| 
			 ДЖМІЛЬ ПРО СОНЕЧКО ГУДЕ 
			Коли надворі дощ іде, 
			у нас на підвіконні 
			важкий мохнатий джміль 
			гуде — 
			велика тепла соня. 
			Вже другий рік літує він 
			у наших чорнобривцях, 
			ласує медом лісовим, 
			на сонці гріє крильця. 
			А у негоду на вікно 
			я зву джмеля до себе, 
			бо звик до нього вже 
			давно, як до квіток і неба. 
			І хай надворі 
			дощ іде, 
			шибками 
			вітер дзвонить — 
			мій джміль 
			про сонечко 
			гуде 
			мені на підвіконні. 
			  
			* * * 
			  
			КЛИШОНОГЕ ЖАБЕНЯ 
			Клишоноге жабенятко 
			з комишу зробило хатку, 
			з лопухів — м'яку підлогу, 
			щоб не застудити ноги, 
			а віконце — з павутиння, 
			щоб од сонечка проміння 
			зранку хатку наповняло, 
			жабенятка зігрівало. 
			Наловило павуків, 
			бабок, мух і комарів, 
			хочеш — їж чи загоряй, 
			спи чи пісеньку співай! 
			Та знялася злая злива, 
			жабенятка хатку змила, 
			змила сонних павуків, 
			бабок, мух і комарів. 
			І зосталось жабенятко 
			і без їжі, і без хатки, 
			бо, маленьке і невміле, 
			хатку 
			стріхою не вкрило... 
			  
			* * * 
			  
			БУВАЄ ВСЕ 
			На світі — 
			все буває: 
			і сніг, і дощ, і вітер. 
			Буває злива навіть 
			тоді, 
			як сонце світить. 
			Бува, 
			що втратять колір 
			всі квіти у саду... 
			Лиш не бува ніколи, 
			щоб друг тебе 
			забув. 
			А як забуде раптом 
			тебе твій друг — 
			то що ж: 
			ніякий він не справжній, 
			а просто так — 
			ніщо!.. 
			  
			* * * 
			  
			СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК 
			На краю дзвінкого світу, 
			там, де соняхи, 
			волошковим небом сніда 
			зайчик сонячний. 
			Вдень у піжмурки по лісу 
			гра з кульбабами, 
			заплітає в тепле листя 
			літо бабине. 
			А під вечір між кущами 
			плаче, стомлений, 
			бо живе один, без мами, 
			зайчик сонячний. 
			  
			* * * 
			  
			ДЕНЬ ТОБІ ВЕСЕЛИМ БУДЕ! 
			Ти прокинься рано-рано, 
			лиш над містом сонце встане, 
			привітайся з ластівками, 
			з кожним променем ласкавим. 
			Сам гарнесенько умийся, 
			сам швиденько одягнися, 
			підійди до тата й мами 
			і скажи їм: 
			— Добрий ранок! 
			Усміхнися всім навколо: 
			небу, сонцю, 
			квітам, людям. 
			І тоді обов'язково 
			день тобі — веселим буде! 
			  
			* * * 
			  
			ПОЧИНАЙ МАЛЮНОК СОНЦЕМ! 
			Малювати сіла Ліза, 
			Та бере її одчай, 
			Бо у голову не лізе, 
			Чим малюнок розпочать!.. 
			Довго думала-мудрила, 
			Аж затерпла голова! 
			І раптово зрозуміла: 
			"Треба сонце малювать! 
			Починати сонцем буду! 
			Буде сонце - і за мить 
			Враз до нього звідусюди 
			Все на світі заспішить!.." 
			Так і сталось, як гадалось: 
			Вийшло сонце з-під руки– 
			І до нього позлітались 
			І комашки, і пташки, 
			А за ними -  
			Трави й квіти, 
			Буйні зарості дерев, 
			Аза ними - 
			Вийшли звідкись 
			Справжня лань і навіть лев! 
			А за ними - люди й люди: 
			І дорослі, і малі! 
			Вас вітають сонце любо 
			І танцюють на землі! 
			От малюнок - так малюнок: 
			Можна з радості зомліть!.. 
			Як ти думаєш, про що це 
			В цьому вірші я сказав? 
			Щоб і ти, мій друже, сонцем, - 
			Чуєш? - сонцем, 
			Тільки сонцем 
			Всі малюнки починав! 
			  
			* * * 
			  
			ВСЕ НЕ ТАК! 
			Сьогодні все навкруг - не так... 
			Чомусь задачка - не проста, 
			Чомусь цукерка - не солодка, 
			Проміння сонячне - холодне, 
			І навіть запахуща диня 
			Чомусь не пахне зовсім нині... 
			У чому річ? Скажу вам прямо:  
			Образилась на мене мама... 
			Піду пробачення попрошу – 
			Хай знову стане все хорошим! 
			  
			* * * 
			  
			РУКАВИЧКИ 
			Узимку, в морози, хуртечі й завії 
			Тебе і мене рукавички зігріють. 
			А теплі від чого вони і чому? 
			Скажу вам по щирості: теплі тому, 
			Що наші ласкаві бабусі і мами 
			Вплітають тепло своїх рук між нитками. 
			  
			* * * 
			  
			ПРО ДРУГА 
			Твій друг 
			тобі віддасть усе: 
			і свій квиток на карусель, 
			і цвях, і ґудзик, і літак, 
			та не за щось — 
			а просто так. 
			І збільшувальне скельце, 
			найкраще у дворі, 
			твій друг 
			зі щирим серцем 
			тобі віддасть — бери! 
			І ти нічого не жалій — 
			ніколи і нітрохи! 
			І навіть 
			м'яч футбольний свій 
			віддай, як друг попросить. 
			І посміхнеться друг тобі — 
			аж схочеться співати. 
			І ти подумаєш тоді: 
			«Як-гарно — дарувати!..» 
			  
			* * * 
			  
			ПРО ДОРОСЛИХ 
			Ніколи і нізащо 
			дорослим не позаздрю! 
			На них дивитись — 
			просто сміх. 
			Скажіть: хіба життя у них, 
			коли нічого в світі 
			не можна їм робити?! 
			Не можна їм на дерево, 
			хоч це і дуже просто, 
			аж на вершечок здертися. 
			Адже вони — дорослі... 
			Не можна грати у футбол 
			на вулиці завзято 
			і, у вікно забивши гол, 
			через паркан тікати. 
			Та й серед парку, по траві, 
			босоніж, без сорочки 
			не можна погасати їм. 
			Адже вони — дорослі!.. 
			А я? 
			Як тільки я схотів — 
			м'яча ганяв 
			аж п'ять годин, 
			тоді на клен собі заліз, 
			сховався в теплім листі, 
			сидів і позирав униз, 
			ще й, наче шпак, 
			посвистував, 
			а потім бігав по траві 
			та в ній метеликів ловив. 
			Оце життя — хороше! 
			Не те, що у дорослих... 
			Та ще скажу по честі, 
			щоб ви про все вже знали: 
			дорослим можна дещо, 
			хоч дуже й дуже мало. 
			Ну, з'їсти пуд морозива 
			дозволено дорослому. 
			Ну, можна, скільки влізе, 
			дивитись телевізор. 
			Ну, можна ще не спати 
			і цілу ніч читати. 
			Але хіба ж то здасться 
			така дрібниця щастям?.. 
			Тому ніколи і ніде 
			дорослим я не заздрю, 
			бо я дорослим буду теж, 
			а він малим — нізащо! 
			  
			* * * 
			  
			У ГОСТЯХ 
			У Віті — день народження. 
			Ми всі туди запрошені 
			і ввечері, о шостій, 
			прийшли до нього в гості. 
			Нам одчинила двері 
			мала сестричка Віті 
			і зразу запитала: 
			— Хто ноги з вас не витер? 
			В нас килим — не для того, 
			аби його бруднити! 
			Ану, біля порога 
			знімайте черевики! 
			Та подарунки зразу 
			давайте, я сховаю. 
			Та кришталеву вазу 
			не скиньте! Я вас знаю!.. 
			Ви думаєте: просто 
			отак ходити в гості? 
			А це — наука справжня, 
			відповідальна справа!.. 
			І меблі у вітальні 
			не мацайте руками, 
			і пальцями по стінах 
			не мажте — будуть плями... 
			Іще сестриця Віті 
			щось стала говорити. 
			Та ми її не слухали — 
			хіба ж це варто слухать?! 
			Ми від її «гостинності» 
			помчали геть щодуху, 
			бо й справді: ох, не просто 
			отак ходити в гості! 
			 |