Олекса Воропай
ВЕЛИКДЕНЬ
(з книги "Звичаї нашого народу")
Завантажити текст статті (txt.zip)
В церкві
Як тільки задзвонять до заутрені, то з усіх кінців села чи міста народ починав рухатися до церкви — хто пішки, а хто й возом. Дітей теж брали з собою, вдома майже ніхто не залишався. Кому не було місця в церкві, той спинявся на дворі під церквою і так стояв, скинувши шапку, аж до кінця Богослуження.
«В перший день Великодня читають різними мовами, під веселий гуд дзвонів, з євангелиста Івана Богослова. Староста або паламар наказував виносити хоругви. Всі виходили з церкви. Парубоцтво звичайно виносило хоругви і хрест, а старші чоловіки брали образ Воскресіння Христового, Євангеліє та артос; чотири поважні дідусі виносили плащаницю.
В цей час сторож уважно оглядав церкву, щоб ніхто не залишився всередині. Коли всі вже вийшли, він замикав двері і сам ставав на варті — «щоб відьма не взялася рукою за замок».
Усі містичні істоти, що відіграють важливу роль у народній демонології — відьми, упирі та всяка «нечиста сила» — у Великодні свята, а особливо під час Богослуження, за народним віруванням, втрачають свою силу, а тому їх у церкві — при певних умовах — можна бачити і впізнавати.
Хто прийде до церкви з першим вареником, сховавши ще на Масляну, той побачить відьму. Відьми здебільшого ховаються по дзвіницях.
Коли вперше заспівають «Христос Воскрес», мисливці, які стоять з рушницями надворі, стараються в ту ж хвилину вистрілити: «Їхні постріли убивають чорта».
У селах Поділля парубки споруджували колись «гармату». Для цього брали залізну трубу, ланцюгами прикріплювали її до дерев’яної колоди; міцно скручуючи ганчірки, робили «кулю», заганяли її в «жерло гармати» і набивали «гармату» порохом. Як тільки священик в церкві виголосить: «Христос Воскрес!», хлопці підпалювали смолоскипом порох, і гармата вибухала.
Хто хотів розбагатіти, той ставав у куток, тримаючи в руці срібну монету. На виголос священика «Христос Воскрес» він, замість «Воістину Воскрес», відповідав «Анталуз маю!». Вірили, що від цього срібна монета набирає чародійної сили і, де б вона не була, все одно повернеться до свого господаря та ще й нові гроші з собою приведе.
Коли священик у церкві скаже «Христос Воскрес», то замість відповідати «Воістину Воскрес» можна чого-небудь побажати собі — це бажання здійсниться.
Після утрені старі бабусі ходять на могили христосуватися з померлою ріднею. Така бабуся, стоячи над могилою, називає на ім’я батька, матір, сина чи дочку і каже: «Христос Воскрес!»
Селяни вірять, що, коли піти на кладовище і похристосуватися з померлими батьками саме в той час, як у церкві вперше проспівають «Христос Воскрес!», то з могили можна почути відповідь: «Воістину Воскрес!»
Як бачимо з наведених прикладів, слова «Христос Воскрес» у народному віруванні мають велику магічну силу.
«По закінченні літургії, коло церкви або в притворі святиться «свячене», що складається з паски, сиру, яєць, поросяти, масла, сала та ковбаси. Кістки «свяченого» закопують у полі — «щоб град посівів не побив».
«Коли йдуть або їдуть святити паску, то разом з паскою для свячення беруть сало, яйця, порося з хріном у роті, мак, ладан, галун, сіль, пшоно, мідний хрестик і голку. Свячений хрін гризуть, як занудить, голкою лікуються від курячої сліпоти (дивляться крізь вушко свяченої голки на схід сонця), хрестиком лікуються, коли «колька коле», ладаном підкурюють хворого на бешиху, галун п’ють з свяченою водою від «завійні» (болі в шлунку), а пшоно і сіль бере з собою хворий на пропасницю, йде на перехресну дорогу або в садок, кидає через голову і каже: "Вас, тітки, сімдесят сім, ось вам хліб-сіль усім! "»
Поздоровляти з святами і христосуватися починають уже після Богослужения. При христосуванні звичайно цілуються і обмінюються писанками чи крашанками. Яйце, одержане при першому христосуванні, зберігається як цінність, бо за народнім віруванням «воно має велику силу».
«Христосуються писанками і крашанками хлібороби і всі стани населення, не виключаючи і шляхти; бувало, не ввійдуть у хату без писанки або крашанки. Було б великою кривдою, якби після христосування не прийняв хтось писанки».
Якщо Великодню службу Божу править не один, а кілька священиків, то христосування починається в олтарі поміж священиками. Потім вони виходять з олтаря з хрестом, Євангелієм та святими образами в руках, стають перед царськими ворітьми обличчям до народу, і найстарший з них виголошує привітання:
— Христос Воскрес!
А народ відповідає хором:
— Воістину Воскрес!
Тепер повівся добрий звичай виголошувати це привітання так:
«Христос Воскрес — Воскресне Україна!»
* * *
Вдома
В західніх місцевостях України, прийшовши чи приїхавши додому, господарі відразу до хати не заходять. Вони обходять всі будівлі, що є в господарстві, і посипають навколо них свячену сіль — «щоб нечисту силу відігнати». Після цього господиня йде до хати накривати стіл, а господар заходить з «дорідником» до стайні привітатися з «німиною». Тут ще звичайно буває темно, і господар запалює освячену свічку та ставить її на полицю за яслами. Стайня виповняється тьмяним світлом, і тепер видно, що корови, вівці та коні занепокоїлись, почувши смачні запахи «дорідника». Корови потягнулися до «свяченого» і своїми довгими шорсткими язиками намагаються його лизнути. Господар скидає шапку, бере «дорідник» у руки і, підходячи по черзі до кожної тварини, кладе «свячиво» їй на хребет і примовляє: «Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав такі телята (лошата, ягнята) красні. Не примовляє він так тільки до свиней та пса. Поздоровивши отак худобу, ґазда відрізує шматочки свяченої паски, вмочає їх у сіль, дає по одному кожній тварині і каже:
— Абись була така весела, як цеся Божа дора.
Наприкінці ґазда заходить ще до бджільника, торкається «дорідником» головиці вулика і промовляє:
Чи ти, матко, спиш, чи чуєш?
Чи зробила матінник?
Чи ти вже ночуєш у матіннику?
Уставай, бо Ісус Христос воскрес!
Кілько я разів ковтну, тільки роїв аби ти, матко, пустила!
Як я тебе не забув, свяченої дари тобі даю.
Посвяти і ти свою родію, і сама себе.
Бо тебе би вже час випускати,
Аби ти йшла по світі старати,
По всьому світу
І по всьому цвіту!
Абись була цвітна, як цвіт,
Тяжка з вощиною, як я здоров,
Абись несла меду на собі так, як я несу дору,
Абись віск робила на віддяку,
Ісусові Христові на посвіт,
Людям на розлучіннє душі з тілом,
А мід собі на уживаннє,
Людям на спомаганнє!
Як я з своєю ґаздинев роблю та працюю,
Аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала,
А від мене, порженого, абись не втікала!
Абись сі так тримала пасіки, як сі тримає цеся дора мене!
Отак привітавшися з бджолиною маткою, ґазда йде до хати. Переступивши поріг, він скидає шапку і голосно вітається:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес! — відповідають йому діти й жінка.
Ґазда ставить «дорідник» із свяченим на стіл і христосується з
усією родиною, починаючи з ґаздині. Похристосувавшись, діти стають на коліна, а батько з матір’ю розбивають над дитячими головами «дорідник» чи бесаги, примовляючи:
«Аби вам розум так скоро ся розв’язував, як сі бесаги скоро розв’язуються».
Якщо в хаті є дівка на відданні, кладуть їй паску на голову і кажуть: «Абись у людей така велична, як паска пшенична!»
Малу дитину кладуть у порожній «дорідник», примовляючи: «Абись так скоро росло, як паска росте!»
Перед тим, як сісти за стіл, вся родина вмивається. Мати наливає у велику череп’яну миску холодної води, а на дно миски кладе три червоні крашанки. Першою вмивається дівчина, потім хлопці і мати, а останнім — батько. Після кожної особи воду міняють, але крашанки залишаються ті самі. Їх забирає дівчина — «щоб краща була».
Вся родина молиться Богові і сідає за стіл. Стіл застелений білим обрусом і заставлений найліпшими напитками та наїдками, на які тільки міг здобутися господар: паски, яйця, сир, масло, шинка, ковбаса. В пляшках — пиво, горілка, наливки та настоянки...
Про розкіш великоднього столу в Україні, ймовірно в заможних родинах, з захопленням писав колись Олександр Терещенко: «В Україні святкують Великдень веселіше і заможніше, ніж на півночі. В кілька рядів ставлять на стіл паски, що пеклися на різних солодощах та пахучому корінні. Разом з паскою, в яку встромлена гілочка свяченої верби і воскова свічка, — тарелі яєць, пофарбовані на різні кольори: жовтий, синій, червоний; начинене порося з хріном у зубах, а по боках його — зелень і овочі; смажена гуска, гиндик, телятина, вуджена свиняча шинка, ковбаса, сало, шматок чорного хліба, солодкі пиріжки, сир, сметана, сіль, карафка з горілкою, настоянки та наливки. Під вагою великодніх наїдків та напит- ків гнуться столи, і все це не здіймається протягом цілого тижня...»
В південних степах України, на Херсонщині, існує цікавий звичай ставити на великодній стіл, поміж напитками та наїдками, тарілку, на якій могилкою насипана земля з зеленою травичкою, що росте з неї. Для цього здебільшого сіють овес — за два тижні перед святами. Зелень повинна вирости так, щоб у ній могло сховатися яйце, отже досягти 7 - 8 см.
Навколо цієї «могилки», поміж зеленню кладуть стільки червоних крашанок, скільки в цій хаті померло рідні. Отже це ніби символічна могила. Вона стоїть на столі поруч з паскою цілий тиждень, аж до Хоминого понеділка, коли, як кажуть селяни, «наш Великдень одходить». Це дуже гарний звичай, і його — на наш погляд — варто б поширити і в інших місцевостях України.
* * *
Розговіни
Обряд розговіння у різних місцевостях України відбувається по-різному. Найстарішою формою цього обряду, на наш погляд, є такий. Господар обходить тричі навколо столу, з мискою, наповненою «свяченим». Ставши обличчям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частину яйця до рота (ніби причащає) кожному членові родини, примовляючи: «Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!»
Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Волині та в західній Галичині.
В центральній та східній Україні розговляються свяченою паскою, яйцем, салом, ковбасами. Все це запивають «оковитою», але без спеціального ритуалу. Розговляючися, стараються не ронити кришок «свяченого» на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь — «щоб миші не поїли». Існує повір’я, що як миша з’їсть «свяченого», то обернеться в кажана і буде літати над головою того, хто впустив «свячене».
Першу шкаралупу з свяченого яйця кидають у воду — в ріку чи в море: «вона попливе до рахманів і скаже їм, коли Великдень».
На Слобожанщині обряд розговіння відбувається так. Вся сім’я стає перед образами і молиться Богові. Після молитви сідають за стіл, і господар відломлює від паски «шишку» та віддає господині. Взявши «шишку», господиня або відразу несе її корові, або зберігає і віддає корові тоді, коли та отелиться — «щоб відьма не спортила». Віддавши «шишку», господар ріже паску на шматки і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять паску, яйця, шинку; потім доходить черга і до поросяти; звичайно, при цьому не забувають час від часу промочити горло горілкою чи якимось іншим питвом. Упиватися ж під час розговін не можна, бо «як уп’єшся на розговінах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає».
Та не скрізь і не завжди обряд розговіння відбувається весело. Якщо господарі вже поважні люди і дорослі діти у них померли або пішли поневірятися по світі, то мати, сідаючи за великодній стіл, плаче й примовляє:
Миколаю мій, Миколаю дорогий!
Ти то межи нами того Великодня був.
Ти то нам паску-дари покроїв,
Ти то нам до церкви відніс,
Ти то насамперед свяченого кушав,
А тепер ми без тебе і їсти не можемо,
Миколаю мій, Миколаю,
Хто би був казав ще тогідних свят,
Що ти уже цих не діждеш,
Миколаю мій, Миколаю дорогий!
Якщо ж мати не певна того, що її сини чи дочки вже померли, і ще сподівається, що її діти повернуться по святах додому, то вона залишає для них шматок свяченої паски та три крашанки. Все це вона загортає в рушник і кладе десь у затишному місці, покриваючи сухою материнкою — символом вічної надії. Цей дарунок від матері з Великоднього столу зберігається до свята Вознесіння Господнього і в цей день віддається бідним — «щоб молилися за спокій душі загублених».
Після розговіння вмиваються, кладучи в миску два яйця і дрібну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро.
«Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй — буде удача. Якщо в цей день дощ або небо захмарене — буде врожай. В день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, прямісінько піде до раю. Дитина, яка народиться в цей день, буде нещаслива.
На Великдень, як зустрінеш якого чоловіка, хоч і незнайомого, поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть з ворогом!»
Після обіду ходять на кладовище христосуватися з померлими і кладуть на гробки крашанки, що їх відразу ж підбирають діти. «Дівчата і невісти носять за пазухою сливки (писанки), також малі хлопці. Дають парубкам або вони самі видирають. Також перемітують сливки через церков... Парубки і молоді жонаті ходять оборога по цвинтарі. Стають чотири парубки або молоді ґазди, а два вилазять з плота на їх плечі і так ходять по цвинтарі. Стає також по шість, а нагору — по чотири».
* * *
Великодні дзвони
На Великдень кожний селянин старався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити в дзвін, бо це за народнім віруванням приносило щастя, зокрема - родила гречка.
«Після розговіння кожний поспішає першим вийти на дзвіницю і задзвонити, будучи певний, що від цього буде добрий урожай гречки на його ниві».
«На Великдень цілий день дзвонять. Хвалять собі, як хто перший, укусивши паски або свяченого яйця, задзвонить. Проте молоді парубки, що ближче церкви сидять, перебігаються, аби перший задзвонив. Коли з’їдять обід, приходять до церкви і старі, і молоді».
Колись у нас на Україні були такі люди, що вміли дуже гарно видзвонювати на дзвонах — «грати». Ось уривок із спогадів про одного з таких дзвонарів, дзвонаря Андрія з Полтавщини: «Це був монастирський послушник, жив у монастирській келії. Він був дзвонарем-віртуозом. Кожної неділі, як тільки світало, він уже був на монастирській дзвіниці і дзвонив. Але як же він дзвонив! На тих дзвонах він виробляв чуда. Всі люди, де б вони не були, в Полтаві та в околиці, вибігали на двір і, як зачаровані, стояли й слухали дзвонаря Андрія, — то були справді божественні звуки, що могли виходити тільки з-під рук Богом обдарованого генія.
Взагалі Андрій був чоловіком здібним, добре начитаним, в його келії було завжди багато книжок, що він їх читав у кожну вільну хвилину після праці. А праця була в нього тяжка, він ходив біля корів, коней та працював у саду.
Було, як яке велике свято, як ось Великдень, Андрій уже з самого досвітку на дзвіниці. Він одягав на кожну ногу по мотузці до п’ятьох невеличких дзвонів, а до п’ятьох інших брав у руки, мотузки ж від трьох найменших дзвонів тримав у зубах. Понад нього у великий дзвін бив його помічник, а два середні дзвони-підчаски допомагали дзвонити ще два хлопці. І то було «тріо», варте уваги самого Бетховена!
Урочистий передзвін тривав пів години, а як коли, то й більше. Люди, що виходили з церкви, ніколи не йшли додому доти, доки не замовкнуть дзвони. Було, всі постають на площі, позадирають голови й дивляться, як Андрій „грає на дзвонах”.
Про дзвонаря Андрія тоді розходилася слава по всій Лівобережній Україні, і письменні люди говорили, що він міг би стати добрим композитором, якби йому дати належну школу. Але у 1924 році, коли в келіях монастиря вже засідав большевицький „жилкооп”, Андрій заподіяв собі смерть. Він запалив у своїй келії піч, закрив каглу і задушився чадом.
Що ж залишилося бідному Андрієві? Він з дитинства звик до церкви, до Богослуження, а дзвони — це була його стихія, без них він жити не міг...»
Французький письменник ХІХ-го століття, Франсуа Рене де Шатобріян (1768 - 1848) описав цілу гаму найсвятіших людських почувань, що пов’язуються з церковним дзвоном: «Яке серце не тремтіло при звуках дзвонів його батьківщини, — тих дзвонів, що радісно лунали над його колискою, вістили про його появу на світ, відзначали перше биття його серця, благовістили навколо про радість його отця, про муки та ще більшу радість його матері. Чудові мрії, якими нас заколисує благовіст рідного дзвона, вміщає все найдорожче для нас: релігію, родину, батьківщину, колиску, могилу, минуле й прийдешнє».
* * *
«Сонце грає»
З давніх-давен існує в нас на Україні повір’я, що на Великдень, під час сходу, сонце «грає». «Великдень — таке велике свято, що й сонце гуляє, сказано бо: все радується і на небі, і на землі. Як йдеш з обідні й дивишся, воно гуляє: парости по ньому, наче хто мотає туди й сюди».
На Гуцульщині кожен, побачивши сходяче сонце, побожно здіймає накриття голови і, звернувшись обличчям до сходу, віддає йому глибокий поклін, хреститься і шепче слова молитви: Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показало, праведне; слава тобі, просвященне!
На Волині вірять, що сонце — «цар неба», що світить і гріє вдень, а вночі ховається за землю, обходить її і на ранок знову з’являється на сході.
На Поділлі кажуть, що сонце — це відблиск лиця Божого, і тому воно так яскраво світить.
А в селі Забужжя є така казка: «Сонечко в полудень не йде по небі, а трохи спочиває; під вечір іде на спочинок, вночі спить, а раненько встає. На сході жила колись дуже гарна дівчина і, як тільки сходило сонечко, вона його вимивала, витирала гарненько; від того сонечко перше світило ліпше, ніж тепер».
Колись в Україні дівчата молилися до сонця.
«У нас колись дівчата вставали раненько на Великдень, йшли в садок, ставали під яблунею, лицем до сходу, і чекали сонця. Як тільки сонце появилося, дівчата складали руки, як перед образом, і молилися. Після молитви позначали дерево, під яким стояли, хрестиком на корі. Коли дерево зацвіте, рвали цвіт, плели з нього вінок і надівали на голову, а потім той вінок берегли і ним чарували на любов».
Молитва до сонця, щоб причарувати любов
«Добрий день тобі, сонечко яснеє!
Ти святе, ти ясне, прекраснее, ти чисте, величне й поважне; ти освіщаєш гори й долини, і високії могили, освіти мене, рабу Божу, перед усім миром: перед панами, перед царями, перед усім миром християнським добротою, красотою, любощами й милощами; щоб не було ні любішої, ні милішої од раби Божої народженої, хрищеної, молитвеної ... (ім’я). Яке ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна перед усім миром християнським на віки віків. Амінь.»
Ранком на Великдень, перед тим, як має сходити сонце, люди відчиняють усі віконниці і відслоняють фіранки на вікнах, а, краще сказавши, усувають все, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння великоднього сонця, що за народнім віруванням приносить у дім щастя і здоров’я.
* * *
Гойдалка
Був колись звичай на Великдень гойдатись на гойдалці. Я не відважуюся запевнити читача, що цей звичай був поширений по всій Україні. З певністю можу сказати лише про Херсонщину, південну Київщину, Таврію та все Лівобережжя з Слобожанщиною включно.
Будували гойдалку парубки. Це була досить проста споруда: закопували в землю два стовпи, вгорі з’єднували їх перекладиною, з допомогою залізних кілець чіпляли дві голоблі, до яких внизу прикріплювали дошку.
Гойдалка на селі під час Великодня — це був центр розваги всього села: від самого ранку до пізнього вечора, на перший, другий і третій день свят біля гойдалки роїлись, бувало, дівчата, хлопці, діти та й поважні люди. Тут вже грали в крашанки.
Великодня гойдалка була не тільки в селах, а і в містах. Так, в Одесі десь аж до 30-х років нашого століття рік-у-рік на Великдень була гойдалка разом з «каруселею» на «Куликовому полі», біля головного двірця. Сюди збиралася маса людей, а найбільше молоді.
Звичай гойдатися на гойдалці походить, як думають дослідники, з сходу, де гойдалка була відома ще в стародавні часи. До слов’янських країн цей звичай міг прийти з Туреччини, бо саме в південних слов’ян, що були під турецьким впливом, гойдалка — найулюбленіша весняна розвага.
Тепер це тільки розвага, але колись в основі цього звичаю була поважна мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму. А звідси: хто очиститься, той буде здоровий, а хто не очиститься — буде хворіти. У Боснії, Герцеговині, Сербії, а частково і в нас, на півдні України, існує повір’я, що хто погойдається на гойдалці в Лазареву суботу (у нас, властиво, на Великдень), той весь рік буде здоровий, а хто не погойдається, у того буде боліти голова.
Що цей звичай прийшов до слов’ян з нехристиянського сходу і колись вважався поганським, свідчить такий факт. Патріарх Андріян у 1697 році в інструкції, що була заадресована «старостами поповскимъ», наказував не ховати «ни на кладбище, ни на убогомъ дому, а на поле и въ лесу техъ, которые играя утонуть или съ качели убьются». Отже, якби цей звичай не вважався поганським, то церква не протестувала б проти гойдалки, та ще так суворо.
Пізніше гойдалка, як і багато інших поганських звичаїв, пристосувалася до нових обставин і здобула християнське тлумачення. Ось яке пояснення цього звичаю записав Олександер Терещенко: «Існує звичай чіпляти в стодолі гойдалку; і старий, і молодий повинен погойдатися на цій гойдалці, на згадку про те, що Юда повісився». Тут же, біля гойдалки, звичайно грають у крашанки чи писанки. Грає не тільки молодь, але й дорослі, жонаті чоловіки. Жінки й дівчата в іграх участи не беруть. Найчастіше грають в «навбитки», в «котка» та в «кидка».
Гра «навбитки» полягає в тому, що один тримає в руці крашанку, носком догори, а другий б’є носком свого яйця. Потім б’є другий по кушці, тобто, по протилежному кінці; чия крашанка розіб’ється з обох кінців, той програв: він віддає свою крашанку тому, хто виграв.
У «котка» грають так: з похилого місця, з перепоною внизу котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило: хто частіше попадає, той більше виграє.
Гра в «кидка». Один з партнерів кладе дві крашанки на такій віддалі одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий партнер стає на віддалі одного сажня і кидає свою крашанку; якщо він попаде одночасно в обидві — виграв, а як попаде в одну або не попаде в жодну — програв.
Грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну з них — крашанку; хто відгадає, під котрою з шапок є крашанка, той виграв, а не відгадає — програв.
Кладуть яйце на землю. В десяти кроках від нього стоїть один з партнерів, що хоче виграти яйце; йому зав’язують очі хусткою. З зав’язаними очима він відміряє десять кроків, розв’язує очі і має дістати до яйця, не сходячи з місця. Якщо дістане — виграв, не дістане — програв.
Крім цих ігор у крашанки чи писанки, існує ще багато інших; ми тут назвали лише найпопулярніші з них серед населення центральної України.
* * *
Гагілки
«На Благовіщення й на Великдень, як дні гарні та ясні, дівки ходять кругом села і співають, а за ними ідуть маленькі діти. Вийдуть на просторіше сухе місце, беруть трьох малих хлопчиків (дівчаток ні), садовлять їх навкоси (трикутником), один проти одного, а тоді беруться за руки; одна заходить між дітей і виводить кривого танця; дійде до задньої, тоді беруться задня з передньою за руки і вже ходять кругом та співають пісню:
Да не виведу конця.
Буде його да виводити,
Йому конець да находити.
Як переспівають пісню, то всі дівчата спиняються, обертаються до дітей, поділяються на три частини (кожна частина стоїть кругом одного хлопця) і плескають руками над їх головами та співають:
Ладки, ладки
Да веребчику...
Як закінчать пісню, то піднімають дітей на руки і підкидають угору (кожного хлопця) кілька разів і все на руках спускають та кричать: «ту-та-та» — і так вітають хлопців».
Цей цікавий варіант «кривого танцю» записала Ніна Заглада в селі Старосіллі на Чернігівщині в 1928 році. Це, імовірно, був останній рік, коли можна було спостерігати і записувати великодні гагілки в наддніпрянській Україні.
В Західній Україні гагілки на Великдень «грали» дівчата ще в 1944 році. Найцікавіша з великодніх гагілок Галичини, що символізує похорон зими, називається «Коструб». Починаючи «грати» цю гагілку, дівчата беруться за руки і утворюють велике коло. В середину кола заходить дівчина і голосно гукає:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес! — відповідає хор.
— Чи не бачили мого Коструба?
— Бачили, пішов у старости!
Після цього перегукування хор іде в коловий танець, співаючи:
Бідна моя голівонько,
Нещаслива годинонько!
Що я собі наробила,
Чом Коструба не злюбила?
Приїдь, приїдь, Кострубоньку,
Станем рано до шлюбоньку,
Рано, рано, пораненьку,
На білому камінейку.
Проспівавши цей текст, хор зупиняється, і дівчина знову гукає:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес!
— Чи не бачили де мого Коструба?
— Поїхав по квітку! — відповідає хор і знову співає «Бідна моя голівонько...».
Після цього діалог повторюється з відмінами: «Поїхав по напій», «Слабий» і нарешті «Вже вмер!». Після кожного діалогу хор співає «Бідна моя голівонько...»
Останній діалог:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес!
— Чи не бачили де мого Коструба?
— Вже повезли на цвинтар!
Хор весело співає:
Слава Тобі, Божий царю,
Що мій Коструб на цвинтарю.
Лежи, лежи, як колода,
Я молода, як ягода,
І мене для тебе шкода;
Лежи, лежи, щоб не встав,
Бо до мене інший пристав;
Ніженьками затоптала,
Рученьками заплескала.
Дещо відмінний варіант «Коструба» знаходимо в Головацького: «Дівчата стають у хоровід, взявшися за руки; одна стає всередині, а інші співають хором:
Приїдь, приїдь, Кострубоньку!
Стану з тобов до слюбоньку,
На травнику-биліську
І в подертім сірочиську!
Після цієї строфи дівчина що стоїть у колі, питається: «Христос Воскрес! Чи не виділисьте, люди, мого Кострубонька?». Їй відповідають: «Твій Кострубонько лежить у недузі». Тоді ця дівчина, вхопившися за голову, починає співати плачущим голосом:
Що ж я, бідна, учинила,
Кострубонька не любила!
Вслід за цим хоровід знову співає:
Приїдь, приїдь, Кострубоньку!
і т. д.
Після цього дівчина повторює кілька разів своє питання, дістаючи відповіді: «Твого Кострубонька голова болить, ноги болять, руки болять, твій Кострубонько вмирає», нарешті: «Твій Кострубонько вже вмер». Тоді дівчина, що в центрі кола, співає й пританцьовує:
Слава тобі, Христе Боже,
Коструб встати вже не може!
Нехай лежить, як колода,
Я молода, як ягода»
Фольклорист Анічков, посилаючись на Афанасьєва, подає кінцівку третього, нам не відомого варіянту «Кострубонька». Він пише: «Щоб учасники гри розвеселилися, Кострубонько повинен ще схопитися і бігати та ловити дівчат; тоді хор весело співає:
Ожив, ожив наш Кострубонько,
Ожив, ожив наш голубонько...»
У звичаях наших найближчих сусідів, молдаван, фігурує ідол-лялька Калаян або Траян. За тиждень до дня Святого Юрія дівчата ліплять з глини опудало на зразок людини і одягають його в одяг селянина. Кладуть його в труну, а на другому тижні, в п’ятницю, вони знову збираються, запалюють біля Калаяна свічі і «плачуть» над ним. Після цього вони ховають Калаяна де-небудь у глухому закутку і просять послати дощ.
Нашого Кострубонька і молдавського Калаяна дослідники порівнюють з старогрецьким Адонісом. Свято на честь Адоніса греки святкували ранньої весни, в кінці лютого або на початку березня. Жінки плакали, співали спеціальні пісні, били себе в груди; все це відбувалося під акомпанемент флейти над лялькою, що зображувала померлого Адоніса. Через день Адоніс прокидався, оживав, і жінки з цього приводу раділи. Отже святкування складалося з двох головних актів: сумного і веселого.
Згодом цей ритуал відбувався в Олександрії значно урочистіше, бо там поруч з Адонісом фігурувала Афродіта. Адоніс був коханцем Афродіти, і вона оплакувала його смерть. Учасники цього обряду молилися, щоб Адоніс повернувся до них у наступному році. При виконанні ритуалу особливу роль відігравали «сади» Адоніса, що їх кидали у воду. Це були невеличкі горщики з квітами, хлібними культурами та городиною.
В образі Адоніса, як думають дослідники, учасники ритуалу оплакували смерть природи в літню спеку або восени і раділи з приводу її воскресіння на весні. Ось як пише про це англійський етнолог, Джемс Фрезер: «Під ім’ям Озіріса, Адоніса, Томуза, Аттіса та Айоніса єгиптяни, сирійці, вавілонці, фретійці і греки уявляли собі смерть і оживання рослинности через ритуал, що був скрізь приблизно однаковий і паралелі до якого зустрічаються у весняних і купальських обрядах сучасного європейського селянства».
За матеріалами: Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу". Етнографічний нарис. Том 1. "Українське видавництво", 1958, стор. 274 - 291.
Більше про Великдень дивіться на "Малій Сторінці":
