|
Надія Кир’ян
ЖАЙВОРОНОК ДИТИНСТВА
Мама
Зліпила жайворонка,
Хотіла спекти —
А він полетів.
Відтоді
Щовесни
Шукаю в небі
Птаха,
Зліпленого з тіста.
* * *
ПРИСВЯТА
Д. Чередниченкові — редактору
моєї першої збірки
з нагоди 30-ліття невиходу в світ
Не вийшла в нас збірка ні перша, ні друга,
Але я в ту пору знайшла собі друга.
Хоч видати книжку тоді не дали,
Та пісню свою ми однак зберегли.
„Роса на крилі” не побачила світ,
Та ми не спинили до сонця політ.
Росою виблискує біле крило —
Між нами підлоти і зрад не було.
Легенько кружляють думки в голові
І ми іще, Дмитре, їй-Богу, живі.
Нехай за водою спливають роки —
З джерел витікають чистіші струмки.
До хат українських летять ластівки —
І прийде весна в Україну таки!
* * *
ДІЄСЛІВНЕ
Заарештовують.
Реабілітовують.
Підсолоджують
І обпльовують.
Похвилюємось.
Пострибаємо —
І лякаємось
Чи звикаємо.
Забувається,
І дрімається,
І кохається,
І співається.
Чи нудьгується,
Зогнивається,
Дотлівається
Чи спивається.
Та кривавиться,
Запікається,
Прокидається —
І вибухається!
* * *
У МАМИНІМ САДУ
У маминім саду вітрець гілки колише,
Гілок не дістю, бо я іще мала,
Та знаю, що ніде нема землі рідніше,
Ніж мамин білий сад, де вишня зацвіла.
Цвіт загадковий, світ загадковий,
Світ пелюстковий, ніжний мій світ
Вишня-матуся, вишня бабуся
Радо стрічають мене край воріт.
У маминім саду щодень було гарніше,
Та як би не було, а донька вироста.
І от вдягла фату — і вже цвіте, як вишня,
А матінка стоїть у сонці золота.
У маминім саду вже не панує тиша,
Немов дзвіночок, в нім онучечка мала.
Легкий вітрець її на гойдалці колише
В бабусинім саду, де вишня розцвіла.
Роки собі пливуть, а Ви все красивіші,
Матусенько моя, бабусенько свята.
Я бачу білим світ, бо він мені світліший
Крізь мамин білий сад, де вишня розцвіта.
Цвіт загадковий, світ загадковий,
Світ пелюстковий, ніжний мій світ.
Вишня-матуся, вишня-бабуся
Радо стрічають мене край воріт.
* * *
МОЯ КИЦЯ
Коли іде зі мною до криниці,
Коли мене з роботи зустріча,
Я вдячна тихій муркотливій киці,
Немов не киця це, а дитинча.
Так лагідно уміє притулиться,
Що хоч бери та прикладай до ран.
Це вже не киця, а моя сестриця
Або коханий, і у нас роман.
Роман у кицьки та у поетеси?
Це, може, й смішно, а либонь, що й ні.
Бо не страшні мені ніякі стреси,
Образи й біди також не страшні.
М’який клубочок — я це добре знаю —
В тяжку хвилину, у найважчу мить
Підкотиться — і тихо запитає:
— Чому ти плачеш? Що тобі болить?
* * *
ВІДВ’ЯЖЕМ ЧОВНИКА
Відв’яжем човника. І попливемо вдаль…
Без планів, без маршрутів — куди-небудь,
Де пахне сіном лагідна вода
І де качки — за зграю білих лебедів.
Без вікон, без балконів, без дверей
Там нас зустріне замок фантастичний,
Де стеля — небо, стіни — очерет,
А вітерець — господар предковічний.
Ми по веселці спустимо з весла,
Вербовий пух сплетем вінком, як лілії.
Поглянь — а хмарка — наче пароплав.
Відв’яжем човника. І попливем по хвилях…
* * *
КРИК ЧАЙКИ
Казала хвилям:
— Заберіть мене в море! —
Не зрозуміли
Моєї мови.
А чайка кричала.
Казала:
— У мене очі, як вода,
І волосся з піни морської… —
Не розуміли моєї мови.
А чайка кричала.
Казала:
— Я чужа на землі,
та й вам чужа. —
Не розуміли
Моєї мови.
А чайка кричала.
* * *
РАЙДУГА РАНКУ
Голубі
Голуби
Злетіли
Із стріхи білої.
Зачепили
Сонне дерево крилами —
І збудили.
А дерево
Розтуляти очі
Не хоче,
Бо йому мама мила
Снилась.
* * *
ХУДОЖНИК
Моєму дядькові, миргородському художнику Г. Ксьонзу
Був дядько земний, не вірив в дива,
Не міг ні чути, ні говорити.
Він ходив по селах і малював —
І то був єдиний зв’язок зі світом.
Дядько просто й немудро жив,
Ходив у старій сорочині потертій,
Та над усе у житті дорожив
Фарбами і мольбертом.
Легко ішов по дорозі крутій,
Не боявся ні сонця, ні зливи.
Дядька впізнавали сільські півні
І на його честь кукурікали галасливо.
Він малював криницю без дна,
Жінок із відрами, що її обступали…
І прикипали фарби до полотна,
Як дядько до життя, прикипали.
І небо прибігало під самі стріхи,
Зацвітало коровами і будяками.
Дивувались сусіди, забувши про лихо,
І милувались дядьковими руками.
А він простував через села, рідні й чужі,
Не минаючи на щляху ні одного.
А потім тихо заснув, дійшовши межі,
А фарби і пензлі притулились до нього.
* * *
ФАНТАЗІЯ
Білі синиці
Сідають на гілки
В засніженому парку.
У напівсні
Легко прясти
Тонку нитку думок.
Самотній на лаві.
Ніч.
Снігові синиці.
Вранці
На витканому білому полотні
Зацвітають
Сонячні квіти.
* * *
ЩАСЛИВА МИТЬ
Не втримаюсь на щасті.
Тільки мить,
Лиш мить щаслива,
Як весняна злива,
Струною сонця
В пальцях задзвенить…
І здаленіє дзвін.
І загуде здаля.
Здаля так тихо дзвін гуде і манить,
Мов яблуко у білому тумані,
Червоне яблуко, що котиться на шлях.
І я за яблуком тихесенько піду.
Курним шляхом піду все далі й далі…
І добреду до дзвоників конвалій
Чи синіх дзвоників…
А може, упаду,
Спіткнувшися об цю
Щасливу мить,
Таку щасливу,
Як весняна злива,
Що так у пальцях
Солодко дзвенить…
* * *
НАВЧУСЯ У КВІТОК
Обмиє дощ вишневі пелюстки
І облетять, легенькі, ніби пір’я,
А вже бузок засвічує сузір’я.
У синім полум’ї згорять і ці зірки.
Захоплена в полон стрімким дощем,
Виплутую дзвінкі струмки з волосся.
Щоб це нікому дивним не здалося,
Тихенько затуляюся плащем.
Сьогодні я навчуся у квіток
Обтрушувать години, дні і тижні
І скрапувать так солодко, як вишні,
На землю білим цвітом пелюсток.
* * *
ЧИСТА КРИНИЦЯ
Довго шукаю — вірю — знайду,
Там, де стоять на сторожі тополі
Чисту криницю у чистому полі,
Чисту криницю у білім саду.
Роки минають.
Снів не міняють.
Де не поїду, де не піду,
Все мені сниться
Чиста криниця
В місячнім сяйві у білім саду.
Біля криниці на спориші
Вмию обличчя, і руки, і тіло,
І щоб ніколи душа не боліла,
Я окроплю собі рани душі.
Все, що люблю я, усе, що люблю,
Я пригадаю поволі-поволі.
Чисту криницю у чистому полі
Сяйвом вечірніх зірок обіллю…
І пригадаю усе, що люблю.
* * *
ДУЕЛЬ
„Це просто гра” — здавалося спочатку.
А вийшло — долі кинула перчатку.
Була дуель. І вражень не замало,
Мене ця доля ледве не зламала.
Червону лінію назад пройти не просто.
Я відвойовую собі життєвий простір.
Веде у небо голуба дорога —
Іду на смерть — або на перемогу!
* * *
КРІСЛА ГЕФЕСТА
Щоб помститися Гері за образу,
Гефест викував і подарував їй
прекрасне золоте крісло, встати
з якого неможливо.
Роки течуть,
І скресають весни.
А світ закутий
У крісла Гефеста.
Золотом зманять,
Зчавлять всі соки.
Сядеш у них —
Не минеш мороки.
Хитрі, мов тещі,
Лихі, як свекрухи.
Липнуть до них —
Як до меду мухи.
Сидіти в тих кріслах —
Солодше від раю.
Хочу — милую,
Хочу — караю.
Їх не розбити,
Їх не зламати.
Хто в них сідає —
Не може встати.
Тяжіє над світом
Прокляття Гефеста.
Минають роки.
Скресають весни.
* * *
Я ЖИВУ В ІНШОМУ СВІТІ
Я живу в іншому світі.
Там струмки, небо і вітер…
Я живу світом не вашим,
Я живу світом багатшим.
Зневажаю розкіш і гроші —
Жовте листя мені дорожче.
Манекенів фарбовані брови
Не заступлять світу святкового.
Тільки свята — ще гірші муки:
Бачу чорні, обдурені руки,
Бачу тисячі доль окрадених,
Бачу совість, убиту зрадами,
Бачу — дурість панує над розумом,
Бачу щирість, прибиту морозами…
Потім знову — листя і вітер.
Я живу в іншому світі.
Я живу світом не вашим.
Я живу світом багатшим.
Я живу. Я ще буду жити —
В цьому світі. В прозрілому світі!
* * *
ОНОВЛЕННЯ
Там, де колись ходила,
Осінь ходить.
Думала: треба поспішати,
Бо вже нерано.
Обрій червоно засвітився,
По гілках вітер перебіг —
Вечірня симфонія.
Ноги до землі приросли,
По тілу сік заструмував,
Почали брунечки розпускатися.
Дивилося вранці сонечко —
Дивувалося:
“Що то за гарна вишенька
За ніч виросла?”
* * *
ОСІННІЙ ПРОЛІСОК
В осінню пору, наче навесні,
Немов у казці, пролісок зустріла.
І сколихнула душу всю мені
Оця тендітна квітка сніжно-біла.
Душа штормить і рветься на вітрах,
Метається від пекла і до раю.
Неначе в бурю поганенький дах,
Мені так само голову зриває.
Горить сигнал. Перегорає в дим.
І в голові одне питання: Звідки?
Це звідки приблудилася сюди,
З яких країв ця неймовірна квітка?
Погасли звуки. Зблякли кольори.
Чи оніміла, чи була німа я?
Сама собі будую лабіринт,
В нім стін нема, і виходу немає.
… Я по краплині віддала любов,
Частинку вітру, і частинку полю,
Немов із серця виточила кров.
Вже не штормить. І вже немає болю.
* * *
ПОВЕРНЕННЯ
А хата крейдою біліла
І осипалась, ніби мак.
Та хата знов мені боліла,
Немов не хата, а тюрма.
Їй все ще марились вокзали
І пристрастей палкий вогонь.
Ми тут колись когось чекали,
Хоч не згадати вже, кого.
Це ж скільки по світах блукати?
І ось нарешті це село.
Я повернулася. А хату
По вікна листям замело.
І вже дверей не відчинити.
Такі ми рідні — і чужі.
В саду ще доцвітає літо,
А в хаті пустка, як в душі…
* * *
СТАРА ХАТА
На тин плечима сперлась хата.
Стара, покинута, горбата,
Уже оглухла і осліпла,
А все ще тягнеться до світла.
Вже не живе — ще не вмирає,
Шукає все ключів од раю
І розстіба свого кожуха.
Як б’ють струмки в старечі вуха
І крають небо на шматки
Золотопері ластівки.
Їй так ще хочеться летіти
За ластівками в тепле літо,
А на покрівлі як на те
Мох так фіалково цвіте!
* * *
ЛИСТ ДО МАТЕРІ
За лісами — ще три мости,
Час весельцем воду гребе…
Мамо, мамочко, ти прости,
Тільки я не розважу тебе.
Сто чортів у мені сидить,
І колись я однак помру.
Але все — волошковий дим
Від твоїх неповторних рук.
Тільки я прийду — не прийду,
Доки кури зерно склюють,
Доки той посивіє дуб,
У якому гніздечка в’ють.
Рейки з сталі, а сталь хрустка,
Поїзди зі страху кричать.
Колисковою — річка гірська,
І тече понад нами час.
Я хатинку ту стережу,
Де берізка — білий маяк.
Дикі коні в пітьмі іржуть,
А над лісом — хустка твоя.
Мамо, мамо…
* * *
ПРИЙШЛИ З ТРАВИ
Прийшли з трави. І підемо в траву.
Дорога в сто розлук, дорога в сто печалей,
Де пахне сто вітрів і де сто сонць живуть,
І плачуть лебеді осінніми ночами.
Відпах барвінок. Відпливли вінки.
І всі хрести відхрестяться помалу.
І тільки звично моляться віки
На ті церкви, які ми зруйнували.
Сто сонць торкалося мого чола,
І сто вітрів губилося у листі,
А ватра все горіла, гріла і пекла,
Як сум за полем і за вільним лісом.
Вже снігові троянди з мертвих уст,
І снігова дорога в сто печалей.
Прийшли з трави. І підемо в траву,
І плачуть лебеді осінніми ночами.
* * *
ОСІННІЙ ВОГОНЬ
В повітрі павутиння прозоро зависа,
Летить тонке, задумливо і легко.
А осені вогонь горить і не згаса
І відліта кудись, немов лелека.
Легенько обліта кульбабкою земля,
І золоті дими струмують від оселі.
А листя кружеля, а листя кружеля,
Неначе малюки на каруселі.
Летить кудись печаль, зника в густій імлі,
Крилом змахнувши легко на прощання.
І ніг моїх уже не втримати землі,
Бо, може, це моя печаль остання.
* * *
БЕЗ МЕНЕ
Дома на ставку не бродять лелеки,
А тільки вербовий пух літає легко.
Мамині долоні пахнуть криничною водою гарно,
А батько докурює над шахами
двадцять третю цигарку.
В липні пахнуть липою мед і гречка,
А в березні иакі теплі у берізок плечі.
Коли у Києві буде калина цвісти,
Напишу квітками на листі
додому мішок листів.
* * *
ЛЕЛЕКИ
Жив чоловік у селі на привіллі,
Хата, над хатою неба глек.
Був як усі. Лиш одне божевілля —
Понад усе полюбив лелек.
Птахи у нього жили на хатині,
В іграшках, меблях, піснях і словах.
Він їх ліпив із веселої глини,
З дерева клеїв і малював.
Він їх собі почепив на воротях,
Щоб пильнували людського гнізда
Лелеченята в червоних чоботях —
І обминала його біда.
В мудрих повчань — борода і сивини,
Бо не один повчально прорік:
„Їхав би в город… Був би людиною…”.
А тут він просто — був чоловік.
Так, як усі, доживав собі віку,
В поле виходив сіять, орать…
Був чоловік — і нема чоловіка.
Тільки лелеки на хату летять.
* * *
ЖУРАВЛИНА ПЕЧАЛЬ
О смутку, о печале журавлів!
Минають дні — і нікого кохати,
Окрім старої, наче бджілка, хати,
Крім яблуні при голубій ріллі.
Та бджілка прокидається весною,
Та яблуня уся цвіте в мені
І родить, ніби яблука рясні,
Рясну печаль, придуману не мною.
І думку — відлетіть за журавлем,
Покинуть землю й зникнути в тумані,
Крилом торкнувши золоте смеркання,
І у душі збудивши вічний щем.
І я в цю мить живу за сотню літ,
За тисячу і навіть за мільйони —
Із бджілкою на золотім осонні,
З печаллю яблуні на крилах журавлів.
|
|
