Володимир Винниченко
СТЕЛИСЯ, БАРВІНКУ, НИЗЕНЬКО
Оповідання
Завантажити текст оповідання Володимира Винниченка "Стелися, барвінку, низенько" (txt.zip)
Сонця за садком і будинком вже не видко, — волочачи за собою розхристану, розпанахану кирею червоно-фіолетових, оксамитових хмар, п'яно посміхаючись довгими променями, велично сходить у теплу, запашну, сласну ванну ночі. І в тому місці небо пала, трубить червоною міддю, регоче п'яним, весняним, закотистим сміхом. А з другого боку тоскно, тужно, закохано дивиться вслід королеві вічний паж, прогнаний лицар, самотній місяць. І коло нього небо - тихе, журне, зеленкувато-ніжне, а хмарини перлисто-блакитні, в засмученій задумі. Вічно ходить оддалік бідний прогнаний паж з німим благанням на блідому лиці, з тоскно прикутими до королеви очима.
Але земля не помічає пажа, вона вся світиться посмішкою своєї господині, радісно-червоною, теж трохи п'яненькою і любовно-поштивою.
Трублять золотом бані церков, зашарівшись, сміються стрункі тополі, будинки блискають скляними зубами, димарі фабрик сміються в закурені бороди. Навіть садок, манюсінький, крихітний, отакий собі скромнюсінький, між важкими стінами затиснений, і той аж мало не танцює. Що його всього там: дві сухенькі, кошлаті бабусі-тополі, один присадкуватий, жилавий, як сільський староста, осокор, три-чотири розкудовчених кущі бузку, клумбочки квіток, колючий аґрус, альтанка з покришеними, поточеними шашелем і порізаними ножичками лавами, — от і все. А сміється, а пишається, а п'яніє й галасує, як справжній, вільний, буйний ліс. На клумбах, загонисто, розмашисто закинувши назад голівки, мліють в безсоромній знемозі тюльпани, півонії, півники. Китиці бузку, як п'яні солдати на візнику, перегнувшись, висять, обнявшись і дихаючи навкруги ніжним, солодким чадом. Листя дерев, трава, пелюстки квіток, — все налите соком до бризку, все сласно-набухле, як націловані губи, все готове без рахунку, безмежно віддати себе всього і тут же все хапає без сорому, без вагання, з реготом і радостю. І все червоно посміхається. Навіть гімназичні герби на кашкетах Крупницького і Масюченка.
І волосся Діни — не волосся, а чорний, густий кужіль! — хапає червоно-фіолетову посмішку неба, дух бузку, пряної трави й сяє тьмяним, чорно-червоним сяйвом над смуглявим чолом.
Масюченкові не сидиться. Ах, отак би стати на коліна на лаві, перехреститись і поцілувати, як ікону, цей чорно-фіолетово-червонявий кужіль! І нехай тоді зелено-сірі очі, — не очі, а глибока вода в зарослій затоці! — нехай вони здивовано, сердито, обурено, гнівно (як хочуть собі!) поширяться. А може, й не гнівно й не обурено? Ні, сьогодні Діна чогось невдоволена, якась вона, голубка, чудна сьогодні, — от закинула пишно скудовчену голову до стовбура осокора, руки розіп'яла на спинці лави так, що кругло, нестерпно-хвилююче випинаються під чорним гімназичним фартушком груди, затисла в зубах китицю бузку і посміхається. Ввесь час чудно, неуважно, немовби зневажливо, немовби з викликом, без всяких слів, увесь час посміхається. І очі, зелено-сірі, ті очі, від довгого погляду яких в грудях захоплює дух, як на височенній дзвіниці, — щуряться, зневажливо блискають кудись до когось. І ні разу сьогодні не прищурила їх ні до Крупницького, ні до Масюченка. Ах, як щурить очі Діна! Тільки вона уміє це робити з такою насмішкуватою, викликаючою ласкою, з таким хитрим, обіцяючим і невинним натиском, що ноги м'якнуть, а в грудях наче м'ята холодком тане.
А ще як до цього крізь злегка зціплені зуби, немов з дзижчанням, з глибини грудей тихесенько й лукаво заспіває «Стелися, барвінку, низенько», то хочеться впасти головою в траву, обняти землю і пацати ногами від щастя і суму.
Масюченкові не сидиться. Йому й не стоїться, а ліг би, — й не лежалось би. А що з ним, а чого йому треба, невідомо. Ну, от невідомо, та й годі. А в грудях, в руках, в мускулах так повно, так неспокійно-соковито повно, що викинув би, так нема як. Вилізти на осокора? Викликати Крупницького на французьку боротьбу перед Діною? Але Крупницький — боягуз, хитрун, кавалер, він не схоче зеленити об траву свого чистенького костюма. Хоч би Діна не була така чудна сьогодні, хоч би подивилась, прищурилась, стало б легше, вільніше. Щасливий Крупницькии, — він уміє говорити з панночками. Стрункий, гнучкий, тонкий, закладе собі галантно одну руку за лакований пояс, в другій сигаретку, волосся так акуратно з проділом зачесане, очі уважні, ласкаві. А головне — вуса! Правда, поганенькі, жовтенькі, ледве помітні, а все-таки справжні вуса. А в Масюченка — нічогісінько, хоч щовечора маже під носом нафтою так, що всі подушки смердять нею. І зовсім же не так уже дуже старший Крупницькии, йому вісімнадцять, а Масюченкові буде літом шістнадцять. Всього якийсь там рік-півтора різниці!
Але що, їй-богу, варнякає та Крупа нещасна? Чого нудить дівчину? Алгебра, інспектор, література. До чого тут інспектори й література, коли так неспокійно в мускулах, коли так п'яно в червоних хмарах, коли в смуглявій ручці на спинці лави залягла така пекуча ніжність?
Масюченко рішуче, голосно перебиває нещасну Крупу. Заклавши одну руку за пояс (на жаль, нелакований, досить потертий, миршавий), другою заломивши полинялого кашкета з поламаним гербом на потилицю, він почина розповідати, що з ним сталось сьогодні по обіді. Просто надзвичайна річ, ну, надзвичайна та й годі. Себто надзвичайного не так уже багато, але все ж таки досить екстраорди¬нарна. (Хороше чужинне слово!)
Слуха чи не слуха Діна? Бог її знає: покусує собі китицю, щурить вії кудись на когось, і в очах чудна, зневажлива, викликаюча посмішка.
Екстраординарна ж річ сталася така. Ішов Масюченко по вулиці. По обіді. Не по обіді, а оце тільки що. Через Бужанський місток. А в річці дітвори, як рибки в відрі. Ґвалт, бризки, верещання, нічого не розбереш. Коли це враз ущухло все, тільки інший крик, самотній, жахний. Що таке?! Топляться двоє. Ну, Масюченко, розуміється, зараз же одежу з себе і з містка в річку. Аж до дна з розльоту ногою дістав. Винирнув. Де ті? Ага! Раз-два, раз-два, — до них. А на березі тихо стало, як у церкві, коли дари приносять. Тільки ці двоє то вистромлять голови з води, то крикнуть, наче гавкнуть, і знов тонуть. Масюченко надав розмаху. Ось одного вже вхопив за волосся, тягне, другою рукою пливе. Але ж із другим як? Треба ж і другого! Пливе до другого, тягне за чуба першого, а сам пливе до другого. А тут раптом думка: стій, а як же ти потягнеш другого? А як він ухопиться та всіх на дно потягне?
Діна вже слухає. Очі широкі, зелені, повні річки, дитячих тіл, боротьби за життя, геройства. В малинових устах перестала гойдатись китиця бузку, рука міцно уп'ялась у спинку лави.
— Ну? Ну? — крізь заціплену зубами китицю підганяє вона. Масюченко крутить головою, переживаючи ще раз ті екстраординарні моменти, зітхає й розгортає далі захоплюючу картину.
Страшно підпливати до того другого. А кидати неможливо, ганебно, підло. А той уже от-от зовсім не винирне, уже тільки-тільки ніс та чоло з води видно. І кричить бідолаха так страшно, що нема сил слухати. «Ех, що буде, то буде!», — ріша Масюченко рятувати й другого. Запливе з боку того, обхопить, обніме його ногами й щодуху попливе до берега. А як не вдасться й потягне той усіх на дно, — ну, що ' ж, раз мати породила, раз і помирать. Пливе Масюченко з одним утоплеником, а він уже без пам'яті, тихий та легенький такий у воді. «Ех, — дума Масюченко, — от якби й той такий був, а то он як вибрикує». І раптом так думка й пронизала його. Ура! Еврика!
Масюченко на мент зупиняється й кида оком на Крупницького: якраз учора Крупницький роз'ясняв йому це чужинне слово.
Діна виймає китицю з рота, швиденько, користуючись паузою, втикає її собі в чорно-фіолетовий кужіль і впивається очима в Масюченка.
— Ну? Ну?
Пливе Масюченко. Раз-два! Раз-два! Чи той, ні: одна рука занята. А тільки раз! раз! От уже змаха на два від того. Вже видно червоні, мокрі, божевільні очі й синій кінчик носа. Уже той жде, щоб ухопитись, уже пнеться весь. Ні, чекай, голубе, — ні за що не датись йому, треба неодмінно підплисти ззаду, сильно ударить кулаком по голові, ошелешить, а тоді вже ухопить ногами й гайда до берега. Ну, нічого, пливе Масюченко, підкрадається все ззаду підплисти, а той все лицем до його, все лицем і аж руками хапає. Ну, нарешті, крутнувся якось Масюченко, розмахнувся і бац того по лобі. І моментально хоп його обома ногами, здушив і з усієї сили до берега. А тут уже й другі пливуть на поміч. Забрали утоплеників у Масюченка, витягли на берег, давай зараз качать і одкачали обох. От така історія.
Діна захоплено і тепло-тепло, не щурячись, дивиться на Масюченка. І Крупницький дивиться, тільки трошки інакше: пильно й з підозрінням. Чи не така це сама історія, як з коровою, яку Масюченко немов на коліна поставив, ухопивши за роги?
І раптом Діна глибоко зітхає, вся міняється, знов посміхається тою чудною посмішкою й каже:
— А я через тиждень додому їду.
— Як додому?! А іспити?!
І Крупницький, і Масюченко злякано і вражено, дивляться на її посмішку і тепер тільки починають догадуватись, до чого вона була.
— А іспити? — І Діна, стуливши в малинову трубочку уста та прищуривши одне око, починає свистіти. І, зараз же спинившись, повчально й важно поясняє:
— Я іспитів, мої панове, тримати не буду.
— Через що?!
— Через те, що мене не допустять. А просто без іспитів на другий рік. От як!
І Діна, витягнувши обидві ніжки в манюсіньких черевичках, притуляє їх одна до одної й грайливо крутить лакованими носочками. А сама немов лукаво, немов задоволено (а в дійсності з болючим соромом) погляда то на широкоплечого, мускулястого, круглоголового Масюченка з зляканими очима, то на тонкого, в'юнкого Крупницького зі зблідлим від несподіванки носом.
— А в вас четвертні ще не виставляли?
— Ще ні.
— А звідки ж ви знаєте, що вас не допустять?
— А мені сам Калоша сьогодні сказав.
Діна робить підсліпуваті очі й писклявим, закислим голосочком говорить:
— З таким знанням алгебри, мадемуазель, я вас допустити в шостий клас і за спасіння душі не можу!
Крупницький робить заклопотане лице.
— Чекайте, чекайте, а які у вас одмітки в тих четвертях?
Масюченко з заздростю й пошаною дивиться на Крупницького: от зараз щось придумає. Бестія Крупичка страшенно ловкий на всякі викрутаси з одмітками; десь тобі найде якусь зачіпку, придумає одну штучку, другу, якесь свідоцтво, якесь посвідчення, туди-сюди і, дивись, вихитрує.
Але з Діною ніякі мудрування не помагають: коли в останній четверті буде двійка, каюк, її не допустять. А двійка буде, ох, буде неодмінно, бо за всю чверть у неї сила двійок, одна одиниця і дві трійки. Як не хитруй, а більше двійки не вихитруєш.
— Діно! Діно!..
Ех, чортова тітка, уже кличе, вона не може без Діни. Діна схоплюється, кида в Крупницького і Масюченка китичками бузку, прощається й біжить у будиночок.
* * *
Ну, коли Діни немає, сонцеві нема чого більше реготатись на небі. І небо блідне, гаснуть хмари, стають набурмосеними, розкудовченими, як п'яниці на похмілля. І паж осиротілий тоскно дивиться за обрій.
Але подумать собі тільки, що Діна поїде, що її тут більше не буде, що Масюченко не стоятиме більше годинами під вікном у неї, дивлячись на схилену до книжки кучму чорного волосся! Вона, ота кучма дорога, не знає, не догадується, що він там часто-часто стоїть. Та й не треба йому, щоб вона знала чи догадувалась, не треба, щоб раділа з того чи сердилась. Досить того, що в тому стоянню була радість, що від неї, через скло, крізь кущі тяглись до нього таємні, незримі, дивні пасма хвилювання. Та голівка в вікні сама по собі була вже чудо, тайна, щастя. І шепелявий шелест листя, і покусана кропивою рука, і скрегіт піску по доріжці, і хрипкий гавкіт сонного сусідського мопса з двома зубами з боків, — все від Діни прибирає такої інтимності, такого глибокого, таємного й рідного значення, що сісти б отам, під палісадником, згорнутись бубликом і нікуди-нікуди не йти від чудесного, найкращого вікна в світі.
І раптом на тобі: все осиротіє, і мопс, і кропива, і бузок, все розлізеться, загубить свій таємний, поєднуючий зв'язок, все стане таким звичайним, сіреньким, чужим. А в грудях буде болюче-болюче нити, як погляд упаде на порожнє, чуже, осиротіле вікно.
І Крупичка стане чужим, байдужим, звичайним, і заздрити йому не треба буде, і...
Ах, та невже ж не можна якось не допустити цього?! Що треба зробити? Убить Калошу? Піймать його, приставить револьвера до лоба і взять слово, що він поставить Діні трійку?
— Слухай, Крупичко, а знаєш, що треба зробити?
Крупичка жує передніми зубами китицю бузку. Чи від того, що небо стало блідим і зеленкуватим, чи від чого іншого, — лице Крупички здається сумним і млявим.
— Ну?
— Треба украсти журнал і знищити його!
Крупичка кривиться: фантастичні вигадки Масюка йому вже надокучили. То корову за роги на коліна ставить, то по двоє утоплених рятує, то журнали викрадає з жіночої гімназії, в якій ні разу не був. І все в своїй буйній фантазії.
— Дай спокій!
— Та чого «дай спокій»? Чого? Не можна? Ого! І знаєш що? Викрадемо, вирвемо всі сторінки з прізвищем Діни й тихенько покладемо їй на стіл. От уяви собі, рада буде! Га? Крупичко, рада ж буде страшенно! Правда?
— Дай спокій, Масюченко! Я пішов спать.
— Ну, от дивіться на його «дай спокій»! Та ще знаєш що: не треба казать, хто зробив. Правда? А то подумає, що ми для того, щоб... Ну, та просто так краще. Нехай собі буде рада без нікого. Правда?
— А хто ж це зробить?
— Ми.
— Як?
— Ну, як? Зробимо та й годі. Треба подумать. Забраться, наприклад, удень до них у гімназію, сховатись десь, а потім уночі вилізти й пробратись в учительську.
Крупницькому стає нудно й досадно. Патяка чоловік чортзна-що! Сам знає, що все це патякання тільки, а от не може стримати язика!
— Ні, не так! Чекай, Крупичко, не так. Забиратись за дня не треба. Піймають, побачать. Ні, краще так. Уночі влізти до них у гімназію, пробратись в учительську... Та ні, просто зразу в вікно учительської! А журнали в них, я знаю, так само лежать на столі, як і в нас. Раз-два, знайшов, за пояс засунув — і гайда назад! Ну? Що?
— А хто ж це зробить?
— Тю! Та ми ж, кажу тобі, йолопе!
— Не знаю, хто ми. Я в тюрмі ще не сидів та й не маю великого бажання за фантазії сідати.
— Ну, так зроблю я! Нехай і тюрма.
— Так само зробиш, як корову на коліна?
Масюченко червоніє, але знаючи, що в сутінках цього не видно, холодним і недбалим тоном цідить:
— От так само, Крупичко.
— Ага. Ну, значить, Діна буде з того надзвичайно рада. Ну, я пішов спать.
* * *
Місяць стоїть якраз посеред вулиці, неначе розкарячив ноги на обидва боки й дивиться вниз, щоб не пропустить Масюченка. Дерев'яні, підгнилі, з духом цвілі паркани хиляться від кущів бузку і від постатей, що цілуються за ними, цілуються і сміються таким смішком, немов купаються в гостро-холодній воді.
Масюченкові не соромно, не досадно, а тільки сумно. Ну, так, він не поставив корову на коліна, це він збрехав, але ж він її таки вхопив за роги, як вона хотіла кинутись на стару Хведосиху, він же таки трохи попхнув її назад. Правда, корова зараз же так попхнула його самого, що він одлетів кроків на п'ять і геть чисто здер штани з лівого боку. Але все ж таки Хведосиха втекла, врятувалась. Ну, потім він уже так собі додав, що поставив корову на коліна. А додав через те, що, думаючи про ту паршиву корову, уявляв собі трохи не так, як було, а як могло б бути, коли б він трошки дужчий був. Корова з рогами на Хведосиху, він на корову, за роги. Корова туди-сюди, ні, стій, поганко! Вона лобом на нього, а він: ні, голубко, чекай, не дуже! Та до землі їй роги, до землі! Язик їй вилазить, такий червоно-сизий, в слині весь, зуби жовті.
Корова дрижить, пнеться, вигинає шию, мугиче і геп на коліна. Хіба ж цього не могло буть?
А щодо утоплених, то ні одного, ні другого він не врятував. Це правда. А сказав так чорт його зна для чого. Було тільки того, що він стояв на містку і дивився на купання дітвори. І страшенно йому хотілось, щоб хтось почав топитись, щоб він, Масюченко, кинувся в річку і врятував. І їй-богу ж кинувся б! Та от тільки ніхто якраз не топився.
Хіба ж це брехня чи хвалькуватість? А щодо Діни... Господи, та коли б їй це помогло, то він готов, як Муцій Сцевола, спалить за неї свою руку на вогні. Обидві руки, обидві ноги, все тіло спалить! «Виженуть з гімназії, в тюрму посадять»! Ах, бідна Крупичка!
Масюченко сідає на лавочці біля чужих воріт. Місяць тужними, круглими, некліпаючими очима дивиться йому в лице. Вуличка порожня, поблискує черепочками скла. В саду за парканом, як батогом, хльоскає соловейко, дзюрчить, як цвіркун, стогне в знемозі. А там за вікном сумує Діна, не сидить за столом над книжкою, навіщо тепер їй книжки?
Ах, та як же спалахне, як зашаріється смугляве личко, як бризнуть щастям зелені, лукаві, глибокі очі, як побачать журнал на столі! І іменно, щоб не знала, хто, як, коли, от неначе з неба впала ця радість!
* * *
І знову вечір розпинає зеленкувато-сизі крила над затишним, зеленим, співучим містом. Знову тужно й заздрісно дивиться самотній прогнаний паж на кохання других там внизу, на землі.
І потрошки ніч присипає вулички, садки, смішки за парканами; добра, тепла, запашна тиша поважно проходить над заснулою землею. Скорботний самотник загортається в волохату кирею, хмарину; заплющує очі, і шибки на вікнах перестають бризкати перламутром.
Біля жіночої гімназії незалежним, лінивим кроком проходять дві постаті. От собі гуляють та й годі. Серця їм холодно замирають, слина в роті липка, тягуча і густа, але картузи набакир і руки в кишенях.
Рівно й поважно суне над гімназією, над кучерявими акаціями добра, спокійна тиша. Ні душі.
— Гляди ж, Крупичко: тільки що — чхай. Та не одходь далеко, тут ходи!
Одна постать хапається за залізні прути паркану, підтягає тіло догори, заносить ногу, перекида все тіло і перевалюється на другий бік.
Друга, — ліниво посвистуючи, одходить трохи далі.
Масюченкові анітрішки не страшно. От тільки дихати трудно, хочеться кашлять, та в вухах страшенний шум, неначе десь стоїть паровоз і чохає весь час.
Рівно, одноманітно, казенно байдуже дивляться сліпі вікна першого поверху. Другий поверх, п'яте вікно від парадного, якраз повз нього з правого боку проходить ринва. Так, ринва є. Старенька, іржава, поламається, проклята.
Здається, чхнув хтось?
Ні, тихо все, то паровик у вухах чохає.
Ринва скрипить, гнеться, рогачі далеко один від одного; з вулиці здавались, як щаблі драбини, а тут ледве достанеш рукою. Гнеться, проклята, а штани всі будуть в іржі. Як хапатиме сторож за ноги, треба з усієї сили плигать йому на шию, ошелешить і тікать не до головної вулиці, а садком — в перевулок.
* * *
Крупницький, посвистуючи, одходить аж на другий квартал і зупиняється біля аптеки. Бо цілком же нерозумно стояти біля самої гімназії й стерегти. Кого стерегти? Невідомо. Коли помітять Масюка, то все одно піймають, чи чхатиме хто, чи ні. А яка поміч буде Масюкові з того, що й його, Крупницького, теж ні за що, ні про що заберуть разом з ним? Та й бреше Масюк, — не полізе, посидить під кущами та й скаже, що не можна вилізти. Бо тільки божевільний може піти на таку штуку: по ринві лізти на другий поверх, сунутись в кватирку, шукать журнал і ризикувать кожної хвилини бути пійманим.
* * *
Скрипить, паршива, а все ж таки, спасибі, не ламається. Здається, вже дашок під вікнами другого поверху? Ну, тепер не страшно.
А раптом якийсь ідіот зачинив кватирку на ніч!
Масюченко стає лівою ногою на дашок, правою рукою обнімає ринву і одкидає тіло назад: одчинена! Густо чорніє один рівний чотирикутник серед інших матово-темних.
Перехиляючись всім тілом вліво, Масюченко витяга ліву руку і кінчиками пальців хапається за раму кватирки. Є! Підсунувшись ногами по дашку, він всуває голову в кватирку, намацує защіпки, одмикає і тоді просто одчиняє вікно.
В учительській темно, тихо і пахне так само тютюном, книжками, як і в їхній учительській. І так само тут таємно й страшно, як в церкві в алтарі. Купа розкиданих по столі журналів. Руки трусяться, щоки горять, щось на нозі болить, здається, врізався бляхою ринви. А тут ще сірнички не запалюються, стрибають, як п'яні. У, з яким страшенним шипінням засвітився, мабуть, аж у директриси чутно. «Журнал... VII класу». К чорту! «III класу». К чорту! Як на злість, всі лізуть під руку, тільки не той, що треба.
Сірник гасне. Масюченко витирає піт рукавом, спочиває, тяжко дихає і знов світить. Ну, нарешті! Ану, є її прізвище? Агафонова... Варваренко... Ага! Грабовецька — Закон Божий»...
* * *
— Ну, брат, я тобі скажу, це була тепленька справа. Перш усього проклята ринва зломилася.
— Та ну?! Як же ти виліз?
— По рогачках! Як на руках по драбині. Потім — уяви собі! — кватирка була зачинена! Ну, тут я не довго думав — як рвонув вікно, так і вилетіло к чорту. Думав, усі сторожі збіжаться на тріск. Ну, добре, влізаю тихенько. Темно, чорт, не видно нічого. Тільки зібрався засвітить сірника, аж чую — щось іде по коридорі. Що його робить? А що як в учительську? Ну, думаю, все одно, раз мати породила, раз і помирать, а без журнала не піду звідси. Не тікать же мені, правда?
— Розуміється! Ну?
— Ну, став я за дверима, лице зав'язав хусткою, тільки очі видно. Стою. В руки взяв свого ключа од воріт, неначе револьвера. Чую, зупиняється коло самих дверей. Одчиняє двері: брат директриси! З свічкою, в пантофлях на босу ногу, в губах цигарка. «Стій! Ні з місця!» — і прямо в морду йому наставляю ключа, як револьвера. Якби ти бачив його фізіономію! Роззявив рота, цигарка випала, очі вирячив. «Став свічку на стіл!» Поставив. Шукай журнал V класу!» Давай він шукать. Хапається, сопе, труситься та все скоса зирка на мене, чи не застрелю його ззаду. Одна пантофля од переляку спала йому з ноги, і він все ловить її ногою й не може піймать. А нахилиться боїться. Ну, знайшов. «Дякую, — кажу, — а тепер марш звідси і ніколи нікому про це ні слова, бо на другий же день будеш убитий». Він задом-задом до дверей. Пантофля зовсім спала з ноги, але він не взяв її, а так з босою ногою одною й виліз задом у двері. Я журнал під сорочку, поясом прив'язав, до вікна, вхопився за гілляку акації, розмахнувся і повис. А потім швиденько по ній на руках, на руках до стовбура, а тоді вже по стовбуру на землю. Ну, штани подер к чорту всі. О, дивись!
Дійсно, і вище коліна, і нижче коліна шматками висіло м'ясо бідних новеньких штанів, після корови зроблених.
Крупинка мацає, не вірить, хмикає, але ж журнал справді є, лежить на грудях і животі Масюченка, випинається ребрами. Факт!
— Гайда, Крупичко, зараз же вкинемо Діні в вікно. Вона спить з розчиненою кватиркою. Га?
Крупичка вагається.
— Так треба ж повидирать сторінки з її прізвищем?
— Ну, та що! То й давай зараз повидираємо. Складемо гарненько вчетверо, перев'яжемо мотузочком і вкинемо в кватирку.
— Гм! Ще хтось побачить, як ми будемо видирать на вулиці.
— Та хто побачить? Станемо собі під ліхтарем та й повидираємо. Гайда! Ти уяви собі, що то за радість їй буде: прокидається, дивиться: на столі всі її двійки. Га? Смалим! Он під тим ліхтарем і ставаймо! Нікого нема.
* * *
Молодий, умитий, ще добре не висохлий ранок. Оприсканий пахощами бузку, з золотими кучерями, з довгими віями блакитних очей, з веселим щебетом горобців на устах. Як не посміхнутись до його, до себе, до всіх стрічних? А надто коли дома в грубці сірою купкою лежить тільки попіл від усіх двійок, коли поруч іде той, що ради неї зробив таке сміливе геройство, коли вся гімназія сьогодні від жаху, радості, дивування й люті буде колотитись, як скажена, і ніхто-ніхто, крім неї та нього, не знатиме, Хто то зробив і для чого. Для неї!
І коли Крупницький, немов ненавмисне, торкається рукою руки Діни, вона не одсуває руки, і обоє йдуть тихенько мовчки, неначе зліплені в тому місці, боячись зломитися. А зелені очі тепло, лукаво й ніжно косяться на тонку акуратну чистеньку постать героя.
І коли з бокової вулички напереріз їм з'являється присадкувата, широкоплеча постать Масюченка з подертими, сяк-так зашитими штанами, в якихось рудих плямах на грудях, така нечепурна, неохайна, обоє рознімають руки, і їм стає страшно, що Масюченко підійде до них.
Але він тільки червоніє весь за свої штани, швиденько уклоняється, спішить перерізати дорогу й утекти від поглядів Діни.
Увечері ж Діна сміється лоскотливим грудним смішком, щурить очі, загадково, лукаво, обіцяюче посміхається, і посмішка її бризкає чимсь солодко-хвилюючим, чимсь більшим, ніж радість за знищені двійки.
Масюченко ховає свої латки на колінах, боїться вставати, щоб не видно було рудих од іржі плям на блузі і з усіх сил мовчить.
Мовчать і Діна з Крупницьким про подію з журналом. І тільки час від часу Діна раптом, немов щось згадавши, стрепенеться і, не стримавши радості, нахиляється до Крупницького і лукаво-лукаво почне:
Стелися, барвінку, низенько.
Присунься, козаче, близенько...
Почне й чогось обірве, замовкне, затихне, неначе одразу заснувши.
І Крупичка сидить теж так якось чудно, непорушно, і десь не видно Діниної правої, а Крупиччиної лівої руки. А потім обоє чогось ніяковіють, сміються й скоса поглядають на Масюченка.
Розуміється, Діна сміється з його подертого, брудного, непристойного вигляду. Їм ніяково за нього, соромно і смішно.
Коли хмара закриває місяць і стає не так видно, Масюченко встає, швиденько, заклопотано прощається і йде з садка. Його не питають, чого він так швидко йде. А коли він виходить за хвіртку, в садку під осокором чується знову ніжно, лукаво і голосно:
Стелися, барвінку, низенько.
Присунься, козаче, близенько...
Ще, ще, ще, присунься ще ближче.
Самотній прогнаний паж на небі, вийшовши з-за хмари, проводжає тужними некліпаючими очима присадкувату постать в подертих штанях і сумно-ніжно посміхається.
За матеріалами: http://www.dnipro-ukr.com.ua/
Більше творів Володимира Винниченка на нашому сайті:
