалися в одну довгу колону та винесли з кабінету директора прапор, завуч пройшовся вздовж рядів і побачив мене.
— Вийди з колони!
І коли я, гарячково пригадуючи, про яку чергову шкоду стало відомо Павлові Степановичу, залишив колону, він мені сказав:
— Іди ставай попереду. Нестимеш прапор.
Прапор!
Мене аж кинуло в жар од щастя. Бо хто із нас не мріяв хоч раз у житті пройтись попереду шкільної колони з прапором у руках!
— Втримаєш? — запитав Павло Степанович, даючи мені важкий прапор до рук.
— Втримаю!
Коли скінчився мітинг, я з жалем одніс прапор до школи, поставив у кабінеті директора. Вийшов надвір і задумався, не знаючи, що його робити далі.
Звичайно, я знайшов би що робити, он хлопці вже майнули до лісу, але я ж був у новому костюмі, а мама якнайсуворіше наказала:
— Дивися ж: задумаєш іти до річки чи в ліс — переодягнися в старе!
Та я й сам добре розумів, що нову річ треба берегти. Не маленький.
Тільки мені хотілося ще побути в новому костюмі.
І я, принісши у жертву і річку, і ліс, повагом простую вулицею, точнісінько так, як це роблять дорослі. До цього зобов’язує мене новий костюм.
Новий-новісінький!
Зупиняюся аж на греблі, коло ставка. Тут зовсім мілко, тільки дуже грузьке, замулене дно, а вода густо вкрита ряс¬кою та жабуринням. Обережно, щоб не заляпати нового костюма, опускаю ногу і носком черевика пробую розігнати ряску.
— Ти будеш купатися?
Я оглядаюся. За мною стоїть Світланка — п’ятилітня дочка Павла Степановича. Я дуже люблю Світланку, а вона як побачить мене, то так і летить мені назустріч.
З нагоди свята Світланка прибрана в біле платтячко, в білі шкарпетки і черевички, а в кучерявому волоссі — білий бант. Світланка зараз дуже красива, мене так і тягне взяти її на руки.
— Ти купатимешся? — запитує ще раз вона, серйозно дивлячись на мене.
— Купатимусь.
— Тут?
Світланка недовірливо дивиться на ряску і жабуриння, а мені стає смішно. Однак я стримуюсь і, зробивши якомога серйозніше лице, відповідаю:
— Отут.
— А чого ж ти не роздягаєшся? — трохи подумавши, запитує Світланка.
— Бо я купатимусь у костюмі.
— У костюмі?
Очі Світланчині стають круглі, як гривеники. Вона з таким подивом дивиться на мене, що я не витримую: сміючись, хапаю її на руки і починаю гойдати.
Світланка задоволено верещить.
— Ще!.. Ще!..— вимагає вона.— Покрути!
Я кручу її довкола себе! Світланка білим метеликом пурхає в повітрі.
Потім, втомившись, поставив Світланку на землю.
— Ти не будеш купатися?
— Не буду... А ти хочеш скупатися?
— Хочу.
— Тебе кинути у воду?
— Кинь!
Я вирішив трохи налякати Світланку. Вхопивши її за руки, крутнув перед собою так, щоб вона злетіла над ставком. І чи то в мене були слизькі долоні, чи новий костюм тому виною, тільки Світланка раптом одірвалась од мене, полетіла в ставок.
Із ставка вилазила вже не Світланка. Якесь сіре жабеня, заляпане тванню, обліплене жабуринням та ряскою, вигрібалось до берега і щосили кричало.
Вже нічого не тямлячи, я кинувся навтікача. Біг так, наче за мною гнався сам Павло Степанович з сокирою або ножем у руках. Ускочив у двір, пометався, пометався, шукаючи, куди б заховатися, та й видерся на горище.
Х-ху!
Серце моє як не вискочить, у вухах ще віддзвонює крик бідолашної Світланки.
Що я наробив!
Сцджу, бовдур бовдуром, і вже не радію новому костюмо¬ві. Коли б не він, я не пішов би на оту греблю, не зустрів би Світланку, не гойдав би її, лякаючи, над водою.
Згодом чую крик дружини Павла Степановича: вона йде сваритись із мамою. Забиваюся в найтемніший куток горища, прислухаюсь до глухих голосів, що доносяться з хати.
Ось двері сердито грюкають, мама виходить на ганок і щосили гукає:
— То-оля!.. То-олю-у!..
Я весь зіщулююсь, мовчу. Перестаю навіть дихати.
— Біжи поклич мені Тольку! — наказує мама братові і знову заходить до хати.
Сергіїще, чую, побіг. Гукає як недорізаний:
— То-олько-о!.. То-олько-о!.. Тебе мама кли-иче-е!
Чого рота дереш?! Знаю й так, що кличе!
Дружина Павла Степановича нарешті пішла. Мама, про-воджаючи, все пробачалась перед нею, наче не я, а вона впус¬тила Світланку в ставок.
І чого я такий нещасливий? Чому мені так не таланить?
Сиджу, похмурий, сердитий, і вже мені не милий увесь білий світ.
Я дуже пильно розглядав павутиння, що звисало з лати перед моїми очима, коли залунав голос брата:
— Ма-а, його ніде немає!
Ич — немає! А ти на горищі шукав?
Підходжу до отвору, дивлюся вниз. Мені видно шматочок подвір’я і згорблену Сергієву постать. Ставши на коліна, він щось довбає в землі.
Із заздрістю спостерігаю за ним. Йому, бач, не страшно нічого! Копає собі!
Дістаю рогатку, що її прихопив із собою на свято. Не знав тоді, для чого брав, а воно, бач, і пригодилося!
Рогатка у мене незвичайна, такої ні в кого нема. Мама цілісінький тиждень шукала нові підв’язки, які щойно привезла із району, та все допитувалась, чи ми не брали. Однак не догадалася полізти до мене в кишеню, і я, розрізавши кожну підв’язку, припасував їх до рогачика.
Вийшла рогатка на славу!
Набої — під рукою. Сухих глиняних грудочок — бери скільки хочеш.
Вибираю кругленьку грудочку, закладаю в шкураток, старанно приціляюся.
Бринь!
— Ой!
Сергіяка схопивсь як ошпарений. Крутить туди-сюди го¬ловою, кричить:
— Хто мене вдарив? Хто мене вдарив?!
Стримуючи сміх, шукаю грудку більшу. Чекаю, поки брат знову нахилиться над ямкою, і ще раз прицілююсь.
Над Сергіевою головою враз виростає глиняна хмарка. Зірвавшись на ноги, брат хапається за свою балбешку і ойкає так, наче вона в нього ось-ось розколеться! Потім біжить до хати і ще в сінях кричить:
— Ма!.. Ма!.. Там хтось стріляється!..
Минає хвилина, друга, брат не появляється. Рогатка моя заряджена, а стріляти ні в кого. Мені знову стає нудно.
Та ось у дворі з’являється Сонька. В синій спідниці і білій кофтині. Зупинилась якраз навпроти, так що я її бачив усю, теж добре міг і прицілитись.
Бринь!
Лусь!
Сонька ухопилася за праве плече, закричала щосили:
— Только! Ось я матері скажу!
І вже до мами, що вийшла на голос:
— А ваш Только стріляється!
— Де він?
— Та на горищі!
— Только, злазь мені зараз! Злазь, бо я не знаю, що з тобою зроблю!
Я не став дожидатися, поки мама здереться на горище. Вискочив у слухове вікно на дах, з даху — на горіх, з горіха — на землю та й подався у ліс.
Зупинився аж біля джерела. Там саме були хлопці, мої однокашники. Закачавши повище холоші, вони бродили по річечці — виціляли розщепленими палицями минків..
— Толь, іди до нас!
Банько. Побачив мене, махає рукою.
Не роздумуючи прилучився б до них, але ж на мені — новий костюм. І чому я його відразу не скинув?
Наловивши минків, хлопці збираються до залізниці — кататись на шпалах.
— Ти з нами підеш?
А куди ж мені ще діватись!
— То пішли!
Біля залізниці, недалеко від переїзду, чорніють дві величезні ковбані. Хто їх викопав, навіщо, ніхто з нас не знає. Та ми тим і не цікавимось. Нам досить того, що ковбані повні води, вірніше, не води, а мазуту, а зверху плавають шпали, на яких так цікаво кататися!
Хлопці один споперед одного захоплюють шпали, що при березі. Мені ж лишилися ті, що плавають посередині.
— Хлопці,— кричу,— підженіть!
Учора вони підігнали б, а сьогодні не хочуть. Причиною тому мій новий костюм і прапор, що його я ніс на демон¬страції.
— Сам підганяй! — відповідає мені Микола і замахуєть- ся дрючком на Банька: — От тільки спробуй — так по голові й торохну!
Гаразд, обійдуся й без вас!
Іду понад берегом, вибираючи, яка шпала поближче, а хлопці глузливо кричать:
— Ге, боїться! Вирядився у нове та й боїться!
Кричіть, кричіть, я зараз вам покажу, як боюсь!
Вибираю шпалу, що плаває метрів за два од берега. Приміряюсь, розганяюсь, стрибаю...
Я стрибнув дуже ловко: прямо на шпалу. Та від мазуту шпала слизька, наче крига. І я поїхав-поїхав по ній та й шубовснув у воду.
Пірнув з головою. Хлопці надривали од реготу пупи, я ж щодуху вигрібався до берега, розбризкуючи на всі боки мазут.
Виліз із ковбані більше схожий на шпалу, аніж на людину. Мазут стікав по мені густими патьоками, на мій новий костюм страшно було й глянути. Коли б мама мене оце побачила, вона вмерла б!
Хлопці перестають реготати. Сповняються співчуття до мого великого горя, забувають навіть, що я ніс прапор. Один по одному цристають до берега, підходять до мене. 
— Буде ж тобі!
— Його треба випрати...
— Де?
— У струмкові.
— Дурний! Хіба ж у воді одпереш!
— А в чому?
— У гасові!
— Де ж ти стільки гасу візьмеш? Треба бочку, не менше...
Потім Микола каже:
— Давайте хоч викрутимо!
Я скидаю піджак, штани і сорочку. В мені жевріє квола надія, що якось удасться врятувати костюм.
Хлопці викручують, аж сопуть, мазут так і ляпотить на пісок, і мій костюм уже не чорний, а рудий. Рудий, як собака. Весь у смугах, у плямах, і Микола безнадійно махає рукою:
— Нічого в нас, хлопці, не вийде! Хіба що спалити...
— Еге, спалити! — мало не плачу я.— А ти його купував?!
Беру штани, беру піджак та ще й сорочку. Плентаюсь до струмка, хоч наперед уже знаю, що нічого з того не вийде...
— Знаєш, мамо,— сказав я своїй матусі другого дня, коли переколотилось та перемололось, — не оправляй мені більше нових костюмів! Бо від них одна біда!
Оце поки що й усе про блакитну дитину. 

За матеріалами:  Анатолій Дімаров. Блакитна дитина. Повість. Малюнки Андрія Силаєва. Київ, Видавництво «Веселка», 1968, стор. 7 - 178.

 

 

Більше творів Анатолія Дімарова на "Малій Сторінці":

Знаний український письменник, лауреат Шевченківської премії, мандрівник і природолюб Анатолій Дімаров написав багато серйозних і проникливих оповідань, повістей та романів з глибин життя українського народу. Та є в нього ще низка цікавих і своєрідних творів для дітей та юнацтва  - казки, пригодницькі, фантастичні повісті. Через неймовірні, часом екстремально небезпечні, а часом веселі пригоди й випробування герої науково-фантастичних повістей проникають у безмір минулого і майбуття людства, Космосу і, певна ж річ, - людської душі...  І саме це робить ці повісті цікавими та привабливими ось уже для кількох поколінь юних читачів.