"Тесей" - з книги "Міфи Давньої Греції" (переказ Катерини Гловацької)

ТЕСЕЙ

(давньогрецький міф)

Завантажити давньогрецький міф "Тесей" (txt.zip)

Афінський цар Егей дуже хотів мати дітей, але ні перша дружина, ні друга не дали йому щастя батьківства. Роки минали, наближалася старість, а нащадків у царя все не було. Раділи з того діти його рідного брата Палланта, що гадали успадкувати владу в Афінах, та Егей не поступався їм, сподіваючись сина.
Довго думав Егей, чим же він завинив перед богами, і нарешті подався в Дельфи спитати про це в Піфії, жриці Аполлонового храму. Піфія відповіла, але так незрозуміло і загадково, що Егей не міг розтлумачити її слів.
Тоді з Дельф він подався до невеличкого міста Трезени, де володарював нащадок великого роду Пелопа, старий розумний Пітфей, що вмів тлумачити найзагадковіші віщування.
Пітфей мав дочку Ефру, що вже давно була на порі. І от чи справді мудрий володар так зрозумів віщування Піфії, а чи просто прагнув щастя своїй дочці, але він сказав: Егей повинен тайкома, щоб вороги не прочули, одружитися з Ефрою, і тоді в них народиться син, який стане славетним героєм.
Отож Егей одружився з Ефрою, та незабаром мусив вертати в Афіни, бо Паллантові сини надумали захопити там владу.
Сумно прощався Егей з молодою дружиною, повів її до скелястого берега, став перед великою брилою і мовив:
– Тут, під цією брилою, я покладу свій меч і сандалі. Може, боги справді зласкавляться над нами і подарують нам сина. То хай він росте біля тебе й діда в Трезені, тільки стережіться, нікому не кажіть імені його батька, навіть йому, щоб Паллантіди, бува, не дізнались про це і не вбили нашого сина. Пильнуйте його, хай росте здоровий і мужній. А коли він стане вже такий дужий, що зможе підважити брилу, то хай бере ці мої речі та йде до мене в Афіни.
Невдовзі Егей поїхав, та не минуло й року, як Ефра народила сина. Всі дивувались, який хлопчик великий і гарний, а мудрий Пітфей пояснював людям, що батько Тесея – так назвали дитину – то сам морський бог Посейдон.
Адже Посейдона особливо шанували трезенці.
Тесей ріс, і з кожним роком міцніло його тіло, яснішав розум. Багато сил доклав до цього дід Пітфей, та найбільше вплинув на хлопця великий Геракл, їхній родич.
Якось Геракл завітав до Трезени. Пітфей радо прийняв гостя, запросив до столу, і Геракл скинув на лаву величезну шкуру немейського лева. Діти, що гуляли в покоях, страшенно злякались, гадаючи, що то справжній лев, і всі повтікали, зостався тільки семирічний Тесей. Він оглядівся, схопив сокиру, що лежала біля домашнього вогнища, і кинувся боронити діда. Це потішило дорослих, а хлопець на все життя запам’ятав Геракла та його лев’ячу шкуру.
Наче молодий дубок, що вже не гнеться покірно від бурі, а в майбутньому стане ще дужчий, ще вищий, – так і Тесей у шістнадцять років радував очі матері й діда. Вони розуміли: з хлопця буде справжній герой, що прославить їхній рід і вітчизну. І хоч ятрила їм серце думка про неминучу розлуку, Ефра повела сина якось до морського берега і розповіла про його справжнього батька Егея та про меч і сандалі, сховані тут, під брилою.
Брила справді була чимала, проте Тесей, наче граючись, підважив її і дістав батькові речі. А потім став лаштуватись у путь.
Мудрий дід радив йому морем плисти до Афін, про це ж благала і мати, бо йти лісами й горами було небезпечно, там ховались лихі
велетні, що кривдили й убивали всіх подорожніх. Багато тих лиходіїв понищив могутній Геракл, тож не хотів їх лякатись і юний Тесей.
«Хай батько впізнає мене не по його речах, а по моїх вчинках», – думав хлопець, з радістю відчуваючи, якою силою наллято все його юне тіло.
Недовго довелося Тесеєві чекати, до чого б докласти ту силу. Тільки-но проминув він дідові володіння, як із лісових хащів вийшов і заступив йому дорогу здоровенний лиходій Періфет, що тримав у руці важку залізну палицю, – нею він убивав свої жертви.
Але Тесей був меткіший за того здоровила. Періфет і не зогледівсь, як хлопець вихопив у нього з рук палицю і щосили торохнув його по голові. Періфет упав мертвий, а Тесей пішов собі далі, забравши палицю на знак своєї першої перемоги. Потім він ніколи не розлучався з тією палицею, як не розлучався Геракл із шкурою немейського лева.
У корінфському лісі юнака перестрів інший лихий велетень – Сіннід, що жорстоко вбивав подорожніх: нагинав два великих дерева, прив’язував до їхніх верхівок людину, а тоді пускав ті верхівки. Тесей спритно переміг Сінніда й покарав на смерть у той самий спосіб, що його вигадав сам лиходій. Так чинив завжди могутній Геракл – карав лихих людей їхньою ж карою, і, на Тесеєву думку, це було справедливо.
У лісі ж юнак убив страшного вепра-людожера, що завдавав селянам багато прикрості й горя.
Нарешті ліс кінчився, Тесей вийшов до моря і подався далі узбережжям, через каміння й пісок. Раптом він побачив на прибережній скелі, якої не можна було обминути, височенного чоловіка, що, лиховісно всміхаючись, манив його до себе. То був Скірон. Він зухвало змушував подорожніх начебто мити йому ноги, та тільки-но переляканий чоловік нахилявся, Скірон зіштовхував його ногою зі скелі у море, де жадібно чекала на здобич велетенська гидка черепаха.
Тесей теж слухняно схилився перед лиходієм, та враз схопив його за ногу і щосили швиргонув зі скелі у море. Тепер Скірон сам дістався гидкій черепасі на з’їжу, а юний герой подався далі.
Знову почався ліс – темний, густий, непривітний, крізь його хащі важко було продиратись, а Тесей уже й так здорожився. Аж тут навстріч йому вийшов якийсь чоловік, гречно привітався і запросив до своєї хати. Спершу юнак відмовлявся, але чоловік так щиро запрошував, так зваблював зручним ліжком, а в лісі вже геть споночіло, і Тесей нарешті згодився.
Але тільки-но ступив він до лісової хатини, то побачив посеред неї скривавлене ліжко. Жахнувся Тесей і збагнув, що тут проживає страшний злочинець на ім’я Прокруст. Підступно заманивши мандрівника, господар клав його на ліжко і, коли воно було замале, відрубував гостеві ноги, коли ж завелике – витягував тіло нещасного так, що той умирав у страшних муках. Та цього разу Прокруст не зміг свого гостя здолати, ба навіть сам опинився на ліжку, і знову Тесей, як могутній Геракл, покарав злочинця у спосіб, що його той вигадав сам.
За кілька днів по тому юнак дістався нарешті до Аттіки. Місцеві селяни його привітали, він скупався і добре спочив. То вперше за всю подорож хлопець зустрів ласкавих людей. Подякувавши їм, він поспішив наступного ранку в Афіни.
Тесей ішов вулицями, а всі перехожі оглядалися на нього, надто був він несхожий на афінян. У довгому пурпуровому плащі, кучерявий і білошкірий, стрункий юнак здаля скидався на дівчину. Коли він проходив міською площею, де кінчали зводити храм бога Аполлона, робітники, що працювали на даху, запримітили струнку постать і глузливо крикнули згори:
– Відколи це дівчата стали самі блукати вулицями?
Спаленів Тесей з образи і хутко оглядівся довкола. Неподалік мирно стояли воли біля повоза. Тесей підбіг, підняв обома руками важкий повіз і жбурнув чимдуж у своїх кривдників, ледве ті повтікали. Зрозуміли люди, що то не дівчина, а юнак дивовижної сили, і пильно дивилися чужинцеві вслід, як ішов він до палацу царя Егея.
А в тому палаці, як і в усіх Афінах, панував неспокій. Цар Егей був вже старий і немічний, скрізь йому ввижалися вороги, підіслані Паллантідами, і не мав цар жодної рідної душі, на яку міг би справді покластися.
Дружиною царя була тепер Медея, непривітна, сувора жінка, а на думку людей, то навіть чаклунка. Колись Медея мала доброго чоловіка – аргонавта Ясона, та потім довелось їй через власні злочинства тікати з Корінфа в Афіни. Тут Медея прихитрилася одурити старого царя, пообіцявши чаклунством повернути йому молодість і колишню снагу, якщо візьме її за дружину.
Не знав тоді Егей, що в далекій Трезені народився в нього син і росте, убивається в силу, наче молодий дубок. Цар Егей одружився з Медеєю, та ні снаги, ні молодості йому не додалося, він і далі хирів та старів. А Медея тільки того й прагнула – вона сподівалася стати повновладною царицею славетних Афін.
Коли Тесей, нікому не знаний чужинець, зайшов до царського палацу, Медея перша його запримітила і відразу збагнула, хто той гарний юнак і яка відтепер їй стелиться доля.
Однак не така вдалася Медея, щоб тій прикрій долі коритись. Вона підступно намовила царя, що юний чужинець – то ворожий вивідач, тож під час учти хай подадуть йому келих з отруєним вином. Наляканий цар дав свою згоду, і чаклунка сама приготувала трутизну із зілля, що скрізь возила з собою.
Колись могутній Геракл витяг з підземного царства триголового пса Кербера. Той з усіх сил опинався, крутив головами, ховаючись від сонячного світла, і люто гавкав, аж бризкав білою піною. Та отруйна піна попала на зелену траву, присохла на ній, і зілля те стало страшною отрутою. Його і зварила з вином чаклунка Медея та подала юнакові, наливши келих по вінця.
Трохи підвівся Тесей узяти свій келих, і тоді старий цар побачив у юнака приперезаний меч, той самий меч, який він сховав у Трезені під брилою. Схопився Егей на ноги, вирвав у сина з рук келих з отрутою і кинув на землю.
– Сину мій, сину! – аж стогнав, обіймаючи юнака, старий у нестямі від думки, яке лихо могло статися з його власної волі.
Звелів цар скрізь розпалити жертовні вогні й скласти гекатомбу – найбільшу жертву – безсмертним богам, що врятували його сина від смерті. Раптом згадав він про підступну Медею, але тієї і слід уже запався. Чаклунка оповилася темною хмарою і щезла, наче ніколи її тут і не було.
Зроду-звіку Афіни не знали такого свята, як влаштував старий цар на честь свого сина Тесея. Святкували всі – і знатні, багаті люди, і прості, убогі. Коли ж Тесей розповів, як звільнив ліси й гори від лиходіїв-убивць, усі стали славити юного героя і співати на його шану пісні.,
Та недовго тривало те свято. До Афін знову прибули посланці крітського царя Міноса правити страшну данину. Колись Мінос переміг Афіни у війні й зажадав від них нечуваного побору: кожні дев’ять років привозити сімох юнаків і сімох дівчат на Кріт. Там у великому палаці Лабіринті, який хитро звів славетний майстер Дедал, жив людожер Мінотавр – чудовисько, що мало чоловічий тулуб та бичачу голову й хвіст. Йому на з’їжу й привозили афінську молодь.
Хоч як тяжко було афінянам коритися волі жорстокого Міноса, та іншої ради не мали. Вже двічі, піднявши на знак жалоби чорні вітрила, відвозили вони своїх синів і дочок, кому випав жереб, до Кріту. Тепер корабель із чорними вітрилами мав вирушати втретє.
Тужний плач стояв над Афінами. Ніхто не знав, кому випаде жереб, і всіх жахало майбутнє. Тільки в палаці й досі тривало радісне свято, і людям мимохіть упадало в очі, який щасливий Егей, як тішиться він Тесеєм і не боїться за нього, адже царський син не тягтиме жереба. Люди говорили про це спершу тихо, а далі насмілилися казати вголос. Дійшли ці нарікання і до самого царя.
Нічого не знав юний Тесей про страшну данину Міносові, а як дізнався, перший ступив на корабель із чорними вітрилами, викликавши в афінян щире захоплення й дяку. Тільки старий Егей нетямився з горя, аж сум брав дивитися на нього.
– Не журись, любий батьку! – втішав його син. – Я вб’ю Мінотавра, і ми всі повернемося живі й здорові додому.
Такий гарний і дужий був Тесей, так палко вірив у свою перемогу, що всім наче полегшало на серці, а нещасні юнаки й дівчата, які їхали з ним на Кріт, трохи повеселішали з виду.
– Хай допоможуть тобі, сину, вічні боги, – мовив старий Егей, – А я виглядатиму ваш корабель із найвищої прибережної скелі. Візьми, сину, ще й білі вітрила і напни їх, як справді вертатимеш переможцем назад. Яке щастя принесе нам здаля той ясний знак перемоги! Коли ж я побачу знову чорні вітрила, то знатиму – ти загинув, тоді й мені непотрібне життя. А тепер, діти, помоліться богам і рушайте.
Усі стали слухняно молитись, Тесей теж, але тільки одній богині, тій, на кого найбільше звірявся, – богині кохання Афродіті. І молитва та була недаремна.
Тільки-но афінський корабель по довгій плавбі пристав нарешті до Кріту, як на берег вийшов сам цар Мінос із почтом. Пильно придивлявся він до юних чужинців, що мовчки виходили на берег. Попереду йшов Тесей, стрункий, дужий, гордо звівши голову, – не полонений, а герой, що не знає полону.
Не один Мінос придивлявся пильно до Тесея. Позаду царя стояла його старша дочка Аріадна і не зводила променистих очей з юнака, – видно, золота Афродіта вже ласкаво всміхнулась до неї. Знала царівна, що афіняни мають загинути в Лабіринті, звідки ще ніхто зроду не вийшов, і серце їй краяв страх за гордого чужинця.
Потай, аби ніхто не помітив, Аріадна побігла до Лабіринту і сховалася там біля входу. Ось, нарешті, надійшли афіняни. Варта спинилася позаду, а гордий юнак перший ступив під похмуре склепіння. Тоді
Аріадна тінню майнула до нього, поклала йому в руки чималий клубок ниток і ледь чутно сказала:
– Візьми цей клубок, він стане тобі в пригоді. Один його край я прив’язала тут, біля входу, а ти, як ітимеш заплутаним Лабіринтом, увесь час розмотуй його. Тільки так ви зможете потім знайти вихід. А ось тобі меч – убий Мінотавра. Він, певне, спить у глибині Лабіринту, тож ідіть сміливо вперед.
Тесей пішов знову перший, а за ним, трохи позаду, тулились докупи афінські юнаки і дівчата. Все далі й далі простували вони в глиб Лабіринту покрученими ходами й довгими покоями, аж нарешті дістались туди, де жив Мінотавр.
Він саме спав, та, зачувши людський дух, скочив на ноги, і всі відсахнулися з огиди й жаху.
Чудовисько з налитими кров’ю очима, наставивши роги, кинулося до них. Але дужий Тесей добре вмів володіти мечем, ще й Аріадна, мабуть, дала меч не простий, а чарівний. Тож хоч важко і страшно було юнакові битися з таким страховиськом, проте невдовзі той лежав долі мертвий.
Бурхлива радість пойняла юних афінян, вони вітали свого рятівника, обіймали, цілували йому руки, край одежі, та він квапив їх назад, до виходу. Нізащо вони не вийшли б із Лабіринту, якби не Аріаднин клубок, – тільки йдучи за ниткою, вони нарешті опинилися на волі.
Варти ніде не було, адже ніхто не гадав, що афіняни уникнуть смерті та ще й вийдуть із Лабіринту. Тільки вірна Аріадна чекала на них, впевнена в перемозі Тесея. Щастям і коханням засяяли очі крітської царівни, коли вона знову побачила стрункого чужинця.
– Тепер, поки ще ніч, – сказала Аріадна, – тікайте на свій корабель. І я втечу з вами, бо мій батько відразу здогадається, хто вам допоміг, і страшно мене покарає.
Зрадів Тесей, і наче сили йому додалося. За порадою Аріадни він попробивав днища всіх крітських кораблів, які стояли біля берега, щоб Мінос не зміг їх наздогнати, і афіняни весело вирушили у зворотну путь, забравши із собою крітську царівну.
Ось і зорі померхли, видно, Селена-Місяць уже розпрягла своїх білих коней. Зі сходу простягла рожеві персти-проміння Еос, вітаючи все живе на землі, і нарешті засяяло сонце. Тесей раз у раз оглядався, та на зелено-блакитному плесі не видно було жодного корабля. І все ж Тесей квапив своїх веслярів.
Так вони пливли цілий день, а як стало вже братися на ніч, побачили вони гарний зелений острів і надумали там перепочити, бо всі вже вкрай потомилися.
Незабаром усі міцно спали. Спав і Тесей, та уві сні з’явився йому веселий бог Діоніс і мовив:
– Ти спинився на моєму острові Наксосі, недарма він схожий обрисом на виноградний листок. Удосвіта вирушай із своїми людьми, але Аріадну залиш. їй, онуці Зевса і Сонця, судилося стати моєю дружиною.
Прокинувся Тесей і, хоч як було йому прикро, не насмілився йти проти волі безсмертного бога. Швидко збудив він юнаків і дівчат, не збудив тільки любої Аріадни, що безжурно і міцно спала.
Аж коли сонячне проміння пробилося крізь листя й заграло на обличчі покинутої царівни, вона підвелась і раптом побачила, що зосталася на острові сама.
– Тесею! Де ти? Невже ти міг мене кинути?
Сльози линули Аріадні з очей, та вона ще не вірила, що Тесей міг її так скривдити, вона ще сподівалася: афінський корабель десь тут, може, за тим закрутом берега, може, за тими деревами. І розхристана, з розмаяними косами, збиваючи голі ноги об каміння, Аріадна довго бігла берегом, та афінського корабля ніде не було. Марно вона кликала, гукала Тесея, на відповідь їй тільки хвилі одноманітно шуміли і десь чайка квилила.
Зненацька у глибині острова, в лісі, почулася дика, буйна музика. Гриміли бубни й тимпани, співали флейти й сопілки, ближче і ближче лунали веселий галас і сміх. Аріадна завмерла, з переляку вона не могла ні втекти, ні сховатись, тільки тремтіла, наче стеблинка на вітрі.
Ось на узлісся вибігли збуджені сатири, німфи й менади, оповиті зеленим хмелем і квітами. А за ними з’явився сам світлий бог Діоніс, що завжди несе людям радість. На гарні кучері йому короною лягла виноградна лоза, ласкаві очі дивилися просто на неї, на Аріадну. І від того погляду безсмертного бога крітська царівна забула все – забула свій страх, забула кривду, забула Тесея.
– Ти будеш моєю дружиною, – почула вона божественний голос. – Я візьму тебе на небо, де живуть тільки боги, і ти теж станеш безсмертною. Богиня кохання Афродіта дарує тобі оцю корону з вогнистого золота, її дев’ять самоцвітів стануть зірками і яскраво сяятимуть на нічному небі.
І справді, відтоді вночі завжди сяє на небі корона Аріадни, і по ній мореплавці щасливо знаходять дорогу додому.
Тим часом Тесеїв корабель уже наближався до афінського берега. Засмучений тим, що довелося йому покинути Аріадну, юнак забув про батькове прохання підняти білі вітрила на знак щасливого повороту, і ходовий вітер, що швидко мчав корабель, напинав ті самі чорні вітрила.
А цар Егей уже давно пильнував на прибережній скелі, вдивляючись старечими очима в далекий обрій, туди, де море зливається з небом. Нарешті угледів він невеличку цятку, вона поволі більшала й більшала, ставала кораблем. Уже видно й вітрила, але ж вони не сяють на сонці, вони чорні, чорні!
Старий цар довго не йняв віри очам й одно питав людей, що стояли поруч і теж вдивлялися в корабель. Люди похмуро мовчали. Уже всі виразно бачили, що вітрила чорні. А коли впевнився в цьому і Егей, то ступив на край скелі і в розпачі кинувся вниз, у морські хвилі.
Швидко облетіла Афіни звістка про смерть царя Егея. Майже останній почув її Тесей. Тяжко пережив він батькову смерть, в якій був сам винен. Та афіняни його не корили. З великою шаною поховали вони старого царя і на його честь назвали море Егейським. А Тесей посів батьків трон і довів, що він не тільки сміливий герой, але й мудрий володар.
Усі невеличкі громади Аттіки Тесей об’єднав у єдину державу, зробив Афіни її столицею і став там правити, але царську владу обмежив народними зборами. Перший з усіх грецьких володарів Тесей виявив прихильність до простого люду, і той щиро віддячив, передавши його ім’я далеким, далеким нащадкам.

За матеріалами: Міфи Давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Науковий керівник та автор передмови Андрій Білецький. Ілюстрації Рафаеля Масаутова. Київ, видавництво "Веселка", 1977 рік, стор. 178 - 186.

Більше давньогрецьких міфів на нашому сайті:

Певно, ви чули вислови: «сізіфова праця», «танталові муки», «прокрустове ложе», «авгієві стайні», «троянський кінь», «самозакоханий нарцис», «яблуко розбрату». А чи знаєте ви, що ці та багато інших крилатих виразів, які стали органічною, невід'ємною частиною нашої мови, культури, прийшли до нас з міфології стародавніх греків? Знати грецьку міфологію дуже важливо. Образи грецьких міфів відбилися в численних творах літератури і мистецтва, вони міцно увійшли в наше повсякденне життя. Ця книга, дорогі друзі, ознайомить вас з найбільш відомими міфами Стародавньої Греції.

Зміст книги:

Передмова Андрія Білецького

Деметра і Персефона 
Дафна 
Нарцис 
Пігмаліон і Галатея
Адоніс 
Мідас 
Фаетон 
Прометей 
Пандора 
Данаїди 
Персей 
Тантал 
Ніоба 
Аргонавти 
Мелеагр 
Геракл
Орфей і Еврідіка 
Тесей 
Дедал та Ікар 
Тірренські розбійники 
Ерісіхтон 

Словник міфологічних імен та географічних назв

Мандруючи стежками міфів, ми опинились у Давній Греції. «Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі и річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. Такою постає стародавня батьківщина греків у переказаному Катериною Гловацькою міфі про велетня Тіфона. Благодатна грецька земля дала світові народ з живою уявою і величезним літературним талантом, який відображено в багатій міфології. Відомий український літературознавець Андрій Білецький зазначає: «У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи (подвиги Геракла, Персея, Тесея), освоєння далеких земель і морів (подорож аргонавтів і мандри Одіссея), опанунання повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю (міф про сина Аполлона, божественного лікаря Асклепія)». Давньогрецькі міфи вражають силою фантазії і величчю думки. Чимало людей з різних країн вважають їх знання обов'язковою складовою власної освіченості.