ТАНТАЛ
(давньогрецький міф)
Завантажити давньогрецький міф "Тантал" (txt.zip)
Мало хто з-поміж смертних людей міг похвалитися такою увагою і прихильністю богів-олімпійців, як знаменитий Тантал, син Зевса і богині багатства Плуто. Тантал володарював у місті Сіпілі в Лідії, в благодатному, щедрому краї. Далеко навкруг Сіпіла простяглися родючі долини з виноградниками, садами і нивами, на зелених соковитих луках паслися великі стада худоби, а гора, на якій стояло місто, була золотодайна. Тож хліб і золото рікою текли до Танталового палацу, і разом із багатством росла шана і слава господаря.
І в родині своїй Тантал був щасливий: мав він гарну, добру дружину й дітей – дочку Ніобу та сина Пелопа.
Боги, а надто Зевс Громовержець, любили Тантала, часто запрошували його в гостину до себе, на осяйний Олімп, куди не вільно було З’являтися жодному смертному. А Тантала олімпійці садовили поруч себе, пригощали амброзією і нектаром, не криючись, радилися при ньому, і тоді він чув таємниці, відомі тільки безсмертним.
Спершу Тантал ніяковів на Олімпі, велич богів приголомшувала його, дивувала, та помалу він звик, призвичаївся, а що був гоноровитий, зарозумілий, то запишався і скоро став вважати себе трохи не богом.
Якось, дивлячись на Тантала, Зевс розчулився і сказав йому:
– Сину мій, проси в мене чого тільки хочеш, я все для тебе зроблю!
Та як же здивувався і образився Зевс, коли почув відповідь:
– Навіщо мені твоя ласка, все в мене є, а доля моя навіть краща за долю безсмертних богів.
Зевс тільки глянув на сина і мовчки стерпів образу.
Геть знахабнівши, Тантал викрадав на Олімпі їжу безсмертних – амброзію й нектар – і частував ними своїх земних приятелів, їм же він розповідав таємниці богів, не здогадуючись, що олімпійці все чують і бачать, та поки мовчать…
І Тантал робив злочин за злочином. Один лихий чоловік надумав сховати в нього золотого собаку, якого викрав у священному храмі на Кріті. За сивої давнини цей пес оберігав на Кріті колиску самого Зевса, як той був іще немовлям і німфи годували його молоком кози Амалфеї. Коли Зевс переселився на Олімп, золотий пес лишився в крітському храмі, а тепер його звідти викрав лихий чоловік і привів до Тантала, щоб найпевніше сховати.
Звичайно, на Олімпі все зразу стало відомо. Обурений Зевс послав швидкого Гермеса негайно забрати собаку, але Тантал почав відмагатись, мовляв, ніякого золотого пса в нього немає, навіть брехливо поклявся Гермесові.
Спохмурнів Зевс, аж увесь Олімп затягло чорними хмарами, але Тантал і не глянув угору. Страшна пиха заступила йому ясний світ. Зухвальцеві вже здавалося: він мудріший за богів, ті нічого не бачать, не знають. І, щоб переконати в цьому всіх, а насамперед – безсмертних, Тантал запросив їх до себе в палац на пишну учту. А пригощати олімпійців господар надумав жахливою, нечуваною стравою – печенею із свого юного сина Пелопа.
Та ніхто з богів не доторкнувся до тієї страви. Як завжди, ясно сяяли смолоскипи, від їхнього палахкотливого вогню скрізь яріло золото, срібло, та здавалося – чорна ніч запанувала в палаці. Ніхто з олімпійців не мовив жодного слова, всі мовчки підвелись і щезли з палацу, а з ними щезла зі столу і страшна печеня. На Зевсів знак її забрав із собою Гермес і цілющими травами оживив юнака, що став від того ще вродливіший і дужчий.
Згодом Пелоп запанував на всьому грецькому півострові, який на шану йому й досі зветься Пелопоннесом. Від Пелопа пішов великий рід: його син Атрей дав Греції двох славетних вождів – Агамемнона і Менелая, що очолили грецьке військо у Троянській війні.
Та поки що Пелоп був хлоп’ям, якого рідний батько, засліплений гордощами, надумав позбавити життя.
Такого злочину Зевс уже не простив Танталові. Він скинув його в підземне царство мертвих і прирік вічно мучитися з голоду, спраги і страху. Стоїть Тантал по горло в прозорій чистій воді, пече його неймовірна спрага, та тільки він нахиляється напитись, як вода в ту ж мить відступає і просочується в землю. Над головою в Тантала висять на розлогих гілках рожеві персики, гранати, рясніють соковиті яблука, груші, смокви, оливки, та марно голодний Тантал простягає до них руки – відразу рвучкий вітер геть відхиляє гілки. А вгорі, просто над Танталом, нависає велика кам’яна брила, вона от-от відірветься від скелі й розчавить його.
І немає кінця-краю Танталовим мукам.
За матеріалами: Міфи Давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Науковий керівник та автор передмови Андрій Білецький. Ілюстрації Рафаеля Масаутова. Київ, видавництво "Веселка", 1977 рік, стор. 68 - 70.
Більше давньогрецьких міфів на нашому сайті:
Певно, ви чули вислови: «сізіфова праця», «танталові муки», «прокрустове ложе», «авгієві стайні», «троянський кінь», «самозакоханий нарцис», «яблуко розбрату». А чи знаєте ви, що ці та багато інших крилатих виразів, які стали органічною, невід'ємною частиною нашої мови, культури, прийшли до нас з міфології стародавніх греків? Знати грецьку міфологію дуже важливо. Образи грецьких міфів відбилися в численних творах літератури і мистецтва, вони міцно увійшли в наше повсякденне життя. Ця книга, дорогі друзі, ознайомить вас з найбільш відомими міфами Стародавньої Греції.
Зміст книги:
Передмова Андрія Білецького
Деметра і Персефона
Дафна
Нарцис
Пігмаліон і Галатея
Адоніс
Мідас
Фаетон
Прометей
Пандора
Данаїди
Персей
Тантал
Ніоба
Аргонавти
Мелеагр
Геракл
Орфей і Еврідіка
Тесей
Дедал та Ікар
Тірренські розбійники
ЕрісіхтонСловник міфологічних імен та географічних назв
Мандруючи стежками міфів, ми опинились у Давній Греції. «Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі и річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. Такою постає стародавня батьківщина греків у переказаному Катериною Гловацькою міфі про велетня Тіфона. Благодатна грецька земля дала світові народ з живою уявою і величезним літературним талантом, який відображено в багатій міфології. Відомий український літературознавець Андрій Білецький зазначає: «У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи (подвиги Геракла, Персея, Тесея), освоєння далеких земель і морів (подорож аргонавтів і мандри Одіссея), опанунання повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю (міф про сина Аполлона, божественного лікаря Асклепія)». Давньогрецькі міфи вражають силою фантазії і величчю думки. Чимало людей з різних країн вважають їх знання обов'язковою складовою власної освіченості.
Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.
Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.