АЛЬБОМ ФОТОГАФІЙ, ВИКОНАНИХ ФОТОГРАФОМ ФРАНЦЕМ МЕЗЕРОМ, ЗА ЧАСІВ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
1. ЗОЛОТІ ВОРОТА
Золоті ворота, які находяться у сквері на перехресті Прорізної вулиці та Великої Володимирської, були головними урочистими ворітьми міста.
Пам’ятник збудований 1037 року за Ярослава Мудрого. Ця подія згадана в Іпатіївському літописі:
„В лето 6545 (1037) заложи Ярослав город великий Киев оу негоже града врата суть златыя, заложи же церковь Софья Премудрость Божью, митрополью и посем церковь на златых вратах камену, святыя Богородице Благовещенье”.
Пізніші відомості про Золоті ворота стосуються кінця ХVІ і половини ХVІІ століття (мандрівники Е. Лясота, 1594 р., Павло Алепський, 1653 р., та малюнки 1651 р., що ілюструють лише руїни цього пам’ятника). Дані про Золоті ворота дозволяють припускати, що вони до 1750 р. були проїздні. Того ж року руїни засипали земляним валом для їх збереження. З правого боку воріт будували нові прибудови. В 1832 р. К. А. Лохвицький розкопав Золоті ворота, які були вже руїнами. Ані склепіння, ані залишки церкви не збереглися.
Сучасний вигляд Золотих воріт (станом на 1984 рік, примітка авт.) в основному відповідає фотографії Мезера (ч. 1). Матеріал, з якого побудовані Золоті ворота — так звана мішана кладка — характерна для князівської доби. В той самий спосіб збудована Київська Софія, Чернігівський Спас та інші церковні пам’ятники.
1947 року Е. Корж зробив археологічні обміри пам’ятника.
1948 року археологічні досліди Золотих воріт з участю консультанта-археолога В. Богусевича були переведені, щоб виявити рівень первісного проїзду воріт. Цей рівень становить 0,35 м. від сучасної земної поверхні.
Відтворити первісний вигляд пам’ятника на підставі археологічних даних неможливо.
Цінним матеріалом ХУІІ століття є вказівка Афанасія Кальнофойського. Він порівнює Троїцьку церкву над ворітьми Києво-Печерської Лаври з церквою Благовіщення Золотих воріт і пише, що Троїцька церква була „влаштована таким же фасадом, як була церква Благовіщення на воротах Київських Златих”.
На основі Іпатіївського літопису можна вважати, що Золоті ворота були збудовані спочатку без церкви, яку збудував князь Ярослав Мудрий пізніше.
Загальну уяву про архітектуру Золотих воріт у Києві дає конструкція Золотих воріт у Владимирі (Росія), які збудував Андрій Боголюбський 1164 р. на зразок київських.
* * * * * * * * * * * *
2. ЦЕРКВА СВ. ІРИНИ
Пам’ятник має форму стовпа з головкою на розі Володимирської вул. та Ірининського завулка. Він становить решту стародавньої церкви св. Ірини. Це один з будівних її стовпів (північно-східний) з характерною кладкою XI століття. Церкву св. Ірини збудовав Ярослав Мудрий недалеко від „Хрещатикового яру”, до якого ще в ХVІІ столітті провадило Оринине (Іринине) провалля. Назва цієї церкви нагадує Констянтинопіль, де також була церква св. Ірини, а також храм св. Софії, Золота брама тощо. У Києві її побудовали на пошану дружини Ярослава Мудрого Інґіґерди, яка там заснувала жіночий монастир. За Ярослава Мудрого та його найближчих наступників у Києві було дуже багато храмів та монастирів; їх будували, з різних приводів і чужинці, а з ними й руські літописці нараховують сотні таких монастирів — для чоловіків засновували князі, жіночі — княгині. Ченці відгравали дуже важливу роль в релігійному і громадському побуті. В цьому Русь-Україна знов таки дивилась на Візантію, де певні міста були суцільними монастирями, бо кожний заможний візантієць мав свій монастир, в якому його ховали. Цей звичай за Ярослава міцно прищепився був і в Києві.
Монастир св. Ірини був зруйнований Менглі-Ґіреєм у ХV ст., а в 1833 р. під час планування В. Володимирської вулиці, ці руїни віднайшов Лохвицький. Вони зберігали в собі підвалини, частини стовпів, шиферні плити (облицювання нижніх стін), голосники (глечики, вставлені у склепіння, щоб їх полегшити й для кращого резонансу та кращого збереження живопису), уламки фресок та склепи з домовинами з шиферу (дуже улюблений камінь червоного кольору з верхів’я Дніпра). Досліди Лохвицького були доповнені 1846 р. розкопами Ставровського, але плани храму залишилися тоді нез’ясовані; і аж у 1913 р. пощастило встановити, що то була типова Київська будівля XI століття квадратової форми з трьома вівтарними півколами, внутрішніми підкупольними хрещатими стовпами, хорами, подвійним притвором та бічними запліччями; вівтарі її саме знаходились на розі Володимирської вулиці під теперішнім пішоходом.
У 1852 р. один із збережених хрещатих стовпів храму був оброблений стародавньою цеглою (з Десятинної церкви) і перетворений на чотирикутний пам’ятник. Та чи справді тут находяться рештки церкви Ірини, а не іншої, сказати важко.
Більшість стародавніх київських храмів є цілком забутими й певно залишаться невідомими. Між іншим, місце одної з таких церков вказує Петров у сусідстві з пам’ятником Ірини на Володимирській вул., де міститься башта над входом до садиби Софійського собору.
* * * * * * * * * * * *
3. СОФІЯ
Софійський заповідник складається з комплексу будівель та інших пам’яток, які находяться на його терені, а саме:
1. Софійська катедра
2. Дзвіниця
3. Трапезна. Тепла церква
4. Будинок митрополита
5. Брама Заборовського (західна брама)
6. Софійська бурса
7. Братський корпус
8. Південна в’їзна башта
9. Консисторія
10. Мур навколо садиби Київської Софії
Окремі елементи згаданого комплексу збудовані в різний час і тому вони відрізняються одні від одних своїми архітектурно-мистецькими особливостями.
1. Софійську катедру, згідно з переказом, побудував 1037 року Ярослав Мудрий. Храм на стрічкових підвалинах, вимурованих з бутового каменю. Долішні частини стін складалися з великих каменів (граніт, червоний кварцит), цементованих вапном, і товченої рожевої цегли (цем’янки). Плоска цегла (плінфа) розміщена в муруванні так, що один ряд цегли трохи занурений углиб, порівняно із суміжними рядами, а широка борозна між двома цеглинами, які виступають, заповнена рожевим розчином. Поземні ряди каменю чергуються з цегляними, утворюючи гру буро-червоних і сіро-зелених тонів, характерну для Київських архітектурних споруд (Золоті Ворота, Церква Св. Орини).
Київську Софію не один раз грабували за часів міжусобної війни князі-переможці, а також татар. Наприкінці ХVІ ст. Київська Софія перебувала у стані занепаду.
Митрополит Петро Могила в ХУІІ столітті заходився коло поновлення храму, і його продовжували його наслідники. Великий ремонт був переведений в 1843 - 1853 рр. Храм зберігся досить добре, але вигляд його змінився пізнішими добудовами та надбудовами. Усі тринадцять стародавніх бань збереглися. Тепер Київська Софія має 19 бань, з яких шість збудовані були під кінець ХVІІ ст. Тоді ж надбудували п’ять стародавніх бань, які набули характерної для української барока ХVІІ - ХVІІІ століть грушкуватої форми. На східному й західному фасаді збудовані барокові причілки, вікна оздоблені наличниками, характерними для української архітектури того часу. Ліпний бароковий орнамент прикрашує причілки та барабан центральної бані.
У пляні сучасної катедри дев’ять нефів, що завершені із сходу дев’ятьома апсидами. Іконостас головного вівтаря дерев’яний, різьблений, позолочений. Царські ворота з карбованого срібла.
Київська Софія уславлена своїми високохудожніми унікальними мозаїками та фресками. Одночасна наявність мозаїк і фресок в одному храмі є особливістю Київської Софії, яка не трапляється в інших храмах того часу. Техніка малювання фресок невідома. Проте ми знаємо, що фрески малювали на вогкому ще тиньку і що мальовання повинно було бути викінчене, поки висохне тиньк. Помилки у грецьких написах мозаїк київської Софії дають підставу гадати, що майстри — творці мозаїк, мабуть, були не греки, а місцеві люди (Лазарев, В.Н.)
2. Дзвіниця, 78 метрів височини, чотириповерхова, кам’яна, закінчена 1748 року. Четвертий поверх збудували у 1851-1852 рр. Залізний дах був позолочений. Дзвонів було 16, з них один старовинний, званий „Мазепа”. Усі дзвони були знищені з наказу Сталіна. Три нижні поверхи дзвіниці є найкращим витвором українського барока першої половини ХУІИ ст. Особливо цікавий є ліпний орнамент стін дзвіниці.
3. Колишня монастирська трапезна збудована була в 1722 - 1730 рр. Її перебудували в 1764 - 1767 рр. В 1822 за проектом О. Меленського; трапезну перебудували на зимову (теплу) церкву, і з того часу її звуть Тепла або Мала Софія. По перебудовах і добудовах Тепла Софія набула вигляду тринефної базиліки з грушкуватою банею над вівтарем. Цей храм вкрили двосхилим дахом з бароковим золотом, а західна фасада оздоблена бароковим причілком з ліпним орнаментом.
4. Колишній митрополичий будинок, який міститься на захід від Софійської катедри — дуже цікава пам’ятка світської кам’яної української архітектури (барока) першої половини ХУІІІ віку.
5. Брама Заборовського находиться на захід від митрополичого будинку. Її будував І. Г. Шедель, і ця брама була парадним в’їздом на терен митрополичого двору із заходу.
Брама Заборовського є незвичайно цікава й цінна архітектурно-мистецька пам’ятка часів розквіту українського барока середини ХУІІІ віку. Ліпний орнамент має значний влпив української народної творчости.
6. Софійська бурса збудована в 1763 — 1797 рр. Прямокутна, дуже видовжена двоповерхова будівля, має обидві фасади з розкрепованими пілястрами коринтського стилю. Великі вікна оздоблені дугуватими причілками, властивими для 50-60 рр. ХVІІІ століття.
7. Братський корпус (колишні монастирські келії) збудовані у 50-60 рр. ХVІІІ ст. Ця будівля є цікавою пам’яткою світської архітектури в Україні другої половини ХVІІІ ст.
8. В’їзна південна башта збудована в середині ХVІІІ ст. Вона провадила до терену Київської Софії з боку сучасної Володимирської вулиці. Точний час і прізвище архітекта, згідно з проектом якого побудована башта, невідомі. Це одна з небагатьох пам’яток архітектури ХVІІІ ст.
9. Будинок консисторії був початий будовою кам’яної одноповерхової монастирської „хлібної” (1722 - 1730 рр.) Пізніше (1770 - 1783) надбудований був другий кам’яний поверх, і в цілому будинку розміщена була консисторія. Цей будинок, що мав характерні барокові форми, був перебудований в 1753 р., при кінці ХVІІІ століття (надбудова другого поверху), в половині XIX ст. та на початку XX ст. В наслідок цих перебудов, історично-архітектурна цінність будинку консисторії була значною мірою знижена.
10. Мур навколо садиби Київської Софії збудований у 1746 р., але він зберігся лише з боку Георгієвського завулка, частинно з боку Стрілецької вулиці та коло дзвіниці. Мур високий приблизно три метри, збудований з цегли на вапняному розчині. Він поставлений на двоприступчастому цоколі. Угорі — складного профілю карніз. Зовнішня поверхня муру має пілястри розкраповані на цоколі і гурті карніза.
Величність Київської Софії (ширина 55 м., довжина без апсид 37 м.), чарівність її архітектурно-мистецької композиції, її мозаїки та фрески, які є світовими унікатами, зрештою положення цього храму у новому місті, де до площі, розташованої перед катедрою, сходилися з чотирьох боків головні вулиці Києва (Володимирська, Велика Житомирська, Андріївський узвіз,Софійська вулиця), робили віддавна велике враження на відвідувачів Києва.
З малюнків Київської Софії слід згадати малюнок німця Блязіюса 1844 року, а також Шевченкового приятеля - Сажина, який одержав звання академіка в 1855 р. за картину олійними фарбами: „Внутренний вид Києво-Софійской церкви”. Поза тим відомі ще два малюнки Сажина, які відшукував Ернест:
1. Софійський собор, споруджений великим князем Ярославом І в 1037 году (23 1 / 2 х 31 цм., сепія).
2. Древние фрески в Києво-Софійськом соборе. Забарвлені аквареллю (28 х 35 1/2
ц.м).
З мозаїк Софії особливо цікаве мозаїчне зображення Марії-Оранти (Богородиці в молитовній позі з піднесеними руками). Богородиця-Оранта відома в українському народі, як Мати-Заступниця за рід людський або Нерушима Стіна. Ця мозаїка находиться в консі (конха) центральної апсиди. Виконана майстерно й ретельно. Загальний розмір усієї фігури — близько шість метрів.
Над конхою центральної апсиди в мозаїчній композиції „Деісус” — Богородиця — Іоан Предтеча моляться перед Христом. Особливо по-мистецьки виконане зображення Богородиці. Його можна вважати за один з найкращих художніх творів того часу.
Із фресок слід згадати ті, що стосуються переказів про апостолів Петра й Павла та інша, присвячена великомученикові Юрію — патронові Ярослава Мудрого.
Цікаві також фрески сходових башт і хори, виконані на світські теми. Зображення іподрому, у льожах глядачі, — князь, інші люди та жюрі. Лови на диких коней (тарпанів), сцени забав з борцями, танцюристами, музиками та ляльковий вертеп. У північній башті зображене полювання на ведмедя, музики, Ліберії та сцени з виходом князя з палацу.
* * * * * * * * * * * * * *
4. ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА
Десятинна церква — перша цегляна церква в Київській Русі, находилася в стародавній частині Києва, яка була наче „акрополіс” міста. *3
Її збудував князь Володимир у 991 - 996 рр. там, де постраждали два варяги — мученики за християнську віру, на пошану Успення Богородиці. Церкву закінчили царгордські архітекти, правдоподібно, з участю місцевих будівельників. Володимир призначив десятину своїх земельних прибутків на втримання церкви, тому вона й стала зватися десятинною.
Первісно церква була тринефною, шестистовпною, хрестово-баневою. Пізніше (на початку XI ст.) її огордили відкритою галерією. Фасада представляла архітрав, оздоблений грецькими написами та ліпними прикрасами. Карнізи були гранітові й мармурові, стіни були прикрашені пілястрами. Підлога була мозаїчна, стіни в середині церкви були вкриті живописом. Цокол гранітовий, стіни вівтаря прикрашені мозаїкою.
Крім образів, там віддавна зберігалася коштовна князівська одіж та речі. У XI ст. за Дитмаром, у церкві лежали домовини Володимира і його дружини Анни. Пізніше там були поховані також інші князі. За літописом, Десятинна церква мала 15 бань („о 15 верхах”) і тому вона була подібна до Софіївського собору, який мав 13 бань.
У 1017 році церква була пошкоджена пожежею. Ярослав І поновив її, і в 1039 році її освятили вдруге. У 1240 році, після того, як церква була останнім захистом для воєводи Дмитрія, її розграбували татари й відтоді протягом 4-х століть вона була купою руїн.
У 1634 році на колишньому місці, де зберігся був ще один приділ стародавньої Десятинної церкви, за свідченням митрополита Сильвестра Косова, Петро Могила заснував нову малу Десятинну церкву, яку потім добудував наслідник Петра Могили, але вона занепала, і її поновили аж у 1758 р. коштом черниці княгині Нектарії (Наталії) Довгорукої. За нестачею засобів для втримання церкви вона руйнувалася. Митрополит Євгеній і А.С. Анненков сприяли знаходженню рештків стародавньої церкви й були керівниками будови на її місці нової церкви за пляном Стасова.
У 1828 році закладено церкву Різдва Богородиці з приділами князя Володимира і св. Миколи. Церкву закінчили й освятили в 1842 року. Із-зовні її прикрасили арабесками та зображеннями святих велетенських розмірів над трьома Готичними входами та посередині вівтарної стіни. Голови святих були оточені позолоченими грецькими написами. Усі бані були оздоблені колонами, карнізами та візантійськими вікнами. Фасада була зразкова, стіни мали Готичний характер.
Розкопи руїн стародавньої церкви велися в 1824 - 1826 рр., та в 1908 - 1914 рр. виконав розкопи археолог Мілеєв. Складений був уперше плян первісної будови храму та виявлені підвалини кам’яного будинку. Цінні речі перевезли до музеїв Петербургу.
У 1934 р. з наказу Сталіна церква була зруйнована. Архітектурні уламки Десятинної церкви перенесли частинно до Софіївського архітектурно-історичного музею.
У 1938 - 1840 рр. та у 1948 році переведені були розкопи на терені колишньої Десятинної церкви під керівництвом Карґера. Розкопи виявили багатий археологічний матеріал князівської доби. Поблизу Десятинної церкви знайшли руїни князівських палат Х - ХІІ століть та багато житлових приміщень — майстерні князівських холопів. За давніших часів (IX — середина X ст.) територія, на якій пізніше побудована була Десятинна церква, була занята поганською (кургановою) могилою. *4
* 3 У цій частині міста находилися — Михайлівський Золотоверхий монастир Архі- стратига Михаїла, церква св. Ірини, Трьохсвятительська церква, які були знищені комуністичною владою. Збереглися лише Софіївський собор, Золоті ворота і Андріївська церква.
* 4 Карґер М.К., Археологические исследования древнего Києва. Отчетьі и мате- риальї (1938-1947 гг.), Киев 1951.
Грабарь И., История русского искусства, т. І, Москва 1909.
* * * * * * * * * * * * *
5. МИХАЙЛІВСЬКИЙ ЗОЛОТОВЕРХИЙ МОНАСТИР АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА
Згідно з літописом, церкву заснував 1108 року син Ярослава Мудрого Із’яслав Дмитрій. Місце для церкви вибрали дуже вдало — над колишнім Боричевим узвозом. Муровання, як і Золотих воріт і Софії — мішане з характерним чергуванням рядів каменю й цегли.
Церкву зруйнували татари, а відбудували її аж на початку ХVІ ст. а в першій половині ХVІІ сторіччя її обновили. За Петра І прибудували два бокові вівтарі. Церква була кам’яна, двоповерхова. Крім головного вівтаря, були ще три бокові. Стародавня частина була видовженим прямокутником, який закінчувався зі сходу однією великою та двома малими апсидами, а з заходу він мав два виступи — в одному містилися сходи. Світляний барабан головної бані підтримували чотири центральні хрещаті стовпи. У ХVІІІ столітті південну й північну стіну церкви розібрали, а на їх місці залишили два хрещаті стовпи, які лежали на осях центральних стовпів стародавньої церкви.
Таким чином установлено зв’язок із новозбудованими нефами. Зруйнована 1934 року, з наказу Сталіна, церква мала 7 бань, укритих позолоченим залізом. Зверху церква була вкрита тиньком. Стародавню фреску Благовіщення відкрив Прахову 1800 р., а Захарія й Самуїла в 1888 році. Написи частково грецькі, а також слов’янські. У головному вівтарі стародавня мозаїка зображує Евхаристію. Ця мозаїка, яка є (як і інші мозаїки цього храму) дальшим етапом у розвитку мозаїчного мистецтва, якби порівнювати її з мозаїками Софії, не збереглася була вповні. Багато частин престолу, зображеного на ній, обсипались, і їх підмалювали фарбами. Дуже цікаві також мозаїки, що зображують архидиякона Фадея і архидиякона Стефана, а також мозаїчне зображення Дмитрія Солунського. Ліпний орнамент, оздоблення вікон, капітолії тощо, мабуть, виконав Григорович-Барський, бо вони тотожні з прикрасами Кирилівської церкви. Фризи барабанів бань були густо декоровані оригінальними майоліковими зірчатками, які виблискували на сонці, наче дорогоцінне каміння.
Іконостас головного вівтаря був дерев’яний, посріблений, місщями позолочений, заввишки яких 5.3 метри. Збудували його в 1718 р. Царські ворота, срібні — 1811 р. Іконостас правого бічного вівтаря виконав у середині ХVІІІ ст. Наумов. Іконостас лівого бічного вівтаря — 1877 р. На зовнішній південній стіні збереглися були дві стародавні шиферні плити з написами; ці плити належали до первісної балюстради вівтаря. В апсиді був вилом, навмисно не закритий.
Архітектура трапезної церкви характерна для кінця ХVІІ і початку ХVІІІ ст.
Двіниця була кам’яна, триповерхова; її побудували в 1716 - 1719 рр. Дзвонів було 14, один з них з 1644 р. Огорожа була кам’яна, її збудували на початку ХVІІІ ст. В огорожі економічні ворота, з 1707, року, мали вигляд півциркульної арки з двома колонками обабіч, які були пов’язані поясом, завершеним видовженими волютами та буйно оздобленим зображенням квітів причілком.
Михайлівський золотоверхий монастир з його дзвіницею, брамою, трапезною і келіями був цінним і цікавим ансамблем. Катедра перероблена була наприкінці ХVІІІ ст. і тоді ж таки оздоблена. Цікавий був причілок з гарними „щипцями” та рипідами, хрестами та фігурою архангела. Червоної міді позолочені бані добре гармонізували із зеленим забарвленням катедри. Контрфорси, особливо з північого боку, робили величезне враження своїм незвичайним характером, із шпилями ніби готичного стилю. Найкращий зразок українського барока знищений був рукою „старшого брата”. Мозаїчне зображення Дмитрія Солунського перевезли до Третяковської ґалерії в Москві.
* * * * * * * * * * * *
6. АНДРІЇВСЬКА ЦЕРКВА
Ця церква була збудована у 1747 - 1752 роках. Спочатку Й. Шеделю доручили були зробити проект — він тоді перебував у Петербурзі. Коли Шеделів проект був відкритий, новий проект доручили скласти Бартоломієві Растреллі. Будівництвом керував архітектор І. Мічурін.
Церква стоїть на великому горбі, який височіє над Подолом. Поставили її на місці колишнього бастіону, як колись гадали, на насипаному ґрунті. Це було спростоване в часі закладання підвалин. Будівник розв’язав підвалини у вигляді могутнього двоповерхового стилобіта, в якому розміщена була нижня церква та житлові приміщення.
У 1949 - 1950 роках під час ремонтно-реставраційних робіт знайшли, що глибина, на якій лежать підвалини під церквою, становить 14 метрів.
З боку Великої Володимирської (Короленка) вулиці основа церкви має вигляд двоповерхового дому. Церква, якої пляном є хрест, має ту особливість, що у вхідних кутах просторового хреста поставлені були могутні пілони, завершені банями. Ці пілони служать контрфорсами й одночасно надають храмові типової п’ятибанної композиції, характерної для української архітектури. Церква збудована з цегли. Капітелії йонійського та дорійського стилів, змонтовані були на місці й позолочені. Чудовий іконостас, надпрестольний намет, різьблена катедра та „горнеє місце” були виготовлені в Петербурзі за проектом Растреллі, і в розібраному стані їх доставили до Києва. Малювання виконали малярі Г.К. Левицький-Ніс, батько художника Д. Ле- вицького, та А. П. Антропопов.
Місце, на якому стоїть церква, вибране дуже вдало. Церква, зливаючись з мальовничим оточенням-ландшафтом, є невід’ємною частиною однієї з чудових панорам Києва. Стиль — барок Растреллі архітектури ХУІІІ століття.
* * * * * * * * * * * *
7. АНДРІЇВСЬКА ЦЕРКВА, ВИД З ПОДОЛУ. ПОЧАТОК АНДРІЇВСЬКОГО УЗВОЗУ.
Від Андріївської церкви, яка стоїть на нагірній частині Києва і височіє над долиною Дніпра, йде вулиця, яка знижується півколом і веде до передмістя Подолу. Це Андріївський узвіз. На фото ліворуч будинок номер 29. У будинку номер 23 на тій самій вулиці відбувалися таємні збори Кирило-Методіївського товариства 25 грудня 1846 року у приміщенні Гулака. На тих зборах присутнім був Шевченко. За доносом студента Петрова всі учасники тих зборів були арештовані й суворо покарані царським урядом.
* * * * * * * * * * * *
8 та 9. ПАМ’ЯТНИК СВ. ВОЛОДИМИРОВІ
Пам’ятник св. Володимирові, ранній варіант
Пам’ятник св. Володимирові, пізніший варіант
Пам’ятник св. Володимирові стоїть на так званій горі св. Володимира, яка належала Михайлівському монастиреві і вкрита була виноградом. Пізніше схили Михайлівської гори перейшли у власність міста, і там влаштовано сад.
Пам’ятник Володимира міститься на нижній терасі. Його збудували у 1853 році за проектом скульптора В. Демут-Малиновського. Будував його професор Академії мистецтв П. Клодт. Постамент — за проектом архітекта А. Тона. Височина — 20.4 метри. Пам’ятник реставровано у 1953 - 1954 роках.
Основою монумента є чавунна платформа з приступками. На платформі міститься восьмикутний постамент, який ніяк не пасує до часів св. Володимира, бо має вигляд каплички московського стилю. На постаменті — величезна статуя князя Володимира. Ліва рука тримає шапку у вигляді Мономахової, а правою він підтримує великий хрест, який за царату освітлювався електричними лампочками. Під’їжджаючи до Києва з протилежного берега (Чернігівщини), можна було бачити освітлений електрикою хрест пам’ятника вже на значному віддалені.
Фото 8 зроблене раніш, ніж фото 9. На першому з них пам’ятник Володимирові ще не зовсім закінчений.
* * * * * * * * * * * *
10. ПЕРША ГІМНАЗІЯ
Перша гімназія (стиль ампір) займає велику дільницю між бульваром Тараса Шевченка, Володимирською вулицею та Ольгинською.
Триповерхова будівля має форму літери “П”. Головний вхід міститься на головному фасаді, який виходить на бульвар Шевченка. Цей вхід має вигляд невеликого виступу ризаліта з шістьома пілястрами коринтського стилю. Будинок збудований за проектом О. Беретті у 1850-х роках. Вікна із звичайними (простими) наличниками з трикутніми сандринами. Завершує будівлю гарного рисунка карніз. Інтер’єр в основі повторює характерні риси будинку університету. Огорожа першої гімназії з її ґраткою (архітект О.В. Беретті) належить до найкращих м. Києва. Гімназію відкрили в Києві ще 1812 року за міністра освіти гр. Олекси Разумовського.
Був час, коли ця гімназія мала серед учителів чимало свідомих українців: Володимир Антонович, Олександер Андрієвський, Микола Костомаров, Олександер Русов, Яків Щульгин. Але згодом вона стала твердинею ворогів українства.
* * * * * * * * * * * *
11. ПАМ’ЯТНИК ГРАФОВІ БОБРИНСЬКОМУ
Граф Бобринський (1800 - 1868) відомий як агроном та основник цукрової промисловости Росії (фактично - України), де вона розвивалася і за пізніших часів; в Росії справжньої цукрової промисловости не було, бо ґрунт і клімат там для цукрового буряка мало придатний. Бобринський побудував величезну цукроварню, згідно з новітньою на той час технікою, в містечку Сміла на Київщині.
Пам’ятник з бронзи, збудований за проектом Шредера 1872 року. На підніжжі монумента було зображення сільсько-господарського знаряддя з написом „Полезной деятельности графа Алексея Алексеевича Бобринского”. Рідкий знімок цього пам’ятника було зроблено київським фотографом Пастернаком, на ній можна було бачити бічні бронзові барельєфи, які хтось украв першого ж року (1872). Пам’ятник стояв на перехресті Безаківської вулиці та Бібіковського (нині Шевченка) бульвару. Він був збудований вже після смерти Шевченка.
На світлині праворуч на задньому плині — так звана „залізна церква” на Галицькій площі.
Не далеко на південний схід від пам’ятника на Безаківській вулиці, 8 містився музей Хойновського, де була збірка грецьких, римських, сарматських, готичних речей, знайдених на терені України. У цьому ж будинку містилася українська книгарня часопису „Киевская старина”, яка довгий час була єдиною українською книгарнею на весь Київ.
Пам’ятник Бобринському зруйнувала комуністична влада.
* * * * * * * * * * * *
12. ВИД НА КАРАВАЇВСЬКУ ВУЛИЦЮ З БОТАНІЧНОГО САДУ. ВИД НА НОВУ БУДОВУ ТА СУМІЖНУ ЧАСТИНУ МІСТА.
Одночасно із створенням Бібіковського бульвару (нині бульвар Шевченка) був заснований Ботанічний сад, який займав площу між згаданим бульваром, Караваївською й Безаківською вулицею та університетом.
Інтенсивна творча праця впорядкування Ботанічного саду почалася в 1834 році під керівництвом професора ботаніки Травтфетера. Протягом десяти років (1839 - 1848) з Кременця (ліцей) та Вільна (університет) до київського Ботанічного саду перевезли були цінні збірки рослин.
На фото ми бачимо Ботанічний сад ще без паркана. Невеликі одноповерхові будинки міщанського типу характерні для Києва середини XIX сторіччя. Вид на Нову будову від Ботанічного саду з Караваївського узвозу.
* * * * * * * * * * * *
13. КРАЄВИД НА БЕСАРАБКУ ТА УНІВЕРСИТЕТ
Бесарабка — колишня площа, де перетинаються Хрещатик та Бібіковський (Шевченка) бульвар. На фото бачимо Бесарабку з боку круглої Університетської вулиці, званої так тому, що приміщення університету до збудовання головного будинку (на В. Володимирській вул.) містилися при цій вулиці. Перед університетом тут ще нема парку (нині парк Шевченка). Праворуч на обрію недобудована будівля Володимирської катедри, яка не пасує до архітектурного ансамблю Києва; почали будування катедри перед 20 роками до закінчення будівництва в 1882 році. Під час будування одна стіна тріснула, мабуть, це тому, що підрядник, який постачав будівельний матеріал, украв 1 1/2 цеглини, тобто зробив стіни тоншими на 1 1/2 цеглини проти запланованої грубости. Тоді навколо будівлі катедри приготовили риштовання, на будівлю поклали великий тягар, щоб дослідити, чи не будуть і далі руйнуватися стіни. Дільниця, на якій стоїть катедра, огорожена була високим парканом. Недобудована будівля простояла в такому стані 20 років. Лише після того заходилися її закінчувати, зміцнивши стіни контрфорсами. У середині катедри образи відомих російських малярів, виконані під загальним керівництвом Прахова. На фото перед будівлею Володимирської катедри — будинок першої київської гімназії.
Шевченко жив деякий час (кінець березня, початок квітня 1846 року) на розі Хрещатика та Бесарабки в „трактирі з номерами” в будинку архітекта Беретті.
* * * * * * * * * * * *
14. ХРЕЩАТИК
На місці сучасного будинку садиби номер 2, де за царату був готель „Европейская гостинница”, стояв дерев’яний будинок першого театру в Києві, модерно збудований за проектом архітекта Андрія Меленського 1805 року. Його зруйнували в 1851 році і збудували за проектом архітекта Беретті готель (Європейськая гостинница). З літографії 1837 року малюнків Закревського та краєвидів Києва 1850 року можна скласти уяву про вигляд цього першого в Києві театрального будинку. Центральна фасада була в ампірному стилю.
Каплицю (на фото ліворуч) зруйнували ще за царських часів.
* * * * * * * * * * * *
15. РАТУШ (міська рада)
Ратуш („міська рада”) збудований за проектом Шілле в 1874 - 1876 роках. На площі, яка давніше мала назву „Козиного Болота”. Лише центральну частину збудували на три поверхи. Ліве та праве крило будинку спочатку були двоповерхові, пізніше на обидвох крилах добудували третій поверх. Декоративні форми — ренесансові.
Над будівлею ратуша височіла статуя архистратига Михаїла, протектора міста Києва. За Сталіна цю фігуру зняли й перевезли до історичного музею.
Будинок ратуша згорів в часі німецької окупації від пожежі 1940 року, спричиненої вибухами мін, залишених большевиками перед відступом під будівлями Прорізної вулиці та Хрещатика. Стіни ратуша збереглися, але комуністична влада наказала розібрати рештки будинку, від якого таким чином не залишилося нічого.
За матеріалами: Київ Шевченкових часів. Автор-упорядник Сергій Крашенінніков. Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1984. Друкарня в-ва "Америка".
Дивіться альбом далі:
Назви пам'ятних місць у місті Києві, фотографії яких представлені у цй статті (з альбому старовинних фотографій міста Києва, виконаних Францем Мезером): Аскольдова могила, Царський (Маріїнський) палац, Інститут шляхетних дівчат, краєвид із садиби Меринґа на старий Київ, Лавра (загальний вигляд), Лавра - церква Успіння, Лаврська дзвіниця, Лавра - Ближні й дальні печери, Видубицький монастир, Ланцюговий міст, Залізничний міст; початок (верхня частина) Андріївського узвозу: Фроловський монастир, Щекавиця, вид на Поділ; Пам’ятник Магдебурзького права; Олександрівський узвіз, Володимирська гірка та Поділ; Вид на Поділ; „Лев” або „Самсон”.
Більше інформації з книги "Київ Шевченкових часів" дивіться на нашому сайті:
Протягом свого життя, повного драматизму і важких переживань, Шевченко, коли підрахувати час його перебування в Києві (1829, 1843, 1845 - 1846, 1847, 1859), жив у столиці України неповних два роки. Проте Київ мав на Шевченка величезний вплив. У цьому місті, в колах української інтелігенції, яскраво жевріла ідея національного визволення з-під Росії, ідея самостійної України. У Києві та його околицях автор „Кобзаря” знаходив натхнення для своїх поетичних та прозових творів. Краєвиди Києва і його архітектурні скарби давали поетові дорогоцінний матеріал для малярських творів. Там він зустрів гурт людей, які, як і він сам, цікавилися минулим України, а також тих, які милувалися в народному українському фолкльорі і збирали матеріали з народної творчости. Ми знаємо також, що Шевченко був душею української національно-політичної організації — Братства Кирила й Методія, хоч і не був його членом. Члени Братства Кирила й Методія, як от Костомаров і Куліш, та люди, які не входили до його складу, ставились до Шевченка з великою пошаною. Шевченко запалював у серцях людей, з якими зустрічався, любов до України. Як каже Павло Зайцев, „цей вогонь Прометея приніс тоді натхненний поет не одному Костомарову”. (Сергій Крашенінніков)
Прекрасне дослідження