Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
"ШКОЛА РАДОСТІ"
ЯК МИ ВЧИЛИСЯ ЧИТАТИ І ПИСАТИ
Розкажу про те, як малюки вчилися читати й писати. Все те, про що йтиме мова, не розглядайте, дорогий читачу, як новий метод навчання грамоти. Я не замислювався над науковим обгрунтуванням нашої творчості,— а це саме творчість дітей, виховна робота, що допомагає навчанню,— далекий від думки, що вона може якоюсь мірою замінити методи навчання грамоти, перевірені десятиліттями. Це творчість, що народилася серед полів і лугів, у затінку дібров і під палючим степовим вітром, на зорі літнього дня і в зимові присмерки.
Я вже не один рік думав: якою важкою, втомливою, не цікавою справою стає для дитини в перші дні її шкільного життя читання і письмо, як багато невдач буває в дітей на тернистому шляху до знань — і все від того, що навчання перетворюється на суто книжну справу. Я бачив, як на уроці дитина напружує зусилля, щоб розпізнати літери, як ці літери скачуть у неї перед очима, зливаються у візерунок, в якому неможливо розібратися. І водночас я бачив, як легко запам’ятовують діти літери, складають з них слова, коли це заняття осяяне якимось інтересом, пов’язане з грою, і, що особливо важливо, коли від дитини ніхто не вимагає: обов’язково запам’ятай, не знатимеш,— погано тобі буде.
З перших днів шкільного життя на тернистому шляху навчання перед дитиною з’являється ідол — оцінка. До одного він добрий, милостивий, до іншого — жорстокий, безжалісний, невмолимий. Чому це так, чому цей ідол за одного заступається, захищає, а другого тиранить — дітям незрозуміло. Адже не може семирічна дитина зрозуміти залежність оцінки від своєї праці, від особистих зусиль — цього їй ще не збагнути. Вона намагається задовольнити або — в гіршому випадку — обдурити ідола і поступово звикає вчитися не для особистої радості, а для оцінки. Я далекий від того, щоб взагалі вилучати оцінку з шкільного життя. Ні, без оцінки не обійтись. Але вона повинна прийти тоді, коли дитина вже розумітиме залежність якості своєї розумової праці від особистих зусиль, затрачених на навчання.
І найголовніше, що, на мій погляд, вимагається від оцінки в початковій школі,— це її оптимістичне, життєрадісне начало. Оцінка повинна винагороджувати працелюбність, а не карати за лінощі й недбальство. (Якщо вчитель вбачає в двійці й одиниці батіг, яким можна підстьобувати норовисту коняку, а в четвірці й п’ятірці - пряник, то скоро діти зненавидять і батіг, і пряник. Двійка та одиниця — це дуже гострий і тонкий інструмент, який мудрий, досвідчений учитель початкових класів завжди тримає про запас, але ніколи ним не користується. Якщо хочете знати, в початковій школі цей інструмент для того й повинен існувати, щоб ним ніколи не користуватися. Педагогічна мудрість вихователя в тому й полягає, щоб дитина ніколи не втрачала віри в свої сили, ніколи не відчувала, що в неї нічого не виходить. Кожна робота має бути для учня хоча б маленьким просуванням уперед. Семирічний малюк, який щойно переступив поріг школи і ледве навчився розпізнавати “а” і “б”, раптом дістає двійку. Він не розуміє, в чому справа, і спочатку навіть не відчуває ні гіркоти, ні тривоги. Він просто приголомшенний. «У подиві зупиняється часом розумна дитина перед агресією уїдливої сивоголової глупоти»,— писав Януш Корчак. «Поважайте дитяче незнання», — ці слова польського педагога запам’яталися мені на все життя. Лише тоді, коли вчитель оволодіє найвищою мудрістю людинознавства — вмінням поважати дитяче незнання, двійка буде найгострішим, найтоншим інструментом, але таким інструментом, який ніколи не застосовується в початковій школі.
За кілька років до народження «Школи радості» сталася така подія. Ми пішли з маленькими дітьми — шестирічними дошкільнятами — в гай, посідали на галявині, і я почав розповідати про метеликів і жуків. Нашу увагу привернув великий рогатий жук, що повзав по траві. Кілька разів вій силкувався піднятися в повітря, і ніяк не міг відірватися від трави. Малюки вивчали жука в усіх подробицях. Переді мною лежав альбом, і я намалював жука. Хтось з дітей попросив підписати. Я підписав великими друкованими літерами — ЖУК. Зацікавлені малюки почали повторювати це слово і роздивлятися букви, які були для них малюнками. Хтось повторив ці літери-малюнки на піску, хтось виплів слово із стеблинок трави. Кожна літера щось нагадувала дітям: приміром, у літері “Ж” вони побачили нашого жука-невдаху в той час, коли він, розправивши крильця, хотів злетіти... За кілька місяців я пішов на урок до тих самих дітей — вопи вже вчилися в школі. Вчителька бідкалась: важко з читанням. І треба ж було трапитися такому збігу обставин: саме на цьому уроці вивчали літеру “Ж”. Обличчя дітей розцвіли посмішками, в класі задзижчало: малюки повторювали слово “жук”, виділяючи “ж”. Потяглися вгору руки, вчителька була здивована, почувши, що всі діти можуть написати слово “жук”. Яким радісним, веселим був цей урок... Це був для мене один з уроків, що їх дає життя педагогіці.
І ось тепер у «Школі радості» я згадав про це. Діти повинні жити в світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості. Цей світ повинен оточувати дитину і тоді, коли ми хочемо навчити її читати і писати. Так, від того, як почуватиме себе дитина, піднімаючись на першу сходинку драбини пізнання, що вона переживатиме, залежить весь її подальший шлях до знань. Просто страшно подумати, що ця сходинка стає для багатьох малюків каменем спотикання. Придивіться до життя шкіл, і ви побачите, що саме в період навчання грамоти багато дітей втрачають віру в свої сили. Давайте ж підніматися, дорогі колеги, на цю сходинку так, щоб діти не відчули втоми, щоб кожний крок до знань був гордим злетом птаха, а не стомленою ходою знесиленого подорожнього, що знемагав під непосильною ношею.
Я проводив з дітьми «подорожі» до джерел слова: відкривав їм очі на красу світу і водночас намагався донести до дитячого серця музику слова Я домагався, щоб слово було для дитини не лише позначенням речі, предмета, явища, а й несло в собі емоційне забарвлення — свій аромат, найтонші відтінки. Важливо було, щоб діти прислухалися до слова як до чудової мелодії, щоб краса слова і краса тієї часточки світу, яку це слово відображає, пробуджувала інтерес до тих малюнків, які передають музику звуків людської мови — до літер. Поки дитина не відчула аромату слова, не побачила його найтонших відтінків,— не можна взагалі починати навчання грамоти, і якщо вчитель робить це, то він прирікає дитя на тяжку працю (дитина зрештою подолає ці труднощі, але якою ціною!).
Процес навчання письма й читання буде легким, якщо грамота стане для дітей яскравим, захоплюючим шматком життя, сповненим яскравими образами, звуками, мелодіями. Те, що дитина повинна запам’ятати, насамперед має бути цікавим. Навчання грамоти треба тісно пов’язувати з малюванням.
У «подорожі» до джерел слова ми йшли з альбомами й олівцями. Ось одна з наших перших «подорожей». Я поставив за мету показати дітям красу і найтонші відтінки слова луг. Ми розташувалися під схиленою над ставом вербою. Вдалині зеленів освітлений сонцем луг. Кажу дітям: «Погляньте, яка краса перед нами. Над травою літають метелики, гудуть бджоли. Вдалині — череда корів, схожих на іграшки. Здається, що луг — це світло-зелена річка, а дерева — темно-зелені береги. Череда купається в річці. Дивіться, скільки гарних квітів розсипала рання осінь. Прислухаймося до музики лугу: чуєте тонке дзижчання мушок, пісню коника?»
Я малюю луг у своєму альбомі, малюю корів і гусей, що розсипалися, як білі пушинки, і ледве помітний димок, і білу хмарку над обрієм. Діти зачаровані красою тихого ранку і теж малюють. Я підписую малюнок: «Луг». Для більшості малюків літери — це малюнки. І кожний малюнок щось нагадує. Що ж? Стеблинку трави. Зігнув стеблинку — і вийшов малюнок “Л”. Склав 2 стеблинки — ось вам і новин малюнок — “У”. Діти підписують малюнки словом “ЛУГ”. Потім ми читаємо це слово. Чутливість до музики природи допомагає дітям відчути звучання слова. Запам’ятовується навертання кожної літери, діти вкладають у кожний малюнок живе звучання, і літера легко запам’ятовується. Малюнок слова сприймається як щось ціле, слово читається — це читання не є результатом тривалих вправ за звуковим аналізом і синтезом, а свідомим відтворенням звукового, музичного образу, що відповідає зоровому образу, щойно намальованому дітьми. За такої єдності зорового і звукового сприймання, пройнятого багатством емоційних відтінків, що вкладені і в зоровий образ, і в музичне звучання слова,— одночасно запам’ятовується і літера, і маленьке слово. Дорогий читачу, це не відкриття якогось нового методу навчання грамоти. Це практичне здійснення того, що доведено наукою: легше запам’ятовується те, що не обов’язково запам’ятовувати; емоційне забарвлення образів, які сприймаються, відіграє винятково велику роль у запам'ятовуванні.
Єдність зорового образу, звучання і емоційне забарвлення слова аж ніяк не виключає самостійного, окремого звукового аналізу. Навпаки, вслуховуючись у звучання слова луг, діти виділяють у ньому кожний звук, розуміють, що слово складається з окремих звуків, і кожному звукові відповідає та чи інша літера.
За кілька днів — нова «подорож». Ми приходимо вранці до шкільного саду, зустрічаємо сонце. Трава на галявині, листя па деревах, грона винограду, жовті груші й сизі сливи,— все це обсипано краплинами роси. В кожній краплині горить сонячна іскорка. Іскорки зникають в одному місці і з’являються в іншому. Неначе одні краплини сонце випиває, а інші розсипає. Але це так здається. Іскорка з’являється в крапельці роси тоді, коли сонце освітлює її. Та куди ж дівається роса? Одні краплини випаровуються, інші повільно скочуються по стеблинках вниз, їх випиває земля. Якби не було роси, трава й квіти засохли б. Потім ми дивимося на крапельки роси, що виблискують на квітах айстр, настурцій, канн, троянд. Я малюю стеблинку трави, квітку настурції, сонце і крапельки роси з палаючими іскорками. Діти теж малюють. Під картинками ставимо підпис: «Роса». Ці літери нагадують дітям сонце, крапельки роси, Читаймо літери-малюнки. Кожна дитина по-своєму малює літери, передаючи в намальованому свої уявлення про навколишній світ. От Сергійко говорить товаришам:
— Це крапелька роси висить на стеблині трави,— так він уявляє літеру “Р”, — Скоро вона скотиться на землю. Ця крапелька чекає-не дочекається сонця, — такою бачить хлопчик літеру “О”.— А в цій крапельці уже горить сонячна іскорка: — Сергійко ще раз обводить олівцем контури літери “С”.
Пропоную кожній дитині намалювати стеблинку трави з крапельками роси у великому альбомі. Діти підписують свої малюнки словом “РОСА”. Це легко сказати: діти намалювали і підписали. Для них і малюнок, і підпис. — цілий світ образів, звуків, кольорів, почуттів. Кожна літера в свідомості дитини пов’язується з наочними образами, тому легко запам'ятовується і все слово, і кожна літера.
Протягом кількох днів ми знову й знову милуємося крапельками роси, знову й знову малюємо і підписуємо. І кожний новий малюнок — не чергова вправа, а творчість. Зі словом “РОСА” наша творчість пов’язана протягом двох-трьох тижнів. Кожна дитина кілька разів малює ту стеблинку чи ту гілочку, яка їй подобається, вслухається в звучання слова, виділяє в ньому окремі звуки, позначає їх літерами. Схожість літер і предметів навколишнього світу — це, по суті, фантазія, казка, творчість дітей.
Я пишу на обкладинці альбома заголовок: «Наше рідне слово». «Цей альбом ми зберігатимемо багато років,— кажу дітям,— поки ви не закінчите школу і не станете дорослими людьми. В кожного з нас буде свій альбом з малюнками і словами, а це — наш спільний альбом».
Минали дні й тижні, ми здійснювали все нові й нові «подорожі» до джерел живого слова. Особливо цікавим було знайомство із словами “село”, “бір”, “дуб”, “верба”, “ліс”, “дим”, “крига”, “гора”, “полос”, “небо”, “сіно”, “гай”, “липа”, “ясен”, “яблуня”, “хмара”, “курган”, “жолуді”, “листопад”. Весною ми присвячували «подорожі» словам “квіти”, “бузок”, “конвалія”, “акація”, “виноград”, “стає”, “річка”, “озеро”, “узлісся”, “туман”, “дощ”, “гроза”, “голуби”, “тополя”, “вишня”. В альбом «Наше рідне слово» кожного разу малювала свою картинку та дитина, в якої слово пробуджувало найяскравіші уявлення, почуття, спогади. Ніхто не лишався байдужим до краси рідної мови; вже навесні 1952 року, тобто місяців черев 8 після початку вашої роботи, діти знали всі букви, писали слова й читали.
Тут треба застерегти від спроб механічного запозичення досвіду. Навчання читання и письма за цим методом — творчість, а будь-яка творчість не терпить шаблону. Запозичувати щось нове можна тільки творчо.
Дуже важливо, щоб перед дітьми не ставилося обов’язкове завдання вивчити літери, навчитися читати. На першу сходинку пізнання діти піднімалися в процесі гри; їхнє розумове життя одухотворялося красою, казкою, музикою, фантазією, творчістю, грою уяви. Діти глибоко запам’ятовували те, що схвилювало їхні почуття, зачарувало красою. Мене вражало гаряче бажання багатьох дітей не тільки словами виразити свої переживання, а й написати слова.
Одного разу ми сховалися в лісовій сторожці від дощу. Гримів грім, спалахували стріли блискавиць. На землю посипалися маленькі намистинки граду. Вони й після дощу якийсь час лежали на зеленій траві. Виглянуло сонце з-за хмари, і маленькі градинки стали зеленими. Діти скрикували від захоплення: як це гарно! Другого дня малюкам захотілося намалювати те, що вони бачили вчора. А Юра, Сергійко, Шура, Галя навіть підписали свої малюнки. Вони вже добре читали, і я бачив їхні перші твори. Ось вони: «Хмара розсипала на траві град», «Білі градинки в зеленій траві», «Сонечко розтопило білі градинки», «Грім висипав білі градинки».
На цьому прикладі я ще раз переконався: чим ближче діти до джерела думки і слова — до навколишнього світу — тим багатшою і виразнішою буде їх мова. Я вірив, що скоро мої малюки складатимуть твори-мініатюри. Моя впевненість виправдалася літом 1952 року. В одному з кутків шкільної садиби було посіяно мак. Я повів дітей тоді, коли макові стеблинки спалахнули сотнями різнобарвних вогників. Краса пробудила в дитячих серцях хвилю радісних переживань. Ми довго милувалися квітами, слухали гудіння бджіл. Наступного дня прийшли в цей куточок з альбомами й кольоровими олівцями. Діти малювали, я розповідав їм казку про макове зернятко, про те, як веселка подарувала йому красу семи кольорів. Багато дітей захотіли словами виразити своє захоплення і написали яскраві, виразні твори: «Цвіте маковий килимок» (Таня), «Маковий килимок застелив землю» (Ніна), «Зацвіли маки, радіє сонечко» (Зіна), «Гудуть бджоли над маковим килимком» (Галя), «Сонечко розсипало по землі квіти: сині, рожеві, червоні, блакитні» (Лариса), «Волохатий джміль у блакитних пелюстках» (Сергійко), «Гойдаються квіти на тонких стеблинках» (Шура), «Сонечко виграє в макових квіточках» (Коля), «Упали з неба блакитні пелюстки, зацвів килимок на землі» (Катя). Ці твори з малюнками діти перенесли із своїх альбомів до альбома «Наше рідне слово».
Живим джерелом, яскравими образами вигравала уява дітей під час наших «подорожей» до соняшників, до квітучого поля гречки. Чим більше хвилювала дітей краса навколишнього світу, тим глибше запам’ятовувалися літери, хоч така мета ніколи не висувалася на перше місце. Я дедалі більше переконувався, що образне бачення світу й прагнення передати почуття краси словом — це душа й серце дитячого мислення. Дитяче мислення — художнє, образне, емоційно насичене мислення. Щоб дитина стала розумною, кмітливою, треба в ранньому дитинстві дати їй щастя художнього бачення світу.
Які невичерпні джерела фантазії, творчості, живої думки відкриваються в дитячій свідомості, коли дитина бачить і відчуває прекрасне! Я ніколи не забуду одну з наших «подорожей» до джерела живого слова. Літнього дня ми пішли на пасіку. Дід-пасічник пригостив нас свіжим медом, холодною джерельною водою. Діти сіли під яблунею, милувалися красою квітучого поля гречки. Бджоли, повертаючись до вуликів після польотів у степ, кружляли над маленьким струмочком холодної джерельної води і тихо гули. «Вони розповідають одне одному про квіти і гай, про гречку і соняшник, про яскраві макові голівки і сині квіти конюшини»,— говорили діти.
Мине 5 років, мої малюки стануть учнями IV класу, я запропоную їм написати твір-казку «Про що гули бджоли», і незабутні враження цього червневого дня виллються в яскраві образи, в живий потік думок. Так, те, що полюбилося в ранньому дитинстві, ніколи по забувається. Хай же в роки дитинства назавжди закарбується в свідомості дітей краса рідного слова, навколишнього світу. Хай перший крок на крутих і нелегких сходинках до знань буде сповнений високим чуттям краси!
Залежно від того, як діти оволодівали грамотою, в їхнє духовне життя все більше входила книжка. Ми створили маленьку бібліотечку книжок-картинок. На жаль, у книжкових магазинах не вдалося знайти нічого підходящого, й мені самому довелося малювати і писати книжки.
Першою книжкою-картинкою, яку я намалював, була народна казка про Діда Мороза, злу мачуху, добру падчірку і ледачу дочку. Книжка вийшла немала — попад 30 сторінок, на кожній з яких картинка і кілька речень. Іноді - одна фраза. До весни 1952 року більшість дітей вміла вільно читати. Особливо добре читали Варя, Коля, Галя, Лариса, Сергійко, Ліда. Ось ми сидимо на галявині, хтось з дітей відкриває книжку-картинку й читає.. Це не просто читання слів і складання з них речень. Це — творчість. Читаючи казку, дитина ніби поринає в світ, зображений на малюнках. Інтонації її читання передають найтонші відтінки почуттів і прагнень доброго Діда Мороза, злої мачухи, працелюбної і щирої падчірки, ледачої і бездушної дочки. Діти глибоко переживають те, про що читають: ненавидять зло, радіють торжеству добра.
І от що цікаво: діти десятки разів читали казку й, незважаючи на це, завжди слухали її з великим інтересом, Я пригадував стурбованість педагогів: чому діти читають так монотонно, невиразно? Чому дитяче читання рідко має емоційне забарвлення? Тому що в багатьох випадках читання відривається від духовного життя, від думок, почуттів і уявлень дітей. Дитину хвилює одне, а читає вона про інше. Читання збагачує життя дітей лише при умові, коли слово торкається найпотаємніших куточків їхніх сердець.
Ми стали створювати нові книжки-картинки. Картинки малювали Юра, Сергійко, Катя, Ліда, Люба, Лариса. Не було дитини, якій би не хотілося малювати. Труднощі оволодіння грамотою переборювалися головним чином завдяки інтересу до малювання.
Влітку 1952 року діти почали читати невеличкі друковані дитячі книжки. Кожним своїм успіхом, кожною трудністю я ділився з учителями. Підготовка дошкільнят до навчання в І класі стала колективною турботою педагогів початкових класів нашої школи. В творчому досвіді вчителів з кожним роком все більше вдосконалюються, поглиблюються методи виховання, точніше позакласної і позашкільної виховної роботи, що сприяють єдності розумового розвитку дітей і набуття ними елементарних практичних умінь, потрібних для того, щоб успішно вчитися. Серед цих умінь на першому місці стоїть читання.
Уже протягом кількох років учителі, що починають виховання дошкільнят, добиваються того, що їхні вихованці до початку навчання в класі вміють читати. Це значною мірою полегшує весь процес навчання не тільки в початкових, а й у середніх і старших класах. З нашого багаторічного колективного досвіду можна зробити дуже важливий висновок щодо ролі вільного, виразного, свідомого читання в інтелектуальному розвитку дитини, в творчій розумовій праці в процесі навчання. Цей висновок полягає ось у чому: чим раніше дитина почала читати, чим органічніше пов’язане читання з усім її духовним життям, тим складніші процеси мислення, що відбуваються під час читання, тим більше дає читання для розумового розвитку. У дитини, яка навчилася читати до 7 років, виробляється дуже цінне вміння: її зорове і розумове сприйняття слова й частини речення випереджає вимову вголос. Читаючи, дитина не прикута до слова, вона має можливість на якусь частку секунди відірвати свій погляд від книжки й продумати, осмислити, що буде сказано вголос. Таким чином, дитина одночасно читає і думає, осмислює, міркує.
Наш колективний досвід переконує в тому, що саме таке вільне читання є однією з найважливіших умов свідомого навчання.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 76 - 85.
